Мовне питання в школах Підкарпатської Русі в другій половині XIX - першій половині XX століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 94(477)

Чеська Республіка

МОВНЕ ПИТАННЯ В ШКОЛАХ ПІДКАРПАТСЬКОЇ РУСІ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ Х!Х ~ ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ХХ СТ

ДЕЛІБАЛТОВА Ю.В.

Постановка проблеми. На сучасному етапі Україна знаходиться на шляху до визнання і приєднання до Європейської хартії регіональних мов або мов меншин, прийнятої Радою Європи. Незалежна Україна демонструє значний прогрес в забезпеченні конституційного права підростаючому поколінню навчатися рідною мовою.

Постановка завдання. Звичайно, що у країні, де проживають представники понад 100 національностей, виникають ті чи інші проблеми етнополітичного, матеріального, організаційно-методичного порядку. Проаналізуємо цю думку на прикладі Закарпатської області, де компактно чи дисперсно проживають представники понад 70 етнічних спільнот. Одні з них є корінними жителями краю (русини, українці, угорці, словаки, румуни), інші поселилися тут в різні періоди середньовічної історії і нового часу (євреї, німці, роми- цигани, росіяни, білоруси, вірмени та представники інших народів). шкільний освіта мовний влада

Виклад основного матеріалу. Кожний з державно-політичних режимів у Закарпатті (у ХХ ст. уже сьомий) на свій лад проводив мовно-освітню політику через школу. Так, в останні десятиріччя в Австро-Угорській монархії мадярнизація досягла апогею. В 1895 р. в усій імперії було 6 середніх шкіл з румунською, 4 - з німецько-угорською, 1 - з сербохорватською та 1 - з італійською мовами навчання [1, с. 253]. Однак не було жодної середньої школи з русинською чи словацькою мовою навчання. За часів Угорської республіки (листопад 1918 - березень 1919 р.) та Угорської Комуни (березень-липень 1919 р.) окрім благих намірів в організації освіти взагалі і національної, зокрема, жодних прикладів їх реалізації не спостерігаємо. Проте з входженням краю до складу Чехословацької республіки (вересень 1919 р.) ситуація почала помітно змінюватися в бік поліпшення.

Українське шкільництво в Закарпатті, що мало в 20-30-х рр. ХХ ст. офіційну назву Підкарпатська Русь, почало зароджуватися з часу прилучення її до Чехословацької республіки, бо до того часу школи були там лише мадярські. Перед першою світовою війною, в 1914 р. на Підкарпатській Русі з 600 шкіл - 18 шкіл з 1 600 дітьми підтримували русинську мову. Для наукових робіт використовувалась тільки мадярська мова.

В 1917-1918 рр. на території Підкарпатської Русі зафіксовано 517 низших шкіл (893 класа з 62 860 учнями) з мадярською мовою викладання, як обов'язковою у всіх школах. В 34 духовних школах навчання було дозволено також на російській мові. Шкіл з чисто російською мовою викладання не було. 8 громадянських шкіл, 3 гімназії, 3 учительских інститута, 2 торгові та одна землеробська школа, інститут для глухонімих [2, с. 8]. Вся шкільна справа велась за мадярськими (угорськими) традиціями, хоча мадярів було в кращому випадку 15%. Багато дітей звільнено від відвідування шкіл, після 1918 р. в мар- морошскій жупі було 79% - неграмотних, а в окремих общинах доходило і до 100%.

Наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. досягла апогею політика мадяризації і угорський уряд намагався замінити традиційну кирилицю латиникою, базованою на угорській орфографії. Пропозиція про запровадження до вжитку латинського алфавіту вперше оголошена в 1894 р., а у 1916 р. підтримувана угорським урядом русиномовна газета «НедЬля», що виходила з 1898 р., почала публікуватися латинським алфавітом як «Negyilya».

Русофільська орієнтація у цей час поступово втрачала вплив, натомість, серед молодшої генерації культурних діячів (Августин Волошин, Юрій Жаткович, Гіядор Стрипський) почала знаходити підримку ідея про літературну мову, базовану на розмовному мовленні, яка була б доступною народові. У цей же час, на північних схилах Карпат почала з'являтися друком газета лемківських русинів місцевим русинським діалектом «Лемко» (1911-1913) [3, с. 289].

