Діяльність української церковної еліти ранньомодерного часу як цивілізаційний чинник розвитку Російської імперії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Діяльність української церковної еліти ранньомодерного часу як цивілізаційний чинник розвитку Російської імперії

З часів відомого фундаментального дослідження К. Хар- ламповича, яке змалювало узагальнену картину української присутності в Росії [16], в українській і російській історіографії з'явилося чимало праць, присвячених провідним церковним діячам XVII-XVIII ст. Досліджуючи місце і роль українців у житті Російської імперії, вчені простежували аналогії з подібними в історії явищами, коли один народ, залежний у військовому та політичному плані від іншого народу, впливав на нього своїм значно вищим рівнем культури.

Зокрема, Ф. Терновський зазначав у цьому зв'язку: «Как в последние времена римской республики побежденные греки во множестве являлись в Рим, чтобы быть учителями своих победителей, так и сыны не успевшей создать свою политическую самостоятельность Малороссии, стремились на север - к центру русского могущества, в качестве носителей просвещения и духовных руководителей в странах московских» [15, с. 272].

Наявність у зарубіжній, передусім російській, історіографії значної кількості робіт, присвячених Феофану Прокоповичу, Стефану Яворському, Димитрію Ростовському та іншим провідним церковним діячам, свідчить, що їх діяльність стала проблемою міжнародного рівня. Водночас окремі російські дослідники в різні часи не лише вводили українських церковних письменників, зокрема Димитрія Туптала (Ростовського), Стефана Яворського, Феофана Прокоповича та ін., до російського імперського контексту, а й вважали їхній творчий доробок виключно частиною російської культурної спадщини [4; 12]. З іншого боку, чимало українських і російських дослідників наслідують тезу «зрадництва», «прислужництва» української церковної еліти, яка у своєму намаганні підняти освітній і культурний рівень Російської держави допомогла збудувати сильну імперію. Показовою, зокрема, є стаття О. І. Апексєєва, який, представляючи типологію церковної ієрархії російського і українського походження, додає до характеристики останніх значну долю негативу [2; 10, с. 29-30].

З вищезазначеного випливає необхідність перегляду окремих сучасних досліджень та поглибленого вивчення діяльності української світської та церковної еліти в Російській імперії, зважаючи на виявлення нових джерельних даних із цього предмету. Дослідження у цьому контексті є особливо актуальним у зв'язку з активним насадженням в український інформаційний простір агресивної теорії «русского міра», у світлі якої українські ієрархи, які вели провід у всіх церковних і освітніх процесах Російської імперії, сприймаються як його невід'ємна частина.

Особливо важлива у цьому контексті місія представників української церковної еліти як носіїв культури західної, європейської цивілізації, яка до цих пір не була предметом окремого дослідження, хоча і не залишалася непоміченою. Так, ще у 1864 році дослідник російської минувшини Л. Без- сонов писав: «Після приєднання Малої і завоювання Білої Русі звідти рушили до нас численні натовпи вихідців, що, власне, колонізували Велику Русь. Вже з половини XVII століття ми значно підкорилися їхньому впливу в діяльності вченій, в школах, в літературі, частково навіть у мові і т. д., а разом з тим. звичайно, і в співі, в музиці... Цивілізація, яку вони несли з собою звідти як сміливе знамено перемоги над варварством москалів, цілком співпадала з цивілізацією, яку надягала на Русь могутня рука реформатора Петра» [3, с. 35]. Цю думку підтверджують і сучасні, у тому числі й російські, вчені. Як, зокрема, стверджує К. Шарф, активні інтелектуальні контакти, які велися через Україну з «латинським» Заходом, відкривали для Росії через елементи гуманізму і раннього Просвітництва загальноєвропейську традицію» [18, с. 28]. На думку П. Бухаркіна, українські інтелектуали («латиняни») з європейським рівнем освіти були на той час передусім найосвіченішими культурними діячами і ревними поборниками освіти. Окрім того, виховані в полонізованому українському культурному середовищі (або під його прямим впливом), вони були добре ознайомлені з секуляризованою придворною культурою і могли допомогти в створенні її російського варіанту [5, с. 106-107]. За висловом В. Живова, українці в планах Петра І мали стати «природними агентами вестернізації і модернізації в церковній сфері» [6, с. 43].

