Виникнення та діяльність усташського руху до початку Другої світової війни (1929-1939 рр.)

Давыденко Юрий, Моцияка Ольга

Возникновение и деятельность усташского движения до начала Второй мировой войны (1929--1939 рр.)

В статье анализируются причины возникновения и особенности развития национального хорватского движения, у статей, до начала Второй мировой войны. Особое внимание обращено на идеологию движения как основной силы в борьбе хорватов против национального и культурного угнетения в Югославии.

Ключевые слова: устати, Королевство Югославия, поглавник, национальное движение, табора.

усташський рух національний хорватський

Проблема відродження незалежної держави та оновлення духу нації є досить болючою й актуальною для України. У сучасній ситуації лишається значущим питання збереження єдності власного народу та його подальший розвиток.

Проводячи паралелі нинішнього становища в України з іншими слов'янськими державами, можна навести приклад Хорватії, от тільки на півстоліття раніше -- у період між двома світовими війнами. Хорвати, прагнучи звільнитися від опіки Королівства СХС (сербів, хорватів і словенців), боролися за свою самостійність. Каталізатором подій у цей період виступила спершу військова організація, а згодом головна політична партія у новоствореній Незалежній Державі Хорватія -- усташі.

Дана тема майже не розроблялася у вітчизняній літературі, окрім окремих сюжетів. Зазначимо, що аналогічна ситуація має місце і в російській історіографії, де існує значний масив історичних розвідок загального характеру з історії Югославії, проте тих, що стосуються саме усташського руху, -- одиниці. Безпосередньо до теми мають відношення праці С. Белякова [1] та О. Городнянського [3]. Так, у роботі С. Белякова всебічно розглянуто рух усташів як явище політичне, національне та культурне протягом всього періоду його існування -- з 1929 по 1945 рр. У свою чергу О. Городнянський висвітлює усташів з точки зору протистояння хорватського і сербського народу, аналізує вплив даного процесу на формування і розвиток руху.

Цілком закономірним є той факт, що найбільш повний характер мають праці власне хорватських істориків. З усього різноманіття можна виділити монографію Б. Крізмана [9], що має помітно марксистське забарвлення, як і майже вся хорватська історіографія 40--80-х рр. ХХ ст. На противагу варто відмітити роботу Т. Йонича [8], що вирізняється зваженим та поміркованим поглядом, залученням широкого спектру джерел та літератури. Повну характеристику усташства дає також праця М. Яреба [7]. Для повного розкриття зазначеної теми нами залучено наративні джерела, зокрема, спогади поглавника, тобто керівника усташського руху, -- Анте Павелича, які найповніше розкривають суть усташства [11].

У зв'язку з фактичною відсутністю в Україні досліджень на дану тематику метою нашого дослідження є висвітлення історичних умов процесу виникнення та розвитку усташства до початку Другої світової війни на основі наративних документів та дослідницької літератури. Об'єктом виступає ситуація в Королівстві Югославія у 1929--1939 рр., предметом -- національний хорватський рух усташів. Наукова новизна статті полягає в тому, що в ній на основі аналізу джерел та літератури комплексно досліджується виникнення та діяльність усташського руху в 1929--1939 рр.

Югославська держава з моменту свого утворення в 1918 р. мала серйозний і давній конфлікт -- між православними сербами і католиками хорватами. Ці суперечності ускладнювалися тим, що обидва етноси утворювали фактично єдиний етномовний ареал, який включав області зі змішаним складом населення (Хорватія, Далмація, Боснія і Герцеговина). Формування націй у південних слов'ян вимагало визначення територіально- політичних кордонів відповідної нації. При цьому вважався бажаним і необхідним збіг цих кордонів з етнічною територією певної нації. За таких установок інтереси однієї нації неминуче входять в суперечність з інтересами іншої. За влучним висловом О. Городнянського, «хорватів завжди переслідував жах «Великої Сербії», яка може поглинути хорватські землі, населені її співвітчизниками» [3, с. 72].

