Селянство - соціальна і кадрова основа української Повстанської Армії в роки німецько-радянської Війни (1941-1945)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Селянство - соціальна і кадрова основа української Повстанської Армії в роки німецько-радянської Війни (1941-1945)

Українське селянство впродовж століть виступало джерелом і носієм національної ідеї, ініціатором й активним учасником національно-визвольної боротьби проти поневолювачів. Комуністичний тоталітарний режим, ведучи винищувальну війну проти всього українського народу, спрямовував основні сили каральної системи саме проти нього. Підтвердженням цього стала насильна колективізація, Голодомори, масові депортації селян у східні регіони СРСР.

Варто зазначити, що не менш трагічною була доля селян західноукраїнських земель з приєднанням регіону до радянської України. Прихід Червоної армії на територію Західної України 17 вересня 1939 р. викликав неоднозначне ставлення до цієї події населення. Незначна частина української спільноти, зокрема прихильники соціалістичних ідей, підтримували «совєти», сподіваючись на позитивні зміни не лише в соціально-економічній, а особливо в національній сфері життя. На їхню думку, об'єднання українських земель в єдину державу сприятиме подальшому розвитку українського народу без загроз денаціоналізації та асиміляції [43, с. 48].

Натомість, більшість сільського населення зайняло вичікувальну позицію, що була зумовлена не стільки ідейно-політичними поглядами, скільки інстинктом самозбереження, та частково консерватизмом й інертністю. Проте, із впровадженням «со- вєтских порядків», люди побачили згубні й трагічні наслідки насильницької радянізації. Як зазначав відомий дослідник з проблеми української діаспори В. Косик, з приходом Червоної армії Західна Україна занурилась у важку й задушливу атмосферу чужоземної окупації. Була заборонена діяльність всіх політичних партій, соціокультурних, економічних, благодійних товариств, преси, приватних шкіл, комерційних установ, а їх майно націоналізовано. Земля великих власників була роздана селянам, але ненадовго, бо вже з вересня 1940 р. почалася широка кампанія примусової колективізації. Щоб прискорити цей процес, одноосібних селян обкладали великими податками, а тих хто чинив опір депортували до Сибіру. Сотні тисяч українських патріотів були арештовані й репресовані органами НКВС і НКДБ [19, с. 80-81].

Історія національно-визвольного руху нашого народу доби німецько-радянської війни досить широко відображена учасниками цих подій [3; 22; 23; 60; 61; 64], істориками української діаспори [18; 19; 31; 35; 52], зокрема в багатотомному виданні «Літопис Української Повстанської Армії» [6; 12; 29 та ін.], а також дослідниками незалежної України [1; 2; 11; 13; 15; 24; 32; 34; 39; 49; 55; 67].

Натомість, тема нашого дослідження не знайшла незалежного, комплексного вивчення, зокрема у вітчизняній історіографії. Дана праця є спробою розкрити участь українського селянства, зокрема Західної України, у боротьбі ОУН-УПА з нацистськими і радянськими окупантами, а також польськими націоналістичними формуваннями за відродження Української незалежної соборної держави.

Єдиною силою здатною протистояти терору радянських каральних органів, була Організація українських націоналістів (ОУН). Її бойові групи розгорнули доволі масштабний спротив радянській окупації, який часом у багатьох районах краю переростав у повстання за участі десятків тисяч людей [39, с. 17].

ОУН, готуючись до боротьби за відродження Української незалежної соборної суверенної держави, планувала використати війну між Німеччиною і Радянським Союзом, сподіваючись на їх знесилення у двобої і появи обставин для втілення національної ідеї - відродження української державності.

Ліквідація Польщі й масові репресії комуністичної влади на західноукраїнських землях, переділ Європи гітлерівським і сталінським режимами викликали глибокі розходження між членами Проводу українських націоналістів (ПУН) - керівного органу ОУН, організованого полковником А. Мельником. Впродовж 1939-1940 рр. в ОУН, внаслідок розходжень у тактиці й стратегії боротьби за незалежність України, утворилося дві окремі організації: ОУН на чолі з А. Мельником (27 серпня 1939 р.) і ОУН С. Бандери (10 лютого 1940 р.) - провідного діяча визвольного руху в Західній Україні [19, с. 82].

У політичних програмах обох організацій була визначена одна основна мета - боротьба за самостійну соборну Українську державу [44, с. 309-310]. Обидві ОУН, прагнучи визволити український народ із комуністичної неволі, бачили в Німеччині найвпливовіший чинник, що сприятиме відновленню державності. Вони ухвалили рішення брати участь у можливій війні Німеччини проти Радянського Союзу, як найшвидше проникнути в Україну й розпочати створення політичних і адміністративних органів. ОУН(М) в меморандумі до райхсканцелярії Гітлера від 14 квітня 1941 р. передбачала можливість співробітництва з Німеччиною з надією створення української національної армії. ОУН(Б) також у квітні завершила переговори з передставниками вермахту, які погодилися підготувати два батальйони «Нахтігаль» і «Роланд» загальною чисельністю 700 українців набраних ОУН, які мали забезпечити безпеку просування німецьких військ на українській території, роззброювати воїнів Червоної армії та охороняти тран- спорти з військовополоненими. У її меморандумі, який потрапив до райхсканцелярії лише 23 червня керівництву Німеччини було запропоновано украсти союз у війні проти СРСР, але за умови, що ОУН «... власними засобами із... власної ініціативи» відновить Українську державу, яка займеться організацією та керівництвом національного життя [19, с. 101-105, 147-148].

Не зважаючи на підтримку ОУН керівником абверу адміралом Канарісом, Бюро зовнішньої політики Німецької націонал-соціалістичної партії попереджало керівництво райху, що українські націоналісти є «абсолютно ворожими» до Німеччини, а їх дії вказують на «неможливість скористатися цією групою для здійснення будь-якої політичної мети» [19, с. 83].

ОУН Бандери у травні 1941 р. розробила і направила своїм уповноваженим таємні інструкції про підготовку похідних груп чисельністю від 3 до 5 тис. осіб, які в разі війни мали першими проникнути на територію України і під гаслами боротьби за «Суверенну Соборну Українську Державу» й «свобода народам, свобода і соціальна справедливість людині» організувати всенародне повстання проти «московсько-більшовицької окупації» не лише українського, а й інших народів. Кожна група мала у своєму складі невеликі операційні підрозділи від 7 до 12 осіб, які мали створювати в тилу німецьких військ структури ОУН, їх бойові загони самооборони у населених пунктах, переважно селах, організовувати місцеве управління [19, с. 102, 113, 499-500; 38, с. 127-137].

