Роль Української греко-католицької церкви у національному вихованні суспільства в першій половині ХХ ст.

Т. Пшеничний,

канд. іст. наук, асист. Київський національний університет імені Тарас Шевченка, Київ, Україна

Анотації

Невід'ємною частиною життя суспільства була і залишається церква. Український церковний простір будувався на спадщині поколінь і згодом міг стати елементом національного відродження українського народу. У ХХ ст. це було чітко представлено Українською греко-католицькою церквою, яка змогла стати центром національного руху та творцем національної інтелектуальної еліти, пропагандистом справедливості в радянські часи. Статтю присвячено місії Української греко-католицької церкви в національному вихованні українського суспільства, діяльності її духовенства та єпископів у збереженні національної ідентичності українського народу.

Невід'ємним сегментом життя суспільства була і залишається церква. В Україні церковний простір формувався під впливом різних чинників як внутрішнього, так і зовнішнього характеру, що і спричинило його неоднорідність. Він кристалізувався впродовж століть і нині відображає глибоку духовну спадщину українського народу. Проте в новітній українській церковній історії існує безліч трагічних сторінок, що свідчать про намагання реформувати Українську церкву лише через те, що вона була центром національного руху, консолідуючою силою вітчизняної інтелектуальної еліти, промоутером справедливості в радянську добу, носієм просвітництва тощо.

Аналізуючи різні аспекти церковного життя в Україні у ХХ ст., кожен сучасний історик не може залишити поза увагою історію однієї з найчисельніших вітчизяних конфесій - Українську греко-католицьку церкву. Її минуле драматичне, а життя духовенства, монашества і вірних навіть трагічне. Починаючи з 1946 р., коли УГКЦ в СРСР була офіційно заборонена, про неї не писали, тисячі священиків опинилися в сибірських концентраційних таборах, на уранових рудах Казахстану, у каменоломнях, на лісоповалах тощо. І це була реакція радянського керівництва на греко-католиків як носіїв української національної традиції. Таким чином, актуальність статті полягає у двох аспектах: по-перше, повернення із забуття маловідомих сторінок української церковної історії, які в радянську добу були піддані цензурі; по-друге, в умовах сьогодення, вивчення історії УГКЦ - це один зі способів збагнути її націотворчу місію, яку ніс у світ її провід та віряни. Відповідно, автор ставить за мету показати феномен соціальної доктрини греко- католицької церкви крізь призму популяризації її ієрархами, духовенством і монашеством української національної спадщини у першій половині ХХ ст.

В українській історіографії вже утвердилася оцінка щодо ролі Української греко-католицької церкви та її проводу в національних змаганнях українського народу, що припали на ХХ ст. Насамперед, слід відзначити фундаментальні дослідження з історії української церкви, які виходили як в еміграції до 1989 р., так і в Україні після розпаду СРСР. Серед відомих учених, що займалися вивченням історії УГКЦ, слід відзначити українських дослідників - Ф. Онуфрійчука [16], М. Кушніра [11], І. Нагаєвського [15], С. Томашівського [18] та ін. До плеяди сучасних дослідників Української греко-католицької церкви слід віднести У. Кошетар [9], С. Гуркіна [5, с. 265-282], О. Лисенко [13, с. 29-50], В. Марчук [14] та багатьох ін. Усі згадані вчені, залежно від сфери своїх наукових інтересів, висвітлювали націотворчу "доктрину" греко-католицької церкви на українських землях, глибокий патріотизм її провідників, різновекторну харитативну роботу греко-католицьких священиків і монахів, які повсюдно представляли велич і багатство української культури, відстоювали право на життя людей, що зазнавали переслідувань різними політичними режимами.

