Нариси Наталі Полонської-Василенко про Миколу Василенка у фондах Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва України

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАРИСИ НАТАЛІ ПОЛОНСЬКОЇ-ВАСИЛЕНКО ПРО МИКОЛУ ВАСИЛЕНКА У ФОНДАХ ЦЕНТРАЛЬНОГО ДЕРЖАВНОГО АРХІВУ-МУЗЕЮ ЛІТЕРАТУРИ І МИСТЕЦТВА УКРАЇНИ

Григорій Стариков

Майже десять років тому, при перегляді в Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтва України (далі - ЦДАМЛМ) опису фонду № 542 “Микола Василенко”, мені впав у вічі такий кореспондент Наталі Полонської-Василенко, як “Володимир Багалій”. Виявилось, що так розшифрували підпис Василя Базилевича (“В. Баз”). Цікава деталь: на самій справі є виправлення цієї помилки Ігорем Вербою, але до опису корективу вносити явно не поспішали. Продовжуючи знайомитись з описом фонду, звернув увагу на кілька варіантів нарисів Полонської-Василенко про її чоловіка - Миколу Василенка. Два з них є більш-менш цілісними студіями, а інші три, за винятком деяких повторів, є частинами розлогої праці. В цьому не важко переконатись, поглянувши на назви зошитів.

Зошит І (ЦДАМЛМ. - Ф. 542. - Оп. 1. - Спр. 44. Машинопис; б/д; 536 арк.):

(Книга IV). 41 арк. 1890-1893.

37 арк. Кружок И. В. Лучицкого “Бродники”.

7 арк. Участие в конспиративной организации.

30 арк. Научные занятия, архивные исследования.

16 арк. Магистерский экзамен.

(II 6). 34 арк. не чит.

(II 1). Годы учительства.

(II). 21 арк. (Общество Нестора-летописца).

(II 3). 28 арк. Общество грамотности.

(II). 20 арк. (поездка за границу).

10а. (II 4). 26 арк. (общественная деятельность).

(II 6). Вторая половина 90-х гг.

(III 1). 33 арк. Глава 1. Уход от учительства.

(III 3). 105 арк. (общественная деятельность 1900-х гг., издание “Киевских откликов”).

(III 3). 87 арк. (общественная деятельность 1900-х гг., издание “Киевских откликов”).

Зошит ІІ (ЦДАМЛМ. - Ф. 542. - Оп. 1. - Спр. 45. Машинопис; б/д; 494 арк.):

(ІІІ 4) 30 арк. Суд.

(III 5). 44 арк. Кресты.

(IV 1). 22 арк. Магистерский экзамен.

(IV 2). 62 арк. Приват-доцентура.

(IV 6 б). 31 арк. Издание источников.

(IV 7). 75 арк. Модзалевский.

7а. (IV 10). 17 арк. (Модзалевский).

7а. (IV 8). 31 арк. Научное общество.

(IV 9). 45 арк. Общественная деятельность.

(IV II). 14 арк. Украинский вопрос.

(IV 4a). 46 арк. Литературная деятельность. Словарь.

28 арк. (20-е гг. письма Слабченка).

(IV 3). 30 арк. Адвокатура.

Зошит ІІІ (ЦДАМЛМ. - Ф. 542. - Оп. 1. - Спр. 46. Машинопис; б/д; 505 арк.):

13 арк. Попечительство.

43 арк. Товарищ министра.

35 арк. 1919.

(VI I). 45 арк. Вступление в кабинет гетмана.

(VI 2). 21 арк. Средняя школа, университеты.

(VI 3). 9 арк. Академия наук. Библиотека.

10а. 24 арк. Академия наук.

(VI I). 17 арк. Профессорская деятельность. (1920-1923).

51 арк. Комиссия по реализации Рижского договора.

(VI 10). 15 арк. Литовская метрика.

(VI 4). 69 арк. Комиссия для изучения истории западно-русского и украинского права.

10 арк. Редакторство “Записок ІІІ Відділу”.

3 арк. Научная работа. (январь 1926 г.)

19 арк. Общество нестора-летописца. (20-е годы ХХ в.)

12 арк. Грабариада. (правовед Б. Э. Грабарь, зазывание его в Академию)

(VII). 26 арк. Реформа. (Новый устав Академии наук).

(VII). 60 арк. Болезнь.

Тобто маємо повноцінну розвідку, яка нараховує більше 1, 5 тисячі машинописних аркушів і чекає на свого упорядника. Характерно, що Микола Василенко був однолітком Михайла Грушевського і цього року йому також виповнюється 150 років від дня народження. В Сумах, завдяки декомунізаційній політиці, частина вулиці Радгоспної перейменована на честь Миколи Василенка. Мабуть, цим перелік заходів з ушанування талановитого організатора української науки й одного з найбільш глибоких та ретельних дослідників економічного та юридичного устрою Гетьманщини і буде вичерпаний.

У пропонованій публікації представлений найменший за обсягом нарис. Він написаний не раніше жовтня 1935 р., після смерті Миколи Василенка, і не пізніше вересня 1943 р., коли Наталя Полонська-Василенко виїхала з Києва. Він є ширшим за надрукований у “Спогадах” дослідниці варіант Полонська-Василенко Н. Спогади. - К., 2011. - С. 366-391.. Завдяки доброму збереженню машинопису вдалося прочитати й ті рядки, які були закреслені автором (їх подано в тексті курсивом). Через подвійну косу риску проставлено аркуші оригінального документа. Стилістику та правопис автора передано з мінімальними змінами, внесено деякі пунктуаційні правки для кращого сприйняття тексту (оформлення прямої мови тощо); скорочення та явні пропуски розкрито у квадратних дужках, описки виправлено без застережень.

ДОКУМЕНТ

Н. Д. Полонська-Василенко

Микола Прокопович Василенко 1866-1935

Матеріали до біографії

Микола Прокопович Василенко народився 2 лютого (ст. ст.) 1866 р. в селі Ес- мані Глухівського повіту Чернігівської губернії¹. Батько його, Прокопій Іванович, мав там невеликий хутір, коло 100 дес[ятин] землі. Він користувався славою доброго господаря; сусідні поміщики часто запрошували його управляти їх маєтками, напр[иклад, ] Туманські², Судієнки³. Це була людина розумна, чесна, з великими юридичними та адміністративними здібностями; його юридичні поради цінилися його сусідами, які часто доручали йому переведення складних справ в різних суперечках, розмежуваннях тощо, хоч він і не мав юридичної освіти.

