Утворення Директорії Української Народної Республіки та формування її військових підрозділів під час антигетьманського заколоту (листопад - грудень 1918 р.)

Карколомність військово-політичної ситуації потребувала швидких, адекватних і рішучих дій. Виявилося, що ані П. Скоропадський, ані його оточення не були готові до таких різких і, головно, радикальних перемін у вкрай стислий час. Тож колишній бойовий генерал П. Скоропадський фактично розгубився й підпав під вплив русофільської частини свого оточення, яке досить легко навіяло йому віру в те, що за таких умов лише Антанта, а отже, і «біла» Росія (читай Добровольча армія Збройних сил Півдня Росії та нашвидкуруч сколочені загони офіцерів-добровольців у Києві), стануть на мент запорукою порятунку Гетьманату. Проте, задля цього слід було переглянути статус Української Держави. Як наслідок, 14 листопада гетьман підписав Грамоту про федерацію з Росією, що остаточно позбавило його будь-якої підтримки навіть з боку українських консервативних кіл. При цьому слід взяти до уваги, що у попередній грамоті, виданій П. Скоропадським лише чотири дні перед тим, у словах гетьмана не було навіть і натяку на будь-яку зміну статусу суверенітету Української Держави чи про перспективу певних федералістських тенденцій тощо. Тож, вочевидь, хтось і щось таки сильно й кардинально вплинули на позицію гетьмана і, до того ж, у доволі стислий відрізок часу...

Разом з тим доцільно припустити й те, що то була задумана багатоходова комбінація з порятунку великої гри і держави, що з певних як суб'єктивних, так і об'єктивних причинно-наслідкових чинників елементарно не спрацювала, або ж політичні гравці виявилися недолугими майстрами. Можливо, вона й взагалі не мала алгоритму свого розв'язання, проте «федеративний» хід видавався тоді єдино можливим і відтак був політичним блефом, доречним, проте запізнілим. Не виключено, що й взагалі зайвим у тій геополітичній партії. Думаю, не варто спрощувати цей аспект у політиці та свідомості гетьмана. Тому, цілком можливо, що історія іще дасть нам нагоду і змогу більш глибше й ширше поглянути на спонуки та обставини видання того «федеративного» документу, а також на наслідки, які сподівався отримати від нього сам гетьман і які мали би неминуче вплинути на подальшу долю України та її державний статус. З відстані століть достеменно відомо лиш те, що та комбінація П. Скоропадського виявилася помилковою, не першою і не останньою, в кінцевому підсумку.

Між тим гетьманська «федеративна» Грамота допомогла заколотникам підняти над своїм виступом прапор порятунку державності, а також залучити до виступу проти П. Скоропадського помірковані національно-соціалістичні партії (есефів), широкі народні маси (невдоволені до того ж урядовою земельною і соціальною політикою) й відрізати від підтримки свідомих українських громадян та нечисленних консервативних кіл і партій, як от хліборобів-демократів та хліборобів-власників та інших. Як писав В.Винниченко у своєму щоденнику, він певний час й сам не сподівався на успіх перевороту, однак саме Грамота про федерацію надала йому (переворотові) потужну підтримку серед широких народних кіл, що вилилася у повноширне повстання проти влади, яка до того ж, не вирішивши соціальних проблем, ще й «зрадила» державницьку українську справу.

Тим часом 15 листопада 1918 р. командир Січовиків Є. Коновалець відвідав П. Скоропадського й вимагав відкликати Грамоту, скликати Національний конгрес, який планував провести УНС, розформувати офіцерські дружини і перевести ОЗСС з Білої Церкви до Києва. У відповідь він гарантував докласти усіх зусиль для того, щоби Конгрес не виступив проти гетьмана. Фактично це був ультиматум. П. Скоропадський відмовився. Та чи був тоді у гетьмана інший вихід? Вочевидь, що ні. І однією з причин такої безвиході стало підписання В. Винниченком за день до цього (14 листопада) відозви до населення, в якій Директорія вже оголосила початок всенародного повстання проти «антинародного, антиукраїнського режиму гетьмана П. Скоропадського» і закликала усіх чесних громадян, як українців, так і неукраїнців, «стати збройною дружною силою проти ворогів і злочинців народу» [27, с. 374-375]. 15 листопада, саме коли Є. Коновалець висував П. Скоропадському умови почесної капітуляції під соусом удаваного компромісу, вже С. Петлюра, оголосивши себе головним отаманом (головнокомандуючим) Республіканського війська, власним Універсалом скасовував усі накази гетьмана по війську, а армійським частинам було запропоновано перейти на бік заколотників. Більше того, самого П. Скоропадського було визначено як узурпатора та зрадника й поставлено «поза законом за головний державний злочин проти самостійної Української Народньої Республіки» [27, с. 375]. Того ж дня повстанцями було мобілізовано та озброєно 30 тис. селян [93, арк. 12]. 16 листопада С. Петлюра закликав народ до всезагальної боротьби проти гетьмана [98, арк. 7], а наступного дня П. Болбочан у своєму наказі №3 про становище на Лівобережжі підтримує накази С. Петлюри, визнаючи його головним отаманом й проголошуючи підконтрольні йому губернії у підпорядкуванні влади Директорії УНР. Чи міг Є. Коновалець, у випадку гіпотетичної згоди П. Скоропадського на його умови, дотримати свої зобов'язання перед гетьманом за таких умов та й чи мав намір їх виконувати? От і гетьман розумів, що ні.

Тож в Україні склалася патова ситуація для усіх фігурантів і сил тогочасного історичного менту, позаяк ніхто вже не був в змозі зупинити маховик хаосу та свавілля. У повітрі повіяло запахом крові та смородом трупів, від яких у вождів і вождиків, отаманів й отаманчиків та й просто горлорізів і авантюрників з'явився прикус влади та присмак наживи. То був вітер громадянської війни. Його завивання так терпляче чекали й ті, хто звик бенкетувати на чужому пожарищі: «червоні» росіяни на півночі, «білі» росіяни на сході, поляки - на заході, румуни - на півдні тощо. На заклик до розгрому гетьманщини відгукнулися усі: українські соціалісти, російські більшовики і ліві есери, махновці та інші анархісти, російські монархісти й єдинонеділимці, робітники та селяни, різного щибу отамани і просто ватаги волоцюг.

