Україна в умовах розвитку промислового капіталізму і буржуазної трансформації двох імперій (друга половина ХІХ - початок ХХ ст.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний лінгвістичний університет

Україна в умовах розвитку промислового капіталізму і буржуазної трансформації двох імперій (друга половина ХІХ - початок ХХ ст.)

Ю. Терещенко

Скасування кріпосного права. Реформи 60-70-х років

У середині XIX ст. процес розкладу кріпосницьких відносин і розвиток капіталізму значно поглибилися. В Україні швидко зростала кількість заводів і фабрик, причому підприємства з кріпацькою працею, які належали поміщикам, становили лише 5,8%. Вони не могли конкурувати з капіталістичними підприємствами, які широко застосовували машини і вільнонайманих робітників. Поміщицькі господарства перебували у кризовому стані, заборгованість їх власників напередодні скасування кріпацтва досягла 400 млн. крб. Навіть поміщики розуміли, що кріпосництво гальмує економічний і суспільний розвиток. Селянство, яке не хотіло миритися зі своїм рабським становищем, дедалі частіше виявляло непокору, загрожуючи самодержавній системі в цілому.

Вихід із внутрішньої кризи, що могла виникнути в Російській імперії, царизм бачив у посиленні зовнішньополітичної експансії. Микола І здійснив спробу реалізувати давні імперські зазіхання щодо Туреччини - витіснити її з Балканського півострова, встановити контроль над Босфором і Дарданеллами і перетворити Чорне море у внутрішній водний басейн Росії. Ідеологічним підґрунтям агресивної зовнішньої політики царизму було казенне слов'янофільство, яке проповідувало російську ідею єдності слов'ян у мовній і релігійній сферах з подальшою державно-політичною інтеграцією слов'янських народів під скіпетром російського «білого царя».

Приводом до розв'язання війни проти Туреччини була передача турецьким урядом ключів від Віфлеємського храму в Єрусалимі у розпорядження католицького духовенства. Російський імператор вимагав відновити права православних в Єрусалимі і визнати його патроном усіх православних в Османській імперії. Султан відмовився виконати ці вимоги, і тоді в червні 1853 р. Росія без оголошення війни окупувала залежні від султана Молдавію і Валахію і суттєво просунулася на Балканах на території Болгарії.

Експансія Росії викликала протидію Англії і Франції, які більше не бажали миритися з російськими територіальними і політичними претензіями. В березні 1854 р. їх уряди оголосили війну Росії, остання опинилася у цілковитій міжнародній ізоляції. Австрія і Пруссія несподівано висунули вимогу вивести російські війська з балканських теренів, і Росія була вимушена вести оборонні воєнні дії. На початку вересня 1854 р. англо-французькі війська висадились у Криму, який став головним театром збройного протиборства сторін.

Російська імперія зазнала кілька поразок і її основні сили були змушені відступити на північ, залишивши напризволяще Севастополь - головну базу Чорноморського флоту. Майже річна оборона не вплинула на загальний перебіг кампанії, і Росія була змушена капітулювати. В березні 1856 р. у Парижі було підписано мирний договір на умовах, висунутих переможцями. Росія була позбавлена права мати військово-морський флот на Чорному морі, під владу Туреччини знову була повернена південна Бессарабія.

Кримська війна продемонструвала всю економічну і технічну відсталість кріпосницької Росії. Відсутність шляхів сполучення, застаріле озброєння, забитість солдатів, гноблених офіцерами-кріпосниками, зумовили поразку російської армії у війні з розвинутими європейськими країнами. Росія втратила ту домінуючу роль, яку вона відігравала в Європі, поступившись Франції. Кримська війна різко погіршила становище українського селянства, особливо в регіонах, прилеглих до театру воєнних дій.

У 50-ті роки знову посилився селянський рух, який увінчався масовими повстаннями селян на Київщині навесні 1855 р. Цей виступ, що увійшов в історію під назвою «Київської козаччини», охопив понад 500 сіл Таращанського, Васильківського, Київського, Звенигородського, Черкаського, Уманського, Сквирського, Канівського повітів - місцевості, де зберігалися живі спомини про козацтво. У зв'язку з початком Кримської війни уряд видав маніфест, який закликав усі стани добровільно формувати ополчення. У деяких селах місцеві священики роз'яснювали селянам, що вони мусять стати на захист віри і батьківщини, як їхні предки - козаки. В результаті селяни Київщини, де був надзвичайно сприятливий ґрунт для реанімації козаччини, розпочали масово організовуватися на козацький взірець, відмовляючись від панщини, вимагали від священиків, щоб вони записували їх у козаки. Жодні погрози поміщиків, чиновників, роз'яснення священиків не могли запобігти зростанню антикріпосницьких настроїв. У багатьох місцях стихійно виникало селянське самоврядування, висувалися ватажки, які закликали до збройного опору царським військам.

Український селянський рух показав європейському політикуму, що Росія не є такою сильною державою, якою вона хотіла здаватися. Виявлялось, що їй загрожує не лише польська шляхетська ребелія, а й потужний селянський рух, здавалося, назавжди упокорених українських теренів.

Спостереження українських дослідників свідчать, що на відміну від російських губерній, де селяни виявляли наміри якомога швидше потрапити до війська і в такий спосіб уникнути панщини, київські селяни прагнули стати козаками і саме на цій підставі звільнитися від панщини і мати самоуправління. Отже, «Київська козаччина» набувала специфічного національно-політичного забарвлення, яке усіляко намагався затушувати російський уряд. Недаремно у свідченнях урядового чинника Лебединцева однозначно висловлюється скептицизм щодо лояльності київського селянства до царських маніфестів і констатується виразне прагнення селян до волі й козацтва і рішучий радикалізм селянського руху, який спрямовувався проти російського панування. Лише брак зброї у розпорядженні «Київської козаччини» був причиною її швидкого придушення.

На придушення руху уряд кинув значні сили карателів, які жорстоко розправлялися з повсталими. Тисячі селян було покарано різками, кинуто до тюрем і заслано до Сибіру. Однак і після придушення «Київської козаччини» виступи не припинялися. Навесні 1856 р. масовий селянський рух розгорнувся на півдні України - у Катеринославській, Херсонській, частково Харківській губерніях. Приводом були чутки, нібито цар закликає переселятись у Крим і надає переселенцям волю і землю. Щоб не допустити проникнення селян до Криму, уряд кинув на Перекоп, дніпровські переправи численні військові підрозділи, поліцію. Між селянами й військами відбулося кілька збройних сутичок. Зрештою і цей селянський виступ було придушено.

