Магдебурзьке право в суспільному та соціально-економічному розвитку Поділля XVIII - першої половини ХІХ ст.

Цехові організації часто вступали в протиріччя з міським самоуправлінням, приватними особами та різними відомствами. У Кам'янці цехмістри часто приймали в середовище майстрів осіб, що не користувалися міськими правами. Магістрат вимагав, щоб кожен член цеху був кам'янецьким міщанином, який склав присягу місту. Цехмістри, бажаючи збільшити кількість цеховиків, не завжди дотримувалися цього правила. В свою чергу цех звинувачував магістрат у заступництві ремісників, не записаних до цеху. Сама основа цехового устрою - виключне право цеху на виробничу діяльність, ставила цехи у протиріччя з новими економічними умовами. В містах Поділля кінця XVIII - початку XIX ст. мешкала значна кількість жителів, що не підлягали магдебурзькому управлінню: в багатьох із них єврейське населення вже переважало християнське; в містах проживала значна кількість шляхти і дворової челяді; при замках були люди безпосередньо підпорядковані старостинському уряду; інколи цілі міські передмістя не підлягали владі магістрату й займались ремеслами, не вписуючись до цеху. Разом з тим, серед громадян міста постійно виникали суперечки за право займатися ремеслами особам, що не належали до цеху. Навіть домашня жіноча праця була предметом переслідування з боку цехів. Виникали суперечності між близькими за спеціалізацією цехами. Так, в Кам'янці-Подільському у 1702 р. цех чоботарів скаржився до суду на цех шкіряників за підрив їхнього виключного права займатися обробкою шкір за привілеєм короля С. Баторія. Магістрат вирішив справу на користь чоботарів, наклавши штраф на кушнірів [23, с.289].

Братство цеху складали всі майстри певного ремесла. Правила вступу до братства та отримання звання майстра визначалися королівськими привілеями і цеховими статутами. За правилами, записаний (і обов'язково оголошений перед цеховим зібранням) у науку до певного майстра, залишався учнем відповідну кількість років, різну в кожному цеху і навіть у кожному ремеслі. Зокрема, в ювелірному ремеслі навчання тривало сім років, у ремеслі олов'яника - три, в ремеслі мідника - п'ять років. Слід підкреслити, що впродовж XIX ст. такий спосіб учнівства був чи не єдиним масовим способом розповсюдження ремісничої освіти. Відпрацювавши у майстра, «юнак» ставав підмайстром («товаришем») і відразу мусив йти у мандри по різним містам з метою подальшого вдосконалення майстерності, під керівництвом майстрів з інших міст. Прийшовши в інше місто, «товариш» звертався до цехмістру цеху того ремесла, якому він навчався і цехмістер призначав йому майстра. По закінченню навчання, «товариш» отримував свідоцтво про те, в якому місті, в якого майстра він працював і з якими успіхами завершив навчання. При поверненні у рідне місто він мусив подати своєму цеху отримане свідоцтво. Після цього, бажаючий стати майстром, він повинен був виготовити зразок виробу свого ремесла, так званий «misterium». Цю роботу він повинен був виконувати в домі свого цехмістра. Кожні три дні два майстри цеху повинні були перевіряти роботу «товариша», чи дійсно він працює сам, без сторонньої допомоги. Після закінчення роботи, майстри цеху розглядали виготовлений «misterium» і виносили рішення про достойність даного підмайстра звання майстра. Але і при позитивній оцінці виробленого зразка, підмайстер не ставав відразу майстром, а повинен був ще внести до цехової скарбниці певну, визначену цехом, суму грошей («вступне»), влаштувати вечерю («kolacya»), а також фінансувати кошти на матеріали свого ремесла. При невиконані останніх вимог, ремісник на один рік і шість тижнів мусив покинути місто, а при повернені виконати перелічені вище вимоги і внести до цехової скрині всі податки, які сплачували майстри цеху в час його відсутності та поставити братству бочку пива [23, с.292].

Загальні збори цехового братства, згідно кам'янецького статуту, повинні були збиратися щомісяця. Майстри розсаджувалися за старшинством. Уряд сидів за столом, на якому ставили скриньку; після того, як її відмикали, вважалося, що збори відкрито. Майстра, що запізнився, або не прибув на засідання, штрафували. Збиралися майстри в цехмістровому або цеховому будинку. На цих зібраннях вирішувалися судові позови цеховиків, а також поточні цехові справи [36, с.126].