Похідна група ОУН Бандери разом з батальйоном «Нахтігаль» і кількома частинами вермахту 30 червня взяли Львів. У цей же день Національні збори проголосили «Акт відновлення Української Держави», «... за яку поклали свої голови цілі покоління найкращих синів України», і обрали уряд на чолі з Я. Стецьком. Керівництво Німеччини вже 5 липня засудило дії ОУН(Б), арештувавши її провідних діячів, зокрема С. Бандеру, Я. Стецька та інших [19, с. 113-114, 118, 504]. Заборона легальної діяльності українських націоналістів, особливо задекларованих ними державно-незалежницьких прагнень повною мірою, дезорганізувала роботу проводу ОУН(Б). Він постав перед проблемою організації підпільної боротьби, поширення оунівської мережі на окупованих німецькою армією територіях, навчанням військових кадрів командного і рядового складу, їх озброєння, підготовкою до довготривалої виснажливої боротьби. Націоналісти посилюють агітаційно-пропагандистську роботу серед сільського населення, яке з перших днів стає надзвичайно незадоволеним окупаційними порядками [19, с. 519].

Селяни, переконавшись у варварській експлуатації сільськогосподарських ресурсів окупантами, їхньої тяжкої, з мізерною оплатою праці, вдавалися до саботажу постачання продовольства, сировини, виконання трудових повинностей на користь німецького вермахту. Серед них ширилося бажання зброєю в руках захищати своє життя, господарство, результати праці на власних земельних наділах, що дало підстави керівництву ОУН восени 1941 р. повернутися до перегляду політичної тактики своєї боротьби. Воно змушене було активно реагувати на проблеми селянства, зокрема щодо його захисту від примусового виконання обтяжливих податків, каральних акцій з метою вилучення у сільських господарствах продовольства, сировини, одягу, взуття для вояків німецької армії. У противному разі ОУН загрожувала втрата контролю над великими лісовими масивами, де знаходилися гус- тонаселені села, мешканці яких становили соціальну основу визвольного руху [18, с. 107].

ОУН і український самостійницький рух Поліська Січ Тараса Бульби-Боровця ще до початку німецько-радянської війни створили мережу підпільних сільських осередків у північно-західному регіоні України, що охоплював територію Волині і Полісся. До боротьби з радянською владою було залучено за різними даними від 12 до 20 тис. осіб, які входили до складу бойових груп і проходили військову підготовку в підпільних таборах у важ- кодоступних лісових місцевостях [39, с. 32].

На початку німецько-радянської війни організації українського національно-визвольного руху прагнули заключити угоду щодо конструктивного військово-політичного співробітництва для мобілізації всіх патріотичних сил України проти зовнішніх ворогів. 5 серпня 1941 р. у Львові було досягнуто домовленостей в усній формі між Т. Бульбою-Боровцем і членами проводу ОУН(М) М. Сціборським й О. Сеником щодо створення «революційної військової бази й підготовку кадрів для боротьби із залишками військ Червоної армії та радянськими партизанами, проте, не входити до певного часу в збройні сутички з німецькими окупантами». Керівництво ОУН(Б), зокрема М. Лебедь, також відтерміновувало відкриту збройну боротьбу з окупантами, а С. Бандера вимагав повного підпорядкування Поліської Січі УПА, генеральній політичній лінії його організації [3, с. 127-128, 138; 53, с. 333].

Агітаційно-пропагандистська й мобілізаційна діяльність похідних груп обох організацій ОУН значно посилилася. Серед селян, які брали участь в органах окупаційної влади, зокрема українській допоміжній поліції, охоронних загонах, міського й сільського управління господарством, освітою й загалом культурою під пильним наглядом окупантів, їм вдалося створти відносно широку підпільну організаційну мережу [19, с. 175-178; 17, с. 26-135].

Політика колонізації Гітлером України набула з перших днів форм масових репресій і страт комуністів, радянських чиновників, останніх як «опори більшовизму». Пограбування матеріальне і жорстока експлуатація людських ресурсів, особливо селян, які на думку Гітлера «не знають почуття обов'язку..., ліниві, погано організовані...», «не розуміють ні етики праці ні обов'язку і реагують тільки на батіг» [19, с. 157, 169], вже у другій половині 1941 р. викликали масове незадоволення сільського населення.

У Галичині, що входила як дистрикт до Генерального Губернаторства, і Райхскомісаріаті Україна окупаційна влада заборонила політичну діяльність українців і їх партій, а в лютому 1942 р. поклала край існуванню Української Національної Ради очолюваної К. Левицьким [19, с. 177, 560561]. Окупаційна влада переслідувала й знищувала націоналістів на всій території України. На початку грудня було арештовано 720 членів ОУН(Б) і ОУН(М). більшість із яких були розстріляні [35, с. 268-270; 8, с. 52-53]. Незадоволення селян політикою окупантів викликало їх втручання і контроль за діяльністю українських православних автокефальної та автономної церков, які підтримували національно-визвольний рух.

ОУН(Б) у квітні 1942 р. на другій конференції ухвалила рішення об'єднати сили народу в масовий збройний рух, наслідком якого мало стати створення повстанської армії і їх боротьба за «повну політичну й господарську незалежність України». Вона з весни 1942 р. самостійно розгорнула діяльність по розгортанню національно-визвольної боротьби на Волині. У донесенні начальника поліції безпеки і служби безпеки і розвідки райху, надісланому до Берліну 22 травня 1942 р. наголошувалося, що центр ОУН(Б) на Волині і Поділлі знаходився в Рівному. Його очолює О. Тимощук. У місті підпільники мали конспіративні квартири, в яких проводили підготовку української міліції, а також зібрання членів організації. Були проведені арешти, школу міліції ліквідовано, згодом з'ясувалося, що вона була переведена в замок у Клевині. Підготовка міліції велася для організації бойових загонів

ОУН (Б). Понад 40 чоловік проходили військову й політичну підготовку. Усі вони налаштовані анти- німецьки і готувалися до боротьби за українську незалежну державу, а також твердили, що німців чекали як визволителів, а вони виявилися гнобителями. Рух Бандери міцно вкорінився на Волині і Поділі, завойовуючи прихильність значної кількості людей. Після арешту бандерівців у Рівному, розгрому їхніх баз, керівництво організації перейшло в лісові, болотяні райони між Сарнами і Пінськом. Натомість у рапорті зазначалося, що після арешту значного числа прихильників ОУН(М) в Києві, активність цього руху зовсім не зросла, а Поліська Січ, яка в листопаді була розпущена, знову організовується [19, с. 235-236, 238, 262-264, 563].

