Размещено на http://www.allbest.ru/

Культура Галицько-Волинського князівства



1. Соціально-політична та культурна ситуація в Галичині та на Волині у ХІІ - ХІІІ ст.

У XII ? XIII ст. Київську Русь охоплюють процеси феодальної роздробленості, що призводять з одного боку до занепаду держави, а з іншого - до формування окремих територій та народностей, виділення окремих відносно незалежних земель-князівств, кожне з яких у мініатюрі повторювало політичну систему всієї держави. Виділяється 4 групи земель, пов'язаних між собою економічно і політично: 1) Псковська, Новгородська, Смоленська і Вітебська землі; 2) Володимиросуздальська, Ростовська і Мурморязанська; 3) Київська, Чернігівська, Переяславська та Сіверська; 4) Галицька і Волинська землі.

У XII - XIII ст. Київ перетворився із столиці Русі на “стольне” місто Київської землі, яка займала територію Середнього Подніпров'я. Окраїнне розташування Київської землі, що межувала з Половецьким Степом, не сприяло забезпеченню тут мирного життя. Постійні вторгнення половецьких загонів підривали економіку, відволікали значні сили на боротьбу з ворогом. Окрім того, Київ, як символ цілісності Русі, залишався одним із головних вузлів міжкнязівських відносин. Врешті-решт Київ і Київська земля стали об'єктом колективного суверенітету з боку найсильніших князів Русі; володимиро-суздальського, чернігово-сіверського та галицько-волинського.

Найпомітнішими політичними постатями на київському столі періоду феодальної роздробленості були Ярополк Володимирович (1132 - 1139), Всеволод Ольгович (1139 - 1146), Ізяслав Мстиславич (1146 - 1154), Ростислав Мстиславич (1158 - 1167), Святослав Всеволодович (1177 - 1194). На певний час їм удавалося стабілізувати внутрішньополітичну ситуацію, об'єднати всі сили для відбиття половецької загрози, але зупинити процеси дроблення було неможливо.

Особливу роль в історії України відіграли Галицьке та Волинське князівства, що утворили об'єднану державу й перейняли прапор української державності. Об'єднане Галицько-Волинське князівство утворилося 1199 р. завдяки волинському князеві Роману Мстиславовичу. Кордони новоутвореної держави простягалися в басейнах рік Сян, Західний Буг та у верхів'ях Дністра. На південному заході ця територія мала природну межу - Карпати, або, як тоді називали їх - “Гору”. Західний кордон Галицько-Волинського князівства проходив у Карпатах по р. Яселка, далі в північно-східному напрямку - через річки Віслок і Сян, ще далі - на захід від р. Вепр. Північною межею Галицько-Волинського князівства були притока Бугу Володавка і Верхня Прип'ять, а після приєднання Берестейської землі (в другій половині XII ст.) - річки Наров та Ясельда. На сході Галицько-Волинське князівство межувало з Турово-Пінською землею й Київським князівством. Кордон тут проходив через Прип'ять, Стир, правим берегом Горині, далі - верхів'ями Случі та Південного Бугу й повертав на річки Ушиця і Прут.

Галицько-Волинське князівство розташовувалося в лісовій та степово-лісовій смугах. Незаймані ліси зростали не лише в Карпатах і на Поліссі, а й на обширах над Дністром, Сяном і Бугом. Разом з тим у долинах цих рік проживало чисельне сільське населення, яке займалося орним землеробством (сіяли жито, овес, менше - ячмінь і пшеницю), тваринництвом, рибальством, бджільництвом, мисливством (шкіри й хутра диких звірів використовувалися для виробництва одягу, бойового спорядження). Особливого значення набуло видобування солі з підкарпатських соляних джерел.

У Галицько-Волинській землі було чимало великих міст - торговельно-ремісничих центрів: на Волині - Володимир, Белз, Кременець, Луцьк, Пересопниця, Берестя, Дорогобуж, у Галичині - Перемишль, Звенигород, Теребовль, Галич. Гончарництво, обробка хутра і шкіри, ливарництво, ювелірне виробництво досягли тут високого рівня.

В Галичині й на Волині сходилися важливі торговельні шляхи: один торговий “гостинець” з Балтійського моря (з Торуня) пролягав на Холм, Городло й Володимир, інший - на Берестя і Ковель; з Польщі йшов шлях на Любачів, Городок, Галич. Головна торговельно-транспортна артерія з'єднувала Володимир-Волинський із Луцьком, Пересопницею, Возвяглем і Києвом. З Галича через Теребовлю, Межибіж, Болохове, Василів пролягав “гостинець” на Київ, із Звенигорода - на Городок, Перемишль, Сянок і через перевал “Ворота” - на Закарпаття і в Угорщину. Галицько-Волинська земля вела жваву торгівлю із західноєвропейськими та придунайськими країнами.

