Душпастирська діяльність у легіоні УСС під час Першої світової війни

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Душпастирська діяльність у легіоні УСС під час Першої світової війни

Актуальність нашого дослідження полягає у тому, що вивчення історичного досвід діяльності капеланів в Легіоні УСС дає зразки для сучасності, якою була б діяльність українських капеланів: а) у період Першої світової війни; б) в умовах поліконфесійності самих капеланів і військовослужбовців, якими вони опікувалися не лише на території України, але й у країнах Європи, дасть відповідь на запитання: чи потрібен інститут капеланства в Україні?

Аналіз досліджень. Від часу проголошення Україною незалежності питання про капеланство час від часу обговорювалося науковцями. Зокрема, доктор філософських наук В. Єленський (2001) у статті «Духовне служіння у Збройних силах України: дискусії і перспективи» розглядав можливість уведення інституту капеланства серед військовослужбовців ще 2011 року [21]. Цю ж ідею підтримали Л. Владиченко («Досвід впровадження військового капеланства в ЗСУ») [16], Я. Куш - нірчук («Душпастирська опіка ЗС і проблема створення військового капеланства в Україні») [29], Л. Непіпенко («Військові священики (капелани) в сучасній Україні», 2015 р.) [37] та інші.

Соціологічні дослідження, проведені О. Івановим у 2012-2013 рр. в середовищі військовослужбовців ЗСУ серед рядового й офіцерського складу («Релігійні відносини у збройних силах України: загальна ситуація, основні проблеми та перспективи вирішення») показали таке: а) серед опитаних військовослужбовців ЗСУ 92% заявили, що під час проходження військової служби в них не виникало міжособистісних конфліктів на релігійній основі ні з рядовими, ні з офіцерами [23, 98]; б) офіцерський склад висловив побажання знати більше про релігії (хоча б світові) та їх особливості для кращого розуміння рядового складу військовослужбовців [23, 99]. Правда, автор статті не дійшов певних висновків щодо введення чи не введення інституту капеланства в Збройних Силах України [23, 100].

Перше дослідження про правове забезпечення діяльності капеланства в Українській армії Д. Заб - залюка «Військові капелани корпусів і бригад УГА у визвольних змаганнях 1919-1920 рр.: істо - рико-правовий аспект» [25] розкриває досвід формування інституту капеланства в ЗУНР та УНР

Джерельна база дослідження складається із: а) опублікованої самими усусусами у Львові 1935 року збірки документів і фотографій з коротким історичним нарисом під заголовком «Українські січові стрільці, 1914-1920», 1935 року [42]; б) доповненого збірника документів, виданого колишніми стрільцями в діаспорі з нагоди 50-літнього ювілею Легіону УСС «За волю України», що вийшов у Нью-Йорку [5]; в) Книгою Скорботи, Пам'яті і Шани «Герої стрілецького чину. До 100-річчя Січового стрілецтва» - збірником документів про стрільців із Івано-Франківської області [4]; г) антологією стрілецької поезії «Стрілецька Голгофа», де вперше було представлено фотографії стрілецьких поетів та їх вірші й пісні [10]; ґ) історично-мемуарними збірниками Наукового Товариства імені Т. Шевченка (НТШ) в діаспорі під загальним заголовком «Український архів», де кожний повіт Галичини намагався зібрати відомості про визначних діячів минулого своєї маленької батьківщини, зокрема й про січових стрільців, як «Альманах Станиславівської землі» у двох томах [1], «Бучач і Бучаччина» [2], «Городенщина» [3], «Зборівщина» [6], «Історично-мемуарний збірник Чортківської округи» [7], «Коломия й Коломийщина» [8], «Стрийщина» [9],» Шляхами золотого Поділля» [12].Перші аналітичні дослідження належать ще самим стрільцям УСС та УГА чи капеланам, що вийшли у світ в середині 30-х рр. ХХ ст., щодо подій, учасниками яких вони були: «Історія січових стрільців: 1917-1919. Воєнно-історичний нарис» [25] та інші історичні праці, що їх підготували отці-доктори Василь Лаба, Ісидор Нагаєвський, Ісидор Сохоцький-Ярославин [33; 44; 46].

З нагоди 100-річного ювілею від часу Першої світової війни історія українського національно-визвольного руху розглядалася багатьма поважними вченими, зокрема М. Косівим [27], М. Литвином і К. Науменком («Історія галицького стрілецтва», 1991 р.) [35], а детальну історію Легіону УСС описав М. Лазарович у монументальній праці «Легіон Українських січових стрільців: формування, ідея, боротьба» [30].