Вивчення соціальної доктрини УГКЦ неможливе без розуміння того, що у ХХ ст. її творцями і редакторами були очільники самої церкви - згадуваний уже митрополит Андрей Шептицький і патріарх Йосип Сліпий. Період їхнього архіпастирського служіння виявився драматичним, трагічним і тотально негуманним з боку політичного устрою держав-окупантів українських земель. Однак їм вдалося вберегти національну самобутність своєї церкви, сформувати навколо неї ядро української галицької інтелігенції, виховати цілу генерацію молодих осіб, яка в міжвоєнний період та в умовах двох світових війн активно працювала над збереженням української національної спадщини. Оцінюючи заслуги А. Шептицького у підтримці широкого просвітницького руху серед молоді Галичини, І. Крип'якевич разом із М. Дольницьким відзначали, що вже в 1914 р. виявилися плоди праці греко-католицьких монахів і священиків, а серед них і глави церкви. Завдяки митрополиту та його авторитету в Австро-Угорщині, "українці мали своїх послів у крайових соймах і в австрійському парламенті... Гасло української самостійної держави стало основним гаслом усіх політичних стремлінь й усього політичного діяння українців в Австрії" [10, с. 112]. Таким чином, ще напередодні Першої світової війни одним з інструментів популяризації УГКЦ національної самобутності українського народу була сама ж його участь у політичному житті. Своєю присутністю на арені тогочасних подій галицьке українство разом із греко- католицьким духовенством презентувало себе і свої національні стремління.

В умовах складних суспільно-політичних трансформацій першої половини ХХ ст., Українська греко-католицька церква стала єдиною в Галичині консолідуючою інституцією. Більше того, у добу революційних подій 1917-1921 рр., вона відверто змагалася за виховання та навчання молодого покоління. Практично на кожному рівні її духовенство заявляло про самобутність українського народу, його право на самовизначення і державність. Так, після 1918 р., коли територія Східної Галичини стала центром боротьби за повернення до складу другої Речі Посполитої, греко-католицькі священики перед міжнародною спільнотою заявляли про неправомірність таких заходів і розкривали масштаби репресій польських військ у Галичині. Власне, це підтверджує думку сучасної дослідниці У. Кошетар, яка відзначає, що ще з початку ХХ ст. УГКЦ в Галичині хоч і задекларувала своє невтручання у політичні процеси, але ".тим не менше суттєво впливала на перебіг подій шляхом участі в громадському житті, . культурних, просвітницьких організаціях. Зрештою, 1 січня 1931 р. було утворено Український католицький союз, що засвідчив безпосередню участь УГКЦ у суспільно- політичному житті Галичини" [9, с. 5-6].

Про інтеграцію Української греко-католицької церкви в суспільні процеси яскраво свідчать й окремі сторінки із життя її духовенства та єпископату. Так, в українській церковній історіографії відзначено імена єпископів Й. Коциловського, К. Шептицького, Г. Хомишина, священиків - Й. Мариновича, В. Лиска, С. Онишкевича, Т. Войнаровського, А. Волошина, Й. Сліпого, К. Селецького та багатьох інших. Зокрема, при розбудові системи богословської освіти в Галичині, майбутній очільник УГКЦ о. Й. Сліпий здійснив чималу кількість поїздок до західноєвропейських навчальних закладів, у яких, як писав вітчизняний історик В. Ленцик, "студіював системи високих шкіл" [12, с. 125]. Спільно із митрополитом Андреєм, ректором заснованої у 1929 р. Львівської духовної академії, втілювали у життя проект підготовки високоосвіченої, інтелектуально-підкованої генерації українців.

Співфундатором просвітницької діяльності в Галичині був також й о. К. Силецький. В українській еміграції про нього писали: "окрім душпастирської праці

