Посилення ідеологічного контролю сталінського тоталітарного режиму над політико-культурним простором західних областей УРСР (друга половина 40-х - початок 50-х років ХХ ст.)

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Пропонована проблема дозволяє вирішити важливі в науково-теоретичному та практичному аспектах завдання, що супроводжують політику декомунізації в Україні після перемоги Революції Гідності загалом та критичної оцінки культурно-мистецької спадщини т.зв. «соціалістичного реалізму» періоду утвердження сталінського тоталітарного режиму в західноукраїнському регіоні зокрема.

Позитивно оцінюючи значні напрацювання окресленої проблеми в роботах вітчизняних дослідників О. Рубльова та Ю. Черченка, В. Юрчука, Н. Сірук та ін., на наше переконання, вкрай важливою є політологічна інтерпретація політико-культурних й ідеологічних трансформацій в західних областях України в другій половині 40-х початку 50-х років ХХ ст. крізь призму концептів «ідеологія», «політична культура», «політична свідомість» що, зокрема, пропонується в останніх дослідженнях автора.

В повоєнні роки в СРСР завершилося формування радянської тоталітарної системи. Узагальнюючи визначені теоретиками ознаки. Серія Політичні науки тоталітарного політичного режиму, до переліку суттєвих ознак тоталітарної держави М. Чабанна включає: моністичну загальнодержавну ідеологію, створену на основі утопічного проекту радикальних перетворень (здійснюються панівною групою, визначеною за класовою, національною або расовою приналежністю), ідеологізацію та політизацію всіх сфер суспільства; однопартійність за умов масової партії вождистського типу, яка монополізує право на здійснення управління державою; масовий терор як метод управління суспільством; тотальний контроль над всіма суспільними сферами та над приватним життям людей, включаючи контроль над їхньою свідомістю; політичну цензуру; заборону політичного плюралізму та навіть формальної політичної опозиції; підпорядкованість державі інститутів громадянського суспільства; мілітаризацію; порушення прав і свобод громадян.

Сталінізм розглядається, перш за все, як суспільна система тоталітарного типу, яка має свої особливості. Окрім рис, притаманних класичним моделям тоталітаризму, сталінський тоталітаризм взагалі і його втілення саме в Україні мали свої специфічні ознаки. До них українські дослідники відносять великодержавний шовінізм, геноцид проти українців, жорстоку колективізацію, які проявились передусім в штучних голодоморах, антиукраїнське спрямування репресій.

Стратегічний курс партійно-державного управління культурою, ідейно-політичним, духовним життям в Україні, як і в інших республіках колишнього Радянського Союзу, в перші повоєнні роки полягав у зміцненні сталінського тоталітарного режиму за допомогою однопартійності, нетерпимості до інакомислення і плюралізму думок, постійного ідеологічного тиску на всі сфери культурного життя, особливо на творчу інтелігенцію, застосування насилля і репресій. Цей курс базувався на постулатах про нездатність мас до самостійної історичної творчості (за теорією «гвинтиків» жодної політичної, державотворчої активності мас не повинно бути) і необхідність їх повного підкорення диктатору; про абсолютизацію класового чинника в розвитку суспільства, твердженні про загострення класової боротьби в галузі ідеології з кожним кроком просування вперед і необхідність у зв'язку з цим підсилити каральні функції та силово-натискний інструментарій держави; про втілення націонал-нігілізму, приниження ролі національного фактору в соціально-економічному, духовно-культурному поступі; тез про історичну приреченість вмираючого капіталізму, самоізоляцію і відрив від зовнішнього світу, ігнорування світового досвіду та загальнолюдських культурних цінностей.

В цьому контексті докладнішої характеристики потребує розуміння політичної ідеології як соціально-філософської категорії для позначення систематизованого, теоретично обґрунтованого духовного відображення об'єктивної реальності, сукупності теоретично обґрунтованих ідей і поглядів на оточуючу політичну дійсність і самого себе, державний устрій, систему державної влади, напрямок розвитку держави, які сприймаються суб'єктом як правильні й потрібні у вирішенні певних завдань політичної практики8. Складність ситуації функціонування політико-культурного простору краю в перші повоєнні роки була зумовлена значними її втратами в роки війни. Недостатнє фінансування, низький матеріальний стан багатьох культосвітніх установ доповнювався ідеологічним тиском, неприхованим втручанням партійних органів в їхню діяльність.