Але капеланська діяльність в Легіоні УСС, на жаль, досі глибоко не вивчалася. Діяльності капеланів в УГА було присвячене монографічне дослідження священика Української Греко-Католицької Церкви (далі - УГКЦ), а під час Першої світової війни - спочатку польового духівника австрійської армії, а з 1918 року - капелана УГА отця Івана Лебедовича «Полеві духівники Української Галицької Армії», що вийшла в діаспорі (Канада, Вінніпег) 1963 року [31, 167].

Об'єктом дослідження є діяльність капеланів в армії Австро-Угорщини в 1900-1918 рр., а предметом - душпастирська опіка капеланів у Збройних Силах Австро-Угорської держави в Легіоні УСС під час Першої світової війни.

Мета дослідження - визначити особливості діяльності капеланів у Легіоні УСС під час війни.

Завдання дослідження:

1) з'ясувати основну мету створення українських військових формувань (Легіону УСС) у складі армії Австро-Угорщини;

2) визначити історичне значення Легіону УСС - маленького військового формування (2500 стрільців) для українського народу;

3) виокремити форми капеланської діяльності, які можуть використати сучасні капелани Збройних Сил України.

Виклад основного матеріалу. Для того, щоб зрозуміти, у яких умовах працювали українські капелани в Австрійській армії, варто з'ясувати правову базу для діяльності душпастирів і передусім підкреслити, що, намагаючись піднести господарське і духовне життя Галичини, після смерті імператриці Марії-Терези її син австрійський імператор (цісар) Йосиф ІІ з династії Ґабсбуріів (1781) ще декретом імператора Святої Римської імперії (він офіційно носив тоді ще такий титул) встановив «Право віротерпимості» (нім. Toleranzpatent) [44]. Цей декрет урівнював у правах населення Галичини, яке визнавало Берестейську унію 1596 р., тобто галицьких русинів, із представниками інших конфесій. До того ж на законодавчому рівні церква була відокремлена від школи і від держави [44]. Але це не означає, що в армії не діяли священики-капелани, оскільки Австрія - країна з католицькими традиціями, що зазнала певних реформаційних змін, до того ж до складу імперії входили народи з різними християнськими обрядами: українці греко-католики - кирило-методіївського обряду [18, 363], серби - православні [17, 174-175], угорці та хорвати - католики [18, 176], українці Буковини і Закарпаття - православні [17, 222, 332] та інші.

Для всіх народів, що входили до складу Австро-Угорщини, було гарантовано забезпечення духовно-моральних потреб не лишень на законодавчому рівні, але й практично. До прикладу, коли сербам загрожував геноцид від турків, частина вірних на чолі з митрополитом переселилися до Австрії і перейшли під її протекторат (1690). Згодом імператор Леопольд І видав Указ про самостійність Сербської Православної Церкви на території Австрії й утворення для сербів Карловацького архиєпископства та 7 єпископств (1695) [17, 182], а в середині ХІХ ст. імператор Франц - Йосип І, який в молодості дружив з православним єпископом Буковинським Євгеном Гакманом, 1863 р. видав указ про побудову тут навчального закладу (університету) та духовного центру, яким стала резиденція Буковинського митрополита, побудована 1864-1882 рр. У Чернівецькому університеті було відкрито теологічний факультет для підготовки богословів з кола православних українців з Буковини й Закарпаття та сербів Карловацького архиєпископства (Далмації й Австрії) [15, т. 6: 229].

Греко-католикам Галичини, Закарпаття, Буковини, Пряшівщини імператриця Марія-Тереза відкрила греко-католицьку духовну семінарію у Відні при церкві св. Варвари - Барбареум; дозволено відновити Мукачівську єпархію (УГКЦ) ще 1771 р. [15, т. 7: 23], відновити Галицьку митрополію (УГКЦ) - 1807 р. [15, т. 8: 186], створити Пряшівську (1816) і Станиславівську (1885) єпархії (УГКЦ) [15, т. 8: 230], а на місці Львівського єзуїтського колегіуму було відкрито Львівський класичний університет з теологічним факультетом, де мали навчатися богослови східного і західного обрядів і також протягом майже два десятки років діяв Інститут руський (Рутенум), доки підготували кадри викладачів, що знали історію і догматику східного обряду [15, т. 8: 186-190].

