Легітимізаційні заходи окупаційного апарату влади райхскомісаріату "Україна" (1941-1942 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 94(477)“1941/1944”

Легітимізаційні заходи окупаційного апарату влади райхскомісаріату "Україна" (1941-1942 рр.)

Куницький М.

кандидат історичних наук, заступник генерального директора Українського державного підприємства поштового зв'язку “Укрпошта” (Україна, Київ)



Аналізуються особливості проведення легітимаційних заходів, які проводи-лися цивільною адміністрацією Райхскомісаріату “Україна” в 1941 -- 1942рр. Автор розглядає ці явища і процеси у контексті особливостей реалізації мети та завдань гітлерівської окупаційної політики.

Ключові слова: експансія, Третій Райх, Райхскомісаріат “Україна”, наци-стська окупація, цивільна адміністрація, місцеве населення.

окупаційний райхскомісаріат легітимаційний



Analyzes the characteristics of legitimizing events held by the civil administration Rayhskomisariat “Ukraine". The author examines these phenomena and processes in the context of the features of the goals and tasks of the occupation policy.

Keywords: expansion, Third Reich, Rayhskomisariat “Ukraine", the Nazi occupation, civil administration, the local population.



Анализируются особенности проведения легитимационных мероприятий, которые проводились гражданской администрацией Рейхскомиссариата “Ук-раина". Автор рассматривает эти явления и процессы в контексте особенностей реализации целей и заданий оккупационной политики.

Ключевые слова: экспансия, Третий Рейх, Рейхскомиссариат “Украина", нацистская оккупация, гражданская администрация, местное население.



Нацистська окупація України передбачала проведення заходів легітимації, за допомогою процедур якої утверджувалася нова державно-політична система.

У тих умовах вони означали примусити українське суспільство визнавати законність повноважень окупа-ційної адміністрації на здійснення влади. Легітимність надавала німецькій владі авторитету, а він, у свою чергу, примушував окуповане суспільство підкорятись їй незалежно від застосування або незастосування правових санкцій. Цим і зумовлюється актуальність теми до-слідження.

Окремі сегменти цієї багатогранної проблеми розг-лянуті у дослідженнях В. Рекотова [1], М. Коваля [2; 3], О. Лисенка та Т. Першиної [4], О. Гончаренка [5]. Аналіз історіографічних напрацювань попередників вказує на ту обставину, що зазначена проблема усе ще потребує додаткових дослідницьких зусиль. Відповідно до цього, об'єктом дослідження визначається нацистський режим, встановлений на теренах РКУ, предметом - окупаційна політика, яка спрямовувалась на українське суспільство.

Легітимізація розпочала здійснюватися у відповідних процедурах, але це не означало рівнозначність її юридичному позитивізму. Головним для німецьких ад-міністраторів стало прийняття суспільством певної сис-теми норм і цінностей, умов і правил взаємного існу-вання, визнання сили загальності і обов' язковості за настановами їх волі. Тому в цих умовах окупаційна влада в основному використовувала інструментарій ад-міністративної легітимації.

Дієздатність німецької окупаційної влади багато в чому залежала від її легітимності. Тому німецькі адмі-ністратори застосовували легітимізаційні технології для життєздатності окупаційної системи в цілому. Зрозуміло, що процес легітимації окупаційної влади розпочинався в перші дні вступу німецьких військ. Для цього застосовувалися оголошення, випуски газет, інші технічні засоби донесення інформації до людей. Усі ставилися перед фактом обов' язкового повернення на свої робочі місця тощо. У пресі з' являлися й вказівки та роз'яснення фельд- та ортскомендатур щодо особливостей організації порядку управління, функцій і службових завдань новостворених органів місцевої влади, вимоги до їх керівників, їх взаємодії і стосунків з німецькими військовими установами тощо [7, арк. 1-5].

Рішення про передачу в управління певних окупова-них територій приймалися керівниками фельдкомендатур. Приймалися вони досить оперативно. Після цього видавався відповідний наказ (як правило, № 1) по ортс- комендатурах [8, арк. 1], у якому місцеве керівництво повідомлялося про зміну його службового підпорядку-вання, формулювалися вимоги по основній службовій діяльності [9, арк. 1, 59, 60].