О. Силецький займався навчанням молодого покоління. У с. Цеблі та Жужеві (нині це Сокальський р-н Львівської обл. - Авт.), де він довго працював, позакладав читальні" [3, с. 140]. Із суспільним запитом щодо нагальної потреби виховання української молоді стикаємося й у пресі, що виходила у 1930-1940-х рр. Так, на шпальтах газети "Бережанські вісті" (Тернопільщина. - Авт.) від 1 березня 1942 р. зазначалося: "Проблема організації української молоді незвичайно багатогранна і складна з уваги на умовини, серед яких доводилося нашому народові, а зокрема нашому молодому поколінню жити в останніх часах. Продовж кількох останніх десятиріч українська молодь неоднократно шукала таких форм свого організованого життя, які найкраще відповідали її психіці, змаганням та національно-духовним постулятам нової доби, і які могли б поміщуватися в рамках даної політичної дійсности. А що ця дійсність ішла в різкий розріз із національним і культурним життям та його справедливими вимогами, тому й проблема конструктивної організації молоді завжди натрапляла на своєму шляху безліч перепон і труднощів" [1, с. 1]. УГКЦ через свої інституції намагалася відповісти на виклики часу і запити населення Галичини. Окрім розбудови системи освіти, це вдавалося робити і через видання цілої низки часописів та журналів, які несли просвітницький посил. Серед них були й наукові видання, які публікували великими накладами з метою розповсюдження серед населення. Відомими друкованими органами були - "Нова Рада", "Правда", "Поступ", "Записки Чину Святого Василія Великого", Вісник наукового богословського товариства "Богословія" тощо. Так, носієм української національної ідеї був, зокрема, Часопис "Місіонер", перший номер якого з'явився ще у травні 1897 р. під патронуванням монахів Чину Святого Василія Великого (ЧСВВ). М. Ваврик (церковний діяч, священик, доктор богослов'я) у 1958 р. відгукувався про видання так: "У часах найгостріших правописних суперечок був це просто революційний почин у релігійно-церковній ділянці, але при тому був це подих свіжого повітря, що заставляв народну душу щораз глибше перейматися життям без огляду на протицерковні затії радикальщини і маразм москвофільства" [2, с. 135]. У 1940-х рр. на шпальтах місцевих часописів, зокрема у "Зборівських вістях", періодично публікували і звернення митрополита А. Шептицького, у яких глава греко-католицької церкви закликав суспільство до "державного життя" [6, с. 2].

Ключовим фактором, який дозволяє вповні дати оцінку місцю Української греко-католицької церкви в історії України в новітню добу, є її соціальна місія. Вона закладена в соціальній доктрині самої церкви, яка за словами папи Івана Павла ІІ "... не є ідеологією, а докладним формулюванням результатів глибоких роздумів, здійснених у світлі віри та церковної традиції, над складною дійсністю людського існування в суспільстві і в міжнародному контексті" [8, с. 13]. Складні геополітичні трансформації ХХ ст., що принесли на українські землі війни, тоталітарні режими, голодомори, репресії, поставили перед єпископатом УГКЦ безліч запитань, які потребували негайної відповіді. А вона, так чи інакше, була пов'язана зі збереженням людського життя та гідності, протистоянням тотальній аморальності, атеїзації та антигуманізму. Проте особливістю усього цього процесу була не лише реакція на реалії, але й спроба протистояти їм. Одним із таких способів стала масштабна просвітницька робота над вихованням нової генерації українства, яке б зуміло очолити націотворчі процеси. Адже, як відзначав митрополит А. Шептицький, ".Людська природа, що чим більшими хто відзначається прикметами, тим він на більші небезпеки наражений. Тому любов Батьківщини і жертва для Батьківщини знає такі тонкі, такі скриті небезпеки, що про них часом трудно й говорити" [21, с. 107]. Отже, переконана У. Кошетар, Українська греко-католицька церква у першій половині ХХ ст. виконувала широкий спектр загальносоціальних функцій, що так чи інакше несли політичне навантаження. Зокрема, вона виокремлює комунікативну, інтегративну, консервативно-зберігаючу, когнітивну та релігійно- політичного символічного забезпечення [9, с. 6-7].