Василенки жили в патріархальних умовах, які нагадували взагалі життя старосвітських поміщиків. В Есмані було багато дрібних поміщиків “полупанків ”, козаків, колишніх кріпаків. //1

Дитячі роки Мик[оли] Прок[оповича] були тісно зв'язані з життям Есмані; він захоплювався сільськими працями та розвагами; косовиця, жнива, табуни, сільські пісні, старовинні розваги: “коза”, “щедрування” тощо захоплювали його життя. Першими товаришами його дитинства були сільські хлопчики. Це була та стихія, в якій закладалися підвалини майбутнього його світогляду, Мик. Прок. демократизму, його любові до українського народу та природи.

Мик. Прок. був старший син; крім нього в родині було ще три сина та дві дочки. Родина Василенок була дружня: батько й мати, Тат'яна Дмитровна, усе життя своє вкладали в своїх дітей, не зважаючи на дуже скромні кошти, всім дали освіту, і, як кажуть, “вивели в люди”. Мик. Прок. зокрема був близький до батьків і вживав усіх заходів, щоб допомагати їм в господарстві, в утриманні родини. Щороку, до самої революції (мати померла р. 1909, батько - р. 1911) він проводив в Есмані літні та зимові канікули, з захопленням працював на пасіці, відпочивав від міської наукової та громадської роботи. До //2 Есмані Мик. Прок. перевозив найкоштовніші рукописи й свій великий архів, який постраждав у Києві підчас трусу р. 1906. Усе це загинуло підчас революції.

Середню освіту здобув Мик. Прок. з початку в глухівській прогімназії - гімназії там ще не було. Роки навчання дали йому баг життя. Довелося йому жити приват. По закінченні прогімназії Мик. Прок. вступив до полтавської класичної гімназії й пройшов там курс VII та VIII класів. //3

Ці два роки він проживав у родині присяжного повіреного Петра Григоровича Васькова⁴, близького приятеля і далекого родича його батьків, П. Г Васьков був дуже інтересна постать. Він працював спочатку як судовий урядовець і тут зустрівся з О. М. Лазаревським⁵, з яким підтримував дружні стосунки до смерти. Незадоволе- ний урядовою судовою діяльностю, він перейшов в адвокатуру і став популярним адвокатом в Полтаві. Він був дуже освіченою людиною, багато читав, мав гарну бібліотеку. Він дуже полюбив Мик. Прок. і мав великий вплив на його дальший розвиток. Уся родина Васькових стала близькою й дружньою для нього, по закінченні гімназії, вже студентом, Мик. Прок. відривав час від свого перебування в Есмані, щоб відвідати Полтаву.

Мик. Прок. закінчив гімназію у 1884 році, як раз тоді, коли в університетах запроваджено було новий суворий устав, до якого молодь ставилася гостро негативно. Тому Мик. Прок. //4 вирішив вступити до Дорпатського університету⁶, єдиного, якого не торкнулася реформа. На це рішення впливали ще поради доктора Мейера, вихованця Дорпатського університету, який звертав увагу Мик. Прок. на винятково високий в науковому відношенню медичний факультет в Дорпаті і дав листа до декана цього факультету, проф. Штида⁷. Мик. Прок. вступив на медичний факультет. Дорпатський університет в 80-х роках ще зберігав усі риси німецького середньовічного університету і користався широкою автономією. Життя всього Дорпата було тісно зв'язане з університетом, і престиж університетського начальства, ректора, деканів, професорів визнавався у цілому місті. Студенти жили своєрідним життям, мали свої корпорації, сувору товариську дисципліну, традиції, які йшли з середніх віків. Студентів російського та українського походження було не багато, й вони об'єднувалися в окреме “товариство”.

Наприкінці 80-х років в Дорпатському університеті царський уряд почав переводити русифікацію: вводити російську мову викладання, призначати російських професорів, порушуючи цим права автономії, переводити з російських університетів //5 студентів. В наслідок русифікаційних заходів уряду університет почав занепадати. Кращі професори-німці покинули його й переїхали до Німеччини. Призначені російські професори здебільшого не були здатні замінити їх: це були або зовсім молоді, що тільки починали професорську діяльність, або мало обдаровані, яким не пощастило в інших університетах. Протягом кількох років Дорпатський університет, який вважали раніш за один з кращих в Європі, перетворився на другорядний російський університет.

Мик. Прок. не довго пробув на медичному факультеті, його більше цікавили історичні дисципліни, й він перейшов на історичний факультет. Він почав працювати у проф. О. Г Брікнера⁸, який читав російську історію. Мик. Прок. став його кращим учнем, його “nachschlagebuch” Довідник (нім.). - Прим. Г. С.. Під його керівництвом написав він першу велику роботу, присвячену земським соборам, яка була призначена до друку, але не надрукована у зв'язку з виїздом професора //6 Брікнера за кордон.

В Дорпатському університеті Мик. Прок. заняв видатне становище. Він був майже весь час секретарем, а пізніш - головою товариства російських студентів і користався серед них великою пошаною. Не обмежуючись самою наукою, Мик. Прок. цікавився політичними питаннями. На той час Дорпатський університет жив ліберальнішим життям, ніж російські університети. В його бібліотеці виписували й видавали студентам літературу, яка була заборонена у Росії (Маркс, Енгельс, Ласаль⁹, Драгоманов¹⁰, тощо були цілком приступні студентам). Серед товаришів Мик. Прок. були “народовольці”, які приховували від нього свою партійність, зважаючи на його наукову діяльність, яку він вже...останніми роками в Дорпаті збільшувалися політичні течії, у зв'язку з тим, що, маючи на меті русифікувати університет, уряд почав переводити до Дорпату студентів, //7 звільнених з російських університетів за політичну “неблагонадійність”. Вони поширювали в Дерпті революційний настрій й вели соціалістичну агітацію.

В Дорпаті, на чужині, відірваний від батьківщини, Мик. Прок. усвідомив те, що з дитячих років було його стихією, свій нерозривний зв'язок з Україною. Він почав захоплюватися історією України, літературою, мовою. Велику ролю в його знайомстві з історією України відіграли праці О. М. Лазаревського.

Мик. Прок. поставився негативно до русифікації університету, його ставлення до цього питання було відомо кураторові шкільної округи проф. Капустіну, який не дав згоди залишити його стипендіатом для підготовки до вченого звання.

Довелося Мик. Прок. шукати іншого університету, але це було дуже складне завдання: кожен університет мав своїх кандидатів. Кінець кінцем Мик. Прок. вирішив переїхати до Києва і тут попрацювати в галузі історії України під керівництвом видатних фахівців і скласти магістерський іспит. Обираючи Київ, він керувався двома причинами - по-перше, приваблювала його...

