Суспільно-політичне життя Галичини наприкінці 80-х - початку 90-х рр. ХХ століття: історіографія

Започаткована М. Горбачовим у другій половині 1980-х рр. перебудова проголосила низку докорінних змін в СРСР, а саме: було сформовано нове політичне мислення; радикальну економічну реформу (затверджена червневим (1987) Пленумом ЦК КПРС) та демократизацію політичної системи. Водночас, розпочалося активне формування соціальної бази перебудови. Передусім це виявилося в діяльності й розвитку неформальних суспільно-політичних організацій [2].

Загалом суспільно-політичним процесам кінця 1980-х - початку 1990-х рр. ХХ століття присвятили низку праць дослідники І. Діяк, Ю.І. Макар, Б.Ф. Білецький, А.П. Коцур, В.П. Коцур, О. Кресіна, В.Ф. Панібудьласка та інші. Автори здійсни загальний історичний огляд розвитку подій на теренах Західної України та Галичини. Суспільно-політичні процеси, які супроводжувалися суверенізацією України носили відмінний характер по всіх регіонах України. Особливе місце серед інших регіонів відводиться саме Галичині, де ці процеси набули гострого націоналістично-патріотичного характеру. На відміну від південно-східних областей, де переважав соціальний конформізм, який не давав змоги громадянам цих регіонів відійти від радянських утопічних ідеалів, Західна частина України і Галичина, у тому числі, виступали за незалежну суверенну Україну. Тому, поглиблене дослідження суспільно-політичних процесів на західноукраїнських теренах і, особливо, в Галичині не втратило своєї актуальності й досі.

В умовах боротьби України за свою незалежність в ХХІ столітті, коли Російська Федерація разом із бойовиками на Південному-сході зазіхає на територіальну цілісність нашої країни, вивчення історичного минулого, може бути надзвичайно корисним сьогодні. У даному огляді зроблено спробу розкрити провідні тенденції вітчизняної історіографії у висвітленні суспільно-політичних процесів на західноукраїнських теренах, особливо, в Галичині в кінці 1980 - на початку 1990-х рр.

Отже, поряд з Українським культурологічним клубом у Києві у 1987 р. було створено, “Товариство Лева” у Львові, “Народний союз сприяння перебудові” в Одесі, “Комітет підтримки перебудови” у Ворошиловграді та ін. Більшість цих організацій засуджували існуючий режим, критикували безгосподарність, створювали позацензурну пресу, організовували мітинги, збори, демонстрації [2]. Поступово в надрах неформальних самодіяльних організацій визрівала ідея створення масової громадсько-політичної організації республіканського масштабу. Під час червневих та липневих 1988 р. багатотисячних мітингів у Львові ця ідея отримала масову підтримку. Вже на червень 1989 р. в Україні діяло більш як 47 тис. неформальних об'єднань [2].

Ще однією проблемою, яка гостро стояла в українському суспільстві було мовне питання. Як відомо, українська мова була витіснена з усіх сфер суспільного життя. У 1988 р. книжки, видані українською мовою, складали лише 18% за назвою, а за тиражем - тільки 3% всіх книг, виданих в Україні. Суспільно-політична література, що видавалася в республіці українською мовою, складала 34,7%, російською 60,0%, науково-технічна відповідно 12,8% і 86,0%, художня та навчальна - 38,3 та 40,0%. Таке становище викликало незадоволення громадськості, в різних регіонах України активізувався рух за відродження української мови. Влітку 1988 р. у Львові виникла обласна організація Товариство рідної мови ім. Т. Шевченка [6].

