Участь греко-католицького духовенства у діяльності Головної руської ради

Размещено на http://www.allbest.ru/

Участь греко-католицького духовенства у діяльності Головної руської ради

Рудянин Іван

У статті висвітлюється участь галицького греко-католицького духовенства у суспільно-політичному житті Східної Галичини в середині ХІХ століття. Основну увагу приділено участі греко-католицького духовенства у заснуванні та діяльності Головної руської ради.

Ключові слова: Головна руська рада, духовенство, Східна Галичина.

В статье освещается участие галицкого греко-католического духовенства в общественно-политической жизни Восточной Галичины в середине ХІХ века. Основное внимание уделено участию греко-католического духовенства в основании и деятельности Главной руской рады. галицький католицький духовенство руська рада

Ключевые слова: Главная руская рада, духовенство, Восточная Галичина.

In the article, participating of the Galychina greco-catholic clergy is illuminated in social and political life of East Galychina in a middle ХІХ of century. Basic attention is spared to participating of greco-catholic clergy in founding and activity of Golovna ruska rada.

Key words: Golovna ruska rada, clergy, East Galychina

Постановка проблеми та її значення. 1848 рік сколихнув Європу революційними подіями, що увійшли історію під назвою «Весна народів». Європейська спільнота, у тому числі й українці, очікували від неї повалення абсолютизму й запровадження конституційного ладу, знищення кріпацтва, подолання політичної реакції та встановлення демократичних прав і свобод, національного визволення поневолених імперськими режимами народів. Для українців Східної Галичини, які перебували під владою Австрійської імперії, революція 1848-1849 рр. стала важливим етапом на шляху їхнього національного відродження. Характерною рисою цього періоду стало те, що український національний рух вийшов на історичну арену з власною політичною програмою, набув нових організаційних форм, його очолила національна політична еліта, основу якої склало духовенство Української греко-католицької церкви.

Виклад основного матеріалу та обґрунтування результатів дослідження. Утворення першої української політичної організації Головної руської ради було зумовлено об'єктивними чинниками. Слід відзначити, що вона виникла в наслідок прагнення українського проводу відмежуватися від польського руху, який повністю ігнорував національні інтереси українців Східної Галичини, і намагання скерувати український рух в мирне русло на засадах компромісу з австрійською владою.

Історичні джерела свідчать, що ініціатива створення власної політичної організації вийшла саме від духовенства. Наприклад, сучасник тих подій, один із активних діячів Ради, священик о. Олексій Заклинський, у своїх спогадах зазначав: «Мысль та проникла великих наших духовних настоятелей и патриотов, єпископа Григорія Яхимовича и крилошанина Михаила Куземського, которыи постановили созвати многочисленную в то время интелигенцію и достойников русских во Львові на означений день в салю консисторіи и учередити политическое общество «Русскую Раду» [83, с. 38?39]. Нижче духовенство також усвідомлювало потребу створення організації, яка б відстоювала національні інтереси українців і звернулося до єпископа Григорія Яхимовича, «котрого якось инстинктомъ узнали яко моральну голову и представителя справъ рускихъ и народности русокй, - щобы онъ покликавъ Русиновъ Галицькихъ на народне вѕче, и щобы ся ставѕнашимъ провѕдникомъ [2, с. 15].

Установчі збори, на яких було утворено Головну руську раду, відбулися 2 травня 1848 р. в консисторській залі Свято-Юрського собору. На прохання їх учасників Раду очолив єпископ Григорій Яхимович (1792-1863 рр.). Він народився в с. Підбірці біля Львова. Навчався у Львівській гімназії, згодом у Відні, де отримав богословську освіту, і в 1816 р. став священиком. Будучи парохом в 1818-1819 рр., одночасно навчався у Віденському інституті Св. Августина, здобув ступені доктора богослов'я, філософії і вільних мистецтв. Із 1819 р. очолював кафедру релігії, був професором педагогіки та теології Львівського університету. В 1837-1848 рр. був директором Львівської духовної семінарії, з 1860 р. - на посаді ректора Львівського університету («ректор-магніфікус»). Щодо церковної кар'єри, то з 1835 р. він став крилошанином Львівської капітули. У липні 1841 р. Папа Римський Григорій ХVІ іменував Яхимовича єпископом, помічником митрополита Левицького з титулом єпископа Помпеолітанського.У 1848 р. цісар Фердинанд І призначив його єпископом-ординарієм Перемиської єпархії, а Папа Пій ХІ у цьому ж році затвердив Григорія Яхимовича Перемиським владикою [13, с. 263].