Отже, «сербське питання» в Хорватії з кінця ХІХ ст. було досить актуальним. Помірковані хорватські політики (здебільшого з Хорватської селянської партії) були готові визнати національну ідентичність сербського населення Хорватії, але за умови його розгляду як частини «хорватського політичного народу» [3, с. 72]. Радикальні ж політики (Хорватська партія права) були протилежної думки. Депутат хорватського сабору І. Елегович зазначав таке: «Я визнаю, що серби існують, але не визнаю за ними право на існування» [3, с. 72]. Таким чином, неврегульованість правового статусу хорватських сербів була джерелом постійної напруги в сербо-хорватських стосунках.

У 1920-х рр. Хорватська партія права відстоювала принципи теорії хорватського державного права, вперто відкидала югославізм і апелювала до права націй на самовизначення: « Хорватський народ не може зректися від свого природного права на самовизначення, він ніколи не зречеться від національної [...] самобутності і своєї тисячолітньої державності» -- заявив її лідер Анте Павелич в 1927 р. [1, с. 111-112]. А після вбивства С. Радича у статті «Десять чорних років», опублікованій на шпальтах газети «Hrvatske pravo» від 17 листопада 1928 р., А. Павелич підкреслював, що нещастя хорватського народу пов'язані зі зреченням від власного імені (а відповідно, і від власної хорватської ідентичності) і розривом з традицією історичного державного права, під яким він розумів втрату атрибутів хорватської державності в Королівстві СХС [10, с. 22-23].

У грудні 1928 р. А. Павелич створив підпільну бойову організацію «Hrvatski Domobran» («Хорватське військо»), а в січні 1929 р., після введення королем Александром надзвичайного стану, він емігрував до Риму. Однак, підпільна організація протягом 1929--1930 рр. влаштувала декілька терористичних актів. Стосовно ж нового політичного руху «Ustasa» «Ustasa» (хорв.)- дослівно «повсталий»,»повстанець

(«Усташа»), заснованого А. Павеличем в еміграції, то думки дослідників розходяться щодо дати його виникнення. Власне усташі виникнення організації відносять до 7 січня 1929 р., коли нібито було прийнято «Статут усташської хорватської революційної організації». Історики датують появу «Статуту» організації 1932 р. [1, с. 114].

Відмітимо той факт, що усташський рух багато в чому повторював і посилював ідеологічні засади колишньої партії права: незалежна хорватська держава як політична мета, для досягнення якої можна використати збройну боротьбу і тероризм; католицизм як ідейна основа руху; авторитарний культ абсолютного лідера-полководця (поглавника -- за аналогією з дуче і фюрером) та ін. [5, с. 17]. Центральне місце в ідеології усташського руху посідав етнічний націоналізм. В основі усташської «національної концепції» лежали уявлення про самобутність хорватського народу, його особливу місію, про природу хорватської ідентичності, а також уявлення про необхідність створення моноетнічної хорватської держави, яка охоплюватиме всі землі, які є, на їхню думку, хорватськими [11, с. 433].

Ідея самобутності хорватського народу стала основою для розробки усташської концепції національної держави. Уявлення про національну державу, про те, що нація складає особливу політичну спільність, яка має монополію на державно-політичну владу в рамках національної держави, є однією з основоположних, базових характеристик ідеології цього націоналістичного руху. Визволення Хорватії з-під «іноземного ярма» і створення «повністю самостійної і незалежної держави» було визначено в якості першої, основної цілі організації [Цит. за: 7, с. 116].

