"Подвійна віктимізація"? Відповідальність радянських військовополонених за полон та колаборацію у повоєнний час

Размещено на http://www.allbest.ru/

«Подвійна віктимізація»? Відповідальність радянських військовополонених за полон та колаборацію у повоєнний час

Термін «колаборація» семантично означає в першу чергу добровільно- ціннісну підтримку окупанта Наприклад, Jan Tomasz Gross у статті “Kolaboracija” ZZhSiM 2006, 207-216, ста-вить питання, в контексті інших відомих форм колаборації_ яким чином участь у юденраті є «співпрацею» з ворогом. Або Klaus-Peter Friedrich у статті “Collaboration in a `Land without a Quisling': Patterns of Coopйration with the Nazi German Occupation Rйgime in Poland during World War II,” Slavic Review 2005, No. 4, pp. 711-746, оцінює можливості застосування цього терміну в польському контексті. Загалом, література про колаборацію надзвичайно обширна і не буде тут далі аналізуватися.. І хоча маються на увазі специфічні контакти та підтримка іноземної армії або її сил безпеки, за екстраординарних обставин Другої світової війни кожен, хто мав хоча б раз будь-який «коопераційний» контакт з німцями, міг бути позначений як колаборант - навіть якщо ця людина була насамперед жертвою. Історичний пошук та юридичні дослідження цього феномену в країнах, які зазнали окупації, йшов у різний час різними шляхами. Якщо у країнах Західної Європи відбувалося переслідування лише індивідуальних випадків «колаборації», то в колишньому СРСР тривали масові систематичні переслідування [усіх причетних до окупаційних інституцій], особливо в повоєнний період до 1953 року У нещодавньому дослідженні судового процесу над колишніми травніківцями у Києві на початку 1960-х років Лєв Сімкін зазначив, «що за даними Головної військової прокуратури з 1941 по 1954 рік включно, в СРСР було засуджено понад 460 тис. осіб за «зраду Батьківщини» у період Великої Вітчизняної війни», посилаючись на дисертаційне дослідження: Епифанов А. Е. Ответственность за военные преступления, совершенные на территории СССР в период Великой Отечественной войны (Историко-правовой ас-пект): Дис. ... д-ра юрид. наук : 12.00.01 Москва, 2001, 445 с. (Lev Simkin, "Death Sentence Despite the Law: A Secret 1962 Crimes-Against-Humanity Trial in Kiev," Holocaust and Genocide Studies, v. 27 no. 2 (fall 2013), 312 n. 22). У 2015 р. дослідження Льва Сімкіна вийшло окремими виданням: Лев Симкин. Коротким будет приговор. - М.: Зебра-Е, 2015. - 418 с. Див також на цю тему: Вронська Т.В. Режимно-обмежувальні заходи орга-нів на визволеній території України під час Великої Вітчизняної війни та в перші повоєнні роки // Сторінки воєнної історії України: Зб. наук. статей / НАН України. Ін-т. історії Ук-раїни. - Вип. 1. - К., 1997. - С. 125-142; Її ж. Феміда воєнної доби і цивільне населення // Сторінки воєнної історії України: Зб. наук. статей / НАН України. Ін-т. історії України.

- Вип. 3. - К., 1999. - С. 100-119; Її ж. Феномен «пособництва»: до проблеми кваліфікації співпраці цивільного населення з окупантами у перший період Великої Вітчизняної війни // Сторінки воєнної історії України: Зб. наук. статей / НАН України. Ін-т. історії України.

- Вип. 11. - К., 2008. - С. 88-97. Пентер Т. Під слідством за співпрацю: судове переслі-дування колаборантів в СРСР після Другої світової війни та злочинів Бабиного Яру // Бабин Яр: масове вбивство і пам'ять про нього: Матеріали міжнародної наукової конфе-ренції 24-25 жовтня 2011 р., м. Київ. - К., 2012. - С. 189-197; Нікольський В.М. Репре-сивна діяльність органів державної безпеки СРСР в Україні (кінець 1930-х -1950-ті рр.). Історико-статистичне дослідження. - Донецьк, 2003; Звягинцев В. Е. Война на весах фе-миды. Война 1941-1945 в материалах следственно-судебных дел. - М., 2006. 25 грудня 1958 р. були прийняті Основи кримінального судочинства Союзу PCP і союзних республік, згодом нові кримінально-процесуальні кодекси союзних республік. Відповідно до «Основ» 28 грудня 1960 р. Верховна Рада УРСР затвердила Кримінально- процесуальний кодекс УРСР. Пропонована «Основами» гуманізація кримінального по-карання відобразилася в скасуванні раніше протиправних принципів аналогії, колективної відповідальності та об'єктивного ставлення у провину (коли карали осіб, котрі злочину не вчиняли, а лише причетні до соціальних зв'язків зі «злочинним середовищем») Пока-рання могло застосовуватися тільки за вироком суду, а не позасудових органів: Особливої наради, Військово-польових судів. Одночасно у цей самий день 25 грудня 1958 р. був ух-валений Закон СРСР «Про кримінальну відповідальність за державні злочини», у якому вводилося нове поняття - «особливо небезпечні державні злочини» (замість «ворог на-роду») і посилювалася відповідальність за військові та державні злочини. Детальніше див: Т.В. Вронська, О.Є. Лисенко, Р.Л. Чорний. Відповідальність за Державні злочини у проектах Кримінального кодексу СРСР (1946-1949 рр.) // УІЖ. - 2012. - №1. - С. 133-134..

Починаючи з 1960 року, органи держбезпеки знову звернули увагу на дії тих, хто служив німецькій владі, за ким наглядали радянські спецоргани і проти кого можна було висунути нові звинувачення у масових убивствах і передати до суду. Це співпало з підготовкою та виданням упродовж 1959-1960 рр. нових кримінальних та кримінально-процесуальних кодексів республік СРСР, у яких істотно було переглянуто їх положення³. Реформи дали право підсудним пояснювати свої дії; слідчі та обвинувачення фіксували у протоколах деталі їх свідчення, які записували безсумнівно майже дослівно. Обидві ці зміни утворили із протоколів допитів у КДБ під час хвилі радянських масових судових процесів у 1960-х і 1970-х роках, корисні історичні джерела. Особливо це стосується справ відносно так званих травніківців, хоча вони не можуть замінити документацію воєнного часу, яка збереглася, на диво, у повному обсязі У цій статті використані матеріали судових процесів проти Акима Зуєва - Архів управління Служби безпеки України у Дніпропетровській області, спр. 32132 у 21 томах (у справі фігурує 6 осіб, далі архівно-кримінальна справа Зуєва); Емануїла Шульца (Вєртоградова) - Г алузевий державний архів Служби безпеки України (ГДА СБУ), спр. 66437, архівний N° 14, у 36 томах (у справі проходить 12 осіб, далі архівно- кримінальна справа Шульца); Сергія Матвієнко - Архів Управління архіву Служби безпеки Російської Федерації (УА ФСБ РФ) у Краснодарській області, спр. 100366, у 24 томах (6 підсудних, далі архівно-кримінальна справа Матвієнко). Матеріали судових процесів над Зуєвим та Шульцем доступні на мікрофільмах в архіві Музею-меморіалу Голокосту у Вашингтоні, RG-31.018..