Однак Г. Яхимович був тільки формальним головою, насправді ж усю керівну роботу виконував Михайло Куземський (1809-1879 рр.), родом із с. Шибалин Бережанського повіту. Закінчив Бережанську гімназію і богословське відділення Львівського університету. В 1833-1836 рр. був священиком у містечку Заложцях на Тернопільщині. З 1837 р. він займав високі посади в управлінні Львівської греко-католицької архієпархії, у 1858-1860 рр. управляв Галицькою митрополією, був останнім Холмським греко-католицьким єпископом (1868-1871 рр.). М. Куземський - відомий громадський діяч: у 1848?1849 рр. - заступник, а з 1849 р. - фактичний голова Головної руської ради, був першим головою «Галицько-Руської матиці» та Народного дому, обирався депутатом до Віденського райхсрату та Галицького сейму [13, с. 247].

До складу Головної руської ради увійшло багато представників духовенства, зокрема заступником голови Ради, окрім М. Куземського, був греко-католицький священик Т. Леонтович, її активними членами стали о. І. Бохенський, о. Й. Брилянський, о. Я. Геровський, о. І. Гушалевич, о. І. Галька, о. І. Жуковський та інші.

На першому засіданні було заслухано виступи о. І. Жуковського та Ю. Вислобоцького, які обґрунтували мету та завдання діяльності Ради, зачитано проект статуту, автором якого був І. Борискевич [4]. Цей проект обговорювався на двох наступних засіданнях 6 і 8 травня, особливо гостру дискусію викликало питання про членство. У кінцевому варіанті було прийнято ухвалу, що членом Ради міг стати кожен «честный русинъ греческого обрядка, признаючыйся до русской народности» [10, арк. 18]. Однак обранцями до ради не могли бути українці римо-католицького обряду.

Дуже важливе засідання ГРР відбулося 10 травня 1848 р. На ньому було прийнято «Відозву до руського народу». Намагаючись пробудити національну свідомість українців Галичини, автори відозви апелювали до славного історичного минулого українського народу: «Наш народ був колись самостійний, рівнявся в славі з наймогутнішими народами в Європі, мав свою літературну мову, свої власні закони, своїх власних володарів, одним словом: був у добробуті і силі»; наголошували на єдності українців по обидва боки австро-російського кордону: «Ми Русини Галицькі належимо до великого руського народу, котрий одним говорить язиком і 15 міліонів виносить, з котрого пілтретя міліона землю Галицьку замешкує». З почуттям гордості й патріотизму у відозві прозвучав заклик: «Будьмо тим, чим бути можемо, будьмо - Народом!». У цьому документі також окреслено головні завдання та перспективи українського національного руху, що зводилися до надання рівноправності уніатській церкві нарівні з іншими обрядами, розширення сфер вжитку української мови, захисту конституційних прав та покращення життя народу. До того ж наголошувалося, що це все можливе лише конституційним шляхом «під охороною Австрії» [3, с. 1-3].

Усвідомлюючи, що досягти поставлених цілей можна буде лише за підтримки всієї української спільноти Галичини, керівництво Головної руської ради приймає рішення створити мережу філій на території Східної Галичини і звертається до місцевого населення, щоб «в поменшии рады ся збирали» [10, арк. 18].

Під цією відозвою поставили свій підпис 66 осіб, серед яких було 19 священиків і 10 семінаристів, що свідчить про високу активність уніатського духовенства в перші дні діяльності Головної руської ради. Текст відозви було опубліковано 15 травня 1848 р. в першому числі тижневика «Галицкая Зоря» - першого часопису, що почав виходити українською мовою і став рупором Ради у Східній Галичині [3].