Ще в ході кримської компанії помер цар Микола І. На російський престол зійшов вихований у ліберальному дусі поетом Жуковським Олександр II. Він мусив визнати, що краще звільнити селян «згори», ніж чекати, коли звільнення відбудеться революційним шляхом. У січні 1857 р. було організовано таємний комітет, який розпочав підготовку до «поступового, без крутих і різких поворотів звільнення селян». У губерніях були створені дворянські комітети, які розробляли умови здійснення реформи на місцях.

У січні 1858 р. таємний комітет було реорганізовано у Головний комітет у селянській справі, який керував підготовкою реформи. При ньому працювали редакційні комісії, що узагальнювали матеріали губернських комітетів. І в Головному, і в губернських комітетах точилася боротьба між представниками двох напрямів. Більшість поміщиків, насамперед у чорноземних районах, прагнула зберегти за собою максимальну кількість землі, а селянину віддати якнайменший наділ. У нечорноземних губерніях, де основний прибуток одержували за рахунок відхідного промислу селян, поміщики виступали за звільнення їх із землею, але за викуп.

Поміщики в Україні здебільшого поділяли найконсервативніші погляди на реформу. Особливо боялися наділяти селян землею поміщики степових районів України, де гостро відчувалася нестача робочих рук, які вони боялися втратити. Проте деякі поміщики усвідомлювали, що звільнення селян без землі небезпечне для їхнього класу. До таких належали, зокрема, відомі українські діячі В. Тарновський і Г. Галаган, які працювали у Чернігівському губернському комітеті.

19 лютого 1861 р. Олександр II підписав «Положення про селян» і маніфест. Селяни звільнялися від особистої залежності, ставали «вільними сільськими обивателями» і одержували низку громадянських прав. Однак вони не діставали їх у тому обсязі, яким користувалися привілейовані стани. Селяни мали сплачувати подушний податок, відбувати рекрутчину, до них застосовувалися тілесні покарання, які було скасовано лише у 1904 р. З метою забезпечення своєчасного виконання селянами численних повинностей зберігалася сільська община з її круговою порукою та іншими обмеженнями.

Одночасно з особистим звільненням селяни за великий грошовий викуп одержували певний земельний наділ. Причому поміщики могли зменшувати наділи, обмінювати їх на інші ділянки, чим забезпечували собі якнайвигідніші умови господарювання. У результаті, за офіційними відомостями, поміщики Лівобережжя і степових районів України відрізали у селян понад мільйон десятин землі, або майже 28% дореформеного селянського землекористування. Однак фактично ця кількість була значно більшою і подекуди досягала 50% і більше.

Під впливом польського повстання 1863 р. змінився зміст реформи в Правобережній Україні. Спочатку вона мала такий самий характер, що і в Лівобережній. Проте намагання царизму привернути на свій бік селян на противагу опозиційним польським шляхетським колам змусило уряд піти їм на поступки. Селянам повернули усі відібрані після інвентарної реформи 1848 р. землі і зробили додаткові прирізки. Усього тут було прирізано 1365 тис. десятин. Однак Правобережжя все ж залишилося районом найбільшого селянського малоземелля.

У поміщиків були кращі орні землі, ліси, вигони, водопої, пасовиська тощо, селянам же залишилися найгірші ділянки, за які вони мали сплатити 503 млн. крб. , тоді як за дореформеними цінами одержана селянами земля коштувала 128 млн. крб. Лише у січні 1907 р. під тиском революційного аграрного руху царизм припинив стягнення викупних платежів, які на той час досягли 382 млн. крб. Меншими були викупні платежі у державних селян, земельний наділ у яких був більшим, ніж у поміщицьких. Внаслідок реформи більшість кріпаків і дворових, які не одержали землю, поповнили прошарок робітництва. Таким чином, реформа 1861 р. була проведена насамперед з урахуванням економічних інтересів поміщиків за рахунок пограбування селян, їх соціального обмеження. Вона зберігала численні пережитки кріпосництва, серед яких найістотнішим було збереження поміщицьких латифундій. Ще два роки після оголошення маніфесту селяни мусили виконувати колишні повинності на поміщика. Це спричинило заворушення в Україні, де першими виступили селяни Чернігівщини. Усього у 60-х роках в Україні мало місце близько 2870 селянських виступів, в яких брали участь мешканці 4390 сіл з населенням понад 2,2 млн. чоловік. Найбільшу кількість їх (77,2% загального числа) відмічено на Правобережжі. Для впровадження царського маніфесту в губернії було відправлено генерал-ад'ютантів з надзвичайними повноваженнями.

І все ж реформа, буржуазна за своїм головним змістом, ліквідувала монопольні права дворянства на землю, скасувала особисту феодальну залежність селянина від поміщика, дала поштовх широкому застосуванню вільнонайманої праці. Тим самим були створені умови для швидкого розвитку капіталізму. Вона масштабно поглибила буржуазні перетворення в усіх сферах суспільно-політичного життя Російської імперії. Важливе значення мало створення земств - місцевого самоврядування, які діяли під контролем урядової адміністрації. Земське самоврядування відіграло надзвичайно важливу роль у соціально-економічному і культурному житті як Росії, так і України. Воно охоплювало всі сфери місцевого життя, і в ньому брали участь усі верстви населення, що мали земельну власність: дворянство, духовенство, міщанство, селянство. Згідно із земською реформою 1864 р. створювались губернські й повітові земські управи. Гласних повітових зборів обирали по трьох куріях від трьох станів - землевласників, міських та сільських громад, причому виборча система забезпечувала перевагу дворянам. Головою земських зборів був предводитель дворянства (повітовий, губернський).

Земські установи були введені у всіх губерніях України, крім Правобережжя, де чимало поміщиків брали участь у польському національно-визвольному русі. Лише в 1911 р. земства були запроваджені і на Правобережжі. Земські органи мали повноту влади і опікувалися місцевою промисловістю й торгівлею, школами, лікарнями, статистикою, страхуванням, шляхами місцевого значення та ін.

