"Польське питання" в оцінках представників консервативної та ліберальної думки Російської імперії (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

«Польське питання» в оцінках представників консервативної та ліберальної думки Російської імперії (друга половина ХІХ - початок ХХ ст.)

Драматична історія російсько-польських відносин має настільки глибокі історичні, ментальні, політичні та духовні корені, що й у наш час ставить їх на межу нерозв'язного світоглядного конфлікту. Питання взаємин двох народів непросте саме в його історичному ракурсі. Причому ця складність виражається, зокрема, у тому, що майже будь-яка тема щодо росіян та поляків може перерости у сварку, сповнену взаємних докорів і переліків «гріхів». Корені цього слід шукати ще в добі геополітичного суперництва Московського царства та Корони Польської в ареалі руських земель. Але особливе значення у цьому контексті, безумовно, має безпосередня участь Росії у знищенні державності Польщі у XVIII ст. та подальше тривале перебування значної частини польських земель у складі Російської імперії, де польський етнос, як і багато інших народів самодержавної країни, фактично мав статус колоніального, а «польське питання» залишалося нерозв'язаним. Невипадково свого часу російський філософ та історик, один із провідних теоретиків лібералізму в Росії Б.М. Чичерін констатував: «Польща завжди була і є хворим місцем Росії».

Із боку Росії ескалація ненависті виявлялася у жорстоких формах державного та військового терору під час придушення польських повстань, у період так званої «Паскевичевої ночі» (1832-1856 рр.), максимального обмеження автономії державного управління, інформаційного, ідеологічного, етнонаціонального терору з одночасним створенням у суспільній свідомості росіян украй неґативного образу поляка. Поляки платили Російській імперії тією ж монетою у вигляді антидержавного тероризму у ході повстань, активною участю в діяльності польських і російських політичних партій, які дотримувалися ідеології та практики революційного тероризму. Крім того, серед підросійських поляків було немало таких, хто ширив ідеї рософобії. Зокрема варто згадати у цьому контексті Ф. Духінського та Ю.Пілсудського. Тож чи було взагалі можливим розв'язання «польського питання» у самодержавній Росії?

В Україні проблему політичного терору державного апарату Російської імперії щодо поляків розглядали Д.В. Архірейський, О.Г. Бажан, О.В. Бобіна, О.Д. Бойко, В.М. Волковинський, В.М. Воронін, А.В. Дубовик, А. Вл. Дубовик, А.М. Лебеденко, І.В. Никонова, О.П. Реєнт, В.А. Савченко, Ф.Г. Турченко, А.С. Чайковський. Вагомий внесок у вивчення політичного терору в українських ґуберніях і Царстві Польському (Привісленському краї) у системі аналізу суперечностей польської, української та російської національних ідентичностей зробив французький історик Д. Бовуа. Особливості російської асиміляторської політики в Польщі з використанням механізмів державного терору розкрито у працях польських фахівців О. Андрієвського, Я. Борейші, В. Серчика, М. Тимовського, Я. Кеневича, Є. Гольцера. Принагідно проблем польсько-російського протистояння торкалися у своїх студіях російські дослідники В.В. Шелохаєв та К.О. Соловйов, а також О.В. Большакова.

Історична проблема російсько-польських міжнаціональних взаємин, на думку російського політикуму, полягала в тому, що «Росія […] перебувала на особливому становищі», а «єдина їхня (тобто поляків - Авт.) провина полягає в тому, що вони рвуться на свободу». Між тим як Росія вважала «для себе вигідним тримати їх у кайданах». При цьому такий стан речей у монархічній думці подавався як велике щастя, оскільки, мовляв, «Польща не може бути щасливою інакше, як в об'єднанні з Росією». Микола I у своїй промові, виголошеній у Лазенковському палаці у Варшаві 4 (16) жовтня 1835 р., так сформулював цю концептуальну «істину»: «Поляки мають щастя користуватися миром під егідою Росії, яка залишається сильною та бездоганною і стоїть на сторожі за поляків, ось чому істинне щастя - належати цій країні та користуватися її покровительством». За реформатора Олександра II у тлумаченні змісту «польського щастя» дещо трансформувалися окремі нюанси, але жодним чином не змінилася імперська націоналістична сутність відповідної державної політики. У промові імператора перед польськими депутатами 11 (25) травня 1856 р. наголошувалося: «Польща може бути щасливою не інакше, як в об'єднанні з великою сім'єю, що складає імперію Російську […] Я люблю вас разом із росіянами, як дітей своїх, але й ви повинні відмовитися від своїх мрій». Під «мріями» розумілося прагнення поляків до державної незалежності.