Країну охоплював хаос, а органи державної влади на місцях ступор і розгубленість. Ось як, наприклад, змальовував становище на Катеринославщині у листопаді 1918 р. сучасник: «З усіх боків горять невгасимі багаття влади, і обиватель, хоча і перетворений на громадянина, борсається між ними, втративши голову... Губерніальний староста, він же головнокомандувач перша влада. Влада ця закликає до вірності київському уряду, а непокірним погрожує карами. Кошовий отаман Воробйов - друга влада, представник Директорії, яка гетьмана оголосила поза законом, а усіх, що підтримують київський уряд зрадниками. Командир добровольчого корпусу Васильченко третя влада... Четверта міська дума, яка гетьмана не визнає, петлюрівців не схвалює, більшовиків побоюється і нічого не робить. П'ята губерніальний комісар, який нікого ще не завоював і нікому не загрожує, але, треба думати, проявити себе не забариться. Шоста Цікука [іронічне зросійщене назвисько Центрального виконавчого комітету КП(б)У П.Г.-Н.], що насувається з Квірінгом та Авєріним на чолі. Ця влада взагалі нікого не визнає і норовить розігнати старосту, комісара, корпусного командира, думу і петлюрівців... Отже, “влада влад”, кожна з яких вважає себе єдино авторитетною» [58].

Тим часом 15 листопада 1918 р. П. Скоропадський Наказом (Ч.247) по Армії Української Держави звернувся до військовослужбовців: «Старшини, козаки й жовніри. Настав грізний час, коли усі чесні й люблячі свою Вітчизну люди повинні грудьми стати на її оборону. Тепер немає місця національним суперечкам і політичному розбрату. Україна й Росія кличуть усіх нас на оборону їх політичного істнування й ми повинні врятувати їх, або вмерти зі славою. Я Голова Держави Української, прийняв на себе тяжкі обовязки кермування лише за-для того, щоб усі свої сили віддати на працю гаряче улюбленій Батьківщині» [35; 79, арк. 245-245 зв.]. Того ж дня у кабінеті начальника Генштабу гетьманської армії О.Сливинського відбулася нарада старшин, на якій обговорювалося питання об'єднання командування військами Дону, України, Добровольчої Армії. У підсумку на нараді було вирішено об'єднати всі армії, що діяли на терені колишньої Росії, під верховним командуванням ген. А. Дєнікіна. Так, під приводом боротьби з загрозою більшовизму, виявилася позиція більшості армійських штабних офіцерів щодо підтримки наміру формування єдиного фронту проти більшовизму. Цей факт також засвідчує й на багатогранність і рівень тиску (певною мірою з ультимативним характером), який зазнавав П. Скоропадський під час свого гетьманування, що, водночас, ще раз засвідчує не лише на недалекоглядну кадрову політику гетьмана, а й знову ж таки на його вимушену невизначеність у політичному шляху, яким він мав би повести за собою Гетьманат цілковита державність чи військово-політичний конфедеративний союз держав і квазідержав під номінальним гаслом нової Росії (антибільшовизму). Осінь 1918 р. засвідчила, що П. Скоропадський в політичному сенсі плив за течією подій, а не прагнув (не був спроможний) її формувати чи то корегувати й саме проросійська течія щільно оточила гетьмана і врешті-решт потягнула до проросійської круговерті. Слід зазначити й на тому, що український військовий чинник не доклав належних зусиль, аби поборотися як за загальний вплив на тогочасний український же політикум, так і за вплив на самого П. Скоропадського та його найближче оточення. Частина проукраїнськи налаштованого вищого штабного армійського офіцерства була у розпачі від змін політичного клімату в державі [46, с. 303304]. Проте спокій вже було порушено не лише по усій країні, а й у Києві.

Водночас у Києві при ЦК УСДРП для координації повстанських дій в місті був створений Український військово-революційний комітет на чолі з В. Винниченком, а більшовики, як зізнавався В. Антонов-Овсієнко, «під прапори Петлюри... послали усі свої революційні комітети»? [2, с. 118] Гетьман же ж негайно заборонив збори й маніфестації, закрив вищі школи та запровадив попередню цензуру воєнного часу.

Заколот, власне, як організована й цілеспрямована спроба повалення влади силами військових частин, розпочався з вечора 15 листопада на ранок 16 листопада 1918 р., коли особовому складу ОЗСС (на той момент 46 старшин і 816 стрільців, які мали в своєму розпорядженні 12 кулеметів та 3 гармати [42, с. 135]) було оголошено про початок повстання й перехід на бік Директорії. Січові стрільці без зайвих проблем роззброїли Державну Варту та кадри кавалерійського полку, які здалися без бою й о 22-ій годині вечора опанували у Білій Церкві місцевою залізничною станцією. Полковник Соколовський повідомляв у Київ телеграмою з Фастова, що Січовики опанували усе місто, в тому числі й залізничну станцію, телефон і телеграф, знезброїли австрійські військові ешелони, відбирають коней та усе спорядження. При цьому службовці залізниці надавали їм усіяке сприяння й заготовляли рухомий склад потягів. Багато ж стрільців роз'їхалися по селах агітувати [88, арк. 19]. Водночас з ССами, з Бердичева до Білої Церкви потягом вирушила оперативна частина та гарматна батарея Окремого Чорноморського коша. 26 серпня 1918 р. гетьман затвердив Положення «Про Чорноморський козачий кош». Соціальною базою нової військової частини стали представники заможних верств населення України. Кош комплектувався за круговою порукою й по рекомендації старшин. Основою кошу стали 12 пластунських сотень.

Як бачимо, простежуються усі юридичні ознаки збройного, заздалегідь організованого виступу військовослужбовців проти існуючої влади, уряду, яким вони присягали на вірність. Отже, це не був виступ на підтримку народного повстання, це був добре й давно спланований військовий заколот (путч), який спричинив собою вибух народного повстання, а по суті анархізацію народних мас, безлад і поширення отаманщини. У ході здійснення перевороту його речники досить вдало використали гетьманську Грамоту про федерацію з Росією від 14 листопада, невирішеність земельного питання, міжнародну військово-політичну обстановку (зокрема, розлад німецько-австрійських військ унаслідок поразки Австро-Угорщини у війні і революцію в Німеччині) тощо. Заколотники не відчували нестачі озброєння. Його у великій кількості було перевезено з Росії і надано німцями, у тому числі й 2 млн. марок на підготовку нового (соціалістичного) військового перевороту [5, с. 26; 60, с. 131, 150].

Що ж стосується окупаційних військ, то створена німецькими вояками у Києві Велика солдатська рада ще 13 листопада ухвалила рішення про невтручання в українські внутрішні справи. 15 листопада делегація ОЗСС повідомила командування німецького гарнізону у Білій Церкві, що «цими днями почнеться український національний рух», прагнучи заручитися його нейтралітетом. Наступного дня на переговори до Білої Церкви прибули представники Великої солдатської ради з Києва, які зустрілися з В. Винниченком, С. Петлюрою та Ф. Швецем і 17 листопада підписали угоду з «Українським республіканським правительством», за умовами якої Директорія гарантувала недоторканність і своєчасне перевезення німецьких військ за межі України, а німецька сторона зобов'язувалася не втручатися у внутрішні українські справи.