Більш складні й подовжені в часі технології легітимації здійснювалися при передачі відповідних територій у відання цивільної адміністрації РКУ. Для цього ство-рювалися спільні комісії, які складалися із представників Головного командування окупаційними військами в Україні та Райхсміністерства східних окупованих територій [9, арк. 100]. Ці комісії чітко визначали територіальні межі районів, які підлягали передачі. У результаті роботи цих тимчасових інституцій готувалися технічні умови для зміни влади. Лише після цього особисто А. Гітлером видався відповідний указ [9, арк. 135].

Офіційна процедура передачі влади від військової адміністрації установам РКУ мала надзвичайно помпез-ний характер. На цих зібраннях були присутні й місцеві керівники, представники допоміжної поліції [10, арк. 78]. Після виступів і обопільних подяк наставав урочистий момент і влада переходила до адміністрації РКУ. Після цього її представник, як правило, гебітско- місар, формулював вимоги до населення і місцевого керівництва [11].

Після отримання владних повноважень керівники генеральних комісаріатів та гебітскомісаріатів оприлю-днювали цей факт у місцевій пресі, чітко визначаючи територіальні межі районів, які переходили у їх службове підпорядкування [12; 13]. Ось який вигляд мало відповідне повідомлення керівника генеральної округи “Київ”: “Київська Генеральна Округа складається з територій колишніх областей: Київської, Полтавської і міста Києва. У зв'язку з новим поділом округи дальше управління колишньої Київської області є зайвим. Отже, управління Київської області закінчило свою діяльність. Усі розпорядження Німецького Цивільного управління для Генеральної Київської Округи надходи- тимуть виключно через Генералкомісара Києва. Складові частини колишньої Київської області закликані до співробітництва. Під керуванням Генерального Німецького цивільного управління здійснюватимуть гебітско- місари, за моїм дорученням, приступили до виконання своїх обов'язків. Їм підпорядковані безпосередньо начальники районів” [14].

Гебітскомісари також оголошували відповідні відозви до місцевого населення. Керівник гебітскомісаріату “Біла Церква” генеральної округи зазначив наступне: “Дня 1 січня місяця 1942 року прийняв я остаточно всю виконавчу владу в області Біла Церква. Повітова область займає райони: Біла Церква, Сквирка, Рокитно, Узин, Володарка і Половецьке. Як обласний комісар, я є одиноким службовим зверхником всіх начальників ра-йонів і бургомістрів. Сподіваюся від установ населення моєї області беззастережної співпраці. Всякі саботажі при розбудові німецької влади я рішений (в зародку) здержати. З другої сторони запевняю всім доброї волі охорону німецької влади. Лише кров і зброя німецьких вояків звільнили цей край від більшовизму. Відбудувати наново і вчинити його твердинею проти дідизного ворога людства є нашим спільним завданням” [13].

Відповідні накази про зміну відомчої приналежності певних територій оголошувалися й по військових коме-ндатурах [7, арк. 38]. Аналогічні повідомлення із чіткою вказівкою на конкретних німецьких цивільних службовців, яким відтепер належала влада, надсилалися й керівництву районних та міських управ [16, арк. 9].

Із перших днів окупації німецькою адміністрацією застосовувалися ідеологічно-пропагандистські засоби легітимації. Найпоширенішим засобом у реалізації цього завдання стала україномовна періодична преса, яка виходила в адміністративних центрах гебітскомісаріатів і була, як зазначав Е. Кох, засобом впливу на населення пропагандою і політикою, наказаною рейхскомісаром. При цьому вона жодним чином не могла слугувати на-родним чи культурним інтересам населення або окремих його груп [17, арк. 80]. Значна частина матеріалів, які мали стратегічне значення, в обов'язковому порядку надходила з Берліна й передруковувалася у місцевих виданнях.

Учасники радянського руху опору досить точно ви-значали мету тогочасної німецької пропагандистської системи, яка працювала на місцеве населення. “Фаши-стська пропаганда посилено поширювала серед населення явно брехливі відомості про слабкість Радянського Союзу і його неодмінній загибелі. У всіх населених пунктах фашисти вивішували різноманітні плакати, листівки і звернення, за допомогою яких намагалися змінити ідеологічну спрямованість населення на свою користь, і тим самим припинити будь-які спроби протидії своїм загарбницьким планам”, - зазначалося в одному із звітів радянської підпільної організації [18, арк. 203].