Аналізуючи діяльність української церковної еліти в Російській імперії в цивілізаційному контексті, слід передусім відзначити, що її освітній рівень та інтелектуальний потенціал сформувала Києво-Могилянська академія як вищий навчальний заклад західного типу.

За стандартами тогочасної європейської освіти Академія була вищою загальноосвітньою школою гуманітарного спрямування. Схожість обох - європейської католицької і вітчизняної православної - моделей освіти виявлялася, зокрема, в організаційній структурі, системі навчального процесу з порядком проходження класів включно, програмі освіти, зорієнтованій на єзуїтську «Ratio Studiorum», та поєднанні її з релігійно-моральним вихованням. Основними формами вивчення філософії та богослов'я в Київській академії, так само як і в єзуїтських закладах, були успадковані від середньовічного шкільництва лекція і диспут. Проведений сучасними вченими аналіз академічних курсів з поетики, риторики і філософії свідчить про активне використання ними ідей античних мислителів, отців Церкви, італійських, німецьких та польських учених. Однією з характерних ознак, притаманних Академії від її заснування, була багатомовність. Особлива увага приділялася вивченню латини, володіння якою вважалось обов'язковою ознакою освіченого європейця [9; 13].

Засвоєння в Києво-Могилянській академії латинської мови і предметів, які вивчались у всіх школах Європи, відкривало шляхи до загальноєвропейських джерел освіти. Найбільше майбутніх архієреїв навчалося в Замойській академії, Ягеллонському університеті та інших навчальних закладах сусідньої Речі Посполитої: сам засновник Києво- Могилянської академії Петро Могила та його наступники - Сильвестр Косів, Варлаам Ясинський, Стефан Яворський, Гедеон Вишневський. Пріоритетним серед українців вважалося навчання в університетах Італії та Німеччини, культура яких була пов'язана з розвитком ідей гуманізму та Реформації. Так, в Колегіумі св. Афанасія у Римі слухали курси філософії і теології Іоасаф Кроковський, Феофілакт Лопатинський і Феофан Прокопович. У Німеччині, зокрема у Магдебурзькій академії м. Галле, вдосконалювали свій рівень Феофан Прокопович і Симон Тодорський. Більшість із них, засвоївши європейську науку, згодом впроваджували її в навчальних закладах Російської імперії.

Просвітницькій діяльності української еліти в Російській імперії сприяло посідання нею від часів Петра І до правління Катерини ІІ найвищих церковних становищ. Викликаючи високоосвічене українське духовенство в Росію, імператор Петро І мав намір реалізувати декілька завдань, зокрема, запровадити вищу школу і довести загальний рівень освіти в країні до рівня, відповідного європейському.

Перший склад Синоду, сформований переважно з українців, викликав у 20-х рр. XVIII ст. негативну реакцію російського духовенства, зокрема ієромонах Троїце-Сергі- євого монастиря нарікав: «Что де за синод, и какой синод! В синоде все дураки, поляки» [16, с. 472], вказуючи, очевидно, на те, що його головні діячі - Стефан Яворський, Феофан Прокопович і Феофілакт Лопатинський - отримали освіту в європейських навчальних закладах.

З приходом до влади Катерини ІІ відбувся різкий поворот від української присутності в Синоді і в російській церковній ієрархії загалом. Протягом її 36-річного управління з 36 архієреїв, які очолювали російські кафедри, українців була всього 5-та частина, а в члени Синоду з початку її правління до 1775 р. не попав жоден українець. Мотивуючи причини такої різкої зміни російського уряду до українського духовенства, К. Харлампович зауважував: «Отчего все это произошло - известно. Екатерина вел[икая] вступила на престол с уже готовым планом секуляризаціи церковных имуществ и вообще полнаго подчиненія церкви государству. Высшее малороссійское духовенство, воспитанное на латинских канонических сочиненіях и представленіях, было тому помехой, так как в нем императрица не надеялась встретить сочувствія своему плану» [16, c. 489].

Розкриваючи роль української церковної еліти як цивіліза- ційного чинника Російської імперії в культурно-просвітницькій сфері, слід, насамперед, відзначити, що саме українськими церковними діячами було запроваджено в Росії систему вищої освіти за прикладом Києва.