У центрі уваги даної статті перебуває конкретний прояв колаборації, який відбувся в історичних рамках операції «Рейнхард», під час якої підрозділи СС планували вбити усіх євреїв окупованої Польщі. Ця співпраця однозначно виявлялася у збройній допомозі ворогові, під час апогею масових злочинів. Початкова згода служити потім, за замовчуванням, тривала через присягу залишатися в строю - щоденного рішення не втікати - тобто виникала з різних імпульсів і могла продовжуватися протягом років, місяців, або навіть просто днів. Персоналії, на яких ґрунтувалося дане дослідження, є настільки ж складними, як і їх Батьківщина. Це дві хвилі радянських військовополонених, захоплених у полон у перші тижні здійснення операції «Барбаросса» та навесні 1942 року, під час боїв поблизу Керчі, які пройшли навчання у тренувальному таборі СС у містечку Травніки в Польщі. Далі, під керівництвом СС, упродовж дев'яти місяців, вони брали участь у вбивстві одного з чвертю мільйона євреїв Комплексні дослідження історії табору в Травніках та участь його курсантів в операції «Райнгард», а також огляд історіографії на цю тему див: Peter Black, "Foot Soldiers of the Final Solution: The Trawniki Training Camp and Operation Reinhard," Holo-caust and Genocide Studies 25, no. 1 (2011): 1-99; Sara Berger, Experten der Vernichtung: Das T-4-Reinhardt-Netzwerk in den Lagern Belzec, Sobibor und Treblinka (Hamburg, 2014), pp. 217-223. Про кількість жертв див.: Peter Witte and Stephan Tyas, "A New Document on the Deportation and Murder of Jews during 'Einsatz Reinhard' 1942," Holocaust and Genocide Studies 15, no. 3 (Winter 2001): 469-470.. Джерелом цього дослідження стали протоколи допитів радянськими спецслужбами декого з цих колишніх радянських військовополонених у 19601970-х роках. Шлях від німецького полоненого до збройної співпраці у головній злочинній акції (операція «Рейнгард») не було «рішенням колаборувати», а радше постійним діалогом між радянською людиною і есесівцем.

Не зважаючи на те, що в радянському законодавстві за Сталіна визначення державної зради було сформульоване з маніхейською ясністю (зазвичай це статті 54-1а або 54-1 б Кримінального кодексу УРСР), пізніше в кримінальному кодексі здебільшого відмовилися від спрощеного визначення лояльності, і стали розглядати як злочин конкретні дії індивіда під час колаборації. Зазвичай звинувачували за пунктом 1 статті 54 переглянутого/нового Кримінального кодексу РСФСР. Зміни до Кримінального кодексу створили умови для появи деяких напрочуд вичерпних пояснень мотивації, разом з викладом нюансів ухвалення рішення продовжити службу як іноземний допоміжний охоронець у справі знищення євреїв.

Якщо населення передвоєнної Західної Європи (тобто, принаймні, її буржуазний прошарок) було антибільшовиками та одночасно, очевидно, у рівній мірі антисемітами і, таким чином, поділяли варіації цих цінностей з нацистським режимом, а німецька окупаційна влада також вважала громадян цих держав «кровними родичами» і, таким чином, надавала їм більш високого, якщо не рівного, «статусу», на відміну від слов'янських народів Східної Європи, які були «расово неповноцінними». Такий контраст пронизував кожен аспект німецької окупаційної політики і характер співпраці у двох сферах. Від концепції, коли німецький військово-політичний істеблішмент планував військовий наступ проти Радянського Союзу як війну на винищення і цілеспрямованого вбивства або поневолення мільйонів слов'янських народів, до безвідповідального свавілля на практиці.

Тим не менше було достатньо парадоксів. Незважаючи на ідеологічні розбіжності між двома сторонами, було щось на зразок масової співпраці «з єврейських питань», яка включала ефективну допомогу місцевого населення під час охорони і вбивства своїх єврейських сусідів, принаймні в західних областях Радянського Союзу. З боку німців, особливо СС, ще до початку вторгнення до Радянського Союзу, був інтерес до радикальної расової реорганізації на Сході, починаючи з переселення сюди багатьох етнічних німецьких громад, які освоюватимуть територію. Потім, окупаційна влада повинна співпрацювати з іншими народами, расово «вищого рангу», наприклад, прибалтійськими народами і українцями. З цієї німецької перспективи, така співпраця є невід'ємною частиною реалізації бачення Гітлера щодо величезних територій Східної Європи, як тільки вони опинялися під німецьким контролем.

Одночасно серед багатьох українців були поширені сподівання заручитися німецькою підтримкою у своїх політичних планах - створенні незалежної української держави та українських збройних сил і т.д., була також і глибока образа (може ненависть) на радянську владу за людські втрати під час колективізації і сталінського терору (особливо серед західних українських націоналістів, які нічого з цього не зазнали)*.