Одним з найважливіших постулатів, які лягли в основу усташської концепції держави, стала ідея безперервності хорватської державності. У «Принципах хорватського усташського руху» стверджувалося, що хорватський народ, прийшовши на Балкани, «відразу ж заснував власну державу зі всіма атрибутами державності [...] Свою державу [...] хорватський народ зберігав через віки аж до кінця [Першої] світової війни» [Цит. за: 1, с. 181]. А сам А. Павелич у «Хорватському питанні» писав: « Хорвати не змиряться з югославською державою [.] Ця держава засновано проти волі хорватського народу» [Цит. за: 1, с. 183].

За словами А. Павелича, хорватський народ із самого початку був вільним і, попри всі труднощі, був таким до закінчення Першої світової війни, доки створене 1 грудня 1918 р. Королівство СХС не поглинуло його. На відміну від інших південних слов'ян, він належить до західної культури та цивілізації і має прагнути вирватися з-під сербського ярма [7, с. 127-128].

З самого початку діяльності усташі були заклопотані проблемою єдності хорватських земель. У першій половині 30-х рр. ХХ ст. А. Павелич неодноразово заявляв не тільки про право хорватів на власну державність, але й прагнув довести права хорватів на володіння значними територіями на Балканах. У 1932 р. у одному з перших номерів газети «Ustasa» А. Павелич писав, що усташі борються, щоб до складу хорватської держави увійшли Далмація, Срем і Герцег-Босна, а в «Хорватському питанні» він стверджував, що до вторгнення турків «в період національної династії і персональної унії з Угорщиною Хорватія простягалася від річок Мура, Драва і Дунай на півночі до Дрини [.] на сході і Адріатичного моря на півдні» [Цит. за: 1, с. 190].

Цікавою є думка В. Віпермана, який у своїй праці про європейський фашизм зазначав, що своїми утопічно-реакційними намірами і своєю радикальною та безкомпромісною волею до знищення усташі нагадують німецький «радикальний фашизм», але вони водночас багато в чому від нього ж і відрізняються. Насамперед цій партії бракувало антикапіталістичної складової, та й антикомуністичний компонент у її діяльності був доволі слабким. Виникнення, соціальний склад та функціонування усташів зумовлювалося не стільки мотивами класової боротьби, скільки передусім боротьбою національностей. Саме цим усташі суттєво відрізнялися від «звичних фашистських» рухів в Італії, Австрії та Угорщині, а їхні національно-релігійні настанови є доволі близькими до румунської «Залізної гвардії» [2, с. 121].

Слідування принципам етнічного націоналізму, відповідно до якого поняття «етнос» і «нація» ототожнювалися, привело до того, що найважливішою характеристикою національної хорватської держави в уявленні ідеологів руху став його моноетнічний характер. У пункті 11 «Усташських принципів» зазначалося, що не хорватське населення Хорватії не могло займатися «національними і державними справами». У «Статуті» говорилося, що після того, як буде досягнуто головної мети руху -- створення Незалежної Держави Хорватської, усташі будуть «боротися за те, що у хорватській державі правив тільки хорватський народ, щоб він був повним хазяїном всіх матеріальних і духовних цінностей у своїй країні» [Цит. за: 1, с. 198].

За ієрархію на чолі стояв поглавник, тобто сам Анте Павелич, що у свою чергу очолював ще й Головний усташський стан (ГУС). Далі, від нижчого до вищого, ішли табори (відповідальні за управління районами), логори (за управління муніципалітетами) та стожери (за жупи). На їх чолі відповідно стояли таборничі, логорничі та стожарничі. Щоправда, така ієрархія буде введена лише в 1942 р., а до цього про неї не згадується [7, с. 134-135].

Усташський рух став швидко поширюватися у місцях найбільшої концентрації хорватських емігрантів. В Італії та Угорщині були створені воєнізовані табори для однодумців А. Павелича. У Відні з'явився один з перших центрів пропаганди і вербування, а потім з'явилися подібні центри в Берліні та Бельгії. Штаб усташського руху спочатку знаходився в Італії: спершу в Турині, а згодом у Болоньї. Сам же А. Павелич поселився поблизу Пезаро, у віллі, подарованій йому Б. Муссоліні [5, с. 17].