Навесні 1942 р. досвідчений провідник ОУН(Б) В. Сидор створив перші групи самооборони із членів підпільної оунівської мережі в селах Волині, які очолили С. Качинський та І. Перегійняк. Впродовж літа подібні формування діяли в багатьох селах краю і нараховували 600 бойовиків Сільське населення, за інформацією ворожих спецслужб, все більше потрапляло під вплив агітаційно-пропагандистської діяльності ОУН(Б). Мережа оунівського підпілля охопила всі села, мешканці яких надають йому матеріальну та грошову допомогу і підтримують ідею будівництва незалежної Української держави, що німецький уряд ігнорує, не дотримуючись своїх обіцянок [19, с. 237, 563; 37, с. 348].

Натомість, німецька влада у відповідь розгорнула терор проти селян, згадував воїн УПА В. Макар. Вона застосовувала збройну силу для вилучення продовольства, примушували їх сплачувати непосильні податки, вивозила для праці до Німеччини. Селяни рятувалися втечею до лісу, були незахище- ні, покинуті напризволяще [27, с. 43-44].

Населення чекало захисту ОУН від сваволі окупаційної влади. Проте, її керівництво влітку 1942 р. не було готовим до збройної боротьби з ворогом за відсутності достатньої чисельності військових формувань й передбачення непомірно великих жертв серед мирного населення [54, с. 74].

Підготовку ОУН(Б) до збройного опору ворогу прискорили заходи керівника «Райхскомісаріату Україна» гауляйтера Е. Коха доведені представникам окупаційних органів у Рівному 28 серпня 1942р., щодо посилення експлуатації сільського населення задля збільшення виробництва сільськогосподарської продукції і відправки її до Німеччини й армії, яка воює на східному фронті. Він також наголосив, що «. ми звільнили Україну не для того, щоб зробити її щасливою, а щоб забезпечити для Німеччини життєвий простір і постачання, якого вона потребує. Це завдання має бути виконане, не зважаючи на жертви» [19, с. 575].

Масові пограбування окупантами населення, репресії та вбивства провідних керівників національно-визвольного руху, зокрема колишніх членів «Поліської Січі» у березні 1942 р. на території генерального округу «Волинь - Поділля», спричинили формування Т. Бульбою-Боровцем у межах Олевського району нових підпільних збройних відділів під назвою «УПА» [56, с. 320-321].

У другій половині 1942 р. біля 2500 радянських партизанів під командуванням Ковпака і Федорова «... не зустрічаючи на своєму шляху спротиву з боку німців, проникли на територію Кобринщи- ни, Ковельщини, Костопільщини, Берестейщини й частково Житомирщини та Рівненщини, де український націоналізм був особливо поширений, за лояльного ставлення польських колоністів, грабували й розстрілювали селян, які підтримували національно-визвольні сили. Окупаційна влада, підозруючи селян у зв'язках з націоналістами і радянськими партизанами, розстріляла у селі Цумані 120 українських сімей та сотні людей в інших селах. Біля сотні сіл було спалено, а багато їх мешканців знищено за підтримку національного руху [10, с. 72-73; 27, с. 19-20].

Для захисту українського населення від німців і більшовицьких партизан, за участі представника проводу ОУН(Б) В. Івахіва із вояків самооборонних відділів формуються перші сотні УПА під командуванням С. Качинського на Поліссі та І. Пере- гійняка на Волині [31, с. 30-33].

ОУН(Б) у грудні 1942 р. на військовій конференції у Львові за участі провідних очільників організації М. Лебідя, І. Климіва, Д. Грицая, Л. Павлишина, В. Івахіва, М. Медвідя, військових референтів крайових проводів на західних, північно-західних, середньо-східних українських земель ухвалила рішення щодо організації збройних сил для захисту українського населення як від німецької сваволі, так і від терору з боку поляків, яких німці підбурювали проти українського населення, першочергово селян. Також вирішили терміново перетворити «.існуючі вже дрібні збройні відділи в широко розплановану збройну самооборонну українського народу» [23, с. 40].

Важливе значення щодо розгортання збройного опору окупаційній владі мала ІІІ конференція ОУН(Б), яка відбулася 17 - 21 лютого 1943р. поблизу Олеська на Львівщині за участі М. Лебідя, Р. Шухевича, В. Охрімовича, З. Матла, Р. Кравчука, М. Степняка та інших, яка ухвалила рішення щодо формування повстанської армії для «боротьби проти німецько-московського й інших імперіалізмів» [12, с. 97; 19, с. 603-604; 27, Т. 24].

Центральний провід ОУН(Б) 20 березня 1943 р. видав наказ про зосередження в лісах підрозділів української допоміжної поліції і членів сільської підпільної мережі, щоб вберегти їх від репресій німців, які довідалися про ці плани. Наприкінці місяця з Луцька до лісів повстанців приєднався господарський курінь чисельністю 300 вояків і біля 200 поліцаїв. Залишали службу у ворога загони поліції Ковеля, Горохова, Матієва та інших населених пунктів, звільняючи в'язнів з тюрем та концтаборів й знищуючи невеликі німецькі гарнізони. За оцінкою А. Кентія із загонів української допоміжної поліції дезертирувало від 4 до 5 тис. чоловік, які перейшли переважно до УПА, загони якої формувалися у Волинських лісах [13, с. 39; 9, с. 334-336].

