"Наднаціональний" історик багатонаціонального простору в епоху націєтворення: Оникій Малиновський

Размещено на http://www.allbest.ru/

«Наднаціональний» історик багатонаціонального простору в епоху націєтворення: Оникій Малиновський

Віталій Яремчук

Епоха зламу ХІХ і ХХ сторіч була доленосною для творення націй східно-центральноєвропейського простору. Власне саме тоді формувалися й український і литовський національні проекти, які незабаром були практично реалізовані в процесі розпаду імперій Романових та Габсбургів. Позиції, які займали в той час «національні» історики нових держав, через їхню активну участь у їхньому усталенні, є доволі дослідженими і зрозумілими. Логіка історичного письма та громадської діяльності, скажімо, Михайла Грушевського чи Йонаса Басанавичуса, попри всю індивідуальність їхніх дослідницьких і політичних траєкторій, була досить схожою. Складніше дати відповідь на питання про те, як вчорашні добропорядні імперські культурні діячі, наприклад професори імператорських університетів, перетворились на чільних постатей уже національних культур, в т. ч. на національних істориків - чи то в контрольованих більшовиками Україні і Білорусі, чи то в незалежних державах Балтії. Ймовірно, що вони зазнавали потужного впливу нових національних і політичних реалій, і виступали в ролі не стільки рушіїв національно-політичної перебудови теренів Східно-Центральної Європи, скільки її (перебудови) пасивних (без будь-яких негативних конотацій) об'єктів. Проте таке припущення є дуже загальним і потребує «перевірки» фактами. Отож, для того, щоб зрозуміти причини світоглядних і політичних перетворень культурних діячів в умовах постання національних культурних просторів на «руїнах» імперій, необхідно вивчати їхні життєві шляхи в якнайширших контекстах. Інакше дослідники приречені до поверхових суджень про «національну зраду», наприклад, учня одного з творців модерної України Володимира Антоновича (йдеться про Івана Линниченка, який, як відомо, різко засудив змагання українців за незалежність) або про «обрання української ідентичності» етнічною росіянкою Олександрою Єфименко, авторкою одного з перших синтезів з історії України.

За методологічну матрицю, яка сприятиме глибшому проникненню в індивідуальний світ інтелектуалів, може слугувати транс/міжнаціональна (і подібні до неї) перспектива. Очевидно, що непродуктивно досліджувати долі імперських інтелектуалів часів кризи імперій (як і їхні суспільно - політичні позиції, ідентичності, лояльності, зрештою, бачення світу і себе в умовах таких криз) під кутом погляду на історію, який виходить виключно з національних історичних моделей. Це, наприклад, добре аргументував нещодавно Андреас Каппелер, опублікувавши цікаву, ґрунтовну і насичену нетривіальними спостереженнями «перехресну» спільну біографію подружжя українського етнографа, статистика і діяча українського руху Петра Єфименка та згадуваної вже історикині, «самоучки, жінки і кацапки» (за влучним висловлюванням того ж західного історика) Олександри Єфименко [див.: 23]. Як переконливо продемонстрував А. Каппелер, біографія О. Єфименко не може бути задовільно пояснена крізь призму лише російського чи українського «сегментів» її творчості чи життєвого шляху, до того ж часто на її вчинки (які сприймаються біографами як небуденні, героїчні etc.) впливали й випадки, казуси, суто житейські причини, які раніше випадали з поля зору дослідників, наприклад, боротьба за виживання в умовах важкого матеріального становища родини.

І тут власне час перейти до історії «героя» нашої статті, яка добре надається до вивчення саме в окресленій перспективі. Життєва доля і після життєва пам'ять про Оникія Олексійовича Малиновського (1868-1932) не були дуже прихильними до вченого. Вони не потребують докладного опису, оскільки його біографія в традиційному сенсі (як сукупності інформації про щаблі біологічного, родинного, творчого і громадсько-політичного життя) на сьогодні в основному відома. Нині, після тривалого забуття в радянські роки, інтерес до нього дослідників помітно виріс. На сьогодні українськими і російськими істориками й правниками опубліковано декілька десятків енциклопедичних гасел та більш чи менш ґрунтовних статей про вченого, уривків з кількох його мемуарних текстів, написаних у різний час. Його іменем названо один із навчально-наукових підрозділів в університеті міста його народження - Острозької академії, тут же проводяться щорічні міжнародні конференції його пам'яті, публікуються їхні матеріали, перевидано декілька наукових та науково-популярних праць О. Малиновського. Найважливішим із таких є перевидання узагальнювальної і певною мірою підсумкової праці як О. Малиновського, так і школи «західноруського права», до якої належав, - «Лекций по истории русского права» на основі ростовського видання 1918 р., здійснене 2015 р. [5]. Чого дійсно бракує - то це текстів про зміни у світогляді вченого. Історикові ідейні зрушення не можна не помітити навіть при знайомстві з його «видимою» біографією - біографією імперського науковця й одного з регіональних лідерів провідної загальноросійської партії, який перетворився на чільного українського інтелектуала. Оскільки йдеться про історика, то важливо й цікаво дослідити питання про їхній (змін)зв'язок з його професійним «я»: академічною кар'єрою й історичним мисленням. Спробуємо заповнити цю прогалину, не претендуючи на відкриття «остаточної» істини.

