Боротьба кримських татар за повернення на Батьківщину (1956-1989 рр.)

Размещено на http: //www. allbest. ru/

Боротьба кримських татар за повернення на Батьківщину (1956-1989 рр.)

Станіслав Кульчитський

Анотація

батьківщина переселення кримський татарин

Аналізуються основні етапи й закономірності боротьби депортованого народу за повернення на історичну Батьківщину. Вона стала можливою після опублікування указу Президії Верховної Ради СРСР від 28 квітня 1956 р. «Про зняття обмежень по спецпоселенню з кримських татар, балкарців, турків громадян СРСР, курдів, гемшилів та членів їхніх сімей, виселених у період Великої Вітчизняної війни». Однак указ позбавляв кримських татар права на компенсацію втраченого при виселенні майна й закривав шлях до повернення на історичну Батьківщину. Тільки в листопаді 1989 р. Верховна Рада СРСР ухвалила декларацію про цілковиту політичну реабілітацію народів, підданих насильницькому переселенню, яка дозволила кримським татарам повертатися у Крим. 33-річна боротьба за повернення на Батьківщину надала корінному народу Криму монолітної єдності й набула широкого розголосу як у СРСР, так і за його межами, у країнах Європи, Північної Америки. По суті, депортований народ перетворився в різних місцях свого поселення на згуртований народ-дисидент, який зробив вагомий внесок у розпад російсько-радянської імперії.

Ключові слова: депортація кримських татар, петиційні кампанії, ініціативні групи, дисидентський рух, паспортизація населення Криму з пропискою паспортів, Організація кримськотатарського національного руху.

Annotation

Stanislav Kulchytskyi

Doctor of Historical Sciences (Dr. hab. in History), Professor, Senior Scientist, Department of History of Ukraine of the 20-30's of the 20th Century, Institute of History of Ukraine NAS of Ukraine (Kyiv, Ukraine)

THE STRUGGLE OF THE CRIMEAN TATARS FOR RETURNING TO THEIR HOMELAND (1956-1989)

The article analyzes the main stages and legitimacies of the struggle of the deported people for return to their historical homeland. This struggle became possible after the publication of the decree of the Presidium of the Supreme Soviet of the USSR “On Removing Restrictions on Special Settlements of the Crimean Tatars, Balkars, Turks the Citizens of the USSR, Kurds, Hemshinli, and Members of their Families Evicted during the Great Patriotic War” of April 28, 1956. However the decree deprived the Crimean Tatars of the right to compensation for lost property upon eviction and closed the path to return to their historic homeland. Only in November 1989 the Supreme Soviet of the USSR adopted a Declaration on the complete political rehabilitation of the people who were subjected to forced migration, which allowed the Crimean Tatars to return to Crimea. The 33-year struggle for returning to homeland gave the indigenous people of Crimea a monolithic unity and gained wide publicity both in the Soviet Union and abroad, in many countries of Europe and North America. In fact, the deported people in different places of their settlement turned into a united dissident nation, which contributed significantly to the collapse of the Russian-Soviet Empire.

Keywords: deportation of the Crimean Tatars, petition campaigns, initiative groups, dissident movement, passport system for the population of Crimea with a passport registration, Organization of the Crimean Tatar National Movement.

Намір звільнити благодатні субтропіки Кримського півострова від корінного населення виказували всі правителі імперіалістичної Росії -- від Катерини ІІ до Й.Сталіна. Сталінське розв'язання поставленої проблеми виявилося найбільш радикальним: усіх без винятку кримських татар було депортовано в місця, малопридатні для звичного життя. Лібералізація компартійно-радянського суспільно-політичного устрою після ХХ з'їзду КПРС зробила можливою боротьбу кримських татар за повернення на історичну Батьківщину.

Кримським татарам довелося боротися з режимом, який чинив їм затятий опір у часи М.Хрущова, Л.Брежнєва й М.Горбачова. Успішне завершення боротьби в листопаді 1989 р. не випадково збіглося з різницею в кілька днів із падінням Берлінського муру. Здійснювана командою М.Горбачова «революція згори» вже переростала в революцію розпаду радянської імперії. Створювалися умови, за яких ставала можливою ліквідація довготривалих наслідків сталінських злочинів.

Обставини боротьби кримських татар за повернення на історичну Батьківщину детально висвітлено в ряді фундаментальних збірників документів і матеріалів. Маємо також два дослідження, безпосередньо присвячені цій темі. Спираючись на опубліковані документальні свідчення, ця стаття виявляє основні закономірності й етапи боротьби, яка тривала третину століття.

Після ХХ з'їзду КПРС становище кримських татар у місцях заслання почало поліпшуватися. 28 квітня 1956 р. Президія Верховної Ради СРСР опублікувала указ «Про зняття обмежень по спецпоселенню з кримських татар, балкарців, турків -- громадян СРСР, курдів, гемшилів та членів їхніх сімей, виселених у період Великої Вітчизняної війни». Представники депортованих народів виводилися з-під адміністративного нагляду. Однак указ позбавляв їх права на компенсацію втраченого при виселенні майна та закривав шлях на історичну Батьківщину.

Генерал П.Григоренко у спогадах розповів, як цей народ сприйняв урядову заборону повернутися на землю предків. Він підкреслив ту одностайність, з якою кримські татари боролися за свої права: «Жорстоке, безглузде виселення, внаслідок якого загинуло 46,2% усіх кримських татар, згуртувало весь цей народ, змусило подумати кожного про свою відповідальність за долю всього народу. Серед цих людей не було нікого, хто ухилився б від боротьби чи відповідальності за неї. Боротьба та вилилася у форму петиційної кампанії».

Потік листів від представників репресованих народів у ЦК КПРС і Президію Верховної Ради СРСР із проханням повернути їх на попередні місця проживання вимагав належного реагування. Перша реакція у травні 1956 р. у довідці апарату ЦК була такою: «Розглянути питання про створення для громадян німецької, калмицької, чеченської, інгушської, карачаївської й балкарської національностей і кримських татар автономії у вигляді національних районів та округів у місцях їх нового поселення». Через місяць в апараті ЦК КПРС було підготовлено «Довідку по суті листів чеченців, карачаївців, балкарців, калмиків та німців про створення для них автономій». Тут уже пропонувалося дозволити калмикам, карачаївцям і балкарцям повернутися на попередні місця проживання. Аргументація була такою: чисельність цих національностей невелика, а залишені ними території не досить заселені. Стосовно чеченців та інгушів висловлювалися певні сумніви, а щодо німців і кримських татар в апараті були категоричними: відмовити.