У контексті зазначеного вище слід наголосити, що у словах греко-католицьких єпископів, незалежно від місцезнаходження їхньої єпископської кафедри, а також і глави УГКЦ крилося чітке розуміння масштабної гуманітарної кризи, занепаду суспільної толерантності, викривлення суспільних відносин, руйнування традиційної моделі розвитку націй та етносів. Їхня реакція була закономірною і виправданою з огляду на широкомасштабну різновекторну атаку країн-окупантів проти українства. У своєму зверненні до молоді в 1932 р. митрополит А. Шептицький уже наголошував на змінах, що відбулися у свідомості українців під впливом політичних віянь доби: "Мало у Вас того, що давніші покоління називали толеранцією. Ця течія загальносвітова, яка створила з одного боку фашизм і такий виразний у многих державах нахил до диктатури, а з другого боку - большевизм" [21, с. 105]. Іншими словами, митрополит Шептицький застерігає молоде покоління від ейфорії радикалізму й антигуманізму. Як прихильник і фундатор вітчизняних молодіжних організацій, розширення мережі національного виховання, закликаючи суспільство зростати в політичній свідомості, він постійно наголошував і на певних пересторогах "сліпого" патріотизму, вважав його хибою: ".У Ваших жертвах є ще одно, що псує і перед чим мушу Вас перестерегти. Ви за скоро, ще не приготовані, рветеся до праці для загалу, до політики. Ви думайте, що жертва тим успішніша з чим більшою булавою вона принесена, а через те з більшою нерозвагою. Однак через те скільки ж то жертв, принесених найблагороднішими поривами найкращих з-поміж Вас стає не тільки безуспішними, але просто шкідливими" [21, с. 106].

Розуміючи необхідність нагальної консолідації українського суспільства задля національного блага в умовах війни, А. Шептицький намагався вплинути й на подолання міжконфесійних суперечностей. У грудні 1941 р. він видав послання "До Всіх Високопреосвященних і Преосвященних Архієреїв в Україні й на українських землях", у якому зазначалося: "До осягнення наших національних ідеалів треба нам єдности, бо навіть при найбільшій єдности й найбільш посилених змаганнях із нашого боку, обставини можуть так скластися, що їх не осягнемо. Тому треба нам, скільки це тільки можливе усунути всякі роздори і все, що ділить, і всіми силами змагати до осягнення, по змозі, якнайбільшої єдности. Між роздорами, що ділять Українців, не останнє місце занимають релігійні справи, в яких ми так поділені. А, безперечно, релігійна єдність була могутнім товчком в осягненні національної єдности. Тому, думаю, що кожний український патріот повинен зробити все, що може допомогти здійсненню такої релігійної єдности" [7, с. 2].

Український письменник Я. Грицковян, який ґрунтовно аналізував як послання греко-католицьких єпископів, так і всю церковну літературу Галичини першої половини ХХ ст., констатував: "Українська католицька інтелігенція, духовенство після поразки у 1919 р. зрозуміли, що треба їм прискорити рух усвідомлюючої праці, "органічно та глибоко переорювати поле українського національного життя під засів уже чистої, безкомпромісної ідеї." Основні пункти програми католицьких творів виникали з позиції до матеріалізму і комуністичних ідей. У зв'язку з тим українська католицька інтелігенція ставить перед собою численні завдання усвідомлюючого характеру: вести в різних кругах власного народу освітню й культурну діяльність, оголошувати друком і розповсюджувати релігійну літературу, формувати світогляд українських католиків" [4, с. 138]. У 1930-х рр. як й А. Шептицький, так і Й. Сліпий ініціювали видання різного роду наукової літератури, історичних розвідок з метою протистояння інформаційній війні, яку вів на території УРСР радянський уряд.