В Кам'янці більша частина членів ради та лавників у магістраті були одночасно цехмістрами в різних цехах. Ця обставина збільшувала владу цехмістрів над цехом, владу, і без того мало обмежену законом. Акти магістратських судів наповнені скаргами на цехмістрів. Так, в Барі ткач скаржився на свого цехмістра, що той «чинить велике здирство у цеху і напоїв вимагає більше норми» [20, с.293]. В Кам'янці, у скаргах, датованих XVIII ст., говориться, що цехмістри б'ють цеховиків палками, лають на православних, називаючи їх «пся вяра», грубо порушують цехові статути [36, с.122].

У другій половині XVIII ст. в збірному цеху столярів, бондарів і стельмахів м. Кам'янця остаточно формується фінансовий апарат. У протоколах затвердження від 1802 р. цеху бондарів, колодіїв, столярів вперше вживається термін цехова каса, хоча надалі традиційний термін «скринька» продовжує використовуватися. З 1814 р. контроль над цеховими фінансами бере на себе магістрат, якому надсилаються прибутково-видаткові реєстри, затверджені на цехових зборах. Беручи на себе контроль за цеховими фінансами, магістрат зменшує роль цехових зборів. З 1840 р. цей порядок знову змінюється. З цього часу цехмістри мусили надавати прибутково-видаткову інформацію до міської думи, яка надсилала реєстр на затвердження цеховим зборам і новим цехмістрам. Відтак, цехові збори стали відігравати лише представницьку роль у фінансових справах цеху [23, с.127].

Таким чином, на кінець XVIII ст. в середовищі цехових корпорацій накопилася багато протиріч, які гальмували подальший соціально-економічний розвиток міст і містечок із магдебурзьким правом. В цей час йшла тривала боротьба міських ремісників із сільськими виробниками сировини; цехи вели боротьбу з різними національними і релігійними громадами всередині міста; цехи вступили у протиріччя із містом, як корпорація проти корпорації; цехи перебували в постійній ворожнечі з позацеховими ремісниками міста; один цех виступав проти іншого; всередині цехів відбувалася боротьба майстрів із учнями: цехмістри притісняли братства, братства притісняли господи, майстри ображали товаришів. Тому можна погодитися з твердженням М. Владимирського-Буданова про те, що такі протиріччя були закладені самою природою магдебурзького права, що аргументується часом введення магдебурзького права в українських землях. Оскільки німецьке право вводилося в містах, де вже було сформоване міське законодавство, магдебурзьке право принизило права міських станів і підготувало протиріччя у середовищі цих станів, тоді як у Німеччині міське право збільшило роль міського населення і створило умови для зближення та зрівняння міських станів. Якщо в Німеччині самостійне управління міст привело до їхньої могутності, республіканської незалежності та багатства, в українських землях, зокрема на Поділлі, воно стало причиною занепаду та збідніння міст 20, с.302]. У той час, коли Європа наприкінці XVIII ст. повністю звільнилася від залишків феодалізму, на теренах України в складі Речі Посполитої, а з 1793-1795 рр. - Росії феодалізм продовжував відігравати визначальну роль. Це, в свою чергу, спричинило надзвичайну слабкість економіки міст і містечок Поділля, оскільки магдебурзьке право було офіційно ліквідовано лише в 1835 р.