Висновок по кримських татарах звучав так: «Ураховуючи, що Кримська область заселена в порядку планового переселення, на нашу думку, найбільш доцільним буде створення для кримських татар обласної автономії на території Узбецької РСР, де проживає близько 140 тис. осіб кримських татар, а природні, кліматичні й економічні умови республіки є найбільш близькими до умов їх попереднього місця проживання».

24 листопада 1956 р. президія ЦК КПРС відновила національні автономії калмицького, карачаївського, балкарського, чеченського та інгушського народів, але пунктом 6 постанови було записано:

«Визнати недоцільним надання національної автономії татарам, які раніше проживали у Криму, маючи на увазі, що колишня Кримська АРСР не була автономією лише татар, а являла собою багатонаціональну республіку, в якій татари становили менше 1/5 частини всього населення, і що у складі РРФСР існує татарське національне автономне об'єднання -- Татарська АРСР, а також те, що в даний час територія Криму є областю Української РСР і заселена. Разом із тим, ураховуючи прагнення частини татар, які раніше мешкали у Криму, до національного об'єднання, роз'яснити, що всі охочі мають право оселитися на території Татарської АРСР».

Важко сказати, що переважало в аргументації, яку обрав найвищий орган влади -- войовнича неосвіченість чи бажання зберегти наслідки сталінської політики геноциду. У цій постанові ігнорувалася ідентичність багатостраждальної нації, яка не мала нічого спільного з поволзькими татарами. Постійно уникаючи вживання назви нації, що народилася у Криму, унаслідок чого її належність до цього регіону було зафіксовано сусідами в назві «кримські татари» (самоназва народу -- киримли, тобто кримці, слово «татари» в ній відсутнє), постанова президії ЦК КПРС наполягала на назві «татари, які раніше проживали у Криму». Визнаючи за кримськими татарами право на існування як нації, цекісти одночасно пропонували їм розчинитися у середовищі іншого народу. За всім цим приховувалося агресивне бажання зберегти субтропіки півострова для радянської номенклатури. Наслідки політики витіснення кримських татар із Криму, яка послідовно здійснювалася від часів Катерини ІІ й завершилася цілковитим вигнанням у сталінський період, використовувалися для обґрунтування неправомочності національно-територіальної автономії. Фальш кремлівської аргументації відчувалася навіть у тезі про заселеність півострова. На момент виходу постанови президії ЦК КПРС кримська земля була заселена меншою мірою, ніж до війни.

Кричущу нездатність зрозуміти суть кримськотатарських проблем демонструють спогади однієї з ключових фігур радянського керівництва -- А.Мікояна:

«Головна причина, чому не було відновлено Кримсько-Татарську автономну республіку, полягала ось у чому: територію її було заселено іншими народами, і при поверненні татар довелося б дуже багато людей знову переселяти. Крім того, кримські татари були близькими до казахських татар (саме так: казахських, а не казанських -- С.К.) та й до узбеків. Вони добре облаштувалися в нових районах, і Хрущов не бачив сенсу їх знову переселяти».

Майже відразу після XX з'їзду КПРС кримські татари почали апелювати до керівництва країни з проханням дозволити їм переселитися на свою Батьківщину. Першими на початку квітня 1956 р. до президії ЦК КПРС звернулася група з п'яти в минулому високопоставлених комуністів. На цей лист реакції не було, тож вони звернулися повторно -- 7 вересня особисто до М.Суслова. У листі йшлося:

«Після опублікування історичних документів XX з'їзду КПРС, заповітів В.І.Леніна з національного питання та постанови ЦК КПРС “Про ліквідацію наслідків культу особи” нам годі зрозуміти причини існування досі на практиці таких відмінностей, коли окремим громадянам СРСР лише за ознакою національної належності не дозволено мешкати на території Криму, де адміністративні органи вимагають від прибулих туди кримських татар полишити межі Криму впродовж 24 годин.

Нам також годі зрозуміти заходи, які нині проводять органи МВС, коли від кожного громадянина -- кримського татарина вимагають підписку про невиїзд до Криму та про відмову від належного йому рухомого та нерухомого майна з попередженням про те, що без згаданої вище підписки не буде видано й паспорта».

Цього разу М.Суслов дав хід зверненню кримських татар, але не такий, якого вони очікували. Відділ партійних органів ЦК КПРС доручив ЦК КП Узбекистану «провести додаткову роботу серед кримських татар, що зняття з них режиму спецпоселень не дає права на повернення до районів колишнього місця мешкання та конфіскованого в них майна». Узбецькому філіалу партії доручалося «дати необхідні роз'яснення колишнім керівним працівникам Криму».

ЦК КП Узбекистану виконав доручення. Його працівники двічі зустрічалися з кримськими татарами, котрі проживали на території республіки, у тому числі з авторами листа до ЦК КПРС. У звіті про ці зустрічі за підписом секретаря ЦК КП Узбекистану Р.Мельникова, що його наводить у своїй книзі Г.Бекірова, показано, як реагували автори листа на сусловські ініціативи. Не наважуючись щось сказати від себе, Р.Мельников навів їхню пряму мову, а тому його інформація набуває особливої цінності. Так, ветеран Другої світової війни І.Хайруллаєв сказав:

«Чому кримським татарам не можна поїхати в голий степ, виростити там сади та виноградники? Я комуніст, мені 50 років, 24 роки мого життя пов'язані з партійним і комсомольським життям, я син робітника, майор Радянської армії, працював на Україні, у Криму, у Великій Вітчизняній війні був комісаром полку. Я прошу дозволити мені поїхати до Криму, я покажу, як треба працювати. 1946 року до міста Янгі-Юль привезли групу військовополонених. Ці люди перебували за дротяною загорожею. Цих людей було амністовано, їм дано право повернутися на Батьківщину, а мене, майора Радянської армії, людину, яка воювала -- залишили без прав».

Інший кримський татарин -- Ш.Алядинов, як видно зі звіту Р.Мельникова, заявив:

«Наші кладовища розорені, надгробки покладені у фундаменти будівель. У Норвегії був випадок, коли знищили одне кладовище, то цей випадок породив міжнародне обговорення. То навіщо з нас знущатися? Я не думаю, що в Криму чи Москві про це не знали. Там знали, що за ці дії когось варто покарати. На жаль, доводиться відзначити, що питання про відновлення автономії відпадає. Нам дуже шкода, що все так сталося. Але ми говоримо щиро, що ми там народилися, зростали, виховувалися, і ми хочемо туди повернутися. І ця думка нас переслідує, вона не дає нам спокою, і ми не раз будемо повертатися до цього питання».