У квітні 1640 р. за дорученням Київського митрополита Петра Могили «наместник святейшіе митрополіи кіевскіе и Печерскіе архимандріи іеромонах Игнатій Оксенович- Старушич» звернувся до царя Михайла Федоровича з пропозицією «в царствующем своем граде благодатію и казною своею царскою монастыре соорудить, в котором бы старцы и братія общежителного Кіевского Братского монастыря живучи... детей боярских и простого чину грамоте Греческой и Словенской учили» [1, с. 28]. Ідея Могили та його сподвижників тоді не була реалізованою, очевидно тому, що тогочасні урядові кола Московської держави не були готові сприймати новаторські просвітницькі починання, які несли провідники української культури з Заходу. Проте з обсадженням патріаршого престолу патріархом Никоном у вересні 1648 р. цар Олексій Михайлович звернувся в Києво- Печерську лавру з проханням послати до Москви одного із знавців грецької та латинської мов для виправлення і перекладу Біблії. У відповідь на це і повторне (у червні 1649 р.) звернення з Києва в Москву направили українських вчених з могилянською освітою - Арсенія Сатановського і Єпифанія Славинецького [7, с. 161-163].

На думку сучасних російських дослідників, Єпифаній Славинецький створив приватну школу в Андріївському монастирі («Ртищівську школу»), в якій навчалися, крім боярина Ртищева, ченці російських монастирів та інші особи, які залучалися до праці над Біблією і в майбутньому могли стати перекладачами і коректорами богослужбових книг Вони вивчали граматику, риторику, філософію, грецьку і латинську мови. Згодом подібна греко-латинська школа була відкрита в Чудівському монастирі [17, с. 69-70].

Діяльність і погляди Єпифанія Славинецького, який започаткував перший український церковно-просвітницький осередок в Росії, остаточно переконали московські світські і церковні кола в необхідності проведення церковної реформи за участю київського чернецтва і підготувала ґрунт для засвоєння російською культурою європейських здобутків.

Із часів Петра І справою просвітництва у Російській імперії почали активно займатися новопризначені українські архієреї: відкривали школи, реформували їх у семінарії, забезпечували викладацький склад навчальних закладів вихованцями Києво-Могилянської академії. Зокрема, митрополит Філофей Лещинський відкрив у 1703 р. Тобольську школу, згодом семінарію; єпископ Варлаам Ліницький - у 1723 р. Суздальську, а в 1724 р. - Астраханську; єпископ Сильвестр Кулябка в 1747 р. - Костромську. Митрополит Стефан Яворський - після призначення у 1700 р. протектором Московської академії - повністю реорганізував її за зразком Києво-Могилянської академії (з 1721 по 1762 рік з 15 ректорів Слов'яно-греко- латинської академії лише двоє були росіянами. Як відзначав дослідник Московської академії С. Смірнов, «просвещенному вниманию Яворского обязана академия своим восстановлением и распространением» [14, с. 80].

На кінець XVIII ст. завдяки зусиллям українських архієреїв вже готувалися власні, місцеві кадри викладачів семінарій - на чолі їх стояли росіяни, що отримали освіту від українських вчителів в Московській академії - Дмитрій Сеченов та Гедеон Криновський, і потреба у постійних викликах викладачів з Києва поступово відпала.

Відомо, що навчальний процес у російських духовних семінаріях українські викладачі-могилянці будували за зразком Києво-Могилянської академії. Про це також свідчать навчальні посібники, які відклалися в книгозбірнях бібліотек та монастирів Росії.

Знання мови дало змогу українським церковним діячам у Росії розгорнути значну перекладацьку роботу, котра сприяла ознайомленню місцевого населення з європейською наукою і культурою. Якщо у XVII ст. переважали переклади з грецької, польської і латинської мов, то у XVIII ст. - з німецької. просвітницький церковний еліта цивілізаційний

Перекладацьку діяльність в Росії фактично започаткував вищезгаданий Єпифаній Славинецький разом з групою київських церковних діячів. Зосередившись в Андріївському монастирі, київські вчені провели надзвичайно плідну літературну працю: на основі звірених з слов'янськими і грецькими оригіналами, а також українськими виданнями текстів вони видали у 1663 р. скореговану повну Біблію. У зв'язку з працею над перекладом Біблії Єпифаній Славинецький переклав і низку богослужбових книг, створив праці лексикографічного і педагогічного характеру [7, с. 163].