Для захисту сільського населення, яке в той же час, мало становити надійне повстанське запілля, командування повстанської армії намагалося розташовувати загони, а також розгорнути оунівську підпільну мережу таким чином, щоб вони охоплювали своїм впливом найширшу територію. Зокрема на території північної частини Рівненської області усі загони були зведені у північну групу під командуванням І. Литвинчука. Її сотні Н. Семенюка, І. Климишина, Є. Басюка, Ф. Воробця діяли на Сарнянщині й здійснювали рейди на територію Білорусії [13, с. 78-79]. У південних районах Рівненщини й на півночі Тернопільщини базувалася південна група УПА П. Олійника, до складу якої входили загони очолювані Д.Казваном, Г. Рибаком, І. Климишиним, який перейшов з північної групи УПА. У північно-західній частині Волині і південній Берестейщині діяла повстанська група «Озеро» (Південна група УПА - М. Т.), командиром якої був Ю.Стельмащук. До неї входили підрозділи О.Шума, І. Климчака, Я.Білинського, С.Коваля, М. Горобця, П. Антонюка, С. Заковтанюка, загони яких формувалися з селян Ковельського, Любом- ського, Голобського, Колківського, Горохівського та інших районів [24, с. 218]. Для боротьби з німецькими окупантами й радянськими партизанами на Житомирщині й у північно-західних районах Київщини і Віниччини, переважно із селян, були створені групи повстанських формувань під командуванням Ф. Воробця' О. Грабця та Д. Клячків- ського [52, с. 172; 56, с. 329].

Розширення меж боротьби й кількісне зростання повстанських загонів, необхідність координації їх взаємодії, підвищення боєздатності вимагали вдосконалення управління ними, ефективної стратегії і тактики війни з ворогом. У серпні 1943 р. перший командувач УПА Д. Клячківський створив Головне командування армії, а регіональний штаб ОУН(Б) на північному заході України претворив у штаб УПА, який очолив підполковник армії УНР Л. Ступницький-Гончаренко. Лави УПА, за даними розвідки радянських і німецьких військ, налічували до 40 тис. бійців. Території, на яких діяли загони повстанців умовно поділялися на своєрідний фронт і запілля - фактично повстанський тил. Підпільна мережа ОУН, створена переважно в селах, сприяла забезпеченню повстанської армії людськими та матеріальними ресурсами. Керував повстанським запіллям Р. Волошин, який контролював реферан- тури оунівської мережі: організаційно-мобілізаційну роботу, служби безпеки, господарську, зв'язку, санітарно-медичну, цивільну адміністрацію, що створювалася на підконтрольних повстанцям територіях [55, с. 37; 19, 354-355, 413-415].

Варто зазначити, що територія повстанського запілля, як і повстанського фронту боротьби проти німецьких, а згодом і радянських окупантів, з 1943 р. не була постійною, вона змінювалася у процесі війни з ворожими каральними силами. Повстанські загони і штаби УПА часто змінювали місце дислокації і дотримувалися суворої конспірації. Командування груп перебувало здебільшого в хуторах і селах, що знаходилися у лісових місцевостях Кре- менеччини (Антонівецька республіка), Кореччини (північна частина), Володимир-Волинщини, Ковельщини (Скулинські ліси), Колківського, Голоб- ського, Рожищенського, Маневицького Волинської і Степанського району Рівненської областей («Кол- ківська республіка»), Деражненщини [6, с. 18; 25].

ОУН(Б) паралельно з організацією збройних формувань УПА, вела активну роботу щодо створення груп сільської самооборони населення, які почали стихійно виникати ще на початку і впродовж 1942 р. [41, с. 77]. Основу сільських самообо- роних підрозділів становили групи бойовиків (бо- ївки - М. Т.), які спільно з повстанськими загонами чи самостійно нападали на невеликі підрозділи, які супроводжували грабіжницькі команди окупантів, здобували зброю, знищували засоби зв'язку тощо [18, с. 107].

В організації сільської самооборони провідна роль відводилася членам підпільної оунівської мережі в населених пунктах контрольованої повстанцями території. Вони одночасно виконували обов'язки своєрідних адміністративних осередків. Створення й діяльність самообороних формувань селян проходили під керівництвом ройового командира, який для організації розвідки і зв'язку залучав юнаків, дівчат, чоловіків, жінок, дітей. Вони постійно збирали інформацію про ворога, його плани і задуми, попереджали про підготовку ним каральних заходів проти селян. Загальне керівництво самообороною району здійснювали їхні коменданти, які призначали командирів самооборони у кожному селі [13, с. 87].

За спогадами активного учасника національно-визвольної боротьби К. Гімельрайха, в кожному селі була своя боївка. Декілька сіл, як правило, об'єднувалися в самооборонні кущові відділи, які іноді нараховували до сотні осіб і базувалися поблизу сіл у землянках та бункерах, де постійно знаходилося не менше однієї третини бійців. Там же збиралися усі члени відділу на випадок оголошення тривоги про появу ворога. У разі великих облав ворожими військами боївки разом з населенням відступали в ліси під захист повстанських формувань [7, с. 200].

Масового характеру організація самооборони в сільській місцевості набула з весни 1943 р. У донесенні начальника СС і поліції командувачу військами групи армій «Південь» вермахту від 30 червня повідомлялося, що командування українських повстанців організовує в селах придатне до військової служби населення, охопивши цією роботою значну територію в тилу німецьких військ [55, с. 259].

Найбільшу підтримку селян ОУН-УПА мали у Галичині, де радянські партизани почували себе як на ворожій території, а також на Волині. У Шаць- кому районі 22 села із 27 в грудні 1943 р. перебували під постійним контролем місцевих самооборонних підрозділів [14, с. 374-375].

Участь селян у повстанських загонах посилюється після наказу головної команди УПА 30 серпня 1943р. «Окружним, надрайонним, районним та сільським комендантам Запілля» перетворити кожен терен, кожне село у військовий табір, а все населення - у вояків здатних для боротьби з ворогом. До наказу додавалася спеціальна інструкція щодо форм, засобів й тактики оборони населених пунктів. Зокрема наголошувалося, що у бойових діях повинні брати участь усі здатні до боротьби чоловіки та жінки, а кожне село, хата, клуня, погрібник мають стати фортецею й давати відсіч ворогу кулею, сокирою, вилами, окропом, гарячою смолою. За невиконання завдань, залишення бойових позицій винних карали. У випадку неспроможності зупинити ворога, сільські боївки зобов'язані були виводити населення під охороною в ліси, болота, яруги, щоб уникнути жертв й зберегти селянське майно, худобу тощо [32, с. 33].