Серед великої групи кримських татар-комуністів, з якими зустрівся перший секретар ЦК КП Узбекистану Н.Мухітдинов, був Валієв. Його виступ у переказі Р.Мельникова:

«В Указі Президії Верховної Ради РРФСР від 1946 року сказано, що кримські татари показали небажане ставлення до Радянської влади, поводились неправильно. Цей документ було скрізь опубліковано, а спростування не з'явилося. У Криму стояло три партизанські з'єднання. З трьох у двох за командирів були кримські татари Мустафаєв і Валієв. Багато хто тепер Герої Радянського Союзу, вони гідно поводилися щодо Радянської Батьківщини. Якщо взяти статистику нагородження до війни, то на першому місці -- росіяни, на другому -- українці, на третьому -- татари, серед них більшість -- кримські татари!

Думка про повернення на Батьківщину житиме в нас доти, доки ми туди не повернемося».

Колосальний потік листів кримських татар адресувався насамперед першому секретареві ЦК КПРС М.Хрущову. На його доручення апаратні працівники ЦК у лютому 1957 р. прийняли групу кримських татар-комуністів, які просили переглянути постанову президії ЦК КПРС від 24 листопада 1956 р. про недоцільність відновлення кримськотатарської автономії й повернення кримських татар на півострів. Представники кримськотатарської громади підкреслювали, що переселення в Татарську АРСР неприйнятне, оскільки існують корінні відмінності в мові, етнографії, культурі кримських і казанських татар. Вони звертали увагу апаратників на відсутність умов для розвитку національної культури в місцях їх поселення, на те, що розосередження народу в різних регіонах підштовхує асиміляцію у чужорідному середовищі. Кримські татари протестували проти наявності у художній літературі (особливо підкреслювався роман А.Первенцева «Честь змолоду», удостоєний Сталінської премії) фальсифікаторських інсинуацій про участь співвітчизників у партизанському русі й підпільній роботі під час окупації Криму нацистами. Зустріч закінчилася безрезультатно. Апаратники порекомендували, щоправда, відділові науки, вищих навчальних закладів і шкіл ЦК КПРС вивчити фактичний матеріал про поведінку кримських татар у роки Великої Вітчизняної війни, а відділові культури -- розібратися, наскільки об'єктивно ця проблема висвітлювалася у художній літературі. ЦК КП Узбекистану рекомендувалося посилити політичну роботу серед кримських татар і здійснити заходи з розвитку їхньої мови, літератури, мистецтва.

У березні 1958 р. група кримських татар у складі п'яти осіб зустрілася в Москві з членом президії ЦК КПРС і заступником голови Ради Міністрів СРСР А.Мікояном. Жодних даних про результати зустрічі не збереглося, але судячи з листа, надісланого цією групою після зустрічі А.Мікояну, той поставився співчутливо до всіх клопотань. Однак реальним результатом зустрічі стала поїздка в Ташкент інспектора ЦК КПРС І.Алаторцева у травні 1958 р. з дорученням «роз'яснити» авторам листа А.Аширову, А.Камілеву та ін., що «кримськотатарське питання вирішено постановою ЦК КПРС від 24 листопада 1956 р.».

Від початку 1960-х рр. у рамках петиційної кампанії почало формуватися дисидентське крило національного руху кримських татар. Воно скористалося вже випробуваною формулою, що народилася під час тривалого петиційного періоду -- організацією нібито цілком самостійних ініціативних груп. Кожен населений пункт у місцях розселення депортованого народу обирав свого представника, якому виписувалося офіційне доручення на право виступати від імені тих, хто його обрав. Представники селищ об'єднувалися у групи за ознакою адміністративно-територіального поділу й почергово брали участь у наперед запланованих заходах у Москві. Фінансові витрати на їх перебування у столиці та здійснювані акції забезпечувалися тією громадою, яка обирала свого представника в ініціативну групу. Кожна група не мала свого керівництва, усі заходи здійснювалися її членами по черзі. Сукупність ініціативних груп не була організаційно оформлена, а єдність дій досягалася не наявністю структури з ієрархічним поділом функцій, а завдяки ментальній згуртованості розпорошених по різних регіонах кримських татар.

Зрозуміло, що на чолі ініціативних груп стояли досвідчені активісти. За далеко не повними даними, зібраними пізніше дослідниками національного руху з середовища самих кримських татар, у різних ланках ініціативних груп працювали близько 5 тис. активістів. Але їх присутність не відчувалася, оскільки конкретні функції й певні дії поперемінно брали на себе члени груп. Радянське суспільство було пронизане професійними та непрофесійними інформаторами (так званими «сексотами» -- «секретными сотрудниками» органів державної безпеки), але в усій товщі депортованого народу практично не знаходилося зрадників, здатних засвідчити особу активіста у складі ініціативної групи. Аналізуючи добре організовані й узгоджені навіть у деталях протестні акції ініціативних груп, «органи» не могли знайти людей, котрі виконували функції організаторів і керівників із тієї простої причини, що останні не володіли таким статусом. Слідчим КДБ доводилося писати, звертаючись зі звинуваченнями до судових інстанцій: «Ім'ярек, відправлений до Москви як так званий народний уповноважений, підписав документ антирадянського спрямування». Однак відповідальність за документ, як було чітко прописано, брала на себе громада, котра делегувала звинуваченого.

У квітні 1966 р. відбулася найбільш масова акція депортованого народу, приурочена до ХХІІ з'їзду КПРС. Ініціативні групи, які утворили в Москві постійний, але організаційно не оформлений інститут представництва інтересів кримськотатарського народу, зібрали й передали оргкомітету зі скликання партійного з'їзду в апараті ЦК КПРС 24 томи петицій зі 100 тис. підписів. Одночасно на адресу форуму надійшло звернення кримськотатарського народу зі 120 тис. підписів. Під цим документом підписалося практично все доросле населення депортованого народу. У ньому обґрунтовувалися основні вимоги кримськотатарського національного руху: організоване повернення на Батьківщину, відновлення національної та політичної рівноправності.