Значний доробок у сфері перекладу належав українським- письменникам-архієреям Гавриїлу Буржинському, Симону Тодорському, Амвросію Зертису-Каменському та ін. Так, Гавриїл Буржинський відомий завдяки перекладам гуманістичних і просвітницьких творів: «Разговоры дружеские» Е. Роттердамського (СПб., 1717); «О должности человека и гражданина» (СПб., 1726); «Введение в историю европейскую» (СПб., 1718; 1724) «батька німецького Просвітництва» С. Пуффендорфа, де розповідалося також і про формування запорозького козацтва; В. Стратемана «Феатрон, или Позор исторический изъявляющий повсюдную историю Священного Писания и гражданскую.» (СПб., 1724).

Цивілізуючу роль у Російській імперії відігравало і проповідництво, привнесене українськими церковними діячами, які з кінця XVII ст. почали прибувати на виклики світської і духовної влади і принагідно виголошувати проповіді за західними, переважно польськими, зразками. У XVIII ст. Росія стає активним полем діяльності для українського проповідництва. Воно перетворилося в ідеологічний засіб реалізації реформаторської політики імператора Петра І. Природні завдання церковної проповіді - зміцнення слухачів у вірі та моральне повчання - відійшли на другий план, натомість сформувалася нова проповідь - відверто публіцистичного типу, найяскравішим виразником якої став Феофан Прокопович [11, с. 45]. За словами К. Харламповича, його публічні промови скоріше нагадували політичні трактати, ніж класичні проповіді духовного змісту [16, с. 469].

У середині XVIII ст., за часів імператриці Єлизавети, українське проповідництво досягло свого розквіту. Відразу після її вступу на престол (1742) вийшов синодальний указ, згідно з яким з'явилася особлива посада - придворних проповідників, на яку призначалися найбільш здібні і най- освіченіші особи з білого і чорного духовенства. На вибір могли проповідувати і члени Синоду. Відомо близько 40 осіб, котрі виголошували проповіді в Москві і Санкт-Петербурзі в часи правління імператриці Єлизавети, більшість з них досягла архієрейського сану - Сильвестр Кулябка, Платон Малиновський, Гавриїл Буржинський, Кирило Флоринський, Амвросій Юшкевич, Стефан Калиновський та ін.

Відомі також проповідники-місіонери у Сибіру та Примор'ї, зокрема, Філофей Лещинський, Гедеон Одорський. Знаменитим даром проповідництва володів єпископ Іркутський і Нерчинський Інокентій Кульчицький. Своїми проповідями серед бурятів, тунгусів та інших сибірських народів він намагався підвищити духовність своєї пастви. Про чудові проповіді святителя, що збирали численних слухачів, ходили легенди, а очевидці засвідчували його незвичайне «витий- ственное слово». Принаймні до середини ХІХ ст. описи церковних маєтностей сибірських монастирів засвідчували існування багатьох списків проповідей єпископа Інокентія, переписаних його слухачами і послідовниками [8, c. 55].

Важливо зазначити, що архієреї з українців сприяли накопиченню книжкових багатств за місцем своєї служби в Російській імперії, упорядковували монастирські бібліотеки, маючи при цьому свої багаті особисті зібрання. Свої приватні книжкові колекції лаврські діячі-архієреї часто заповідали обителям, де їм довелося нести свою духовну службу, та навчальним закладам, якими вони опікувалися.

Аналіз бібліотек українських архієреїв ранньомодерного часу вказує на присутність у них значної кількості видань західного походження, які відображали творчі зацікавлення та потреби їх власників, зокрема як письменників та перекладачів. Основну їх масу становили польсько-латино- мовні книги переважно західноєвропейських і польських католицьких авторів, проповідницька література польських богословів, праці німецьких пієтистів, книги протестантських авторів, що обумовлювалося відповідним рівнем освіти в Києво-Могилянській академії. Важливе місце в каталогах приватних книгозбірень українських церковних ієрархів займала німецька книга, чому сприяв різноманітний репертуар німецьких видань і широке коло особистого спілкування. Особливістю книжкових колекцій української церковної еліти також була наявність у неї значної кількості творів античних істориків та італійських мислителів-гуманістів церковно- політичного спрямування [8].

Отже, просвітницька, перекладацька та проповідницька діяльність представників української церковної еліти в Росії, як і склад їх приватних книжкових зібрань, відображала, з одного боку, активну інтеграцію київської могилянської вченості в загальноєвропейський культурний процес, а з іншого - засвідчує несення ними цивілізаційних впливів у середовище Російської імперії.