Уже 1817 року почав діяти Перемишльський дяко-вчительський інститут при однойменній єпархії, яку перед тим очолював перший Галицький митрополит нового часу (1807-1814) - Антін Ангеллович (1756-1814) [15, т. 8: 196]. І хоч кількість монастирів різних обрядів на території Австро-Угорщини після Йосифінських реформ зменшилася, освітній рівень українського духовенства і чернецтва почав зростати, оскільки воно мало можливість, як підкреслюють дослідники, відкривати захоронки (дитячі садки), школи, гімназії, учительські семінарії [19, 53] та навчатися на богословських чи інших факультетах різних університетів та шкіл Європи.

Важливо зазначити й такий факт, що по всій Австрії (зокрема, у Східній Галичині) ще в 1782 р. було відмінено кріпосне право, а Патентом австрійського цісаря Йосипа ІІ селяни дістали право віддавати дітей до шкіл, шукати заробітку, мати свого захисника в суді, платити панщину грішми; селянина не можна була вбити й покарати без суду. А сама ж панщина була скасована 1848 року разом із залишками кріпосництва. Відомий історик української діаспори Н. Полонська-Василенко наголошує: «Проте, хоч австрійські реформи мали невелике практичне значення, вони багато зробили для морального піднесення українців, дали надію на ліпше майбутнє, розбудили енергію для боротьби за майбутнє. Велику ролю у цьому відродженні відіграло молоде українське духовенство, серед яких було багато освічених осіб, що дбали за національні інтереси» [39, 326]. До сказаного додамо, що ліквідація кріпосного права в Австрійській імперії дала велике моральне піднесення всім народам Європи, що входили до її складу, про що наголошує доктор Ісидор Сохоцький (Сидір Ярославин) [41].

А 1863 року між імператором Австро-Угорщини Францом-Йосипом І та папою Римським Пієм ІХ було укладено міжнародний договір (конкордат) про міжконфесійне порозуміння, яке давало змогу представникам різних християнських конфесій і представникам інших релігій мати рівні права в межах Австро-Угорської імперії (хоч для українців це було передбачено ще умовами Берестейської унії 1596 року) [15, т. 8: 145; 35, 196-198].

Варто додати, що на священиків різних конфесій в Австро-Угорщині були покладені й деякі державні обов'язки, що передбачені цивільним законодавством імперії, зокрема: ведення метричних записів і видання документів: свідоцтва про народження (свідоцтво про хрещення), свідоцтва про смерть, свідоцтва про шлюб (при вінчанні наречених у храмі); а законодавством про освіту та віросповідання - викладання релігійних чи інших предметів і катехизація в навчальних закладах Австро-Угорщини, капеланство в армії тощо [19, 231, 260; 31, 74-75].

Крім цього, важливу роль у національно-патріотичному вихованні молоді Східної Галичини до Першої світової війни відіграли численні політичні партії, станові («Марійські дружини», 1757), молодіжні, спортивні та пожежно-спортивні організації «Сокіл» (1894), «Січ» (1903), «Пласт» (1912), частина із яких визнавала релігійні (християнські) ідеали та використовувала духовну працю священиків як капеланів [13; 14; 19, 58; 20; 31; 34; 39; 41].

Із згаданого вище видно, що в Австро-Угорській імперії існувала відповідна законодавча база для діяльності священиків-капеланів, діяли теологічні факультети, які давали відповідну фахову підготовку богословам для виховної і навчальної діяльності священиків серед учнівської, студентської молоді та солдатів й офіцерів; існував також досвід практичної діяльності в роботі з молоддю у молодіжних громадських товариствах (Марійських дружинах, «Соколах», «Пласті») та з кадровими військовими і солдатами-рекрутами напередодні світової війни.

Але з початком Першої світової війни, у серпні 1914 р., в європейській військовій та політичній історії з'явилося таке історичне явище, як український добровольчий рух метою якого було в перспективі - створення Української армії та проголошення незалежної держави Україна. На шляху до цієї мети була створена Головна Українська Рада, а нею - Боєва Управа [45, 14], яка оголосила збір добровольців до Львова й Стрия для створення Української армії. Нам відомо про те, що австро-угорське керівництво в особі Франца-Фердінада, вбитого в Сараєво (1914), готувалося до перетворення Австрії на федерацію й гарантувало українцям право на створення українських військових частин [17, 36-45], але формування такої армії, як і факту створення держави Україна, не було в стратегічних планах ні царської Росії, ні шляхетської Польщі, ні боярської Румунії та Угорщини, ні інших країн Європи.