У всьому цьому не було ніяких горизонтів досвіду. Це все були теоретичні уявлення без практичної перевірки ідей. Німці протягом багатьох років вважали своєю головною расовою та національною долею боротьбу всіма засобами з комунізмом і більшовизмом і, таким чином, весь Радянський Союз був ідейним смертельним ворогом для націонал-соціалістського світогляду. Ця ідеологія була заснована на забобонах і зарозумілості, які походять від німецького (західного) страху і огиди до відсталості, некультурності (Unkultiviertheit) радянського населення (історично походить від упередження проти «темних мас» Росії і «азіатської орди»)*Насправді за короткий період радянської влади у Західній Україні в 1939-1941 рр. органами НКВД було заарештовано 21 982 поляки, 23 163 українців, 13 160 євреїв (Grze- gorz Mazur. Polityka wladz sowieckich w stosunku do ludnosci Ukrainy Zachodniej w latach 1939-1941: istota I nastзpstwa. // Polska-Ukraina: trudne pytania. - t. 4. - S. 100). Депор-товано 89 062 осіб, членів родин осадників, близько 61 тис членів родин польських військовослужбовців та буржуа, 11 329 членів сімей учасників ОУН та інших націо-налістичних організацій (Вронська Т.В. Заручники тоталітарного режиму: репресії проти родин «ворогів народу» в Україні (1917-1953 рр.) - К., 2009. - С. 277). Представники німецького освіченого класу поділяли таке упередження (у поєд-нанні «східних євреїв» і слов'ян) з останніх десятиліть 19-го століття. Див, наприклад, Daniel Felleiter, 'Jьdische SelbsthaЯ': Eine Betrachtung der Ansдze von Theodor Lessing, Otto Weininger und Sigmund Freud (Munich: GRIN, 2010), p. 8.. Рівень цієї підставової ксенофобії, спрямованої проти народів Радянського Союзу та проти їх держави, ніколи не можна було зменшити.

Тільки після довгих коливань, коли наприкінці 1943 і в 1944 роках поразка у війні ставала все більш очевидною, Гітлер звернувся до генерала Власова створити «визвольну» армію з колишніх радянських військовополонених, щоб безжально боротися з Червоною Армією. Хоча, окрім РОА, було багато інших німецьких військових формувань, які складалися з громадян окупованих територій або союзних країн, військове значення цих сил було незначним. З іншого боку, навіть у народів, які співпрацювали з нацистськими окупантами, були підстави побоюватися за свою власну долю. Адже вони були свідками непримиренності Німеччини у знищенні свого найбільшого ворога - євреїв. Коли німці завершували ці операції знищення євреїв (наприклад, у Белжеці в грудні 1942 р.), українці та росіяни, які їм допомагали, побоювалися за своє життя - «перших євреїв, потім нас». Поведінка східних помічників у німецьких підрозділах СС також підтверджували упередженість німців щодо їх способу життя. За словами одного із офіцерів СС:

«Ентузіазм від служби під німецьким командуванням повністю зник у той момент, коли очищення гетто було завершене, і вони були переведені до звичайної постової служби. Під час роботи з очищення, вони купалися в

грошах, які вони на даний момент втратили. Вони були першими в черзі, коли була можливість грабувати або вбивати»¹.

Проте, оповіді цих самих чоловіків (колаборантів), які витягнули з них слідчі НКВС-КДБ у 1940-х - 1910-х роках, були іншими: у своїх власних очах вони були подвійними жертвами. По-перше, вони були жертвами німців, до яких вони потрапили у полон і яким вони були змушені «примусово» служити. Потім вони були жертвами радянської держави, яка спочатку кинула їх напризволяще, а пізніше стала їх переслідувати просто за те, що вони вижили. Проте радянське законодавство, і в часи Сталіна, а також пізніше, після державної реформи Кримінального кодексу, не залишало місця для врахування цих наративів «жертв». Кримінальне право пострадянських республік з 1990-х років також відмовило в «реабілітації» колишнім радянським військовополоненим і цивільним особам, які брали участь у німецькому геноциді. Ці люди були і продовжують вважатися колабораціоністами і зрадниками на всі часи.

Рекрутери з СС спеціально шукали кандидатів для допоміжної служби серед окремих національних груп радянських військовополонених. Кількість етнічних німців серед перших тисяч новобранців до табору в Травні- ках була набагато більшою порівняно з іншими національностями Литовський центральний державний архів, Вільнюс (Lietuvos Centrinis Valstybиs Archyvas (LCVA), Ф. 1173, оп. 4, Спр. 6, арк. 1 ( SS-T. Stuba. Lublin, Berichte, 24.1.1943. Штурмовий батальйон СС «Мертва голова», донесення 24.01.1943 року). Eric C. Steinhart, «The Chameleon of Trawniki: Jack Reimer, Soviet Volksdeutsche, and the Holocaust», Holocaust and Genocide Studies 23, No. 2 (Fall 2009): 239-262.. Але в частинах Червоної армії, які протистояли німецькій групі армій «Південь», найбільшу етнічну групу становили українці, відповідно їх було найбільше серед військовополонених в таборах, з яких набирали допоміжні підрозділи для СС. Вищий «расовий» статус українців (умовно кажучи) також сприяв збільшенню їх кількості в системі травніківців Національне управління архівів і документації (National Archives and Records Administration (NARA), Washington DC), фонд RG 238, Документи Нюрнберзького про-цесу, NO-3414, «Директиви щодо сортування цивільних осіб і підозрілих військовопо-лонених, які внаслідок Східної кампанії перебувають у таборах для військовополонених на окупованих територіях, в районі бойових дій, у Генерал-губернаторстві і в таборах у Райхсґебіті» (тут: параграф III. E), Додаток 1 до Оперативного наказу № 8 начальника РСГА айнзацкомандам поліції безпеки та СД (Einsatzbefehl Nr. 8) від 17.7.1941.. З середини 1942 року серед новобранців з'явилися також група татар і представників Балтійських республік, які вижили в таборах з осені 1941 року Щодо татар див: Управління АФСБ, Казань, справа проти Кабирова та ін, архівно- кримінальна справа № 5719, Т. 4, ІІ. Арк. 43-51, Допит A.B. Будуртдінов, 6.6.1960. За-хоплений у полон у липні 1941 року і поміщений у концтабір Люблін (Майданек), де він служив у внутрішній охороні, надійшов на службу в Травніки влітку 1942 року.. Приблизне співвідношення частки цих етнічних груп серед понад 2 тис. військовополонених новобранців для табору в Травніках і для операції «Reinhard» становить одну третину росіян, дві третини українців, 3% етнічних німців і ще кілька відсотків татар, представників Балтійських республік та Центральної Азії David Alan Rich, “The Third Reich Enlists the New Soviet Man: Eastern Auxiliary Guards at Auschwitz-Birkenau in Spring 1943,” Russian History 41 (2014): 269-282..