Усе ж історичну парадигму міжнаціональних відносин росіян і поляків у Російській імперії визначала жорстка консервативна формула, сформульована М.Н. Катковим: «Між цими двома одноплемінними народностями історія здавна поставила фатальне питання про життя та смерть. Обидві держави були не лише суперниками, але й ворогами, які не могли існувати поряд, ворогами до кінця».

Одночасно слід звернути увагу на виразну трансформацію внаслідок Січневого повстання 1863-1864 рр. консолідованої полонофобської суспільної свідомості, яка відтепер ґрунтувалася на слов'янофільських підвалинах. Якщо раніше російська інтеліґенція сприймала панславізм і слов'янофільство як маргінальні ідеї, то впродовж 1863-1864 рр. консервативне слов'янофільство набуло статусу напівофіційної ідеології. Про це дуже влучно зауважив М.М. Страхов: «Усі ми до 1862 р. були більш-менш західниками, а після цього року всі більшою чи меншою мірою перетворилися на слов'янофілів». Проте домінуючий антипольський вектор лише сприяв ескалації радикального збудження системного неґативу у суспільстві.

Проблемою для панславістів завжди був свідомий ізоляціонізм поляків від російської моделі слов'янства, який в ідеалі передбачав повну державну інтеґрацію й максимальне розчинення поляків у «російському морі». Однак позиція польських інтелектуалів була далеко не однозначною. Поет А.Міцкевич (1798-1855 рр.) стверджував, що поляки нічого не досягнуть, «говорячи з росіянами про слов'янство, про любов, про злиття слов'ян». Натомість письменник, історик, етнограф і публіцист Я. Потоцький (1761-1815 рр.) був упевнений, що слов'янський світ може відігравати провідну роль в європейській політиці завдяки вирішальній силі потужної слов'янської держави - Росії та стверджував, що росіяни - це єдині справжні слов'яни.

Однак російські монархісти не мали ілюзій щодо «братерства» росіян і поляків та не помилялися, коли стверджували, що польський народ «зрікається одноплемінності з нами». 10 травня 1867 р. в Москві під час відкриття Слов'янського конґресу, відзначеного позамежною полонофобською спрямованістю, поет Ф.І. Тютчев назвав поляків «опально-світовим племенем» і «юдами слов'янства».

Питання про місце поляків в імперській панславістській парадигмі особливо загострилося після «божевільного», за висловом Б.М. Чичеріна, польського повстання 1863-1864 рр., яке «надовго віддалило можливість правильного (його, тобто питання - Авт.) розв'язання». Позиція монархістів характеризувалася винятково в категоричній формі «або - або». М.Н. Катков сформулював риторичне питання: «Чи варто знищити державу російську, яка нині існує, для того, щоб відновити державу польську, котра колись існувала?». І дещо раніше: «Боротьба наша з Польщею не є боротьбою політичного начала, це боротьба двох народностей, і поступитися польському патріотизму в його домаганнях означає підписати смертний вирок російському народові». Інші альтернативи консерватори чомусь у принципі не брали до уваги.

У внутрішній політиці панувало прагнення максимальної асиміляції й насильницького російщення поляків і польських земель: «Губернії по [лінії]

Вісли […] зливаються з великою російськослов'янською державою, яка в надрах своїх може зберегти й виплекати істинно польськослов'янське плем'я».

Після придушення Січневого повстання 1863-1864 рр. політика самодержавства щодо поляків продовжувалася з притаманними російській бюрократичній системі елементами безглуздості та жорстокості, коли, за висловом М.Н. Каткова, «поляків не лише було піддано утискам, але й образам, а в їхньому становищі образи складніше знести, аніж приниження».