Господарські центри, що до них “тягнули” навколишні “городки” і села, стали основою численних “волостей”-уділів, на які розпадалися Волинь і Галицька земля. Так, на Волині існувала Володимирська, Луцька, Дорогобузько-Пересопницька, Болохівська, Берестейська, Холмська, Червенська, Белзька землі, в Галичині - Перемишльська, Звенигородська, Теребовлянська й Галицька.

У XII - XIII ст. ускладнювалася соціальна структура населення Галицько-Волинської землі. Класовий поділ, що поглиблювався, відображали вживані у літописах терміни: “бояри і проста чадь”, “бояри і прості”, “люди і бояри”, “луччі бояри і слуги”, “ліпші мужі Володимирські” тощо.

Соціальна верхівка складалася з великих землевласників - князів, бояр, вищого духовенства. Великі князі розпоряджалися “княжими”, або доменіальними, землями, а також власними. Бояри успадковували землю (принцип “батьківщини”) або одержували її від князів. Так, Данило Галицький, зайнявши Галицьку землю, “роздав городи боярам і воєводам”. Серед боярства існувала верхівка - “луччі”, “великі” й “нарочиті” - та досить значна верства малоземельних, дрібних бояр. “Великі” мали привілейоване становище при великих князях, служили в княжій “старшій” дружині, а їхні сини обіймали посади “двірних слуг” на княжому дворі. Провідну роль у суспільстві відігравало також вище духовенство: єпископи, ігумени монастирів.

“Городяни”, або “містичі”, також поділялися на заможну верхівку (“ліпші мужі”), середнє міщанство та “простих людей”.

Першим правителем об'єднаного князівства став Роман Мстиславич (1170 ? 1205 рр.). Після смерті Романа (1205 р.) держава ввійшла у смугу тривалої політичної кризи. Залишилося двоє його синів 4-річний Данило і 2-річний Василько, які змушені були тікати зі своєю матір'ю Анною до свого дядька ? угорського короля. З цього скористалися галицькі бояри, окремі удільні князі та правителі Угорщини і Польщі, які розпочали боротьбу за владу в Галицько-Волинському князівстві.

У 1215 р Данило, який підріс, одержав із братом Васильком батькову вотчину - Володимир. Утвердившись на Волині, Данило Романович розпочав боротьбу за Галичину, яку зміг повернути лише в 1238 р. і остаточно утвердився в 1245 р.

Боротьба проти бояр за об'єднання галицько-волинських земель набувала навіть характеру визвольної війни за державну незалежність. У цій війні Романовичі спирались на підтримку широких кіл простого населення, частину бояр, що прагнули покровительства князя, міських купців і ремісників, які потребували захисту князя. Всі вони були прихильниками міцної князівської влади і такого варіанту державного ладу, який більше відповідав би потребам економічного і культурного розвитку, ніж боярська олігархія, яка панувала до цього.

Драматичний 40-річний шлях Данила Романовича до влади загартував його характер. В особі Данила Галицького Україна одержала видатного державця, політика, дипломата, полководця. Саме за його правління наступила стабілізація держави, яка досягла вершин політичної могутності й культурного розвитку.

Данило Романович Галицький помер 1264 р. Після його смерті Галичина й Волинь лише формально вважались однією державою. Галичина стала об'єктом суперечки між Польщею, Угорщиною та Литвою й зрештою у 1349 р. тут установив свою владу польський король Казимир III Великий, який приєднав галицькі землі до Польщі як окреме “Королівство Русі”. Закарпаттям оволоділи угорці.

Наприкінці XII ст. у степах Центральної Азії утворилася могутня військово-феодальна Монгольська держава. В 1206 р. хан Темучин (Чінгіс-хан) був проголошений ханом всієї Монголії й розпочав відтоді здійснювати широку завойовницьку політику. В 1221 р. він завоював Середню Азію та Хорезм. Перед агресорами відкрився шлях на Закавказзя й Причорномор'я.

У 1222 р. монголо-татари через Кавказ вдерлися в причорноморські степи і завдали поразки половцям у битві на Дону. Половецький хан Котян відступив до Дніпра й звернувся по допомогу до руських князів. Мстислав Галицький, Данило, що княжив на Волині, князі київський, чернігівський, смоленський разом із половцями виступили проти ординців. Проте через неузгодженість дій князів у битві на р. Калка 31 травня 1223 р. руські та половецькі загони були розгромлені. Зазнавши великих втрат, монголо-татари не наважилися продовжувати похід углиб Русі та повернули назад.

Після смерті Чінгіс-хана його наступник хан Удегей продовжував агресивну зовнішню політику. Очолити похід на Русь мав онук Чінгіс-хана Батий, улус якого знаходився на заході монгольських володінь. Наприкінці 1237 р. Батий рушив на руські землі. Протягом 1237-1238 рр., незважаючи на героїзм руських воїнів, були розгромлені війська рязанського, володимиро-суздальського князів. Монголо-татари здобули штурмом і спалили Рязань, Володимир, Москву, Твер та інші міста. Північно-Східна Русь була спустошена.