Товариство української мови ім. Т. Шевченка (з осені 1991 р. - Всеукраїнське товариство “Просвіта”) прагнуло залучити до своїх лав увесь спектр українського суспільства. На установчій конференції Товариства в лютому 1989 р. поряд з українцями виступали і представники інших національностей, які також висловилися за розвиток української мови [6]. У зв'язку з цим 28 жовтня 1989 р. було прийнято Закон “Про мови в Українській РСР”. Як вважає, І. Діяк цей закон став і одним з найзнаменитіших актів, прийнятих Верховною Радою УРСР 11-го скликання. Ст.2 цього закону вперше проголошувала українську мову в Україні державною. При цьому закон не обмежувався декларацією на кшталт Конституції УРСР, а містив конкретні вимоги щодо запровадження української мови в усіх сферах суспільства, зобов'язував органи влади і посадових осіб забезпечити проведення нею дошкільного виховання, навчання у закладах освіти усіх видів та рівнів, ведення ділової документації в усіх установах, на підприємствах, в органах управління, внутрішніх справ, тощо [1]. Зауважимо, що Закон про мови хоч і містив значні вимоги до знання української мови, проте в ньому не містилося чітких вимог стосовно вільного володіння українською мовою. У свою чергу знання української мови, особливо у Південно-Східній Україні набуло формального характеру. У такий спосіб Закон не вирішив мовної проблеми в Україні. На тлі соціально-економічних проблем 1990-х рр., питання мови відійшло на другий план, тому на початок ХХІ століття серед проросійських політиків поширювалася думка про другу російську державну мову. Мовне питання набуло спекулятивного характеру деяких політичних сил на виборах, особливо в Південно-східних регіонах.

Особливе місце серед вище згаданих організацій займали неформальні товариства, які чітко визначили своє політичне обличчя, тактику і стратегію. Провідні позиції серед них посідали Український культурологічний клуб, “Товариство Лева”, українознавчий клуб “Спадщина”, студентське об'єднання “Громада”. Найпомітнішою серед політичних неформальних організацій була відновлена влітку 1987 р. Українська Гельсінська спілка (УГС), яка взяла на себе роль інтелектуального центру та лідера народної опозиції. Оприлюднена “Декларація принципів” у 1988 р. яка засвідчила, що УГС з правозахисної перетворилася на “типово політичну” організацію. Вона першою в республіці заявила про необхідність побудови самостійної української держави. За її активного сприяння в березні 1989 р. у Львові відбулася перша політична демонстрація і перший за радянських часів політичний страйк. На першотравневу демонстрацію львів'яни уперше в Україні вийшли з синьо-жовтими прапорами [2]. Активність львівського населення пояснювалося стратегічною метою й патріотичними міркуваннями, оскільки під час підготовки до виборів 1990 р. комуністи хоч і протидіяли розвитку демократичних організацій, проте не могли ігнорувати вимог населення, щоб не втратити свій і без того низький авторитет.

У гострі передвиборчі моменти неформальні демократичні організації були безсилими у боротьбі проти комуністичної влади, а тому назріла необхідність утворення організованої народної опозиції, яка б поєднала радикалізм політичних неформалів з масовістю культурно-історичних та екологічних неформальних об'єднань. Уособленням цієї формули став Народний рух України, який виник у 1989 році. Вже на Установчому з'їзді Народного Руху України (НРУ), який відбувся у вересні 1989 р. його делегати репрезентували майже 280 тис. громадян України. В організації офіційно сформувалося дві течії - поміркована та радикальна. Як поміркована (В. Яворівський, І. Драч, Д. Павличко та ін.), так і радикальна (В. Чорновіл, Л. Лук'яненко, М. Горинь та ін.) течії пропонували з'їздові своє бачення політичних цілей організації. Помірковані виступали за незалежну суверенну Україну в межах реформованої союзної федерації, лібералізацію КПРС. Радикали наполягали на виході України зі складу СРСР, здобутті незалежності, утвердженні в суспільстві повноцінного політичного плюралізму. Варто зауважити, що вже на з'їзді домінували представники Західної України (до 50%) [2].

На думку авторського колективу видання “Історія України від найдавніших часів до наших днів” Ю.І. Макара, Б.Ф. Білецького, А.П. Коцура та В.П. Коцура найбільшого розвитку суспільно-політичний рух наприкінці ХХ ст. набув саме в Західних регіонах України, де населення [5, с. 249], найбільше зберегло пам'ять про сою давню державницьку традицію. Крім того, на думку авторів, активізації суспільних рухів, зокрема в Галичині, сприяли перші неформальні газети цього регіону “Вільна Україна”та “Поступ”, що видавалися Дрогобичі та Львові[5].