У 1919 р., з розпадом Австро-Угорщини, русини, що мешкали на південних схилах Карпат (Підкарпатська Русь та Пряшівщина). Мовна ситуація цього періоду на Підкарпатській Русі була найскладнішою. Русофільска орієнтація в краї відродилася з прибуттям політичних емігрантів з Російської імперії та культурних активістів-русофілів з Галичини та Буковини. Українофільська орієнтація також зміцніла завдяки зусилям українських поілтичних емігрантів з Наддніпрянської України (Російської імперії), а собливо Галичини. Кожна з цих орієнтацій мала свої газети, журнали, культурні організації, найважливішою з яких були русофільське Товариство імені Олександра Духновича та українофільська «Просвіта» [1, с. 347].

З'явилися граматики російської літературної мови, української літературної мови (точніше, галицького її варіанту) та «традиційного карпаторуського язичія». Незалежно від орієнтації, усі ці граматики вживали стару орфографію з літерою «ять» (Ь), а у випадку русофільських публікацій твердий знак на кінці слів «єр» (ъ).

Типова для цієї доби еволюція поглядів на мову прослідковується у роботах А. Волошина. У 1901 р. він видав граматику мови, яка може бути умовно названа карпаторуським варіантом російської літературної мови («Методическая грамматика угро-русскаго литературного языка для народныхъ школъ») [1, с. 344]. У 1907 р. в граматиці, опублікованій угорською мовою «Gyakorlati kisorosz/ruten nyelvtan» він вживає виключно розмовний діалект східної частини Підкарпатської Русі. Згодом, у 1926 р. його ж «Практична граматика руського язика для народныхъ школъ» вживає українську літературну мову, але з етимологічним правописом. Натомість, Іван Панькевич, політичний емігрант з Галичини, вживає у трьох виданнях своєї «Граматики руського языка» (1922, 1927, 1936) галицький варіант української літературної мови [4, с. 162].

У відповідь, русофіли почали пропагувати вживання літературної російської мови, розробивши свої граматики. Найвідомішою є «Граматика русска языка для средшхъ учеб- ныхъ заведеній» (1924), опублікована під ім'ям місцевого русинського культурного діяча Євменія Сабова, реальним автором якої був російський політичний емігрант Олександр Григор'єв (1874-1945) [4, с. 219].

Ще у 1919 р. за рекомендацією чеських вчених адміністрація провніції Підкарпатська Русь оголосила свою позицію з мовного питання. Позиція ця була суперечливою, оскільки, згідно цих рекомендацій, влада відмовлялася від створення окремої літературної мови на базі місцевого розмовного мовлення, а прийняла точку зору про те, що мовлення місцевих мешканців являє собою «безумовно малоруський діалект» (nareci maloruske), тобто, частину української мови. У той же час, проголошувалося, що русини, входячи до складу українського народу, являють собою частину «загальноруського народу», а отже викладання російської мови було також рекомендоване для середніх шкіл. На практиці ж, освітня адміністрація визнавала лише галицький варіант української мови (за стандартом І. Панькевича) [1, с. 172].

Лише в 1936 р. російска мова (за граматикою Є. Сабова) була рекомендована до викладання у школах. Це рішення уряду викликало протести з боку українофілів. Одначе воно було прийнято в результаті «мовного плебісциту», коли 75% батьків учнів шкіл Підкарпатської Русі проголосувади за російську граматику Є. Сабова на противагу «українській» граматиці І. Панькевича (ймовірно, сплутавши слова «русский» у її назві з «руський», тобто русинський) [5, с. 98].

Мовний дуалізм міжвоєнного періоду на Підкарпатській Русі чітко відбито в творах художньої літератури. Одні автори (Василь Гренджа-Донський, Юлій Боршош-Кум'ят- ський, та ін.) писали української мовою, інші ж (Андрій Карабелеш, Михайло Попович) - російською [6, с. 112].