У 1239 р. монголо-татарські орди на чолі з Менгу-ханом, знову розгромивши половців, почали завойовувати Південно-Західну Русь. Навесні 1239 р. вони захопили Переяслав, зруйнували й спалили його. Така ж сама доля спіткала Чернігів. Від нього нападники повернули на Київ. Проте Менгу-хан не наважився штурмувати це місто, в якому стояла сильна залога на чолі з воєводою Дмитром, і, знищивши навколишні села, пішов на з'єднання з головними силами Батия.

Восени 1240 р. монголо-татари “многом множеством сили своей” знову підступили до Києва й облягли його. Понад 10 тижнів тривав штурм. Зрештою впала остання твердиня киян - “град Володимирів”. Вороги вдерлися в київський Дитинець. Останні захисники трималися в Десятинній церкві. Від ударів пороків стіни храму завалилися. Всі, хто там був, загинули. 6 грудня 1240 р. монголо-татари остаточно захопили “верхнє” місто (“княжий город”) і повністю зруйнували його, а людей, за словами суздальського літописця, “от мала до велика все убиша мечем”.

Здобувши Київ, кочовики рушили на Галицько-Волинську землю. Долаючи відчайдушний опір русичів, вони зруйнували міста Волині - Кам'янець, Ізяслав, Колодяжин, Луцьк, Володимир, а жителів хан Батий “взя и копьем и избил не щадя”. Під Галичем орди з'єдналися, після триденної облоги оволоділи містом і знищили його.

У 1241 р. ординці вийшли на західні рубежі Русі та вдерлися на територію Чехії, Польщі, Угорщини. Наразившись па рішучу відсіч, знесилені війська Батия у 1242 р. повернули на схід. У пониззі Волги монголо-татарські феодали заснували державу - Золоту Орду (столиця - м. Сарай), під владу якої потрапили народи Русі, Хорезму, Північного Кавказу, Поволжя. Зазнавши поразки від монголо-татар, Данило Галицький також змушений був у 1245 р. визнати залежність від Золотої Орди, як і всі інші руські князівства, але залежність Галицько-Волинського князя від Золотої Орди була формальною.

Галицько-Волинське держава - це друга велика держава на українській землі, яка зуміла об'єднати біля себе більшу частину української етнографічної території свого часу. Ця держава, перейнявши культурно-національні традиції Київської Русі, розвиваючись під сильним впливом Європи, зберегла самобутність України перед передчасним опануванням і асиміляцією з боку Польщі та залишила по собі значний культурний слід. Півтора століття її існування (з кінця ХІІ ст. до середини ХIV ст.) не проминули безслідно як для подальшої долі українського народу, так і його культури.

галичина освіта книжковий волинський



2. Розвиток освіти та книжкової справи. Особливості розвитку перекладної та оригінальної літератури

Монголо-татарська навала негативно позначилася на розвиткові писемності й освіти, проте культурний розвиток Русі не припинявся. У Галицько-Волинській землі освічених людей, знавців іноземних мов залучали до роботи в князівських та єпископських канцеляріях, де вони готували тексти грамот, вели дипломатичне листування, зокрема латинською мовою. Серед князівсько-боярської верхівки були поширені рукописні книги. Осередками переписування книг, крім Києва стали Львів, Володимир-Волинський, Холм. У мові рукописів, церковнослов'янській у своїй основі, починає відчуватися вплив народних говорів.

У цей час писемність перестала бути привілеєм лише феодальної верхівки, вона стала звичайним явищем і у середовищі городян, про що свідчать написи ХІІ - ХІІІ ст. на стінах храмів в Галичі і Рогатині, на побутових предметах. Про значне поширення писемності серед населення краю свідчать і археологічні знахідки. Важливу групу таких знахідок становлять, зокрема, писала, що виготовлялись із бронзи, заліза або кістки у вигляді гострокінцевих стрижнів з лопатками у верхній частині.

Потяг до освіти був тоді настільки великий, що міська влада стала утискувати учнів. На вимогу галицьких міщан в 1301 році князь Лев Данилович змушений був грамотою підтвердити надані раніше привілеї школярам.

Серед місцевих князів багато уваги приділяли розвитку освіти князі Володимирко та Ярослав Осмомисл. Особливість шкільної політики останнього полягала в тому, що він “монахов же и их доходы к научению детей определил”, тобто розгортав мережу шкіл коштом неоподаткованих прибутків монастирів. Ще в період правління князя Володимирка в Галичі, ймовірно, було відкрито й бібліотеку. Адже при Ярославі Осмомислі ця бібліотека була однією з найкращих на Русі. Піклуючись про освіту, князь спонукав бояр і двірцеву знать посилати своїх дітей для навчання в училища.

Книжкова справа продовжувала розвиватися при церквах і, особливо, при монасирях, де діяли рукописні книжкові майстерні. Подальшого розвитку набула література - як перекладна, так і оригінальна. Зокрема, розвиався жанр літописання. В Галицько-Волинській землі в другій половині XIII ст. створений відомий Галицько-волинський літопис, котрий охоплює події з 1201 по 1291 р. Його текст за змістом має дві частини: літопис Галицький (1201 - 1261) і літопис Волинський (1262 - 1291).