У жовтні 1943 р. командир військової округи «Турів» ОУН(Б) Ю. Стельмащук видав наказ мобілізаційним референтам створити відділи самооборони під назвою «Вільне козацтво». За інформацією німецьких спецслужб і бандерівських активістів організація з назвою «Вільні козаки» виникла в Житомирі на початку 1942 р., виступала за самостійну Україну «... і частково діяла спільно з організацією Бандери». Їм ставилося завдання заблоко- вувати наступи ворога на повстанців, руйнуванням мостів, мінуванням шляхів, створенням на підступах до лісів завалів, замаскованих ям, виставляти замасковані пости, вести розвідку ворожих залог, а навколо сіл і в лісах організувати постійне патрулювання на закріплених за ними територіях. Селяни самооборони були основними учасниками служби зв'язку підрозділів УПА. Вони збирали інформацію про ворога, забезпечували транспортними засобами і охороною для подолання значних відстаней між штабами окремих загонів [55, с. 263264; 56, с. 326].

Українське селянство, що проживало на окупованій території, було основним і надійним резервом формування рядового складу повстанських загонів. Сільські чоловіки переважно не знали військової справи. Окрім того, партизанська боротьба вимагала від кожного бійця надзвичайної мужності, посвяти й витривалості. Тому активним членом УПА, стверджував П. Мірчук, міг стати лише той, хто добровільно і твердо вирішив принести себе в жертву Батьківщині [31, с. 26, 237-249]. Безумовно, що патріотизм, прагнення здобути волю, мужність були визначальними чинниками, які спонукали українських націоналістів підніматися на боротьбу за Українську незалежну соборну державу. Проте, необхідно враховувати те, що в боротьбі з німецькими окупантами, радянськими партизанами, польськими підпільними загонами, з військами НКВС, УПА зазнавала досить великих втрат. Її командування, провідники підпільної мережі ОУН змушені були вдаватися до мобілізації, переважно сільського населення для поповнення загонів. Головний штаб УПА і військово-мобілізаційні референтури військово-адміністративних територіальних об'єднань займалися питаннями кадрового поповнення повстанської армії, проведенням військового навчання сільських чоловіків і дівчат, озброєнням вояків, матеріально-побутовим і технічним забезпеченням повстанських формувань [55, с. 259].

Одним із важливих джерел підготовки резервів УПА були сільські самооборонні загони, в яких їх учасники проходили первину військову підготовку. Вони брали участь в оборонних бойових діях при захисті населених пунктів, спільно з повстанцями влаштовували засідки, здійснювали диверсійні акти на ворожих комунікаціях, адміністративних установах, господарських об'єктах окупантів. За необхідності сільські самооборонні підрозділи вливалися до складу повстанських загонів. ОУН- УПА, наголошувалося у донесені командирів радянських партизанських загонів Рівненщини від 28 травня 1943 р. Українського штабу партизанського руху, що знаходився в Москві, використовують усі легальні можливості для підготовки своїх військових бойових кадрів низових організацій. До 600 осіб молоді 1918-1924 рр. народження одягнуті у стару польську військову форму, пройшли підготовку під виглядом слухачів сільськогосподарської школи. Подібні школи працювали в селах Лаврове і Плечанове Волинської області, Шпанове під Рівне, де військовий вишкіл проходили біля 400 хлопців і дівчат. Навесні німецькі каральні органи розігнали школи, а частину слухачів ув'язнили за антинімецьку діяльність [49, с. 149].

Впродовж квітня - вересня 1943 р. на території «Колківської республіки» командування групи УПА «Турів» організувало школи підготовки під- старшин у селі Рудня, а в містечку Колки - школу артилеристів, мінерів, кінної розвідки, радистів і політосвіти [25; 42].

Сільська молодь становила основний склад двох старшинських шкіл УПА, які діяли в Карпатах з 1943 р. До березня 1944 р. вони підготували для підрозділів повстанської армії біля 2 тис. старшин і 3 тис. підстаршин. Весною їх об'єднали в одну старшинську школу УПА «Олені» в Карпатах, яка до листопада вишколила на двох курсах біля 1 тис. старшин і підстаршин [31, с. 253].

Для поповнення особового складу повстанських загонів командир військової округи УПА- Південь П. Олійник наказом від 24 листопада 1943 р. зобов'язав організаційно-мобілізаційну референтуру створити підпорядкований їй апарат у надрайонах і районах, а також лікарські пункти для обстеження фізичного стану мобілізованих. Кожен призваний до лав УПА мав бути одягнений і взутий для всіх пір року, а в окремих випадках, згідно наказу, озброєний. Мобілізацію провести негайно, а в надрайонах запровадити облік призваних до повстанської армії [49, с. 281].

Успішну мобілізацію сільського населення здійснювали саме в районах, які знаходилися під контролем загонів групи УПА-Північ. Наприкінці 1943р. у надрайонах Костопіль і Сарни на Рівненщині, що входили до військової округи «Заграва», під командуванням С. Затовканюка до мобілізаційних списків було внесено біля 30 тис. військовозобов'язаних, із них біля 500 підстаршин і старшин [55, с. 274]. Військову підготовку в окрузі пройшли 10тис. призовників [13, с. 93].

Повстанські загони групи УПА-Північ впродовж 1943р. зростали за рахунок добровольців і мобілізованих, переважно сільських чоловіків, у пропорції 50% на 50% й налічували до 10 тис.

бійців. У 1944 р. число мобілізованих селян зросло до 70% - 80%. Впродовж року у запеклій боротьбі з німецькими і радянськими військами втрати повстанських загонів склали 6-8 тис. осіб без врахування дезертирів і захоплених у полон ворогом [28, с.120].

У другій половині 1944 р. мобілізаційний резерв у повстанському запіллі майже вичерпався. Втрати особового складу загонів УПА і підпільної мережі ОУН вдавалося компенсувати лише за рахунок воїнів, що втекли з німецького полону, дезертирів Червоної армії, а за наказом командира групи УПА-Захід В. Сидора від 10 квітня 1944р. і 16 - 17-річних сільських юнаків, членів низових ланок оунівського підпілля та ін. [28, с. 120; 55, с. 290-291; 31, с. 245].

Участь селян у національно-визвольному русі набула значного розмаху за посилення грабіжницької політики, експлуатації людських ресурсів і жахливих насильницьких заходів, що їх застосовувала окупаційна влада, набираючи робітників для праці в промисловості Німеччини, доповідали її представники фюреру. Окупанти до середини лютого 1943 р. організували видобуток, виробництво в Україні і відправку до рейху понад 20,6 млн. т. вугілля й торфу, 518 тис. т. марганцевої руди, 136 тис.