Німецька армія, за версією тогочасних пропагандистів, прийшла в Україну, як “армія - визволителів”, з тим, щоб урятувати її народ від більшовицького панування. “Без допомоги ззовні, без могутньої допомоги українці ніколи не були б звільнені від більшовицького коліна. Вони були приречені на фізичне знищення, молоде українське покоління чекала доля червоних яничарів”, - заявлялося у періодичних виданнях. Тому Німеччина виконувала всесвітньо-історичну місію, рятуючи не лише українців, а й усі європейські народи від більшовизму. Зазначимо, що у нацистській інтерпретації цей термін називався “жидо-більшовизмом”. Радянський уряд називали “жидівсько-сталінським” [19, арк. 88].

Німецька армія втратила немало солдатів та офіцерів, а тому українці повинні були бути вдячними за їх “визвольну місію”. “Німецькі бійці принесли нам волю, прийшли до нас, як наші приятелі. Створюймо їм найкращі умови для дальнійшої боротьби і затишок для відпочинку”, - говорилося у передовицях тогочасних видань [20]. А оскільки право носити зброю належало тільки військовослужбовцям Вермахту, українці мали працею допомогти Третьому Райху у цій боротьбі: “З уваги на те, що багато синів німецького народу вирушили саме в поле бою проти большевицького ворога, українці, у подяку за своє визволення, повинні змінити вояків біля станків і біля плуга” [21].

Подібні заяви були повторені окремими церковними ієрархами України. Так, смиренний Ігор - єпископ

Уманський у зверненні до віруючих, вітаючи їх з Паскою сказав: “Пам'ятаймо й те, що зараз точиться боротьба наших Визволителів - німецького народу, з диким бузувірством - московським безбожництвом. На нас лежить великий обов' язок - нашою роботою, навіть своїм життям, щоб скоріше зламати владу антихристову, щоб настав лад та спокій між усіма народами” [22].

Разом із цим, окупаційні пропагандисти використали тезу про належність українських земель до колишніх німецьких державних утворень. Тому німці прийшли на ці землі, як на свої споконвічні володіння. Ця ідея знайшла досить широкий відголос у періодичних виданнях.

Як виголошували автори цих ідей, готи у свій час були володарями українських земель і їх кров так і залишилася у місцевому середовищі [23]. Але не лише готські, а й інші німецькі племена були присутніми на українській території, у результаті чого між українцями та німцями розвивалася тривала культурна співпраця [24] .

На обгрунтування історичного права Німеччини на українські землі спрямовувалися й інші публікації поді-бного типу. У результаті - й перші князі Київської Русі також оголошувалися представниками німецьких родів [25]. Дійшло до того, що фактично уся історія Київської Русі оголошувалася німецьким політичним надбанням, а без варязьких (в тогочасній інтерпретації - німецьких) князів вона взагалі могла не відбутися.

Те ж саме стосується й гіпертрофованого зображення українсько-німецьких взаємовпливів у середньовіччя та й більш пізніші часи. При цьому, постійно акцентувалося на позитивному й багатогранному впливові німецької культури, науки тощо.

Чи не найбільше місце в технології легітимізації за-ймала критика сталінського режиму. Поєднувалася вона також із значною антисемітською складовою окупаційної пропагандистської системи. Євреї оголошувалися єдиною й основною соціально-політичною опорою сталінського режиму загалом та більшовизму зокрема. Образ євреїв формувався як “абсолютне зло”. Лише ця категорія населення України оголошувалася винною у тих бідах, яких зазнав український народ від радянського режиму.

Персоніфікація образу євреїв та антисемітська рито-рика мала всеохоплюючий характер. Яка тема не зачі-палася б у публікаціях, антиєврейська її складова була обов' язковою.

На наш погляд, найтиповішими публікаціями, “вер-шиною” антисемітської пропаганди, передрукованою до того ж у багатьох виданнях, стали статті під назвою “Сатанізм та жидівство” [26] та “Візьмімося до боротьби” із відповідним закликом: “Мішаний шлюб з жидом перетворює не тільки сексуальну сторону, але й психо-логію білої людини. Отже, жонатий з жидівкою (хоч би в минулому), жінка зашлюбована жидові (хоч би в ми-нулому) вже не є певні люди, а часто-густо, мимо своєї свідомості є вороги білої раси. Понівечена жидом або жидівкою психологія арійця є цілком небезпечною, а значить проти цих людей мають бути вчинені самообо-ронні заходи.