О. Малиновський був вихідцем із родини ремісників, який зміг дістатися вершин академічного визнання, стати провідним професором кількох університетів Російської імперії, а з 1925 р. - ще й академіком ВУАН. З іншого боку - завжди знаходився на вістрі ліберально -демократичної опозиції самодержавному режимові, був редактором та автором опозиційних видань, за що неодноразово потерпав у кар'єрному плані. 1920 р., зі встановленням більшовизму, його як «контрреволюціонера» засуджено до смертної кари, яку в останній момент замінено на ув'язнення, а у 1925 р. вченого достроково звільнено. Після переїзду до Києва у період 1926-1930 рр. він плідно працював у ВУАН, був головою чи членом низки академічних установ, а з початком сталінських «чисток» в 1930 р. науковця позбавили звання академіка і всіх академічних посад. Неодноразово доля підносила йому випробування й особистого плану: так, у зовсім ще юному віці йому судилося пережити страшне горе - навесні 1884 р. внаслідок обвалу землі трагічно загинули його батько та брат Володимир; в 1911 р. під час пожежі згоріло його помешкання в Томську, де він жив і викладав в університеті з 1898 по 1913 р.(з університету науковця звільнили в 1911 р. через «неблагонадійність»); в останні роки життя він страждав від прогресуючих хвороб, особливо глухоти, які були наслідком величезної наукової та громадсько-політичної завантаженості О. Малиновського впродовж всього його життя.

У 1888-1892 рр. О. Малиновський навчався спочатку на історико- філологічному, згодом на юридичному факультеті університету Св. Володимира, де увійшов у коло учнів визначного історика права та водночас консерватора й великодержавника Михайла Владимирського - Буданова, та став одним із представників гурту дослідників, в основному вихованців цього ж ученого, який сам Оникій Олексійович називав «школою вчених дослідників західно-руської старовини» [5, с. 31], а нинішні історики називають «школою західноруського права» (Сергій Михальченко [див.: 16]) чи «Київською історико-юридичною школою» (Тетяна Бондарук [див.: 1]). В центрі уваги цього неформального наукового співтовариства знаходилася історія права ВКЛ. Погляди істориків права ВКЛ в імперській Росії, зокрема й представників зазначеної школи, формувалися під потужним впливом офіціозної концепції «западнороссизма», що утвердилася в імперській історіографії та громадсько-політичному вжитку в 1860-1870-х рр. і мала на меті протиставити прадавню гадану «руськість» литовських, білоруських та українських земель («Западной России») претензіям на ці терени з боку польського національного руху. Усі представники школивиходили із засновку, що для Київської Русі («древній России») була притаманною «національна єдність» («национальное единство») слов'янського населення, яке вважалось етнічно монолітним і називалось зазвичай «русским». Потім суто територіальна гілка «русских» з теренів «Западной Руси/России» увійшла до складу держави, яку ці та інші імперські історики-литуаністи (Матвій Любавський, Іван Лаппо) називали «Литовско-русскимгосударством» і стала його етнічною основою. На основі застосування провідного методологічного інструменту школи - компаративістського методу, а саме порівняння права «древней России» та права ВКЛ, робився висновок про значну подібність обох правових систем, а отже про те, що правовий лад Київської Русі був першим генеалогічним ступенем формування правового ладу ВКЛ. Відтак підкреслювалася переважно «русская» юридична природа цього утворення.

Стисло окреслимо найважливіші здобутки О. Малиновського як історика ВКЛ. Першим його значним дослідженням взагалі і в ділянці історії права ВКЛ зокрема була монографія «Учение о преступлении по Литовскому статуту» [11]. Ця книга - частина його студентської роботи на тему «Уголовное право Литовского статута в связи с развитием уголовного права вообще», за яку він отримав золоту медаль Ради університету Св. Володимира. Студія була присвячена слабко дослідженому на час її виходу в світ питанню. Оскільки всі три редакції Литовського статуту взаємопов'язані, то вчений розглядав їх зміст спільно, вказуючи щоразу - «чи знаходиться певна постанова в одній, двох чи у всіх трьох редакціях, а в останніх двох випадках - яких видозмін зазнала ця постанова» [11, с. 1]. Завдяки такому методу О. Малиновському вдалось уникнути повторів, що було б неможливим при окремому розгляді постанов кожної редакції,а також змалювати історичну ґенезу різних інститутів карного права.

Автор докладно проаналізував зовнішню конструкцію і зміст карних законів Литовського статуту, висвітлив розуміння його укладачами таких понять, як злочин, склад злочину, види злочинів і покарань.

Аналізуючи юридичну майстерність правників ВКЛ, О. Малиновський приходив до висновку про казуїстичний характер опису злочинної дії в Литовському статуті. «Багатослів'я, часті повторення одних і тих же положень, казуїстичність і (внаслідок цього) неповнота закону», - такі, на думку історика, характерні риси Литовського статуту, що свідчить про слабкий розвиток законодавчої техніки кодифікаторів XVI ст. [11, с. ХІІ].

Найвідомішою монографічною студією О. Малиновського, яка принесла йому репутацію одного з найкращих в Росії дослідників історії права, була «Рада Великого княжества Литовского в святи с Боярской думой древней России». Робота є порівняльним дослідженням двох органів влади - Боярської думи Київської Русі та Панів-ради ВКЛ. Якщо Боярська дума була вже добре вивченою імперською історіографією інституцією, то Пани-рада ВКЛ як спеціальний об'єкт дослідження довгий час не привертала уваги істориків права.