Перш ніж радянські військовополонені були завербовані СС та розміщені як допоміжні охоронці, вони повинні були ще вижити у таборах. Кожне дослідження умов утримання радянських військовополонених в німецькому полоні підтверджує небезпечне становище ув'язнених, хоча для періоду між літом 1941 і осінню 1942 років характерно багато змін у стандартах поводження з ув'язненими Історіографія про умови перебування радянських військовополонених у таборах Вермахту на сьогоднішній день дуже велика. До концептуальних досліджень належать: Alfred Strem, Sowjetische Gefangene in Hitlers Vernichtungskrieg: Berichte und Dokumente 1941-1945 (Heidelberg: C.F. Mьller, 1982). Reinhard Otto, Wehrmacht, Gestapo und sow-jetische Kriegsgefangene im deutschen Reichsgebiet 1941/42, Munich: Oldenbourg, 1998); Християн Герлах також багато писав про вбивства радянських військовополонених у таборах Вермахту на окупованих Східних територіях, наприклад: Christian Gerlach «Die Verantwortung der Wehrmachtfьhrung: Vergleichende Betrachtungen am Beispiel der sowjetischen Kriegsgefangenen», in: Christian Hartmann et al., Verbrechen der Wehrmacht: Bilanz einer Debatte, (Munich: Beck, 2005), pp. 40-49; Советские и немецкие военноп-ленные в годы Второй мировой войны / Селеменев В., Зверев Ю., К-Д, Мюллер, Харитонов А. (ред). - Фонд Саксонские мемориалы, 2004.. Дефіцит персоналу серед німецького командування Вермахту, поліції й обслуговуючого персоналу таборів призвів влітку 1941 року до кризи управління своїми ув'язненими. Але навіть расовою ненавистю нацистів до радянських людей не можна повною мірою пояснити винищення мільйонів полонених через голод і хвороби на початку 1942 року. Через цю нестачу персоналу для системи таборів військовополонених влітку 1941 року Вермахт починає відбирати серед полонених червоноар- мійців етнічних німців для внутрішньої охоронної служби в таборах, ще до того, як з маси радянських військовополонених почали набирати фоль- ксдойче для підрозділів СС. Під час цих перших прото-колабораціоніст- ських кроків у окремого радянського військовополоненого з'явилася нагода скористатися власним досвідом війни, щоб спробувати врятувати себе, але одночасно втратити право залишитися вільним від ганьби.

Виживання через працю та службу: перша селекція

Колишні радянські солдати, одночасно колишні військовополонені та колишні охоронці «таборів смерті», розповідали про умови перебування та їхній статус у німецькому таборі військовополонених (Kriegsgefangenenlager (KgL) дуже по-різному. Одні ніколи не згадували про голод, хвороби, холод і знущання. В інших протоколах допиту про життя у полоні було трохи більше інформації, ніж інтерлюдія між полоненням і відправкою до тренувального табору СС. Розрахунок на пом'якшення та преференції з боку слідчих КГБ, безсумнівно, відігравали свою роль у такому замовчуванні. Деякі обвинувачені, навпаки, жваво згадували швидке погіршення умов перебування у таборах наприкінці літа 1941 року, і подібні зізнання незмінно були пов'язані зі співпрацею заради виживання [зі слідством]. У таборі в Холмі (Польща) з серпня по грудень 1941 року «...были очень тяжелые условия жизни, плохо кормили, не было бараков, свирепствовал тиф»¹³. Один чоловік, який пройшов через табори військовополонених в Житомирі та Любліні перш ніж прибути у свій останній табір, згадував, що «...особенно в Хелме, условия жизни были очень тяжелыми» Кримінальна справа Шульца, ^ 18, арк. 23-31, Протокол допиту Івана Сергійо-вича Терехова, 18.7.1961. Кримінальна справа Шульца ^ 24, арк. 24-29, Протокол допиту Євдокима Се-меновича Парфінюка, 10.8.1961..

Інший розповідав:

«Условия содержания военнопленных в этих лагерях (Шепетівка, Луцьк та Хелм) были ужасными. Смерть косила пленных направо и налево. Голод, холод, изнурительный труд и зверства охраны доводили пленных до отчаяния. Каждый из нас ждал смерти. В этих лагерях содержалось огромное количество военнопленных и иногда из лагеря немцы брали группы пленных для привлечения их к работам по сельскому хозяйству. Мы знали об этом, поэтому каждый надеялся попасть на такую работу, чем самым и сохранить жизнь» Кримінальна справа Зуєва, ^ 1, арк. 133-138, Протокол допиту Григорія Юхи-мовича Кніги, 9.12.1964..

Інший військовополонений виправдовувався:

«В немецких лагерях, особенно в Хелме, советских военнопленных кормили очень плохо и некоторые умирали от голода, жили мы там в землянках, построенных нами самими на скорую руку. Меня пугало то, что я не выживу в таких условиях» УАСБУ у Львівській області, архівно-кримінальна справа 57252, ^ 1, арк. 246-249, Протокол допиту Єгора Івановича Лобинцева, 18.2.1969..

Етнічні німці (поволзькі німці, фольксдойче) серед радянських військовополонених викликали у німців більшу довіру (були більш підходящими для служби), порівняно з іншими ув'язненими. Офіцери Вермахту, які керували табором, відразу ж організували внутрішню поліцію переважно із етнічних німців (вони були єдині, хто міг спілкуватися німецькою). Один з обвинувачених, Емануїл Шульц, повідомив на слідстві в КДБ після війни таке:

«Примерно в конце июля 1941 года прибыл в лагерь военнопленных гор. Холм, где я около двух месяцев содержался вместе со всеми военнопленными. В один из дней нас - военнопленных выстроил так называемый Ком- панейфирер [Kompaniefьhrer - Ger.], к строю подошел немецкий офицер и пройдя весь строй приказал некоторым в том числе и мне выйти из строя. Всего из строя нас отобрали около 10 человек и вывели из зоны этой роты. Привели в отдельный барак... На утро в барак к нам пришли немецкие офицеры переписали нас по фамилии, имени, и отчеству, спросили военное звание и какую должность занимал в армии. Я лично о себе рассказал правдиво, т. е. правильно назвал свою фамилию и должность в Советской Армии. Нам всем выдали нарукавные повязки из синего материала с буквой "П" и объяснили, что мы будем работать в лагерной полиции» Shul'ts case, T. 1, ll. 70-77, Interrogation of Emanuil Genrikhovich Shul'ts, 21.2. 1961. Shul'ts's experience with others' definitions of his nationality and “race” is instruc-tive. For KGB investigators, indices of nationality were secondary to the category listed in a man's NKVD-supplied documentation - “Russian” in Shul'ts's case - and they iden-tified him consistently as a Russian national, as he did himself. His German captors and later comrades never doubted his "German-ness," even though he did not speak a word of German, which initially confounded the Trawniki recruiters at Kholm POW camp. But his name said everything. Архівно-кримінальна справа Шульца, т. 1, арк. 70-77, Протокол допиту Емануїла Генріховича Шульца, 21.2.1961 р. Випадок Шульца щодо визна-чення його національності та «раси» є показовим. Для слідчих КДБ, показники на-ціональності були вторинними по відношенню до категорій, зазначених у підготов-леній документації НКВС - «росіянин» зазначено у анкеті Шульца - і слідчі послідовно визначали його, як росіянина, як і він сам. Але його німецькі поневолю-вачі, як і пізніше його товариші ніколи не сумнівалися в його «німецькості, незва-жаючи на те, що він не говорив ні слова німецькою мовою. Це спочатку турбувало рекрутерів з Травніків у таборі для військовополонених у Холмі. Але його ім'я гово-рило саме за себе.