Ще спроба уряду Австро-Угорщини 1913 року відкрити у Львові університет для українців (з 1 вересня 1916 р.) викликала в царського уряду Росії погрози розпочати війну [26, 256; 17, 77].

Тому, коли у Львові й у Стрию в серпні-вересні 1914 р. зібралося понад 30 000 українських добровольців, це викликало дуже великий і закономірний переляк у наших сусідів, а тому було все зроблено, щоб українські військові частини взагалі не виникали. Проте добровольчий рух українців був настільки потужним, що ігнорувати його австрійські урядові чинники просто не могли, пішовши на компроміс і сформувавши із добровольців-гімназистів і студентів університетів лишень Легіон Українських Січових Стрільців [26, 256].

На військовій, культурно-освітній діяльності Легіону Українських Січових Стрільців окремо зупинився М. Лазарович у дослідженні «Легіон Українських січових стрільців…» [29; 30] і, розкриваючи значення діяльності УСС, Л. Геник підкреслює: «бо це була перша в світі українська армія, що не займалася на території України мародерством і насильством, мала свою пересувну гімназію, бібліотеку, військовий оркестр та драматичний гурток (Гуцульська сотня Г Голин - ського), пресову квартиру, видавала не тільки бойові листки, але й журнали, відкривала школи по всій українській землі. Саме на діяльності Легіону УСС та на Українській Галицькій Армії видно результати тієї виховної патріотичної роботи, яку провели навчальні заклади, Церква та громадські організації перед Першою світовою війною» [19, 81].

Уже в перших боях стрільці, що воювали в різних сотнях Легіону УСС, показали на Закарпатті, Тернопільщині і Львівщині приклади відваги, стійкості, уміння долати труднощі. Про бої на Закарпатті писали європейські газети [27], дівчата стрільці-хорунжі Софія Галечко та Олена Степанів так керували сотнями, що вже 10 листопада 1914 р. були нагороджені медаллю за хоробрість, а портрет С. Галечко був замовлений художникові для австрійського військового музею [27, 85]. Про них складали народні пісні [19, 270], ходили легенди, розповідали стрілецькі анекдоти.

Не маючи великого війського досвіду, без достатньої підготовки (всього один місяць) січові стрільці швидко гинули, бо, крім усього, їх ще й посилали на найнебезпечніші ділянки фронту. Приходило нове поповнення, яке хотіло вчитися і в умовах війни. Ось чому студенти-стрільці відкривають для стрільців-гімназистів пересувну гімназію, яка навіть видавала посвідчення про закінчення курсу гімназії [19, 82].

Самі ж стрільці-студенти та випускники університетів організовували школи. Один із перших дослідників стрілецького руху М. Литвин у книжці «Історія галицького стрілецтва» [33] наводить дані про діяльність сотника Дмитра Вітовського, який, викликавши зі Станіславова свою наречену вчительку Марію Ліщинську на Волинь (де перебував за наказом австрійського командування) і одружившись, разом із четарем М. Саєвичем організував там близько 46 українських шкіл [33, 42-43]. Такі школи постали згодом всюди, де перебували січові стрільці після проголошення незалежної української держави УНР і ЗУНР - на Вінниччині, Одещині, Кіровоградщині, Буковині, Волині, Київщині. Так своєю просвітницькою діяльністю усусуси несли українську ідею по всій Україні.

Звідси випливає логічне запитання, яку ж роль у цьому процесі відіграли капелани Легіону УСС, з якими труднощами вони зіткнулися на практиці?

Усіх священнослужителів, що існували в Австро-Угорській державі на початку ХХ ст., можна поділити на такі групи:

а) священики, що виконували свої душпастирські обов'язки в конкретному храмі того чи того населеного пункту в Австро-Угорщині, на українських землях Галичини і Володимирії (автономний край) та серед українських емігрантів Європи й Америки;

б) священики, що виконували обов'язки вчителів того чи того навчального закладу (якщо вони закінчили гімназію та університет, незалежно від факультету, то могли читати не лише релігієзнавчі предмети, але й фізику чи математику, іноземну мову чи історію, музику чи хімію);

в) священики-капелани, що діяли як душпастирі в армійських частинах (українців-священиків було понад п'ять десятків) [31, 158], у в'язницях, лікарнях, військових госпіталях та серед місцевого населення;

г) священики, котрі, перебуваючи у таборах для військовополонених чи інтернованих осіб, продовжували свої священичі обов'язки [31; 37, 357];

ґ) під час Першої світової війни до священиків-капеланів армії Австро-Угорщини додалися священики-капелани, що відповідали за виховну роботу із воїнами-українцями, котрі добровільно пішли на фронт, для створення майбутньої української армії і для захисту від агресора.