Через деякий час завдяки старанням представників духовенства на території Східної Галичини були засновані філії Головної руської ради в майже 50 населених пунктах (Бережани, Болехів, Галич, Дрогобич, Жовква, Збараж та ін.). Окрім них, було створено ще тринадцять регіональних представництв, відділи для справ фінансових, сільських та шкільних [11, арк. 76-120].

Для того, щоб полегшити сам процес створення філій Ради, греко-католицьке духовенство скористалося церковним адміністративним поділом Галичини. Кожна із філій мала свого представника у Головній руській раді. Таким чином було налагоджено зв'язок між центром та провінцією. Слід також зауважити, що керівництво у місцевих представництвах Ради також перебувало здебільшого в руках духовенства. Однак це не означає, що греко-католицька церква хотіла монополізувати політичний провід українського національного руху. Як свідчать документи, вищі церковні ієрархи не виключали можливості залучення до керівництва філіями світських осіб. Так, у листуванні митрополичої консисторії із Заліщицьким деканальним урядом вказувалося, що «честному духовеньству вольно есть кого нибудь предсдателемъ себѕ избрати, если онь довѕреность всѕхь посѕдае» [12, арк. 88].

Слід підкреслити, що Головну руську раду як провід українського національного руху в Галичині визнала міжнародна слов'янська спільнота Австрійської імперії. Свідченням цього є той факт, що на її адресу надійшло запрошення взяти участь у роботі Конгресу слов'янських народів у Празі, що розпочав роботу 2 червня 1848 р. Рада делегувала на цей форум трьох осіб: І. Борискевича, Г. Гинилевича та о. О. Заклинського. Усі вони були активними діячами українського національного руху, однак особливої уваги, на наш погляд, заслуговує постать Олексія Заклинського. Народився він 27 березня 1819 р. в с. Озеряни (тепер Тлумацького району Івано-Франківської області). У 1845 р., закінчивши шість класів школи, вступив до Львівської духовної семінарії. Ще будучи семінаристом, став на шлях політичної боротьби. Активно боровся за створення Руської ради у Львові. Будучи єдиним семінаристом - членом цієї Ради, обирався делегатом від Галичини на Слов'янський з'їзд у Празі (1848), де був секретарем української секції. Неодноразово його обирали послом до Віденського державного сейму.

Про свою діяльність і, зокрема, про участь у конгресі слов'янських народів, він опублікував цікаві спогади. У них О. Заклинський згадує, що, збираючись у Прагу, він «купив собі руський одяг: верхній нашиваний сіряк, сіру баранкову шапку й гуцульський набиваний топірець» [2, с. 45]. Очевидно, цим він хотів підкреслити, що представляє не лише духовенство, а всю українську спільноту Східної Галичини. На Конгресі делегація ГРР уперше висунула тезу про поділ Галичини на українську та польську, проте їй не вдалося домогтися ухвалення сприятливої резолюції.

З цього часу гасло виділення українців Східної Галичини в окремий автономний округ стало основою політичної програми Головної руської ради. Уже 9 червня 1848 р. вона звернулася до цісаря з «пропам'ятним письмом». У ньому члени Ради, обґрунтовуючи історичну самобутність краю, просили цісаря розглянути питання поділу Галичини [1, с. 32], [7, с. 420].

Добиваючись поділу Галичини, уніатське духовенство залучило населення до підпису відповідної петиції. Влітку-восени 1848 р. провід ГРР підготував ряд звернень та меморіалів на адресу австрійської влади, у яких обґрунтував можливість і необхідність такого кроку. Для того, щоб це питання було розглянуте найближчим часом, 6 листопада до цісаря Фердинанда, що перебував в Оломунці, вирушила делегація, до складу якої увійшли здебільшого священики: о. Михайло Куземський, Іван Борискевич, о. Григорій Шашкевич та інші. Делегація звернулася до цісаря з такими вимогами: поділ Галичини на дві провінції; дозвіл на створення національної гвардії; упровадження української мови як офіційної ділової та як мови викладання в школах; створення спеціальної комісії для розгляду суперечок між сільськими громадами та панами; зрівняння у правах греко-католицького духовенства з латинським [5].