Внаслідок швидких і часто спорадичних трансформацій першої половини ХХ ст., провід УГКЦ займав практично незмінну позицію щодо соціального служіння свого духовенства і монашества. Зокрема, у процесі політичного самовизначення і побудови стратегії національного будівництва А. Шептицький апелював до виховання соціальної співвідповідальності і цій проблематиці присвятив чимало своїх послань та звернень до підростаючого покоління українців. В опублікованому 15 березня 1934 р. листі під назвою "Хто винен", він апелює до ментальної і духовної консолідації суспільства, що дозволить, зокрема, лікувати рани історії, виправляти помилки минулого: "... Бо більшу прислугу віддає людині й народові той, хто його вчить поправляти свої помилки, ніж той, хто вчить його гордіти та тішитися славою чи величчю минулих поколінь" [21, с. 123]. У своїй праці "Пересторога перед небезпекою комунізму", написаній у 1936 р. і виданій у друкарні Унівської Святоуспенської Лаври, митрополит наголошував, що потурання комунізму - це своєрідна зрада ".церкви, свого народу, усіх покривджених і пригноблених у всьому світі" [19, с. 123]. Власне, він це говорив у контексті того, що більшовицький режим робив усе для того, аби переформатувати українське суспільство, знищити його національну самоідентифікацію, його історію. Тому, писав він, "Хто помагає комуністам у якійнебудь їх роботі, зраджує тим самим свій нарід. Ось правда, що її треба часто пригадувати особлившим способом у тих часах, коли комуністи видумали так званий "народний" чи "людовий фронт", щоб успішніше дурити і в свої сіти втягти навіть людей, що щиро люблять батьківщину" [20, с. 4]. Іншими словами, митрополит намагався донести до суспільства той факт, що радянська політика, влаштувавши голодомор на "Великій Україні", а опісля і масові розстріли інтелігенції, робила все для того, аби розбити народ, засіяти серед нього страх і виховати в ньому сексотів. Улітку 1938 р. у спільному пастирському посланні єпископату Галицької церковної провінції А. Шептицького, Г. Хомишина, Й. Коциловського, М. Будки, Г. Лакоти, І. Бучка, І. Лятишевського "Духовенству й Вірним", наголошувалося: ".Той брак єдности сам собою спричинив уже великі терпіння, які в кожному поколінні спливали передовсім на бідних людей" [21, с. 499]. Заклик греко- католицьких владик до народу був застереженням і стосувався далеко не лише галичан. Зрештою і національне виховання, яке намагалося втілювати в життя греко-католицьке духовенство, не обмежувалося самою Галичиною. Із цього приводу вдало висловився дослідник релігійно-церковного життя в Україні І. Паславський: "Яке б упередження до унії та уніатів не панувало серед тих чи інших верств української суспільності, все-таки, якщо хочемо бути об'єктивними, мусимо ствердити, що уніатська, тобто греко-католицька церква традиційно була єдиною, яка найбільш адекватно й послідовно виражала українські національні інтереси. У XVIII- XIX ст. іншої такої церковної традиції на Україні попросту не було" [17, с. 12-13].

Таким чином, переосмислення минулого крізь призму реалій сьогодення дозволяє констатувати певні аксіоми в історичному розвитку української нації. Так, перша половина ХХ ст. стала добою випробувань для українського народу. Це був час, коли в горнилі кровопролитних війн і революцій, які в більшій мірі були насаджені українству, творилася й сама Українська Держава. І вона відбулася завдяки копіткій і жертовній праці сотень тисяч і мільйонів людей, які, головно, вистояли в умовах жахливого терору та заборон. Вагому роль у цьому відіграло й духовенство Української греко- католицької церкви, яке зуміло виховати нову генерацію українців, дати поштовх національному пробудженню в Галичині, було голосом народу на міжнародній арені. Національно-просвітницька робота греко-католицьких єпископів, яку в радянській історіографії називали буржуазною, була спрямована на консолідацію народу в умовах геополітичних трансформацій. Сама націотворча стратегія і самого очільника УГКЦ митрополита Андрея Шептицького виявилася неоднорідною: по-перше, спрямовувалася на популяризацію українства за кордоном; по-друге, на виховання у громадян патріотизму, самоповаги та стремління до єдності; по-третє, на захист національних інтересів українців в умовах окупації до і під час Другої світової війни.

1. Бережанські вісті. - 1942. - 1 берез.

2. Ваврик М. По Васильянських монастирях / М. Ваврик. - Торонто: Вид-во оо. Василіян, 1958. - 286 с.

3. Вергун П. Отець Кирило Селецький / П. Вергун // Богословія. - 1988. - Т. LII, кн. 1-4. - С. 131-196.

4. Грицковян Я. Українська католицька література / Я. Гриц- ковян // Богословія. - 1990. - Т. 54, кн. 1-4. - С. 137-145.