Земства були тісно пов'язані з українським рухом. При цьому слід мати на увазі, що в них працювали люди, які внаслідок своєї «політичної неблагонадійності» не могли влаштуватись на працю в державних установах. Серед земців були В. Тарновський, І. Лучицький, І. Шраг, Б. Грінченко, В. Самійленко, М. Коцюбинський, О. Лашкевич, родини Русових і Дорошенків. Земства демонстрували зразки класового співробітництва, хоча в їхньому середовищі не бракувало і радикально налаштованих діячів. До цього спонукав конкретно-професійний характер діяльності земств, спрямований на загальне піднесення рівня місцевого життя.

У 1870 р. була проведена реформа міського самоврядування, згідно з якою у містах строком на 4 роки обиралися органи міського управління - міські думи. Їх члени - думські гласні - мали право бути обраними на основі певного майнового цензу, який забезпечував перевагу у міських думах представникам середньої і великої буржуазії. Земства та міські думи з часом стали осередками буржуазно-ліберальної опозиції самодержавству.

Найбільш послідовно принципи буржуазно-демократичного права були втілені у судовій реформі 1864 р. Якщо раніше суд у Російській імперії був становий, закритий і повністю залежав від адміністрації, то тепер він мав діяти за основними принципами права. Суд відбувався відкрито й вершився присяжними засідателями, у ньому брали участь обидві сторони - обвинувачені й обвинувачі. Суду забезпечувались гласність і незалежність від адміністрації. Окружні суди становили першу судову інстанцію, а кілька окружних судів - судову палату, яких в Україні було три - Київська, Харківська й Одеська. Касаційні функції виконував сенат. Для вирішення дрібних справ вводився інститут мирових суддів, яких обирали на трирічний термін на зборах земських і міських гласних. Над ними стояли повітові з'їзди мирових суддів. Однак і суд зберігав чимало феодально-кріпосницьких пережитків - становий волосний суд для селян, окремі суди для військових, духовенства тощо.

Значних змін зазнало шкільництво і цензурна справа. Згідно з відповідним положенням (1864) в імперії вводилась єдина система початкового навчання. В умовах жорстокого національного гноблення, якого зазнавали народи Російської імперії, в українському суспільстві розпочався рух за запровадження навчання українською мовою, принаймні у народних школах. Навіть ліберальний міністр освіти О. Головін у проекті й статуті про народні школи висловився за те, щоб починати навчання місцевою мовою, а потім переходити на російську. У цей же час 84 вчителі київських щоденних і недільних шкіл, серед яких були В. Антонович,

М. Драгоманов, П. Чубинський, надіслали до Петербурзького комітету грамотності заяву про необхідність навчання українською мовою. Однак спеціальна урядова нарада відхилила цю вимогу, що було затверджено статутом про початкові народні школи, виданим 14 липня 1864 р.

У галузі середньої освіти створювались класичні і реальні чоловічі та жіночі гімназії, навчатись у яких мали право усі стани. До університету приймали осіб, що закінчили гімназію. Випускники реальних гімназій одержували право на вступ до вищої технічної школи. Відновлювалась академічна автономія в університеті з радами професорів, які керували усім університетським життям. Цензурні установи із відання Міністерства народної освіти переходили у підпорядкування Міністерства внутрішніх справ. У разі виявлення у виданнях порушень вимог цензури їх видавці притягались до суду.

Істотних змін зазнала організація збройних сил. Уся територія імперії була поділена на військові округи. В Україні їх було три - Київський, Одеський і Харківський. У 1874 р. було прийнято новий воєнний статут, що запроваджував загальну військову повинність для всіх чоловіків, які досягли 20 років, і ліквідував рекрутські набори. Термін служби у сухопутних військах скорочувався до 6 років, на флоті - до 7.

Таким чином, реформи 60-70-х років створювали необхідні умови для подальшого розвитку буржуазних відносин. Росія швидко йшла по шляху капіталізму.

Економічне життя в Україні у пореформений час (60-90-ті роки ХІХ ст.)

Реформи суспільного устрою в імперії дали поштовх бурхливому розвитку капіталізму в усіх її складових. Цей процес знайшов благодатний ґрунт і на українських теренах. Скасування кріпацтва створило насамперед необхідні умови для вільного обігу робочої сили і розширення робітничого ринку. Його формування, стимульоване припливом у промисловість значних прошарків безземельного і малоземельного селянства, стало важливою складовою капіталістичного господарства України.

Неабияке значення для дальшого розвитку промисловості і сільського господарства мала розбудова залізничного транспорту, який прийшов на зміну давнім чумацьким шляхам. Однак українські господарські інтереси в цьому контексті увійшли у зіткнення з інтересами російської буржуазії, яка вимагала вигідних для неї напрямків залізничних магістралей. Саме тому в Україні залізниці з'являються на двадцять років пізніше, ніж в Росії. Імперський уряд з огляду на інтереси російської буржуазії визначав першочерговим завданням розбудову залізничної мережі півночі і певною мірою гальмував інші проекти. У 1864 р. в офіційному виданні Центрального статистичного комітету Міністерства внутрішніх справ «О направлении железных дорог в Юго-Западной России» зазначалося, зокрема, що «після завершення Кримської війни усі сили Держави спрямувались на прокладання залізниць на півночі, а південь, найбільш продуктивна половина Росії, залишився забутим. Південна Росія усе більше й більше проймається переконаннями, що її інтереси стоять в очах уряду на другому плані і що прибутки усієї держави використовуються лише для користі й вигід його північної половини. Укорінення подібного переконання може призвести до повного роз'єднання між інтересами півночі і півдня». Для багатьох обсерваторів тогочасного економічного життя імперії ці суперечності викликали порівняння з протистоянням півночі і півдня в Сполучених Штатах Америки. На грунті суперечностей економічних інтересів України і російського центру продовжилося формування територіального розуміння інтересів української економіки, яке почало формуватися ще в першій половині ХІХ ст. Прикметною у цьому зв'язку є поява праць українського економіста і статистика М. Яснопольського. У статті «Экономическая будущность Юга России и современная его отсталость», опублікованій у 1871 р. у часописі «Отечественные записки», він передбачив майбутнє зростання промисловості Донбасу та її роль як у загальноросійській економіці, так і в перетвореннях народного господарства України та її суспільного розвитку. «У наш час державне переважання півночі Росії спирається в дуже сильній мірі на його економічну перевагу, а коли остання перейде на бік Півдня, і його населення, при змінених умовах, розвине свої природні розумові здібності, тоді Південна Росія вийде із пасивної своєї нинішньої ролі і набуде значення, яке відповідає завдаткам країни та її мешканців». Ще до відкриття покладів залізної руди у Криворіжжі на основі ретельного вивчення статистичних матеріалів, окремих галузей промисловості вчений передбачав їх швидкий розвиток і водночас землеробства, прокладання через Південь важливих торгівельних шляхів, зростання міст, кількості населення тощо. Зрештою формування територіального усвідомлення української економіки і відповідно української територіальної буржуазії не могло не викликати колізій з тогочасним безправним політичним станом України. Українська буржуазія була не в змозі ефективно захищати свої інтереси перед експансією російського капіталу, що неминуче вело до усвідомлення не лише територіальної окремішності економіки України, а й окремішності національної.