Національний рух кримських татар викликав серйозну стурбованість органів влади. Тим більше, що протестувальники регулярно апелювали до міжнародних правозахисних організацій. Ці звернення передавалися радіостанціями Заходу, які працювали на СРСР, і ставали відомими всередині країни. Отже організована владою інформаційна блокада кримськотатарського національного руху не спрацьовувала.

Освічена кримськотатарська молодь бажала дізнатися про минуле свого народу. В її середовищі виникла ідея організації, яка вивчала б історію й культуру корінного народу Криму. Осередки її було створено на деяких підприємствах та у вишах Ташкентської області, але Союзу кримськотатарської молоді за повернення на Батьківщину судилося недовге життя. У квітні 1962 р. КДБ затримав його активістів. Сеїт-Амзі Умерова засудили до 3 років позбавлення волі в таборах суворого режиму, Марата Омерова до 4 років. Голову історичного відділу організації 18-річного М.Джемілєва звільнили з роботи на оборонному підприємстві.

Від середини 1960-х рр. у національному русі кримських татар дедалі частіше почали використовуватися прилюдні форми активності -- маївки, мітинги, демонстрації. Приводом до них були події, пов'язані з історією кримськотатарського народу. Зокрема обігрувалися дні народження В.Леніна, який у 1921 р. підписав декрет про створення Кримської АСРР. Демонструючи бажання повернутися на свою історичну Батьківщину, кримські татари використовували чергові річниці сталінської депортації для організації багатолюдних мітингів.

Позицію керівництва радянської України у кримськотатарському питанні було сформульовано у записці першого секретаря ЦК КПУ П.Шелеста, адресованій ЦК КПРС у червні 1966 р. Він писав, що «повернення татар до попереднього місця проживання і пов'язана з цим необхідність переселення з Криму великої кількості його населення спричинили б величезну шкоду державним інтересам і були б колосальною несправедливістю щодо сотень тисяч громадян теперішнього Криму». Щоб оголосити тезу про «колосальну несправедливість» для російськомовного населення Криму, очільникові компартійної організації УРСР довелося пов'язати повернення корінного народу на півострів з необхідністю депортації його теперішнього населення. Взаємопов'язаність цих двох процесів іноді зустрічалася на побутовому рівні. Такі судження висловлювали малоосвічені й агресивно налаштовані до людей іншого віровизнання росіяни та українці здебільшого поважного віку. Узяття П.Шелестом на озброєння такого аргументу стало визнанням того, що жодних інших аргументів він не міг навести. Тому П.Шелест використав ще один, уже заяложений від сталінських часів, аргумент: «Значна частина татарського населення Криму в період Великої Вітчизняної війни зрадила Батьківщину, активно співробітничала з німецько-фашистськими окупантами, багато горя завдала іншому населенню і викликала у нього ненависть, рівну ненависті до фашистських загарбників».

Майже одночасно із запискою П.Шелеста на проблему повернення кримських татар у Крим відгукнувся український письменник Б.Антоненко-Давидович. Із матеріалів КДБ УРСР можна дізнатися, що він одержав лист із Ташкента від Мансура Османова, в якому той писав:

«Як і всі кримські татари, я з нетерпінням чекаю вирішення нашим урядом нашого національного питання. Ось уже два роки наші представники безперервно перебувають в Москві й добиваються справедливого розв'язання нашого національного питання -- повернення в рідний Крим. Уже побувало близько тисячі осіб, але будь-якої позитивної відповіді або навіть прийому на вищому рівні немає...».

На цей лист ташкентського водія письменник відповів так:

«Мені самому незрозуміло, чому досі не відновлена, хоч і з запізненням, справедливість. З вами вчинили не тільки несправедливо, але й жорстоко в часи культу особи Сталіна.

Будь-який народ не може бути відповідальний за дії тих або інших його представників, і будь-який народ не можна карати позбавленням Батьківщини. Я також не розумію, чому ви досі не повернені в Крим, як повернені калмики, інгуші і чеченці. Я можу порадити тільки -- посилайте й надалі своїх представників в Москву. Просить в ЦК КПРС і Верховній Раді справедливого розв'язання вашого національного питання».

КДБ повідомляв ЦК Компартії України, що лист Б.Антоненка-Давидовича було розтиражовано, він поширювався серед кримськотатарського населення Узбекистану.

Радянське керівництво всілякими способами намагалося стримати протестні акції кримських татар, які здебільшого влаштовувалися в офіційні знаменні дати. У такі дні вони вшановували пам'ять померлих, збираючись на кладовищах із жалобними пов'язками, вивішували державні прапори з чорними стрічками. Восени 1966 р. до карних кодексів союзних республік було внесено статті, які передбачали відповідальність «за наклеп на радянський лад», «за образу герба й прапора», «за масове безладдя». Нові доповнення зачитувалися кримським татарам за місцем їх роботи або у відділеннях міліції.

Петиційна кампанія у середині 1960-х рр. набула величезного розмаху. За даними приймальні Президії Верховної Ради, від 1965 до січня 1967 рр. до ЦК КПРС, Ради Міністрів СРСР і Президії ВР СРСР надійшло 53 тис. листів і телеграм від кримських татар. Під багатьма із них стояли десятки, сотні й навіть тисячі підписів.

У часи Л.Брежнєва СРСР починав дедалі більше залежати від країн Заходу, хоч «холодна війна» тривала й далі. Тому радянське керівництво турбувалося про те, щоб мати на світовій арені цивілізований вигляд. 5 вересня 1967 р. було опубліковано указ Президії Верховної Ради СРСР «Про громадян татарської національності, які проживали у Криму». Назва документа не віщувала нічого доброго. Як і раніше, голові Президії Верховної Ради СРСР М.Підгорному здавалося, що він має справу з татарами, «які проживали у Криму», а не з кримськими татарами -- киримли. Проте два пункти указу виказували певну зміну у ставленні влади до них:

«1. Скасувати відповідні рішення державних органів у частині, що містили огульні обвинувачення відносно громадян татарської національності, які проживали у Криму.

2. Відзначити, що татари, які раніше проживали у Криму, укоренилися на території Узбецької та інших союзних республік, вони користуються всіма правами радянських громадян, беруть участь у громадсько-політичному житті, обираються депутатами Верховних Рад і місцевих Рад депутатів трудящих, працюють на відповідальних посадах у радянських, господарських і партійних органах, для них ведуться радіопередачі, видається газета рідною мовою, здійснюються інші культурні заходи».