Від нас залежить вияснити мішане походження кож-ного мешканця, його расову чистоту і психологію. Маємо зробити це не з особистих якихось інтересів або мотивів, тільки-но для захисту та щастя майбутніх поколінь білої людини.

Ми далекі від помсти (це не наше арійське почуття!), але той, хто продав своє первородство за жидівське золото, не гідний далі лишатися в благороднім полі арійських народів.

Світова історія доходить до кульмінаційного пункту своєї боротьби. Без жертв не може бути жодної перемоги. Українці, усвідомивши собі свою національність, не можуть не пройнятися расовою свідомістю, а звідси випливає низка обов'язків: допомогти в рішучій боротьбі всіма від нас залежними засобами, всіма силами” [27].

Знайшлося місце на шпальтах окупаційної періодики й Червоній Армії, підрозділи якої продовжували боронити країну. Автор публікації не забув розіграти “єврейську карту”, зазначавши між іншим: “З 1935 р. з' являється все більше жидів в списку вищих комісарів совєтської армії, в той же час військовий комісаріат перебуває в руках жида Мехліса. Не зважаючи на те, що він офіційно є лише заступником військового комісара, він фактично керує всім військовим управлінням і одночасно займає посаду “верховного керівника політичними управлінням совєтської армії”. Подібно стоїть справа й у інших відділах совєтської армії” [28].

Окупаційні пропагандисти, виконуючи завдання легітимації “нового порядку” широко застосовували тематику злочинів більшовицького та сталінського режимів, вчинених ними щодо українського народу як в період революції та громадянської війни, так і в 30-х рр. ХХ ст.

Основною темою, яка застосовувалася в ті часи, став Голодомор 1932-1933 рр.: “Щоб побороти опір колек-тивізації з боку селянства, Сталін наважився улаштувати штучний голод 1932-33 років, що охопив всю Україну. Справу вирішив хліб. При нормальному врожаї хліборобна Україна залишилася без хліба. Поїзди, навантажені пшеницею котилися й котилися на Північ, а НКВД і сільський актив витрушували по хатах останню квасолину, останню жменю кукурудзи. Лише одна частина населення не почувалася голоду. Це були жиди. Вони постійно користувалися послугами “Торгсіну”, в крамницях якого було все, що хочете з продуктових товарів. Але купити їх можна були лише за золото та чужоземну валюту. А в жидів не бракувало ні золота, ні доларів. Хто зможе забути ці роки? Хто може забути, як люди їли напівтрупи добитих ними опухлих братів, сестер, дітей? Хто викреслить з пам'яті роки, коли на базарах продавали холодець із людського м' яса і коли по вулицях міста валялися трупи і ніхто не звертав на них уваги, сподіваючись собі такої ж участі? Льохи НКВД тоді також були повні. І той, хто не вмирав голодною смертю, гинув від кулі” [29].

“Де поділися ці живі люди? Це мільйони селян - українців, замордованих голодом у 1931-1934 роках, коли з наказу людожера Сталіна по всій Україні був штучно організований голод, коли з голоду вимирали цілі села, коли всі люди ходили опухлі з голоду, коли по багатьох селах були випадки людоїдства. Це сотні тисяч закатованих в енкаведістських катівнях в 19361938 роках кращих людей з української інтелігенції - вчителів, вчених, інженерів, агрономів і ін.”, - запитував у читачів автор публікації [30].

На селянство спрямовувалися публікації із згадками про те, як обійшлася з ним радянська влада, відібравши майно та піддавши розкуркуленню: “Лихо заподіяне селянству колгоспним ладом, було таке велике, що в очах селян воно якось поглинало всі інші злочини, заподіяні населенню советською владою. Ось чому ставлення селянства до большевицької влади насамперед зв'язане з його ставленням до колгоспів. Люто ненавидячи колгоспи, воно ненавиділо й владу, що їх породила” [31].