В жовтні 1890 р. Мик. Прок. приїхав до Києва, де не знав нікого особисто, //8 але мав рекомендаційні листи від проф. Брікнера до проф. В. С. Іконникова¹¹ та від П. Г Васькова до О. М. Лазаревського та В. М. Шугурова. В листі до Шугурова Васьков писав так: “Я певен, що Ви протягнете дружньо руку цій чарівній людині... Як би Ви знали, що це за чудова людина. Я певний, що згодом подякуєте мені за таке освіжаюче знайомство” (1890 р., арх[ів] М. П. Василенка).

У Києві Мик. Прок. дістав дозвіл відвідувати університетські лекції та семінари проф. М. Ф. Владимирського-Буданова¹², В. Б. Антоновича¹³, В. С. Іконникова, І. В. Лучицького¹⁴. Він завзято почав вивчати джерела історії України, працювати в архівах і підготовлюватися до магістерських іспитів. В той же час він захоплювався громадським та політичним життям, і ця двоїстість - між наукою та громадським життям залишилася у нього майже до останніх років життя. //9

Найближчі особисті й наукові стосунки склалися у М. П. Василенка з О. М. Лазаревським. Він давно, ще з Дорпатського університету, захоплювався його працями з історії України і тепер у Києві. Не зважаючи на різницю в віці, між ними утворилися близькі приятельські зв'язки. Глибоко шануючи О. М. Лазаревського як дослідника, М. П. Василенко вважав себе за його учня. В той час, як М[икола] П[рокопович] приїхав до Києва, О. М. Лазаревський посідав виключне становище в наукових колах Києва: не зв'язаний з офіційною наукою (він був член київської судової палати), він користався великим авторитетом в наукових колах, був фактичним редактором “Киевской старины”, і його будинок являв значний науковий осередок київського життя. Тут М. П. Василенко познайомився в перші дні прибуття до Києва з видатними науковими та громадськими діячами - О. І. Левицьким¹⁵, П. І. Житецьким¹⁶, В. П. Науменком¹⁷, О. К. Трегубовим¹⁸, Є. О. Ківлицьким¹⁹, В. О. Мякотіним²⁰, ін.

Всі ці особи були головними співробітниками та членами редакції “Киевской старины”. Мик. Прок. негайно був втягнутий в інтереси цього журнала, брав близьку участь в редагуванні //10 його та став співробітником і залишався ним до ліквідації “Київської Старини”.

“Київську Старину” видавало товариство “Стара Громада”, яка об'єднувала старіших українських громадських та наукових діячів. Мик. Прок. незабаром став членом її і не покидав її до кінця: вже незадовгий час до його смерти р. 1934, коли у Києві залишилося лише три члени “Громади” - він, Л. М. Старицька-Черняхівська²¹ та О. Г Черняхівський²².

Другим значним осередком розумового життя у Києві на початку 90-х років був гурток проф. І. В. Лучицького. На той час Лучицький був в зеніті своєї наукової діяльності. Свої праці з історії західної Європи, які дали йому європейське ім'я, він поєднував з глибоким інтересом до історії України - працював над історією сябрів на Україні, вивчав Рум'янцевський опис²³ тощо. І. В. Лучицький, не обмежуючись науковою діяльністю, брав участь у громадському житті, був гласним //11 повітового золотоношського, губерніального полтавського земства та київської міської “Думи”. Господа Лучицького була європейським салоном у Києві, й ніхто з наукових, літературних або громадських “знаменитостей”, що відвідували Київ, не обминали проф. Лучицького: широкій популярности його господи сприяла літературна діяльність його дружини, М. В. Лучицької²⁴, відомої перекладачки з скандинавських мов. Біля І. В. Лучицького гуртувалося багато його учнів, які згодом посіли значні місця в науці - Д. М. Петрушевський²⁵ (академік Російської] Академії Наук), В. К. Піс- корський²⁶ (проф. Казанського університету), а також історики України - Н. М. Мол- чановський²⁷, В. О. Мякотін, Є. О. Ківлицький, П. В. Голубовський²⁸.

Гурток київських вчених та учнів Лучицького мав жартівливу назву “бродників” почасти через те, що вони любили робити екскурсії в околицях Києва, почасти через те, що збиралися в різних місцях, серед них панували не лише наукові інтереси, а поруч з ними і громадські, з великим нахилом до революційних ідей. В листі до В. О. Мякотіна р. 1898 М. П. Василенко писав: “Пам'ятаєш, як ми хотіли за допомогою бродників перегорнути весь світ?” //12

Року 1893 Лучицький поїхав за кордон, в наукове відрядження, і гурток “бродників” розпався. Були для цього й інші причини: переїхали до Варшави Петрушев- ський, до Казані - Піскорський - обидва здобули там катедри, став рідше приїздити до Києва Мякотін.

Проте і надалі члени цього гуртка відігравали важливу роль в київському житті. Значна частина громадських діячів Києва 90-х років була тісно зв'язана з цим гуртком, вони працювали в “Обществе содействия народн[ому] образованию”, “Обществе грамотности”, тощо. Мик. Прок. брав участь в обох товариствах, зокрема “Обществе грамотности”, яке підчас його роботи там значно поширило свою діяльність: були школи для дітей й дорослих, влаштовували прилюдні популярні лекції, концерти, спектаклі і т.і. Мик. Прок. брав жваву участь в його роботі як лектор, як член різних комісій, в тому числі будівельної, при будуванні власного будинку “Общества грамотности” на Вел[икій] Васильківській, з великим театральним приміщенням; там пізніш грала трупа М. К. Садовського²⁹.

В гуртку Лучицького Мик. Прок. зав'язав тісні дружні зв'язки, які не поривалися до самої смерти: з Мякотіним, Ківлицьким і зокрема //13 з невісткою Лучицьких М. М. Требінською³⁰.

З занепадом “бродників” значення об'єднуючого центра поступового громадянства перейшло до Мик. Прок. Брат його, Костянтин Прокопович³¹, який р. 1895 вступив до університету і оселився у Мик. Прок., так описував його життя: “Коли я приїхав до Києва, компанія «бродників» вже розпадалася... Більша частина членів, що залишилася у Києві, брали участь в місцевому громадському житті; вони входили головним чином в ті різного роду «ініціятивні групи», які мали метою впливати на громадськість і сприяти її розвиткові, і утворювати такі осередки, які притягували б до себе поступові елементи київського суспільства... Складання усякого роду проектів здебільшого відбувалося на квартирі мого брата. В дні таких засідань наша напівпорожня їдальня наповнялася різним людом. Так я міг стояти в курсі усіх громадських закладів... На цих зібраннях познайомився я з рядом громадських діячів Києва - с проф. Лучицьким, Є. Д. Синицьким³², В. Ф. Александровським³³, Н. М. Молчановським, В. П. Науменком, Л. С. Личковим³⁴, Є. О. Ківлицьким і інш.”.