Указ мав і пункт 3, сформульований окремо від перших двох, з іншим статусом (не указ, а постанова), і з іншим заголовком: «Про порядок застосування статті 2 указу Президії Верховної Ради СРСР від 28 квітня 1956 року». Президія Верховної Ради постановляла: «Роз'яснити, що громадяни татарської національності, які раніше проживали у Криму, і члени їхніх сімей користуються правами, як і всі громадяни СРСР, проживати на всій території Радянського Союзу відповідно до чинного законодавства про працевлаштування й паспортний режим».

Уже вкотре в указі від 5 вересня 1967 р. повторювалося, що кримські татари, іменовані «громадянами татарської національності, які проживали у Криму», «укоренилися» на території Узбекистану та інших регіонів СРСР, куди їх свого часу депортували. Проте вперше декларувалася їх рівноправність з іншими громадянами, у тому числі право жити в будь-якому куточку країни. Та чи мали всі радянські громадяни право жити там, де вони бажали? Не випадково Й.Сталін при запровадженні 1932 р. внутрішніх паспортів передбачив інститут прописки. Це означало, по суті, заперечення права жити там, де бажав власник паспорта, якщо цього не бажала держава в особі її очільників і чиновників. Проживання без прописки розглядалося як порушення паспортного режиму, що за радянськими законами передбачало не лише адміністративну, а і кримінальну відповідальність.

Ситуацію, пов'язану із запланованим ухваленням указу Президії Верховної Ради СРСР від 5 вересня 1967 р., детально описав генерал П.Григоренко. Ішлося про прийом 21 липня того року делегації кримських татар у ЦК КПРС:

«Масовість і організованість руху змусили уряд відступити, маневрувати, брехати, робити удавані поступки. Тричі комісія політбюро ЦК КПРС приймала делегації кримських татар, вислуховувала їх і... залишала все без змін. Востаннє делегацію кримських татар приймали у зв'язку з указом Президії Верховної Ради СРСР від 5 вересня 1967 р. Це був найбрехливіший, найлицемірніший указ з усіх указів, виданих з приводу кримських татар. У другій частини указу сказано, що громадянам татарської національності, які раніше проживали в Криму, дозволяється проживати на всій території Радянського Союзу з урахуванням паспортних правил. А в паспортних правилах, як пізніше з'ясувалося, записано, що кримським татарам не можна селитися в Криму. Кримські татари відчули підступ відразу, щойно прочитали указ. Насторожували і згадка про паспортний режим, і те, що зрадниками їх визнали перед усім Радянським Союзом, а знімають обвинувачення, публікуючи указ у місцевій пресі. Зважаючи на це, кримські татари зажадали нової зустрічі з представниками політбюро. І зустріч відбулася. Політбюро на зустріч послало трійку на чолі з Андроповим, у складі генерального прокурора Руденка та міністра внутрішніх справ Щолокова. Виходило таке: комісія складалася лише із керівників органів примусу.

Четвертий член комісії -- секретар Президії Верховної Ради Георгадзе -- нічого змінити не зміг. Тому сталося таке: щойно всі посідали і Андропов хотів почати розмову, підвівся один із кримських татар і запитав:

— Товаришу Андропов, ви тут присутні як кандидат в члени Політбюро чи як голова КДБ?

— А хіба не все одне? -- усміхнувся Андропов.

— Ні, не все одне, -- сказав кримський татарин. -- Якщо ви тут як голова КДБ, ми розмовляти з вами не будемо, встанемо й підемо геть.

— Ну, само собою зрозуміло, я тут з доручення Політбюро і від його імені.

Кримські татари лишилися. Розмова була лицемірна. Андропов і Щолоков твердили, що згадка про паспортні правила не має жодного практичного значення. На звичайне запитання, чому ж для росіян і українців немає такого закону, нічого не відповіли ясно. Під кінець розмови кримські татари запитали, чи можуть вони зібрати людей у певних районах, щоб розповісти про ці переговори.

— Так, безумовно, -- сказав Андропов. -- Я дам указівки на місця, щоб відвели вам потрібні приміщення і не чинили перешкод проводити збори.

Це теж була неправда. Місцева влада отримала вказівки: в жодному разі не дозволяти кримським татарам збиратися. Тому у відповідь на прохання кримських татар -- із посиланням на Андропова -- влада або ухилялася від відповіді, або зволікала з нею -- нічого певного не відповідала».

І все ж указ від 5 вересня 1967 р. став певним кроком у правильному напрямі, як можна судити з інструктивної доповіді першого секретаря Кримського обкому КПУ М.Кириченка на скликаній обкомом 13 вересня нараді відповідальних партійно-радянських працівників. Мета заходу була прагматичною: «роз'яснити трудящим області рішення партії та уряду з тим, щоб не допускати яких-небудь кривотлумачень, нездорових настроїв і можливих ексцесів». Оскільки кримських татар на півострові не було, партійне керівництво побоювалося реакції місцевого населення. М.Кириченко повідомляв, що краєзнавчим музеям та екскурсоводським організаціям подано вказівки привести у відповідність з ухваленими рішеннями експозиції та екскурсійні розповіді, «не відступаючи від історичної істини». Ця вказівка переконливо засвідчувала облудність попередніх пропагандистських вивертів про кримських татар у роки війни, які посилено насаджувалися серед населення у сталінські й післясталінські часи.

Практично одночасно з указом Президії Верховної Ради СРСР від 5 вересня 1967 р. і з метою нейтралізувати його облудний дозвіл кримським татарам селитися у Криму, було ухвалено ще два законодавчих акта: постанова Ради Міністрів СРСР від 24 серпня «Про впорядкування паспортного режиму у Кримській області» та постанова Ради Міністрів УРСР від 7 вересня, яка деталізувала цю постанову союзного уряду. Обидва документа передбачали негайну паспортизацію всього наявного населення області. Щоб усвідомити собі, що саме змінювали ці акти, треба пам'ятати, що у країні зберігало чинність положення про паспортний режим, затверджене урядом 21 жовтня 1953 р. Суть його, як і всіх попередніх положень, починаючи з постанови ЦВК і РНК СРСР «Про встановлення єдиної паспортної системи й обов'язкову прописку паспортів» від 27 грудня 1932 р., полягала в тому, що паспорти видавалися винятково мешканцям міст, робітничих селищ, радгоспів і новобудов. Сільські мешканці не мали їх аж до 1974 р. й не могли залишати місце свого проживання більше, ніж на 30 діб. Іншими словами, після запровадження у СРСР внутрішніх паспортів селяни опинялися у становищі другосортних громадян, прикріплених до місця проживання. Самочинний виїзд на більший термін карався великим штрафом, а повторне порушення встановленого паспортного режиму тягло за собою кримінальну відповідальність із позбавленням волі на строк до 3 років. Отже видача паспортів з обов'язковою пропискою місцевим мешканцям сільських районів Криму означала, що приїжджі не могли поселитися в них без державної реєстрації місця перебування у вигляді прописки. А місцева влада прописувала приїжджих, керуючись указом Президії Верховної Ради СРСР від 5 вересня 1967 р.