Першою великою (653 км) залізницею в Україні була магістраль, яка з'єднувала Київ з Одесою (1871). Дещо раніше (1870) завершилося будівництво Курсько-Київської залізниці (473 км), в результаті чого Київ дістав сполучення з Москвою і Центральним промисловим районом. У 1873 р. Київ був зв'язаний залізницею з Берестям (650 км).

Курсько-Харківсько-Азовська залізниця зв'язувала сільськогосподарські губернії Росії з промисловим Донбасом та Азовським морем, а Лібаво-Роменська - хлібні регіони України (Полтавщину) з Балтійським морем. Інтенсивно будувалися залізниці на Донбасі, Катеринославщині та ін. В результаті у середині 80-х років в Україні було завершено будівництво основних магістралей, які з'єднали її економічні регіони з головними центрами Росії, морськими портами Балтики й Чорномор'я, Західною Європою.

У наступні десятиріччя мережа залізниць ще розширювалася і досягла у 1900 р. 8417 км (у 1865 - 19 км). Швидкими темпами розвивався морський та річковий транспорт. Річкові артерії України обслуговувало 220 пароплавів вантажопідйомністю 1,2 млн. пудів, до її морських портів було приписано 280 пароплавів, на які припадало 51% усього тоннажу парового флоту Росії. Інтенсивний розвиток шляхів сполучення сприяв втягуванню різних районів України у ринкові відносини, зростанню промисловості, міграції населення, розширенню внутрішнього ринку.

Скасування кріпацтва, проведене «згори», зберегло за поміщиками величезну земельну площу. Згідно із земельним переписом 1877 р. , з 43 млн. десятин, які належали різним власникам в Україні, 33 тис. дворян володіли 16 млн. десятин землі, або 37%; казенні, удільні, церковні, монастирські й купецькі землі становили понад 7 млн. десятин, або 18%; 1590 тис. селянських дворів мали близько 20 млн. десятин (з них 19 млн. десятин надільної, продаж і купівля якої заборонялась, і понад 1 млн. десятин приватновласницької землі), або приблизно 46% усіх земель.

Реформа 1861 р. дала значний поштовх розвитку капіталістичних відносин у сільському господарстві, зруйнувала становий характер землеволодіння й перетворювала землю на товар. З 1863 р. по 1902 р. у ринковий обіг увійшло понад 25 млн. десятин приватновласницької землі, насамперед тієї, що належала дворянам. Це призводило до нестримного скорочення дворянського землеволодіння, яке з 1877 р. по 1905 р. скоротилося майже на третину. Найбільш інтенсивно цей процес відбувався на півдні України, де за той період дворянське землеволодіння зменшилося на 49%. Скорочення земельної власності дворянства супроводжувалося розвитком капіталістичного зернового господарства. І все ж поміщицькі латифундії залишалися суттєвим фактором в аграрних відносинах.

Більше половини землі, за земельним переписом 1877 р. , належало 1,7% власників з розміром маєтку понад 1 тис. десятин. З них 111 родин мали в середньому по 18 тис. десятин, серед них виділялися земельні магнати, яким належали десятки тисяч десятин землі: Браницьким - 167 тис. , Потоцьким - 107 тис. , Терещенку - 141 тис. , Фальц-Фейну - близько 200 тис. десятин тощо.

Одночасно з перетворенням феодального землеволодіння на буржуазне, нагадаємо, скорочувалися селянські наділи. Перепис 1877 р. свідчив про поглиблення соціальної диференціації на селі, зростання сільської буржуазії, яка різними способами оволодівала також надільними землями. Так, незаможні селяни, які становили 27,4% селянських дворів, утримували лише 13,8% надільної землі, тоді як заможні селяни (15,8%) шляхом оренди та іншими способами прибрали до своїх рук 30,3% такої землі. Заможне селянство володіло основною масою тяглової сили, широко користувалося найманою працею. Перепис 1897 р. зафіксував 425 тис. найманих робітників, зайнятих постійно у поміщицьких і селянських господарствах, різних промислах.

Малоземелля селян поряд із збереженням поміщицького великого землеволодіння і зміцненням сільської буржуазії, експлуатація бідніших верств шляхом кабальної оренди, різних форм відробітку гальмували розвиток капіталізму на селі.

Дрібні земельні наділи не могли забезпечити незаможним сплату податків й викупних платежів, через що селяни вимушені були шукати заробітків в інших місцях. Аграрне перенаселення - цей наслідок кріпосництва - найбільш гостро відчувалось у Київській, Полтавській і Подільській губерніях, дещо менше - у Чернігівській та Харківській. Основна маса селян шукала собі заробітків на сільськогосподарських роботах у степових районах України, Бессарабії, на Дону, Кубані. З кінця XIX ст. починає швидко наростати переселенський рух, який спочатку стримувався царизмом в інтересах поміщиків. Ситуація змінилася, коли у 1891 р. розпочалося будівництво Сибірської залізниці, що потребувало колонізації всієї прилеглої до неї зони. З 1886 р. по 1905 р. з України у Сибір переселилося 535 тис. селян.