Увечері 16 листопада перший панцерний ешелон Січових стрільців вирушив з Білої Церкви і прибув до Фастова, а 17 листопада вранці другий ешелон Січовиків, також перетворений на панцерник. Туди ж перебралися й члени Директорії. Місцеві підрозділи Державної Варти та загін сердюків були обезброєні без бою. Німецький гарнізон міста оголосив про свій нейтралітет щодо республіканських військ й щодо їхнього наміру просуватися далі на Київ. На 18 листопада Республіканські війська силами Січових стрільців та Бердичівського і Чорноморського кошів оволоділи, відповідно, Фастовом, Бердичівом і Казатином. Заколотники мали на рукаві одностроїв білу пов'язку й носили шоломи, як у осібного загона Аккермана.

Під ранок же республіканське військо несподівано захопило станцію Мотовилівка. Уночі ж 17 листопада на станції Васильків з'явилися перші загони гетьманців. Ранком наступного дня (18 листопада) з Києва через Васильків до Мотовилівки прибула добре озброєна офіцерська дружина (570 багнетів і шабель) під командуванням князя М. Святополка-Мирського, 1-й Сердюцький полк з кінною сотнею (700 багнетів) та панцерним потягом. Очікуючи бою із ватагами селян, а не з вимуштрованим військовим підрозділом, гетьманці надто легковажно поставилися до бою. На під'їзді до станції офіцери залишили ешелони і почали наступ через відкрите поле на позиції Січовиків (до 640 багнетів, 10 кулеметів і 2 гармати), які засіли у лісі, що оточував Мотовилівку. Авангардом ССів командував Ф. Черник. Відбувся нетривалий бій, в якому дружинники зазнали нищівної поразки. Половина їхнього особового складу було буквально «викошено» кулеметним вогнем. Сердюки ж відмовились йти в атаку за офіцерами й почали масово переходити на бік повсталих і, спільно з Січовиками, навіть відбили нічну атаку на залізничну станцію мешканців сіл Мотовилівка та Плісецьке, які мародерствували на полі бою. Залишки розбитих під Мотовилівкою гетьманців відступили на Васильків і Пост-Волинський (зараз станція Київ-Волинський у столиці). Січовики ж вирушили через Глеваху на Васильків, а Чорноморці зайняли села Плисецьке та Забір'я. Під контроль повстанців перейшли Казатин і Бердичів. Шлях на Київ було відкрито. Сердюки, елітарна частина гетьманського війська, після бою під Бояркою перейшли на бік повстанців. Так само чинили чи не скрізь й інші гетьманські підрозділи.

Тим не менш, вже 19 листопада гетьманські підрозділи зупинили й завдали істотної відповіді республіканцям на відрізку Жуляни Юрівка. Проте, попри це, несподівано на бік Директорії перейшов дивізіон Лубенського кіннотного козачого полку. Дуже також важливою виявилася і роль у військових діях Чорноморського коша (командуючий старшина В.Пелещук), що оперував у районі Буча Ірпінь Ворзель (уздовж залізниці Київ Ковель): уже в листопаді він здійснював напади на гетьманські війська в Пуща-Водиці і навіть на Куренівці [61, с. 137-138].

Між тим, 17 листопада своїм наказом №3 полк. П. Болбочан заявив, що з наказу головного атамана усіх військ УНР С. Петлюри він (П. Болбочан) був «призначений головнокомандуючим усіма військами Республіки на теріторії Харьковщини, Полтавщини і Чернигівщини» й оповістив «що з 15 Листопаду всю владу в Українській Народній Республіці перейняла Діректорія республіки до Діректорії увійшли представники від демократичних і соціялістичних робітничих і селянських кол, а узурпатор бувшій гетьман Скоропадській, оголошений по за законом. На далі всі закони і распорядження Скоропадського та його уряду не є дійсні, а тільки накази та распорядження Діректорії Української Народної

Республики» [45]. 18 листопада о 24.00 ночі 2-й Запорозький полк П. Болбочана збройно виступив на боці Директорії й спільно з залізничною сотнею та 1-м Гайдамацьким куренем імені отамана Кіриленка, захопив місто й проголосив у ньому владу УНР. Війська, що перейшли на бік Директорії, майже без супротиву німецьких частин взяли під свій контроль усі урядові установи Харкова [32].

Наступного дня (19 листопада) організована напередодні Українська Рада м.Рівне опанувала містом та повітом (замість повітового старости усі його права й обов'язки було передано тимчасовому комісарові А. Лушпинському [84, арк. 308]. На Єлизаветградщині владу почав перебирати отаман Н. Григор'єв й поширювати її на південь України, змусивши невдовзі Штаб 3-го (Херсонського) корпусу заявити про перехід на бік Директорії та заявляючи, що влада гетьмана впала [18, арк. 28-29]. На Київщині в районі Трипілля-Обухова розпочав антигетьманське повстання отаман Зелений (Д. Терпило). Катеринославщина підпала під владу кількох отаманів, найпотужнішим з яких був Н. Махно. Сам Катеринослав до початку грудня контролювався кількома владами одночасно (отаманом А. Гулим, загонами Н. Махна, більшовиками, республіканцями та штабом 8-го (Катеринославського) корпусу гетьманців). На початку грудня повстанські війська атакували штаб корпусу, проте бій був припинений завдяки посередництву австрійської військової влади. На Волині розпочав активні дії отаман В. Оскілко, встановивши владу Директорії в більшій частині губернії. Проте там (на Волині) завзятий опір повстанцям очолив губерніальний староста Д. Андро, який сформував у Житомирі великий загін з добровольців, старшин Волинського корпусу та охоронних сотень і успішно відбив перші атаки повстанців, а згодом, будучи не в змозі утримати місто, з боями пробився до Києва і брав участь в обороні столиці.