У постанові Ради Міністрів УРСР від 7 вересня 1967 р. передбачалася ще одна норма, котра без будь-якої вказівки на національність радянських громадян, що виявили бажання поселитися у Криму, безпомилково націлювалася на кримських татар: «Прописка осіб, які прибувають на постійне мешкання не лише до міста, а й у сільську місцевість, здійснюється відповідно до норм житлової площі, встановлених законодавством». Бажаючі поселитися повинні були мати житлову площу, яка відповідала встановленій цією постановою санітарній нормі. Найбільш виразно прокоментував цю норму П.Григоренко, котрий улітку 1968 р. перебував на півострові:

«Радянське лицемірство зробило перепоною для поселення у Криму навіть такий гуманістичний захід, як запровадження санітарних норм житлової площі. Для Москви ця норма (мінімум) 9 квадратних метрів на людину, в інших місцях є до 11 квадратних метрів. Для кримських татар запровадили 13,25. А кримськотатарські родини багатодітні. Не рідкість 5--7 дітей. Та ще батьки, а часто і дідусь із бабусею. Ось тобі і 9--11 осіб. А це означає площу 120--146 квадратних метрів. Де ти такий дім знайдеш?... І ось гасають бідолашні люди Кримом у пошуках неможливого».

Через два тижні після публікації указу Президії Верховної Ради СРСР від 5 вересня 1967 р. КДБ УРСР доповів ЦК КПУ про реакцію кримських татар. Як повідомлялося, їхня позиція була такою: політична реабілітація -- це часткове розв'язання кримського питання, потрібно продовжувати зусилля, добиваючись переселення татар у Крим і надання їм автономії. У повідомленні наводилася підслухана інформаторами пряма мова представників кримськотатарського народу, коли вони реагували на указ вищого законодавчого органу країни. Так, позаштатний кореспондент кримськотатарської газети у Самарканді Бекір Умеров говорив: «Кримських татар знову обдурили, хоча ЦК прийняв делегатів від татарського народу на вищому рівні. Зневажливе ставлення до вимог татарського народу з боку урядових інстанцій озлобило татар і перетворило їх на внутрішніх ворогів». Реакція сина репресованого голови Раднаркому Кримської АРСР Велі Ібраїмова -- Тимура, який працював у Воронезькому облдержархіві, подавалася в переказі. Він, хоча й виріс у Російській Федерації та навіть не знає своєї рідної мови, що вважає для себе ганьбою, теж переїде у Крим, тому що це -- його Батьківщина, тут жили його предки і для нього кримська земля священна.

Голова КДБ УРСР В.Нікітченко повідомляв також, що кримські татари розробили план переїзду у Крим, розрахований на 3-5 років. Спочатку мали прибути ті, у кого були кошти на купівлю або можливість обміну житлоплощі на півострові. Для розв'язання житлової проблеми всіх інших планувалося створити будівельні бригади, котрі будуватимуть житло в різних районах Криму на власні кошти й на позичку, яку розраховували одержати від держави. Після переселення основної частини народу боротьба за національну автономію мала тривати.

На цей план органи державної безпеки відреагували миттєво. В.Нікітченко повідомляв ЦК КПУ 27 жовтня, що Л.Зетуллаєв у приватній бесіді у Сімферополі говорив:

«Я був у голови радгоспу, був у міськвиконкомі й у начальника міліції м. Бахчисарай, і всі вони дудять в одну дуду, всіляко прагнуть відтягнути прописку кримських татар. Якщо знаходимо будинок для купівлі, вони в прописці не відмовляють, але після твого відходу викликають господаря і дають йому прочухана, після чого той говорить, що він роздумав і будинок не продає».

Прагнення кримських татар повернутися на історичну Батьківщину не знало меж, про що засвідчує випадок з Абдураїмом Решидовим. У вересні 1967 р. він запитував у керівників Сімферопольського міськвиконкому, чи не може здати квартиру в Нальчику й одержати у Криму. Йому, Героєві Радянського Союзу, не наважилися відмовити, але обіцяли вирішити це питання навесні наступного року. Проте А.Решидов на початку жовтня прибув разом із дружиною й дочкою у Сімферополь, поселився в готелі та почав кожного дня ходити в міськком партії, вимагаючи надати житло своїй сім'ї. 4 листопада він телеграфував головному маршалові авіації К.Вершиніну:

«За бездушне ставлення до моєї долі як колишнього офіцера-літуна партійних і радянських органів, властей міста Сімферополя, першого секретаря міськкому КП України тов. Ревкіна М.В. і голови міськвиконкому тов. Лозового, на честь 50-річчя Великого Жовтня, на знак відмови мені у задоволенні житлоплощі, 6--7 листопада 1967 р. кінчаю життя самоспаленням. Герой Радянського Союзу Решидов, колишній командир авіаполку».

Людина обрізала своє цілком благополучне життя в Нальчику й невідомо скільки могла протриматися у сімферопольському готелі. Поставлений перед доконаним фактом, маршал звернувся до керівників УРСР О.Ляшка та Н.Кальченка, а ті повідомили П.Шелеста. Місцева влада, як писав В.Нікітченко, ужила запобіжних заходів проти «можливих дій або провокацій із боку Решидова». Мабуть, «чекісти» чекали від нього саме «провокацій», оскільки В.Нікітченко пропонував таке розв'язання проблеми: після відзначення 50-річчя «Великої Жовтневої соціалістичної революції» розглянути питання «про партійність» А.Решидова, а також опублікувати статтю з «викриттям його провокаційних дій». П.Шелестові доповіли цю думку очільника республіканського КДБ. Невідомо, як він зреагував, але в його «відвертих» і розлогих спогадах про цей кричущий випадок не згадувалося.

