Висвітлення питань становища жіноцтва в Україні потребує попереднього з'ясування розвитку наукової думки з цієї проблеми. З кінця 80-х років ХХ ст. в українській науці почалося переосмислення історичного минулого України, у тому числі її радянського періоду. Класовий підхід до даної проблеми, що існував за радянських часів, у нових умовах перестав задовольняти дослідників, адже зміни в суспільній свідомості, відмова від створення образу радянської людини, необхідність змін у всіх сферах життя суспільства, розбудова нової держави вимагали інших методів висвітлення життя жінок на тлі суспільного життя. Специфіка проблеми спричинила появу значної кількості досліджень, присвячених окремим її аспектам, з метою побудови системи наукового осмислення ролі жінок в суспільно-політичному житті української держави.

Сучасний період у розвитку вітчизняної історичної науки розпочався після проголошення незалежної Української держави. Він характеризувався розширенням проблематики, переглядом і переосмисленням концептуальних положень попереднього періоду історіографії. Відбувався суттєвий перегляд ідеологічних підходів, тому проблеми "жіночого питання" радянської доби, участі українських жінок у суспільно-політичному житті торкаються й дослідники сучасної України, аналізуючи її через призму власного світобачення.

В суспільствознавстві виділяли три головні періоди в тлумаченні жіночого питання радянською ідеологією:

1917-1929 рр. - час дискусій та "узагальненої емансипації жінки";

1930-1965 рр. - "невидимі роки", коли було оголошено про досягнення рівності статей [1];

1965-1985 рр. - відкрите визнання, що жіноча проблема не вирішена [1].

жінка історіографія гендерний підхід

Аналіз вітчизняної історіографії дозволяє стверджувати, що погляди радянських і українських науковців щодо вирішення "жіночого питання" є діаметрально протилежними. Матеріал, який подавався в радянських наукових працях, був добре підібраний і зорієнтований на втілення благополуччя жінки в соціалістичній державі, то сучасні дослідники аналізували питання становища жінки в радянській системі досить критично і неоднозначно.

Серед таких дослідників варто виділити Жерьобкіну І. [2], Цуницьку О.В. [3], Ярош О. [4], Лакізу-Сачук Н.М. [5].

Так, Цуницька О.В. вважає, що "за напруженою повсякденною роботою на виробництві, в сім'ї і поза ними жінці навіть ніколи було осягнути свій колосальний вклад у розвиток суспільства". До того ж, масова пропаганда досягнутого рівноправ'я жінок і чоловіків як гіпноз діяла на свідомість жінок, не даючи навіть приводу сумніватися, що в житті може бути порядок дещо інший [3; 102]. Жерьобкіна І., директор Харківського центру гендерних досліджень, у своєму найгрунтовнішому дослідженні "Жіноче. Політичне. Безсвідоме: Проблема гендеру та жіночий рух в Україні" зазначала, що головними стратегічними напрямками радянської влади було закріплення за жінками вторинного становища і формування образу радянської жінки, з якого виключалися б усі небажані та негативні характеристики [2; c.303].

О. Ярош стверджує, що за тоталітаризму держава обмежує права громадянського суспільства. Не чоловік головний пригнічувач жінки. У цій ролі історично виступали держава і традиції - головні пригнічувачі особи, які, не маючи можливості посягти на біологічну природу людини, посилювали соціальні відмінності між чоловіками і жінками. Жіноче як універсальне суб'єктивне начало відкидалося. Усе робилося для того, щоб лише створити враження рівноправ'я, якого насправді не було. Юридична і фактична рівність у тоталітарних суспільствах - це дві різні реальності [4; с.58]. Погоджується з вище зазначеною думкою й Лакіза-Сачук Н.М., запевняючи, що "рівноправ'я жінок з чоловіками постійно декларувалося. На практиці ж воно проявлялося практично лише в сфері освіти і забезпеченні безплатної медичної допомоги" [5; с.36].

Відносно дослідження поняття "жіноче питання" існує думка, що "ще за радянських часів проводилися дослідження під такою назвою, але вони головним чином були інструментальними й відзначалися біодетермінізмом, тобто пояснювали всі відмінності в суспільстві між жіночою і чоловічою статями, виходячи з біологічно заданих відмінностей" [6; с.71].

На думку доктора історичних наук Стяжкіної О.В., об'єктивний історіографічний аналіз дозволяє констатувати, що "жіноча тема" або "жіноче питання" в дослідженнях 50-80 років були частиною ідеологічно навантаженої концепції історії СРСР та історії України зокрема. Проблема жінок і жіночого руху вирішувалася в контексті задач комуністичного будівництва. Роль і місце жінки в суспільстві було підпорядковане інтересам патріархальної тоталітарної держави [7; с.517]. Дослідниця зазначає, що вітчизняна наука 90-х років зустрілася із вже готовими підходами щодо включення жінок в історичний простір.

Частково проблематику історичних жіночих студій було визначено концептуальними дослідженнями науковців української діаспори. Досить критичною є їх оцінка становища української жінки за тоталітарної системи.