Судовими інстанціями в містах стали магістрати та ратуші, створені з появою Брацлавської і Ізяславської, а згодом Подільської [1, арк.1-4; 3, л.182-184; 5, л.1-19] губернії. Зокрема, для розгляду справ між жителями, що користувалися правом громадянства, на основі іменного указу від 27 серпня 1797 р. були засновані надвірні суди та ратуші [8]. 19 вересня Павло І затвердив доповідь Сенату «Про залишення в Мінській, Волинській і Подільській губерніях термінів для апеляції та підписання незгод на рішення справ тих самих, які існували до приєднання цього краю і про суд місцевих чиновників за посадові злочини за Литовським статутом» [6]. Восени для судової гілки влади набула чинності норма про апеляційний термін [7]. Наприкінці лютого 1799 р. були затверджені міські ратуші Вербовця, Ушиці, Хмільника та Літина [4, л.151]. Деякий час органом міського управління в м. Кам'янці-Подільському залишався магістрат [12, с.303], у 1801 р. замість губернського магістрату постав ратгауз, який представляв міське правління в складі двох департаментів - цивільних і кримінальних справ. Обидва департаменти входили до загального складу губернського правління і функціонували під наглядом керівника губернії як окремі структури, які здійснювали правосуддя. Тоді ж ратгаузи з'явилися і в повітових містах, а в штатах міських магістратів і ратуш були запроваджені посади секретарів [9]. У середині березня того ж року були відновлені дворянські вибори, на основі яких всі повітові та земські суди знову наповнювалися з числа обраних дворян [10]. З дозволу імператора стали обирати голів головних судів [11]. За вимогами Литовського статуту виконання судових вироків покладалося в повітах на повітові суди, а у містах - на магістрати та ратуші.

Проте урядовцям видавалося дивним і незрозумілим життя самоврядних міст. Тому царизм спочатку спрямував свої зусилля на звуження рамок магдебурзького права, послаблення сили українських звичаїв і самоврядних традицій, а тоді крок за кроком виводив їх із ужитку [34, с.182]. За підрахунками М. Бармака, протягом 1775-1837 рр. було підготовлено 235 указів і, які регулювали та спрямовували функціонування управління в краї [18]. Реорганізована в 1804 р. комісія на чолі з Розенкампфом замість врахування місцевого права стала фактично зводити його нанівець. Але обійтися без нього ще було неможливо. Очевидно, це спонукало уряд заснувати особливу експедицію для західного краю. Редактором законів для українських губерній став Ф. Давидович, а його помічником - поляк Жуковський. Результатом їх роботи став «Короткий виняток з прав малоросійських за планом, найкраще конфірмованим». В ньому підтверджувалося, що джерелами українського права виступали Статут (без конституцій) для шляхетства і козацтва, Магдебурзьке і Саксонське право для купців і міщан. До 1809 р. український відділ підготував «Огляд цивільних законів, які вживалися в Малоросії». Далі робота відділу проходила мляво і оживилася лише в 1818 р. [32, с.110]. Між тим, у 1812 р. на територію краю було поширено єдиний для імперії порядок виконання судових рішень і вироків, виконання яких у повітах забезпечували земські суди, а в містах - міська поліція.

На основі Литовських статутів та магдебурзьких узаконень приймались судові рішення. Так, у 1819 р. князь Й. Четвертинський (власник м. Княжпіль Ямпільського повіту) звернувся до подільського військового губернатора О. Бахметєва зі скаргою на сусіда, власника м. Мястківки Ольгопільського повіту поміщика Я. Ярощинського за утиски жителів містечка Княжпіль у проведенні ярмаркових торгів. За його словами, озброєні люди кривдника під загрозою покарання не дозволяли відвідувати ярмарки в м. Княжполі. У січні 1819 р., в присутності возного Ольгопільського земського суду затримали кілька людей Я. Ярошинського та відібрали в них зброю: рушниці, шаблі, дротики і пістолети. У відповідь на дії сусіда, той силами загону з кількох сот осіб визволив арештованих. Тоді Я. Ярошинський звернувся зі скаргою до царя, оскільки привілеєм від 1787 р. в Княжполі дозволялось проводити лише 11 ярмаркових днів на рік, тоді як власник містечка дозволив їх проведення щочетверга (52 рази на рік). Проведення торгів і робота шинку приносили значні прибутки И. Четвертинському, а Я. Ярошинський та його містечко Мястківка, що знаходилося за милю від шинку, зазнавали через це значних збитків. По-перше, селяни мястківські та найближчих сіл спивалися; по-друге, стали занепадати мястківські ярмарки. Губернське правління вирішило заборонити проведення щочетверга ярмарку в містечку Княжпіль, дозволивши їх організовувати лише за чітко наданою привілеєм 1787 р. кількістю [2, арк.108, 540, 540 зв., 683].