Перебудова та подальша демократизація українського суспільства помітно позначилася на суспільно-політичному русі в Галичині. Навесні 1988 р. на факультеті журналістики Львівського державного університету виникло Студентське братство. Вже на Установчій конференції, що пройшла й травні 1989 р. Студентське братство обрало Раду організації та затвердило Статут. В роботі конференції брали участь секретарі обкому комсомолу, студенти українського походження з Канади [3, с. 540]. Водночас, на думку авторів видання “Національні процеси в Україні: історія і сучасність” І.О. Кресіної та В.Ф. Панібудьласки остаточно група ініціаторів з числа студентів різних вузів згуртувалась під час під час виборчої кампанії народних депутатів СРСР. Водночас, Студентське братство м. Львова увійшло на правах колективного члена в регіональну організацію Руху [3, с. 540-541]. По великому рахунку братство стало регіональним осередком НРУ, активність якого було важко було вгамувати комуністичній владі, яка найбільше боялася позиції студентства. Транслюючи дискримінаційні передачі про опозицію по телебаченню комуністи водночас наголошували, що “не сталося значних змін у свідомості молоді, особливо студентської та учнівської і це слід мати на увазі” [7, арк. 188].

Хоч як би не старалася комуністична влада зупинити демократичний процес та підписати новий союзний договір, зробити це було нереально. Так, 21 вересня 1990 р. на мітингу, скликаному студентським братством м. Львова, було повідомлено, що група львівських студентів вийде на демонстрацію у Києві перед Верховною Радою республіки під лозунгом “Воля - або смерть”, протестуючи проти прийняття нового союзного договору. Поряд з цим Студентське братство м. Львова поставило ряд вимог перед адміністрацією вищих та середніх навчальних закладів, погрожуючи в разі їх невиконання у встановлені строки закликом студентів до проведення страйків у найрадикальніших формах [3, с. 541]. Задля протидії опозиційному руху радянська влада вдалася до розпалювання міжнаціональної ворожнечі в українському суспільстві. Зокрема, робилися спроби сформувати у громадян південно-східної та центральної України думку про те, що галичани не українці, а спадкоємці поляків і австрійців, котрі знову бажають відвоювати Україну від її “істинних братів-росіян” [7, арк. 187]. 21 січня 1990 р. з нагоди річниць самостійності й соборності України було організовано “людський ланцюг”, що пов'язав Київ зі Львовом та Івано-Франківськом [5, с. 251]. Водночас, цим заходом галичани прагнули спростувати наклеп КПРС про так звану ідею створення Галицької автономії [8, арк. 5].Рух Студентського братства набув широкого розмаху. Вже на середину 90-х рр. ХХ століття Студентські братства існували в Івано-Франківську, Ужгороді та Рівному (студентська спілка “Щире братство”). Досліджуючи національні процеси в Україні дослідники І.О. Кресіна та В.Ф. Панібудьласка приділяють значну увагу саме діяльності Івано-Франківського Студентського братства, яке відрізнялося певною специфікою своєї діяльності та започаткувало відродження Пласту м. Івано-Франківська. Так, серед акцій, що проводило Студентське братство м. Івано-Франківська помітне місце посідає активна участь в передвиборчій кампанії, участь в акції “Дзвін-90” та вечір, присвячений пам'яті УПА, що започаткував ряд заходів, які переросли в День воїнів УПА. Основною метою братства було формування демократичної народної інтелігенції. Водночас, дослідники наголошують на неоднозначному ставленні до братства представників комсомолу [3, с. 541].

Розвиток політичного плюралізму сприяв розгортанню в республіці багатопартійності. Першою формально задекларованою політичною партією стала створена в жовтні 1989 р. у м. Львові Українська національна партія (УНП) на чолі з багаторічним політв'язнем Г. Приходьком. Тривалий час вона була напівлегальною, з початку свого існування не визнавала законів “окупаційної влади” і надалі єдиною серед політичних сил республіки бойкотувала вибори до Верховної Ради [2]. Водночас галицькі опозиціонери у Львівській, Тернопільській та Івано-Франківській областях все ж змогли отримати перемогу під час виборів до місцевих Рад 1990 року. За ухвалою демократичної більшості в місцевих органах влади піднято національні прапори над будівлями Рад по всій Галичині, Львівською Ратушею, біля міської Ради Києва та ще кількох містах України [5, с. 250].