На противагу цим двом мовно-культурно орієнтаціям, третя, русинофільська залишалася слабкою. Вона не мала граматики, яка може бути поставлена в один ряд з роботами І. Пань- кевича та Є. Сабова, і лише кілька авторів писали поезію, прозу та драматичні твори різновидом русинської розмовної мови, що чітко відрізнялася як від російської, так і від української.

Чехословацький уряд не залишався осторонь від дискусії, що точилася між українофільською, русофільською та русинською орієнтаціями. Він надавав підтримку по черзі кожній з них, зупинившись у середині 30-х рр. ХХ ст. на останній, оскільки перші дві створювали загрозу для територіальної цілісності Чехословаччини, в результаті чого політично- культурний розвиток Закарпаття здійснювався між чехословацьким централізмом та місцевим автономізмом.

Перебування Закарпаття у складі Чехосло- ваччини позначилося низкою реформ, більшість з яких були позитивними, бо давали можливість українцям брати участь у громадсько-політичному, економічному, соціальному розвитку самої Чехословацької Республіки.

Державна політика Чехословаччини у галузі освіти проводилася з метою послідовного утвердження та розвитку панівної чеської нації. Хоча Конституція ЧСР і проголошувала всіх громадян рівноправними, але на практиці цього не було. Чеська мова законодавчо закріплена як державна. «Чехізація» шкіл на Закарпатті здійснювалася цілеспрямовано і ефективно. Тут варто особливо підкреслити, що на цей процес впливало чимало факторів державно-правового характеру, передусім, рішення Вищого адміністративного суду ЧСР від 28 червня 1925 р. про визнання української мови «чужою» для населення Закарпаття, після чого почався наступ на українські школи [7, с. 51].

Корінне населення вимагало будівництва нових шкіл, навчання рідною мовою, поліпшення підготовки народних учителів для національних шкіл Закарпаття тощо. Навіть на знак протесту проти зволікань чеського уряду з будівництвом нових шкіл селяни гірських районів організували навчання своїх дітей під відкритим небом. Такі осередки називали «школами під дубом» [8, с. 47].

Політика уряду Чехословаччини, що проводилася у 20-і - на початку 30-х рр. ХХ ст. у галузі освіти серед українського населення, отримала різні оцінки та неоднозначно сприймалася українською спільнотою не тільки на Підкарпатській Русі, а й у Радянській Україні. Зокрема, 13 травня 1929 р. на ХІ Всеукраїнському з'їзді Рад М. О. Скрипник, який очолював Народний комісаріат освіти УСРР, у доповіді «Стан та перспективи культурного будівництва на Україні» наголошував, що «на Закарпатській Україні, в Чехо-Словацькій республіці ведеться скажена політика чехізації українців, де навіть заборонено вживати слово «українець»[9, с. 176].

9 червня 1930 р. віце-губернатор Підкарпатського краю А. Розсипал видав наказ, яким зобов'язував шкільним інспекторам послуговуватися в офіційному листуванні чеською мовою, оскільки, мовляв, питання мови на Закарпатті ще й досі не розв'язані [10, с. 133134]. Проти такого та подібних юридичних «витворів» неодноразово виступав відомий український вчений-педагог, професор Українського високого педагогічного інституту ім. М. Драгоманова, голова Українського педагогічного товариства С. О. Сірополко.

Так, у статті «Культуртрегери на виворіт», опублікованій 14 травня 1931 р. у газеті «Свобода», він засудив діяльність шкільного інспектора Яна Вондрачека, який публікацією «Народно-виховна діяльність на Підкарпатській Русі» своїм урядовим (тобто офіційним, державним. - В. Я.) іменем проголосив, що «Підкарпатська Русь чехизується сама, більш того, вона сама кличе до чехізації, і даремно певні кола ставлять перепони на шляху до цього процесу». Степан Онисимович з обуренням зазначав, що Я. Вондрачек виступив проти української іреденти (від іт. irredenta - незвільнена, уярмлена; поняття «ірредентизм» - прагнення приєднатись до держави з однорідним національним населенням. - В. Я.), недооцінив роль місцевої інтелігенції в розвитку духовної культури українського народу; «тільки тоді урядовці- чехи зможуть виконати справді «культуртрегерську» роль на Підкарпатті, коли вони зрозуміють, що уявляє з себе по націона- льности й мові той нарід, серед якого вони провадять урядову працю» [11, с. 1].