Водночас на Чернігівщині представники місцевого козацтва та 1-ша Стрілецько-козацька (Сіра) дивізія (чотири полки загальною чисельністю бл. 600 вояків) в ніч на 18 листопада вчинили переворот, в результаті якого офіцери-гетьманці були усунуті з посад, а дивізія перейшла на бік Директорії. У своїй відозві до народу (підписаній начальником Штабу командуючого Республіканськими військами Полтавщини і Чернигівщини О. Калюжним) Сірожупанники, називаючи П. Скоропадського «Каїном», якого можна спинити лише зброєю, заявили, що «1-а Стрілецька, Козацька піша дівізія поставила собі метою і за щастя, постояти за Вільну Незалежну Україну, за її добробут, за її кращу долю і за її демократичний трудящій народ» [21, арк. 47]. Протягом двох тижнів Сірожупанники на чолі з полковниками Пузицьким, Кратом, Палієм, сотником Морозевичем та іншими старшинами, а також за допомогою Куреня смерті отамана Ангела, взяли під контроль Директорії Конотопський, Кролевецький, Сосницький повіти, а також міста Ніжин, Бахмач, Глухів та Шостку. Полк. Палій від імені Головного командування Революційних військ на Чернігівщині і Полтавщині видав звернення до народу у якому заявив, що війська С. Петлюри «перші підняли повстання проти московсько-поміщицько-фабрикантського контрреволюціонера і провокатора, колись так-званого “гетьмана”, царського охранника, генерала Скоропадського» [21, арк. 16]. При цьому гетьмана було названо другим Азефом та Іудою, якого підкупили поміщицькими та фабрикантськими мільйонами, а натомість В. Винниченка та С. Петлюру славними борцями за землю, правду і волю народу! Чудовий приклад революційної пропаганди. Тож полк. Палій «в сей скрутний час для нас в борбі за соціялизм» закликав «вірних синів України і борців за долю свого народу» вступати до лав війська УНР і ставати «під команду Начальника революційних військ на Чернигівщині та Полтавщині Української Народньої Республіки Полковника Палія» [21, арк. 16]. За той час 1-ша Стрілецько-козацька (Сіра) дивізія поповнилася численними повстанцями-добровольцями і чисельність кожного її полку сягала близько 1,4 тис. вояків [59, с. 82-86].

21 листопада, «на підставі роспорядження Уряду Української Народної Республіки», полк. П. Соболь вступив до виконання обов'язків коменданта м. Суми і повіту й оголосив їх на воєнному стані [45, с. 2]. Того ж дня начальник Освідомчого відділу Полтави Зуєв телеграфував до столиці, що на місто суне загін республікаців чисельністю у 400 бійців. У місті запанувала крайня розгубленність як цивільної, так і військової влади, а корпусне командування і губерніальний староста навіть розпочали підготовку до евакуації [82, арк. 300]. Невдовзі болбочанівці відступлять з Харкова й опанують Полтавою, де на той час велися бої між гетьманцями і республіканцями (частина гетьманців тоді перейде на їхній бік) і придушать у місті більшовицьке повстання. 22 листопада командир 2-го (Подільського) корпусу генерал П. Єрошевич офіційно заявив телеграмою про перехід на бік Директорії. Подільський губерніальний староста здав свою посаду і виїхав з Кам'янця-Подільського у Проскурів, а місце проскурівського повітового старости посів директоріальний комісар. П. Скоропадський відзначав у своїх спогадах з цього приводу: «А відомості з губерній надходили доволі бентежного порядку. Головною неприємною новиною була зрада командира Подільського корпусу генерала Єрошевича» [63, с. 310]. Тож, коли Подільська губернія повністю була підпорядкована повстанцям, Директорія 3 грудня 1918 р. перебралася до Вінниці.

У Києві також було неспокійно, містом ширяли усілякі чутки, одні одного сенсаційніші, усі нервово очікували «новин». 17 листопада в німецькій Раді солдатських депутатів відбулися збори, на яких до театру «Бі-ба-бо» прибуло близко 2 тис. німецьких вояків. Голова засідання Кірхнер зачитав 15 пунктів, вироблених напередодні центральним комітетом вояцької Ради. Член Ради Розенфельт у виступі щодо сучасного моменту в Україні пояснив присутнім, що солдатська Рада ухвалила до останньої хвилини зберігати нейтралітет, котрий міг бути скасованим лише в разі, якщо безлади набудуть серйозного характеру й заважатимуть їхній евакуації на Батьківщину [107]. Після ж обговорення плану евакуації, було також ухвалено звільнити усіх політичних і громадських осіб, що були заарештовані за допомогою німців, постановлено переглянути усі політичні процеси і звільнити усіх затриманих.

В столиці ж серед добровольчих дружин і військових підрозділів здійснювалися приготування до зустрічі ворога на вулицях. Всі офіційні установи охоронялся суворіше за звичайне, з'явилися патрулі, на деяких вулицях було розставлено кулемети. Життя в місті стихало незвично рано, до дев'ятої години вечора ще донедавна залюднені вулиці порожніли. Багато мешканців намагалися вихати на південь, проте від 17 листопада залізничне сполучення в напрямку Одеси було заблоковано [44, с. 2]. Столиця жила в очікуванні гірших часів. Прагнучи залучити до зголошення стати на захист Гетьманату більшу частину російських офіцерів-добровольців після свого звернення до них, П. Скоропадський 18 листопада, у день поразки гетьманців у бою під Мотовилівкою, видав Наказ (№253) про призначення, «з огляду на надзвичайні обставини», головнокомандуючим усіма збройними силами, що діяли в Україні, популярного серед «білого» офіцерства ген.Ф.Келлера [75, арк. 176]. Граф Ф. Келлер отримав права головнокомандуючого арміями фронту, з наданням поверх того надзвичайних прав, відповідно до ст.28 Положення «О полевом управлении войск в военное время» [77, арк. 8]. Усю територію Української Держави було оголошено театром воєнних дій. Відтак Ф.Келлеру було підпорядковано й усю цивільну владу в країні. Він одразу ж телеграмував про своє призначення А. Дєнікіну, утворив при власній особі «Раду оборони», до складу якої увійшли праві російські діячі-монархісти на чолі з Ф. Безаком і власноручно написав заклик до відновлення російської монархії. У столиці почалися гоніння на усе українське.

19 листопада П. Скоропадський видав Грамоту «До хліборобів України», в якій він закликав «під проводом обраних союзами хліборобів досвідчених і вірних батьківщині» офіцерів стати до боротьби «з ворогами ладу і заспокоєння села» [26; 52]. 20 листопада на потреби Державної Варти (знову ж таки таємно) було надано 40 млн крб [73, арк. 19]. Цілком можливо, що насправді ці кошти були виділені для офіцерських дружин, які того дня з Києва потягами прибули на Пост-Волинський. Гетьманцям вдалося відбити спробу захопити станцію панцерним потягом Січових стрільців, а вже наступного дня (21 листопада 1918 р.) ще 10 млн крб «на заходи громадського спокою» отримав міністр внутрішніх справ Української Держави [73, арк. 13].

«Демократична» ж Директорія випускає 26 листопада у Фастові свою Постанову «Про заборону всякої агітації і підбурювання проти влади Української Народньої Республіки та її державної незалежності» [90, арк. 18]. Директорія також постановила, що «під страх кари військового часу, забороняється всяка агітація і підбурювання проти власті Української Народної Республіки та її державної незалежності», а влада на місцях, по селах, по містечках та містах могла належати лише органам народного самоврядування та комісарам Директорії [90, арк. 18].