Тут зарождалися легальні та нелегальні гуртки, газети, збірники, //14 дружні відношення, зв'язки, які не припинялися до самої смерти одного з друзів - з В. О. Мякотіним, Є. О. Ківлицьким, П. Т Матюшенком³⁵, М. М. Требінською. З В. О. Мяко- тіним Мик. Прок. відразу тісно здружився, вони працювали разом в київських, чернігівських та харківських архівах, в один час почали захоплюватися політичним та громадським життям, обидва заплатили за це захоплення роком ув'язнення. Велике, надзвичайно цікаве листування їх являє велику увагу для історії української культури. З Є. О. Ківлицьким Мик. Прок. дружив до самої його смерти за часів революції - це був відомий київський педагог, історик, співробітник газет, де він працював разом з Мик. Прок. П. Т Матюшенко був гарматний полковник, служив у київському арсеналі і був звільнений після подій 1905 р. Матюшенко був відомий педагог, фізик, викладач київських гімназій, людина блискуча, з гарячим революційним темпераментом, він брав участь во всіх київських закладах поступового характеру й був розстріляний на початку 20-х рр. М. М. Требінська, видатна, розумна, жвава, інтересна жінка грала помітну ролю в київському культурному житті 90-х рр. ХІХ ст. //15

Перші роки київського життя Мик. Прок. повністю присвячені науковій праці. Він готувався до магістерських іспитів, разом з М. С. Грушевським³⁶ та І. П. Івановим, збирав матеріали для своєї дисертації на тему: “Землеволодіння на Лівобережній Україні в XVII-XVIII стол.”. Для цього їздив в архіви Чернігова, Полтави, Харкова, здебільшого спільно з Мякотіним. Наприкінці 1892 р. Мик. Прок. почав складати магістерські іспити, але скласти останнього не зміг через хворобу. По закону магістерського іспиту не можна було відкладати, ні повторювати. Тому всі складені іспити пропали марно. Це була справжня катастрофа для Мик. Прок. Довелося залишити мрії про наукову діяльність, про вчену кар'єру й шукати інших шляхів. Він узяв лекції по історії в жіночій Фундуклеївській гімназії³⁷ та російської мови в кадетському корпусі. Матеріальні справи його були дуже скрутні: доводилося допомагати батькам. Між тим єдиним джерелом, //16 крім лекцій, було співробітництво в Енциклопедичному словнику Брокгауза і Єфрона³⁸, де він писав багато статей з історії України та Росії. Учитель гімназіальний з М. П. Василенка був дуже хороший, він багато давав своїм учням, але середня школа не задовольняла його, і з першого року Мик. Прок. мріяв залишити вчительство. Його втомлювало щорічне повторення того ж самого, підготовка до лекцій, іспити.

Лише через 10 років, в 1903 р., Мик. Прок. знайшов можливість покинути середню школу і з того часу багато років прожив без сталого заробітку, головним чином літературною працею.

Наприкінці 90-х років Мик. Прок. вже здобув наукове ім'я як дослідник історії України. Багато з його статей в Енциклопедичному словнику мали характер суто науковий і не втратили свого значення до наших часів - як, напр., “Козаки”, “Маг- дебургское право”, “Суды в Малороссии”, “История Малороссии”, “Посполитые”, “Литовско-русское государство”, “Малороссийская старшина”, “Уния и униатская церковь”. В “Киевской Старине” були надруковані //17, не рахуючи значного числа рецензій и дрібних заміток, ґрунтовні досліди - “К истории малорусской историографии и малорусского общественного строя” (з приводу статті Мякотіна) р. 1894, “Бодянский и его значение для изучения Малороссии” (1900), “Первые шаги по введению положения 1861 г. в Черниговской губернии” (1901 р.). В той же час М. П. Василенко багато уваги приділяв збереженню та виданню джерел історії

України. Завдяки його заходам до Київського університету було передано багату рукописну збірку М. Судієнка, а до К[иївського] Центрального Архіву Давніх Актів велика збірка монастирських архівів з Чернігова. Протягом 90-х років він надрукував низку “Генеральних следствий” 1792 р. - Киевского полку (в К[иевских] Чтеніях [в] Істор[ическом] Обществ[е] Нестора-Летописца, кн. VII), Гадяцького полку (в “Трудах Полтавского Статистич[еского] Комитета за 1899 г.”), Нежинського та Черні- говського полків (в Земск[ом] Сборн[ике] Черниговском за 1905 р.). Крім того, розпочав видання “Материалов для //18 истории экономического, юридического и общественного быта старой Малороссии”. Перший том вийшов р. 1901, другий - 1902, третій - р. 1909. В першому томі було надруковано “Генеральное следствие о маетностях Нежинского полка”, в третьому - Черніговського.

Звільнившися від гімназіальних лекцій, Мик. Прок. здобув посаду члена “попечительства о народной трезвости” Завданням “попечительства” було організовувати розумні розваги для насе-лення як засіб боротьби з пияцтвом: воно влаштовувало чайні, в яких улаштовували прилюдні читання, чарівні ліхтарі, бібліотеки тощо. - Прим. Н. П.-В. та секретаря губернського статистичного комітету. Ці посади приваблювали тим, що там не треба було витрачати повний робочий день, і вони залишили багато вільного часу для наукової праці. Посада секретаря статистичного комітету цікавила його ще й тим, що він хотів використати видання комітету “Памятные книжки Киевск[ой] губ[ернии]” для вміщення розвідок з історії та фольклору України. В книжці за 1904 р. було вміщено статтю В. М. До- маницького³⁹ “Лирники”. Але року 1905 він примушений був залишити посаду: новий губернатор Савич поставився негативно до українських тенденцій Миколи Прокоповича. //19

Для цього ставлення представника адміністрації у Києві були також і інші причини. Чим далі, тим більше Мик. Прок. захоплювався політичною діяльністю, тим визвольним рухом, який щороку зміцнювався на Україні, і зокрема у Києві. В спільному прагненні покласти край самодержавству сходилися представники поступових течій різних груп населення, і Мик. Прок. з перших років перебування у Києві став помітною особою в таборі опозиції урядові. Ще на початку 90-х років він належав до конспіративного гуртка д-ра Фокіна⁴⁰, близького до народовольців, але незабаром розчарувавшись в ньому, вийшов. Разом з ним там були членами його товариш по Дор- патському університету Є. Д. Синицький, відомий в майбутньому В. Я. Железнов.