У першій частині книги [8] автор в основному повторює висновки, зроблені ще Василем Ключевським, про визначне суспільне становище давньоруської аристократії (бояр), що стало підставою її участі у верховній владі [8, с. 70, 80]. Згідно з поглядами О. Малиновського, наради князів з боярами (тобто Боярська дума), були юридично необхідними для князів, що закріплювалося нормами звичаєвого права. На думку історика, Боярська дума управляла країною разоміз князем і вічем (і тут, як і в інших працях, О. Малиновський тримався знаної концепції М. Владимирського-Буданова про тріаду влади (трьох «начал») в Київській Русі, носіями якої були князь (монархічний елемент), Боярська дума (аристократичний) і віче (демократичний)), проте її роль в здійсненні верховної влади і взаємини з князем і вічем не були сталими, а визначались конкретними умовами певного випадку [8, с. 103].

Найбільш важливим з погляду наукової новизни, наявності висновків і узагальнень був перший випуск другої частини монографії [9], присвячений проблемі походження Панів-ради ВКЛ. Тут розглядаються питання про умови утворення ВКЛ, формування аристократії цієї держави та її ролі в процесі ґенези ВКЛ, нарешті, безпосередньо проблема становлення Панів -ради ВКЛ як інституту влади.

Якщо в давньоруські часи структура верховної влади визначалась відносною рівновагою трьох «начал», то згодом «ті особливі умови, котрі супроводжували утворення московського та литовсько-руського єдинодержавства, здійснили вплив на особливості державного устрою московського та литовсько-руського: в Москві отримало переважання монархічне начало, в Литві - аристократичне» [9, с. 1]. Згідно з поглядами О. Малиновського, роль аристократії в управлінні державою у ВКЛ порівняно з її місцем в Київській Русі ще більше зросла через дві причини: через безпосередню участь в процесі утворення ВКЛ «вищих прошарків аристократії - князів і бояр, або панів [...] як найближчих помічників і співробітників великого князя» і через «вплив на Литву державного ладу сусідніх руських земель, в яких існувала Боярська дума, як постійна установа» [9, с. 118]. Найвищим органом влади, який виражав інтереси аристократії ВКЛ, була Пани-рада. Пани-раду (як і місцеві сейми та вальний сейм) О. Малиновський вважав інституцією, яка знаходилась у генетичному зв'язку з Боярською думою Київської Русі: «Найдавніше право аристократії засідати в Боярській думі переходить у пізнішу (литовську) епоху в право приймати участь в місцевих сеймах, з одного боку, та в право засідати в раді і приймати участь у вальних сеймах - з іншого» [9, с. 21].

Вчений спеціально зупинився на обставинах скликання всіх Рад від 1324 до 1488 рр., проте не вказав точної дати постання Панів-ради як державного інституту. Його висновки дуже обережні: «Ми не можемо сказати, коли саме з'явилась рада при великому князеві Литовському. Можна, однак, припустити, що це трапилось досить рано», це відбувалось «із непомітною, невловимою поступовістю» [9, с. 118].Значна увага в книзі приділена також аналізу складу, процедури діяльності і функціям Панів-ради.

Найбільшим за об'ємом з трьох книг монографії О. Малиновського був другий випуск другої частини [10], присвячений історії Панів -ради впродовж 1492-1569 рр. Важливе теоретичне положення цього тому праці вченого - періодизація історії найвищої державної інституції ВКЛ. О. Малиновський запропонував виділяти в історії Панів-ради два етапи - до 1492 р. («період утворення ради») і після 1492 р. до 1569 р. («період панування ради») [10, с. 11]. Натомість інший знаний історик ВКЛ М. Любавський у праці «Литовско-русский сейм» (М., 1901) поділив історію Панів-ради на три періоди: 1) до 40-х рр.ХУ ст.; 2) до 40-х рр. XVI ст.; 3) до 1569 р. [див.: 16, с. 101].

О. Малиновський вважав, що початок другого періоду було покладено привілеєм великого князя Олександра 1492 р., який перетворив Пани-раду в найвищий орган влади ВКЛ. В книзі докладно розглянуто склад, порядок діяльності і компетенцію Панів-ради в час зеніту її могутності. На думку вченого, оскільки «звичаєве право точністю і визначеністю не володіє», то «на питання про організацію і діяльність ради, рівно ж як на питання про її взаємини з великим князем та сеймом не можуть бути дані тверді відповіді. Такий їх характер відповідає історичній дійсності: звичай подає лише загальні, не чітко визначені вказівки на організацію і коло повноважень державних установ, лише загальними, не зовсім визначеними рисами відокремлює межі однієї установи від іншої» [10, с. III].

В третій книзі своєї монографії О. Малиновський висунув і обґрунтував важливий висновок про те, що джерелом й початком репрезентаційної системи у ВКЛ є Пани-рада. На думку історика права, вальні сейми Литовської держави були лише розширеними засіданнями Панів -ради з участю шляхетства-рицарства зі збереженням керівної ролі на них Панів-ради. Запровадження ж справжньої представницької системи з обранням депутатів від шляхетства починається тільки незадовго до кінця існування ВКЛ як самостійної держави, за Литовським статутом 1566 р. [10, с. 115-116].

Особливий наголос в книзі зроблено на наслідках зосередження повноти влади в руках литовсько-руської аристократії. Цій проблемі цілком присвячено IV розділ третього тому. Автор вважав, що, оскільки «всі важелі державного управління знаходились в руках Панів-ради, тому позитивні і негативні сторони литовсько-руського ладу, світлі і темні сторони литовсько-руської історії повинні бути поставлені передусім на її рахунок» [10, с. 336].

