Прикордонні "люб’язності":етюди з історії запорозько-польських стосунків доби Нової Січі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Прикордонні "люб'язності":етюди з історії запорозько-польських стосунків доби Нової Січі

В публікації подано п'ять документів з історії запорозько-польських стосунків в добу Нової Січі (1734 - 1775). Тематично, вони охоплюють участь запорозького козацтва в складі гайдамацьких загонів, переписку кошового отамана Семена Єремієвича з регмінтарем української партії Нітославським про прихильність до поляків, скарги Війська Запорозького Низового на уманського полковника Станіслава Костки-Артинського та зарахування до числа запорозької братії великого гетьмана коронного Францішека Ксаверія Браницького.

Парадоксально, що попри значну кількість робіт по історії запорозького козацтва саме завершального його періоду, попри збережений до сьогоднішнього дня січовий архів, не маємо комплексного дослідження запорозько-польських стосунків. Всі напрацювання по даній тематиці зводяться до дослідження проблематики в контексті діяльності гайдамаків на польських землях Правобережної України. Втім, варто визнати, що гайдамацьке питання було основним в запорозько-польських відносинах доби Нової Січі. Запропоновані нижче п'ять документів з Головного архіву давніх актів у Варшаві покликані частково заповнити лакуну як в дослідженні гайдамацького руху, так і у висвітленні козацько-польських стосунків в цілому.

Перший документ, датований 1736 р., відноситься до часу народного повстання, яке спалахнуло на Правобережжі у зв'язку з періодом безкоролів'я в Польщі [1]. Це витяг з протоколу допиту гайдамацького ватажка запорозького козака Гаврила Богуна. Даний документ цікавий тим, що доводить думку про те, що кошова старшина знала про комплектацію гайдамацьких загонів на Запорозькій Січі. Тут, зокрема, вказується, що частину здобичі запорожці-гайдамаки з власної ініціативи віддавали кошовому отаману або військовому судді. Більше того, всі видатні гайдамацькі ватажки того часу, такі як Медвідь, Рудь, Харко, Грива, отримували тактичні настанови від кошового отамана стосовно ведення військових дій. Цікаві дані подає документ про участь родини кошового Івана Малашевича у гайдамацькому русі того часу. Зокрема, мова йде про його племінника, сестриного сина (сестринця), який буцімто загинув під містечком Смілою, хоча згаданий Гаврило Богун спростовував цю інформацію.

Цей документ став предметом жвавого листування вищого військового командування Речі Посполитої з російськими колегами. Так, великий коронний гетьман Йозеф Потоцький в листі за 1736 р. до генерала-фельдмаршала російських військ Бургарда фон Мініха посилаючись на допит запорожця Гаврила Богуна доносив до відома, що січові козаки нападали на польські землі, бунтували їхніх підданих та грабували шляхетські маєтки. Всі ці дії робилися з повного відання кошового отамана, який брав від гайдамак подарунки та приймав їх на Січі [2, арк. 9 - 10]. Щоб зарадити запорозько-гайдамацьким набігам в кордони Речі Посполитої, російському командуванню було запропоновано через курінних отаманів провести облік запорожців на Січі, яких, в разі відсутності, покарати за підозрою у гайдамацтві [2, арк. 13]. У відповідь російський генерал-фельдмаршал Б. фон Мініх запевняв великого коронного гетьмана, що суворо, під страхом смертної кари, запорозьким козакам було віддано наказ припинити гайдамацькі наїзди на територію Речі Посполитої, а також прохав коронного гетьмана віддати наказ польській адміністрації припинити страчувати запорозьких козаків купців, які приїжджають в торгівельних справах у володіння Польщі [2, арк. 36 - 37].

Остання вимога головного командира російських військ щодо припинення страт запорожців польськими підданими була не випадковою. Очевидно, що такі гайдамацькі “звитяги” січовиків на польські кордони не могли викликати нічого іншого крім ненависті до низового козацтва з боку польської адміністрації, для якої слова “запорозький козак” і “гайдамака” були синонімами. Не завжди маючи змогу гідно дати відсіч загонам гайдамак із Запорожжя, поляки дуже часто зганяли свою злість на тій категорії низовиків, які приїжджали на Правобережжя у мирних цілях, для купецтва. Як приклад такої неоправданої жорстокості польських урядників, може слугувати відомість запорожців, які були страчені поляками в період з 1733 по 1746 рр. [3, с. 273 - 279]. За підрахунками А. Скальковського в період з 1733 по 1750 р. поляками було страчено 202 запорозьких козаків [4, с. 50].

Опублікований нижче протокол допиту гайдамаки Гаврила Богуна, є важливим джерело в плані дослідження питання участі запорозьких козаків у гайдамацьких загонах під час народного повстання на Правобережжі. Цей документ, крім вже відомих Харка, Гриви, Медведя, Рудя, Тараса, розширює коло гайдамацьких ватажків, які походили із Запорожжя.