У монархістському середовищі домінувала думка, що поляки - «споконвічні вороги російського народу». В імперському суспільстві культивувалася ідея про начебто презирливе ставлення поляків до росіян на основі низького цивілізаційно-культурного рівня останніх (у чому була доля істини). Також у середовищі монархістів поляків позиціонували як потенційних «зрадників». Красномовними у цьому сенсі стали віршовані рядки В.М. Пуришкевича про гіпотетичного «середньостатистичного» поляка:

«Слуга царю» - одно названье,

Счастливым буду в тот лишь год,

Когда державы русской зданье

Еврей крамолой разобьёт.

В душе моей сплошная злоба:

Безумным пламенем полна

К России - «пшенклятой» до гроба,

Не переменится она».

Ортодокси-панславісти не шкодували принизливих епітетів щодо поляків: «Поляки між слов'янами посідають особливе становище. Усі слов'янські народності [.] наполегливо пропаґують і виявляють схильність до національного зближення та об'єднання. Лише поляки [.] є зрадниками слов'янського племені, його відкритими ворогами», - стверджував П.І. Ковалевський.

Звинувачуючи поляків, монархісти не могли подарувати їм, насамперед, прагнення до державної незалежності, а також орієнтації на власний аналог панславізма, який передбачав, що федерація народів під орудою Польщі має поширюватися «від моря до моря» (<^ тогаа ^ тогаа»), тобто від Балтійського до Чорного. Так, у «Почаевских известиях» цитувалися статті з польських газет, які, мовляв, «викривають зрадницьку сутність поляків»: «Польський народ, як найвеличніший із народів, принизливо змішаний із нікчемними народностями, що населяють Росію»; «На польській землі має панувати польська думка, польське слово і польська справа»; «Школи повинні давати лише польських патріотів»; «Польща для поляків». У відповідь на такі заклики польської преси російський часопис відповідав категорично: «Окраїнна політика має бути безперечно національноросійською, твердою та послідовною, тобто […] спрямованою на об'єднання окраїн із центром Росії в географічному, політичному та культурному відношеннях».

І все ж монархісти одночасно закликали поляків бути «патріотами Росії». На засіданні Державної думи 23 жовтня 1910 р. депутат від Варшави Алексєєв заявляв, що «порятунок поляків» може бути лише «в єдності з братнім російським народом, і в гармонійному поєднанні […] російської державності з польською».

Однак таку «єдність» монархісти трактували однобічно, із преференціями на користь Росії та максимальним обмеженням культурно-духовних свобод поляків. У 1872 р. на Царство Польське було поширено загальноім - перський Статут про гімназії (1871 р.). А в 1885 р. польську мову вилучили з народних шкіл. Як наслідок, до початку XX ст. «в колишньому Царстві Польському - у краї, де немає жодного росіянина, окрім службовців, усе викладання згори донизу ведеться російською мовою, польська мова абсолютно вигнана зі школи». Реагуючи на такі кричущі факти, Б.М. Чичерін задавався риторичним запитанням: «Що це, як не найпослідовніше обрусіння?».

У наступні десятиліття заходи з насильницького російщення Польщі лише посилювалися. У січні 1914 р. оглядач «Вестника Европы», громадський і політичний діяч В.Д. Кузьмін-Караваєв, із подивом констатував, що можливість використання в міських думах Царства Польського рідної мови блокувалася на урядовому рівні з одночасним обов'язковим насадженням російської в діловодстві міського самоуправління. У 1916 р. депутат Державної думи від Ковенської ґубернії Рачковський відзначав, що «досі поляки […] піддаються цілому ряду обмежувальних законів. Закони ці стосуються прав на державну службу в усій імперії, мови та землеволодіння в дев'яти західних ґуберніях». А «російська урядова влада, запроваджуючи ці обмеження, посилалася на мотив, що поляки - елемент небезпечний, загрозливий для цілісності держави». Однак монархісти не мали жодного сумніву щодо правомірності такої урядової політики. Тому звичними для них були сентенції про те, що, мовляв, «росіяни своєю кров'ю полили цей край, на гроші російського мужика забезпечили його благоустрій, а тепер - віддавай, російський народе, ані за гріш, навіть спасибі не скажуть».

