Провал планів сталінського режиму щодо залучення українських селян до "всенародної боротьби" в тилу ворога у роки німецько-радянської війни 1941-1945 років

Размещено на http://www.allbest.ru/

Провал планів сталінського режиму щодо залучення українських селян до "всенародної боротьби" в тилу ворога у роки німецько-радянської війни 1941-1945 років

Аналізуються передумови й причини провалу політики сталінського режиму щодо залучення селян України до «всенародної боротьби» в тилу ворога в роки німецько-радянської війни. Розкрито суперечливий зміст і характер боротьби радянських партизанів з окупантами.

Проблема мобілізації українського селянства до участі в партизанській боротьбі в тилу німецьких військ не знайшла достатнього висвітлення як у радянській, так і вітчизняній історіографії, а якщо і вивчалася, то в руслі методологічної схеми офіційної радянської історії, згідно якої партизанський рух нібито завдяки підтримці населення, особливо селян, перетворився у всенародний [9; 14; 15; 17; 19; 20; 28; 29; 31; 34; 35; 36; 38]. Документальні матеріали архівів й дослідження сучасних істориків спростовують широко вживаний пропагандистський штамп комуністичних ідеологів про «всенародну підтримку народних месників в тилу німецьких окупантів», що ми і спробуємо довести [1; 2; 4; 5; 7; 13; 21; 22; 23; 25; 26; 27; 32].

Голова ДКО Сталін, перебуваючи у панічному стані за катастрофічних поразок Червоної армії, лише 3 липня 1941 р. звернувся до народів СРСР, закликаючи їх до перебудови праці на воєнний лад, зокрема створювати в тилу ворога партизанські загони, диверсійні групи для боротьби з ним і зрадниками [31, с. 25-28]. ЦК ВКП(б) на виконання настанов тирана 18 липня ухвалив постанову «Про організацію боротьби в тилу німецьких військ», якою зобов'язав ЦК національних компартій негайно організувати в районах яким загрожує окупація партизанські загони й диверсійні групи із числа партійних, радянських і комсомольських працівників, чекістів, учасників громадянської війни «... відданих радянській владі безпартійних товаришів» [15, с. 23-24].

Варто зазначити, що всупереч закликам московської правлячої верхівки до громадян країни взяти участь в партизанському русі й підтримати «народних месників», як «захисників» населення окупованої території, ситуація щодо реалізації цих завдань в Україні складалася неоднозначна. Переважна більшість сільського населення у довоєнні роки стала жертвою справжньої війни проти нього, розв'язаної комуністичним режимом на чолі з Сталіним. Диктатор, узурпувавши владу, потураючи економічні закони господарювання, оскільки вони суперечили планам будівництва мілітаризованого так званого соціалізму в СРСР, фактично перетворив селян в його кріпаків. Політичне керівництво, військові штаби, органи НКВС і НКДБ, які займалися створенням партизанських загонів, диверсійних груп і підпілля в тилу ворога постали перед низкою проблем, що негативно вплинули на організацію «всенародної боротьби» з окупантами впродовж усієї війни. Сталінський режим, готуючись до війни за втілення ідеї світової революції в країнах Європи у 1937-1938 рр., ліквідував майже всі заздалегідь створені партизанські бази і репресував більшість відповідних досвідчених кадрів [33, с. 104].

Натомість, до керівництва партизанським рухом і підпільними групами залучали місцевих працівників партійних, радянських і адміністративних органів, а в сільських районах України голів сільських рад, колгоспів, директорів радгоспів, МТС, агрономів та інших спеціалістів сільського господарства. Селян примусово записували до особового складу загонів партизан. Діяльність таких формувань, командири і бійці яких не мали елементарних знань і навиків військової справи та партизанської боротьби, була приречена на невдачу, або на пасивну боротьбу з окупантами, а селяни, на повному матеріально-побутовому забезпеченні яких вони перебували, посилали їм прокляття в спину [3, с. 69-70].

Керівництво СРСР не передбачило у своїх рішеннях централізованого постачання партизанам ні зброї, ні продуктових та промислових товарів. Вони запевняли «народних месників», що їх, як представників радянської влади в тилу німецьких військ, «. самовіддано підтримають у кожному місті й в кожному селі сотні й тисяч наших братів і друзів.» забезпечать всім необхідним [31, с. 369]. Партизанські загони й диверсійно-терористичні групи представляли комуністичний режим на окупованій території. Окрім боротьби з ворогом вони мали здійснювати контроль за поведінкою селян, карати їх за співпрацю з окупантами, придушувати прояви національної свідомості й антирадянські настрої, вилучати продовольство, одяг, взуття, гужовий транспорт для своїх потреб.

Воїни німецького вермахту, вступивши на землі України, були вражені приємним ставленням до них більшості українського населення, яке сприймало їх як визволителів з комуноросійського ярма. Глибина ненависті українців, особливо селян, до сталінського режиму викликала у них подив. Причиною цієї ненависті здебільшого була огидна для селян колективізація, що спричинила їх Голодомор-геноцид і рабське становище. Сподівання переважної більшості сільського населення на покращення життя, ліквідацію колгоспів, повернення приватної власності на землю відвернуло його від бажання надавати допомогу партизанам, підпільникам і закинутим у німецькій тил радянським диверсантам [42, с. і25].

Більшовицький режим за двадцять років не зміг знищити приватновласницьких прагнень селян, які сподівалися на повернення, за умов німецької окупації, землі у приватну власність. Однак кріпосницька колгоспно-радгоспна система виявилася досить зручною формою експлуатації селянства, тому нацисти залишили її, змінивши лише назву, колгосп став називатися громадським господарством, а радгосп - державним підприємством. У багатьох випадках зберігалася і структура управлінського апарату.

Окупаційна влада, щоб привернути до себе довіру українського селянства почала повертати у приватну власність забрані у селян напередодні війни надлишки присадибних ділянок, звільняючи їх від оподаткування. Обнадійливими були також обіцянки міністра східних окупованих територій А. Розенберга щодо проведення аграрної реформи. 29 вересня 1941 р. він на засіданні у головному штабі фюрера заявив, що селяни України, всупереч директивам керівництва СРСР знищити урожай, зберегли й буде зібрано його 60%. Натомість, Гітлер не погодився з ним [16, с. 181]. Проте, сподівання селян на вирішення питання про приватну власність на землю, покращення свого матеріального становища утримували їх від підтримки партизанів - представників ненависного комуністичного режиму, надання їм різноманітної допомоги, особливо продуктами харчування.