* Тобто вбивства..

Служба в табірній поліції означала їжу: поліцейські контролювали розподіл їжі для інших ув'язнених і «тримали порядок» усередині табору. Імовірно, вони підтримували порядок шляхом виявлення баламутів серед інших військовополонених для подальшої дисципліни, і вони, можливо, мали деяку роль у виявленні серед червоноармійців політкомісарів та членів Комуністичної партії для їх «спеціальної обробки» (Sonderbehandlung)* відповідно до «наказу про комісарів» Райнгарда Гейдріха.

Можливості стати табірним поліцейським були занадто малими, щоб забезпечити реальні перспективи для виживання для більшості військовополонених. Для решти 99% бранців виживання залежало від їх достатнього здоров'я, щоб забезпечити німцям те, що вони вимагали: виконувати фізично важку працю. Багато чоловіків були переведені з полону в різноманітні місця праці, де вони врешті-решт все одно померли. Восени 1941 року з табору в Холмі великий контингент полонених перевели в прилеглий табір СС у Любліні (так званий концтабір Майданек), вони працювали там й отримували достатню кількість їжі, щоб вижити Архівно-кримінальна справа Зуєва, T. 14, арк. 25-26, Протокол допиту Федора Го- руна, 20.5.1966; Архівно-кримінальна справа Матвієнко, T. 13, арк. 95-97зв, Протокол до-питу Закі Ідрісович Туртаров, 1.2.1965. Обоє чоловіків пройшли через табори у Холмі та Майданеку перш ніж навесні 1942 року були рекрутовані до підрозділу СС у Травніках.. Для тих, хто тривалий час зберігав працездатність (Arbeitsfдhig), шансів отримати якусь роботу було набагато більше:

«Из лагеря [Холм] немцы брали военнопленных на различного рода работы. Они брали более сильных военнопленных, а тех, которые истощились на работы не брали. Военнопленные стремились попасть на работу, так как за зоной лагеря на месте работы случалось забывали некоторые остатки пищи. Поэтому когда немцы набирали военнопленных на работу, к выходу из лагеря подходило много-много военнопленных, и часть немцы разгоняли и избивали» Архівно-кримінальна справа Шульца, T. 15, арк. 32-39, Протокол допиту Самуїла Мартиновича Прища, 28.6.1961..

Комендант тренувального табору Травніки, Карл Штрайбель (Karl Streibel), запропонував ще один шанс виживання для радянських в'язнів в Холмі та інших таборах для радянських військовополонених. Завданням Штрайбеля було набирати і навчати загони допоміжних охоронців (Wachmannschaften) для виконання завдань, поставлених Вищим начальником СС і поліції дистрикту Люблін Оділо Глобочніком (Odilo Globocnik). Штрайбель і його підлеглі починаючи з вересня 1941 року вирушили в табори для військовополонених у Холмі і Бяла Подляска, а потім в Умань, Рівне та в інші міста, щоб знайти нових вахманів (Wachmдnner). Без винятку, полонені пішли на цей відбір у невігластві і стані розгубленості. Першим кроком їх включення до служби СС було зобов'язання підкорити власну волю беззастережному виконанню наказів.

«В декабре 1941 года немецкие офицеры, хорошо разговаривавшие по- русски, выстраивали военнопленных и более молодых собирали в сторонку, куда попал и я. Затем меня и других отобранных в закрытой брезентом автомашине, под охраной немцев отправили в м. Травники (Польша)» Архівно-кримінальна справа Шульца, T. 15, арк. 32-39, Протокол допиту Тере-хова, 18.7.1961..

Інші полонені згадують ще перекладачів поряд з «німецькими офіцерами», іноді описують, що полонені були відібрані під час огляду шеренги, коли підходящим кандидатурам наказували зробити крок вперед. І завжди «куда и для чего нас отбирали тогда нам не говорили». «Хочу пояснить, что на службу формирования “СС” попал в силу тех условий, в которых я находился. К тому же мне только под конец учебы в учебном лагере СС в м. Травники стало ясно, что я буду вахманом СС, но что конкретно я буду делать как вахман “СС”я не знал. Немцы действительного назначения лагеря в м. Травники перед нами не раскрывали и отбор в него производили так, что я тоже не знал, что ждет меня впереди».

Шість місяців потому процес відбору залишався оповитий таємницею: «Німці стали відбирати деяких людей з числа військовополонених, але чому це робилося і для чого вони брали цих військовополонених, ніхто не знав. Кожен говорив щось інше. Хтось сказав, що вони будуть відправлені на роботу до Німеччини». Але до літа 1942 року, через рік війни, у крайньому разі, деякі радянські солдати знали більше і вели себе вже інакше. Більшість рекрутів у середині літа 1942 року було набрано у таборі полонених в Рівному із десятків тисяч червоноармійців, захоплених у полон під Керчю. Вони описували такі ж самі жахливі умови утримання в рівненському таборі, як і їх попередники у 1941 році. Один із полонених зробив чудовий опис процесу набору:

«...В конце мая мы были доставлены железнодорожным эшелоном в лагерь для советских военнопленных в город Ровно. <...> Примерно через две недели после нашего прибытия в лагерь военнопленных в Ровно лагерные полицейские приказали выстроиться молодежи. При этом они говорили, что будут отбирать на работу. В лагере был страшный голод, ежедневно умирали многие военнопленные, поэтому многие жаждали попасть куда-либо на работу, в расчете раздобыть там какой-либо еды. В связи с этим когда полицейские объявили о построении молодежи, в строй бросились сотни военнопленных, не вставших в строй. В этот строй, как я видел, встал и Ку- ринный Иван. Куда отбирали людей и что говорили им при этом, я не знаю, так как вставших в строй военнопленных вывели из общей зоны в другую зону. Куринный попал в группу отобранных военнопленных, так как с этого дня его уже не было в лагере, но куда его направили и с какой целью я не знал. Буртовой Иван оставался в лагере вместе со мной. Месяца через два три мы вместе с Буртовым были из Ровно переведены в город Люкенвальд, где был огромный, хорошо оборудованный лагерь для военнопленных»²¹.