Політика радянської влади щодо творчої інтелігенції відзначалася посиленням ідеологічного тиску і була спрямована на подальшу пролетаризацію та інтернаціоналізацію митців. Протягом перших повоєнних років змінилася соціальна природа творчої інтелігенції та посилилися тенденції до державного контролю над її складом. Підготовка кадрів творчої інтелігенції в перше повоєнне десятиліття відбувалася в умовах репресій та ідеологічного тиску влади на кращих її представників, що призводило до поступової втрати митцями культурного і морального пріоритету в суспільстві та до зміни їх морально-політичного обличчя. На західноукраїнських землях у підходах до розвитку мистецької освіти домінували політичні критерії. Для регіону було характерним засилля працівників зі східних і центральних регіонів України, низький відсоток місцевої молоді в студентському складі.

Саме через інтелігенцію та її ідейно-теоретичне приборкання ставилася мета нав'язати суспільству, передусім його молодому поколінню, закостенілі догми й стереотипи національного нігілізму, денаціоналізації; домогтися якнайсуворішого ідеологічного диктату взагалі, суворої цензури, різного роду ідейно-політичних заборон; досягти державної уніфікації культурно-естетичних критеріїв. За допомогою інтелігенції прагнули забезпечити взаємозалежність і безвідмовне підпорядкування системі тоталітарного управління такими трьома основоположними складниками культурної сфери, як творення, поширення в масах і надійне зберігання (особливо в архівних спецфондах) культурних надбань. Не відмовляючись від довоєнних методів фізичного знищення інтелігенції, у післявоєнні роки акцент здійснювався на не менш жорстокий, але ще більш витончений морально-психологічний терор морально-політичні репресії.

Єдиним методом, у якому сталінський політичний режим і компартійна ідеологія змушували працювати письменників, літераторів і публіцистів, став «соцреалізм», в основі якого лежали сталінські ідейно-естетичні постулати і «дороговкази» інших уславлених вождів, неможливість письменнику критично зображувати дійсність. Творчі спілки втілювали в життя принцип партійності літератури і пропагували метод соціалістичного реалізму, що забезпечував внутрішній контроль за творчим процесом.

Тоталітарна культура наділила пари естетичних категорій особливим наповненням. Основна суперечність виявлялася в ідеї «свій чужий». У складну компіляцію естетичних понять вписується образ ворога як іншого, того, хто не приймає загальноприйнятих норм, не служить ідеям партії, не визнає культурного курсу держави на соцреалізм. До категорії ворогів також було записано все мистецтво, що розвивалось за кордоном на території Радянського Союзу воно визнавалось потворним, бридким, огидним мистецтвом без будь-якого наповнення ворожим мистецтвом, ворожої культури. Тобто можна стверджувати, що єдина істинність комуністичної ідеї тягне за собою безповоротне заперечення наявності будь-якого іншого прояву мистецтва, і вішає ярлик ворожості. Не даючи шансів жодному прояву творчості, що не служить ідеологічній системі, тоталітарна естетика формує свої значення основних естетичних категорій.

У механізмі політичного контролю, що здійснювався сталінським режимом в духовній сфері, важливе значення відводилось утвердженню принципу партійності літератури, мистецтва та науки, нав'язуванню єдиного ідеологічного підходу, в тому числі т. зв. пролетарського інтернаціоналізму, за яким приховувалась русифікація національних культур; здійсненню «соціального замовлення», визначенню тематики і змістового наповнення літературних, мистецьких і наукових творів.

Спокуса диктувати, що потрібно писати та малювати не оминула й окремих місцевих керівників. Виступаючи на партійній конференції Закарпатської області, перший секретар обкому І. Компанець піддав різкій критиці роботу Закарпатського відділу Спілки радянських художників. Творча інтелігенція була звинувачена в «некритичному ставленні до різних «новаторських» шкіл західного живопису, в сліпому схилянні перед мистецтвом буржуазного Заходу, яке знаходиться в стані занепаду, в ігноруванні справжнього живого образотворчого мистецтва, яким так багата наша радянська культура».

Партійні функціонери не давали можливості науковцям, літераторам, художникам працювати і творити вільно, творчо. Та час підтвердив правоту таких діячів науки і культури Закарпаття, як Ф. Потушняк, П. Лінтур, А. Патрус-Карпатський, Ю. БоршошКум'ятський, Ф. Манайло, А. Ерделі, М. Лелекач, зусиллями яких всупереч намаганням комуністичних ідеологів написано наукові праці, художні твори, намальовано високохудожні картини, знані за межами нашого краю, всієї України.