На початку ХХ [ст.] у Києві заклалася група “Освобождение”, до якої належало чимало людей, а керівництво належало до гуртка, який складався з Б. О. Кістяків- ського⁴¹, В. В. Водовозова⁴², С. М. Булгакова⁴³, Н. А. Бердяєва⁴⁴, Ю. Н. Вагнера⁴⁵, В. Я. Железнова і мене. Тоді-таки влаштовано було перший у Києві політичний банкет у літературно-артистичному //20 товаристві 20 листопаду 1904 р., на якому вперше в Києві було публічно заявлено вимогу конституції - так згадував цю добу сам Мик. Прок. в некролозі Б. О. Кістяківського. Квартира Мик. Прок. була наче штабом, в якому розроблялася програма діяльності гуртка, вироблялися деталі банкета, намічалися промовці тощо. В. Я. Железнов, автор цієї промови про конституцію, тоді приват-доцент київського університету, заплатив за цю промову катедрою у Києві й переїхав до Москви, багато інших теж постраждали за участь у банкеті й потрапили в розряд “неблагонадійних” осіб. //21

З 1903 року починається публіцистична діяльність Мик. Прок. Ще раніш, р. 1894 гурток київських громадських діячів з проф. Лучицьким на чолі почав редагувати газету “Киевское Слово”, при чому фактичним редактором був М. Пр[окопович] В газеті брали участь В. П. Науменко, Є. О. Ківлицький, В. К. Піскорський, Є. Д. Си- ницький та інш. Газета видавалася лише 3 місяці, але дала співробітникам чималий досвід в газетній справі. Року 1903 ті ж особи взяли участь в виданні нової газети “Киевские Отклики”, яку незабаром придбали у власність, на пайових засадах. Крім них в газеті брали ближчу участь Г. В. Александровський, В. Л. Беренштам⁴⁶, С. О. Буда⁴⁷, В. [В]. Водовозов, С. О. Єфремов⁴⁸, В. Я. Железнов, Я. К. Імшенецький⁴⁹, В. Г. Короленко⁵⁰, Л. С. Личков, М. М. Могилянський, К. М. Оберучев⁵¹, Т. І. Осадчий⁵², О. Ф. Саліковський⁵³, І. М. Стешенко⁵⁴, І. Л. Шраг⁵⁵, А. І. Ярошевич⁵⁶, С. І. Яре- мич⁵⁷, фактичним редактором газети був М. Прок.

“Киевские Отклики” являли собою цікаве явище в київському громадському житті. Газета об'єднувала українських діячів поступового напрямку; широка програма забезпечувала //22 їй велику популярність, зокрема підчас визвольного руху 1904-1905. Один з співробітників газети, М. М. Могилянський так описував перше враження від редакції на весні 1904 р.: “Редакція робила вражіння Запорозької Січі, а ще краще - первозданного хаосу. В численних великих апартаментах, не виключаючи кабінетів редактора та секретаря, товпилося безліч люду, який не мав жодного відношення до газетної роботи і збіравшогося, щоб побалакати. Важко було навіть розібратися у цьому натовпі - хто тут працює, з ким треба починати ділові розмови?” (спогади, рукоп[ис]). Редакція газети стала осередком, куди приходили люди просто, щоб поінформувати або здобути інформації з громадського та політичного життя, обмінятися думками, порадитися. Разом з тим зростав і тираж газети - р. 1905-1906 вона мала 13 тисяч постійних передплатників - більше, ніж всі інші київські газети того часу, не рахуючи роздрібного продажу. Мик. Прок. з захопленням віддався газеті, покинув для неї навіть наукову роботу. Тут друкував він “наукові статті”, бібліографічні огляди, рецензії, науково-популярні, публіцистичні статті тощо. Матеріально справи газети стояли дуже кепсько, пайовики не мали капіталів. [?] боргів, щоб сплатити внески, але не //23 зважаючи на це, газета мала постійний контингент співробітників, з захопленням працювавших в ній.

З перемогою реакції р. 1906 становище газети погіршилось: цензор Сидоров переслідував її, руйнував матеріально штрафами, конфіскаціями окремих номерів. Підривала також конкуренція...

Року 1906 М. П. Василенка як редактора було притягнуто до правової відповідальності за передрук з газети “Полтавщина” статті про події в м. В[еликі] Сорочинці, де радник полтавського губернського] правління Філонов зробив “екзекуцію” селян. Передруковано було обурений “відкритий лист” до Філонова редактора “Полтавщини” В. Г. Короленка. Притягнуто було до суду й Короленка. Це була доба, коли одного за одним притягали до суду редакторів прогресивних газет - в тому числі були притягнуті проф. Лучицький як редактор “Свободной мысли”, О. Ф. Кістяків- ський як тимчасовий редактор “К[иевских] Откликов” та інші, але здебільшого суди закінчувалися більш-менш благополучно. Сподівався на такий кінець і Мик. Прок. Засідання Судової Палати 10 [обірвано] 1907 р. винесла М. П. Василенку вирок - ув'язнення на 1 рік. //24

Треба було вжити заходів, щоб забезпечити існування на далі. Як політично- засуджений М. Пр. Василенко не міг обіймати державні посади, історична освіта не давала можливості заробляти приватними роботами, крім лекцій. Він вирішив скласти іспити в правничій державній комісії й здобути диплом правника. В осени 1907 р.

він склав іспити в державній комісії Новоросійського університету і в січні 1908 р. був затверджений в званні помічника присяжного повіреного. З осени 1908 р. Мик. Прок. почав відбувати свій термін ув'язнення. Обрали для цього “Хрести” в Петербурзі, де камери були “одиначки” - це давало право на зменшений термін - замість року він мав просидіти лише 9 місяців. Крім того “одиначка” позбавляла від примусових сусідів і давала можливість працювати. Мик. Прок. заздалегідь зголосився з професорами й вирішив підготуватися до магістерських іспитів.

Тюрми в той час були переповнені політичними в'язнями. Засуджені чекали місяцями “черги”, і лише завдяки протекції //25 М. Пр. “сів” в Хрести 18 жовтня 1908 - він хотів якомога швидше закінчити це. В “Хрестах” був ще звичайний устрій: утримання було за кошти ув'язненого: за його рахунок йому приносили обід, лише хліб та гарячу воду для чаю давали від “Хрестів”. Життя йшло точно встановленим порядком, за годинником. При “Хрестах” була хороша бібліотека з белетристикою та старими часописами (навіть сучасні газети не можна було передавати). “Волі” не доводилося приносити нічого їстівного, але наукову літературу можна одержувати в необмеженій кількості. У неділю дозволялися побачення (С. В. Русова⁵⁸, Мякотіни відвідували його регулярно, приїздили й кияни); в'язень міг написати листи на місяць, але одержувати міг скільки завгодно. Тиша, примусовий спокій, порядок утворили для Мик. Прок. умови, сприятливі для наукової роботи. Він писав з “Хрестів” М. М. Требінській: “Лише тепер я почав розуміти, що окремі люди могли цілком відійти від життя в аскетизм, наукову працю. Виявилося, що це навіть не тільки можливо, а навіть не так важко //26 призвичаїти себе, переважно до останнього... Існують різні натури: одні добре привчаються на волі, інші - в неволі, та й не цілком” (22 лютого 1909 р.). Цей лист дуже характерний для Мик. Прок. Лише примусово ізольований від громадського життя, він міг цілком віддати себе науці. І все ж таки мрії його малювали йому не лише його затишний кабінет на Тарасівській вулиці з великим письмовим столом та кипами книжок, а бурхливе громадське життя, в яке він хотів знов “окунуться”.