Священиків останньої групи було зовсім небагато. Спираючись на джерельну базу, якою користувався отець-капелан Української Галицької Армії (скорочено - УГА) Іван Лебедович, можемо сказати, що їх налічувалося близько трьох десятків. Основне завдання таких капеланів - надати морально-духовну та медичну [31, 137] підтримку не лише українським воїнам, але й військовослужбовцям інших національностей, що служили в австрійській армії поряд із січовими стрільцями.

Водночас війна - дуже дивна й непередбачувана справа, бо під час затишшя до капеланів УГА (напр. о. Порфирія Боднара, ЧСВВ) зверталися і військовослужбовці царської армії, тобто з протилежно воюючої сторони, з проханням про сповідь перед боями [31, 93-94]. Позиція капелана в цій ситуації збігалася із позицією лікаря: надавати допомогу хворому чи пораненому незалежно від національності чи військового статусу.

У своїй щоденній капеланській діяльності священики використовували різні форми діяльності:

а) колективні - богослужіння, причастя; допомога чи душпастирство й для місцевого населення,

б) індивідуальні: сповідь, догляд за хворими й пораненими, опіка військовополоненими чи полоненими з цивільних; перша медична допомога пораненим на полі бою тощо.

Один із капеланів згадує, що після переходу через австрійсько-російський кордон, коли капелани домовилися з місцевими священиками про спільні богослужіння, змогли досягнути порозуміння з місцевим українським населенням, адже підготовлені капелани були досить добре: більшість із них мали не лише духовну (теологічну), але й університетську освіту.

Висновки. Підсумовуючи, варто підкреслити, що на основі аналізу опублікованих архівних документів, спогадів колишніх січових стрільців, методом порівняння та ретроспекції з'ясовано що:

а) причиною виникнення добровольчих військових формувань українців (Легіону Українських Січових Стрільців) в Австро-угорській армії у час Першої світової війни було прагнення політичної еліти краю підготувати основу майбутньої української армії на основі цього легіону з метою створення Української держави;

б) діяльність січових стрільців мала культурно-просвітницький та духовно-психологічний характер, виконувала санітарно-медичну місію їх капеланів серед солдатів і офіцерів воюючих сторін, полонених, серед місцевого населення ворожих держав;

в) Легіон УСС виконав свою місію кістяка майбутньої Української Г алицької Армії (1918-1920), що згодом з'єдналася з армією Української Народної Республіки;

г) українські капелани в Легіоні УСС, у госпіталях і лікарнях, в окремих парафіях, серед полонених та інтернованих, в окопах і армійських частинах, у тилу і навіть на ворожій території, використовуючи всі форми священичої діяльності (по уділенню Святих тайн) як учнів Христа та виховної діяльності провідників свого народу виконували взяті обов'язки чесно, використовували кожну нагоду на всьому Європейському простору 1914-1918 рр., щоб як гуманісти вести людей до світла (проповідями й сповіддю, Літургіями й шкільними уроками, першою медичною допомогою й причастям, віршами й піснями, пошуком їжі та виставами);

ґ) високий освітній рівень (університетська освіта) та практична (мовна і духовна) підготовка капеланів була запорукою їх здатності бути корисними для людей (хворих, поранених, у школах, на полі бою, серед полонених, у храмах, госпіталях, для психологічної підготовки перед боями тощо) не лише для українських військових підрозіділів, але й з гуманістичною місією та для пропаганди ідеї Української державності навіть на ворожій території.

Список використаних джерел і літератури

січовий стрілець добровольчий капелан

1. Альманах Станиславівської землі: Зб. матеріалів до історії Станиславова та Станиславівщини / Ред.-упо - ряд. Б. Кравців, М. Климишин. В 2-х т. - Нью-Йорк - Торонто - Мюнхен - Париж. - Т. 1. - 1975. - 959 с.; Т. 2. - 1985. - 900 с. Бучач і Бучаччина: Історично-мемуарний збірник / Ред. М. Островерха. - Нью-Йорк - Лондон - Париж - Сідней - Торонто, 1972. - 943 с.