т.льяного та конопляного волокна, бавовни, шкіри, 135 млн. т. цегли, деревини та іншого будівельного матеріалу. Особливих розмірів набуло пограбування сільськогосподарської продукції України, без якої, заявив Рібентроп 11 червня 1943 р., Німеччині «не можна буде обійтися». Лише до березня ворог відправив до рейху понад 6,6 млн. т. зернових і бобових культур, біля 1,4 млн. т. картоплі, 230 тис. т. цукру, меду, риби, 3 млн. голів рогатої худоби, свиней і овець, 14 млн. свійської птиці й 420 млн. яєць [19, с. 586, 602-603, 613-614].

Український повстанський рух на початку 1943 р. охопив Волинь і значну частину Полісся. УПА контролювала всі сільські райони на південь від магістралі Новоград-Волинський - Рівне - Ковель - Брест-Литовськ. Її загони нападали на ворога і його установи, а також вели бої з радянськими партизанами на Житомирщині, Вінничині, Холодному Ярі й Уманщині на Київщині. Підпільні групи ОУН розгортали боротьбу з ворогом у південних областях України, зокрема на Одещині, Криворіжжі, Донбасі [31, с. 38-51; 60, с. 514, 534-538; 37, с. 372].

Райхкомісар України Кох і генерал-комісари округів Волині, Поділля і Житомирщини були занепокоєні тим, що діяльність українських націоналістичних сил «скрізь зросла і навіть поширилась на південні райони в яких мало лісів». За їх неповними даними загони УПА і сільської самооборони Волині й Житомирщини здійснили напади на 636 підприємств і 147 господарств привласнених окупаційною владою. Повстанці відібрали у них 25 тис. голів худоби і понад 19 тис. т. зерна. Ворог втратив повністю і частково контроль над використанням у трьох округах 44 % орної землі, 29 % виробництва хліба, 50 % худоби й іншої продукції, за неможливості забезпечення «сильної військової охорони» [19, с. 610, 612].

Третій Надзвичайний великий збір ОУН, який відбувся 21-23 серпня 1943 р., зазначив, що УПА і збройні відділи народної самооборони 12 областей «уже в липні 1943 р. стали на шлях боротьби проти окупантів за Самостійну Соборну Українську Державу» [19, с. 618-619]. Під їх контролем, тією чи іншою мірою, в тилу німецьких військ у північно- західних районах знаходилася територія площею біля 150 тис. кв. км., на якій проживало 15 млн. населення, переважно селян [62, с. 189].

Контроль цих територій збройними формуваня- ми УПА, безумовно, не був постійним. Окупаційна влада, щоб остаточно не втратити сільськогосподарські райони, регулярно проводила каральні операції проти повстанців і сільського населення. Окрім того, за вплив на селян, за продовольство вона вела жорстоку боротьбу з радянськими партизанами, яких сільське населення не підтримувало.

Для захисту населення від сваволі окупаційної влади, зокрема в організації господарського й громадського життя, демонстрації своєї сили і значимості, командування УПА, окремі національні територіальні військові формування, докладали зусилля для контролю великих територій, так званих «повстанських республік». Аналіз документальних матеріалів окупаційної влади дає підстави стверджувати, що ще з осені 1942 р. великі загони повстанців-націоналістів обмежували функціонування німецької адміністрації, створювали підпільні військові школи, госпіталі, заготівельні пункти у районах Колків («Колківська республіка» Волинь), Пустомит (Львівщина) і Кременця (Тернопільщина) [19, с. 276].

Сільське населення Галичини від весни 1943 р. виривається з-під контролю влади окупантів передусім в Карпатах, на Станіславщині (від 16.11.1962 р. Івано-Франківщина - М. Т.), із селян у підпільній мережі ОУН формувалися загони Української Народної самооборони (УНС), а згодом і у Чорт- ківському та Підгаєчинському районах Тернопільщини. Поява в Карпатах у Скалатському повіті загону радянських партизан Ковпака чисельністю від 2 до 4 тис. без спротиву німців, а також відділів польської поліції й загонів «Армії Крайової» на Перемешлянщині, розстріли й пограбування ними українських селян спричинили їх рух за створення відділів Української народної самооборони (УНС), проти яких окупанти за допомоги ковпаківців вели вперту боротьбу [61, с. 296, 330-332].

Повстанська республіка на важкодоступній для ворога території Коломиї - Косів - Надвірна за активної участі селян протрималася до весни 1945 р. [31, с. 91]. Підпільні органи сільського самоврядування, особливо на Волині й Поліссі, діяли вже від весни 1943 р. з ініціативи та під охороною УПА. Вони передавали селянам землю поляків і німецьких колоністів, які втекли, залучали мешканців сіл для надання допомоги повстанцям у боротьбі з німецькою поліцією, звільненню остарбайтерів, яких доправляли в поїздах до Німеччини, в організації медичної опіки та санітарної допомоги [31, с. 5354; 22; 50, с. 399]. Підпільна мережа бандерівської ОУН-УПА в контрольованих сільських населених пунктах мобілізувала селян на організацію матеріальної допомоги повстанцям, збройним загонам і була їх основним тилом [55, с. 77-78].

ОУН-УПА, намагаючись утвердитись як напівлегальна влада у тилу німецьких військ, налагоджували громадське й господарське життя на контрольованих територіях. Командувач УПА Д. Клячківський 1 вересня 1943р. видав наказ про встановлення адміністрації на теренах України, згідно якого в селах, містах, районах, повітах, областях необхідно створити органи самоврядування у формі рад і управ, як виконавчих структур [57, арк. 6-10]. Активний учасник національно-визвольної боротьби М. Прокоп стверджує, що встановленням влади рад на контрольованих територіях, ОУН-УПА переслідували мету утвердження загального національного політичного центру [46, с. 65-66].

Довіра сільського населення до провідників національно-визвольного руху залежала від вирішення соціальних питань, зокрема володіння земельним наділом, від чого залежав добробут селян, їх існування. У «Програмі Організації Українських Націоналістів» ухваленій Третім надзвичайним збором ОУН у серпні 1943 р., зазначалося, що в лавах організації борються українські селяни, робітники, інтелігенти «за знищення большевицької й німецької експлуататорсько-кріпосницької системи в організації сільського господарства». Оскільки «земля є власністю народу, українська державна влада не накидуватиме селянам однієї форми користування землею» і «допускатиме індивідуальне та колективне» ведення сільського господарства в залежності від волі селян. Однією з програмних вимог була безплатна передача селянам всіх поміщицьких, монастирських і церковних земель та надання їм фінансової допомоги для ведення господарства з боку держави. Усі підземні багатства, ліси і води мали стати національно-державною та громадською власністю [45, с. 14].