Незабаром після прибуття в Травніки, через декілька днів відпочинку і покращеного харчування, військовополонені були вишикувані й німецький офіцер звернувся до них з такою промовою. Він оголосив, що вони будуть проходити навчання на воєнізованих охоронців для Німеччини (але не зробив жодної згадки про охорону концтаборів), і пропонував тим, хто не хотів служити в підрозділах СС, вийти із строю. Для військовополонених це був звичайно примусовий вибір: сказати «так» - означало зрадити батьківщину, або сказати «ні» і в будь-який спосіб померти повернувшись до табору військовополонених або бути розстріляним німцями на місці. Більшість полонених згадували цей вибір у той чи інший спосіб. Під час звернення, наприклад, один чоловік переповідав слова німецького офіцера: «а если кто не желает служить гитлеровцам, то тот "пойдет на свежий воздух". Лично я понял, что гитлеровцы расстреляют тех военнопленных, кто не захочет им служить». Він не зміг зробити крок уперед, щоб вийти із строю²². «Лично я считал, что немцы меня расстреляют, если я откажусь им служить и поэтому я согласился вступить в войска СС, тем самым нарушил присягу и изменил Родине»²³. Хоча, «Нам также сказали..., что кто не согласен с этим или не хочет быть вахманом (Wachmann - нім. охоронець), то может выйти из шеренги но каждый из нас знал, что если он попадет опять в лагерь военнопленных, то там умрет от голода и поэтому все остались в шеренге. Угроз никаких не было.» АУСБУ у Львівській області, Розслідування проти Литвиненко та інш. Архівно- кримінальна справа 57252 (далі архівно-кримінальна справа Литвиненко), T. 9, арк. 35-39, Протокол допиту Вячеслава Яковича Дмітрієва, 8.10.1966. Архівно-кримінальна справа Литвиненко, T. 2, арк. 196-201, Протокол допиту Олександра Захаровича Федченка, 3.3.1969. Там само, Протокол допиту Олександра Ілліча Москаленка, 5.8.1971. Архівно-кримінальна справа Шульца, T. 1, арк. 117-122, Протокол допиту Ема- нуїла Генріковича Шульца, 13.7.1961.

Один свідок повідомляв, що комендант Штрайбель особисто погрожував, що «хто не захоче служити в СС, то будет отправлен не в лагерь военнопленных, а в концлагерь»²⁵. На пряме питання слідчого, чому він зрадив свою батьківщину і пішов служити до СС, один чоловік відверто зізнався:

«Попав в плен, лично я считал, что уже этот факт сам по себе свидетельствует о какой-то моей вине, хотя в плен я добровольно не сдавался. Я почему-то думал, что моя судьба уже решена. Я считал тогда, что если наши войска и освободят меня из плена, то все равно меня будут судить за то, что я попал в плен. К этому следует добавить, что немцы нам тоже говорили, что к своим нам возвращаться нельзя, так как всех тех, кто попал в плен к ним, русские расстреляют.

В Хелмском лагере военнопленных немцы вели антисоветскую агитацию, которая сводилась к тому, что Германия войну выиграет, что Советский Союз будет побежден, в доказательство этого немцы перечисляли победы немецкой армии и расхваливали ее непобедимость. Голодное существование военнопленных в лагере, немцы объясняли тем, что нас некому кормить. Они говорили нам, что Правительство Советского Союза от нас отказалось, считая всех попавших в плен предателями и изменниками и не желает помогать нам. Немцы также говорили нам, что у них имеются военнопленные-англичане, которые живут хорошо, так как им их правительство через Красный Крест посылает необходимую помощь. Вся эта их агитация сводилась к тому, что у нас нет другого выхода, кроме как идти на службу к немцам» Там само..

Виживання, страх, сумніви з приводу військових успіхів Радянського Союзу, а також довоєнні репресії - військовополонені стверджували, все це було причиною їх готовності піти на службу [в СС] У документах воєнного часу є дані про кількість чоловіків, які були з тієї або іншої причини повернуті у табори військовополонених незабаром після їх прийняття на службу. Немає жодного запису, що новобранець передумав і був розстріляний (хоча жоден із травниківців не сказав, що хтось із завербованих відмовився служити після їх зарахування)..

Після того, як колишні військовополонені вступили на службу, вони були формально «звільнені з полону», отримали обмундирування і вогнепальну зброю, пройшли навчання і переконалися, що їм виплачується кожні десять днів зарплатня, надається відпустка, медичне обслуговування і в кінцевому підсумку виплачується допомога для членів родини. В обмін на це вони надійно служили в гетто і під час їх «очищення» від євреїв у Любліні, Ченстохові, Варшаві і безлічі інших дрібних операцій на південному сході Польщі. Вони були «українці», як їх пізніше з однаковою огидою називали як німецькі злочинці, так і єврейські жертви.

продовжуючи службу: жадібність, раціональність чи страх?

Якщо вступ до підрозділів СС був мало схожим на добровільне рішення, то питання чи залишатися служити далі залежало повністю від особистої волі бранця. Колишні військовополонені на практиці мали вибір продовжувати служити чи ні, як це показало різке зростання кількості дезертирів на початку 1943 року. У травніківців були позитивні мотиви для перебування на службі, яка тривала доти, поки вони розуміли, що ці потреби вже більше не будуть виконуватися, або коли вони стали боятися радянської влади більше, ніж СС. Упродовж 1942 року травніківці здійснювали брутальне насильство під час ліквідації гетто по всьому Генерал-губернаторству та забезпечували функціонування таборів смерті (місць знищення). Вони мали постійні тісні контакти з жертвами і доступ до їх особистих коштовностей, завдяки яким євреї сподівалися врятувати своє життя. Багато травніківців збагачувались, і часто відразу ж пропивали своє награбоване майно. Але це була не єдина проблема серед рекрутів з радянських військовополонених, з якою німці стикнулися.