2. Городенщина: Історично-мемуарний збірник / Ред. Г Марунчак. - Нью-Йорк - Торонто - Вінніпег, 1978. - 870 с.

3. Герої стрілецького чину. До 100-річчя Січового стрілецтва. [Книга Скорботи, Пам'яті і Шани України. Івано-Франківська обл.]. - Івано-Франківськ: Місто-НВ, 2014. - 356 с.+ іл.

4. За волю України. Історичний збірник УСС: В 50-ліття Українських Січових Стрільців проти Москви, 1914-1964. - Нью-Йорк: Видання Головної управи братства Українських Січових Стрільців, 1967. - 608 с.

5. Зборівщина. Над берегами Серету, Стрипи і Золотої Липи: Історично-мемуарний збірник / Ред. кол.: Б. Гошовський, В. Верига, А. Жуковський. - Торонто - Нью-Йорк - Париж - Сідней, 1981. - 1056 с.

6. Історично-мемуарний збірник Чортківської округи / Ред. колегія: Ольга Соневицька, Богдан Стефанович, д-р Роман Дражньовський. - Нью-Йорк - Париж - Сідней - Торонто. - 1974. - 923 с.

7. Коломия й Коломийщина. Зб. споминів і статтей про недавнє минуле / Ред. Богдан Романенчук. НТШ Укр. архів. Т. 46. - Філадельфія: Вид-ня комітету коломиян, 1988. - 980 с.

8. Стрийщина: історично-мемуарний збірник Стрийщини, Сокільщини, Болехівщини, Долинщини, Рожня - тівщини, Журавенщини, Жидачівщини і Миколаївщини / Ред. І. Пеленська, К. Баб'як. У 2-х т. Т.1. - Нью-Йорк - Торонто - Париж - Сідней, 1986. - 634 с.

9. Стрілецька Голгофа. Спроба антології / Упоряд., авт. вст. ст. і прим. Т.Ю. Салига; Худож. оформл.

І. П. Плесканка. - Львів: Каменяр, 1992. - 399 с.

10. Трух А.-Г. Життя святих. В 4-х кн. / А.-Г. Трух. - Торонто: Вид-во отців Василіан, 1954-1960. Отець Андрій-Григорій Трух, ЧСВВ - автор життя святих Т. 4.: Жовтень - листопад - грудень. - 1960. - С. 357-379.

11. Шляхами золотого Поділля / Регіональний збірник Тернопільщини. Т. ІІ. - Філадельфія, 1970. - 280 с.

12. Андрухів І. О. Західноукраїнські товариства «Сокіл», «Січ», «Пласт», «Луг» / І. О. Андрухів. - Івано-Франківськ. - 1992. - 78 с.

13. Андрухів І. О. Українські молодіжні товариства Галичини: 1861-1939 рр. (Короткий історичний нарис) / І. О. Андрухів. - Івано-Франківськ, 1995. - 72 с.

14. Великий А.Г. З літопису християнської України / А.Г. Великий // Церковно-історичні радіолекції з Ватикану. В 9-и т. Т. 1 - 9. - Рим: Вид-во оо. Василіян, 1969-1977.

15. Владиченко Л. Досвід впровадження військового капеланства в ЗСУ / Л. Владиченко. - [Електронний ресурс] // Режим доступу: RIZU: http://iisu.org.ua/ // 07.11.2016/2:44.

16. Геник Л. Ідея федералізму Австрії і ЗУНР / Л. Геник // Визвольний шлях. - 2003. - №1. - С. 32-46.

17. Геник Л.Я. Історія релігій. Навчально-методичний комплекс: програми, бібліографія, навчально-методичні рекомендації, плани семінарських занять для студентів спеціальності «релігієзнавство» та студентів-істориків і теологів вищих навчальних закладів / Геник Любов Ярославівна [Текст]. - Івано-Франківськ, 2011. - 480 с.

18. Геник Л.Я. Релігійно-моральне виховання у навчальних закладах Східної Галичини кінця ХІХ - початку ХХ ст. / Л.Я. Геник. - Івано-Франківськ: Плай, 2000. - 272 с.

19. Енциклопедія Українознавства: Словникова частина. В 10-и т. Т. 1-10. / Гол. ред. доктор В. Кубійович. - Нью-Йорк: Молоде життя, 1955-1984.