Перший усташський військовий табір в Італії було організовано 1931 р. у Бовеньйо (провінція Брешіа). Згодом вони виникли в Борготаро (неподалік від Парми) і в Сан-Деметріо (неподалік від Аквіли). В Угорщині було створено табір Янко Пушта, а в самій Югославії організація католицьких інтегралістів «Крижари» (тобто «хрестоносців», оскільки вони прагнули добитися «визволення Хорватії» на зразок хрестових походів) таємно підтримували і поширювали усташську ідеологію [5, с. 17-18].

Основним джерелом поповнення лав усташів стали хорватські робітники, які перебували в різних країнах на заробітках. Найважливішим центром з вербування хорватів для усташських військових таборів знаходився в Бельгії. Крім того, усташські організації і вербувальні пункти були створені в Уругваї, Аргентині, Бразилії, Болівії і США. Наприкінці 1930-х рр. 3/5 усташів, які знаходилися в Італії, були уродженцями Герцеговини, Південно-Західної Боснії і Далматинського Загір'я. Це були бідні і відсталі землі, які відзначалися поліетнічністю, а, отже, і впливом як хорватської так і сербської ідеологій. Це формувало майбутню арену міжнаціональних зіткнень [1, с. 118].

Тоді як усташі готували збройну боротьбу проти монархії югославської федеральної держави заради хорватської автономної і незалежної держави, то поміркована опозиція прихильників автономізації в Хорватії взимку 1932/33 рр. посилила свою політичну ініціативу і опублікувала «Загребські пунктуації», підписані десятьма найвідомішими антимонархічними лідерами. Вони засудили королівську диктатуру і ухвалили резолюцію з п'яти пунктів, де говорилося про необхідність реорганізації Югославії на федеративній основі, гарантувалися рівні права у всіх сферах суспільного життя для сербів, хорватів і словенців, а також дотримання інтересів національних меншин [4, с. 60]. Відповіддю короля були репресії стосовно хорватів, в т.ч. і проти цих підписантів.

Разом з тим, король Александр влітку 1934 р. вирішив суттєво пом'якшити, а то й прибрати диктатуру, розуміючи складність ситуації всередині держави та зважаючи на позицію Франції і Чехословаччини [6, с. 302]. Можна припустити, що такі дії короля могли б посилити позиції Хорватської селянської партії -- конкурента усташів за вплив на хорватів та ослабити пропаганду усташів проти авторитарного правління в Югославії. Тому усташі активізували свою діяльність та спробували вбити короля. Бойовики усташів перекидалися з таборів у Італії і Угорщині та влаштовували вибухи в казармах і на залізниці, здійснювали напади на державних чиновників і на жандармів. 14 вересня 1932 р. усташі навіть спробували підняти повстання в районі м. Г оспич, але невдало. Найбільшим успіхом усташів стало організоване ними разом з македонськими націоналістами вбивство короля Александра 9 жовтня 1934 р. в Марселі, куди король прибув з візитом. А. Павелич назвав цю подію поваленням усташським рухом «кривавої бєлградської диктатури» [1, с. 122].

Теракт у Марселі дорого обійшовся усташам. Під тиском міжнародної громадськості італійські та угорські влади закрили усташські табори.

А. Павелич і його найближчі соратники навіть опинилися у в'язниці, а потім під домашнім арештом. Фактично майже до січня 1940 р. А. Павелич був ізольований від своїх однодумців. У жовтні 1936 р. А. Павелич, прагнучи довести, що руйнування Югославії і створення пронімецьки орієнтованої хорватської держави буде в інтересах Німеччини, направив до німецького МЗС меморандум під назвою «Хорватське питання». Проте зацікавити Німеччину хорватською проблемою тоді не вдалося. Єдиною державою, яка надавала усташам хоч якусь підтримку, залишалася Італія [1, с. 123]. Сім'я А. Павелича проживала в м. Сієна і сповна забезпечувалася урядом Муссоліні. Тепер вже Сієна стала гравітаційним центром усташського руху. Протягом 1938 р. у Сієні А. Павелич багато разів зустрічався з католицькими релігійними діячами з Хорватії, що зміцнило на майбутнє зв'язки між усташами і католицькою церквою [5, с. 24-25].