Отже у середовищі монархістів щодо «польського питання» панувало переконання в найгірших традиціях чиновницького мракобісся: «Тримати й не пускати!», що призвело до консервування розуміння ситуації у царині російсько-польських взаємин на рівні 1863 р.: «Ніяка політична пільга не повинна та не може бути дана Польщі незалежно від Росії, і Польща в політичному відношенні має перебувати у цілковитій політичній єдності з Російською імперією», - писав у дні Січневого повстання М.Н. Катков.

Саме тому немає підстав дивуватися свідомому ізоляціонізму поляків щодо слов'янофільської ідейної течії, оскільки складна й певною мірою драматична історія російсько-польських відносин об'єктивно не сприяла формуванню єдиної панславістської платформи.

Слід зауважити, що в багатьох випадках недолуга та жорстока національна політика щодо поляків викликала обурення навіть у завзятих монархістів. Наприклад, під час засідання Державної думи чернігівський ґенерал-ґубернатор М.О. Маклаков відверто заявив: «Політика озлоблення проводиться й щодо інородців. У Нижньому Новгороді, здавалося б, російсько-польської незгоди немає, сепаратизму там боятися не варто, а між тим ґубернатор Хвостов заборонив російській співачці виконувати пісні Шопена польською мовою. У цьому виявилося не що інше, як крайня форма адміністративного самодурства».

Саме тому цілком логічною видається оцінка полонофобської політики царату, яку дало польське «коло» на засіданні IV сесії Державної думи в лютому 1911 р.: «Загальна політика уряду щодо поляків […] продовжує виявлятися у пригніченні польської національності, у безправ'ї та свавіллі в усіх царинах культурного й суспільного життя Царства Польського. […] Політика ця свідомо перешкоджає задоволенню найбільш нагальних потреб польського суспільства». Аналогічну оцінку давали й російські ліберали: «У нас же колишнє Царство Польське та Західні ґубернії досі знаходяться в облоговому становищі, поляки позбавлені всяких прав і поліцейське свавілля не знає меж». За влучним зауваженням Б.М. Чичеріна: «Поляки нас ненавидять, та і як їм відчувати до нас інші почуття, коли ми позбавили їх того, що для людини найбільш дороге та святе? Хіба можна від них вимагати, щоб вони своєю Вітчизною вважали Росію, котра […] знищила Польщу?».

Монархісти інтуїтивно розуміли, що демократизація життя поляків в Австрії допомогла їм уникнути повторення кривавого сценарію Січневого повстання 1863-1864 рр. на землях підросійської Польщі. «Русский вестник» справедливо зауважував, що «Австрія ж зуміла задовольнити галичан (тут ішлося про поляків - Авт.) до такої міри, що навіть зараза теперішнього обурення не порушує її меж». Ліберали вважали досягнення відносного національного балансу на Галичині та розв'язання «польського питання» результатом парламентаризму, оскільки «без цього вони (поляки - Авт.) вічно залишалися б у приниженні». Оскільки «у федеративній Австрії польська народність користувалася значною свободою політичного життя, то невідворотним наслідком самодержавної політики зросійщення було моральне тяжіння поляків до Кракова».

І монархісти, і ліберали були одностайними в тому, що національна політика Австро-Угорщини щодо поляків створює серйозні проблеми для Росії в умовах екстремального розвитку зовнішньополітичної обстановки. Із початком окупації Східної Галичини російські аналітики доволі тверезо оцінювали перспективи російсько-польських відносин у цьому краї: «Найбільше перепон духовне зближення поляків із Росією може зустрінути саме в Галичині, де повсюди поляки користувалися не лише порівняно широкою свободою, але й винятково […] привілейованим становищем серед інших народностей».

Празький слов'янський з'їзд 13-18 липня 1908 р. «ідейно та теоретично майже склеїв російсько-польські взаємини», оскільки «було проголошено розумну формулу Дмовського про орієнтацію польського самозбереження проти німецького фронту», утім глибинні проблеми розв'язати все ж не вдалося. М.Ґржибовський бачив шлях до створення слов'янської федерації так: «Коли серед самих слов'ян припиниться панування нетерпимості вузьконаціональ - них настроїв і шовіністичних справ, тоді кожен без винятку слов'янський народ стан рівноправним членом великої слов'янської сім'ї». Усе це підтверджує правоту думки М.С. Грушевського: «Якщо є народи, котрі посідають у слов'янстві ізольоване місце, то не варто говорити про всеслов'янство».