У цей же час Республіканське військо почало зосереджуватися на станції Боярка та намагалося охопити гетьманців з флангів. 22 листопада Оперативний штаб республіканців розпочав загальний наступ на Київ силами Січових стрільців та Чорноморського кошу, яких у столиці проти ночі 23 листопада мало підтримати загальне повстання, організоване Українським військово-революційним комітетом (УВРК), що був сформований Директорією відразу ж після свого створення для координації повстанської боротьби в Києві і поза ним. Січовики рухалися напрямом Крюківщина Монастирський хутір станція Пост-Волинський, а Чорноморці від Борщагівки до Житомирського шосе. На цьому шляху в районі Борщагівки й Святошина Чорноморський кіш 22 листопада несподівано наразився на потужний контрудар з лівого флангу одного з підрозділів гетьманців й змушений був відступати, що спонукало припинити наступ й Січових стрільців, які вирішили закріпитися на вже зайнятих позиціях і зачекати підходу нових загонів республіканських повстанців. Протистояння набувало позиційного характеру, під час якого республіканські підрозділи здійснювали часті атаки-вилазки на приміські київські поселення, зокрема у Красний трактир, Голосієво та Мишоловку. Становище, як планувалося командуванням заколотників, мало переломити збройне протигетьманське повстання у самій столиці...

З наближенням республіканських військ УВРК призначив окремий оперативний штаб (М. Авдієнко, М. Галаган і Г Горобець), який взявся за організацію бойових груп (серед яких були й більшовицькі). Коли ж 19 листопада 1918 р. війська Директорії наблизилися до Києва, УВРК вирішив здійняти в місті повстання. Київ був буквально нашпигований лівими підпільними терористичними групами й, відповідно, збройними схронами для їхніх потреб. Так, наприклад, 22 листопада Осібний відділ Київської добровольчої дружини через власну агентуру виявив на подвір'ї столичного Політехнічного інституту (по Бібіковському бульвару, поблизу залізничної смуги) склад зброї. Коло Інституту тоді був завод Гретера, частина робітників якого були більшовиками і які й влаштували біля купи вугілля та сміття в люкові схрон зі зброєю [81, арк. 147]. У столиці масово друкувалися антигетьманські прокламації та листівки з закликом до повалення існуючого ладу (зокрема, у «Дніпро-Союзі» і навіть у Міністерстві народного здоров'я). Більшовицькі агенти були розкидані по місту, у різних місцях столиці були приховані схрони зі зброєю та вибухівкою тощо [81, арк. 184-184 зв.]. Невдовзі стало зрозуміло призначення цих та інших збройних схованок, агентурних і друкарських точок та роздріблених груп агітаторів і терористів.

У ніч з 22 на 23 листопада революційні загони з боєм намагалися оволодіти Педагогічним музеєм (будівлею колишньої Центральної Ради), повстанці захопили столичний Поділ (це здійснив саме більшовицький загін), Либединський (Либідський) та Плоский райони, частину Старокиївської дільниці, Лук'янівки і Куренівки. До заколотників приєдналася частина 21-го Сквирського полку. Проте через відсутність належної координації дій захопити увесь Київ не вдалося й за наказом Комітету повстанці звільнили захоплені пункти [70, с. 140]. Повстання у Києві було врешті придушено. Проте про ступінь його ваги для республіканців і рівень підпільно-конспіративної мережі заколотників, зокрема у столиці, свідчать агентурні донесення Осібного відділу Штабу гетьмана про те, що нібито 24 листопада ввечері у Києві з ночівлею нелегально перебував В.Винниченко, а в середині того ж тижня С. Петлюра бачився на вул. Столипінській,66 зі своєю дружиною. Відтак це свідчить, як і повідомляла гетьманська розвідка, що «між Директорією і національними колами в Києві існує безперервний зв'язок і повна координація дій» [81, арк. 195 зв.].

Командування ж республіканців, зрозумівши, що сил на прямий штурм міста у нього не вистачає, змінило тактику й розпочало облогу Києва, очікуючи тим часом на збільшення своїх сил за рахунок залучення до штурму загонів повстанських отаманів та формування нових повстанських підрозділів. Важливим підсиленням республіканців стали перехід на сторону Директорії Кінного Лубенського полку під командуванням полковника Ю. Отмарштайна та Вінницького корпусу, який прибув під Київ. Зрештою, 24 листопада 1918 р. головний отаман С. Петлюра видав наказ про створення регулярної Армії УНР «для захисту республіки і всього трудового народу». До її складу увійшли: Окремий загін СС, Чорноморський кіш, Сіра дивізія, Запорозький загін, 1-й полк Залізничників (Корпусу залізничної охорони), 2-й Український корпус (Подільський) та інші частини, що перейшли на бік Директорії [9]. Свої сили Директорія нарощувала не лише за рахунок переходу під її владу гетьманських частин та набору добровольців. Вона активно застосовувала також і практику примусової мобілізації населення. Так, 20 листопада було видано наказ про мобілізацію у Бердичівському, Сквирському, Таращанському, Радомишльському, Васильківському, Білоцерківському повітах на Київщині та у Вінницькому повіті на Поділлі [9]. 26 листопада 1918 р. робітники Конотопа, залізнична охорона та Сірожупанники на чолі з полк. Палієм захопили на складі 5 тис. гвинтівок і п'ять кулеметів й опанували вокзалом, а потім й усім містом. Штаб 95-ї німецької дивізії оголосив свій нейтралітет щодо придушення виступу заколотників, вважаючи «що переворот гетьманського ладу вже відбувся». Виходячи з оперативної військово-політичної обстановки й зазнавши перших відчутних контрударів під Києвом, С. Петлюра скористався оголошеним перемир'ям й телеграмою у Львів до західних українців, які нещодавно проголосили відновлення власної держави, з тезою: «негайно требую подкріплення». Осібний відділ

Штабу гетьмана 26 листопада звітував, що внаслідок цієї телеграми в допомогу С. Петлюрі «прибув з Галичини 19-й артилерійський полк і важка артилерія» (т. зв. полк ім. М. Грушевського). Водночас 27 листопада Директорія оголосила загальну мобілізацію до лав Армії УНР усіх громадян, які пройшли військову муштру в усіх родах військ від 20 до 30 років включно, а старшин до 43 років по усій території України [27, с. 385-386].