Німецьке військове командування, готуючись до освоєння окупованої території, надавало важливого значення знищенню будь-яких більшовицьких супротивних сил, здатних перешкоджати виконанню заздалегідь розроблених планів, зокрема експлуатації сільськогосподарських і людських ресурсів, природних багатств України. Першочергово необхідно було вирішити питання політичної і військової безпеки на окупованих територіях. За кілька тижнів до нападу на СРСР Центральна служба безпеки рейху очолювана Г. Гіммлером спільно з поліцією безпеки і службою безпеки (СД) за згодою з командуванням вермахту спорядили потужні каральні формування, які очищали окуповану територію від ворогів райху. Вони боролися з партизанами, тими хто надавав їм допомогу, саботажниками, воїнами які вирвалися з оточення, полоненими, що втікали з таборів, усіма нелояльними до німецької влади [16, с. 110].

Поразки Червоної армії, її панічний відступ посилили зміни настроїв селян. Вони були свідками масового дезертирства, блукання у прифронтовій смузі «... понад двох мільйонів нещасних синів України..., залишених напризволяще командирами», голодних, обірваних, босих, неголених, які заходили в села, просили їсти, напитися води, обміняти військову уніформу на цивільний одяг [7, с. 167]. Чимало мобілізованих селян не були доставлені на фронт, потрапили в оточення, до полону, а повернувшись до своїх домівок, зміцнювали в односельчан зневіру у здатність Червоної армії зупинити ворога.

Незаперечним є твердження багатьох дослідників про те, що на морально-політичні настрої селян, як загалом усього населення, негативно вплинула поразка військ Південно-Західного фронту, які обороняли Київ із середини липня до 19 вересня 1941 р. В оточення потрапило 700544 солдатів і офіцерів, переважно українців, з них безповоротні втрати становили 616304 осіб [6, с. 166]. Катастрофа під Києвом, на думку дослідника Ю. Ніколайця, «стала переломним моментом у визначенні політичних настроїв українців з початку війни. Поширення занепадницьких настроїв перед можливою загибеллю призвело до виникнення у середовищі українського селянства регіональної ідентичності, коли особа асоціювала себе, у першу чергу, із певною територією, а не з країною загалом. Інтереси багатьох українців обмежувалися масштабами окремого села, району» [21, с. 137]. Українські селяни, які нещодавно були мобілізовані до діючої армії, намагалися за небезпеки, оточення, полону і неминучої смерті повернутися до рідного села, сім'ї, де вони мали більше можливостей вижити в жахливих умовах війни. У даному контексті важливо зазначити, що вже з перших днів війни німецькі органи пропаганди розкидали з літаків над радянськими військами, містами і селами масовими тиражами листівки, в яких обіцяли ліквідувати колгоспи, повернути право селян на приватну власність на землю, підприємницьку діяльність. На пронімецькі настрої сільського населення вплинув дозвіл німецького командування щодо повернення додому десятків тисяч полонених українських селян, які мали працювати в сільському господарстві, забезпечуючи німецькі війська й райх продовольством і сировиною.

Каральні органи ворога для застереження населення від боротьби проти нього ще до початку війни опрацювали відповідні заходи. Командувач 17-ї армії генерал фон Штюльтгнагель 30 липня 1941 р., виконуючи директиву з Берліну, видав наказ про посилення боротьби з партизанами, саботажем у сільському господарстві й пасивним опором селян з тим, щоб гарантувати цілковиту безпеку німецьких солдатів. Окупаційні війська для швидкого і повсюдного винищення «ворогів райху» затримували усіх підозрілих в населених пунктах. Фактично все населення стало жертвою колективної відповідальності, зокрема в сільській місцевості, де спостерігалися прояви партизанського руху. Окупанти закликали селян самих захищатися від партизанів, боротися з ними, доносити про їх появу. Карателі масово захоплювали заручників за будь-яку допомогу, чи контакти селян з партизанами і негайно розстрілювали привселюдно [16, с. 165-166]. Каральні заходи окупантів значною мірою вплинули на сільське населення, яке згідно планів сталінського режиму мало стати надійним запіллям партизанських загонів. Селяни не піднялися масово на боротьбу з ворогом і не бажали забезпечувати партизанів продовольством, матеріальними засобами і надавати їм притулок. Подальші події, натомість, засвідчили, що внаслідок жорстоких збройних акцій окупаційних військ, партизани до кінця 1941 р. були переважно винищені, потрапили до полону й ув'язнені в концтаборах. Сільському населенню України, яке вижило в умовах організованих сталінським режимом двох Голодоморів 1921-1923 і 1932-1933 і масових репресій 1937-1938 років, здебільшого було байдуже під якою владою бути, аби зберегти життя [16, с. 167].

Найбільш достовірним доказом небажання селян надавати допомогу партизанам є документи і матеріали архівів, а також свідчення німецьких службовців, які займалися освоєнням окупованої української території, боротьбою з ворогами райху. Зокрема, начальник головного політичного департаменту Міністерства окупованих східних територій Отто Бройтінгам залишив досить об'єктивну оцінку становища в тилу німецьких військ. Більшість місцевого населення, повідомляв він у своєму звіті керівництву в листопаді 1941 р., на початку війни не бажало нічого знати про партизанів, видавало їх нам, надіючись на звільнення від більшовиків, і в такий спосіб полегшувало боротьбу з ними. Партизани, натомість, ускладнювали життя селян, примушували чоловіків вступати до загонів, реквізували у них продукти харчування, теплий одяг, взуття тощо. Вони намагалися контролювати села поблизу лісових масивів, а в разі небезпеки ховалися в лісах [5, с. 85-86].

Подібний висновок зробив на базі широкого кола джерел відомий сучасний голландський дослідник Карел Беркгоф. «Майже всі селяни..., - пише автор, - вітали прихід німців та їх союзників як визволителів. Вони ділилися з ними їжею та житлом, доглядали поранених. Коли солдати- фронтовики, серед яких було багато молодих, залишалися найдовше, інколи виникало щось схоже на сімейне життя. У селян, звісно, не залишалося іншого вибору як допомагати бо вони були безсилі. До того ж традиція вимагала від них гостинності» [1, с. 121].