20. Єленський В. Духовне служіння у Збройних Силах України: дискусія і перспектива / В. Єленський // Людина і світ. - 2001. - №11-12. - С. 2-8.

21. Забзалюк Д.Е. Військові капелани корпусів і бригад УГА у визвольних змаганнях 1919-1920 рр.: істори - ко-правовий аспект / Д.Е. Забзалюк // Митна справа. - 2012. - №1 (79). - Ч. 2. - Кн. 1. - С. 3-7.

22. Іванов О.В. Релігійні відносини у Збройних Силах України: загальна ситуація, основні проблеми та перспективи вирішення / О.В. Іванов // Соціальні технології: актуальні проблеми теорії і практики. - 2013. - Вип. 57. - С. 95-101.

23. Історія релігії в Україні. У 10 т. [Редкол.: А. Колодний (голова) та ін.]. - Т. 4: Католицизм / За ред. проф. П. Яроцького. - К., 2001. - 598 с.

24. Історія січових стрільців: 1917-1919. Воєнно-історичний нарис. - К.: Україна, 1992. - 347 с.

25. Косів М. Воскресають лиш там, де могили… / М. Косів // Дзвін. - 1990. - №6. - С. 89-93.

26. Кузич-Березовський І. Березівське боярство на тлі історії України / Іван Кузич-Березовський. - Детройт: Наклад. автора, 1962. - 320 с.

27. Кучабський В. Корпус Січових Стрільців Воєнно-історичний нарис / Василь Кучабський. - Чікаґо: друкарня Миколи Денисюка, 1969. - 663 с. + іл.

28. Кушнірчук Я.В. Душпастирська опіка ЗС і проблема створення військового капеланства в Україні / Я.В. Кушнірчук // Наука. Релігія. Суспільство. - 2011. - №3. - С. 18-22.

29. Лазарович М. Легіон Українських січових стрільців: формування, ідея, боротьба / Микола Лазарович. - Тернопіль: Джура, 2016. - 628 с.: іл.

30. Лебедович І. Полеві духівники Української Галицької Армії / І. Лебедович. - Вінніпег: THE NEW PARHWAY PUBLISHERS LTD, 1963 - 326 с.

31. Леник В. Українська організована молодь (молодіжні організації від початків до 1914 року) / В. Леник. - Мюнхен - Львів, 1994. - 215 с.

32. Литвин М. І! Історія галицького стрілецтва / М. І! Литвин, К. Є. Науменко. - Львів: Каменяр, 1991. - 200 с.

33. Лужницький Г. Українська Церква між Сходом і Заходом: нарис історії Української Церкви / Г. Лужниць - кий. - Філадельфія: Провидіння, 1954. - 723 с.

34. Мудрий С. Нариси історії Церкви на Україні / Софрон Мудрий. - Рим: Папська колегія св. Йосафата, 1990. - 296 с.

35. Ортинський І. Українська молодь на перехресті двох шляхів / І. Ортинський // Авангард. - 1976. - Ч. 4-6 (129-131).

36. Непіпенко Л.П. Військові священики (капелани) в сучасній Україні / Л.П. Непіпенко // Честь і закон. - 2015. - №2. - С. 72-78.

37. Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2-х т / Н. Полонська-Василенко. - К.: Либідь, 1992. - Т 1. - 640 с.; Т 2. - 608 с.

38. Рудницький А. Українська музика: Історико-критичний огляд / Антін Рудницький. - Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1963. - 406 с.

39. Савчук Б.П. Український Пласт: 1911-1939 / Б.П. Савчук. - Івано-Франківськ: Лілея - НВ, 1996. - 264 с.

40. Сохоцький І. Що дали греко-католицька Церква й духовенство українському народові / І. Сохоцький. - Філадельфія: Америка, 1951. - 105 с.

41. УСС: Українські січові стрільці, 1914-1920 (За ред. Б. Гнаткевича та ін.; іл. оформл. І. Іванця. - Репринт, вид. 1935 р. - Львів: Слово, 1991. - 160 с.

42. Ярославин С. Визвольна боротьба на Західно-Українських землях у 1918-1923 роках / С. Ярославин. - Філадельфія: Америка, 1956. - 182 с.

43. Австрия: история Австрии [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://www.evropa.org.ua/countiy/ austiia/1_2.htm // 11.04.2014/1:28.

Размещено на Allbest.ru