Реформа 1861 р. хоча й пограбувала селянство на користь поміщиків, однак водночас ускладнила становище останніх. Деякі з них швидко пристосувалися до нової ситуації, впроваджували новітню агротехніку, машини та ін. , що підвищувало конкурентну спроможність їхніх господарств. Поліпшенню агрокультури в них сприяли розвиток цукрової промисловості та розширення бурякових плантацій, які потребували старанного обробітку ґрунту, догляду за посівами і залишали після себе добре підготовлений ґрунт для зернових. Цукрова промисловість, таким чином, стала суттєвим фактором прогресу сільського господарства насамперед на Правобережжі, а також у ряді районів Лівобережжя. На Правобережжі, де одержували найбільші врожаї, вирощували переважно озимі, що свідчило про вищий рівень культури землеробства. На Лівобережжі яровий клин перевищував озимий.

У поміщицьких господарствах застосовувалися різні методи використання робочої сили. З одного боку, була поширена система відробітків: там, де власники маєтків були обтяжені боргами, у дрібних поміщицьких господарствах, які намагались, як і раніше, використовувати працю селянина з його худобою і реманентом. З другого боку, розвивалася капіталістична система, яка ґрунтувалася на праці вільнонайманих робітників, які обробляли землю знаряддям власника. Тут найчастіше застосовували вдосконалені знаряддя праці, машини, що забезпечувало підвищення продуктивності праці і врожайності.

Капіталістична система переважала у південних і правобережних районах України. Тут великі поміщицькі господарства широко застосовували вільнонайману працю, машини. Капіталістичний характер мали господарства численної сільської буржуазії Півдня. На Чернігівщині панували відробітки, тоді як на Харківщині й Полтавщині - змішана система господарювання. Відробіткова система була прямим пережитком кріпосництва й була головною причиною гальмування сільськогосподарського капіталістичного виробництва.

Сільське господарство України характеризувалося, насамперед, виробництвом зерна (90% посівної площі), технічні культури займали лише 4%. У другій половині XIX ст. різко підвищився валовий збір зернових. Якщо у 1864-1866 рр. він становив у середньому 398 млн. пудів, то в 1892-1900 рр. - понад 740 млн.

Інтенсивне розорювання земель та скорочення кормових угідь призвело до зниження поголів'я окремих видів худоби, насамперед овець і волів. Майже повністю занепало вівчарство, що пояснювалося появою на зовнішньому ринку дешевої австралійської вовни, скороченням внутрішнього ринку, зумовленим промисловими кризами, тощо. Поряд з цим зросло поголів'я коней. У цілому загальна кількість великої рогатої худоби збільшилася з 1870 р. по 1900 р. майже на 1,2 млн. голів.

Розвиток капіталізму на селі спричинив істотні соціальні зрушення, насамперед швидке формування сільськогосподарського робітництва, яке у 1900 р. становило близько 1 млн. чоловік. Основним районом його зосередження були Катеринославська, Херсонська і Таврійська губернії. Водночас багато сільських робітників було зайнято в цукровому виробництві на Правобережжі. Таким чином, у пореформений період сільське господарство України пішло шляхом капіталістичного розвитку, причому мали місце два його типи - прусський та американський. Перший передбачав переростання кріпосництва у капіталістичну систему на землях поміщиків, другий - перетворення селянина на буржуазного фермера. Обидві системи тривали аж до ліквідації поміщицького землеволодіння у 1917-1920 рр.

З прискореним розвитком капіталізму після реформи 1861 р. пов'язане утворення важливих промислових районів України загальноімперського значення - Донецького вугільно-металургійного, Криворізького залізорудного, Нікопольського марганцевого. Загальноросійського значення набуває виробництво цукру в південно-західному районі. Царський уряд заохочував промисловий розвиток політикою протекціонізму, що робило вигідним ввозити до Росії не товари, а капітал. Наприкінці століття швидко зростає проникнення іноземного капіталу. Його сума, вкладена в російську промисловість, зросла від 245 млн. крб. у 1895 р. до 975 млн. крб. у 1901 р. Одночасно з високими протекціоністськими тарифами забезпечувалися економічні інтереси буржуазії казенними замовленнями. Держава, яка була власником основної мережі залізниць, воєнних підприємств і портів, споживачем різних видів промислової сировини, прив'язувала буржуазію до царизму, що зумовило значне місце воєнно-промислового комплексу в економіці імперії. Великі державні витрати, пов'язані із зовнішньополітичною експансією царату, утриманням поліцейсько-бюрократичного апарату, армії тощо, робили державу боржником західних капіталістів. З 1888 р. по 1904 р. державний борг зріс на 50%. Росія перетворилася на боржника французького, англійського і німецького капіталу.

Значні іноземні капітали були вкладені у вугільну промисловість Донбасу, яка розвивалася швидкими темпами. Якщо у 1860 р. тут було видобуто 6 млн. пудів вугілля, то у 1900 р. - 691,5 млн., або 69,5% загальноросійського вуглевидобутку.

Наприкінці XIX ст. Україна стає головним центром металургійного виробництва імперії: в 1900 р. було видобуто 210 млн. пудів залізної руди, що становило близько 45% загальноросійського видобутку. Відповідно виплавлено чавуну 92 млн. пудів, або 51,8% загальноросійської виплавки, вироблено заліза і сталі - 59 млн. пудів (44%). Поряд з розширенням внутрішнього ринку, іноземними інвестиціями швидкий розвиток металургії пояснювався чудовими природними умовами, добре розвинутою транспортною мережею, високими закупівельними цінами на продукти металургії, встановленими урядом.

Хоча ці галузі промисловості й досягли значних успіхів, вони не задовольняли попит на продукти їх виробництва. Металургійні підприємства переважно працювали на залізничне будівництво, що гальмувало розвиток важкого машинобудування та інших галузей народного господарства. Машинобудування залишалося найвідсталішою галуззю важкої промисловості.

В Україні найбільшого розвитку набуло сільськогосподарське машинобудування, яке у 90-х роках забезпечувало 70% загальноросійського виробництва. Його головними осередками були Олександрівськ, Харків, Одеса, Бердянськ, Миколаїв, Херсон, Київ, тобто насамперед міста тих районів, де найуспішніше розвивалося капіталістичне зернове господарство.