Очевидець подій, уродженець села Стайки, що на Київщині, населення якого зазнало жорстоких репресій від радянської влади у 1920-1930 рр., Федір Пігідо у своїх спогадах по війні писав, що «відносини між населенням та німецьким військом зразу набрали доброзичливих, а то й дружніх форм. Німецький вояк був усюди бажаним гостем. На різних родинних святах та гулянках їх частували як добрих друзів» [25, с. 114].

Українські селяни, пам'ятаючи допомогу Німеччини у вигнанні російських більшовицьких військ у 1918 р., сприймали військових вермахту як таких, що прийшли на тривалий період і з ними необхідно налагоджувати добрі відносини, влаштовувати своє життя за нової влади. Тим паче в їх пам'яті залишилося лояльне ставлення до німців у той період. Стурбовані вирішенням проблем щоденного побуту своїх родин, чоловіки яких масово були мобілізовані до Червоної армії, вони були далекі від закликів ненависного комуністичного режиму вступати до партизанських загонів, надавати їм всіляку допомогу. Переважна більшість селян мріяли про налагодження мирного життя, сподіваючись, що воно буде кращим ніж за влади більшовиків. Обстановка, загалом, на окупованих українських територіях, за свідченням німецьких документальних джерел, була досить спокійною. Практично не спостерігалося будь-якого опору з боку населення. Селяни, окрім партійних і радянських функціонерів, були раді звільненню від жорстокого комуністичного режиму.

У тилу німецьких військ діяли окремі групи червоноармійців, які потрапили в оточення, або були залишені для ведення партизанської війни. Групи диверсантів, десантованих у німецькій тил, переважно лісову місцевість Волині й Полісся, німці виловлювали і з'ясовували, що це були місцеві мешканці, яких радянське командування змусило пройти необхідну підготовку і відправило виконувати спеціальні завдання. Полонені на допитах свідчили, що вони не прагнули боротися з німцями і хочуть повернутися до рідного села чи міста [4, с. 47].

Дослідник радянського партизанського руху О. Гогун доходить висновку, що це був не «народний рух», а операції спеціально підготовлених груп трьох типів: диверсанти, які підпорядковувалися УШИР, терористи НКВС - НКВД, розвідники РУ - ГРУ У цьому полягала їх принципова відмінність від рухів опору інших європейських країн, де вони розвивалися дещо спонтанно і не мали значної державної підтримки. Натомість, радянські партизани не вважали інтереси та захист мирних мешканців пріоритетом своєї боротьби. Вони цілеспрямовано провокували німецьких окупантів, щоб підірвати довіру населення до їх «нового порядку» [30, с. 211-212].

Партизанські загони переважно дислокувалися в лісах, далеко від основних ворожих комунікацій, важливих військових об'єктів, гарнізонів. Їхні командири для самозбереження не прагнули виходити на бойові завдання проти німецьких військ, боячись виявити себе і накликати каральні операції. Вони заводили сім'ї, які переселялися до лісу, в розташування таборів. Натомість, не могли діяти без допомоги, першочергово продовольством, одягом, взуттям з боку сільського населення, яке часто через їх нестачу не могло виділити партизанам. «Захисники» селян, застосовуючи зброю, відбирали у них все це силою. Серед партизанів процвітало справжнє мародерство.

У радянській історіографії партизанського руху, натомість, домінує безпідставне твердження, що з перших днів війни населення підтримувало партизанів, що їх боротьба в тилу німецьких військ перетворилася у «всенародну». Натомість у документах ворога йдеться про те, що українські селяни допомагали каральними загонами виловлювати партизанів, вказували на бази з озброєнням, амуніцією, продовольством заготовленими партійними і радянськими органами перед вступом німецьких військ на територію України. У донесенні поліції безпеки і СД від 22 серпня 1941 р. до Берліну наголошувалося, що десантовані радянські партизани не мають впливу на населення, скрізь, де вони з'являються, українці їх виловлюють і передають німецьким військовим [16, с. 165].

Командування партизан, позбавлене допомоги селян, керуючись більшовицьким гаслом «Хто не з нами, той проти нас», дивилося на них як на ворогів. Селяни, разом з тим, не бажали свідомо ризикувати своїм життям, переконавшись у тому, що влада не організувала широкого антифашистського руху опору і не захищає їх від сваволі німецьких окупантів. Партизани навпаки виступали провідниками сталінського тоталітарного режиму з його нетерпимістю, ненавистю, жорстокістю по відношенню до окупованих радянських людей, зокрема українських селян, зазнавших від нього масових репресій, мільйонів жертв від голодоморів.

Діяльність партизанів у перший період війни, за свідченням керівників окупаційної влади, не могла завдати значної шкоди німецьким військовим й адміністративним органам. Це підтверджує і масова брехлива інформація партизанських командирів щодо втрат ворога. Окремі напади на дрібні ворожі підрозділи, об'єкти, поліцейські дільниці в населених пунктах обов'язково оберталися жорстокими каральними акціями і невиправдано великими втратами і жертвами сільського населення. Селяни, у багатьох випадках, відмовлялися вступати в контакти з партизанами, боялися їхньої появи в селах, надавати допомогу, оскільки майже завжди наступала помста з боку окупантів [27, с. 157].

Окупаційна влада у зверненні до «Селян України», а також низці наказів попереджала селян про покарання за перебування партизанів у селах, надання їм помешкань, продуктів харчування, матеріального забезпечення [16, с. 445, 530-532]. Особливо жорстоко німецькі карателі мстили за вбивство військовослужбовців. Невеликі партизанські загони Полтавщини організували в листопаді 1941 р. в Миргородському, Комишнянському, Шишацькому та інших районів, де ще не було окупантів, святкування 24 річниці «Великого Жовтня» (більшовицького перевороту 7 листопада 1917 р.). Їх командири запевняли селян у міцності радянської влади, обов'язковому її поверненні, у вірності «вождю народів» Сталіну, неминучому покаранні всіх, хто буде співпрацювати з ворогом. «Після мітингу..., - писала у звіті зв'язкова з радянським тилом Л. Бу- горська, - гуляли і пили всю ніч. Був самогон, ром, закуски». Святкування закінчилися трагічно для селян, на відміну від партизанів, які втекли до лісу від каральних загонів окупантів. Німці розстріляли в селах Великі Сорочинці, Бакумівка, Зуївка, Сакалівка, Оліферівка і Баранівка біля 400 селян й спалили сотні їх хат [27, с. 144-159].