В 1947 р. з семи нових вистав львівського театру ім. М. Заньковецької п'ять були п'єсами радянських драматургів («Російське питання» К. Симонова, «Шлях на Україну» О. Левади, «Олекса Довбуш» О. Первомайського, «Правда» О. Корнійчука, «Останні» М. Горького). Наступного року там було поставлено п'єси аналогічного ідеологічного спрямування «Правда» та «Макар Діброва» О. Корнійчука, «Навіки разом» Л. Дмитерка, «На велику землю» А. Хижняка. Саме за останню артисти Б. Романицький, В. Яременко, І. Рубчак, В. Борисовець були нагороджені Сталінською премією.

Населення було позбавлене можливості ознайомлення з кращими здобутками світової культури, не кажучи вже про твори багатьох українських письменників, поетів, композиторів, художників, затаврованих комуністичним режимом як буржуазні націоналісти. Замість них, вже з шкільної парти, широко пропагувалися заідеологізовані твори радянських авторів, що стосувалися революційної боротьби, особливої ролі Комуністичної партії в перемозі над німецькими загарбниками та відбудові зруйнованого війною господарства, трудових звершень радянського народу.

У перші післявоєнні роки в умовах посилення т. зв. «культу особи», політико-ідеологічний контроль сталінського режиму за українською культурою, особливо на теренах західних областей УРСР знову посилився. Стратегічний курс партійно-державного управління всіма сферами життя в країні в перші післявоєнні роки полягав у зміцненні сталінського тоталітарного режиму за допомогою однопартійності, постійного ідеологічного тиску на всі сфери культурного життя, особливо на творчу інтелігенцію, застосування насильства проти неї. Одним із основних завдань культурної політики влади було ідейне спрямування літературної і мистецької творчості. Цій меті підпорядковувалася діяльність відповідних підрозділів партійного апарату, органів цензури, творчих спілок, що стали суттєвим елементом у системі насадження ідеологічного контролю над літературою та мистецтвом. Негативно впливала на функціонування освітньо-культурної сфери заідеологізованість суспільства, сліпе слідування партійним догмам за формування шкільних та вузівських програм і підручників, репертуару театрів, експозицій музеїв, бібліотечних фондів. Варто також наголосити на тому, що відбувалась фактична заміна культурних надбань народів західноукраїнського краю радянською соціалістичною культурою, яка ґрунтувалася на російських культурних цінностях, хоча й дещо відкорегованих до практичних потреб тоталітарного режиму. В зв'язку з цим перспективним полем політологічних студій може стати дослідження етнополітичних пріоритетів радянської влади в західних областях УРСР наприкінці 40-х початку 50-х років минулого століття.

Література

сталінський радянський інтелігенція пролетаризація

1. Рубльов О.С., Черченко Ю.А. Сталінщина й доля західноукраїнської інтелігенції, 20-50-ті роки ХХ ст.

2. Юрчук В.І. Культурне життя в Україні у повоєнні роки: світло і тіні. Київ: Асоціація «Україна», 1995. 80 с.

3. Сірук Н.М. «Ждановщина» в Україні (друга половина 40-х-початок 50-х років ХХ ст.): монографія; МОН України, Східноєвропейський нац. ун-т імені Лесі Українки. Луцьк: В.М. Захарчук, 2013. 207 с.

4. Докаш О. Інституційнопроцедурні механізми впровадження й функціонування цензури в процесі насадження радянської моделі політики пам'яті в Західній Україні та Північній Буковині (1939-1945 рр.)

5. Чабанна М.В. Дослідження сутнісних рис тоталітарного режиму та зіставлення його різновидів у межах теорії тоталітаризму // Наукові записки НаУКМА. Т. 69. Політичні науки. Київ: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2007. С. 15.

6. Терлецька І.В. Сучасний історичний дискурс сталінізму як форми тоталітаризму: монографія. Київ: КНТЕУ, 2009. С. 155.

7. Юрчук В.І. Культурне життя в Україні у повоєнні роки: світло і тіні. Київ: Асоціація «Україна», 1995. С. 26-27.

8. Брандес М.Э. Идеология и миф: общие черты // Политическая наука. Политическая идеология в современном мире.

9. Вільна Україна. 1945. 19 жовтня.

10. Малежик Д.І. Творча інтелігенція Української РСР в повоєнний період (1945-1953 рр.): автореф. дис. ... канд. іст. наук: 07.00.01; Національний педагогічний університет імені М. П. Драгоманова. Київ, 2011. С. 12.

11. Міщанин В. «Ждановщина» на Закарпатті // Русин. 2011. № 2(24). С.70-86.

Размещено на Allbest.ru