Тоді ж члени Директорії надіслати до Харкова отаманові П.Болбочану екстренну листівку, яку було широко оприлюднено, в якій вкотре сповіщалося про запроданство росіянам нового гетьманського уряду і самого узурпатора (П. Скоропадського), а також про те, що революційні війська підходять до столиці. С. Петлюра ж цього дня перебував у Феофанії під Києвом, де його штаб розробляв плани здійснити з цього напрямку прорив на столицю через Пущу-Водицю [81, арк. 197-197 зв.]. З боку ж Трипілля на Бориспіль висунувся підрозділ повстанців чисельністю в 1500 вояків з метою перерізати сполучення Київ Полтава [81, арк. 197 зв.]. Проте після обстрілу з гармат німецького полку, що 25 листопада прямував до ст. Боярка й зазнав внаслідок цього значних втрат, 27 листопада німецьке командування силами трьох полків піхоти, підтримуваних кіннотою та гарматами, завдало разючого удару по лівому флангу директоріальних військ. Внаслідок жорстокого бою й важких втрат командування Січових стрільців змушене було запросити перемовин у керівництва німецької групи військ й уклало тимчасове перемир'я на фронті.

Директоріальна преса, між тим, тріумфально повідомляла, що «28 листопада народне військо на чолі з своїм славним хоробрим отаманом Петлюрою з боєм підступило до самого Києва і обложило його зо всіх сторін» [62]. Столиця й справді була ніби свого роду острівцем у розбурханому збройно-повстанському морі. Так, згідно з повідомленням Інформаційного бюро Республіканської армії, на 29 листопада 1918 р. владу Директорії було встановлено у п'яти губерніальних та багатьох повітових центрах, зокрема: у Житомирі, Кам'янціПодільському, Катеринославі, Полтаві, Харкові, Рівному, Сарнах, Дубні, Радивилові, Волочиську, Проскурові, Летичеві, Жмеринці, Вінниці, Могилеві-Подільському, Таращі, Бердичеві, Козятині, Сквирі, Христинівці, Умані, Вапнярці, Ольвіополі, Звенигородці, Шполі, Квітковому, Бобринській, Чигирині, Черкасах, Знаменці, Єлизаветграді, Золотоноші, Миргороді, Пирятині, Лозовій, Конотопі, Бахмачі, Фастові, Василькові [9]. Активно діяли також і вербувальні комісії, що не цуралися будьяких фразеологічних комбінацій у своїй агітаційній роботі. Так, скажімо, у відозві Комісії по вербуванню козаків для Куріня смерти імені кошового Івана Сірка заявлялося: «Весь світ повстав, аби знищити наш край, наш нарід. На границях ворожі нам війська: румуни, поляки, французи, англичане, а большевики пруться в саме серце України і хочуть знищити наш нарід. Вони хочуть не тільки разграбувати добро нашого народу, але хочуть украсти його душу» [22, с. 28]. Більше того, говорилося, що «гетьманці цілими гуртами записуються в большевицькі війська» і запитувалося у селян та робітників у кого вони шукатимуть захисту «від гетьманських шомполів і розстрілів», якщо республіканську армію буде розбито [22, с. 28]. Тож усі мали записуватися до Куреня смерти під гаслом «Чи здобудано волю України, чи з славою загинемо», а відтак і до Армії УНР.

Тим часом у Києві ген. Ф. Келлер, що був крайнім російським монархістом й настільки ненавидів усе українське, що це навіть лякало самого П. Скоропадського, відмінив усі накази по армії, вироблені за час Гетьманату, й запровадив статути старої Російської імператорської армії тощо [63, с. 312]. У столиці розпочалися гоніння на все українське, було закрито Національний клуб, почалися безпідставні арешти й наруги над національними символами (навіть над погруддям Т. Шевченка) тощо. 25 листопада Ф. Келлер наказав розформувати ті військові частини, що взяли участь у повстанні, а саме: Січовиків та Чорноморців, а також 2-гу сотню Власного Конвою пана гетьмана, 21-й піший Сквирський полк, 1-шу Стрілецьку пішу дивізію та 2-й Запорозький піший полк. Після цього він висунув гетьманові ультиматум щодо надання йому (Ф. Келлеру) диктаторських повноважень. Така політика Ф. Келлера викликала обурення й опір серед урядовців, зокрема й з боку міністра внутрішніх справ І. Кістяковського, який ще нещодавно сам доклався до його призначення. П. Скоропадський попри, здавалося б, безвихідність свого становища, наказав зняти Ф. Келлера з посади. Сам гетьман згадував, що «попросив» головнокомандувача здати свої повноваження насправді ще через чотири дні після його призначення, але голова Ради міністрів С. Гербель та більшість міністрів довго не зважувалися повідомити про це самого ген.Ф. Келлера. Крім того, як згадував обізнаний у тогочасних справах політичних граф Д. Гейден, гетьман побоювався, що російське офіцерство віддасть перевагу «русофілу» Келлеру, а не «українофілу» Скоропадському й «виведе Келлера на його місце» [13, с. 150]. При цьому він знав про чутки, що при головнокомандувачеві утворилася якась офіцерська дружина, яка мала здійснити в Києві переворот, але не вірив у це [63, с. 314]. 26 (13) листопада у своєму наказі (№35) Ф. Келлер оприлюднив по усім збройним силам, що діяли на терені України та в Північній Армії відомості про свій конфлікт з гетьманським урядом, який полягав у тому, що Рада міністрів, попри наказ гетьмана, не вважає за можливе підпорядкувати генералові-головнокомандувачу цивільну владу. Уповноважені уряду заявили йому, «що міністерство прагне до створення федеративної української держави і від цієї своєї програми, для відтворення цілої, неподільної Росії, відмовитися не може» [78, арк. 11]. Тож Ф. Келлер категорично заявив, що складає з себе повноважання, позаяк прагнув покласти свою голову тільки для створення великої неподільної Росії, а не на від'єднання від Росії України. Тож, виходить, що гетьманська Грамота про федерацію була таки тактично-політичним кроком П. Скоропадського й достеменно таки не означала об'єднання з «білою» Росією й саме це зрозумів і розпізнав щирий «нєдєлімець» і російський генерал, граф Ф. Келлер.

26 листопада (за н.ст.) П. Скоропадський відправив Ф. Келлера у відставку [53]. Замість нього того ж дня гетьман призначив на головнокомандуючого свого товариша, генерал-лейтенанта, князя О. Долгорукого [76, арк. 234], який також мав праві переконання, але був людиною, якого П. Скоропадський знав особисто і з яким, за його ж словами, можна було домовитися. Це було ненайкраще призначення, проте гетьман вже не міг повернути в інший бік через крайню залежність від російського офіцерства. Бойовий генерал О. Долгоруков прийняв командування обороною столиці практичено вже у патовому становищі, коли, як влучно зауважив Д. Гейден, йому «самому більше не було чого втрачати і залишалося тільки захищати Київ до останнього солдата і себе включно...» [13, с. 150]. Зрештою, й сам О. Долгоруков заявив тоді пресі про те, що його завдання «носить певний, чисто військовий характер» і зводиться до захисту Києва від банд Петлюри, а також додав, що підтримує постійний контакт з представниками Антанти в Одесі [31].