Мобілізації селян до партизанських загонів у південно-степових районах України також не була успішною. Органи влади й військове командування ще до окупації краю намагалися масово організовувати партизанські загони і диверсійно-розвідувальні групи, не враховуючи природних умов. Зокрема, у Запорізькій області було організовано 28 партизанських загонів у складі 800 чоловік, з дислокацією у Дніпровських плавнях. Їх кадрове і матеріально-побутове забезпечення покладалося на мешканців сіл Балки, Скельки, Григорівка, Василівка та інші Васильківського району, де були влаштовані склади з озброєнням та продовольством, конспіративні квартири, призначена партизанська агентура з місцевих селян. Загони розпалися, а їх командири втекли у радянський тил ще з наближенням лінії фронту. Німецькі карателі арештували і розстріляли десятки партизан, сільських мешканців, першочергово комуністів, більшість яких були головами колгоспів, сільських рад, активістами. Військовий комендант Запоріжжя у зверненні до населення від 17 травня 1942 р. заявив, що, зазнавши репресій, селяни змушені демонструвати лояльність до нової влади, співпрацювати у виявленні та знищенні «ворогів райху». Він закликав населення брати активну участь у боротьбі проти партизанів, шпигунів, диверсантів, саботажників, за що будуть наділені землею до 2 га, грошовою винагородою одна тисяча крб., або харчами [10, с. 17].

Командир групи диверсантів І. Пашков, десантованої у серпні 1943 р. в Дніпровські плавні Васильківського району Запоріжжя, у звіті командуванню доповідав, що населення навколишніх сіл не бажає мати контактів з партизанами, не підтримує, не надає допомоги, зокрема, продовольством, розвідкою, остерігаючись помсти каральних сил ворога, і що його загін не зумів підняти населення на збройну боротьбу з німецькими загарбниками [10, с. 127, 131].

Селяни, залишені напризволяще «рідною» комуністичною партією і сталінським режимом, не довіряли їм, пригадуючи жахи голодоморів і терору, що довелося пережити за так званої радянської влади. Лише жорстока грабіжницька окупаційна політика німців, яка мало чим відрізнялися від більшовицької, негативно впливала на політичні настрої українських землеробів за лінією фронту. Ворог розгорнув фронтальну «зачистку» території, що була тилом групи армій «Південь». У сільських районах навколо Нікополя, Новомосковська, Павлограда, Кривого Рогу, Знам'янки впродовж жовтня 1941 р. - червня 1942 р. було вбито і кинуто до концтаборів понад 5,6 тис. партизанів, диверсантів, а також селян, які надавали їм допомогу [13, с. 77].

Райхсфюрер СС Г. Гіммлер 31 липня 1942 р. для залучення населення окупованих територій на сторону Німеччини наказав не вживати прославлений більшовиками термін «партизани» з морально-психологічних причин. У наказах керівництву поліції і СД та командуванню вермахту на східних територіях від 13 і 17 серпня 1942 р. було вказано використовувати щодо партизанів терміни «бандити», «банди», «група більшовицьких бандитів», а також щодо всіх, хто чинив опір окупаційній владі: солдатів, які вийшли з оточення, селян, які саботували здачу продовольства та допомагали партизанам, банд волоцюг, що блукали тилом [16, с. 254].

Перший період війни був найкритичнішим періодом для партизанського руху в Україні. Ті партизанські загони, яким вдалося вижити після могутніх ударів німецьких каральних сил, переховувалися в лісових масивах Волині й Полісся, що спричинило надзвичайно складну проблему для сільського населення, яке повинно було забезпечувати їх продовольством, одягом, гужовим транспортом. Селяни виконували також централізовані поставки ворогу продовольства, сировини для армії вермахта, різні завдання окупаційної влади, а згодом їх масово насильно почали відправляти на промислові підприємства рейху.

Німецька окупаційна влада, застосовуючи підрозділи вермахту, місцеву поліцію, спеціальні каральні загони, агентуру завербовану з місцевого населення, спромоглася майже знищити партизанський рух, зокрема в південних степових сільських районах України. Керівники генерального округу «Миколаїв», до складу якого входили південні області, в оперативному зверненні за травень 1942 р. зазначали, що в сільських районах спокій і порядок забезпечено. Аграрна реформа, яку започаткували у квітні, селянами сприйнята добре. Радянські партизанські банди майже не знаходять підтримки у місцевого населення. Трудові прошарки ще й сьогодні займають вичікувальну позицію, не тому, що вони проти нас, а тільки тому, що бояться повернення сталінської влади і її жорстокої помсти [24, с. 239].

Повсякденне життя і боротьба партизан за таких умов виявилися далекими від ідейно-теоретичних планів московського керівництва. Увесь тягар щодо їх забезпечення ліг на плечі селян, у яких вони примусово відбирали частину мізерних продовольчих запасів. Партизани, часто застосовуючи зброю, примушували селянське населення «ділитися всім необхідним з своїми захисниками». Під гаслом «Все для фронту!» вони встановлювали для селянських господарств норми здачі продуктів, що було схоже на продрозверстку доби так званого «воєнного комунізму» [3, с. 200].

Мародерство партизанів ретельно приховував сталінський режим, щоб не скомпрометувати «славних народних месників, які стали на захист населення на окупованій території». Брехливі звіти командирів партизанських загонів про успіхи в боротьбі з ворогом, доброчесність, порядність партизанів у відносинах з українськими селянами були далекі від істини. Представник ЦК КП(б) У в тилу окупантів І. Сиромолотний 27 січня 1943 р. писав начальнику УШПР Т Строкачу, що в командира партизанського з'єднання О. Сабурова «багато влади, але мало розуму. За складом його загін близький до банди. Народ від його загону втікає так, як і від німців до лісу. Мародерству немає меж». Радистка «Кармен» (хто ховався під цим псевдо не встановлено) 3 березня доповіла Т. Строкачу, що багато партизанів загону займаються мародерством, беруть усе, що потрапляє до рук, простирадла, білизну, потрібні чи непотрібні їм. Командування заходів не вживає [32, с. 143-144]. Строкач 15 липня 1943 р. у шифрограмі командиру партизанського з'єднання М. Наумову вимагав припинити мародерство, насилля, розстріли невинних селян, тому що це дискредитує партизанів і радянську владу. Подібні вимоги перед ним ставив секретар ЦК КП(б)У Д. Коротченко: «Маємо дані, що Ваш загін займається мародерством, від населення поступають скарги. Негайно вжити заходів для припинення злочинних дій, винуватих суворо покарати» [32, с. 153-154].