Головний герой цього твору - великий князь Данило Галицький. У літопису детально висвітлюється історія його життя, боротьба проти “боярської коромоли” та зовнішніх ворогів. Автори літопису виступають виразниками поглядів середнього та дрібного боярства, городян, тобто тих соціальних сил, на які спиралася князівська влада в боротьбі проти великих бояр, а також проти виступів пригноблених селянських мас. Літопис має цілком світський характер. У ньому висловлюється ідея сильної великокнязівської влади, єдності Русі, зміцнення її оборони від зовнішніх ворогів.

Для стилю цього літопису характерна урочистість, образність викладу, драматизм розповіді та яскравість характеристик. Автор часто вживає афоризми, запозичені то з народної творчості, то з доступних йому літературних джерел. Автор Галицького літопису виявляє глибоку обізнаність з літературними творами київського періоду, зокрема перкладними. В одному зі своїх оповідань він посилається на Гомера.

Водночас на літописі позначився і вплив усної народної творчості. Широко відоме, наприколад оповідання про степову траву євшан (відгук якогось половецького переказу). Воно вставлене в похвалу князям Роману та Володимиру Мономаху. Коли Володимир Мономах розгромив половецькі орди, один з ханів, Отрок, утік в Абхазію, а другий, Сирчан, залишився на Дону. Коли Сирчан довідався про смерть Володимира, він послав свого співця Оря до Отрока, пропонуючи йому повернутися на батьківщину. Але ні умовляння Оря, ні половецькі пісні, що їх він співав перед Отроком, не змусили Отрока повернутись. Тоді Ор дав ханові понюхати зілля євшан. Понюхавши зілля з рідних степів, Отрок заплакав і сказав: “Да луче єсть на своеи земле костью лечи, не ли на чюже славну быти”,- і повернувся додому. Це літописне оповідання пізніше не раз звертало на себе увагу вітчизняних письменників.

Узагалі для Галицького літопису характерне надання переваги світським інтересам над інтересами церковними, якими автор мало цікавиться. Він розповідає про будування храмів, але це захоплює його як досягнення людської праці. Дуже цікаве оповідання про те, як будувалося місто Холм за часів князя Данила.

Особливу увагу приділяє автор воєнним подіям. Із очевидним захопленням малює він, наприклад, військо, готове до бою: щити дружинників, як зоря; шоломи їх, як сонце, що сходить; списи в їх руках, мов безліч тростин. Він милується і предводителем війська князем Данилом: кінь під ним - подібний чуду; сідло із чистого золота; стріли та шаблі з незвичайною майстерністю оздоблені золотом; керея - з шовкової тканини, а чоботи - з зеленої шкіри, обшиті золотом.

Манера викладу матеріалу в літописі дозволяє зробити висновок, що його автором був світський діяч - талановитий, високо для свого часу освічений князівський дружинник, йому, як і кращим письменникам київського періоду, близька була ідея єдності руських сил в їх боротьбі з ворогом. Біль і співчуття викликали у нього не тільки розорення татарами Галицької землі, а й падіння Чернігова, Києва, князівств Рязанського та Суздальського.

Друга частина Галицько-Волинського літопису - літопис Волинський - починається з 1262 р. Тут розповідається про події за часів Василька Романовича та його сина Володимира. В центрі уваги - князь Володимир Василькович, якого літописець зображає не тільки розумним, справедливим і добрим правителем, хоробрим воїном і сміливим мисливцем, а й великим книголюбом і філософом, “якого же не бысть во всей земли и ни по нем не будеть”. Похвала Володимиру Васильковичу має дещо спільне з похвалою великому князю Володимиру в “Слові про закон і благодать” Іларіона. В порівнянні з Галицьким літописом стиль літопису Волинського більш сухий, діловий, майже цілком позбавлений образно-поетичних засобів. У викладі помітніше виступає релігійна тенденція: ворожа навала, наприклад, пояснюється, як і в літописах попереднього часу, карою божою за гріхи.

У літописі згадується Тимофій, премудрий книжник родом із Києва, що жив у Галичі. Там Тимофій наблизився до княжого двору. Він засуджував міжусобиці галицьких бояр, підтримував престиж великокнязівської влади і тісно співпрацював з Данилом Галицьким та його союзником у боротьбі з угорськими феодалами - новгородським князем Мстиславом Удатним, вів літературні записи тогочасних історичних подій, що лягли в основу Галицько-Волинського літопису. Однією з найбільш ймовірних, як слушно відзначив академік В.В. Грабовецький, є гіпотеза, що “премудрий книжник” Тимофій міг бути автором “Слова о полку Ігоревім”.