Виходу першої і третьої книг монографії передувало видання збірника документів [19] і доповнень до нього [20], що стосувались історії Панів-ради. Тут уміщено багатий матеріал, почерпнутий укладачем з т. зв. Литовської метрики, а також актових книг тодішнього Київського Центрального архіву. Документи збірника згруповано у чотири частини. У першій зібрано привілеї членам Панів-ради та даровані за участю цієї державної інституції іншим особам. Вони дають можливість з'ясувати склад Панів-ради. Друга частина містить акти про політичну роль найвищого органу влади Литовської держави. До третьої частини включено судові акти, себто постанови найвищого суду в складі великого князя й Панів-ради, а подекуди й самостійні вироки Панів-ради. У четвертій частині подано документи «побутової» історії, що стосуються життя й діяльності членів Панів-ради. Збірник містить докладні покажчики: особовий, географічний і предметний.

За дорученням Санкт-Петербурзької академії наук М. Владимирський-Буданов в 1914 р. написав рецензію на твори О. Малиновського, присвячені Панам-раді ВКЛ [3]. Попри відзначення рецензентом низки недоліків (зокрема, Михайло Флегонтович указав на відсутність точного визначення поняття «аристократія», недостатню з'ясованість питання про походження Панів-ради, необґрунтованість твердження про цілковиту спадкоємністьпоміж давньоруською Боярською думою та Панами-радою ВКЛ), у цілому він високо оцінив праці Оникія Олексійовича з історії найвищого органу влади Литовського князівства. При цьому в рецензії акцентовано на важливості як наукових висновків вченого, так і на методологічних перевагах його текстів (передовсім,логічній повноті досліду, відповідності висновків фактам, об'єктивності і виваженості в оцінках) [3, с. 204-237]. На підставі відгуку М. Владимирського-Буданова цикл студій О. Малиновського з історії Панів-ради було відзначено премією імені Батюшкова Санкт-Петербурзької академії наук [3, с. 204].

О. Малиновському належить спроба підготовки узагальнювального курсу історії «русского» права. Варшавське видання «Лекций по истории русского права» (1914, 1915) вийшло в двох томах, пізніше автор об'єднав їх в один (Ростов-на-Дону, 1916; перевидання 1918) [7; 5]. Книга була прикладом новаторського синтезу і своєрідного інтелектуального підсумку наукового доробку імперських істориків «русского» права, зокрема, представників школи «західноруського права». Новизну цієї праці першим дуже точно відзначиввідомий український історик Микола Василенко, підкресливши, що О. Малиновський уперше ввів історію «західноруського права» в університетський курс лекцій «руського права» та вперше рівномірно виклав історію всіх галузей права, а не лише державного права [2, с. ІІІ]. Дійсно, в книзі міститься багатий і цікаво викладений матеріал з історії державного, карного, цивільного та судового права, а також інформативний нарис про джерела історії «руського» права. У ній виразно задекларовано головні постулати школи, зокрематезу про «національну єдність» «русских» (інші терміни, які застосовано у цій книзі - «славяне», «русскиеславяне») з часів «руського государства» «древней России». Наприклад, вже у передмові, розтлумачуючи поняття предмету історії «русского права», він називає його «правом руського народа» й поширює поза межі власне слов'янського населення великоросійських держав (через специфіку імперського етнополітичного ономастикону доцільно зацитувати мовою оригіналу): «Одна из важнейших древнерусских земель - Галиция - входит в настоящее время в состав Австро-Венгрии. Население Г алиции русское, и право, выработанное в среде этого населения, русское право. Далее, в Средние века из отдельных древнерусских земель образовались два государства - Московское и Литовско-русское. Основную массу населения в обоих государствах составлял русский народ, и право, выработанное русским народом одного и другого государства, есть русское право; значит, русским правом следует назвать как право московское, так и право литовско-русское, и в общий курс истории русского права должны входить как история права московского, так и история права литовско-русского» [5, с. 19].

Безсумнівною заслугою О. Малиновського й інших представників школи було підкреслення важливості політичної й правової культури Київської Русі для усталення правового ладу ВКЛ, а також базоване на ретельному опрацюванні джерел дослідження конкретних інститутів права цієї держави. По суті, О. Малиновський, як й інші імперські історики- литуаністи працювали над багатонаціональною/«транснаціональною» проблематикою (в термінах сьогодення), яка стосується рівною мірою литовського, білоруського та українського минулого. Проте вони вивчали її з позиції суто «наднаціональної», типової для тодішньої історичної науки Російської імперії. Такий принциповий недолік підходів представників школи вже на початку ХХ ст. був поміченийруйнівником звичайної для імперської історіографії схеми - Михайлом Грушевським.