Часто командири партизанських загонів звинувачували один одного у злочинних діях проти сільського населення, в мародерстві. Командир з'єднання І. Федоров, що діяло на Рівненщині, писав 3 листопада 1943 р. О. Федорову про те, що його партизани в селах Муравин, Калець, Погос, Зарічне вели себе не як народні месники, а як мародери. Вони, не рахуючись з тим, що ці села зазнали великих збитків від бомбардувань німецької авіації, зламували скрині, відкривала комори, брали все, що траплялося. Грабували навіть родини партизанів. Пограбування супроводжувалися насильством. Селяни були тероризовані партизанами до такої міри, що їх боялися [32, с. 158].

Натомість у звітах воєнної доби і у спогадах партизанських командирів, які опубліковані в повоєнний час, необ'єктивно відображена їх діяльність, замовчуються негативні факти, зокрема мародерство партизанів. Вони стверджували, що селяни з радістю, добровільно, залюбки передавали «народним месникам» продовольство, одяг, взуття, худобу, фураж для коней тощо. Командира з'єднання С. Маликов доповідав УШПР, що селяни Житомирської області організовано виділили партизанам худобу, хліб, борошно, сіль та інші продукти харчування. Вони передали їм 635500 кг хліба, 86380 кг м'яса, 64300 кг круп, 913100 кг овочів, 602600 кг зернофуражу та чимало іншого продовольства [8, с. 41; 37, с. 27, 29]. Проте інформація С. Маликова про добровільне виділення селянами продовольства не відповідала дійсності. Командир з'єднання С. Ковпак, партизани якого також грабували селян, писав 24 листопада 1943 р. С. Маликову про те, що бійці його загону пограбували мешканців сіл Дуброва, Дров'яний Пост, Озеряни, Рудня Озерянська Олевського району Житомирщини і, що селяни збурені, збираються просити захисту в німців, ширяться чутки про нас як грабіжників, а вся антинімецька пропаганда зведена нанівець [32, с. 159].

Командир партизанського з'єднання М. Наумов у своєму щоденнику 2 січня 1944 р. занотував, що під час захоплення райцентру Ємільчино на Житомирщині були виявлені й закликані до порядку групи партизанів із загонів І. Шитова, М. Грабча- ка, С. Маликова, які грабували мирне населення. У районі села Нова-Зелена Баришівського району група партизанів з'єднання С. Маликова, очолювана Т. Кучинаром, відбирали у селян продовольство, речі, а командир, обшукуючи селянські домівки, вимагав нові хромові чоботи для своєї коханки, яка сиділа на підводі й чекала подарунків [32, с. 165].

Відомий партизанський командир О. Федоров у своїх спогадах показав ідеальну неправдиву картину взаємовідносин партизанів і сільського населення. Він стверджував: «взяти у селянина шматок хліба, вже вважалося злочином, мародерством», що лише мешканці села Привітівка, на Рівненщині, нібито добровільного виділили партизанам 20 голів великої рогатої худоби, 26 овець, 11 гусей, по 20 пуд. борошна, 40 зерна, 6 вівса, 7 гороху і що партизанські заготівельники чимало продовольства привезли з інших навколишніх сіл [37, с. 27, 29]. Проте, дослідники завдяки архівним документам виявили, що твердження О. Федорова є суцільним фальшуванням історії партизанського руху, що партизани його загону грабували селян, зокрема Привітівки, примусивши їх доставити у загін худобу, продовольство, одяг. Пограбування супроводжувалися погрозами, застосуванням зброї, стріляниною, а селяни налякані партизанами втікали до лісу. Командир сусіднього загону І. Федоров запропонував О. Федорову поділити територію, тому що їх та інші загони грабували селян щоденно по кілька разів, а ті, справедливо збурені, налаштовані проти партизанів, відмовляються надавати допомогу [32, с. 157].

«Добровільні» пожертвування селянами продовольства, речей партизанам, як це намагалися показати у своїх звітах і спогадах їх командири, були далекі від дійсності. Документи і матеріали, що раніше були недоступними, свідчать як селян масово грабували «народні месники». Історик О. Гогун з цього приводу пише, що «партизанські загони нараховували спершу десятки, а згодом сотні й тисячі осіб, тому й реквізиційні, або насильницькі вилучення провіанту, одягу й іншого необхідного для ведення партизанської боротьби майна у мирних мешканців набули значних масштабів [4, с. 279]. «Народні месники», погрожуючи зброєю, не лише відбирали харчування, одяг, взуття, вози, фураж, а й годинники, патефони, прикраси, жіноче, чоловіче, дитяче взуття, білизну, що свідчило про низький моральний рівень «захисників» селянства в тилу німецьких військ. Вони поступали так як російський комуністичний режим в Україні, організувавши голодомори 1921-1923 і 1932-1933 років.

Переконливим свідченням пограбування селян партизанами є документи німецької окупаційної влади. У повідомленні служби безпеки і розвідки райху про обставини, які склалися на Житомирщині у липні 1942 р. зазначалося, що селяни постійно скаржиться на пограбування їх, під загрозою насильства, бандами і радянськими військовими, які залишилися в тилу німецької армії. Каральні органи влітку 1943 р. доповідали в Берлін, що спостерігаються щоденні напади бандитів на села в усіх областях України. Вони погрожують насильством, без вагання розстрілюють усіх, хто чинить опір, зокрема в окрузі «Рівне» здійснено 12 грабіжницьких нападів для заволодіння харчами. Подібна ситуація спостерігалася на Житомирщині і Чернігівщині [4, с. 279].