Відкиданню поляками самодержавної панславістської моделі сприяли й докорінні ментальні відмінності їх від росіян, про що влучно сказав М.О. Бердяєв: «У душі російського народу живе не тільки християнський і слов'янський Схід, але й Схід монґольський, що ввійшов усередину Росії з часів татарського ярма». Польські націоналісти в оцінці етнічної спорідненості поляків із росіянами були навіть категоричнішими: «Поляки відрізняються від росіян із расового погляду», - стверджував Р. Дмовський.

Підсумовуючи цей історичний сюжет, уважаємо за доцільне знову звернутися до неодноразово цитованого тут Б.М. Чичеріна, котрий розв'язання «польського питання» вбачав у настанові, згідно з якою «потрібно повернути Польщі Вітчизну… Ми маємо вибирати між братовбивством та виконанням священного морального обов'язку». Однак російське самодержавство не змогло подолати догматизм ідеологеми про «єдину та неподільну» й не спромоглося переступити той ментальний бар'єр, який відділяв імперсько-панславістські константи від перспективного стратегічного політичного мислення на основі адекватного аналізу як зовнішньо-, так і внутрішньополітичної обстановки. Російський царат у чичерінській дилемі обрав «братовбивство».

Отже російсько-польські відносини існували у замкненій системі нерозв'язного комплексу політичних, соціальних, етнічних і національних суперечностей, які на практиці призводили до кривавого протистояння в 1794, 1830, 1863 рр. Політика державного терору щодо поляків викликала зворотну хвилю національно-визвольного-руху, під час пікових виявів котрого також подеколи виявлялися елементи тероризму.

Світоглядне протистояння консерваторів і лібералів у різнобарвному спектрі суспільно-політичної думки Російської імперії другої половини XIX - початку XX ст. виявлялося у протилежному трактуванні принципових питань, до яких слід віднести:

— полеміку про форми й методи російщення у Царстві Польському;

— розгляд можливості створення єдиного панславістського проекту та перспективи участі в ньому поляків у рамках обмеженої культурно-національної автономії;

— оцінку наслідків російської політики в польських ґуберніях;

— ставлення до участі Російської імперії в поділах Речі Посполитої;

— порівняння політики, що провадилася на теренах розчленованої Речі Посполитої Австро-Угорською, Німецькою та Російською імперіями.

Домінуючою ідеологією, яка визначала траєкторію розвитку надскладних російсько-польських взаємин, став монархічний консерватизм на основі державного націоналізму. Це була своєрідна мішанина ідейного монархізму, імперського панславізму, великодержавного шовінізму, реакційного консерватизму. Неминучі процеси модернізації сформували суспільний запит на ідеологію націоналізму, в якій серед світоглядних констант були й догмати традиціоналізму та національного консерватизму на тлі інтенсифікації загальносвітових соціально-економічних процесів (капіталізації, соціальної й національної емансипацій). Акцентуація на пріоритетності культурно-духовних цінностей російського народу об'єктивно наповнювала панславістську модель російським націоналістичним змістом.

Відбулося теоретичне оформлення своєрідного ідеологічного конструкту - панславістського націоналізму, котрий може бути визначено як штучно створений образ індивідуальної та колективної свідомості відповідного прошарку російського суспільства, що базувався на принципах політичного об'єднання слов'янських народів на основі їх етнічної, культурної, мовної «спільності» під безальтернативним державним управлінням Російської імперії.

Консерватизм доводив до абсолюту імперативність поглядів, які, на думку його апологетів, закладали у свідомості народу непорушність існування монархічного ладу за допомогою всебічного використання існуючих політичних і релігійних інститутів, створення відповідних умов розвитку політичної, економічної, духовної його основи. Також метою офіційної ідеологічної монархічної моделі консерватизму було недопущення та гальмування процесів формування національної й соціальної самосвідомості населення Росії.

Ліберальна ідеологія базувалася на принципах суверенітету народу, децентралізації, верховенства права та свободи особистості. У даному випадку ліберали ідеалістично сприймали «народ» лише носієм громадянських чеснот поза його етнічною ознакою. Децентралізація трактувалася суто як форма передачі частини повноважень місцевого самоврядування в межах збереження єдиного державно-політичного простору.