Уже в травні 1990 р. виникли сприятливі умови для утворення Соціал-демократичної партії України, яка виступала проти ідей марксизму-ленінізму. Головою ради партії було обрано А. Павлишина з м. Львів, головою правління - А. Носенка з м. Київ, відповідальним секретарем був призначений О. Голод (м. Київ) та ін. Паралельно партія заснувала власну газету “Социал-демократ Украины”, редакція якої мала знаходитись у Львові. Водночас, як відзначають І.О. Кресіна та В.Ф. Панібудьласка СДПУ мала найбільшу підтримку саме в західних регіонах України [3, с. 566].

У квітні 1990 р. виникає Всеукраїнське політичне об'єднання Державна Самостійність України (ДСУ) націоналістичного спрямування. На загальних зборах 8 квітня 1990 р. у м. Львові було обговорено і затверджено програму і статут, обрано Головну Раду, яку очолив юрист зі Львова І. Кандиба. Членами Головної Ради обрані колишні політв'язні поети З. Красівський та І. Сеник, журналіст А. Лупиніс та члени проводу ОУН Д. Гусяк та П. Дужій. Вже на вересень 1990 р. у її складі нараховувалося 300 чоловік [3, с. 561]. Як відмічають І.О. Кресіна та В.Ф. Панібудьласка кінцевою метою об'єднання був вихід України з СРСР, побудова Самостійної Соборної Української Держави мирним демократичним шляхом через бойкотування виборів, паралізації діяльності існуючого уряду і вимога його відставки, створення тимчасового уряду з представників існуючих партій, які стоять на самостійних позиціях. Основною відмінністю цього об'єднання від інших, на думку дослідників, полягало у тому, що воно базувалося на ідеології ОУН [3, с. 562]. Зауважимо, що опозиційні політичні сили Галичини, часто вдавалися до бойкотування виборів через те, що комуністична влада дискредитувала їх діяльність, що у свою чергу негативно відображалось на рейтингах опозиціонерів.

27 травня 1990 р. в м. Івано-Франківську засновано Спілку Незалежної Української Молоді (СНУМ) - молодіжну громадсько-політичну організацію, яка базувалася на кращих засадах українського національно-визвольного руху [3, с. 562-563]. Окрім програмних засад, ухвалених на І Великому Зборі СНУМ 27 травня 1990 р. членам Спілки запропоновані загальні означення, написані Дмитром Корчинським, які по-суті стали тимчасовою платформою організації [3, с. 563]. Поряд із діяльністю національно-патріотичних сил діяла також антиукраїнська пропаганда газет “Молода гвардія”, “Комсомольське знамя”, телепередачі студії “Гарт”, які користувалися популярністю майже серед 70% студентів СНУМу [7, арк. 187].

Значну загрозу для противників реформ становило призначене на 20 серпня 1991 р. підписання нового Союзного Договору, який передбачав федеративні засади державного устрою. У цей час фактично розгорнулася війна між КПУ та НРУ. Момент був переломним і це чудово розуміли протидіючі сили. Виступаючи в ці дні на засіданні Львівської ради обласної організації УРП, Б. Горинь так оцінив його: “Україна може скористатися... ситуацією і стати незалежною”. Демократичним силам вдалося не тільки встояти, а й за підтримки народних мас перемогти заколотників [2].