Зазначимо, що влада Югославії в період 30-х рр. ХХ ст. з тривогою спостерігала за широким поширенням націоналістичних настроїв у лавах католицького духовенства. Значна кількість католицьких монастирів слугували усташськими базами і місцями зібрань усташів. Францисканські і єзуїтські гімназії та теологічний факультет Загребського університету стали справжніми школами підготовки усташських кадрів. Більшість студентів Загребського університету, «хорватський» характер якого ще в 1920-і рр. із задоволенням відзначав сам А. Павелич, були націоналістично налаштованими, причому радикальних націоналістів було більше, ніж поміркованих прихильників ХКП [1, с. 124-126].

Таким чином, усташський рух, який виник на рубежі 20--30-х рр. ХХ ст., з самого початку свого існування чітко окреслив свою мету -- створення незалежної хорватської держави. Ідейною основою усташського руху був хорватський варіант етнічного націоналізму. Рух усташів формувався за межами Югославії і рекрутував своїх прихильників із чисельної хорватської діаспори Європи і Америки. Протягом другої половини 30-х рр. ХХ ст. у Хорватії спостерігалося швидке зростання популярності ідей етнічного націоналізму, а утворення восени 1939 р. Хорватської бановини сприяло більшій свободі діяльності всіх прихильників незалежної Хорватії, незважаючи на партійні кольори.

Список використаних джерел і літератури

1. Беляков С. Усташи: между фашизмом и этническим национализмом / С. Беляков. -- Екатеринбург: Издательство НОУВПО Гуманитарный университет, 2009. -- 320 с.

2. Віперман В. Європейський фашизм: порівняльний аналіз. (1922--1982) / В. Віперман. - К.: ДУХ і ЛІТЕРА, 2008. - 278 с.

3. Городнянский А. В. Историческая ретроспектива сербскохорватского конфликта / А. В. Г ороднянский / / Славяноведение. -- 1997. -- № 3. -- С. 63--75.

4. История Югославии / под ред Л. Б. Валеева, Г. М. Славина, И. И. Удальцова: В 2 т. Т. 2. -- М.: Издательство Академии наук СССР, 1963.431 с.

5. Ривели М. А. Архиепископ геноцида. Монсеньор Степинац, Ватикан и усташская диктатура в Хорватии 1941--1945 / М. А. Ривели. -- М.: б/и, 2011.224 с.

6. Ротшильд Дж. Східно-Центральна Європа між двома світовими війнами / Дж. Ротшильд. -- К.: Мегатайп, 2001. -- 496 с.

7. Jareb Mari. Ustasko domobranski pokret / Mari Jareb Zagreb: Naklada Pavicic, 2007. -- 482 s.

8. Jonic Tomislav. Postanak i djelovanje ustaskog pokreta do 1941. / Tomislav Jonic. -- [Електронний ресурс] Режим доступу: http:// www. tomislavjonjic.iz.hr/V_15_jareb.html. (20.01.2018)

9. Krizman Bogdan. Ante Pavelic i Ustase / Bogdan Krizman. -- Zagreb: Globus, 1978. -- 410 s.

10. Matkovic Hrvoje. Povijest Nezavisne Drzave Hrvatske / Hrvoje Matkovic. -- Zagreb: Naklada Pavicic, 2002. -- 332 s.

11. Pavelic Ante. Dozivljaji / Ante Pavelic. -- Zagreb: Despot Infinitus, 2015. 603 s.

Размещено на Allbest.ru