Мародерство партизанів набрало таких розмірів, що змусило народного комісара внутрішніх справ СРСР Л. Берія 23 і 25 січня 1943 р. надіслати застереження начальнику ТЩІІ ІР П. Пономаренку про те, що загони з'єднання О. Сабурова займаються розгулом, бандитизмом, пиятикою, грабують і тероризують прорадянськи налаштоване сільське населення, а тих, які рятувались втечею до лісу, партизани розстрілюють. Незважаючи на застереження керівництва, «народні месники» продовжували мародерство і пограбування селян. Начальник штабу партизанського руху Рівненської області В. Бегма 20 червня надіслав до ТЩІІ ІР інформацію про боротьбу з ворогом загонів під командуванням А. Бринського, С. Каплуна і Д. Медведєва. Ці загони, повідомляв він, охороняють свої штаби, впродовж року не провели жодної бойової операції і лише займаються заготівлею харчів. У загонах відсутні комісари, партійні, комсомольські організації, панує моральний розклад, мають місце багато самовільних розстрілів ні в чому не повинних селян, спостерігаються масова пиятика, хуліганство, бандитизм [2, с. 366]. Другий секретар Чернігівського підпільного обкому КП(б)У, заступник командира партизанського з'єднання О. Федорова,

О. Попудренко 14 квітня 1942 р. занотував у щоденнику: «Факт залишається фактом, ми з ворогом не боролися. Мені здається, що якби нам не потрібно було їсти, то ми не зачіпали б й поліції». Він також залишив нам свідчення про брехливу інформацію О. Федорова про втрати ворога у Елінських боях 23 березня і Софіївських дачах - 21 серпня: «Підготували донесення про втрати німців. Ніхто не бачив жодного вбитого, а написали 647 знищено». Федоров за липові рапорти невдовзі був удостоєний звання Героя Радянського Союзу [22, с. 8].

Чимало свідчень подібного змісту й про жорстокість радянських партизан міститься у документах присвячених діяльності УПА. Відомо, що між ними точилася боротьба за вплив на сільське населення. Селяни були основним джерелом забезпечення одних і других продовольством, матеріальними ресурсами, поповнення їх особового складу. У звітах провідників націоналістичних збройних формувань містяться дані про жорстоке поводження радянських партизанів з місцевим населенням за підтримку українського національно-визвольного руху. У донесенні провідника однієї з військових округ УПА за грудень 1943 р. йдеться про те, що червоні партизани на Рівненщині нападають на села Руда-Красна, Жобринь, Михайлівку, Перемис- лянку Деражнянського району, а в Людвипільсько- му районі грабують селян Хотині, Бистричі, Великі Селища, Маренин, Більчаків, Устя, Поташні, Анто- лін, Біляшівки. Вони палять господарства, забирають зерно і худобу, вбивають селян. Більшовицько-польські банди постійно дислокуються в селах Стара Гута, Новинив, Мачулянка, Граня, Глушків, Нова Гута та в інших за річкою Случ і звідти нападають на українських селян. Червоні партизани подібні злочини вчиняли на території Рокитнянського і Олевського районів, грабуючи і спалюючи господарства землеробів Карпилівки, Кисорич,

Дерті, Борового. Прикладів мародерства «народних месників», стверджує провідник, є чимало [5, с. 91]. Централізовані й самовільні пограбування населення окупаційною владою і солдатами вермахту, а також радянськими партизанами, про що свідчать архівні матеріали, спричинили голодування селян у багатьох районах.

Боротьба партизанів велася часто не проти окупаційної влади і вермахту, а за продовольчі й матеріальні ресурси селян. Сталінський режим, який до війни винищив понад 10 млн. українських селян, звинувачував їх у зраді, вимагав від партизан диверсіями викликати репресії ворога проти селянства, щоб долучити його під загрозою смерті до боротьби з окупантами. Особливо це стосувалося західноукраїнських селян, які масово підтримували вояків УПА, лютих ворогів сталінського режиму, а отже і партизанів.

Важливу інформацію, що підтверджує наш висновок, залишив ад'ютант для особливих доручень начальника УШПР Т Строкача, 24-річний капітан О. Русанов, який на початку 1943 р. був десантований в район Хінельських лісів Сумської області й призначений командиром спеціального розвідувального загону. Поранений в бою з ворогом 5 червня 1943 р. він потрапив до полону, його катували й допитували в фортеці Лютцен, що у Східній Прусії, в'язниці Тегель в Берліні, а пізніше в концтаборі «Заксенгаузен». Ворог згодом розкидав з літаків над партизанськими базами і селами стенограму його допиту у формі листівки, де на запитання чому партизани палять села, грабують їх мешканців, Русанов начебто відповів, тому, що селяни чинять опір нам, не дають добровільно продовольство і ми забираємо його силою. Завдання партизанів, заявив він, полягають у тому, щоб не вести бойових дій у воєнному значенні цього слова, а здійснювати диверсії, викликати репресії окупантів проти населення, не дозволити йому працювати на нього, тримати усіх у постійному страху. Більшість селян боїться партизанів тому, що кожне слово, кожен вчинок рано чи пізно стає відомим нам і НКВС. За його словами, начальник УШПР Т. Строкач заявив, що потрібно зробити так, щоб населення на власній шкірі відчуло окупацію, щоб його охопив відчай. А тоді вже його легко агітувати та кликати до лісу вступати до партизанських загонів.

У стенограмі розкрито достовірні механізми антинародної діяльності ВКП(б), НКВС-НКДБ, наведені факти мародерства, пияцтва партизанів, провокаційні дії їх командирів. Русанов, засуджений до страти, напередодні написав вірш і перерізав собі вени. У зверненні до сучасників: «Чесність мою багато знає людей. Листівці вони не повірять. Батьківщину не зрадив, секретів не видав...». Сталінський режим повірив, не зважаючи на те, що німецька окупаційна влада і вермахт мали значний матеріал свідчень полонених партизан й інші об'єктивні дані про рух «народних месників» [22].

Провокативна диверсійна діяльність партизанів проти окупаційної влади в сільській місцевості викликала жорстокий терор щодо селян з боку німецьких карателів. Сільські мешканці під загрозою репресій відмовлялися від надання допомоги «народним месникам», а натомість переслідувалися ними. Вони силою зброї грабували їх, застосовували терор й репресивні заходи за найменший вияв лояльності до ворога. Численні документи німецької окупаційної влади свідчать, що партизани загрозою смерті примушували селян співпрацювати з ними. Сільське населення України стало невинною жертвою обох тоталітарних режимів, які не відрізнялися своєю жорстокістю і нещадністю. Тому селяни не лише не підтримували матеріально, але й уникали будь-яких стосунків з партизанами.