Отже, надамо слово найвидатнішому українському історикові. У своєму знаменитому «маніфесті» «Звичайна схема «русскої» історії й справа раціонального укладу історії східного слов'янства» (1904) він зазначав: «В[елике] кн[язівство] Литовське було тілом дуже гетерогенним, неодностайним. В новішій науці легковажиться, навіть зовсім ігнорується значіння литовської стихії. Слідження преємства права староруського з правом В[еликого] кн[язівства] Литовського, значіння слов'янського елементу в процесі творення й розвою В[еликого] кн[язівства] Литовського привело сучасних дослідників внутрішнього устрою сеї держави до крайності, що вони зовсім ігнорують елемент литовський - навіть не ставлять питання про його впливи, хоч, безперечно, ми мусимо числитися з такими впливами в праві й устрої В[еликого] кн[язівства] Литовського (от хоч би - вкажу лише ехетріщгайа - інститут «койминців»). Потім, лишаючи литовський, - сам слов'янський елемент В[еликого] кн[язівства] Литовського неодностайний: маємо тут дві народності - українськоруську й білоруську. Українсько-руські землі, з виїмком Побужжя й Пинщини, були досить механічно зв'язані з В[еликим] князівством] Литовським, стояли осторонь у нім, жили своїм місцевим життям, і з Люблінською унією перейшлибезпосередньо в склад Польщі. Противно, білоруські землі дуже тісно були зв'язані з В[еликим] кн[язівством] Литовським, мали на нього величезний вплив - в суспільно- політичнім укладі, праві й культурі (як, з другого боку, самі підпали дуже сильному впливу суспільно-політичного й культурного процесу В[еликого] кн[язівства] Литовського) й зісталися в складі його до кінця. Таким чином історія В[еликого] кн[язівства] Литовського далеко тісніше зв'язана з історією білоруської народності, ніж українсько-руської, що чимало підпала впливу його історії, але дуже небагато мала на нього впливу (тільки посередньо - оскільки білоруська народність передавала право й культуру, насаджені Київською державою, але так само посередньо, через політику литовського правительства, українсько-руська народність приймала не одно, що йшло від білоруської, - напр., білоруські елементи актової мови, прийнятої литовським правительством)» [11, с. 205-206]. Як бачимо, М. Грушевський закликав до вивчення проігнорованого в імперській історіографії литовського складника та національного поділу однієї нерозділеної історії на дві незалежні - білоруську та українську. Тобто тут замість імперського, «наднаціонального» наративу виразно присутній заклик до писання суто національних наративів про ВКЛ. Такий підхід був новаторським для часів дуайена української історіографії, його взято на озброєння білоруською історіографією у часи проведення політики коренізації, але знову відкинуто партійною історичною наукою СРСР починаючи з 1930-х рр., яка фактично реанімувала (за деякими винятками, наприклад, праць Володимира Пашута) імперську історичну схему. Між іншим зазначимо, що у суто національного підходу (як і у будь- якого іншого!) є свої обмеження; зокрема, як здається, він не заохочує до адекватного дослідженняскладних етнічнихпроцесів у багатоетнічному ВКЛ, його «заплутаної» політичної історії й ієрархії лояльностей його елітних верств.

Як можна пояснити чіпкість «імперської» позиції О. Малиновського, якої він тримався як мінімум до 1918 р., часу останнього видання його «Лекций по истории русского права»? Очевидно, що така традиційність не була дивиною. «Тиснув»і авторитет М. Владимирського-Буданова, який (разом з Федором Леонтовичем) сформулював основні постулати школи і якого Оникій Олексійович незмінно поважав і вважав своїм вчителем [див.: 6], і сама імперська історіографічна культура, яку критикував у згаданій вище статті М. Грушевський, і власне етнополітичні лояльності «дореволюційного» О. Малиновського. Принаймні до початку 1920-х рр. він був типовим «малоросом», тобто людиною із «общерусской» політичною та культурною свідомістю, яка проте відчувала сентимент до своєї малої батьківщини. З одного боку - він вважав себе «українцем за походженням», із задоволенням співав українських пісень, після одруження молода дружина вишила йому українську сорочку, якою дуже дорожив [17, с. 26-27]. А одруженим був О. Малиновський з донькою провідного діяча українського руху того часу Олександра Кониського Марією. Входячи певний час в 1919 р. до складу денікінського цивільного уряду, він сприяв збереженню Української академії наук, яку шовіністи-денікінці хотіли закрити [22, с. 51]. Один із знаних представників школи «західноруського права» Федір Тарановський в листі до першого президента ВУАН Володимира Вернадського 1919 р. писав про О. Малиновського як про «щирого українця», «природного малороса і руського», протиставляючи його одному із вчених польського походження [21, с. 28]. З іншого боку, починаючи з 1898 р. знаходився поза суспільно- політичним життям підросійської України, був активним діячем загальноімперської партії кадетів, яка займала в українському питанні помірковану позицію. На з'їзді кадетської партії в Катеринодарі у 1918 р. він проголосував за резолюцію про одну і неподільну Росію [17, с. 27]. Цей крок очевидно не був випадковим. Щоденникові записи О. Малиновського підтверджують, що така його позиція була щирою. Зокрема, у своєму катеринодарському щоденнику 1 січня 1920 р. він записав, що новорічний тост він виголосив за відродження Росії: «Я [...] запропонував тост за спільну сім'ю - за Росію; побажав, щоб новий рік був у повному сенсі новим, щоб разом із старим роком, який відійшов у вічність, пішли від нас кошмари і жахи нашого життя, щоб ожила, воскресла нещасна, змучена, понівечена і зганьблена наша батьківщина, щоб у новому році ми стали вільними громадянами єдиної великої Росії» [цит. за:17, с. 26].