Екстравагантне вживання алкоголю, недисциплінованість, прогули, сон під час виконання службових обов'язків (сон на посту), крадіжки «цінного майна» у євреїв, які прибували до табору, торгівля і проституція з поляками з довколишніх сіл - так обґрунтовано оцінив діяльність та надійність колишніх радянських військовополонених один з офіцерів СС у доповідній командуванню про цих іноземних допоміжних охоронців в Любліні на початку 1943 року:

«Українці співають комуністичні«визвольні пісні про Сталіна» [так у повідомленні унтер-офіцера СС] напідпитку упродовж вечора. Ці пісні таємно наспівуються в усіх казармах [...]. Як тільки настане слушна нагода, вони будуть бунтувати без коливань. Обов 'язки по охороні в 'язнів або їх супровід, як і функції гарнізонної служби є занадто нудними для українців. На додачу, вони скаржаться, що не можуть нічого «заробити» [...]. Цілком можливо, що ми могли б ідентифікувати по імені тих українців, які особливо радикальні і, можливо, згодом передати їх назад до [тренувального табору] Травніків» LCVA, ф. 1173, оп. 4, спр. 6, арк. 1 (SS-T. Stuba. Lublin, Bericht, 24 January 1943 Штурмовий батальйон СС «Мертва голова», донесення від 24.01.1943 року). Таку оцінку підтверджує лист одного вахмана додому після ліквідації гетто у Білостоці у серпні 1943 року: «Упродовж двох тижнів ми були з місією у Білостоці як постояльці у євреїв. Я жив дуже добре. У мене було багато що їсти і пити, скільки я міг забажати». ЦА ФСБ РФ, фонд РГ-20869 «Охранники» (далі ЦА ФСБ РФ колекція документів охоронців), т. 11, арк 109-113, особова справа на травніківця Івана Пилип'юка (перехоплений лист Івана Пилип'юка до сестри, Люблін 10.09.1943 р.) Witte Peter, Tyas Stephan, «A New Document on the Deportation and Murder of Jews during 'Einsatz Reinhard' 1942», Holocaust and Genocide Studies 15, no. 3 (Winter 2001): 469-470..

Натомість у скарзі гауптштурмфюрера СС Ланглайста не фігурувала як недолік відсутність знань з німецької мови у рекрутів. Також не став есесівець скаржитися на здатність тренованих у Травниках охоронців ефективно вбивати без коливань дуже велику кількість «ворогів Райху» під час або після війни.

Для допоміжних охоронців служба в підрозділах СС спричиняла внутрішній конфлікт між жагою наживи і страхом перед владою (спочатку німецькою до кінця 1942 року, потім сталінською).

«Гострий, раптовий перехід від страху перед суворою дисципліною в СС до страху перед сталінською відплатою, і від жадоби до наживи та втечі заради самозбереження мав місце в період з грудня 1942 по лютий 1943 роки. Одними з перших і найбільш драматично збунтувалися охоронці табору смерті Белжец, що розташовувався на південному сході Польщі. Вбивства тривали там хаотично, екстремально брутально і навіть примітивно з середини березня до грудня 1942 року. У таборі було отруєно газом понад 434 000 євреїв з Любліна, Львова та інших міст і населених пунктів Півдня Польщі. Упродовж цих дев 'яти місяців їх трупи скидали в глибокі ями, якими була усіяна вся територія табору»²⁹. Ця діяльність тривала до другого тижня грудня 1942 року, після чого не було більше потягів із жертвами, чиї багатства осідали в кишенях воєнізованих охоронців дорогою до газових камер. У лютому новини про розгром німецьких військ під Сталінградом досягнули табору і його охоронців. У ніч з 2 на 3 березня 1943 року понад 90 колишніх радянських військовополонених, які забезпечували функціонування табору смерті Белжець, збунтувалися проти 30 німецьких офіцерів і унтер-офіцерів. Дванадцять чоловіків втекли із табору зі своєю зброєю, амуніцією і ручними гранатами та решту війни воювали проти німців³⁰. Одного з охоронців, якого викрили як учасника змови, комендант табору Бел- жець допитав і розстріляв³¹. Решту 40-50 охоронців відправили назад у табір Травнікі як ненадійних, і наступного місяця більшість з них були направлені охороняти концтабір Аушвіц-Біркенау³². Менші не такі масштабні й драматичні дезертирства були майже у кожному таборі, до якого із вишкільного табору СС Травнікі призначали допоміжних охоронців, в тому числі дуже добре відомою є втеча з Освенціма всього через три місяці після прибуття туди українців.

Мало хто з тих військовополонених, котрі служили в СС до самого кінця, можуть пояснити, чому вони залишилися. Їх пояснення зводилися до того, що у них не було ніяких підстав не продовжувати службу:

«Принудительно меня и других лиц никто не заставлял оставаться в школе вахманов СС, а в дальнейшем проходить службу в этих войсках. Нас - вахманов СС никто не охранял, мы свободно передвигались по территории лагеря, свободно могли выходить в город и в это время имели возможность убежать, бросить службу в войсках СС, что некоторые вахманы СС и делали. Однако я этого до конца войны не сделал».³³ ЦА ФСБ РФ колекція документів охоронців, Т. 20, арк. 19-20 (особова справа № 1162, Міхаїла Коржикова), зазначено що він був «відсутній» з 3 березня 1943 р. Див. також повоєнні свідчення Михаїла Коржикова: УАФСБ в Краснодарському краї РФ, судовий процес проти Матвієнка та ін. архівно-кримінальна справа № 100 366, T. 10, арк. 141-145, протокол допиту М.Є. Коржикова, 10.09.1964 та Т.1, арк. 34-36, протокол допиту 26.06.1964; УАФСБ у Ярославській області РФ, судова справа проти І.І. Баш- какова, архівно-кримінальна справа № 4200, особова справа травніківця Івана Баска-кова № 1216 показує, що він втік із зондеркоманди Белжец 3.03.1943 р. Архівно-кримінальна справа Матвієнко, T. 10, арк. 72-75, Протокол допиту Н.С. Леонтьева, 18.8.1964. Пізніше один травніківець стверджував, що було розстрі-ляно восьмеро охоронців [учасників бунту], із тих, які залишилися в таборі: УАСБУ в Миколаївській області, Слідство проти Майродій, архівно-кримінальна справа 4390, арк. 192-205, Свідчення на судовому процесі А.Г. Майродійя, 17.4.1952. 10 квітня 1943 р. була страчена ще одна група охоронців, котрі не приєдналися до масового де-зертирства, але їх запідозрили в плануванні «бунту». ЦА ФСБ РФ, колекція докумен-тів табору в Травніках, Т. 20, арк. 13-14 (особова справа на травниківця № 1351, Гри-горій Єшов) та Т.2, арк 282-284 (особова справа на травниківця № 81, Євген Біндер, фольксдойч). ЦА ФСБ РФ, K-779, 16/312e/410/179-182, тренувальний табір у Травніках при концтаборі Аушвіц, транспортний список 29.03.1943 із 150 прізвищами; Цитована праця: Rich, “Third Reich Enlists the New Soviet Man”. Там само, протокол допиту Єгора Івановича Лобинцева, 18.2.1969.