ЦК КП(б)У і УШПР для охоплення партизанським рухом населення, першочергово Правобережної України, 1942 - весною 1943 рр. направили з'єднання партизанських загонів під командуванням С. Ковпака, О. Сабурова, О. Федорова, М. Наумова та ін. Вони пройшли рейдами з північно- східних областей Лівобережної України в райони українсько-білоруського Полісся: Житомирську, Волинську, Київську, Рівненську області. Оскільки місцеве населення неохоче поповнювали їх лави, партизани нападали на невеликі гарнізони й інші ворожі об'єкти, провокували ворога на каральні акції, примусово обліковували й мобілізовували чоловіків призовного віку до своїх загонів [31, с. 445]. Поодинокі напади «месників» С. Ковпака впродовж травня - липня 1942 р. на адміністративні органи окупаційної влади спричинили жорстоку помсту селянам з їх сторони. Вони спалили 250 садиб мешканців сіл Нова і Стара Шпарівка, Спадщини й Антонівки Путивльського району Сумщини, відібрали продовольство, худобу, майно [31, с. 419]. Партизани опору карателям не чинили й селян не захистили.

Масові репресії проти сільського населення північних районів Сумщини й Новгород-Сіверщини Чернігівської області були спровоковані загонами О. Сабурова та І. Федорова. Поліція безпеки ворога впродовж липня - серпня в цих районах арештувала 3624 людей, підозрюваних у допомозі партизанам. Внаслідок перевірки каральними командами 1508 чоловіків було розстріляно, а 2116 осіб, які пройшли перевірку на лояльність німецькій владі відпустили [16, с. 254]. Селяни районів, де дислокувалися партизанські загони становили більшість репресованого населення.

Партизани на окупованій території намагалися, згідно наказів і постанов воєнного та партійного керівництва, реалізувати тактику «випаленої землі». У сільській місцевості вони знищували правління окупаційної влади, громадські господарства селян, зокрема млини, сепараторні пункти, заготівельні бази, склади сільськогосподарської продукції та інші об'єкти. Дії «народних месників», окрім прагнення завдати максимальних матеріальних збитків окупантам шляхом дезорганізації економічного життя, переслідували мету посилити терор ворога проти населення, радикалізувати настрої та пришвидшити залучення селян до партизанської боротьби [24, с. 289].

Вони, за вседозволеності та безкарності, на свій розсуд чинили суд і розправу, зводили особисті рахунки, жертвами яких часто ставали ні в чому невинні мешканці окупованої території. Особливо лютували в тилу ворога загони органів НКВС - НКДБ послані не лише для розгортання партизанської боротьби, а переважно для демонстрації своєї присутності у якості представників сталінської каральної системи. Показовою була діяльність на українській землі партизанського загону чекістів під командуванням І. Копьонкіна, який, рейдуючи окупованою територією, поголовно винищував так званих «зрадників», «ворогів радянської влади»: старостів, воїнів, які вийшли з оточення, поліцаїв, лояльно налаштованих до німців селян, священників. Чекісти цього загону вже наприкінці 1941 р. на Полтавщині, не вбивши жодного окупанта, знищили 27 мирних мешканців. Серед жертв партизанського терору лише двох старост були підстави віднести до категорії колаборантів, та й то умовно, адже вони формально обиралися самими селянами, стверджує дослідник проблеми В. Ревегук [27, с. 154-155].

Широкого розмаху набрала ліквідація «ворогів» радянської влади загонами О. Сабурова, С. Ковпака, О. Федорова та ін. Останній 29 липня 1942 р. видав наказ, згідно якого були розстріляні «зрадники українського народу» в селах Чернігівщини: Перелюб, Рудня, Шишковці, Білошицька Слобода, Прибинь, Шейдовці, Баляси, Рейментарівка, Жуклі, Савинці та ін. [4, с. 278].

Боротьба партизанів із «зрадниками», «ворогами народу» на окупованій території набрала масового характеру. За даними УШІ ІР впродовж липня 1942 - березня 1943 рр. «народні месники» знищили 6672 старост, місцевих сільських мешканців, поліцейських, працівників адміністративних органів окупаційної влади. Секретар ЦК КП(б)У М. Хрущов на нараді в Москві 3 квітня 1943 р. з питань розвитку партизанського руху підтвердив вагомість рейдів партизанських формувань тилами німецьких окупаційних військ, що наганяли страх на нестійких елементів серед населення, які б хотіли піти на змову з ворогом, проте боялися розправи з боку партизанів [5, с. 88-89]. Один із провідних діячів ВКП(б), який вважав себе українцем, погоджувався з думкою московського партійного і радянського керівництва про масову зраду українців, зокрема й селян, їх не лояльне ставлення до сталінського режиму.

Партизани, масово винищуючи в селах так званих безоружних колаборантів, рахували це важливою складовою своєї боротьби з ворогом. У звітах їх командири окремо виділяли кількість знищених «зрадників». Вона ніколи не з'ясовували ступінь їх провини. За даними дослідників, розстріли «народними месниками» старост, поліцейських, «зрадників батьківщини» складали не менше половини усіх втрат, завданих партизанами за весь період війни ворогам комуністичного режиму. Так званий колабораціонізм певної частини сільського населення у більшості випадків полягав у тому, що селяни працювали в колгоспах, на підприємствах, в установах, щоб вижити й зберегти родину, а не за відстоювання певних ідеологічних принципів чи цінностей окупаційної влади [24, с. 285-286].

Сільське населення, залякане каральними діями ворога, спровокованими терором партизанів, уникало будь-яких контактів з останніми. Партизанський рух після знищення окупантами десятків тисяч його членів, спалення понад 230 сіл знаходився у кризовому стані. Селяни не бажали ризикувати своїм та життям рідних задля ненависного їм сталінського режиму. Населення окупованої території України чинило опір усім спробам більшовиків організувати партизанські загони й підпілля. Селяни, воїни Червоної армії, які вирвалися з оточення і концтаборів, навіть під загрозою покарання смертю, відмовлялися від участі в партизанському русі. Партизанський командир М. Наумов писав у своїх спогадах: «Бої в той час точилися під Сталінградом. В партизани ніхто не йшов... Коли впродовж місяця прийде до загону одна людина з оточення - це вже добре. А тому доводилось здійснювати примусову мобілізацію, погрожувати розстрілом». Можливостей для розгортання партизанської боротьби, зокрема в Західній Україні, зазначає він, майже не було, населення Галичини ставилося до червоноармійців і партизанів вороже [13, с. 79, 120].

Перемоги Червоної армії на фронтах війни й початок вигнання окупантів з українських земель спричинили неабиякий вплив на політичні настрої населення, зокрема на посилення саботажу селянами сільськогосподарських поставок ворогу. Вони поступово почали усвідомлювати необхідність сприйняття партизанів як представників радянської влади, яка повертається, надання їм допомоги, що певною мірою сприятиме їх реабілітації [4, с. 72].