Важливе значення мало транспортне машинобудування. Такі гіганти, як Харківський і Луганський паровозобудівні заводи, виробили у 1900 р. 233 паровози (23% усього їх випуску в Росії). В Одесі, Миколаєві, Херсоні розвивалася суднобудівна і судноремонтна промисловість.

Після скасування кріпосного права завершився технічний переворот у цукровій промисловості. Зросла кількість великих підприємств з механізованим виробничим процесом. Українська цукрова промисловість дала у 1894-1895 рр. 23 млн. пудів цукру, або 84% загальноімперського виробництва. У 1887 р. цукрозаводчики утворили цукровий синдикат, який був одним з перших монополістичних об'єднань у Росії. Цукрове виробництво було найбільш розвинутою галуззю промисловості. Воно характеризувалося значним рівнем технічного оснащення і технології, що забезпечувало високу якість українського цукру, підвищеним попитом на світовому ринку, особливо в Англії. Дальшого розвитку набули виробництва, пов'язані з іншими галузями сільського господарства: винокурне, борошномельне, маслоробне, олійне, тютюнове, шкіряне, суконне тощо.

Розвиток промисловості, проникнення капіталізму на село спричинили збільшення кількості міського населення в Україні. У 1859 р. у містах проживало 1450 тис. чоловік, або 11% усього населення, а в 1897 р. - понад 3400 тис. , або 13,6%. Із 130 міст України, згідно із всеросійським переписом 1897 р. , 11 міст мали понад 50 тис. населення, чотири з них - понад 100 тис. : Одеса (405 тис.), Київ (247 тис.), Харків (174 тис.), Катеринослав (113 тис.). Збільшення чисельності міського населення відбувалося на тлі природного його приросту, а також переселення у південні райони України значної кількості росіян. Якщо у 1863 р. у дев'яти губерніях України проживало 13,4 млн. чоловік, то в 1897 р. - 23,4 млн. , тобто майже вдвоє більше.

Істотні зміни відбулися у класовій структурі суспільства. Так, поглибився і прискорився процес соціального розшарування селянства. Із загальної кількості 2415,2 тис. селянських дворів наприкінці XIX ст. до сільської буржуазії сучасні дослідники відносять 448 тис. дворів, до сільської бідноти - майже 1,5 млн. , і до середняків - приблизно 550 тис. дворів. Селянська біднота, яка розорювалася, поповнювала лави сільськогосподарського і промислового робітництва. На кінець XIX ст. в Україні сформувався робітничий клас, який був позбавлений засобів виробництва і змушений продавати свої робочі руки буржуазії. З усіх вільнонайманих робітників, яких у 1900 р. налічувалося близько 2450 тис. чоловік, у промисловості було зайнято 327 тис. (13,4%), землеробстві - 975 тис. (39,8%), ремісничій і кустарній промисловості - близько 754 тис. (30,7%), на відхідних промислах - 392 тис. (16,1%). Характерною особливістю розвитку робітничого класу в Україні була його висока концентрація на великих підприємствах, особливо у південних районах. На Катеринославщині на великих підприємствах з чисельністю понад 500 робітників зосереджувалося понад 75% їх загальної кількості. Високий рівень концентрації робітництва мав місце на підприємствах Донбасу і цукрових заводах Правобережжя.

Розвиток промисловості супроводжувався припливом у робітничі центри вільнонайманих робітників, насамперед з різних регіонів самої України, а також з Великоросії. В результаті національний склад робітничого класу України був неоднорідним. За переписом 1897 р. у Київській, Полтавській, Харківській, Херсонській, Катеринославській і Таврійській губерніях у всіх галузях промисловості було зайнято 554,3 тис. чоловік, з них росіян - 185 тис. , або 33,4%, українців - 204,2 тис. , або 36,9%, інших національностей - 164 тис. , або 29,6%.

У менш економічно розвинутих губерніях - Волинській, Подільській, Чернігівській - із 199 тис. чоловік, які працювали в усіх галузях промисловості, українців було 86,3 тис. , або 43,3%. Крім українців і росіян, у складі робітничого класу були євреї, поляки, німці та ін.

Зміна соціальної структури українського суспільства призвела до кількісного зростання буржуазії. На час реформи 1861 р. це була нечисленна група, насамперед у цукровій, винокурній та деяких інших галузях промисловості. З розвитком економіки вона поповнювалася за рахунок купців, скупників, лихварів, дрібних товаровиробників, що багатіли, сільських багатіїв, поміщиків, які вкладали капітали у промисловість, та ін. За національним складом буржуазія в Україні була багатонаціональною, однак ключові позиції в економіці займала російська буржуазія, яка проводила загальноімперську лінію, часто ігноруючи економічні інтереси України.

Одночасно зростав і міцнів прошарок української буржуазії. Наприкінці XIX ст. серед верстви міського населення, яка жила за рахунок прибутку з капіталу і нерухомого майна, українці становили 28,2 тис. осіб, або 19,5%. В окремих районах цей процент був ще вищим: наприклад, на Полтавщині - 44,1, Чернігівщині - 45. Капітал українських підприємців був зосереджений переважно у цукровій, харчовій, винокурній, борошномельній та інших галузях промисловості, що переробляли сільськогосподарську продукцію. Серед них було кілька мільйонерів - Терещенки, Яхненки, Симиренки, Харитоненки, Римаренки, власники великих підприємств, насамперед цукрових, горілчаних заводів, олійниць тощо. Слабшими були позиції українських капіталістів у важкій промисловості. Однак і в цій галузі чимало українців володіли вугільними шахтами, рудниками, чавуноливарними і механічними заводами і т. д. З них найбільш відомі Рудченки, Арандаренко, Ясюнович, Алчевський, Панченко та ін.