До посилення демократичних процесів в Україні спонукало й гальмування розвитку економіки. Намагаючись реформувати економіку на червневому 1987 р. пленумі ЦК КПРС, прийнято постанову, суть якої полягала у поєднанні централізованого директивного планування з наданням підприємствам певної свободи. Розширення самостійності основної ланки виробництва знайшло своє відображення у “Законі про державне підприємство”, ухваленому Верховною Радою СРСР 30 червня 1987 р. Підприємства дістали можливість самостійно планувати виробничу діяльність, укладати контракти зі своїми постачальниками і споживачами без посередництва Держплану. Незважаючи на розкріпачення ініціативи і ділової активності колективів підприємств, керівництву республіки так і не вдалося ліквідувати спад виробництва, побороти нестачу товарів, призупинити зростання дефіциту державного бюджету, послабити соціальне напруження [2]. На думку авторського колективу навчального посібника “Історія України від найдавніших часів до наших днів” Ю.І. Макара, Б.Ф. Білецького, А.П. Коцура та В.П. Коцура Україна прагнула політичної свободи, яка не можлива без економічної самостійності. На думку авторів, основні недоліки структури економіки полягали в її архаїчності притаманній для колоніального характеру. Зокрема, в республіці розвивалися переважно паливні та сировинні галузі, які є водночас трудомісткі та малоприбуткові. А також, Україні нав'язувалося створення понад усяку норму могутніх індустріальних і енергетичних потужностей, підприємств військово-промислового комплексу, що негативно позначилося на екологічній обстановці в республіці [5, с. 254].

Поширенню негативних тенденцій в економіці сприяли організована злочинність, спекуляція, корупція і розкрадання, байдужість самих трудівників [5, с. 255]. Вище згаданим процесам приділяють свою увагу В.С. Кульчицький, М.І. Настюк та Б.Й. Тищик. У посібнику “Історія держави і права України” автори здійснили аналіз процесу суверенізації України. Аналізуючи події в УРСР та порівнюючи розвиток СРСР з провідними державами дослідники вказали на основні недоліки розвитку радянської держави та обґрунтували концепцію європейського розвитку української держави. Водночас, обраний автором, формат наукового дослідження чітко формує загальні уявлення про розвиток та прийняття основних нормативно-правових документів УРСР наприкінці ХХ ст. [4, с. 260-288].

24 серпня 1991 р було прийнято “Акт проголошення незалежності України”. Вже на Всеукраїнському референдумі, що відбувся 1 грудня 1991 р., народ України висловився за незалежну державу. Акт проголошення незалежності підтвердили 28,8 млн. громадян, або 90,32% [5, с. 259].

Вже в перші роки незалежності розгорнула свою діяльність низка суспільно-політичних організацій, насамперед, національно-патріотичного спрямування. 16-17 жовтня 1992 р. створено Конгрес Українських Націоналістів, який згодом перетворися на політичну партію [3, с. 636]. Діяльність організації полягала у проведенні політичних інформаційно-пропагандистських акцій. Водночас, Конгрес тісно співпрацював з обласними організаційними осередками Народного Руху, “Державною Самостійністю України”, Спілкою української молоді, Українським козацтвом, Українською Студентською Спілкою, Українським національним клубом зі Львова та іншими. З часом Збір Конгресу започаткував проведення, теоретичних конференцій, зокрема у Тернополі було проведено конференцію на тему “Ідеологія українського націоналізму”. Поряд з конференціями було організовано регулярні теоретичні вишколи. Так, для галицьких міст було утворено центри у Львові та Луцьку, а для південних областей - у Миколаєві, на яких були прочитані лекції з історії ОУН, питань етногенезу, теорії нації тощо [3, с. 637]. Розвиток українського націоналізму, на думку І. О. Кресіної та В.Ф. Панібудьласки був спрямований на надання українського змісту державному, політичному та духовно-культурному життю незалежної держави; сприяння формуванню національної свідомості; консолідації націоналістичної молоді та інтеграції українського суспільства в єдину українську націю [3, с. 639]. Подібні конференції проводилися представниками Руху та інших неформальних організацій у Львові 15-17 грудня 1989 р., на якій представники “Руху” активно домагалися включити в неї питання про 6 статтю Конституції СРСР, проведення прямих виборів. Пропонувалося створити незалежних профспілок, провести референдуми про вихід України з СРСР та ін.

Таким чином,суспільно-політичний рух на західноукраїнських теренах, а особливо в Галичині наприкінці 1980-х - початку 1990-х рр. ХХ ст. виступив провісником незалежності України. І хоч, діяльність значної кількості громадсько-політичних організацій наштовхувалася на рішучий опір з боку КПРС, яка прагнула зберегти монополію на владу, рух за українську державність набував ще масштабнішого розмаху.

суверенізація політичний національний свідомість

Список використаних джерел