Таким чином, аналіз наукової літератури та джерел засвідчують, що упродовж ХУІІІ - першої половини XIX ст. в Подільській губернії були чинними норми магдебурзького права та законодавчі норми литовських статутів і узаконення польських королів і російських імператорів, особливо у ситуаціях, коли російське право не могло вирішити конфліктні питання. Як і у випадках із польськими королями і землевласниками, ставлення до них з боку самодержавства було спрямоване на використання їх можливостей і механізмів для правової реконструкції в напрямку уніфікації з російським імперським правом. Разом з тим, магдебурзькі (самоуправлінські) традиції тривалий час залишалися чинними в середовищі ремісничих і братських організацій Поділля і всієї Правобережної України.

Відновлення та утвердження європейських цінностей вимагають подальшого комплексного вивчення, осмислення та поширення власного досвіду системи самоврядування на засадах магдебурзького права. Адже наявність у міст і містечок магдебурзького права визначала статус їх європейськості.

Список використаних джерел та літератури

1. Державний архів Вінницької області. Ф. Д. 634. Оп. 1. Спр. 2. 4 арк.

2. Державний архів Хмельницької області (далі - Держархів Хмельницької області). Ф. 227. Оп. 1. Спр. 504. 108 арк.

3. Российский государственный исторический архив в Санкт-Петербурге (далі - РГИА в Санкт-Петербурге). Ф. 1374. Оп. 1. Д. 188 б. 284 л.

4. РГИА в Санкт-Петербурге. Ф. 1374. Оп. 1. Д. 269. 151 л.

5. РГИА в Санкт-Петербурге. Ф. 1374. Оп. 1. Д. 297. 197 л.

6. ПСЗРИ-1. Т. 24. Санкт-Петербург: Тип. ІІ отделения Собственной Его императорского Величества канцелярии, 1830. № 18147.

7. ПСЗРИ-1. Т. 24. Санкт-Петербург: Тип. ІІ отделения Собственной Его императорского Величества канцелярии, 1830. № 18252.

8. Полное собрание законов Российской империи (далі - ПСЗРИ-1). Т. 24. Санкт-Петербург: Тип. ІІ отделения Собственной Его императорского Величества канцелярии, 1830. № 18165.

9. ПСЗРИ-1. Т. 26. Санкт-Петербург: Тип. ІІ отделения Собственной Его императорского Величества канцелярии, 1830. № 19763.

10. ПСЗРИ-1. Т. 26. Санкт-Петербург: Тип. ІІ отделения Собственной Его императорского Величества канцелярии, 1830. № 19790.

11. ПСЗРИ-1. Т. 26. Санкт-Петербург: Тип. ІІ отделения Собственной Его императорского Величества канцелярии, 1830. № 19839.

12. Александра М.Ф., Винокур І.С., Гарнага І.В., Коваленко Л.А. Ланевський В.П. Кам'янець-Подільський // Історія міст і сіл УкраїнськоїРСР. Хмельницька область. Київ: УРЕ, 1971. С. 297-323.

13. Антонович В. Б. О промышленности Юго-Западного края в XVIII столетии. Киев, 1873. 13 с.

14. Антонович В.Б. Исследования о городах Юго-Западного края // Монографии по истории Западной и Юго-Западной России. Киев, 1885. Т. 1. С. 133-194.

15. Баженов Л.В. З історії середньовічного самоврядування в м. Кам'янціПодільському (до 640 річниці надання місту магдебурзького права // Самоврядування у Кам'янці-Подільському: історія та сучасність: збірник наук, повідомлень за підсумками круглого столу / редкол.: В.А. Дубінський та ін. Кам'янець-Подільський, 2014. С. 10-15.

16. Баженов Л.В. Магдебурзьке право ХVІ-ХV ст. на Поділлі - фундамент сучасного міського самоврядування // Наукові записки: збірник наук, праць. Серія: Історія / Вінниц. держ. пед. ун-т ім. М. Коцюбинського; за заг. ред. П.С. Григорчука. Вінниця: ВДПУ, 2011. Вип. ХІХ. С. 8-11.

17. Балушок В. Світ середньовіччя в обрядовості українських цехових ремісників. Київ: Наук. думка., 1993. 120 с.

18. Бармак М.В. Формування владних інституцій Російської імперії на Правобережній Україні (кінець ХVШ - перша половина ХІХ ст.). Тернопіль: Астон, 2007. 515 с.