Інший чоловік, після років служби в допоміжних підрозділах СС, наполягав, що не мав бажання «служити ворогу». «Вообще возможность убежать из команд "СС" была, но лично для меня эти возможности были трудными и опасными... Я никогда не хотел убежать». Він пояснював свою бездіяльність низьким рівнем освіти³⁴. Називав деякі недоліки характеру в якості причини для свого продовження служби:

«Весь период моей службы в немецких войсках «СС», в силу своей трусости и малодушия, а также боязни за свою жизнь, я находился в полном повиновении у немцев-эсэсовцев и беспрекословно, с полным сознанием выполнял все то, что от меня требовалось по службе как вахмана и в частности принимал непосредственное участие в таком деянии как массовое истребление мирного населения в Белжецком лагере смерти»³⁵.

Понад 2 тисяч радянських військовополонених вступили на службу до СС і пройшли через тренувальний табір у Травніках. Хронологія дезертирства колишніх військовополонених показує: у другій половині 1942 року втікала приблизно одна людина щомісяця, але в 1942 році кількість втеч зросла до 4-6 осіб кожного місяця з додатковими різкими стрибками в березні (10) та липні (31). У грудні 1943 року не зафіксовано жодного випадку дезертирства серед допоміжних підрозділів охоронців. Ймовірно, це сталося через те, що кілька сотень травніківців були направлені у цей період (з жовтня по грудень 1943 року) на постову службу до концтаборів всередині німецького Райху, а також істотно змінилося управління їх служби в Німеччині. У 1944 році невелика кількість охоронців постійно дезертирувала щомісяця, поки німці не евакуювали весь табір у липні місяці³⁶.

Ця мотивація дезертирства вахманів складалася, безсумнівно, з різних компонентів: страху, розчарування, жадібності, нудьги, патріотизму. Їх повоєнні свідчення рідко хиблять порівняно з усвідомленням розрахунку, який повинен був виходити з їх щоденного рішення залишитися чи тікати, коли вони перебували на службі СС. Але кожен, хто залишався на службі, знав іншого, хто дезертирував: альтернатива службі в СС була перед очима майже безперервно починаючи з 1942 року.

Всі післявоєнні розмови про колишніх травніківців, які прагнули уникнути примусової служби в СС, щоб приєднатися до партизанських загонів і боротися проти Німеччини, насправді спростовує оцінка капітана СС Лан- Архівно-кримінальна справа Зуєва, Т. 13, частина 2, арк. 70-73, Протокол допиту Тараса Григоровича Олійника, 24.8.1966. Архівно-кримінальна справа Зуєва, Т. 12, арк. 76-78, Протокол допиту Акима Олексійовича Зуєва, 25.8.1966. Матеріали, на яких базується ця інформація, взяті з багатьох воєнних і повоєн-них документів з колишніх радянських архівів. геляйста (Ьа^іе^) у січні 1943 року: «допоміжні підрозділи з Травніків мали низьку здатність до несення караульної служби, високе прагнення до особистого збагачення, а також недостатню самодисципліну». Якими б не були жахи роботи травниківців, приблизно дев'ять десятих з них знаходили для себе достатньо аргументів, щоб продовжувати залишитися на службі до розпаду Райху. Це поєднання праці та винагороди (кнута та пряника), звичайно, ставить чоловіків з Травніків окремо практично від будь-якої іншої групи колаборантів на німецькій військовій службі, але воно також дає ймовірно найбільш чіткі пояснення мотивації будь-якої групи колаборантів, які понесли покарання за свою діяльність. Для дуже незначної кількості осіб, яких притягнули до відповідальності у 1960-х - 1970-х роках, це було також чимось на зразок боротьби, щоб, нарешті, зрозуміти сенс вибору, з яким вони стикалися - дилема класичного полоненого, де вони знали, що зрада поліпшить їх «матеріальне становище» (типова фраза), тобто врятує від голодної смерті. Тарас Олійник, наприклад, довго говорив (і його слідчий КДБ зафіксував це в деталях), що ця боротьба була між наміром (який він вважав правильним) і діями (які він здійснював). Він міг би стверджувати тільки те, що страх змусив його зробити це:

«Хочу сказать, что в период работы в «Оргводоканале» я к выполнению своих обязанностей относился честно и добросовестно, постоянно выполнял и перевыполнял производственные нормы и задания, за что получал благодарности, премии и денежные вознаграждения.

Замечаний и взысканий я никогда не имел. После окончания войны, возвратившись на Родину, где бы я ни работал, я всегда старался выполнять и перевыполнять нормы и задания, это мне удавалось и за это я получал благодарности, премии и другие вознаграждения. Да и до войны я работал всегда честно и добросовестно. Будучи еще молодым, в 1927-1930 годах, я был комсомольцем и принимал участие в общественной жизни молодежи. Когда в 1930 году я из своего села ушел в город и стал работать на заводе, то не снялся с учета и потом механически выбыл из комсомола.

Как я уже говорил, сам я выходец из бедной крестьянской семьи; в семилетнем возрасте я лишился отца, а в 1933 году умерла моя мать. Родители мои были неграмотными; из-за недостатка средств не смог получить тогда соответствующего образования и я. В результате своей неграмотности я многого тогда не понимал, и когда оказался в плену у немцев, не смог правильно разобраться в создавшейся обстановке и в происходивших событиях. Вырастая при Советской власти, я ненавидел врагов нашего государства и особенно немецко-фашистских захватчиков, напавших на нашу страну.

Я не только не хотел, но даже и не думал, что мне придется изменить своей Родине и пойти на службу к врагу. И только моя боязнь за свою судьбу, жестокость со стороны немцев вынудили меня служить в войсках «СС» и совершить те тягчайшие преступления, о которых я показал на предыдущих допросах» Архівно-кримінальна справа Зуєва, Т. 13, частина 3, арк. 125-127, Протокол до-питу Тараса Григоровича Олійника, 21.10.1966..