Але вже у «київський» період спостерігаємо метаморфози в творчості вченого, які також не були суто «наукового» походження. По-перше, в його працях того часу можемо побачити певні «марксистські» наголоси, зокрема елементи матеріалістичного розуміння історичного процесу, притаманного марксизму. Так, в рецензії 1927 р. на книгу Ф. Тарановського «Введение в историю славянского права» (1922) він підкреслював, що «право є наслідком соціально-економічних умов» [цит. за: 16, с. 112]. У праці «Революційне радянське звичаєве право» (1928) Оникій Олексійович писав наступне: «Відомо, що право утворюється на соціяльно-економічному ґрунті, що цей самий ґрунт змінюється разом із тим, як зростають творчі сили, а тому змінюється й право, і що юридичні норми, в яких право виявляється за кожної історичної доби, захищають інтереси пануючої в соціяльно-економічних умовах даної доби класи» [14, с. 122]. Процес формування «класової» верхівки суспільства саме з марксистських позицій висвітлено в праці «Стародавній державний лад східних слов'ян та його пізніші зміни. Нариси з історії права» (1929) (про яку ще скажемо пізніше): «Лад політичний є відбиток ладу соціяльно-економічного, спричиненого через стан господарства. Зародки вирізнення впливової меншости і одного відзначаються вже за первісних часів, ба й тоді за доби збірного господарства та примітивного комунізму існували й мали вагу фактичні різниці [...]. З плином часу, коли виникає приватна власність і класова будова суспільства, вирізнення заможної меншости і пануюча роля цієї меншости неминучі. А разом з тим вирізнюється один найзаможніший, який і являється природнім представником і головою цієї меншости, а так само всенької з неволі підпорядкованої йому і визискуваної від нього людности» [15, с. 32]. Цілком марксистським виглядає й таке твердження в книзі «Радянські поправчо-трудові установи порівнюючи з буржуазними тюрмами» (1928): «Злочини повстають через соціяльні, в остаточнім підсумку економічні умови» [13, с. 10].

Не можна з певністю твердити, наскільки щирими і органічними для О. Малиновського були елементи марксистської методології, застосовані в його працях «київської» доби життя. Можливо, що для нього «марксистські» висловлюваннябули своєрідною захисною оболонкою від підозр нової влади. З іншого боку, його щоденникові нотатки цього періоду свідчать, що історик цілком серйозно сприйняв і позитивно оцінював соціальніперетворення, що відбувалися в Радянському Союзі і в Україні в 1920-і рр., хоча й критично ставився до конкретних ситуацій, зокрема до недостатньої уваги влади до проблем науки, втручання бюрократії в наукове життя, процвітання кумівства у ВУАН тощо. Не сприймаючи багатьох сучасних йому процесів та явищ, він, як здається, принаймні до 1928 р. все ж покладав багато надій на радянський лад. Наприклад, порівнюючи дві суспільно-політичні системи, в яких йому доводилося жити, - буржуазну і радянську, він писав у серпні 1928 р., що при радянській «ідея взаємодопомоги здійснюється найвищою мірою, і можливі помилки одного виправляються завдяки досвіду інших» [21, с. 27]. Знаходимо в його нотатках «київського» періоду й інше важливе міркування: «Тепер протести не потрібні, сповнилося те, що перевершує найсміливіші сподівання» [цит. за: 22, с. 52]. Тому, ймовірно, що його «марксистські» висловлювання випливали не стільки з банального пристосуванства (у яке, знаючи про сміливість і громадянську поставу вічного опозиціонера, важко повірити), а з поваги до доктрини, яка апологізувалася в СРСР і яка, в ідеалістичних уявленнях О. Малиновського, в процесі свого практичного втілення вже приводила і надалі мала привести до більш демократичного, справедливого суспільного ладу. До початку «великого» сталінського «перелому», який продемонстрував всю ілюзорністьсподівань професора, вихованого на засадах поваги до цінності людського життя, залишалось менше року...

Помічаємо й іншу метаморфозу інтелектуального обличчя «пізнього» О. Малиновського.Він, здається, гостріше відчув свій зв'язок з Україною. До цього його ймовірно спонукаласама ангажованість в наукову роботу провідної наукової установи в радянській Україні, що зміцнювала самосвідомість О. Малиновського як українського вченого. Його щоденники свідчать, що він прихильно оцінював національну політику більшовиків, побачивши серед її наслідків навіть певну форму політичного суверенітетуУкраїни: «Україна вже не такая, як була колись: вже не «неотдельная часть единой России», а самостійна, вільна держава - «Українська Радянська Республіка» [цит. за: 22, с. 52]. Такі міркування не були чимось незвичним для доби українізації.Чимало українських діячів також дивилися на більшовицьку національну реформу через рожеві окуляри, сприймаючи УСРР як П'ємонт національного відродження - згадаймо хоча б хрестоматійний факт еміграції в радянську Україну у 1920-і рр. 70 тисяч галицьких українців.