Прізвище А.Решидова знову промайнуло у повідомленнях республіканського КДБ у травні 1975 р. Тоді його очільник В.Федорчук повідомив В.Щербицького, що відомство зірвало наміри активістів кримськотатарського руху використати 60-річний ювілей жителя Сімферополя А.Решидова (таки добився житла!) «для підігрівання ворожих настроїв серед кримських татар». Як доповідав В.Федорчук, «чекісти» провели з Героєм Радянського Союзу профілактичну бесіду.

Інцидент із А.Решидовим мав нібито побутовий характер, але містив у собі вагомий політичний підтекст. Мустафа Джемілєв так відповів журналістці Л.Щекун з «Урядового кур'єра», коли вона в 2014 р. попросила назвати тих, хто стояв біля витоків національного руху за повернення на Батьківщину: «Можна сказати, що першими ластівками стали Герої Радянського Союзу або колишні партійні працівники, які зберегли національну свідомість. Саме їх і висували, бо визнаних людей не відразу заарештовували».

Самого М.Джемілєва за участь у «національних зборищах» відрахували з інституту й ув'язнили на три роки. У 1967 р., коли строк ув'язнення закінчився, він став постійним представником кримських татар у Москві для вирішення справи про повернення його народу на Батьківщину. Наступного року його видворили зі столиці разом із земляками, які намагалися організувати демонстрацію перед будівлею ЦК КПРС із нагоди 25-річчя сталінської депортації. Саме тоді він познайомився з дисидентами П.Григоренком,

Л.Плющем та Г.Алтуняном і ввійшов до числа 15 засновників ініціативної групи захисту прав людини у СРСР.

21 квітня 1968 р. кримські татари організували у Чирчику Ташкентської області народне гуляння нібито з нагоди народження В.Леніна. Гасла на цьому заході були традиційними: повернення на Батьківщину, відновлення кримської автономії. Міліція заарештувала близько трьох сотень учасників маніфестації й за допомогою пожежних команд розігнала її. Наступного дня інформація про ці події надійшла в Москву, і П.Григоренко негайно ознайомив із нею іноземних журналістів. Пізніше він зазначав, що саме з чирчикських подій кримськотатарський національний рух став відомим усьому світу.

«Правоохоронні» органи передали у суд, який мав відбутися у квітні 1969 р. в Ташкенті, обвинувальний висновок проти десяти кримськотатарських активістів з обсягом слідчої справи 20 томів і залученням 108 свідків. П.Григоренко, який ознайомився зі слідчою справою, мав виступити у суді з промовою, яка вщент руйнувала звинувачення прокуратури Узбецької РСР. І.Язиджієву, наприклад, ставилося у провину сказане про Президію Верховної Ради СРСР: вона, мовляв, уважає кримських татар саджанцями, якщо стверджує, що цей народ «укоренився» на території середньоазіатських республік. Люди питали один одного: «Навіщо треба було це писати? Ми що -- саджанці?». І П.Григоренко запитував: для чого це написано в указі? Пояснити неграмотністю укладачів було б дуже просто й навряд чи правильно. І передові люди кримськотатарського народу дійшли висновку, що це завуальоване, у формі інакомовлення висловлене розпорядження -- не випускати кримських татар із місць їхнього поселення та продовжувати насильницьку асиміляцію. На завершення підготовленого до виступу на суді тексту П.Григоренко знову торкнувся сюжету зі звинуваченням І.Язиджієва у критиці указу Президії Верховної Ради СРСР від 5 вересня 1967 р. та зробив такий висновок:

«В указі кримських татар позбавлено одвічної назви. Указ говорить не про “кримських татар”, а про “татар, що раніше проживали у Криму”. Цим начебто малопомітним прийомом вилучили з ужитку найменування певної нації зі своєю територією, мовою, багатовіковою культурою. Немає тепер такої нації. Є просто татари. Правда, колись вони проживали у Криму. Але тепер укоренилися у Середній Азії. Таким чином, і ця назва є своєрідним заходом геноцидного характеру».

Чи могли радянські органи допустити, щоб генерал Петро Григоренко виступив на суді з такою промовою на захист кримських татар? Його заарештували в Ташкенті і звинуватили у «вигадках, котрі плямують радянський державний лад». Відповідати на запитання слідчих він відмовився.

Тоді було створено медичну комісію, яка зробила спробу визнати П.Григоренка неосудним. Спроба ця не вдалася, і генерала повезли в Москву, в інститут Сербського. Там поставили діагноз: шизофренія з важкими наслідками -- манією величі. Зі «психушки» його звільнили тільки в 1974 р., напередодні візиту президента США Р.Ніксона в Москву.

Проти М.Джемілєва було влаштовано п'ять судових процесів. У червні 1974 р. його заарештували, оскільки він мав намір поїхати в Москву, щоб вручити петицію щодо проблем свого народу президентові США Р.Ніксону. Суд у Гулістані засудив його до 1 року позбавлення волі з утриманням у виправно-трудовій колонії суворого режиму. За кілька днів до закінчення терміну ув'язнення проти нього було порушено нову кримінальну справу. На знак протесту М.Джемілєв оголосив голодування. Голодування з примусовою годівлею через зонд тривало 303 дні, і за цей час його ім'я стало відомим в усьому світі. У США, Туреччині, Італії, Франції та Швеції виникли комітети за звільнення М.Джемілєва, до складу яких входили знані громадські діячі, науковці, письменники, журналісти.

Нічим не мотивовані заборонні заходи влади обурювали кримських татар. Адже інші депортовані народи повернулися в місця свого попереднього проживання, ніхто їх не переконував, що вони «вкоренилися» в місцях вислання. У Москві почали розуміти, що потрібні які-небудь аргументи відносно того, що влада не суперечить бажанню радянських громадян певної національності жити там, де їм зручно. Так виникла ідея використати відомий із 1930-х рр. організований набір робочої сили для пропуску у Крим обмеженого й добре перевіреного на лояльність контингенту громадян кримськотатарської національності.

Оргнабір кримських татар із метою їх розселення на півострові розпочався навесні 1968 р. Він відбувався під безпосереднім контролем ЦК та міськкомів Компартії Узбекистану «на виході» й Державного комітету з використання трудових ресурсів Ради Міністрів УРСР та Кримського облвиконкому -- «на вході». У доповідній записці голови названого держкомітету О.Денисенка секретареві ЦК КПУ О.Ляшку від 19 червня 1968 р. спеціально підкреслювалося:

«З метою уникнути можливі необґрунтовані претензії окремих сімей переселенців з приводу місця проживання, характеру роботи і навчання дітей на анкеті-заявці кожному главі сім'ї під розписку зроблено письмове роз'яснення, що житло і робота надаються на одному з відділень (колгоспу або радгоспу) залежно від виробничої необхідності. Пільги по переселенню надаються тільки в тому господарстві, куди проведено переселення (вказано у переселенському білеті), навчання в школах провадиться тільки російською мовою, з викладанням української мови як предмета».