У цей час П. Скоропадський з кожним днем відчував, що ґрунт вислизує з-під його ніг. Гетьманське оточення покидало його й він чим далі залишався і без підтримки, і без захисту: «Усе російське йшло наперекір мені, усі ті діячі, які ще так нещодавно обговорювали зі мною усі справи й тулилися у приймальні, перекочували або до Петлюри, або до Долгорукова. У моєму штабі, за винятком мого найближчого почету, найближчих офіцерів і козаків охорони, вже відчувалося роздвоєння. З одного боку, Директорія та співчуваючі їй успішно розповсюджували відомості, що я зрадив Україні, з іншого боку, серед російського офіцерства розповсюджувалися перемови, що я входжу у таємні перемовини з Петлюрою, аби зрадити офіцерство» [63, с. 317-318].

Чому П.Скоропадський сам не очолив опір заколотникам? Відповідь полягала у переконаннях, які згодом він виклав у спогадах: «По-перше, у міжосібній війні глава держави не повинен особисто стати на чолі однієї сторони, по-друге, тому, що, на жаль, я [тобто Скоропадський. П.Г.-Н.] вже з перших днів [гетьманства] помітив ті інтриги, котрі велися проти українського уряду і мене серед офіцерства, і офіцерство цьому вірило. Я боявся, що будь я на чолі війська, це могло б послабити офіцерське єднання, настільки необхідне у той момент. Зрештою, я думав спочатку, що ще можна припинити усі ці повстання умовляннями однієї та другої сторони, а для цього я був пов'язуючою ланкою двох таборів» [63, с. 312]. Гетьман так і не зрозумів, що збройний виступ заколотників був не проти якогось там відстороненого від нього табору, а проти нього та влади й політики, яку він уособлював; решта було лише маневрами та пусканням диму у очі. Надто різну мету та завдання мали він та його опоненти, коли йшлося про українське державотворення; надто протилежні погляди мали вони на шлях її економічного розвитку й, врешті, аж надто суперечливі світогляди були у гетьмана та лідерів крайньої лівої опозиції, як, власне, й у крайніх правих кіл щодо моделі національно-державного розвитку та соціально-економічної справедливості.

Тим часом 2 грудня 1918 р. Республіканські війська спробували захопити Лису Гору, на якій містилося багато сховищ з порохом, динамітом та іншим військовим знаряддям. Зав'язався бій з гетьманською залогою у який було втягнуто і німецьких вояків. Сутичка врешті закінчилася перемир'ям між Директорією та німецьким командуванням, згідно з яким наступ на Київ мав бути припинений до прибуття представників Антанти. Республіканці використали цю паузу для облаштування та зміцнення облоги столиці й, відтак, створили Осадний корпус на чолі з Є. Коновальцем.

Ізольований у Києві П. Скоропадський, натомість, мав надзвичайно обмежені можливості для маневру. Перемир'я між німцями і повстанцями гетьман все ж вважав для себе корисним, позаяк вже усвідомлював, що якби не воно (за умов, коли німці відмовлялися битися з військами Директорії), то, за словами самого П. Скоропадського, «через дві години після перемир'я, якщо німці не підтримають, Київ буде взятий» [63, с. 319]. Крім того, як додавав згодом гетьман, «в цей час, не можна забувати, що кожноденно я отримував і прямо, і побічно, й офіційно, й неофіційно, що війська ЕШеШе-и ось-ось прийдуть, і усіляка затяжка нас окриляла надією» [63, с. 319]. Виявилося, що надії були марними. Герцог Г. Лейхтенбергський, згадуючи про ті часи, зі свого боку відзначав, як згодом він дізнався про те, «що у Франції з Петлюрою було укладено таємну угоду про надання влади Петлюрі з Директорією, що пояснює ставлення Антанти щодо гетьмана» [43, с. 39]. С.Петлюра ж використав перемир'я не лише для зміцнення позицій заколотників-республіканців у військово-політичному плані, але й з метою посилення цензури та встановлення ідеологічно-пропагандистської диктарури революційно-повстанської влади. Водночас 10 грудня Директорія виробила наказ, в якому влучно обіграла чи не найбільшу проблему тогочасної України та ахілесову п'яту усіх вітчизняних урядів доби державної незалежності земельне питання. У ньому, перш за все, загрожувалося, що «всім тім, хто так чи инакше не бере активної участи в боротьбі з гетьманом та його правительством, землі дано не буде» [92, арк. 1]. Не варто й говорити, що подібний наказ не виконувався на практиці й відіграв лише пропагандистську роль на час протистояння з гетьманським режимом.

Разом з тим, перемир'я дало змогу військам Директорії підтягнути власні сили до столиці, збільшивши їхню потужність, й 3 грудня сформувати Осадний корпус під командуванням полк. Є. Коновальця. До його складу, окрім Січових стрільців (ОЗСС), увійшли також Чорноморський Кіш Пелещука, дві Дніпровські дивізії отаманів Зеленого і Данченка, 8-ма Піша дивізія та інші збройні підрозділи, що загалом нараховували до 50 тис. вояків. П. Скоропадський же міг розраховувати не більш як на 3 тис. бійців, близько 80 шабель, в розпорядженні яких було 109 кулеметів. 8 грудня республіканці несподівано оточити німецькі гарнізони на Правобережжі та роззброїти їх. Справа вдалася й німецьке командування змушене було знову розпочати переговори з Директорією про нові умови перемир'я. Є.Коновалець, що був членом делегації, яка виїхала до Києва на перемови з головним німецьким окупаційним командуванням, згадував, що під час прибуття делегації у с. Святошино (полк. Є. Коновалець, полк. В. Осмоловський, сотник д-р О. Назарук, сотник Чорний та ін.), її, незважаючи на супровід німецького старшини, було заарештовано гетьманцями й доправлено на ст. Пост-Волинський у штаб Київської офіцерської добровольчої дружини ген. Л. Кірпічова, де їх було протримано до полудня наступного дня. Виявилося, що О. Долгоруков наказав розстріляти делегатів, яких врятувала від смерті лише рішуча вимога німців. Київська офіцерська добровольча дружина ген. Л.Кірпічова була створена восени 1918 р. у Києві як російське добровільне формування, що стало основою т.зв. Зведеного корпусу Національної гвардії Української Держави. Дружина (нач. штабу ген.Л.Давидов) поділялася на 5 діючих піхотних відділів (командири: ген.Іванов, полк.В.Хитрово, полк.С.Крейтон,

Їхній ескорт, висланий з Києва, перевіз делегацію до столиці у Штаб німецьких військ на Липках, де й відбулися перемовини про умови здачі німцями міста. Тоді ж, слід зазначити, на пропозицію німецького майора В. Яроша, Є. Коновалець зустрівся з довіреним представником П. Скоропадського П. Дорошенком. Січовикам вкотре було запропоновано відбути до Г аличини на допомогу ЗУНР у боротьбі з поляками, гетьманові ж представник Стрілецтва знову запропонував розпочати переговори з Директорією, але наперед відкликати свою Грамоту про федерацію. На відміну від перемовин з німцями, розмова з гетьманським представником закінчилася безрезультатно. «Я відїхав з нічим, згадував Є. Коновалець, переконавшись, що воля генералів Долгорукова, Келєра й Кірпічова, а не Гетьмана, була в той час рішаючою» [38, с. 280-281].