Література

1. Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные Археографической комиссией. - Т ІІІ. - СПб., 1872. - № 18, 33.

2. Алексеев А. И. К характеристике русских архиереев в первой половине XVIII века (постановка проблемы) / А. И. Алексеев // Исторический вестник. - 2000. - № 9-10.

3. Бессонов Л. Судьба нотных певческих книг / Л. Бессонов // Православное обозрение. - 1864. - № 14 (май-июнь).

4. БеспятыхЮ. Н. Петербург Анны Иоанновны в иностранных описаниях / Ю. Н. Беспятых. - СПб.: Русско-Балтийский информационный центр БЛИЦ, 1997. - 492 с.

5. Бухаркин П. Е. Феофан Прокопович и духовно-интеллектуальные движения Петровской эпохи / П. Е. Бухаркин // Христианское чтение. - 2009. - № 9-10. - 100-121.

6. Живов В. Церковная политика Петра Великого и наследие XVII столетия / В. Живов // Живов В. Из церковной истории времен Петра Великого: Исследования и материалы. - М.: Новое литературное обозрение, 2004. - С. 34-68.

7. Кагамлик С. Р. Києво-Печерська лавра: світ православної духовності і культури (XVII-XVIII ст.) / Світлана Кагамлик. - К.: Інформаційно-аналітична агенція «Наш час», 2005. - 552 с.

8. Кагамлик С. Р Книжкові зібрання української церковної еліти ранньомодерного часу в європейському контексті / С. Р Кагамлик // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Українознавство. - Вип. 17. - С. 32-36.

9. Кагамлик С. Р Українська православна ієрархія ранньомодерного часу в європейському контексті / С. Р Кагамлик // Українознавчий альманах. - Вип. 11. - С. 195-199.

10. Кагамлик С. Р Українці чи росіяни? (До питання про ідентичність ієрархів українського походження на службі в Російській імперії XVIII ст.) / С. Р Кагамлик // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Українознавство. - Вип. 16. - С. 28-32.

11. Крекотень В. І. Оповідання Антонія Радивиловського / В. І. Крекотень. - К: Наукова думка, 1973. - 405 с.

10. Резанов В. И. Памятники русской драматической литературы: школьные действа 17-18 вв. / В. И. Резанов. - Нежин, 1907. - 329 с.

11. Релігійно-філософська думка в Києво-Могилянській академії: європейський контекст / Редкол.: В. С. Горський та ін. - К.: КМ Академія, 2002. - 312 с.

12. Смирнов С. История Московской славяно-греко-латинской академии / С. Смирнов. - М., 1855. - 428 с.

13. Терновский Ф. Митрополит Стефан Яворский (Биографический очерк) / Ф. Терновский // Труды Киевской духовной академии. - 1864. - Январь. - С. 36-70.

14. Харлампович К. В. Малороссийское влияние на великорусскую церковную жизнь / К. В. Харлампович. - Т. 1. - Казань, 1914. - 986 с.

15. Челыщев Е. «Ртищевское братство» в Андреевском монастыре / Е. Челыщев // Рукописные собрания церковного происхождения в библиотеках и музеях России: Сб. докл. конф.

16. ноября 1998 г. - М.: Синодальная библиотека Московского Патриархата, 1999. - С. 67-70.

17. Шарф К. Монархия, основанная на законе, вместо деспотии. Трансфер и адаптация европейских идей и эволюция воззрений на государство в России в эпоху Просвещения / Клаус Шарф // «Вводя нравы и обычаи Европейские в Европейском народе»: к проблеме адаптации западных идей и практик в Российской империи / Отв. сост. А. В. Доронин. - Москва: РОССПЭН, 2008. - С. 9-45.

Анотація

У статті аналізується просвітницька, перекладацька та проповідницька діяльність представників української церковної еліти в Росії ранньомодерного часу, яка засвідчує несення ними цивілізаційних впливів в середовище Російської імперії.

Ключові слова: українська церковна еліта, Києво-Моглянська академія, Російська імперія, архієрей, цивілізаційний вплив.

Keywords: Ukrainian Church Elite, Kyiv-Mohyla Academy, Russian Empire, Church Hierarch, Civilization Influence.