У 1932 р. навіть міністр освіти Чехословацької Республіки І. Дерер визнав нездоровим у шкільній політиці штучне насадження чеських шкіл за рахунок шкіл з українською мовою навчання. На той час спостерігалася значна кількісна невідповідність у функціонуванні шкіл для населення краю за національною ознакою. Так, було загальновизнаним, що чеські школи перебували у привілейованому стані, хоч здебільшого їх відвідували «жидівські діти» [12, с. 722]. І це не дивно, бо для комплектування тієї кількості чеських шкіл, що працювали у краї, бракувало дітей чеської чи словацької національностей, які там проживали.

В 1920 р. налічувалася 321 руська (українська) народна школа. З того часу зріст українських шкіл повільно (в 1931 р. їх було 425), тоді як число чеських шкіл зростає з надзвичайною швидкістю (з 22 шкіл у 1920 р. до 158 в 1931 р.) при загальній кількості чехословацьких дітей на Підкарпатській Русі біля 4000 душ.

У 1921-1922 навчальному році на Підкарпатській Русі діяло 12 фахових шкіл із 22 - українськими, 24 - угорськими (мадярськими) і двома словацькими відділами. У 1931-1932 рр. число самостійних фахових шкіл зросло до 40. У деяких школах навчання відбувалося у паралельних відділах різними мовами [2, с. 37]. В 1931-1932 навчальних роках громадянських шкіл з русинською мовою викладання було 433, з угорською (мадярською) мовою викладання 110, з німецькою - 61, з чехословацькою - 160, з румунською - 4, з стародавньоеврейскою - 4 школи [2, с. 45].

У 1932 р. міністр освіти ЧСР д-р. І. Дерер визнав за нездорову шкільну політику штучне насадження чеських шкіл за рахунок шкіл з українською викладовою мовою. Щодо кількості інших українських шкіл, крім народних, та в 1931 р. налічувалося 16 міщанських шкіл, 6 реальних гімназій, З учительських семінарії, одна торговельна академія та дві торговельні школи, дві фахові школи для обробки дерева та одна для обробки металу [2, с. 28].

Пануюча на Підкарпатській Русі чеська аграрна партія вносила у шкільну справу свою політику, насаджуючи в народних і середніх школах учителів-москвофілів і росіян- емігрантів, щоб відірвати населення від рідного українського пня. Це вносить мовний хаос у школу, особливо середню. Так, в Ужгороді та Берегові діти вчаться рідною мовою, тоді як у Мукачеві та Хусті вчать дітей почасти українською, почасти російською (не завжди правдивою російською, а з домішкою церковнослов'янської), почасти чеською мовою. Мовний хаос у школі може бути розв'язаний лише на користь української мови, якою говорить населення Підкарпатської Русі, як це авторитетно підтвердила в 1919 р. Чеська Академія наук і мистецтв [1, с. 424]. Та незважаючи на це, кількість цих шкіл зросла. Так, якщо в Ужгороді у 1910 р. була одна чеська школа, то вже у 1920 р. - 4, а у 1926 р. - 8 [12, с. 57]. У 1921 р. чеські школи у краї становили 3,2% від загальної кількості шкіл, а в 1937 р. - вже 23% [13, с. 149-151].

Протягом усього періоду чехословацького правління (1919-1938) офіційними мовами Підкарпатської Руси вважалися чеська та карпато- русинська (остання, за своїм характером, являла собою «язичіє») [14, с. 9]. З 1920-х рр. вона використовувалася у вивісках на адміністративних будівлях, документації, та у інших офіційних функціях. У школах викладання велося російською, українською та «традиційною карпа- торусинською» мовами, залежно від національної орієнтації вчителів. У останні місяці існування Чехословаччини (жовтень 1938 - березень 1939), коли Підкарпатська Русь нарешті отримала автономію, її проукраїнський уряд перейменував край на Карпатську Україну та проголосив українську мову офіційною [1, с. 388].