Культурні традиції Київської Русі продовжувалися в таких видах оригінального письменства, як ораторська, житійна та паломницька проза. Видатним представником ораторської прози був архімандрит Києво-Печерського монастиря Серапіон (помер у 1275 р.). У його “Словах” відтворені умови життя народу за монголо-татарського нашестя. Поряд із численними церковно-моралізаторськими творами з'являються літературні збірники (наприклад, “Ізмарагд”), перекладні повісті “Олександрія”, “Троянська історія” та ін.

Виникли й суто літературні, художні твори, в яких утілилися риси усної народної творчості. В Галичі за князювання Романа Мстиславича творив “премудрий книжник” Тимофій - автор оповіді про останні роки життя Романа та початок діяльності його сина Данила (приблизно до 1211 р.). Письменник змалював яскравий образ Романа як видатного державного діяча, котрий гідно “наслідував предка свого Мономаха...”.

Все ж літературі XIII - першої половини XIV ст. бракує таких яскравих творів, як за часів Київської Русі. У висвітлюваний період вона була переважно сферою релігійних та естетичних, але не суб'єктивних переживань. На відміну від Західної Європи, на Русі не розвинулися ні лицарська, ані двірська проза та поезія. Літературні твори мали переважно релігійно-моральний характер, церковний характер.

3. Розвиток архітектури, живопису, художніх ремесел, музики

В архітектурі Галицько-Волинського князівства за функціональним призначенням переважає культова (церковна та монастирська) та фортифікаційна (оборонна) архітектура. Стилістично архітектура цього часу поєднує елементи вітчизняного зодчества з романськими впливами. У цей час кам'яне зодчество знаходилося під сильними впливами традицій народної дерев'яної архітектури.

Протягом ХІІ -ХІІІ cт. велике кам'яне церковне будівництво здійснювалося в Галичі. Зокрема, було зведено кам'яний князівський палац, Успенський собор (1157 р.), церкву Пантелеймона (1200 р.). А в Холмі князь Данило Галицький збудував церкву Іоаннна Златоустого. Спорудженням таких будівель керували досвідчені будівничі. Літопис, наприклад, повідомляє, що міські укріплення на Волині зводив “мужъ хитрый” Олекса. У рукописних згадках того часу яскраво змальовано, як були збудовані і пишно прикрашені холмські церкви. Справжнім меценатом в ділі будування й прикрашання храмів став Володимир Василькович.

Нові тенденції в культовому будівництві з'являються в другій половині ХІІІ ст. Вони відбилися у спорудженні підкреслено урочистих храмів: церков Успіння та Івана Предтечі у Холмі, Івана Богослова та Дмитра в Луцьку, церкви Миколая у Львові, церкви Василія у Володимирі-Волинському та ін. У цих спорудах візантійський стиль переходить у нові форми ? перероблені на місцевому ґрунті західно- та південноєвропейські, своєрідно переплітаються візантійсько-руський і готичний стилі.

У ХІІІ ст. в Галичині й на Волині спостерігається зростання міст, що було пов'язано з розвитком торгівлі із Заходом. З упадком Києва посередницька роль в торгівлі між Заходом і Сходом переходить до Галичини. Сюди приїздять купці з Польщі, Німеччини, Угорщини, Греції, з Балкан й закуповують продукти місцевого господарства та привозять свій крам. Все це впливало на розвиток і збагачення міст, на розвиток міської культури, прикладних мистецтв, закріплення і урізноманітнення народних обрядів, звичаїв тощо. Містобудівництво проводиться під керівництвом князя Данила та його наступників.

У цей час зводиться низка нових фортець і відбудовуються старі, зруйновані ординцями. Тобто зростає роль фортифікаційної архітектури, що було пов'язано з необхідністю захисту власних територій від чужоземних нападників. Виникає новий тип оборонних споруд - з великою кількістю башт і центральною вежею-донжоном. У другій половині ХІІІ cт. розпочинається будівництво кам'яних замків: у Луцьку, Кременці, Невицькому, Олеськові, Хотині.

Видатною пам'яткою фортифікаційної архітектури цього часу вважають Луцьку фортецю (Луцький замок, Замок Любарта) на Волині.

Луцький замок є одним із найдавніших, найбільших і найкраще збережених замків в Україні. Будівництво Верхнього замку розпочалося ще в ХІ ст., коли на пагорбі було побудовано дерев'яне укріплення. У літописі вперше згадується в 1075 як добре укріплений пункт, який зміг витримати 6-місячну облогу Болеслава Хороброго Пізніше тут був збудований міцний кам'яний замок. У нинішньому вигляді типового європейського середньовічного феодального замку замок був споруджений у 1340 ? 1385 рр. волинським князем Любартом. Свого часу замок був обраний для княжої резиденції при столиці Галицько-Волинської держави. Окольний замок почали реконструювати з цегли з 1502 р. Після утворення Королівства замок став резиденцією королівської влади, де були зосереджені політичні, адміністративні, судові, оборонні, релігійні функції центру Воєводства Волинського.

З ХVІІІ ст. замок почав утрачати свої функції, а згодом припинив своє існування. В ХІХ ст. перетворився на руїни. На сьогодні реставрований і відкритий для відвідування. На території замку відкрито підземну галерею та музеї: живопису, дзвонів (єдиний в Україні), будівельної кераміки, друкарства (експозиції старовинних книг), зброї.