5. Гуркіна С. Дві долі: греко-католицьке духовенство і радянська влада / С. Гуркіна // Схід - Захід: іст.-культуролог. зб. - 2008. - Вип. 11-12.- С. 265-282.

6. Зборівські вісті. - 1941. - 31 лип.

7. Зборівські вісті. - 1942. - 22 лют.

8. Компендіум соціальної доктрини Церкви / заг. ред. Л. Коваленко. - К. : КАЙРОС, 2008. - 549 с.

9. Кошетар У.П. Українська греко-католицька церква в суспільно-політичному житті Галичини (1900-1939 рр): навч. посіб. / У.П. Кошетар. - К. : МАУП, 2005. - 128 с.

10. Крип'якевич І. Нова історія України / І. Крип'якевич, М. Дольницький. - Детройт: Батьківщина, 1954. - 184 с.

11. Кушнір М. Перспективи українського християнського націоналізму / М. Кушнір. - Філадельфія: Америка, 1973. - 51 с.

12. Ленцик В. Патріярх і Кардинал Йосип Сліпий, як професор і ректор Богословської академії у Львові / В. Ленцик // Богословія. - 1984. - Т. XLVIII, кн. 1-4. - С. 123-131.

13. Лисенко О.Є. Релігійне питання у теорії та практиці українського націоналізму в І пол. ХХ ст. / О.Є. Лисенко // Український історичний журнал. - 2000. - № 1. - С. 29-50.

14. Марчук В.В. Українська греко-католицька церква в суспільному житті України ХХ ст. : автореф. дис... канд. іст. наук: 07.00.01 - історія України / В.В. Марчук; Прикарпатський ун-т ім. Василя Стефаника. - Чернівці, 2004. - 35 с.

15. Нагаєвський І. Католицька церква в минулому і сучасному України / І. Нагаєвський. - Філадельфія: Друкарня Америки, 1950. - 88 с.

16. Онуфрійчук Ф.Ф. Митрополит Андрей в служінні Богові, Українській православній Церкві і українському народові / Ф.Ф. Онуфрійчук. - Вінніпег: [б. в.], 1983. - 200 с.

17. Паславський І. Між Сходом і Заходом. Нарис з культурно- політичної історії української церкви / І. Паславський. - Львів: Стрім, 1994. - 144 с.

18. Томашівський С. Історія церкви на Україні / С. Томашівський. - Філадельфія: [б. в.], [б. р.] - 159 с.

19. Хоптюк Л. Життя та діяльність митрополита Андрея Шептицького (1865-1944) / Л. Хоптюк // Католицький щорічник. - К. : Вид. дім "КМ Academia", 1998. - С. 9-130.

20. Шептицький А. Осторога перед загрозою комунізму / А. Шептицький. - Унів. Друк. Св. Усп. Лаври Студ. Уставу, 1936. - 12 с.

21. Шептицький А. Твори Opera (морально- пасторальні) / А. Шептицький. - Рим: Вид-во укр. кат. у-ту ім. Климента Папи, 1983. - 548 с.

1. ANON (1942, March 1) Novi formy orhanizatsii ukrainskoi molodi [The New Forms of the Organization of Ukrainian Youth]. Berezhanski visti. P. 1. [In Ukrainian]

2. VAVRYK, M. (1958) Po Vasylianskykh monastyriakh [Through Basilians' Monasteries]. Toronto: Vydavnytstvo o. Vasylian. [In Ukrainian]

3. VERHUN, P. (1988) O. Kyrylo Seletskyi. Bohoslovia. Vol. 52, part. 1

4. Pp. 131-196. [In Ukrainian]

4. HRYTSKOVYAN, YA. (1990) Ukrainska katolytska literature [Ukrainian Catholic Literature]. Bohoslovia. Vol. 54, part. 1-4. Pp. 137-145. [In Ukrainian]

5. HURKINA, S. (2008) Dvi doli: hreko-katolytske dukhovenstvo i radianskavlada [The Two Fates: Greek Catholic Priesthood and Soviet Authority]. Skhid-Zakhid: Istoryko-kulturolohichnyi zbirnyk. 11-12. Pp. 265282. [In Ukrainian]