Ставлення представників ліберального крила російської громадської думки до боротьби поляків за відновлення державності було різним, але воно аж ніяк не припускало можливості створення незалежної польської держави в майбутньому. Слід зазначити, що погляди лібералів вирізнялися й розмаїттям політичних варіацій, які в деяких аспектах були тотожними позиціям консерваторів. За істотного розходження в оцінці причин польсько-російського протистояння єдиним варіантом убачалося співіснування російського та польського народів у рамках єдиної держави. Тому переважна більшість російських лібералів (за винятком Б.М. Чичеріна) доволі скептично ставилися до перспектив державної незалежності Польщі.

На наш погляд, справедливо стверджувати, що відносно польського питання позиція ліберального табору може бути схарактеризована як охоронний лібералізм - ідеологія, котра поєднувала пріоритет основних цінностей прав людини й широкі соціально-економічні зміни, що мали на меті зміцнення існуючого державного порядку.

Одночасно російська ліберальна суспільно-політична думка переважно із засудженням ставилася до поділів Польщі та вважала включення її земель до складу імперії завоюванням. Знищення слов'янської польської державності ліберали оцінювали як утилітарно невигідний, аморальний політичний акт. Наголос робився на великих репутаційних втратах для Росії. Політика російщення викликала одностайну критику в ліберальній публіцистиці. Але водночас частина провини за жорсткі адміністративні заходи імперського уряду перекладалася на сепаратистськи налаштовану польську еліту. Російські ліберали вважали безглуздою спробу нівелювання сформованої польської національної ідентичності та пропонували зосередитися на подоланні полонофобських настроїв у російському суспільстві та рософобії - у польському.

Ліберальна думка засуджувала мовні утиски польського населення і втручання держави в питання насадження православної віри та проведення репресивних заходів щодо римо-, греко-католиків. Ліберали загалом не бачили перспектив інтеґрації Польщі до єдиного політичного, соціального й духовно-культурного простору Росії та її транснаціональної панславістської політичної моделі.

Ситуативне, короткочасне в історичній перспективі об'єднання інтересів обох народів на початку Першої світової війни, виходячи з непослідовної національної політики царату, урешті-решт завершилося набуттям Польщею державної незалежності з визначенням відверто антиросійського курсу зовнішньополітичного розвитку. Зреалізувалося пророче передбачення Б.М. Чичеріна, який ще в 1901 р. попереджав, що «в разі отримання поляками волі з рук Росії вони швидше спрямують свої погляди на захід, ніж на схід».

Тому можна впевнено стверджувати, що російський державний панславістський націоналізм цілеспрямовано консервував надскладний комплекс соціальних, конфесійних, політичних проблем, не допускаючи навіть думки про розв'язання питання забезпечення прав і свобод «єдинокровних слов'ян» - поляків (та й українців) у формах не те що незалежних національних держав, але навіть ілюзій їх культурно-національної автономії.

Література

консервативний ліберальний етнос польський

1. Arsentev, K. (1914). Na temy dnya. Vestnik Yevropy, 10, 317-328. [in Russian].

2. Beauvois, D. (1995). Histoire de la Pologne. Paris, Hatier, 460 p. [in French].

3. Beauvois, D. (2004). La Pologne: Histoire, Societe, Culture. Paris, 512 p. [in French].

4. Berdyaev, N. (1917). Rossiya i Zapadnaya Yevropa. Russkayamysl, V/VI, 76-81. [in Russian].

5. Borejsza, J.W. (1966). Emigracja polska po powstaniu styczniowym. Warszawa, 437 s. [in Polish].

6. Bovua, D. (1998). Bytva za zemliu v Ukraini 1863-1914: poliaki v sotsio-etnichnykh konfliktakh. Kyiv: Krytyka, 334 s. [in Ukrainian].

7. Bovua, D. (2011). Gordiev uzel Rossiyskoy imperii: Vlast, shlyakhta i narod na Pravoberezhnoy Ukraine (1793-1914). Moskva: Novoe literaturnoe obozrenie, 1008 s. [in Russian].

8. Bolshakova, O.V. (2019). Krizis Rossiyskoy imperii 1890-1914 gg. v zarubezhnoy is - toriografii. Rossiyskaya istoriya, 2, 158-171. [in Russian].