Живопис цієї доби був представлений насамперед монументальними його видами, пов'язаними з оздобленням інтер'єрів будівель. Храми та палаци прикрашалися мозаїками та фресками. Не втрачав свого значення також і головний жанр станкового живопису - іконопис. Всенародне горе, героїчна оборона міст і сіл від ординців знайшли відображення в українському іконописному мистецтві XII I -XIV ст. Тематика його не змінилася, бо основні сюжети були запозичені з Візантії ще при запровадженні християнства. Все ж трактування кожного образу набувало місцевих рис, віддзеркалювало життєві проблеми.

У малярстві знайшли своє вираження ідеї визволення українського народу з золотоординського ярма. Прикладом відображення в іконі визвольних ідей, віри в торжество правди є образ Юрія Змієборця ? образ лицаря на коні, який пронизував списом кровожерного змія, ? який набув значного поширення в епоху середньовіччя. Сюжет про Юрія Змієборця такий. Мешканці одного міста змушені були сплачувати ненажерливому змієві страшну данину - віддавати найкрасивіших дівчат. Багато крові і сліз пролилося. Ніхто не брався побороти сильного змія. І лише святий Юрій простромив його своїм списом і визволив людей.

Серед малярських творів на згаданий сюжет до нашого часу дійшла одна з найдавніших ікон - “Юрій Змієборець” із села Станилі Дрогобицького району Львівської області, яка датується XIV ст. (зберігається у Львівському музеї українського мистецтва). Ікона написана у площинній манері з невеликою кількістю розповідних деталей. Юрія Змієборця зображено поважним, навіть суворим. Все це зближує ікону із зразками малярства Київської Русі, традиції якого в цей час ще були живі. Простромлюючи своїм довжелезним списом поверженого змія, Юрій виступає тут як герой, месник за болі і кривди людей.

Щоб краще передати свій настрій і настрій народу, митець порушує деякі канони. Коня звичайно зображали білим (колір перемоги), а станильський майстер змалював його вороним. На іконах, як правило, малювали й городян, що, затамувавши подих, спостерігають за поєдинком. На цій іконі вони відсутні. Уся увага концентрується на головному героєві. Суворе обличчя Юрія, чорний кінь, червоний плащ на ньому наче підкреслюють, що перемога над змієм дісталася нелегко.

У середньовічному мистецтві поширення набув спосіб подібності, паралельності ситуацій. Він полягав у тому, що давні образи ніби переносилися на той час, в який художник творив. Життя під золотоординським ігом було важким, безрадісним. Ханові сплачували непосильну данину. Але й цього було замало. Він вимагав, щоб йому віддавали також дітей. Тому в богородичних образах стільки невимовного материнського суму, стільки болю. Це страждання цілком реальних, земних жінок за долю своїх дітей і рідних. Художникам-іконописцям вдалося створити узагальнений портрет матерів тієї історичної епохи. Щоб досягти такої типізації, треба було мати неабиякий талант, добре знати людську душу. Так, кольори обличчя й одягу Марії та маленького Ісуса в іконах були співзвучні настроям та відчуття тогочасного населення.

Серед шедеврів богородичного іконописного мистецтва галицько-волинського періоду - ікона “Волинської Богоматері”, створена, ймовірно, в другій половині ХІІІ або на початку ХІV ст. Ця ікона вважалася покровителькою міста Луцька і волинських земель. Її написання було приурочене до перенесення княжої резеденції з Володимира-Волинського до Луцька за князювання Мстислава Даниловича. Посівши княжий престол 1289 р., він повелів відкрити в Луцьку єпископську кафедру, збудувати в замку кафедральний собор. Очевидно, саме для собору і замовили місцевому іконописцеві цю ікону, яка стала своєрідним символом освячення князівської влади у Луцьку.

Богоматір вражає не лише глибоким сумом, а й гідністю, величчю. На позолоченому тлі дуже виразна голова Марії. Першовзірцем для створення цього образу міг бути твір Київської Русі або Візантії. Зберігши стару основу, волинський майстер трактує постаті Марії і Христа по-своєму. Плечі Марії покаті, чого не спостерігалося у візантійських іконах. Вона сидить прямо, лише голова злегка нахилена до сина. В декорі тканини переважають прямі пасмовидні або злегка зігнуті складки, що не властиво для жодної іншої школи іконопису.

Обличчя у Марії та Христа подібні. Очі Богоматері не просто смутні - погляд її благальний. Вона наче просить людей, щоб вони об'єдналися, вигнали ворогів, захистили від них жінок і дітей. За традицією візантійського мистецтва, очі на іконах малювали більшими, ніж насправді, надзвичайно виразними, “всевидящими”. З якого б місця не дивилися ви на такі очі, вони спрямовані на вас. Цим досягався особливий, живий зв'язок між глядачем і образом святого чи святої на іконі. Усім своїм виразом, пристрасним, вивчаючим поглядом прекрасно виписаних очей образ на іконі спонукає людину проникнутись світлим почуттям, жити благородним, чистим життям.