Цісар запевнив делегацію, що візьме ці вимоги до уваги. Однак 2 грудня 1848 р. в Оломунці відбулося зречення (абдикація) цісаря Фердинанда на користь молодого Франца-Йосифа і звернення українців залишилося без відповіді. Тому вже 20 січня 1849 р. до нового глави держави було відправлено ще одну делегацію з Галичини, у кількості 20 осіб. Із представників духовенства до неї увійшли єпископ Григорій Яхимович, о. М. Куземський, о. І. Лотоцький, о. Т. Полянський, о. Е. Коссак, о. Я. Шведзицький. Делегація мала намір засвідчити відданість українців австрійському престолу та відновити спроби домогтися поділу Галичини на польську й українську.

Керівництво Ради та провід греко-католицького духовенства також домагалися розгляду цього питання в конституційній комісії державного сейму в Кромерижі. Під час його обговорення українську сторону представляв єпископ Григорій Яхимович. Він укотре зазначив, що проблема поділу пояснюється історичною ідентичністю та духовною самобутністю української нації, а суперечки, що виникають на ґрунті національному та релігійному, в майбутньому можуть набрати антагоністичного характеру. Хоча окремі члени комісії й підтримали прагнення Головної руської ради, проте кінцевої ухвали про поділ Галичини на Східну та Західну не прийняли. [6, с. 48-50]

Боротьба за поділ Галичини на українську та польську в стінах австрійського парламенту тривала до початку березня 1849 р. 7 березня цісар Франц-Йосиф І видав патент про розпуск парламенту і проголосив так звану «октройовану» конституцію, датовану 4 березня. Згідно з нею королівство Галичини і Володимерії з воєводствами Краківським, Освенцімським і Заторським проголошувалися «коронним краєм» Австрійської держави. Головна руська рада, усвідомлюючи, що ця обставина ставить під сумнів можливість поділу Галичини, 29 березня 1849 р. звернулася з петицією до австрійського уряду, в якій переконувала у необхідності виділення Східної Галичини в окремий коронний край. Петиція містила рішучу заяву про те, що «галицько-руський народ ніколи не перестане прагнути законним шляхом до поділу Галичини, необхідного для спокою і порядку в провінції». Петицію підписали о. М. Куземський та о. М. Малиновський [9, с. 35, 36].

Політична активність Ради та відсутність чіткої позиції Відня у питанні поділу Галичини викликали тривогу в нового «шефа краю» Агенора Голуховського. Він, з одного боку, усіма силами прагне переконати австрійську владу в недоцільності й навіть небезпеці такого кроку, а з іншого - намагається зменшити вплив ГРР на політичне життя в Східній Галичині. Голуховський регулярно відправляв до Відня листи, які б мали б скомпрометувати Раду. Так у реляції до міністерства від 29 червня 1849 р. він писав, що Головна руська рада почала займатися справами, які мають політичний підтекст, що вона прагне такого авторитету перед владою, щоб уряд не міг нічого зробити без порозуміння з нею [9, с. 43]. Зрозуміло, що в такий спосіб губернатор хотів підштовхнути австрійську владу до розпуску ГРР. Сам він, однак, не міг повністю ігнорувати керівництво цієї організації і у спілкуванні з ним націлював зосередити основну увагу на вирішенні не політичних, а національно-культурних питань.

У 1851 р. домагання А. Голуховського нейтралізувати Головну руську раду досягли успіху. Уряд зумів добитися від представників Ради відмови від боротьби за українську автономію, обіцяючи вирішити справу поділу Галичини в майбутньому. 30 червня 1851 р. Рада оголосила про свій саморозпуск та реорганізацію в комісію, що мала займатися будівництвом Народного дому у Львові.

Загалом, діяльність Головної руської ради охопила майже всі сфери життя галицької суспільності. На її засіданнях обговорювалися питання, що стосувалися не тільки суспільно-політичного, а й культурно-просвітнього, та господарсько-економічного життя східногалицького регіону. Як приклад можна взяти до уваги засідання, що відбулося 18 вересня 1848 р. На ньому о. Л. Трещаковський вніс на розгляд Ради подання про боротьбу з пияцтвом, в якому одним із засобів він пропонував церковні проповіді [1, с. 64]. 30 червня 1848 р. було ухвалено рішення друкувати в «Зорі Галицькій» поради щодо продажу селянами землі поміщикам та їхнім агентам; 3 липня прийнято ухвалу про створення по селах зернових шпихлірів (зерносховищ), внесено пропозицію щодо створення економічного відділу Ради [1, с. 36-38]. На таємному засіданні 7 серпня 1848 р. о. Л. Трещаковський, парох с. Рудні на Львівщині, зробив подання щодо створення власної сільськогосподарської організації. «Трещаковскій вносить, аби завести кредитовий заклад, аби «Зоря» й священики народови говорили, щоби грунта не продавали, завести земледелческое заведеніе», - зазначено у протоколі засідання [1, с. 52].