Місцеве населення РКУ було повною мірою ознайомлене з тими злочинними діями, які були вчинені ста-лінським режимом. Це і репресії, і повідомлення про виявлення масових захоронень жертв радянського режиму тощо. Так, місцева людність дізналася, що “На західному краю міста Вінниці у Житомирській генеральній окрузі відкрито в цих днях велике поле з могилами радянських часів, де згідно з поробленими дотепер твердженнями лежить яких 10 000 трупів українців. Місце де знайдено могили знаходяться на колишній посілості НКВД” [32]. До цих місць з усієї України було направлено делегації українських селян, які у свою чергу, повернувшись додому, розповідали про побачене на спеціально організованих зібраннях.

Персоніфікація лідерів радянського режиму здійснювалася виключно в темних, зловісних тонах. Сам Й. Сталін виступав в образі слухняного виконавця “єврейської світової змови”. Відтак і сам союз між СРСР, США та Великобританією мав не випадковий характер, адже й там усім заправляли євреї.

З-поміж сталінського оточення найбільшої уваги “заслужив” Л. Каганович. Останній за досить короткий час зумів не лише увійти до його найближчого кола, а й догодити диктатору, обплутати його єврейським оточенням - так зображувався вплив Л. Кагановича на Й. Сталіна. “Проте, влаштовуючи свою кар'єру скрит- ний жид не забуває й про численних родичів. Один брат його - Михайло стає наркомом оборонної промисловості, другий - Юлій відіграє провідну роль у державному видавництві; нарешті четвертий з братів - Арон завідує в Києві 50 харчовими крамницями і керує міською радою, не займаючи там ніякої офіційної посади. Брати № 5 і № 6 відіграють не абияку роль в текстильній промисловості. Потім ідуть свати, дядьки та інші родичі, що мають менші посади, але не менші прибутки”, - зазначалося в типовій для тих часів публікації під промовистою назвою “Таємниці кремлівського двору”. У ній же зазначалося, що й смерть дружини Сталіна сталася через якусь підіслану Кагановичем “красуню Райзу”, яка змогла вплинути на Вождя [34].

Продовжуючи цю тему, зазначимо, що окупаційні адміністратори не забули повідомити людей про те, що їх чекає у разі повернення радянської влади. При цьому були опубліковані матеріали про події у тих районах України, які на деякий час були визволені Червоною Армією, а потім знову нею втрачені. У публікаціях під назвою “Непросвітні дурні” називались факти переслідування тих, хто перебував в окупації: “НКВД зробилося ще трохи більш червоним, ніж воно було раніше. Тисячі мешканців заарештовували і допитували” [35].

В інших публікаціях ці попередження були оформлені ще більш чіткіше: “За час перебування совєтської армії у місті, харьківчани ще раз переконалися у цьому.

Переконалися вони ще й у тому, що більшовики лишилися вірними своїй політиці терору, що НКВД не дрімає, що жиди тільки й чекають хвилини повороту на свої місця” [36].

В окупованій Україні проявилася ще одна обставина, яка була характерною для процесу легітимації. Стосується вона діяльності українських націоналістів, яким вдалося до певного часу проконтролювати частину періодики. Саме на її шпальтах вони спробували пропагувати ідеї національної державності і України як майбутнього союзника Німеччини у боротьбі з СРСР. У найбільш концентрованому вигляді ці ідеї проявилися на результаті діяльності журналістського колективу видання “Українське слово”, яке виходило в Києві.

Частина журналістів цього видання, реально оцінюючи ситуацію, яка склалася в Україні, виступила з такими словами: “Зараз після такого великого історичного досвіду сумним і соромним є явище, що хтось комусь може помогти, бо хто числить на посторонні сили, той програє, бо хто хоче чужими багнетами забезпечити свою державу і суверенність нації, той остається без цієї самої держави і без національної суверенності” [37].

Через тогочасні періодичні видання, також виключно у позитивному тоні місцеве населення інформувалося про призначення вищого керівництва РКУ, генеральних комісаріатів та гебітскомісаріатів.

Отже, легітимація окупаційної адміністрації РКУ мала чітко керований порядок і здійснювалася як публічними інституційними акціями, так і засобами агітаційно-пропагандистської роботи.



Список використаних джерел

1. Рекотов П. В. Органи управління на окупованій території України (1941-1944 рр.) / П. В. Рекотов // Український історичний журнал. - 1997. - № 3. - С. 90-101.