Загалом до Криму та в інші південні області УРСР за 1968--1972 рр. прибули не більше 7 тис. депортованих осіб та їхніх нащадків. Серед трьох виселених народів, яким заборонялося повертатися на попередні місця проживання, наростало глибоке невдоволення. Це стурбувало голову КДБ СРСР. У записці, адресованій 13 липня 1973 р. політбюро ЦК КПРС, Ю.Андропов рекомендував доручити відділам ЦК із залученням місцевих партійних і радянських органів вивчити весь комплекс питань, пов'язаних зі становищем кримських татар, німців і турок-месхетинців. Незабаром у ЦК КПРС надійшла записка секретаря ЦК КП Узбекистану Ш.Рашидова, в якій зверталася увага на діяльність кримськотатарських і месхетинських активістів. Ш.Рашидов висловлював занепокоєння тим, що «згортання оргнабору, який проводився у відповідності з рішенням інстанцій, дає можливість автономістам зміцнювати свої позиції й утруднює роботу партійно-радянських органів з виховання громадян цих народностей». Із метою «оздоровлення ситуації» він пропонував розглянути питання про відновлення оргнабору серед турок і татар, дозволивши окремим їх представникам жити у Криму та Грузії, особливо учасникам «Великої Вітчизняної війни».

Однак республіканські й обласні органи влади УРСР не збиралися робити в паспортному режимі жодних послаблень. Стримуючи не санкціонований владою потік депортованих громадян на свою Батьківщину, у Києві й Сімферополі вдавалися до різноманітних форм «розв'язання» проблеми -- від визнання недійсними угод на придбання будинків і вивезення за межі Кримської області сімей кримських татар до кримінального переслідування порушників паспортного режиму. За 1971--1976 рр. у Кримській області було ухвалено 364 судових рішення про визнання недійсними приватних угод купівлі-продажу будинків кримським татарам. У 1976--1977 рр. в області притягнуто до адміністративної відповідальності 2437 громадян кримськотатарської національності, а до кримінальної -- 98.

Центральна влада іноді стримувала ці свавільні дії, оскільки кожен обурливий випадок знаходив відгук в усіх регіонах країни, де мешкали кримські татари, ставав відомим за кордоном. Міністр внутрішніх справ М.Щолоков 7 грудня 1976 р. радив В.Щербицькому встановити єдиний порядок прописки кримських татар та нарікав, що з Криму до його міністерства постійно надходять листи, у тому числі колективні, зі скаргами на працівників радянських та адміністративних органів, які не дають можливості прописатися на підшукану житлоплощу, перешкоджають оформленню договорів купівлі-продажу житлових будинків, відмовляються розглядати заяви на прописку, а іноді насильно вивозять за межі області, виселяють кримських татар із куплених ними будинків.

М.Щолоков повідомив, що на півострові живуть без прописки 334 сім'ї «громадян татарської національності», у складі яких налічується більше 1,5 тис. осіб. Серед них є малолітні діти, люди літнього віку, учасники «Великої Вітчизняної війни», а також батьки, діти яких перебувають на службі у збройних силах СРСР. Насамкінець міністр просив розібратися у ситуації, що склалася, і підкреслив, що немало кримських татар (він називав їх «громадянами татарської національності») приїжджають у Москву та йдуть до приймалень ЦК КПРС, Президії Верховної Ради СРСР, в інші державні установи, передають колективні звернення з вимогами дозволити їм прописку в населених пунктах Кримської області.

Проте ситуація на півострові не зазнала зрушень, унаслідок чого стався жахливий інцидент, який набув усесвітнього розголосу -- самоспалення уродженця Балаклавського району 47-річного слюсаря-тракториста Муси Мамута у селищі Донське Сімферопольського району. Сім'я Муси приїхала у Крим з Янгіюля Ташкентської області у квітні 1975 р. і придбала у селищі Донське житловий будинок площею 30 кв. м, але не змогла ані оформити акт купівлі, ані отримати прописку. У травні 1976 р. М.Мамута засудили «за порушення паспортного режиму» до 2 років позбавлення волі. Його дружина, медсестра Зекіє Абдуллаєва, теж була засуджена на 2 роки, але умовно, тому що мала на руках дітей 1959, 1961 і 1967 років народження. Після відбуття покарання М.Мамут повернувся у селище, але 20 червня 1978 р. проти нього і його дружини знову порушили кримінальну справу. 23 червня дільничний інспектор районного відділу внутрішніх справ разом із двома «громадськими працівниками» прийшов на подвір'я до М.Мамута, щоб офіційно повідомити про порушену проти нього і його дружини нову кримінальну справу. Під час розмови Муса на хвилину зайшов у будинок, звідки повернувся в мокрому одязі. Як виявилося, він облився бензином, після чого підпалив себе на очах в інспектора і «громадських працівників». Останні вогонь загасили та доставили М.Мамута в міську лікарню, де він, перебуваючи у важкому стані, помер.

Похорон Муси Мамута, в якому взяли участь 450 кримських татар, перетворився на політичну демонстрацію. На мітингу було виголошено клятву: «Муса загинув за справедливу справу. Ми клянемося продовжити його справу і доб'ємося, щоб Крим, наша Батьківщина, став нашим». Самоспалення М.Мамута схвилювало світову громадськість і привернуло увагу світу до подій на півострові. 4 липня 1978 р. А.Сахаров звернувся до Л.Брежнєва із закликом втрутитися у ситуацію:

«Самоспалення Муси Мамута має своєю істинною причиною національну трагедію народу кримських татар, який став у 1944 році жертвою страхітливого злочину Сталіна та його підручних, а після реабілітації кримських татар указом Президії Верховної Ради СРСР їх знову перетворили на жертву тривалої дискримінації і несправедливості. Ця дискримінація виявляється в систематичних відмовах кримським татарам в прописці на їх історичній Батьківщині, у відмовах оформлення придбаних будинків, в беззаконних висланнях, нападах, засудженнях, руйнуванні будинків, коли люди похилого віку і діти залишаються під відкритим небом, в незліченних знущаннях властей».