В липні закінчився термін ув'язнення, і Мик. Прок. покинув “Хрести”, вже цілком готовий до магістерських іспитів. Воля, яку він так нетерпляче чекав, зустріла його великим нещастям: за кілька днів до його звільнення померла наглою смертю його мати. Він дуже важко переніс цю втрату.

Воля зустріла Мик. Прок. матеріальними труднощами. Він не урахував, скільки коштуватиме перебування в “Хрестах”, і мусив зробити борги. Треба було тепер спішно шукати заробітків. Довелося здобувати кошти літературною працею, що забирало багато часу й примушувало //27 відкласти магістерські іспити. Спішно Мик. Прок. почав писати статті - “Прикрепление крестьян в Малороссии” та “Крестьянский вопрос в юго-западном крае при Николае І” - на замовлення редакції юбілейного видання “Великая реформа”, та великі статті для російського видання “Всемирной истории” Пфлуг и Гартунг⁵⁹: тут він вмістив “Очерк русской истории с 1506 до 1814 г.” та “Литовско-русское государство и Украина” - разом около 400 сторінок. Крім того він друкував чимало статей в “Киевских Вестях”, що замінили “Киевские Отклики”, та в “Киевской Мысли”. Для заробітку Мик. Прок. знов почав писати статті в словниках Граната⁶⁰ та Брокгауза і Єфрона в новому виданні.

Лише в 1910 році склав він магістерські іспити і на початку 1911 року прочитав вступні лекції, які давали права на приват-доцентуру. Здавалося, вже не було перешкод на шляху до наукової діяльності. В листі до В. Л. Модзалевського⁶¹ Мик. Прок.

Писав про своє тверде рішення присвятити свої сили науці: “Я цілком і безповоротно повернувся до науки; як би не склалося моє життя, я вже не відвернуся від неї і помиратиму в обіймах з нею. Після всіх кохань - це //28 моє останнє кохання: і я залишуся вірним йому до могили”. Але життя не дало здійснити обіцянку.

Влітку 1911 року в Полтаві були організовані земством курси для земських вчителів; викладати курс історії України було запрошено Миколу Прокоповича. Не відразу здобуто було дозвіл адміністрації, але все ж таки лекції відбулися з значним успіхом, проте їм довелося відіграти негативну роль в дальшому житті Мик. Прок.

На початку ХХ стол[іття], з розгортанням українського руху рівнобіжно з ним ширилася антиукраїнська пропаганда. Ім'я М. Пр. Василенка як відомого українського діяча, видатного члена київського Наукового товариства, а головне - редактора “українофільської” газети, не могло залишитися в тіні, й проти нього почасту були спрямовані статті антиукраїнських газет, головним чином “Киевлянина”.

В цьому відношенні дуже цікава книга С. Щоголева⁶² “Украинское движение, как современный этап южнорусского сепаратизма”, К., 1912. В ній автор освітляє усю //29 українську культуру як вияв “сепаратизму” і нацьковував уряд на інших українських діячів. Значну увагу було приділено курсам в Полтаві, а також і викладам на них М. П. Василенка. Автор закидав йому тенденційність викладу і те, що він рекомендував слухачам праці Грушевського.

Показова для характеристики становища Мик. Прок. в Києві подія трапилася в 1912 році. Міська управа оголосила конкурс на посаду директора нової Публічної бібліотеки, й на цей конкурс подав заяву Мик. Прок. По конкурсу він пройшов першим. Управа подала прохання губернаторові про затвердження його. Але проти його кандидатури почалася агітація в ворожих українському руху газетах. В “Києвлянині” було надруковано фельєтон А. І. Савенка⁶³ про те, як “Николай Прокофьевич” збирається ходити пити чай до “Николая Федотовича” і як будуть вони розводити сепаратизм (себто //30 М. П. Василенко та М. Ф. Біляшівський⁶⁴ - директор Музею, що міститься проти бібліотеки). Почали хвилюватися російські “націоналісти”, яких було багато в міській Думі. Управа дістала відомості, що губернатор не затвердить М. П. Василенка на посаді директора, і, попереджений про це, він сам відмовився від директорства, щоб не псувати собі затвердження на приват-доцента, якого ще не було. Справа ця зробила велике вражіння у Києві. К. П. Василенко так писав брату в Есмань: “В Києві... з тебе почали робити «мішень» чорносотенної агітації, ти, мабуть, вже звернув увагу на полеміку, яка зав'язалася біля твойого імені між «Киевской Мыслью» та «Киевлянином». Приводом до полеміки стала замітка в печати «Киевлянина»”...

Не зважаючи на настрої в Києві, Міністерство Народної Освіти затвердило Мик. Прок. приват-доцентом. На весінній семестр //31 1913 року він вже оголосив курс “історія козацтва”, який був внесений в загальний розклад лекцій. В листі до Д. М. Петрушевського 3 листопаду 1914 року Мик. Прок. писав так: “Викладати я буду лише історію Литви, Західної Руси, України і литовсько-руського права, не втручаючись в сферу московської Руси. Таким чином я цілковито відмежовуюсь від інших істориків-лекторів. матеріальні справи мої стоять кепсько, перспектив на покращення їх поки що немає, але оптимізм є”. Цього оптимізму ніколи не втрачав Мик. Прок. Так здійснилася мрія молодості Мик. Прок., та мрія, з якою він 32 роки тому приїхав до Києва. Шлях до наукової діяльності нарешті був відкритий для нього. В грудні того ж 1912 р. його було обрано професором В[ищих] Жін[очих] курсів А. В. Жекуліної.

Несподівано, за кілька день до початку лекцій, 7 січня М. Пр. було викликано до куратора шкільної округи, проф. Деревицького⁶⁵. Куратор заявив йому, що зробив помилку, давши згоду на //32 затвердження його приват-доцентом, що він здобув “приватні відомості” негативного характеру, на підставі яких не може допустити його читати лекції, і пропонував подати самому заяву про відмовлення від лекцій. В розмові Деревицький згадав “тенденційність” лекцій в Полтаві, хвальну рецензію на “Ілюстровану історію України” Грушевського і зробив загальний висновок, що М. Пр. “сепаратист”, якого не можна допустити до університету. М. Пр. рішуче відмовився подати таку заяву і [подав] кураторові обширну записку, в якій докладно спростовував всі його обвинувачення в тенденційності й ненауковості своїх лекцій, доводив важливість вивчення історії України, значення праць Грушевського. Проте, не подаючи заяви про відмовлення, Мик. Прок. фактично не міг здійснити прав на приват-доцентуру, не приступаючи до лекцій.