2. Коваль М. В. Україна у Другій світовій і Великій Вітчизняній війнах (1939-1945). Спроба концептуального бачення / М. В. Коваль. - К. : Вища школа, 1994. - 57 с.

3. Коваль М. В. Україна: 1939-1945: Маловідомі і непрочитані сторінки історії / М. В. Коваль. - К. : Вища школа, 1995. - 194 с.

4. Гончаренко О., Лисенко О., Першина Т. Система управління окупованими територіями України / О. Гончаренко,

О. Лисенко, Т. Першина // Україна в Другій світовій війні: погляд з ХХІ століття. Історичні нариси / НАН України. Інститут історії України. - К. : НВП “Видавництво “Наукова думка, НАН України”, 2010. - Кн. 1. - 735 с.

5. Гончаренко О. М. Функціонування окупаційної адміністрації Райхскомісаріату “Україна”: управлінсько-розпорядчі та орга-нізаційно-правові аспекти (1941-1944 рр.) : монографія / Гончаренко О. М. - К. : НПУ імені М. П. Драгоманова, 2011. - 600 с.

6. Державний архів Черкаської області. - Ф. Р-2400. - Оп. 1. - Спр. 1.

7. Державний архів Миколаївської області. - Ф. Р-1432. - Оп. 1. - Спр. 1.

8. Державний архів Київської області (далі - ДАКО). - Ф. Р- 2418. - Оп. 1. - Спр. 13.

9. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. - Ф. КМФ-8. - Оп. 1. - Спр. 38.

10. ДАКО. - Ф. Р-2418. - Оп. 1. - Спр. 6.

11. Перша зустріч з гебітскомісаром. - Гадяцька газета. - 1942. - 1 вересня.

12. Відозва “Українці Київської Генеральної округи!” - Нове українське слово. - 1941. - 14 грудня.

13. Відозва гебітскомісара Штельцера. - Дзвін. - 1942. - 15 січня.

14. Оголошення // Українське життя. - 1941. - 22 грудня.

15. Відозва // Дзвін. - 1941. - 15 січня.

16. Державний архів Волинської області. - Ф. Р-1. - Оп. 2. - Спр. 2.

17. Центральний державний архів громадських об'єднань

України. - Ф. 1. - Оп. 23. - Спр. 1063.

18. Там само. - Оп. 22. - Спр. 271.

19. Там само. - Оп. 22. - Спр. 122.

20. Дзвін. - 1941. - 18 жовтня.

21. Невідкладне завдання українців // Дзвін. - 1941. -

4 листопада.

22. Дзвін. - 1942. - 20 квітня.

23. Готи над Чорним морем // Васильківські вісті. - 1942. - 17 вересня.

24. Німецько-українські взаємини в дзеркалі української мови // Васильківські вісті. - 1942. - 1 листопада.

25. З історії українсько-німецьких відносин. - Українське слово. - 1941. - 12 листопада.

26. Сатанізм та жидівство. - Дзвін. - 1942. - 24 жовтня.

27. Дзвін. - 1942. - 26 квітня.

28. Переяславські вісті. - 1942. - 23 травня.

29. Преса про Жовтень // Відродження. - 1942. - 6 грудня.

30. Дзвін. - 1941. - 24 жовтня.

31. Від колгоспів до одноосібних господарств // Відродження.

- 1942. - 20 грудня.

32. Іванківські вісті. - 1943. - 28 січня.

33. Таємниці кремлівського двору // Дзвін. - 1941. - 12 грудня.

34. Таємниці кремлівського двору // Дзвін. - 1941. -

12 листопада.

35. Іванківські вісті. - 1943. - 29 червня.

36. Що діялось у Харкові? // Дзвін. - 1942. - 3 липня.

37. Орієнтація на власні сили // Останні вісті. - 1941. - 17 листопада.

References

1. Rekotov P. V. Organu upravlinna na okupovanii terutorii Ukrainu (1941-1944 rr.) / P. V. Rekotov // Ukrainskui istoruchnui zyrnal. - 1997. - № 3. - S. 90-101.

2. Koval M. V. Ukraina y Drugii svitovii i Velikoi Vitchuznanii viinach (1939-1945). Sproba konzeptyalnogo bachenna / M. V. Koval.

- К. : Vucha chkola, 1994. - 57 s.