9. Chicherin, B.N. (1901). Polskiy i evreyskiy voprosy: Otvet na otkrytyie pisma N.K. Rennenkampfa. Berlin: Izdanie Gugo Shteynitsa, 64 s. [in Russian].

10. Chicherin, B.N. (1901). Rossiya nakanune dvadtsatogo stoletiya. Berlin: Izdanie Gugo Shteynitsa, 160 s. [in Russian].

11. Grzhibovskiy, M. (1911). Vo imya luchshego budushchego nashikh narodov. Slavyanstvo, 1, 12-18. [in Russian].

12. Gula, R.V., Perederii, I.G. (2018). Voennyi terror komandovaniya voysk Yugo - Zapadnogo fronta v Vostochnoy Galitsii i Severnoy Bukovine (fevral - oktyabr 1917 g.). Rusin: Mezhdunarodnyi istoricheskii zhurnal, 53 (3), 50-63. [in Russian].

13. Katkov, M.N. (1863). Polskiy vopros. Russkiy vestnik, 43 (yanvar), 471-488. [in Russian].

14. Katkov, M.N. (1863). Polsha. Russkiy vestnik, 44 (mart), 429-468. [in Russian].

15. Katkov, M.N. (1863). Russkiy vopros. Russkiy vestnik, 43 (yanvar), 923-941. [in Russian].

16. Kovalevskiy, P.I. (1912). Russkiy natsionalizm i natsionalnoe vospitanie. Sankt - Peterburg. 394 s. [in Russian].

17. Kuzmin-Karavaev, V. (1914). Voprosy vnutrennei zhizni. Vestnik Yevropy, 1 (yanvar), 455-464. [in Russian].

18. Orekhov, A.M. (Ed.) (1988). Obshchestvennoe dvizhenie na polskikh zemlyah: os - novnyie ideynyie techeniya i politicheskie partii v 1864-1914 gg. Moskva: Nauka, 382 s. [in Russian].

19. Pogodin, A.L. (1909). Peterburg i Vena. Moskovskiy yezhenedelnik, 10 (7 marta), 7-15. [in Russian].

20. Purishkevich, V. (1906). «Nikudyshniki» XLIX. Mirnyiy trud, 4 (aprel), V. [in Russian].

21. Rusanov, N.S. (1895). Na rubezhe dvukh tsarstvovaniy: Aleksandr HI - Nikolay II. Zheneva: Tipografiya gruppy staryh narodovoltsev, 44 s. [in Russian].

22. Serczyk, W. (1979). Historia Ukrainy. Wroclaw: Zakiad Narodowy im. Ossolinskich, 499 s. [in Polish].

23. Shelokhaev, V.V. & Solovyov, K.A. (2019). Krizis imperii kak istoriograficheskaya problema. Rossiyskaya istoriya, 2, 142-157. [in Russian].

24. Smutok, P. [Stebnitskiy, P. Ya.] (1916). Dragomanov i mirovaya voyna. Ukrainskaya zhizn, 7/8 (iyul - avgust), 16-34. [in Russian].

25. Stolypin, A. (1914). Natsionalnosti II. Novoe vremya, 29 sentyabrya (12 oktyabrya), 3. [in Russian].

26. Strakhov, N.N. (1908). Kriticheskie statyi, t. 1. Kiev: Tipografiya I.I. Chokolova, 387 s. [in Russian].

27. Szyrinianc, A., Myrikowa A. & Romanowska, M. (2015). «Wewn^trzna» rusofobia i «kwestia polska» w Rosji w XIX w. Politeja, 34/2, Studia Rosyjskie, 233-246. [in Polish].

28. Titov, S.P. (1860). Rossiya i Polsha: Svyaz ikh i vzaimootnosheniya. Moskva: V uni - versitetskoy tipografii, 10 s. [in Russian].

29. Yesipov, V.V. (1914). Slavyane, nemtsy i turki: «Kulturnaya» Germaniya, Galitsiya i Polsha: Istoriya povtoryaetsya: Otkliki voyny. Peterburg, Moskva: Tipografiya A. Benke, 52 s. [in Russian].

Размещено на Allbest.ru