Командувач УПА Д. Клячківський 15 і 27 серпня 1943 р. видав розпорядження в земельній справі, яким зобов'язав земельні комісії сільських громад завершити у вересні розподіл землі у приватну та інші форми власності. Нормою наділу для одноосібних приватних господарств мала бути така площа землі, яка б забезпечила безбідне існування селян. Приватні землі селян, які загинули у боротьбі з більшовиками, німцями чи поляками, переходили у власність рідних до четвертого покоління, якщо ж таких немає, мали розподілитися серед найбідні- ших селян [57, арк. 11-13]. Акти про розподіл землі між селянами, про її оранку й засіяння зерновими необхідно було подати на затвердження командувачу УПА до 30 вересня 1943 р. [58, арк. 7].

Провідники УПА не обмежувалися розпорядженнями й декларативними заявами про розподіл землі серед селян, а втілювали їх у повсякденні воєнного лихоліття. Зокрема, комендант воєнного надрайону «Долина» на Станіславщині Ворона, у наказі про впровадження земельної реформи від 25 серпня 1943 р. зазначив, що першочергово потрібно наділити землею безземельних і малоземельних селян, а мінімальна площа наділу має становити 5-7 гектарів [33, с. 177-178]. При Головному командуванню УПА була створена дирекція лісів, що призначала лісників й надавала дозвіл і кошти на вирубку лісу для палива і будівельних матеріалів. Навіть низова німецька адміністрація зверталася до неї за такими асигнаціями [61, с. 303]. У звіті військової округи «Заграва» від 25 грудня 1943 р., наголошувалося, що земельна реферан- тура повстанської армії впродовж місяця видала безземельним і малоземельним селянам 1106 актів про наділення землею. Лише в Сарнянському над- районі селяни отримали 483 акти на володіння конкретними посівними площами. Це значною мірою сприяло зміцненню довіри сільської громади до ОУН і УПА і вселяло надію на відновлення справедливості жорстоко і свавільно порушеної сталінським режимом у 1939-1941 роках [55, с. 96].

Численні каральні операції за участю регулярних, охоронних, поліцейських сил окупантів проти УПА за контроль над територіями, а отже і за сільськогосподарською продукцією, стали головною перешкодою повномасштабної реалізації земельної реформи. Вирішення земельного питання наражалося також на спротив польського руху опору, керівники якого претендували на володіння західноукраїнською територією, оскільки вся земля з посівними площами, будовами, технікою, реманентом знаходилися у власності польських господарів до повернення їх Україні. Польський еміграційний уряд докладав значних зусиль для повернення території Східної Галичини до складу Польщі. Окрім воєнно-політичного, конфлікт між поляками і українцям набрав також соціального характеру, адже володіння землею у запіллі вирішувало питання продовольчого забезпечення їх підпільних військових формувань. Тому для командування УПА, яка повністю залежала від сільського населення, важливо було забезпечити умови життєдіяльності свого повстанського запілля. Натомість, українські селяни, виснажені терором і пограбуванням окупантів, не могли витримати продовольчого і матеріального забезпечення окрім українських повстанців ще й загонів радянських партизанів та польського руху опору [55, с. 121].

Німецька адміністрація, яка спиралася на могутні збройні сили, мала перевагу в боротьбі за матеріальні ресурси, особливо продовольство, на окупованій території. За будь-якої спроби невиконання поставок сільськогосподарської продукції, опору владі окупанти застосовували проти селян збройну силу, палили господарства й села, вбивали, знущалися, вовозили їх мешканців на роботу до Німеччини, наголошувалося у наказі Головного командування УПА від 4 вересня 1943 р. Відступаючи під натиском радянських військ, вони посилили свою грабіжницьку політику, масово вивозили матеріальні цінності й особливо продовольство, тому всі сили армії сільської самооборони мають бути мобілізовані [13, с. 155].

Бійці трьох куренів УПА під командуванням М. Ковтонюка спільно з сільською самообороною 5 районів Волинської і Рівненської областей впродовж березня - квітня 1943 р. вибили ворога й радянських партизанів з території понад 2 тис. гектарів. Повстанці у містечку Колки Маневицького району Волині створили адміністративний центр української влади на території біля 40 населених пунктів, який увійшов в історію за назвою «Колківська республіка». Літом тут знаходився штаб командувача УПА-Північ Р. Шухевича. Впродовж 6 місяців було організовано військову підготовку селян, які поповнили загони повстанців, у школах і на курсах радистів, артилеристів, розвідників, медичних сестер, роботу 5 невеликах госпіталів і медпунктів, відновили навчання дітей в школах, налагодили роботу пекарень, молочарень, ремісничих майстерень й друкарні, забезпечено охорону населення на збиранні врожаю сільськогосподарської продукції. Загони УПА і сільської самооборони відбили 8 спроб окупантів взяти під контроль територію повстанської республіки. Наприкінці жовтня проти кількох тисяч повстанців ворог спрямував дивізію з танками і авіацією, а 4 листопада декілька літаків бомбардували Колки та інші їх оборонні рубежі. Місто зруйнували й знищили біля 500 його мешканців. Юрій Стельмащук, який у вересні очолив загони військових округ «Заграва» і «Турів» й керував обороною республіки, відійшов з уцілілими бійцями в ліси Дережанщини. Німці вбили також 25 поранених повстанців у Колківському госпіталі. Окупантам допомагали загони польської «Армії Крайової», а також власівці з Російської визвольної армії (РВА). Влітку 1944 р. з приходом Червоної армії, трибунал НКВС СРСР засудив більшість, із понад 100 захоплених повстанців, до страти, інших відправив до радянських концтаборів [34, с. 105; 25; 42; 47].

Загони УПА лише на Волині впродовж липня - вересня провели 74 бої з німецькими окупантами, в яких загинуло й поранено 1237 бійців, а також не менше 5 тис. осіб цивільного населення, переважно селян. Ворог втратив 3 тис. солдатів і офіцерів. Жахливий терор німців на Волині й Поліссі тривав до вигнання їх Червоною армією на початку 1944 р. Вони спалили десятки поселень і знищили десятки тисяч мирних громадян [61, с. 308-310].