У цьому контексті більш зрозумілою стає часткова перебудова концептуальних уявлень О. Малиновського про східнослов'янську історію. Останнім значним науковим текстом вченого судилося стати синтезу «Стародавній державний лад східних слов'ян і його пізніші зміни: Нариси з історії права». Книгу можна розглядати як своєрідну «лебедину пісню», підсумок історико-правничих студій О. Малиновського. Це узагальнення певною мірою переозначує його попередні тексти. В ньому О. Малиновський запропонував оновлене бачення розвитку державних інституцій східних слов'ян від передкиївської доби до кінця XVI ст. З одного боку, історик повторив давню ідею школи «західноруського права» про триархічну структуру державного ладу Київської Русі, простежив за розвитком цієї структури в землях-князівствах, які утворилися після її розпаду. Як і у більш ранніх своїх текстах, у цьому О. Малиновський твердив, що ця ґенеза відбувалась наступним чином: у Волинському і Г алицькому, пізніше Г алицько-Волинському князівствах, у ВКЛ утвердився пріоритет аристократичного елементу влади; у Новгороді Великому - спочатку комбінація аристократичного і демократичного, в якій останній поступово перетворився у «фікцію» внаслідок соціальних суперечностей і зростання ролі боярства, натомість перевагу отримав аристократичний елемент; у Московській державі переміг монархічний лад, який еволюціонував з монархії, обмеженої Боярською думою і Земськими соборами, до абсолютизму, що остаточно утвердився на початку ХУШ ст.

На узагальнювальну працю академіка, наскільки нам відомо, з'явилася лише одна рецензія, і була вонагострокритичною [див.: 18]. Її автор, історик права Віктор Новицький, поряд із зауваженнями, з якими можна погодитися (про «штучність» і «трафаретність» концепції О. Малиновського, хибну методологію дослідження, при якій загальні риси державно -правового устрою східного слов'янства докиївських часів і Київської Русі встановлювалися способом запозичень «загальних елементів внутрішнього устрою окремих кутків східньо-слов'янського простору» і оголошення їх «спільним явищем» без зв'язку з особливостями ладу трьох угрупувань східнослов'янської людности, «які намітилися вже в той час - українською, білоруською та великоруською») висловивй низку сумнівних закидів (наприклад, про повне ігнорування автором української історіографії (в той час як О. Малиновський декілька разів цитував «Історію України-Руси» М. Грушевського, сперечався з поглядами В. Антоновича на Пани-раду ВКЛ [див.: 15, с. 71]), перебільшення демократизму Новгорода (тоді як О. Малиновський твердив про те, що новгородська демократія вже з ХІІІ ст. занепадала і фактична влада переходила до боярської ради панів [див.: 15, с. 114-116]), ігнорування ваги боярства на Суздальщині (натомість учений зазначав, що московським володарям «доводилося миритися з організованою участю боярства в державному управлінні у формі Боярської думи»аж до початку ХУШ ст. [див.: 15, с. 151]). Проте рецензент не помітив дуже важливого, з огляду на попередні праці О. Малиновського і на утвердження в українській історіографії перших десятиріч ХХ ст. схеми українського історичного процесу (науково обґрунтованої насамперед М. Грушевським), положення останньої книги О. Малиновського. Йдеться про те, що у ній в питанні початків російської народності і російської держави Оникій Олексійович фактично пристав до поглядів М. Грушевського. Згідно з текстом О. Малиновського, великоруська народність «повстала від змішування слов'янського і фінського елементів» після того, як в другій половині ХІІ ст., в часи занепаду Києва і південної Русі, «руси» емігрували на схід і північ. Ґенезу ж Московської держави академік ВУАН починав із Суздальської (Ростово-Суздальської) землі, яку називав колонією Новгорода Великого, і яка, за його словами, на початку ХІІ ст. стала самостійним князівством. «Суздальська земля було те зернятко, з якого зросла Московська держава», - констатував О. Малиновський [15, с. 126-127]. Отже бачимо, що в останні роки свого життя О. Малиновський прийняв головну тезу схеми М. Г рушевського - про необхідність розмежування історії українського народу та форм його державної організації від історії інших східнослов'янських народів і держав. Очевидно, що окрім відзначених вище чинників, важливу роль у цьому відігравала і загальна налаштованість українських істориків 1920-х рр. на критику традиційного великодержавного погляду на історію східних слов'ян, який, з незначними модифікаціями, продовжували підтримувати російські історики пореволюційної доби, включно з новим поколінням істориків-марксистів. Відомо, що попри складне, а то й вороже ставлення до М. Грушевського, слушність його схеми східнослов'янського минулого визнавали навіть запеклі критики Михайла Сергійовича з табору українських істориків -марксистів на чолі з Матвієм Яворським. Проте зазначений та інші «пізні» тексти історика права не дають достатніх підстав твердити про повне прийняття моделі М. Грушевського, як і взагалі про наявність у О. Малиновського якогось узагальненого бачення українського історичного процесу.

Прикметно також, що в часи роботи у ВУАН О. Малиновський неодноразово наголошував перед науковою громадськістю на потребі якнайшвидшої розробки повного курсу історії українського права як самостійної наукової дисципліни. В 1920-і рр. завдяки дослідженням Миколи Василенка, Михайла Слабченка, Миколи Чубатого, Ростислава Лащенка та ін. відбувалося становлення цієї ділянки історико-правничої науки. Оникій Олексійович не лише підтримав саму ідею виділення історії українського права в самостійну наукову дисципліну, але й долучився до дискусії з приводу її предмету. На відміну від М. Чубатого, О. Малиновський (як і його колега по роботі у ВУАН Лев Окиншевич) вимагав, щоб курс історії українського права обіймав також «чуже», національно неукраїнське право, прийняте або накинене українському народові, й щоб назва обговорюваної дисципліни була «історія права українського народу», а не «історія українського права» [12, с. 13]. Таким чином і в цій дискусії він виявляв себе саме як український учений, але як історик права, що, зважаючи на часте перебування українців у просторах неукраїнських етносів та держав, мислив українську історію й історію українського права у територіальному, а не вузьконаціональному сенсі.