Чимало з капіталістів, як уже зазначалося, були тісно пов'язані з українським національним рухом. Зокрема, В.Ф. Симиренко фінансував загальноукраїнську щоденну газету «Рада», підтримував коштами журнал «Літературно-науковий вісник» та інші видання. Своє майно він заповів справі національного відродження України. М. Терещенко подарував на культурні та освітні потреби Києва 2 млн. крб. , які були використані для будівництва Політехнічного інституту, зразкової міської школи, Історичного музею тощо. Багато українців було в середовищі торгової буржуазії, особливо на Лівобережжі, де вони становили 26,8% торгового населення. Особливо високою була питома вага українців у складі середньої буржуазії і дрібних підприємців. Близько 210 тис. власників селянських господарств, які застосовували працю постійних вільнонайманих робітників, визнали своєю рідною мовою українську. Таким чином, українська буржуазія дедалі глибше пускала коріння в економічне і суспільне життя України. Однак їй доводилося витримувати гостру конкуренцію на внутрішньому ринку України з боку російської та іноземної буржуазії, які збували тут продукцію обробної промисловості центру та закордону. Конкурентом також виступала і єврейська торгова буржуазія.

Політика російського уряду була спрямована на посилення інтеграції економіки України із загальноімперською. Своєю митною системою та перевізними тарифами уряд прагнув штучно обмежити ввезення до України іноземних машин (насамперед з Німеччини) і тісніше зв'язати її з центром Росії. В результаті буржуазія Півдня була змушена вступати у боротьбу з централістськими проявами економічної політики царату. Так, «Товариство Південно-Західних залізниць» зменшило тарифи на ввезення з Німеччини виробів індустрії та на місцевий цукор, що йшов до Центральної Європи. Здійснюваний проти волі уряду поворот у шляхах українського товарообміну загострював боротьбу між російською буржуазію і капіталістами південних районів. Останні об'єктивно сприяли процесу утвердження економічного організму України, що мав свої специфічні інтереси.

Зміни, які відбувались у соціально-економічному житті України у пореформений період, супроводжувалися значними зрушеннями у суспільно-політичному житті. Посилився національно-визвольний рух проти російського панування в Україні, розширювалась його соціальна основа за рахунок участі в ньому дедалі ширших верств українського селянства, робітництва та інтелігенції, формування національної буржуазії, зрушень суспільної свідомості традиційної аристократичної верстви.

Український суспільно-політичний рух у другій половині ХІХ ст.

Український суспільно-політичний рух від 40-х років ХІХ ст. і до початку ХХ ст. охоплював порівняно невеликі групи людей - переважно інтелігентські верстви. Найважливішими осередками творення нового соціуму були Харківський та Київський університети, інші навчальні заклади, загальноімперські наукові осередки на українських теренах. Як правило, учасники українського руху діяли в рамках розмаїтих груп, організацій і товариств, які висували завдання національно-культурного і політичного відродження України.

Здавалося, що український рух виявляв себе лише у діяльності так званих «свідомих українців», які нараховували кілька тисяч осіб, а решта багатомільйонного населення не мала відношення до української національної проблеми. Однак слід мати на увазі, що окрім зазначених речників національного руху, в українському суспільстві мали місце також інші сили, які певний час ще не виявляли себе активно, але, безперечно, ховали величезний суспільно- політичний потенціал, який дав про себе знати в українському русі початку ХХ століття. Не поділяючи позицій т.зв. національно свідомого українства, ця більш поміркована частина українського суспільства, маючи фактично такі самі цілі, діяла у різних загальноросійських державних і громадських структурах - міських думах, земствах, регіональних відгалуженнях загальноросійських наукових, суспільних інституцій тощо. Часто вони виявляли себе в рамках «територіального патріотизму» або т.зв. «південноросійського» - регіонального.

Чимало українців, яких з тих чи інших ідеологічних причин відштовхувала досить радикальна соціальна платформа українського народництва, опинялися в загальноросійських поміркованих структурах або навпаки - в марксистських гуртках, а згодом - соціалістичних партіях. З часом багато з них влилися в загальноукраїнський потік визвольної боротьби. Це торкається також і численних представників української аристократичної верстви, які не втратили національної ідентичності і зрештою запропонували українському суспільству свій «консервативний проект» у вигляді гетьманату Павла Скоропадського.

Надзвичайно важливим потенціалом розвитку українського руху залишилось українське селянство. Після реформи 1861 р. воно набуло якісно нових рис як соціум, ефективно скориставшись можливістю піднести свій матеріальний і суспільно-політичний рівень. Здавалося, збайдужіле, на думку традиційних українських політиків, українське селянство на початку ХХ ст. спалахнуло вибухом національного самоусвідомлення, мільйонними масами влившись в українську кооперацію, селоспілку, і підтримало Українську Центральну раду як лідера національного руху.

Українцям доводилося діяти в умовах самодержавного режиму, який фактично не допускав відкритого політичного життя і поширення будь-яких опозиційних настроїв у суспільстві. Однак ці зусилля царизму були марними. Не могло запобігти проникненню нових політичних ідей і жорстке правління Миколи І. Після революцій 1848-1849 рр. у низці європейських країн вони поширюються в Росії, а також в Україні. Розправа з учасниками Кирило- Мефодіївського братства не зупинила громадсько-політичної діяльності братчиків. Не припиняв своєї боротьби і Т. Г. Шевченко. «Караюсь, мучуся. . . але не каюсь!» - зізнавався поет в одному із своїх віршів, написаних у далекій Орській фортеці. У роки ув'язнення та заслання (1847-1857) Шевченко створює низку геніальних ліричних поезій, в яких особисті переживання переплелися з глибинними соціальними і національними мотивами, уболіванням за долю України, її народу. Побутова лірика поета цього періоду відрізняється від попередньої гострішим відчуттям драматизму української дійсності, палким протестом проти національного поневолення і кріпосництва. Після заслання (1857-1861) Шевченко створює низку творів («Неофіти», «Юродивий» та ін. ), в яких з новою силою утверджує ідею безкомпромісної боротьби з російським режимом в Україні, з усіма проявами тиранії і національного гноблення.