Джерел тих “приватних” чуток Деревицький не назвав. Мик. Прок. припускав //33, що джерелом була книга Щоголева, але в листах до друзів висловлював підозріння, що тут міг бути “донос когось з правого кола професури, яке не може помиритися з затвердженням мене приват-доцентом” (лист до В. Л. Модзалевського 14/1, 1913 р.). “В університеті не сподівалися, що я буду затверджений, про це мені сказав сам (декан) Бубнов”, - писав він 23/ІІ того ж року Д. М. Петрушевському. Лише після революції до рук Мик. Прок. потрапив документ, який з'ясував справжній хід подій: діставши від ректора Цитовича⁶⁶ офіційне прохання про затвердження М. П. Василенка приват-доцентом, Деревицький запитав його конфіденційно про власну думку, і той відповів докладним листом 29/ХІІ 1912 р., що за його “власними відомостями М. П. Василенко є одним з представників українського сепаратизму. В цьому дусі були побудовані його лекції з історії південної Русі, прочитані на загальноосвітніх курсах р. 1911 в Полтаві... в підвалину своїх лекцій поклав він ідеї представника й виразителя українського руху (Грушевського). Та ж //34 солідарність з ідеями пр[офесора] Грушевського п. Василенка видна в нещодавно надрукованій рецензії на працю Грушевського «Історія України», (К., Мысль), 1912, N° 353) і п. Василенко визнає тут «суто науковим» і гаряче рекомендує цей яскраво тенденційний твір, написаний в дусі українського сепаратизму. При такому ставленню до українського питання я не можу визнати бажаним залишати його в колі викладачів університету, зокрема як викладача російської історії” (оригінал з архіву М. П. В [аси- ленка]).

Ця подія зробила велике враження не лише у Києві. Петрушевський писав з обуренням з Москви: “Щодня читав різні «пакости» київської адміністрації на адресу української культури. Тамошні «блюстителі», очевидно, в рішучому настрою й готові камня на камні не залишити «в надежде слави и добра», і приватні відомості для них «скарб». (25/ІІ - [19] 13). Відгуки цієї історії дійшли до Петербурга: “Маючи на меті Вашу //35 історію, яка прогриміла у Петербурзі, я вважав, що весь історико-філологічний факультет у Києві цілком чорносотенний” (Лист Гессена⁶⁷ 30/ХІІ 1913 р.).

Проте не правий був Гессен, вважаючи, що увесь факультет був чорносотенний. Навпаки, року 1912-1913 серед професорів цього факультету були В. М. Перетц⁶⁸, Г. Г. Павлуцький⁶⁹, А. М. Лобода⁷⁰, І. В. Лучицький, В. Ю. Данилевич⁷¹, В. В. Зінь- ківський⁷², причому В. М. Перетц був секретарем факультета. Усі вони були люди, тісно зв'язані з українською культурою, брали активну участь в українському русі і, не зважаючи на те, перебування їх в складі університетської професури не викликало заперечень з боку шкільної округи. Чому ж кандидатура Мик. Прок. на скромну роль приват-доцента викликала таку бурю?

Микола Прокопович зайняв в київському житті своєрідне становище. Спокійний, лагідний, не здатний на будь-яку ворожнечу, //36 боротьбу, він зайняв становище, яке нагадувало те, що належало за 20 років перед тим О. М. Лазаревському. Не зв'язаний офіціально з університетом, Мик. Прок. користався не лише у Києві, а також далеко по за його межами авторитетом, як знавець історії України. До нього зверталися по поради та допомогу молоді дослідники, студенти, педагоги і кожному він охоче, не шкодуючи свого часу давав поради, підшукував літературу, щедро давав книжки з власної бібліотеки. Дехто з студентів йшов до нього за порадою своїх професорів, дехто - навпаки, прохав зберегти таємницю допомоги й не видавати її професорові. Можна нарахувати десятки прізвищ істориків літератури, які згадували в друкованих працях з подякою допомогу Мик. Прок., але ще більше було, звичайно, таких, що ніколи не згадували про це. Серед людей, на наукову роботу яких Мик. Прок. мав великий вплив, треба насамперед згадати В. Л. Модзалевського, який познайомився з Мик. Прок. ще молодим саперним офіцером, аматором історії, і з якого став видатний знавець //37 історії України.

Не наукове ім'я Миколи Прокоповича лякало російських чорносотенників, їх лякало те місце, яке належало йому в українському русі. Твердо, без хитань він йшов наміченим шляхом, присвятивши усе життя українській культурі. Як редактор та співробітник газет він сміливо виступав на оборону української культури. В свій час у Києві велике вражіння зробила гаряча стаття Мик. Прок. на захист української культури, написана проти професора Т Д. Флоринського⁷³, а також різка смілива стаття з приводу заміщення катедри історії України в Київському університеті, коли була відхилена кандидатура М. С. Грушевського. Взагалі, в часи, коли ім'я М. С. Гру- шевського було одіозно, Мик. Прок. писав докладні рецензії на його твори і доводив їх високу наукову вартість: він написав коло 20 рецензій на різні праці М. С. Грушевського - ніхто не написав стількох рецензій. З перших днів життя у Києві Мик. Прок. став членом українських товариств - Старої Громади, ТУП'а, основоположником Українського наукового товариства.

Ім'я Мик. Прок. було хорошо відомо в українських колах і користувалося там пошаною, і викликало ненависть //38 ворогів України.

Невдача з приват-доцентурою знов поставила перед М. П. питання - що робити? Перша думка була - пошукати щастя в інших університетах. Право на приват- доцентуру він мав; його закликали до Петербургу, до Москви. Петербург не приваблював його - там не було тих джерел, які були потрібні для історії України. В Москві - навпаки, були багаті архіви, в яких він міг би здобути цінні матеріали для історії України. Але правий був О. Ф. Саліковський, який писав йому: “Я боюсь, що Ви «приросли до Києва» і дихати московським повітрям не згодитесь”. І Мик. Прок. дійсно не знайшов в собі сили покинути Київ, ту скромну квартиру на Тарасівській вул., де він мешкав з 1897 р. й де залишився до кінця життя. Але жити далі так, як він жив до цього часу, він не міг. Його втомило життя без сталої матеріальної бази, втомлювала літературна праця, яка була єдиним джерелом існування, писання газетних статей, замовлених праць. “Я ледве викручуюся, - писав він Петрушевському, -... моє лихо в тому, що я, не маючи забезпеченого утримання, повинен багато часу й енергії витрачати Бог зна //39 на що, приміром писання різних «історій кабардинського народу» “Исторические сведения о кабардинском народе”, К., 1913. Праця була замов-лена кн. Кудашевим. - Прим. Н. П.-В. (праця, замовлена р. 1911 князем Кудашевим⁷⁴), яка мене не цікавить і забирає багато часу й труда, хоч і дає деякий заробіток. Але це ж ремісництво. Воно мене мучить” (2/V 1913 р.).