Два інші документи, що публікуються нижче, припадають на період правління кошового отамана Семена Єремієвича, тобто 1742 р. Перший з них є польськомовною копією листа кошового до реґіментаря Української партії Нитославського від 5 серпня 1742 р. В ньому Семен Єремієвич доносив до відома польського воєначальника про відправку із Запорозької Січі чотирьох загонів на польське прикордоння для пошуку “свавільних” людей “аби людям було вільно проходити по кордонах”. Кошовий обіцяв, що гайдамаки будуть передані суворому справедливому суду і запевняв про бажання мирного співіснування між поляками і запорожцями.

Польський воєвода реґіментар Нитославський у листі відповіді схвально відгукнувся щодо мирних прагнень Війська Запорозького Низового у відносинах з Річчю Посполитою. В той же час він прохав кошового розібратися з бугоґардівським полковником Грачком, який вчинив наїзд на польський військовий обоз уманських козаків, пограбувавши його. Висловлювалося прохання також заборонити згаданому полковнику приймати у себе гайдамак і польських підданих з Правобережжя.

Даний епістолярій є важливим джерелом для відтворення діяльності кошового отамана Семена Єремієвича. До нашого часу дійшло мале число джерел, які припадають на період урядування цього кошового. Це, зокрема, лист Семена Єремієвича генерал-аншефу російської армії Кейту Джеймсу про становище в Кримському ханстві, датований 10 травня 1742 р. [3, с. 393], а також переписка кошового отамана з імператрицею через депутатів від Війська Запорозького Низового, які були відправлені до Санкт- Петербургу за жалуванням в цьому ж році [4, с. 1294 - 1298].

Вище зазначені польськомовні документи є цінним джерелом інформації про перше десятиріччя перебування запорозького козацтва під російською протекцією. Вони не лише доповнюють збіднілу на козацькі документи актуалізовану джерельну базу перших десяти - п'ятнадцяти років перебування запорожців під імперською Росією, а й показують яку політику провадила, або намагалася провадити, кошова старшина із своїми сусідами.

Наступним документом, який публікується, є витяг зі скарг запорозьких козаків на уманського полковника Станіслава Костку-Артинського, які розглядала Брацлавська прикордонна комісія в 1757 р. Тут представлені кількісні дані та імена окремих запорозьких козаків, які були страчені уманським полковником та його посібниками.

Позов запорожців у Брацлавську прикордонну комісію на Станіслава Костку-Артинського був зовсім не випадковим. Які вірно підмітив А. Скальковський, цей уманський полковник був одним з найзаклятіших ворогів низовиків, який фізично знищував їх при найменшій нагоді [5, с. 49]. Це твердження історика підтверджується також іншими джерелами. Зокрема, вночі з 8 на 9 вересня 1749 р. полковник Костка-Артинський вчинив напад на поселення козаків поблизу р. Корабельної. В результаті чого один запорожець загинув, восьмеро було забрано в полон, а інші були дуже понівечені [3, с. 359 - 361]. Проте цією “акцією” проти запорожців уманський полковник не обмежився. Як видно з донесення кошового отамана Якима Ігнатовича (Малого) київському генерал-губернатору Михайлові Леонтьєву, від 10 жовтня 1749 р., місяцем раніше Станіслав Костка-Артинський розбив запорозьку команду на р. Ташлик при цьому викрав їхні коні [3, с. 363]. Цей випадок також став предметом розгляду Прикордонної комісії [3, с. 363 - 365].

Будучи послідовним у своїй політиці по знищенню гайдамаків, Станіслав Костка-Артинський сам по-суті був гайдамакою. Крім побиття, вбивства запорожців, цей польський воєвода активно займався грабунком на території Війська Запорозького Низового. Як приклад такої “звитяги”, може слугувати реєстр убитих і захоплених в полон січовиків у 1751 р., в якому Костка- Артинський фігурує в якості злодія, що грабував на Запорожжі місця рибної ловлі [3, с. 380 - 383].

Крім Запорожжя, Станіслав Костка-Артинський тривожив землі сусідньої Гетьманщини. Зокрема, в березні 1750 р. він під приводом об'їзду кордону Речі Посполитої з трьохсотою командою вдерся в межі Архангелгородської фортеці, чим викликав значне занепокоєння в російських і гетьманських урядників [6, арк. 1 - 4].