Висновки. За двадцять років перебування у складі Чехословаччини українці Закарпаття надолужили те, чого їх було позбавлено за попередні п'ятдесят років угорського панування на землях Підкарпатської Русі.

Українське питання посідало важливе місце у політиці Чехословацької Республіки і для українства Закарпатської України вирішувалися життєво важливі завдання: реалізовувалося право на національну освіту, автономію та утворення незалежної української карпатської держави. Вцілому, такий історичний приклад заслуговує на повагу і може бути дуже актуальним і в наш час для багатьох держав світу, а насамперед, для України.

Список використаних джерел

1. Нариси історії Закарпаття. Т. 2 (1918-1945) / [за ред. проф. І. Гранчак, проф. Е. Балагурі, І. Грицак, Ілько, І. Поп]. -- Ужгород: Закарпаття, 1995 р. -- 663 с.

2. Pesina Josef. Skolstvi na Podkarpatske Rusi v pritomnosti / Josef Pesina. -- Praha, 1933. -- 56 s.

3. Пушкаш А. Цивилизация или варварство. (Закарпатье 1918-1945) / Андрей Пушкаш. -- М. : Европа, 2006. -- 567 с.

4. Химинець Ю. Закарпаття - земля Української держави: Нотатки з історії Закарпаття / Ю. Химинець. -- Ужгород: Карпати, 1991. -- 343 с.

5. Петровський В. В. Історія України: Неупередже- ний погляд: Факти. Міфи. Коментарі / В. В. Петровський, Л. О. Радченко, В. І. Семененко. -- Х. : ВД «Школа», 2007. -- 592 с.

6. Волошин Августин / Енциклопедія українознавства. Словникова частина / Перевидання в Україні. -- Львів : НТШ,1993. -- Т. 1. -- С. 315.

7. Кучма Л. Украина - не Россия / Л. Кучма. -- М. : Время, 2003. -- 560 с.

8. Розквіт народної освіти в західних областях України / Д. А. Яремчук, Л. С. Баїк, В. К. Савинець та ін. ; упор. і заг. ред. Б. І. Тимохіна. -- К. : Рад. школа, 1979. -- 192 с

9. Солдатенко В. Ф. Незламний. Життя і смерть Миколи Скрипника / В. Ф. Солдатенко. -- К. : Пошуково-видавниче агентство «Книга Пам'яті України», 2002. -- 352 с.

10. Беднаржова Т. Є. Степан Сірополко - подвижник українського шкільництва: монографія / Т. Є. Беднаржова. -- Львів : Вільна Україна, 1998. -- 318 с.

11. Сірополко Ст. Культуртрегери на виворіт / Ст. Сірополко // Свобода. -- (Ужгород). -- 1931. -- 14 травня. Закарпаття // Енциклопедія Українознавства. Словникова частина / Перевидання в Україні. -- Львів : НТШ, 1993. -- Т. 2. -- 715--727.

12. Сворак С. Д. Народна освіта у західноукраїнському регіоні: історія та етнополітика (19441964 рр.) / С. Д. Сворак. -- К. : Правда Ярослави- чів, 1998. -- 240 с.

13. Шляхом до щастя: Нариси історії Закарпаття. -- Ужгород : Карпати, 1973. -- 478 с.

14. Pilatova A. Pod Karpaty svita / Agata Pilatova. -- Praha, 1993. -- 48 c.

15. Kozminova A. Podkarpatska Rus / Amalie Kozmin- ova. -- Praha, 1993. -- 36 c.

Анотація

Ключові слова: Підкарпатська Русь, Закарпаття, мовне питання, освіта, українські та чеські школи, шкільна система, русинська мова.

Расскрываются некоторые особенности школьного образования на Подкарпатской Руси (Закарпатье) во II пол. ХІХ - I пол. ХХ века. Влияние Чехословацкой власти на образование Закарпатье и решение языкового вопросса.