Просування Червоної армії на Захід значно ускладнювало становище селян й інших верств населення окупованих територій, їх участь в українському повстанському русі. У «Суспільно-політичному огляді» від 31 жовтня 1943 р. автор Микола (прізвище невідоме - М. Т.), аналізуючи становище в повстанському запіллі, стверджував, що села, які знаходилися під контролем загонів УПА, постійно атакували окупаційні війська. У містах, куди перебралася німецька адміністрація, панує голод, а в сільській місцевості ще є чим поживитися. Ворог захоплює села, грабує селян і спалює їх хати. У жовтні в Острозькому районі ночами окупанти пограбували і спалили села Завиців, Лючин, Гроздів, Гремяче, Гилівку, Товчивини, Грем'яцькі і Завиді- вські хутори, Михайлівку, Новомлин, Деревянче - Мале і Велике, Попівці. Вони вбили і спалили живцем 500 селян.

Боротьба між повстанськими загонами і окупантами йде з перемінним успіхом, пише автор, проте селяни нарікають, що їх недостатньо захищають українські повстанці, зокрема від нападів червоних партизанів і польських загонів. Поляки разом з німцями нищать українські села, вбивають селян, грабують їхнє майно, а радянські партизани, які приходять з білоруських лісів, маскуються під бійців УПА, почепивши на шапки тризубці, їздять на відібраних у селян підводах, забирають продукти харчування, з хліба гонять самогон, постійно п'яні. Населення, стверджує автор, відноситься до них вороже, як до московських терористів [29, с. 227-233].

Оцінка учасника визвольного руху дає реальне уявлення про становище у повстанському запіллі, нестерпне життя українських селян, яких грабували окупанти і завдяки яким діяли численні збройні формування різних ідейно-політичних поглядів й завдань. Натомість, й за таких обставин український національно-визвольний рух перетворив наприкінці 1943 р. значну частину Волині та Полісся у вільний від окупантів край. Працювали українські адміністративні ограни. Селяни обирали старост із авторитетних місцевих мешканців. Зовнішній вигляд містечок і сіл вражав всюди вивішеними жовто-синіми прапорами, антибільшовицькими та антигітлерівськими лозунгами. Священики на богослужінні згадували українську державу. Діяла товарообмінна торгівля, працювали школи, налагоджували роботу млини, пекарні, олійні, миловарні, виробляли сірники, папір, віск, медичний спирт інші побутові речі широко вжитку [15, с. 87].

Командування УПА, наділивши безземельних і малоземельних селян землею, запровадило натуральний податок на їх господарства. Селяни, які мали 5 і більше га землі здавали 5 кг м'яса, 2 кг жирів, 10 кг борошна. Бідні господарства податком не обкладалися, хіба що хтось добровільно бажав здати продовольство у фонд УПА [34, с. 100].

Місцева адміністрація, призначена повстанцями, намагалася налагодити культурно-просвітницьке життя сільського населення, зокрема підпільні друкарні випускали політичну агітаційно- пропагандистку літературу для населення і бійців УПА. У містах і селах організовували аматорські драматичні гуртки, народні хори, оркестри, влаштовували літературні читання [64, с. 134].

Сільські райони окупованої території під контролем повстанців, так звані «повстанські республіки», символізували собою адміністративно-владні центри УПА в запіллі. Їх діяльність була важливою не лише для забезпечення матеріальними і людськими ресурсами повстанців, а й для легалізації влади ОУН-УПА на цих територіях, посилення віри населення у її спроможність захистити його від ворога.

Наприкінці 1943 - початку 1944 рр. радянські війська підійшли до меж Г аличини, населення якої було під великим впливом ОУН-УПА, і де концентрувалися основні сили й командування УПА, адміністративні установи підпілля, військові школи, шпиталі, мережа заготівельних пунктів продовольства, одягу, взуття тощо [31, с. 53]. Від літа 1943 р. там формувалися в селах загони УНС, які спільно з підпільниками ОУН, забезпечували бойову діяльність повстанців: вели розвідку, організовували збір серед селян продовольства, матеріально- технічних засобів, спорядження, зброї, політичну пропаганду.

На прискорення організації УНС вплинули активні антиукраїнські дії польських загонів «Армії Крайової», що підпорядковувалися еміграційному уряду в Лондоні, який наказав її командуванню спільно з підпільними націоналістичними формуваннями повернути Східну Галичину до складу польської держави. З центральних районів Польщі в Галичину і Волинь було перекинуто десятки збройних загонів, які базувалися в польських селах і населених пунктах, де мешкали поляки [50, с. 399].

Збройні напади загонів УПА, польських формувань і радянських партизан на ворожі об'єкти й контроль їх над значними територіями, де мешкало сільське населення, перешкоджали окупантам грабувати і вивозити промислову й сільськогосподарську продукцію. Окупаційна влада 10 жовтня 1943 р. оголосила на всій території Галичини осадне становище. Надзвичайні каральні органи, які терором і репресіями усіх запідозрених в анти- німецькій пропаганді, нелояльному ставленні до влади, за саботаж поставок продукції сільського господарства, карали прилюдними розстрілами і повішанням, проводили масові облави в селах і містах Станіславщини, Коломиї, Надвірнянщини, ловили, переважно чоловіків та дівчат, і вивозили до Німеччини, позбавляючи повстанські загони бойових резервів. Проте повстанці таборів УНС в Чорному лісі впродовж листопада-грудня 1943 р. відбили наступ ворожих військ на села Посіч і Завій на Самбірщині, Недільне, Мізунь-Кальна, Слобода й Липа на Долинщині. Німці втратили понад 220 солдатів і офіцерів, а лави повстанців поповнилися мобілізованими сільськими чоловіками. Натомість, картелі до кінця червня 1944 р. розстріляли прилюдно 15771 українців [61, с. 331-332].

Вплив ОУН-УПА, УНС й зокрема селян на ситуацію, що склалася в Галичині 1943 р., яскраво описав у донесенні до Берліну один із керівників політичного апарату окупаційної адміністрації. Він стверджував, що Галичина живе подвійним життям, вдень правила німецька адміністрація, яка намагалася підтримувати порядок, дбати про безпеку німців, вночі весь край - поза містами - контролювався Українською повстанською армією. У лісах йшла підготовка поповнення, яке вправля- лося в стрільбі, будувало сховища, шляхами пересувалися повстанські з'єднання, транспортувалися боєприпаси, на кожному кроці патрулі в селах, військові пости, селяни заготовляли для повстанців продовольство.