Церква використовувала й досі використовує іконопис у виховних цілях, щоб відвернути людей від поганих вчинків, аморальної поведінки. Саме тому ікони високо цінуються і як твори мистецтва, і як своєрідний взірець високоморальної поведінки. їх зберігають у храмах, для яких вони завжди створювалися.

Книжкова мініатюра та рельєфна скульптура цього часу продовжували традиції часів Київської Русі.

Скульптура була представлена виключно рельєфами та різьбою по каменю, котрі були обов'язковим атрибутом оздоблення як інтер'єрів, так і екстер'єрів будівель. Відомим діячем культури часів Данила Галицького був скульптор Авдій. Літописець називає його “хитрець” - тобто “умілець” - так тоді називали восококваліфікованого майстра. Творчість Авдія можна умовно поділити на галицький і холмський періоди. В Холмі він прикрасив, зокрема, своїми мистецькими роботами церкву Іоанна.

Продовжувалися також традиції художніх ремесел попередньої доби. Зокрема, дуже високого рівня розвитку досягла ювелірна справа. Серед найвідоміших технік цього ремесла - зернь, скань, чернь, карбування, інкрустація, тонке литво тощо.

Також високого розвитку досягли ковальська і гончарна галузі ремесла. Про це незаперечно свідчать цілий ряд виробів тогочасних майстрів, що знайдені археологами в Галичі та інших населених пунктах Прикарпаття.

Розвиток музичного мистецтва також був генетично пов'язаний із київською добою. У Галицько-Волинському літописі згадується, наприклад, славний співець Митуса, що жив спочатку в Галичі, а потім в Перемишлі. Постать Митуси здавна цікавила дослідників. М. Максимович вважав, що він був знаменитим церковним співаком. Але дале не всі історики погоджуються з таким твердженням. Зокрема, сучасний український історик М. Котляр вважає, що Митуса, найімовірніше, був придворним поетом, який виконував власні вірші речитативом під акомпанемент арфи або лютні, так само, як відомі західноєвропейські трубадури. Ця думка, на наш погляд, ближча до істини.

На другу половину ХІІІ - ХІV ст. припадає подальший розвиток мистецтва скоморохів - народних лицедіїв, співаків, музик, танцюристів. При князівських дворах зосереджувалися співці, котрі складали “хвали” на честь бойових подвигів князів та їхніх дружинників.



4. Роль Галицько-Волинської Русі у збереженні та розвитку української культури

Ґрунтуючись на принципах єдності культури старокиївської держави, культура Галицько-Волинського князівства сприяла збереженню та закріпленню історичних традицій Київської Русі навіть в умовах феодальної роздрібненості. Князівські міжусобиці та напади різних завойовників впливали на культуру Галицько-Волинського князівства, але не змогли призупинити розвитку культурного процесу. Втілюючи ідею єдності давньоукраїнських земель, галицько-волинська культура примножувала багатющу скарбницю традицій української культури. За своїм ідейним змістом та художніми якостями ця культура була на рівні культур середньовічної Європи, а в окремих випадках перевищувала їх.

Галицько-Волинське князівство мало тісні культурні взаємозв'язки з країнами Західної Європи, що виявлялися в активній торгівлі, дипломатичних стосунках, різних політичних переговорах та взаємних візитах. Західні князі неодноразово відвідували Володимир, Холм, Галич, а галицькі та волинські князі в свою чергу не раз бували в столицях західних держав. Події культурного і політичного життя у Галицько-Волинському князівстві знаходили широкий відгук у хроніках західних держав. У той же час у Галицько-Волинському літописі розповідається про події в країнах Західної Європи. Взаємовпливи культур формували атмосферу міжнародної довіри та мирних взаємовідносин у жорстоку феодальну епоху воєн і розбою.

Літопис розповідає про візит Данила до угорського князівства. Данило “їхав поруч з королем за звичаєм руським: кінь під ним був напрочуд гарний, сідло з паленого золота, стріли і шабля прикрашені золотом та іншими оздобами, аж дивно було, кожух із оловира грецького, обшитий золотим плоским мереживом, і чоботи з зеленого сап'яну”. Воїни, які супроводили князя теж були пишно одягнуті: “Від полків його йшла велика світлість, від блискучої зброї”. Дружина князя справила велике враження на місцевих людей, а король Бела в захопленні казав: “Менш варта мені й тисяча срібла, ніж те, що ти приїхав руським звичаєм своїх батьків”. Між державами відбувався обмін мистецькими цінностями. Для церкви Богородиці в Холмі Данило привіз із угорської землі “чашу з багряного мармуру, вирізьблену чудовим мистецтвом...”. Мстислав Данилович подарував Конраду Мазовецькому дорогий одяг та гарних коней з майстерно виготовленою збруєю.