19. Білоус Н.О. Магдебурзьке право // Енциклопедія історії України. У 10 т. / редкол.: В.А. Смолій (голова) та ін. Київ: Наук. думка, 2009. Т. 6: Ла-Мі. С. 413-415.

20. Владимирский-Буданов М.Ф. Немецкое право в Польше и Литве. Санкт-Петербург, 1868. 312 с.

21. Гальчак С.Д. Історичні аспекти становлення й розвитку місцевого самоврядування у Східному Поділлі в дорадянський період // Проблеми історії України ХІХ - початку ХХ ст. Київ: Ін-т історії України НАН України, 2006. Вип. 11. С. 206-216.

22. Гладка Г.Л. Поширення магдебурзького права на українських землях (Х^ - першої половини ХІХ ст.): історико-правовий аспект // Гілея. Історичні науки. Філософські науки. Політичні науки. Наук, вісник: збірник наук, праць. Київ: Вид-во НПУ ім. М.П. Драгоманова, 2011. Вип. 51 (9). С. 10-15.

23. Клименко П. Цехи на Україні. Суспільно-правні елементи цехової організації. Київ., 1929. Т. 1. Вип. 1.

24. Кобилецький М.М. Магдебурзьке право в Україні (Х^ - перша половина ХІХ ст.): історико-правове дослідження. Львів: ПАІС, 2008. 406 с.

25. Мельничук І.П. Магдебурзьке право на Вінниччині: наукове видання // Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського. Серія Історія. Вінниця: ВДПУ, 2003. Вип. 6. С. 122-125.

26. Нольде А. Забытая попытка кодификации литовско-польского права // Журнал Министерства народного просвещения. Санкт-Петербург, 1907. № 1. С. 34-65.

27. Описи Подільської губернії кінця ХШІІ - початку ХІХ ст. / уклад., авт. вст. ст.: С.А. Копилов, А.Б. Задорожнюк. Кам'янець-Подільський: Аксіома, 2011. 124 с.

28. Петров М. Б. Місто Кам'янець-Подільський в 30-х роках XV-XVIII століть: проблеми соціально-економічного, демографічного, етнічного та історико-топографічного розвитку. Міське і замкове управління. Кам'янець-Подільський: Аксіома, 2012. 480 с.

29. Петров М.Б., Рибак І.В. Кам'янець-Подільський // Енциклопедія історії України. У 10 т. / редкол.: В.А. Смолій (голова) та ін. Київ: Наук. думка, 2009. Т. 4: Ка-Ком. С. 55-64.

30. Сецинский Е. Город Каменец-Подольский. Историческое описание. Киев: Тип. С.В. Кульженко, 1895. 241 с.

31. Сецинский Е. Материалы для истории цехов в Подолии. КаменецПодольск, 1904. 78 с.

32. Слабченко М.Є. Матеріали до економічно-соціяльної історії України ХІХ століття. Київ: Держвидав України, 1927. Т. 2. 318; 278 с.

33. Філінюк А.Г. До питання про функціонування та знищення самоврядування в місті Кам'янці-Подільському наприкінці XVIII - в 40-х роках XIX ст. // Самоврядування у Кам'янці-Подільському: історія та сучасність: збірник наук, повідомлень за підсумками круглого столу / редкол.: В.А. Дубінський та ін. Кам'янець-Подільський, 2014. С. 29-37.

34. Філінюк А. Нові тенденції та перетворення в господарському розвитку Правобережної України наприкінці XVIII ст. // Соціально-економічні трансформації в Україні та Білорусії в ХУІ-ХУІІІ ст.: фактор реформ. Київ: Ш-т історії України НАН України, 2016. С. 191-206.

35. Філінюк А.Г., Задорожнюк А. Б. Литовські статути в Подільській губернії у першій половині XIX ст.: данина традиції чи правові рудименти? // Ukraina Lithuanica: студії з історії Великого князівства Литовського. Київ: Ш-т історії України НАН України, 2013. Т. II. С. 177-192.

36. Цехова книга бондарів, колодіїв, столярів міста Кам'янця-Подільського від 1602 до 1803 р. Київ, 1932.

Размещено на Allbest.ru