Запропонований нами документ про “діяльність” зазначеного польського воєначальника, дозволяє розширити хронологічні рамки нападів і розбою ним запорозьких козаків. У той час, коли у джерелах, що вже уведені до наукового обігу, перші конфлікти козаків з уманським полковником припадають на другу половину 40-х рр. XVIII ст. (1747 р.), як видно з нижче опублікованого джерела, конфронтація запорожців з Косткою-Артинським мала місце ще в першій половині 40-х рр. (1743 р.). Крім цього, опублікований витяг розширює коло посібників цього польського воєводи. До цього часу був відомий лише один “соратник” уманського полковника - колишній запорожець Їсько Табанець. З даного документу довідуємося ще про двох посіпак Станіслава Костки-Артинського - Івана Кузьменка та Кіндрата Компанійця, котрі, не виключно, також походили із запорозької братії.

Останнім запропонованим документом є атестат, виданий Кошем Війська Запорозького Низового великому коронному гетьману Францішеку Ксаверію Браницькому від 15 липня 1774 р. В ньому зазначено, що “его сиятельство” граф і великий коронний гетьман, “по изволению” Війська Запорозького Низового зарахований до числа козаків і вписаний до Кущівського куреня.

Для підтвердження цього, вищому польському воєначальнику і був виданий представлений нижче атестат. Оригінал цього документа підтверджений печаткою, яка в прекрасному стані збереглася до наших днів.

Така практика надань атестатів про зарахування до числа запорозьких козаків вищих державних і військових урядовців набула поширення у Війську Запорозькому Низовому з середини 60-х рр. XVIII ст. Як вірно підмітила Н. Ченцова, козацькі атестати отримували військові, придворні й цивільні чиновники Російської імперії [7, с. 142]. Зокрема атестати, надані російському військовому командуванню часів російсько-турецької війни 1768 - 1774 рр. П. Паніну [8, арк. 32] та Г. Потьомкіну [9, арк. 1], зайвий раз підтверджують відомі факти.

Не випадково місцем “прописки” став Кущівський курінь. Як стверджував В. Грибовський, саме з цього куреня походила “еліта” Війська Запорозького Низового на завершальному етапі його існування - найбільш наближена до кошового отамана військова старшина [10, с. 22]. Тому не дивно, що саме до складу цього куреня потрапляли високі військові та цивільні чиновники, вельможі, багаті купці.

До речі, великий коронний гетьман був не єдиним з поляків, який був зарахований до складу Запорозького Війська і отримав відповідний атестат. Маємо згадку про довірену особу польського короля - Якуба Вольського, котрий також одержав від кошової старшини відповідний документ, який датований 7 жовтня 1773 р. [11, арк. 137]. Як і Браницький, згадана особа також була зарахована до числа козаків Кущівського куреня [11, арк. 137].

Атестат великого коронного гетьмана Браницького засвідчує той факт, що не лише вище російське командування зараховувалося до числа почесної запорозької братії. В основу публікації документів покладено методичні рекомендації для публікації корпусу документів “Архів Коша Нової Запорозької Січі” [12]. Однак, при цьому зроблено відхід від зазначених “Методичних рекомендацій”. Так, зокрема, в тексті замінено літери “h” “га” “з ” “Е” на сучасні їхні аналоги “і (е)”, “о”, “кс”, “е”.

Виносні літери не виділені курсивом. Польськомовні документі подано згідно сучасного польського правопису.

запорозький повстання доба

Джерела та література

запорозький повстання доба

1.Детально про перебіг народного повстання 1734 - 1738 рр. і зокрема участі у ньому запорозького козацтва дивись наприклад: Омельчук В. Народне повстання 1734 - 1738 рр. на Правобережній Україні та його місце в суспільно-політичному житті і міжнародних відносинах.

2.Archiwum Glowne Akt Dawnych w Warszawie - Archiwum Publiczne Potockich. - Sygnatura 127.

3.Архів Коша Нової Запорозької Січі: корпус документів 1734 - 1775. - К., 1998. - Т. 1. - 694 с.

4.Эварницкий Д. И. Источники для истории запорожских казаков. - Владимир, 1903. - Т. 2.

5.Скальковский А. Наезды гайдамак на Западную Украину в XVIII столетии: 1733 - 1768. - Одесса: Городская типография, 1845. - 230 с.

6.Центральний державний історичний архів України у м. Києві (далі - ЦДІАК України) - Ф. 51. - Оп. 1. - Спр. 519.

7.Ченцова Н.В. Атестати запорозьких козаків в архіві Коша нової Запорозької Січі як джерело до вивчення козацьких біографій // Історія і особистість історика: збірник наукових праць присвячених 60-річному ювілею професора Ганни Кирилівни Швидько - Дніпропетровськ: НГУ, 2004. - С. 139 - 154.

8.Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського - Ф. 112. - № 76.

9.Грибовський В. Петро Калнишевський: нарис біографії // Петро Калнишевський та його доба. Збірник документів та матеріалів. / Упорядники В. Грибовський, В. Мільчев, І. Синяк. - К., 2009.

Размещено на Allbest.ru