Тим часом 10 грудня 1918 р. у с.Софіївська Борщагівка, що була поблизу с. Святошино, підвідділ (взвод) 2-го відділу дружини Л. Кірпічова зіткнувся з військами республіканців і був вщент знищений (5 офіцерів було вбито на місці, а решту 28 розстріляно трохи згодом, причому трупи їхні було спотворено селянами). «На шляхах зібрався натовп, обступили відкритий вагон: у ньому навалено одне на одного голі, напівроздягнені трупи з відрубаними руками, ногами, безголові, з розпоротими животами, виколотими очима... деякі ж просто перетворені в безформову масу м'яса, згадувала М. Нестерович-Берг. Київ вразили як громом плакати з фотографіями 33 по-звірячому замучених офіцерів. Неймовірно понівечені були ці офіцери. Я бачила цілі партії розстріляних більшовиками, складених як дрова в льохах однієї з великих лікарень Москви, але це були всі тільки розстріляні люди. Тут же я побачила інше. Жахіття цих київських трупів не можна описати. Видно було, що раніше ніж убити, їх страшенно, жорстоко, довго катували. Виколоті очі; відрізані вуха і носи; вирізані язики, приколені до грудей замість георгіївських хрестів, розрізані животи, кишки, повішені на шию; покладені в шлунки ялинові гілочки. Хто тільки був тоді у Києві, той пам'ятає ці похорони жертв петлюрівської армії» [50, с. 195-197].

16 жовтня Рада міністрів затвердила внесене міністром внутрішніх справ Положення про організацію добровільних (охочекомонних) дружин і ухвалила асигнувати 5 млн. крб. авансом на їх створення. Відповідну постанову вже наступного дня затвердив П.Скоропадський. Перші добровольці з молодших старшинських чинів почали згуртовуватися (набиратися) у Києві ще від 22 жовтня, але вже від 24 жовтня почалися формуватися Особливий корпус та Офіцерські дружини в Києві та інших губерніальних центрах держави. Так з російського офіцерства та юнкерів почав створюватися й т.зв. «Сводний» (Зведений) корпус. 1 листопада Окремою нарадою п'яти міністрів в розпорядження гетьмана авансом було асигновано 1млн крб для формування Окремого корпусу (почав (охочекомонних) дружин і ухвалила асигнувати 5 млн. крб. авансом на їх створення. Відповідну постанову вже наступного дня затвердив П.Скоропадський. Перші добровольці з молодших старшинських чинів почали згуртовуватися (набиратися) у Києві ще від 22 жовтня, але вже від 24 жовтня почалися формуватися Особливий корпус та Офіцерські дружини в Києві та інших губерніальних центрах держави. Так з російського офіцерства та юнкерів почав створюватися й т.зв. «Сводний» (Зведений) корпус. 1 листопада Окремою нарадою п'яти міністрів в розпорядження гетьмана авансом було асигновано млн крб для формування Окремого корпусу (почав Німецька Головна Рада солдатських депутатів у Києві вважала за потрібне відправити німецькому уряду телеграму

Загалом при взятті Києва у полон до військ Директорії потрапило до 10 тис. осіб. Захисники Києва були зібрані у Педагогічному музеї та Педагогічному інституті. Сюди ж протягом тижня доставлялися офіцери, взяті в полон на Полтавщині та Чернігівщині. За різними свідченнями у Педагогічному музеї на вулиці Володимирській було поміщено від 600-800 до 1500 полонених (в обох педагогічних закладах утримувалося від 2-х до 3-х тисяч полонених офіцерів). Генералів і полковників пізніше відвезли до Лук'янівської в'язниці. Тих з цих офіцерів, які могли претендувати на білоруське, естонське, литовське, латиське, чеське, польське та інші громадянства, а також представників козацьких військ

Того ж дня, 10 грудня, 3-й полк Сірожупанників без особливого опору зайняв Чернігів (на той час уся Чернігівщина вже контролювалася Республіканським військом), а республіканські війська на чолі Н. Григор'євим без бою увійшли в Одесу, у якій ще від 26 листопада висадився французький десант, і зуміли зайняти частину міста. Наступного дня (11 грудня) ген. В.Біскупський від імені гетьманської влади підписав угоду про здачу повстанцям Одеси, а 12 грудня під контроль директоріанців (отамана Н. Григор'єва) перейшов і Миколаїв [17, арк.52; 19, арк. 35-37, 45-46; 20, арк.90-92; 67; 68]. Тоді ж, відомий усім представник Держав Згоди Е. Енно настійливо рекомендував німецькому командуванню допомогти П. Скоропадському утримати владу [16, с. 37], проте невдовзі виявилося, що француз не має на це жодних офіційних повноважень. Тим часом, не маючи чітких настанов від вищого командування щодо стосунків з представниками Антанти, Н. Григор'єв виявив нерішучість. Цим скористався білогвардійський ген. П. Грішин-Алмазов, який, за підтримки французького десанту, змусив українські частини залишити Одесу. Згодом, коли Антанта розширила зону своєї окупації, українці відступили на лінію Тирасполь Бірзула-Вознесенськ-Миколаїв-Херсон. створюватися у жовтні 1918 р. з демобілізованих старшин, підстаршин та юнкерів старої російської армії для «боротьби з анархією в прикордонній смузі»; командувач генераллейтенант, князь О.Ерістов) [71, арк.25]. Зрештою, на середину листопада 1918 р. у столиці офіцери сформували збройні частини, які фактично напряму вже не підпорядковувалися Генштабові Армії УД, зокрема: 1-й полк Особливого корпусу (ген. Буйвід), 1-ша Офіцерська дружина (полк. СвятополкМирський), 2-га Офіцерська дружина (полк. Рубанов), Київська офіцерська добровольча дружина (ген. Кірпічов), а також менш чисельні Георгіївська дружина, дружина Союзу «Наша Родіна», Студентська дружина тощо.