М. Пр. вирішив використати свій диплом юриста, й записався помічником присяжного повіреного до І. І. Зновицького⁷⁵, і відбув стаж в Новій Ушиці, а після того був приписаний до присяжних повірених Одеси і перейшов р. 1916 до Києва. Але ця професія не захоплювала Мик. Прок., і хоч мав у Києві чималу практику, він не любив її. Душа його, як і раніш, прагнула до наукової роботи, і кожен вільний час використовував він для неї. Не зважаючи на невдачу з приват-доцентурою, Мик. Прок. хотів писати дисертацію. Тема, яку він почав розробляти для дисертації р. 1890 - “Землеволодіння на Україні XVI-XVII стол.” вже застаріла, треба було прикласти //40 багато зусиль, щоб поставити її на сучасну височину наукових вимог. Мик. Прок. обрав нову тему: “Магдебурзьке право на Україні” і почав збирати матеріали для неї, але інші, терміновіші завдання не давали змоги зосередити увагу на цій праці.

Не зважаючи на всілякі перешкоди, які стояли на його шляху, Мик. Прок. багато зробив для науки за час між звільненням з кріпості та революцією. Крім праць на різні замовлення, про які вже згадувалося вище - розділи в історії Пфлуга і Гартун- га, по дві статті для “Великой Реформы” та “Отечественной войны”, він написав “Очерки истории Юго-Западной Руси”, що їх було замовлено для ІІІ тома “Русской истории в очерках и статьях” за редакц[ією] проф. Довнар-Запольського⁷⁶, але праця розміром вийшла за поставлені межі і була видана як окремий том, р. 1915. Книга викликала найкращі відзиви, в тому числі таких рецензентів, як М. С. Грушевський, і відіграла велику роль в справі поширення знайомства з історією України. //41

Найбільше уваги за цей час Мик. Прок. приділяє виданню джерел з історії України. Так, надрукував він в “Записках Українського Наукового Товариства” записку Г. М. Теплова “О непорядках в Малороссии” з передмовою. (Київ, 1911). Коли М. С. Грушевський вирішив перевидати усі “Генеральные следствия о маетностях”, Мик. Прок. підготовив до видання “Генеральное следствие о маетностях Староду- бовского полка”. Друкування почалося, але йшло дуже повільно і припинилося на п'ятому аркуші. Згодом, за советських часів, було видано це “Следствие” Археографічною комісією за редакцією К. О. Лазаревської⁷⁷, і Мик. Прок. передав Археографічній комісії коректурний примірник надрукованих аркушів та усі свої матеріали до інших аркушів. Таким чином, з “Генеральных следствий” десяти полків чотири були видані Мик. Прок., п'ятий - Стародубовський - за його участю. //42

Багато труда поклав Мик. Прок. на підготовку до видання в “Архиве ЮгоЗападной России” “Актових книг судів Лівобережної України”; передмова для них, гадав він, могла правити за магістерську дисертацію. Не ясно, яка була доля цього збірника, треба гадати, він загинув в Комісії, бо він не був надрукований і в архіві Мик. Прок. не знайшлося його. Другий том - цілком виготовлений для друку, залишився у нього; це “Акти по історії монастирського землеволодіння”. Війна 1914 р. затримала друкування його. Крім того М. П. підготовлював до видання “Описание Новгород-Сіверського намісництва”, яке було пізніш видано Археографічною комісією Академії Наук.

Крім власних видань, Мик. Прок. брав велику участь у виданні “Щоденника Якова Марковича”, який видавав В. Л. Модзалевський в “Жерелах до історії України- Русі”. В листуванні між М. П. Василенком і В. Л. Модзалевським та М. С. Грушев- ським відбилося, яку близьку участь приймав Мик. Прок. [у] цьому виданні, в редагуванні, так і в коректах тощо. //43

Мик. Прок. був членом, здається, усіх київських наукових товариств, яких до війни 1914 в Києві було чимало. У всіх цих товариствах він був активним членом, відвідував засідання, робив доповіді, брав участь в обговореннях; так, брав постійну участь в товаристві “Любителей социальных знаний”, де був головою юридичної секції, в товаристві “Старого Києва”, “Охорони пам'яток старовини”, “Юридичному товаристві”, але найбільше уваги віддавав товариствам “Нестора-летописца” і “Українському Науковому товариству”. В Товаристві Нестора-летописца Мик. Прок. став членом незабаром по приїзді до Києва і залишався їм до ліквідації його р. 1929. На початку 90-х років Мик. Прок. належав до тої групи членів, які стали в різку опозицію консервативному напрямку товариства. Переважала там партія старих вчених, головне професорів Духовної Академії, і панували інтереси церковної історії, церковної археології. Мик. Прок. разом з іншими молодими членами намагався змінити напрямок //45 діяльності товариства, скерувати її на вивчення історії України, на видання джерел українських, замість візантійських та російських. Ця група намагалася провести на голову товариства проф. І. В. Лучицького, а коли це не вдалося - О. М. Лазаревського. Але і тут вони потерпіли поразку: обрано було “тимчасово” проф. В. С. Іконникова, і лише після відмовлення його, на один рік (звичайно обирали на 3 роки) головою став О. М. Лазаревський. За цей рік товариство значно розгорнуло свою діяльність: в книгах “Чтеній” було надруковано багато українських матеріалів та розвідок, розпочато прилюдні лекції (читали проф. Арма- шевський⁷⁸ та Антонович про Кириловську стоянку), збільшено бібліотеку. Але це пожвавлення тривало лише рік. Мик. Прок. кілька разів входив до складу президії товариства, був членом ревізійної комісії, робив наукові доповіді, акуратно відвідував засідання.

Ще більше місця в його житті зайняло Українське наукове //44 товариство, засноване у Києві року 1906, Мик. Прок. був одним з ініціаторів його. Устав товариства написаний Мик. Прок., рукописний примірник, який обговорювали на зборах, залишився в його паперах: іншою рукою, синім олівцем, було зроблено кілька незначних додатків. Весь час Мик. Прок. був активним членом цього товариства, головою історичної секції та заступником голови товариства (головою весь час був М. С. Гру- шевський, а коли його було заслано р. 1914, В. П. Науменко). Мик. Прок. робив багато доповідей на засіданнях.