До числа таких вчених можна віднести Маріан Рубчак - професора історії, директора Програм по європейських дослідженнях, члена виконавчого комітету кафедри гендерних досліджень Університету Валпасаріо (США). Вона є авторкою статей з історії та теорії націоналізму, порівняльного фемінізму й історії жіночого руху. Як зазначає Рубчак М. у своїй роботі "Християнська Богородиця чи Берегиня. Фемінізм на противагу вічно жіночому", внаслідок такого підходу "самі жінки стають активними прибічницями таких поглядів, сприймаючи як належну заразом і новітню радянську "ікону жіночості", що поєднує образи трактористки-стаханівки і матері-героїні, що народжує здорових дітей для прийдешньої соціалістично-утопічної майбутності" [8; с.124].

Марта Богачевська-Хомяк, професор історії, керівник дослідницької програми в Національному фонді Підтримки гуманітарних наук у Вашингтоні, член Української вільної академії наук Наукового товариства імені Т.Г. Шевченка та Міжнародної асоціації україністів, заступниця голови "Союзу українок Америки" у своїй праці "Дума України - жіночого роду" зазначає: "В Радянському Союзі навантаження на жінках було подвійне. Жінкам треба було заробляти поза хатою та займатися хатою та дітьми. Це подвійне навантаження і вважається розв'язкою жіночого питання. Це тільки підкреслює, який цілковитий брак розуміння проблематики жінок у партійній ідеології та апараті. Шлях до осягнення прав, які належать жінці як людині, довгий, але пройти його мусить кожне модерне суспільство, бо без прав жінок, як і забезпечення прав народів і національних меншин, не буде забезпечення прав людини" [9; с.4].

Визначною для формування напрямків українських гендерних досліджень 90-их років стала праця М. Богачевської-Хом'як, присвячена вивченню проблем самореалізації жінок, існуванню жіночих організацій, участі жінок у громадській і благодійній діяльності наприкінці ХІХ - початку ХХ століття "Feminists Despite Themselves: Women in Ukrainian Society", перекладена українською мовою ("Білим по білому. Жінки у громадському житті України".1884 - 1939 рр.) [10].М. Богачевска-Хом'як взяла активну участь у збиранні матеріалів до книги про життя активної учасниці жіночого руху М. Рудницької, де представлені основні положення феміністичної теорії початку ХХ століття, а також специфічне побутування феміністичних ідей в українському культурному просторі, які є актуальними донині [11].

Прикладом перегляду концептуальних підходів в сучасній вітчизняній історіографії, який полягав в намаганні "ввести образ жінки в загальнодержавний контекст і підкреслити їх свідому діяльність, яка протягом століть була пов'язана із зберіганням, трансляцією національного компоненту" [7; с.12], було видання українськими вченими серії книг, де зображені особистісні портрети видатних жінок України, що сприяло репрезентації жінки в історії української держави [12].

90-ті рр. ХХ ст. характерні появою робіт про визначних жінок - активісток жіночого руху, про історію створення та діяльності жіночих організацій кінця ХІХ - початку ХХ століття. Визначними для формування напрямків досліджень жіночого руху стали роботи Л. Смоляр, яка вперше зібрала і узагальнила значний фактичний матеріал з історії жіноцтва та зробила порівняльний аналіз діяльності українських жінок минулого та сучасного із застосуванням гендерного підходу. Серед наукових робіт цього напрямку необхідно відзначити дослідження "Минуле заради майбутнього: Жіночий рух Наддніпрянської України другої половини ХІХ - початку ХХ століття: Сторінки історії" [13] та інші праці дослідниці [14-15].

Зокрема, Людмила Смоляр виділяє такі віхи існування даного руху [1]:

1. Жіночий рух Україні першої хвилі (друга половина ХІХ - початок ХХ століття), який розвивався значною мірою під впливом загальноєвропейського руху, однак мав ще й свої окремі вияви та шляхи розвитку, визначені специфічним становищем української нації під чужим поневоленням.

2. Діяльність жіночих організацій періоду першої світової війни, яка була тісно пов'язана з актуальними національно-суспільними потребами, коли жінки взяли активну участь у благодійницькій, доброчинній та санітарній роботі, вони працювали в товариствах допомоги біженцям, допомагаючи втікачам та полоненим, надаючи пораненим медичну допомогу і проводячи серед них культурно-просвітницьку роботу.

3. Жіночий рух періоду між двома світовими війнами. В УРСР було заборонено будь-які форми жіночих чи харитативних організацій під гаслом існуючої рівності жінок з чоловіками.

4. Відродження жіночого руху в період незалежності.

Узагальнюючи вище викладене, маємо зазначити, що в окреслений період відбуваються процеси трансформації суспільної свідомості, свідченням чого стала поява цілої низки публікацій, в яких розкриваються проблеми вивчення історії жіночого руху, розвитку феміністичних ідей, формування гендерних стереотипів, розподілу соціальних ролей між чоловіками і жінками, самореалізації жінки в родині та суспільстві в Україні тощо.

Список використаних джерел