Отже наприкінці життя, в умовах суспільно-політичних та інтелектуальних зламів доби революцій на теренах держави Романових та «червоного ренесансу» 1920-х, які мали своїм результатомвиникнення України як національної і політичної реальності, до того типовий «малоросійський» історик, що тримався імперської історичної позиції(яка не бачила відмінностей у історичній долі різних «ветвей» «русского» народа і була у цьому сенсі «наднаціональною») поступово «вростав» в український культурний контекст. Приклад О. Малиновського в чомусь унікальний. Більшість дореволюційних істориків, які стали на службу Україні у відносно ліберальні 1920-і й творили «золоту добу» в тогочасній українській історичній науців більшовицькій УСРР, позначили свою належність до українського інтелектуального процесу та й національного руху ще у дореволюційний період (серед визначних за винятком хіба Дмитра Багалія, перетворення якого з офіційного імперського культурного діяча напровідного українського історика було швидким і безболісним - він таким був і до 1917 р., проте через конформізм старанно приховував свою українську самосвідомість).

Список використаних джерел та літератури

імперський історіографічний культура

1. Бондарук Т. Західноруське право: дослідники і дослідження (Київська історико-юридична школа) / Т. Бондарук. - К., 2000.

2. Василенко М. Передмова / М. Василенко // Праці комісії для виучування історії західньо-руського та вкраїнського права (далі - ПКВІЗУП). - К., 1925. Вип. 1. - С. ІІІ-ІХ.

3. Владимирський-Буданов М. Рада Великого Князівства Литовського / М. Владимирський-Буданов // Записки соціально-економічного відділу [УАН]. К.,1926. - Т. IV. - С. 204-237.

4. Грушевський М.С. Звичайна схема «русскої» історії й справа раціонального укладу історії східного слов'янства / М.С. Грушевський // Український історичний журнал. - 2014. - № 5. - С. 203-208.

5. Малиновский И.А. Лекции по истории русского права / И.А. Малиновский. М., 2015.

6. Малиновский И.А. Памяти учителя (Опыт характеристики ученой и преподавательской деятельности профессора М.Ф. Владимирского-Буданова) / И.А. Малиновский. - Острог, 2013.

7. Малиновский И. Лекции по истории русского права / И.А. Малиновский. - Ростов-на-Дону, 1918.

8. Малиновский И. Рада Великого княжества Литовского в связи с боярской думой древней России / И.А. Малиновский. - Томск, 1903. - Ч. I: Боярская дума древней России.

9. Малиновский И. Рада Великого княжества Литовского в связи с боярской думой древней России. - Томск, 1904. - Ч. II: Рада Великого княжества Литовского. - Вып. 1.

10. Малиновский И. Рада Великого княжестваЛитовского в связи с боярской думой древней России. - Томск, 1912. - Ч. II: Рада Великого княжества Литовского. - Вып. 2. (1492-1569).

11. Малиновский И. Учение о преступлении по Литовскому статуту / И. Малиновский. - К., 1894.

12. Малиновський О. Курс історії права українського народу (з приводу «Лекцій по історії українського права» Р. Лащенка, професора Українського Університету в Празі) / О. Малиновский // ПКШЗУП. - К.,1927. - Вип. 3. - С. 1-13 [окрема відбитка].

13. Малиновський О. Радянські поправчо-трудові установи порівнюючи з буржуазними тюрмами / О. Малиновский. - К., 1928.

14. Малиновський О. Революційне радянське звичаєве право / О. Малиновский // Праці комісії для виучування звичаєвого права України. - К., 1928. - Вип. 3. - С. 114-212.

15. Малиновський О. Стародавній державний лад східніх слов'ян і його пізніші зміни: Нариси з історії права / О. Малиновский. - К., 1929.

16. Михальченко С.И. Киевская школа в российскойисториографии (Школа западно-русского права) / С.И. Михальченко. - М.; Брянск, 1996.

17. Морозова О.М. Нарративпрофессора И.А. Малиновского / О.М. Морозова // Матеріали ІІ Міжнародної науково-практичної конференції «Малиновські читання», м. Острог, 15-16 листопада 2013 року. - Острог: Видавництво Національного університету «Острозька академія», 2013. - С. 17-32.

18. Новицький В. [рец. На:] Малиновський О. Стародавній державний лад східніх слов'ян і його пізніші зміни : Нариси з історії права / В. Новицький. К., 1929 // Україна. - 1930. - № 40. - С. 143-151.

19. Сборник материалов, относящихся к истории панов-рады Великого княжества Литовского. - Томск, 1901.

20. Сборник материалов, относящихся к истории панов-рады Великого княжества Литовского. Добавление. - Томск, 1912.

21. Фоминых С.Ф. Несколько дней из жизни академика И.А. Малиновского (по материалам Ейского дневника 1928 г.) / С.Ф. Фоминых, С.А. Некрылов, В.О. Афанасенков // Матеріали ІІІ Міжнародної науково-практичної конференції «Малиновські читання», м. Острог, 14-15 листопада 2014 року.

22. Острог: Видавництво Національного університету «Острозька академія», 2014. - С. 26-35.

23. Яремчук В. Призабуті постаті української історіографії: біоісторіографічні нариси / В. Яремчук. - Острог, 2002.

24. Kappeler А. Russlandunddieьkraine: verflochtene Biographienund Geschichten / А. Kappeler. - Wien, 2012.

Размещено на Allbest.ru