Однією з особливостей творчості Т. Шевченка є її національно-українська сутність. Поета відрізняло від інших українських діячів безкомпромісне засудження антиукраїнської політики Російської імперії. Його постать дала могутній поштовх до формування національної свідомості у якнайширшого загалу та утвердженні в ньому ідеї української самостійності. Основні теми та образи поезії Т. Шевченка взяті з української національної традиції, народної творчості або з особистого життя поета, пов'язаного фактично з усіма соціальними верствами України. У творах Т. Шевченка виступають улюблені народом герої - кобзар-бандурист, козак - борець за волю краю, безталанна дівчина, мати, яка вболіває за своїх дітей, селянин, що зазнає страждань у кріпацькому ярмі. Водночас важливою загальнонаціональною ознакою Шевченкової поезії є звернення до історичної тематики, яка пронизує усю творчість поета. Почавши з романтичного захоплення козацтвом, його звитяжними походами, лицарською відвагою, величними постатями українських гетьманів, героїкою боротьби з Польщею і Москвою, турками і татарами, Т. Шевченко з часом зумів побачити не лише світлі романтизовані сторінки історичного минулого України. Він ставить під сумнів доцільність акції Хмельницького у Переяславі («Суботів», «Розрита могила», «Великий льох») або показує драматизм поривань Семена Палія, перед яким оживає постать «сивого гетьмана» Мазепи («Чернець»), подає картини руйнування Запорозької Січі та введення російських порядків в Україні («Невольник») тощо.

У творчості Т. Шевченка, який своїм вогневим словом возвеличив «малих отих рабів німих», найповніше втілився нескорений дух українського народу, його прагнення до волі, правди і добра. «Він був сином мужика - і став володарем у царстві духа, - писав про Т. Шевченка Іван Франко. - Він був кріпаком - і став велетнем у царстві людської культури. . . Найкращий і найцінніший скарб доля дала йому лише по смерті - невмирущу славу і всезростаючу радість, яку в мільйонах людських сердець все наново збуджуватимуть його твори».

Поразка у Кримській війні, яка продемонструвала усьому світу економічну й соціальну відсталість кріпосницької Росії, спричинила кризу її бюрократично-поліцейської державної системи. Після смерті Миколи І почалося ліберальне правління Олександра II, від якого російська громадськість чекала суспільних реформ, пом'якшення суворого режиму минулого царювання. Невдовзі новий імператор амністував усіх членів Кирило-Мефодіївського братства, крім Т. Шевченка, який вийшов на волю лише в липні 1857 р. після тривалих зусиль російської та української громадськості, спрямованих на його звільнення.

У Петербурзі, який у цей період став місцем зосередження і творчої діяльності низки представників української інтелігенції, знову зустрілися Шевченко, Куліш, Костомаров, Білозерський та інші українські діячі. У центрі суспільно-політичного життя стояло питання про звільнення селян від кріпацтва, що стало одним з головних завдань українського громадянства. Т. Шевченко нав'язує особисті контакти з низкою представників російської інтелігенції. За свідченням сучасників, український поет користувався в цей час найбільшою популярністю у столичних літературних колах. Його залучають до співпраці російські журнали різних суспільних напрямків - від слов'янофільського «Паруса» до ліворадикального «Современника».

У Петербурзі засновується українське товариство «Громада», в якому найбільш активними були Костомаров і Куліш. Підтриманий відомими українськими жертводавцями, великими землевласниками Тарновським і Галаганом, Куліш організує у північній російській столиці власну українську друкарню і починає видавати дешеві книжки для народного читання під загальною назвою «Сільська бібліотека», де друкуються твори Шевченка, Куліша, Марка

Вовчка, Квітки-Основ'яненка, Мордовця, Ганни Барвінок, Стороженка та ін. Він опублікував також свій історичний роман «Чорна Рада», «Записки о Южной Руси», альманах «Хата», які сприяли піднесенню національної свідомості різних верств суспільства.

Однак найбільшим досягненням петербурзької «Громади» стало видання щомісячного журналу «Основа» (1861-1862), який відігравав роль головного загальноукраїнського друкованого органу. Часопис посів важливе місце в історії української духовності. Це був перший національний суспільно-науковий і літературний часопис, який мав великий вплив на розвиток українського руху і піднесення національної свідомості. Протягом майже двох років він формував і суттєво впливав на літературний процес в Україні, розвиток її культури.

У працях М. Костомарова, П. Куліша, О. Лазаревського, П. Житецького, Т. Рильського порушувалися такі важливі проблеми, як соціальна сутність категорій родина, рід, нація, держава, вивчалися суспільні стани, національно-психологічні особливості українського народу, його взаємини з сусідніми народами. Знайшли обговорення такі суспільні питання, як селянська реформа 1861 р. , взаємини Великої України з Галичиною та інші актуальні проблеми.

Часопис видрукував літературні твори понад 40 авторів. Він мав важливе значення для подальшого розвитку української історіографії, утверджуючи в суспільній свідомості самостійність української нації та окремішність українського історичного процесу.

Діяльність «Основи» та гурту пов'язаних з нею українських діячів викликала підозрілу реакцію й упереджені оцінки більшості представників російського суспільства, усіх його основних течій. Якщо державні чинники імперії якийсь час не реагували на появу «Основи» та активізацію українського руху, то реакція російської ліберальної преси, низки представників інтелігенції була досить гострою і різко негативною. Причиною був успішний розвиток українського літературного процесу і посилення його громадсько-політичного впливу в різних верствах українського суспільства. В результаті, якщо якийсь час, від початку ліберального правління Олександра І російські журнали досить часто друкували українські літературні твори, то невдовзі ситуація різко змінюється і замість прихильності до українського слова, його носіїв у публічному житті виникає непримириме заперечення української культури, намагання довести, що мови, культури взагалі немає, а український рух кваліфікується як польська інтрига. Зокрема, редактор «Московских Ведомостей» і «Русского Вестника», представник спочатку поміркованого російського лібералізму М. Катков намагався переконати російську громадськість, що українська мова у творах українських літераторів є повністю штучною. Він стверджував, що наміри української інтелігенції творити власну літературу і науку є хибними і йдуть врозріз з потребами реального життя.

Вже від початків видання українського часопису чільник московських істориків та археологів П. Погодін звернувся до М. Максимовича із закликом, щоб той вплинув на «ослепленных» видавців «Основи». Погодін побачив у програмі часопису та його статтях небезпечний заклик до поділу мови, літератури і всього культурного життя Росії: «Что затевают малороссийские писатели, - зазначав він у листі до свого українського респондента. - Там (у Європі - Ю.Т. ) силятся соединить Неаполь с Пьемонтом, и Венецию с Римом, а мы хотим делиться в Полтаве, Курске, Воронеже! Пусть возделывается язык, процветает литература, развивается жизнь, - а делиться то для чего?»