Отже, через такі культурні центри, як Володимир, Холм, Галич і Львів культурні впливи давньоруських земель надходили до східних слов'ян в Угорщину і держави Центральної Європи. У той же час Галицько-Волинські землі зазнавали істотних культурних впливів своїх західних сусідів. Різні сфери культури, зокрема такі як, освіта, мистецтво, філософія, література, розвивалися під впливом західної та східної культур. Засвоєні духовні і матеріальні цінності передавались іншим землям Стародавньої Русі. Разом із тим основа культури Галицько-волинського князівства була українська, спільна з іншими князівствами Стародавньої Русі, а Галицько-Волинська Русь стала форпостом східносло-в'янської духовності.



Питання для самоконтролю

1. Коли утворилось об'єднане Галицько-Волинське князівство?

2. За часів якого князя у Галичі було відкрито велику бібліотеку?

3. Які види і жанри літератури не отримали значного розвитку в XIII - п.п. XIV ст.?

4. Схарактеризуйте нові тенденції розвитку освіти в XIII - п.п. XIV ст.

5. У чому полягали особливості Галицько-Волинського літопису?

6. Назвіть ім'я видатного скульптора галицько-волинської доби.

7. Які види монументального живопису були поширені у часи Галицько-Волинского князівства?

8. Які мистецькі стилі панували в архітектурі та живописі Галицько-Волинського князівства (ХІІ - ХІІІ ст.)?

9. Назвіть найважливіші осередки (міста) духовної культури Галицько-Волинської Русі.

10. Поясніть значення Галицько-Волинської Русі у збереженні та розвитку української культури.

Тестові завдання

1. Об'єднане Галицько-Волинське князівство утворилося у:

a. Х ст.;

b. ХІ ст.;

c. ХІІ ст.;

d. ХІІІ ст.

2. Битва з монголо-татарами на р. Калка відбулася:

a. 1240 р.;

b. 1223 р.;

c. 1222 р.;

d. 1380 р.

3. За часів якого князя у Галичі було відкрито велику бібліотеку?

a. Володимирко;

b. Ярослав Осмомисл;

c. Ярослав Мудрий;

d. Данило Галицький.

4. В якому літературному творі наводиться легенда про євшан-зілля?

a. “Повість минулих літ”;

b. “Ізмарагд”;

c. “Слово про Ігорів похід”;

d. “Галицько-Волинський літопис”.

5. Назвіть види архітектури часів Галицько-Волинського князівства, що переважали серед інших за функціональним призначенням:

a. палацова та цивільна;

b. фортифікаційна та культова;

c. фортифікаційна та палацова;

d. культова та цивільна.

6. Які види монументального живопису були поширені у часи Галицько-Волинского князівства?

a. фреска та мозаїка;

b. фреска та іконопис;

c. мозаїка та іконопис;

d. книжкова мініатюра та мозаїка.

7. Що дослівно у перекладі з грецької мови означає слово “ікона”?

a. Образ.

b. Ідол.

c. Бог.

d. Зображення.

8. Техніками якого виду художнього ремесла є зернь, скань, чернь?

a. ювелірного;

b. гончарного;

c. ковальського;

d. склоробного.

9. Назвіть ім'я видатного скульптора галицько-волинської доби:

a. Тимофій.

b. Аліпій.

c. Авдій.

d. Митуса.

10. Хто з галицьких культурних діячів міг бути ймовірним автором “Слова о полку Ігоревім” згідно із гіпотезою Грабовського?

a. Аліпій.

b. Митуса.

c. Авдій.

d. Тимофій.



ЛІТЕРАТУРА

1. Дещинський Л. Є. Українська та зарубіжна культура: навчальний посібник / Л. Є. Дещинський. - [4-е вид., перероб. і доп.]. - Львів: БескидБіт, 2005. - 304 с.

2. Дорошенко Д.І. Нарис історії України / Д.І. Дорошенко. - Львів: Світ, 1991.-576 с.

3. Історія світової та української культури: підручник для вищих закладів освіти / Греченко В. А., Чорний І. В., Кушнерук В. А., Режко В. А. - К.: Літера, 2000. - 464 с.

4. Історія України: у 2 томах. - Т.1. До середини XVII століття / Н.Полонська-Василенко. - [3-є вид.]. - К.: Либідь, 1995. - 672 с.

5. Історія української культури / за заг. ред. І. Крип'якевича. - [3-є вид., стереотип.]. - К.: Либідь, 2000. - 656 с.

6. Кордон М. В. Українська і зарубіжна культура: курс лекцій / М.В. Кордон. - К.: ЦУЛ, 2003. - 508 с.

7. Попович М. В. Нарис історії культури України: навчальний посібник / М. В. Попович. - К.: АртЕк, 2001. - 728 с.

8. Українська та зарубіжна культура: навчальний посібник / Закович М.М., Зязюн І. А., Семашко О. М. та ін.; за ред. М. М. Заковича. - Київ: Т-во Знання, КОО, 2000. - 622 с.

Размещено на Allbest.ur

...