3. Koval M. V. Ukraina: 1939-1945: Malovidomi i neprozutani storinku istorii / М. V. Ю^ак - К. : Vuchza skola, 1995. - 194 s.

4. Goncharenko О., Lusenko О., Perchuna Т. Sustema ypravlinna okypovanumu terutoiamu Ukrainu / О. Goncharenko, О. Lusenko, Т. Perchuna // Ukraina v Drygii svitovii viini: poglad z ХХІ stolitta. Istoruzni narusu / NAN Ukrainu. Instutyt istorii Ukrainu. - К. : NVP “Vudavnuztvo “Naykova dumka, NAN Ukrainu”, 2010. - КП. 1. - 735 s.

5. Goncharenko O. M. Hynkzionyvannya okupaziinoi

administrazii Raichskommissariaty “Ukraina”: upravlinsko- rozporyadzi ta organizaziino-pravovi aspektu (1941-1944 rr.) : monograhiya / Goncharenko O. M. - К. : NPU meni M. P. Dragomanova, 2011. - 600 s.

6. Derhavnuii arhiv Zerkaskoi oblasti. - F. R-2400. - Оp. 1. - Spr. 1.

7. Derhavnuii arhiv Mukolaivskoi oblasti. - F. R-1432. - Оp. 1. - Spr. 1.

8. Derhavnuii arhiv Kuivskoi oblasti (dali - DAKO). - F. R- 2418. - Оp. 1. - Spr. 13.

9. Zentralnuii derhavnuii arhiv vuzux organiv vladu ta upravlinnya Ukrainu. - F. KMF-8. - Оp. 1. - Spr. 38.

10. DAKO. - F. R-2418. - Оp. 1. - Spr. 6.

11. Percha zystrich z gebitskomisarom. - Gadyazka gazeta. - 1942. - 1 vеresna.

12. VWozba “Ykrainzi Kuivskoi Generalnoi okrygu!”. - Nove ykrainske slovo. - 1941. - 14 grydna.

13. VWozba gebitskomissara Chtelzera. - Dzvin. - 1942. - 15 s^na.

14. Оgolochenna // Уkrainske chutta. - 1941. - 22 grydna.

15. VWozba // Dzvin. - 1941. - 15 sizna.

16. Derhavnuii arhiv Volunskoi oblasti. - F. R-1. - Оp. 2. - Spr. 2.

17. Zentralnuy derzavnui archiv gromadskich objednan Ukrainu. - F. 1. - Оp. 23. - Spr. 1063.

18. Tam samo. - Оp. 22. - Spr. 271.

19. Tam samo. - Оp. 22. - Spr. 122.

20. Dzvin. - 1941. - 18 chovtna.

21. Nevidkladne zavdanna ykrainziv // Dzvin. - 1941. -

4 lustopada.

22. Dzvin. - 1942. - 20 kvitna.

23. Gotu nad Chomum morem // Vasulkivski visti. - 1942. - 17 veresna.

24. Nimezko-ykrainski vzaemunu v dzerkali ykrainskoi movu // Vasulkivski visti. - 1942. - 1 lustopada.

25. Z istorii ykrainsko-nimezkuch vidnosun. - Ykrainske slovo. - 1941. - 12 lustopada.

26. Satanizm ta iudivstvo. - Dzvin. - 1942. - 24 chovtna.

27. Dzvin. - 1942. - 26 kvitna.

28. Pereyaslavski visti. - 1942. - 23 travna.

29. Presa pro Chovten // Vidrodzenna. - 1942. - 6 grydna.

30. Dzvin. - 1941. - 24 chovtna.

31. Vid kolgospiv do odnoosibnuch gospodarstv // Vidrodchenna. - 1942. - 20 grydna.

32. Ivankivski visti. - 1943. - 28 sichna.

33. Taemnuzi kremlivskogo dvory // Dzvin. - 1941. - 12 grydna.

34. Taemnuzi kremlivskogo dvory // Dzvin. - 1941. -

12 lustopada.

35. Ivankivski visti. - 1943. - 29 zervna.

36. Cho dialos y Charkovi? // Dzvin. - 1942. - 3 lupna.

37. Orientazia na vlasni sulu // Ostanni visti. - 1941. 17 tetopada.

Размещено на Allbest.ru

...