Натомість, примусова мобілізація сільського населення до партизанських загонів залишалася основним засобом їх кадрового поповнення. З'єднання М. Попудренка на Чернігівщині саме таким чином впродовж квітня - вересня 1943 р. мобілізувало понад 2 тис. селян до новоутворених загонів, а також організувало групу диверсантів з осіб, що прибули з радянського тилу [18, с. 51]. Проте, вже наприкінці червня 1943 р. каральні війська ворога оточили район дислокації партизанів, які зазнали значних втрат, а М. Попудренко загинув. Комісар С. Новіков надіслав радіограму до ЦК КП(б) У з проханням організувати авіаційні бомбардування сіл і районів, де знаходилися підрозділи вермахту. Частині партизан вдалося вирватись з оточення і відійти у безпечні місця. Проте, сам факт прохання бомбардувати мирних сільських мешканців свідчив про аморальну, нелюдську сутність поведінки «народних месників» щодо тих, хто забезпечував їх життєдіяльність [13, с. 143-144].

Облік сільського населення призовного віку, примусова мобілізація до партизанських загонів і зарахування його до груп місцевої самооборони набув поширення в селах розташованих у лісових районах, куди німецька окупаційна влада навідувалися лише для збору податків, репресій проти саботажників і боротьби з партизанами. Зокрема, в зоні діяльності з'єднання партизанських загонів під командуванням О. Сабурова чоловіче населення призовного віку було обліковане в 45 селах Житомирської, Київської, Рівненської областей УРСР та Пінської і Поліської областей Білоруської РСР. Біля 2,3 тис. осіб були об'єднані в сільських групах самооборони. Частину їх після елементарної військової підготовки зарахували до загонів, а решта була під контролем партизан до мобілізації призовними комісіями Червоної армії [41, Арк. 142-143]. Партизанське з'єднання під командуванням А. Одухи, яке діяло в Славутських лісах Кам'янець-Подільської області, взяло на облік майже 2 тис. осіб сільської молоді, які з приходом перших військових частин були мобілізовані на фронт [31, с. 217].

Поповнення діючої армії селянами було під постійним контролем центрального й українського партизанських штабів. Начальник УШПР Т. Строкач 6 березня 1943 р. у радіограмі на ім'я С. Ковпака і С. Руднєва вимагав: «Негайно повідомте орієнтовну кількість людей резерву партизанського руху і тих, які можуть бути після визволення районів Волинської, Київської та інших областей України призванні до Червоної армії» [39, Арк. 18]. Подібні радіограми надсилали командирам усіх партизанських загонів і з'єднань, оскільки у боях з німецькими військами збройні сили СРСР продовжували зазнавати величезних втрат у живій силі й техніці. Штаб з'єднання під командуванням С. Ковпака, згідно наказу від 29 листопада 1943 р., організував облік чоловічого населення віком від 18 до 43 років у населених пунктах Андріївської, Будки Собичинської, Войткевицької, Сущанської, Радоробильської, Пержанської, Юріївської, Жур- жевицької, Хочинської, Конищинської сільських рад Олевського та Рокитнянського районів Житомирщини [40, Арк. 259]. Усі мобілізовані повинні були прибути до штабу з'єднання в селі Собичино на 12 годину 1 грудня 1943 р., а ті, хто не з'явиться, вважатимуться дезертирами. Рівненський обласний штаб партизанського руху очолюваний В. Бег- мою послав у села партизанські групи, які спільно з підпільними антифашистськими групами виявили й взяли на облік 7 тис. чоловіків призовного віку. Частина з них поповнила партизанські загони, а понад 2 тис. мобілізовані військовим частинам [38, с. 43]. Незначну чисельність селян для призову до діючої армії облікували загони під командуванням С. Маликова, О. Федорова й С. Олексенка. Натомість, масову мобілізацію сільського населення на фронт здійснювали на звільненій території України армійські призовні комісії та місцеві військкомати.

Підсумовуючи, слід наголосити, що вітчизняними істориками поступово спростовується досить усталений в радянській історіографії штамп про «всенародний характер партизанської боротьби за лінією фронту». Безумовно, що без сільського населення партизани напевно б не вижили за умов жорстокого окупаційного режиму. Проте, як засвідчують дослідники, спираючись на архівні матеріали, селяни не стали соціальною базою широкого і масового антинацистського руху, як на це сподівався сталінський режим. Винищене й деморалізоване комуністичною владою за два десятиліття голодоморів і терору населення України, особливо селяни, не мали ні наснаги, ні мотивації для участі в партизанському русі, як і загалом у боротьбі з німецьким вермахтом [24, с. 299].

Партизанські загони у початковий період війни формувалися під керівництвом партійних органів працівникам НКВС - НКДБ. Першочергово й переважно примусово до них відбирали голів колгоспів, сільських рад, директорів радгоспів, спеціалістів сільського господарства, працівників машинно- тракторних станцій, а згодом забирали чоловіків призовного віку, яких не встигли мобілізувати до армії, або тих, хто повернувся в села з оточення, полону. Партизани з початком перемог Червоної армії на фронтах війни і вигнання окупантів з України дещо активізували діяльність, зокрема розпочали облік селян призовного віку для формування мобілізаційного резерву Червоної армії. Штаби партизанських загонів після звільнення окупованої території передавали військовим частинам чоловіків і дівчат призовного віку, навіть юнаків та підлітків. На окупованій території лише Чернігівської, Сумської, Житомирської, Київської, Волинської, Рівненської областей нараховувалося понад 200 тис. чоловіків призовного віку [35, с. 237].

Варто наголосити, що важливим і чи не головним чинником, який впливав на поширення антирадянських настроїв серед селян, їх небажання брати участь у «всенародній боротьбі з ворогом» була довоєнна репресивна політика сталінського тоталітарного режиму щодо українського селянства. Перемоги Червоної армії і загроза повернення радянської влади примушували їх йти у партизани, щоб уникнути звинувачень і жорстоких покарань «за зраду» і не патріотизм. Впродовж 1942-1944 рр. основну масу бійців партизанських загонів складали примусово мобілізовані селяни, військовополонені, які втекли з концтаборів, солдати і офіцери, що потрапили в оточення і залишилися за лінією фронту, працівники окупаційної адміністрації, яким необхідно було виправдатися перед радянською владою [24, с. 279].