Висновки

Таким чином бачимо, що греко-католицьке духовенство приймало досить активну суспільно-політичному житті Східної Галичини у середині ХІХ століття, зокрема у створенні та роботі Головної руської ради.

Головною причиною активізації суспільно-політичної діяльності духовенства в середині ХІХ ст., була відсутність, чи, можливо, не зрілість світської інтелігенції. Греко-католицьке духовенство ж на той час становило досить численну, освічену й національно свідому верству українського населення Східної Галичини. В умовах бездержавності церква залишилася єдиною інституцією, яка реально піклувалася про українське населення краю, відстоювала його національні інтереси і впливала на повсякденне життя. Ця обставина в поєднанні з традиційною релігійною ментальністю українців Східної Галичини зумовила високий моральний авторитет греко-католицького духовенства й церкви, а це, у свою чергу, закріпило за ним статус національного лідера української спільноти.

Список використаних джерел

1. Головна Руська Рада (1848-1851) : протоколи засідань і книга кореспонденції / за. ред. О. Турія. - Л. : Ін-т Історії Церкви Укр. Католицького ун-ту, 2002. - ХХХІV. - 270 с.

2. Записки Алексея Заклинського, приходника старих Богородчан. - Торонто: Добра книжка, 1960. - 122 с.

3. Зоря Галицька. - 1848. - 15 травня

4. Зоря Галицька. -1848- 23 травня.

5. Зоря Галицька. - 1848. - 21 жовтня.

6. Левицький К. Icторiя полiтичної думки галицьких українцiв 1848-1914. На пiдставi споминiв / К. Левицький. - Л. : Друк. О. Василіяна у Жовкві, 1926. - 736 с.

7. Турій О. «Українська ідея» в Галичині 1848-1849 рр.: проблема національної та державної самостійності / О. Турій // Матеріали засідань історичної та археографічної комісій НТШ в Україні. - Вип. 2. - Л. : [б. в.], 1999. - С. 418-434.

8. Турій О. Українське духовенство і національно-політична боротьба в Галичині під час революції 1848-1849 років // Україна : культурна спадщина, національна свідомість, державність : ювілей. зб. на пошану Феодосія Стеблія. - Вип. 9. - Л. : [б. в.], 2001. - С. 159-180 .

9. Ф.И.С. Агеноръ Глуховскій и Галицкая Русь (1848-1859) / Ф.И.С. - Л. : Тип. Ставропиг. ин-та, 1901. - 162 с.

10. Центральний державний історичний архів України, м. Львів.

Ф. 180. Головна руська рада м. Львів.

оп. 1.

Спр. 2. Протоколи засідань Головної ради за 1848 рік. 1848 р.

11. Центральний державний історичний архів України, м. Львів.

Ф. 180. Головна руська рада м. Львів.

оп. 1.

Спр. 4. Листування з окружними і деканатськими радами, повідомлення цих рад та інші документа про заснування рад, вибори кореспондентів, плани діяльності та інш. 1849-1851 рр.

12. Центральний державний історичний архів України, м. Львів.

Ф. 180. Головна руська рада м. Львів.

оп. 1.

Спр. 49. Накази, відозви та листування з міністерством, Галицьким губернаторством і консисторією з політичних та організаційних питань. Том І. 1847-1848 рр.

13. Чорновіл І. Українська фракція Галицького крайового сейму 1861-1901 (нарис з історії українського парламентаризму) / І. Чорновіл. - Л. : Ін-т українознавства ім. І. Крип'якевича, 2002. - 288 с.

Размещено на Allbest.ru