6. SHEPTYTSKY, A. (1941, July 31) Do ukrainskoho narodu! [To Ukrainian People!]. Zborivski visti. P. 2. [In Ukrainian]

7. SHEPTYTSKY, A. (1942, February 22) Poslannia Mytropolyta Andreia Sheptytskoho [Pastoral of Metropolitan Andrei Sheptytsky]. Zborivski visti. P. 2. [In Ukrainian]

8. KOVALENKO, L. (ed.) (2008) Kompendium sotsialnoi doktryny Tserkvy [The Compendium of the Church Social Doctrine]. Kyiv: KAIROS. [In Ukrainian]

9. KOSHETAR, U.P. (2005) Ukrainska hreko-katolytska tserkva v suspilno-politychnomu zhytti Halychyny (1900-1939): Navchalnyi posibnyk

10. [The Ukrainian Greek Catholic Church in the Social and Political Life of Galicia (1900-1939): Coursebook]. Kyiv: MAUP, 2005. [In Ukrainian]

11. KRYPIAKEVYCH, I.; DOLNYTSKYI, M. (1954) Nova istoriia Ukrainy [The Modern History of Ukraine]. Detroit: Batkivshchyna. [In Ukrainian]

12. KUSHNIR, M. (1973) Perspektyvy ukrainskoho khrystyianskoho natsionalismu [The Perspectives of Ukrainian Christian Nationalism]. Philadelphia: Ameryka. [In Ukrainian]

13. LENTSYK, V. (1984) Patriiarkh i Kardynal Yosyp Slipyi yak professor i rector Bohoslovskoi akademii u Lvovi [Patriarch and Cardinal Joseph Slipy: Professor and President of the Lviv Theological Academy]. Bohoslovia. Vol. 43, part. 1-4. Pp. 123-131. [In Ukrainian]

14. LYSENKO, O.YE. (2000) Relihiine pytannia u teorii ta praktytsi ukrainskoho natsionalismu v I pol. XX st. [The Question of Religion in the Theory and Practice of Ukrainian Nationalism in the 1st half of 20th Century]. Ukrainskyi istorychnyi zhurnal. 1. Pp. 29-50. [In Ukrainian]

15. MARCHUK, V.V. (2004) Ukrainska hreko-katolytska tserkva v suspilnomu zhytti Ukrainy XX st. [The Ukrainian Greek Cathollic Church in the Social Life of Ukraine of 20th Century]. Abstract of unpublished thesis (Ph. D. in History), Vasyl Stefanyk Precarpathian University. [In Ukrainian]

16. NAHAiEvSkYi, I. (1950) Katolytska tserkva v mynulomu i suchasnomu Ukrainy [The Catholic Church in the Past and Present of Ukraine]. Philadelphia: Drukarnia Ameryky. [In Ukrainian] T. Pshenychnyi, Ph. D. in History, Assistant Professor Taras Shevchenko National University of Kyiv, Kyiv, Ukraine

17. ONUFRIICHUK, F.F. (1983) Mytropolyt Andrei v sluzhinni Bohovi [Metropolitan Andrei in the Service of God]. Winnipeg: [s.n.] [In Ukrainian]

18. PASLAVSKYI, I. (1994) Mizh Skhodom i Zakhodom. Narys z kulturno-politychnoi istorii ukrainskoi tserkvy [Between the East and the West. Essays on the Cultural and Political History of the Ukrainian Church]. Lviv: Strim. [In Ukrainian]

19. TOMASHIVSkYi, S. (n.d.) Istoriia tserkvy na Ukraini [Church History in Ukraine]. Pfiladelphia: [s.n.] [In Ukrainian]

20. KHOPTIUK, L. (1998) Zhyttia ta diialnist mytropolyta Andreia Sheptytskoho (1865-1944) [The Life and Activity of Metropolitan Andrei Sheptytsky (1865-1944)]. In: Katolytskyi shchorichnyk. Kyiv: Vydavnychyi dim "КМ Academia". Pp. 9-130. [In Ukrainian]

21. SHEPTYTSKY, A. (1936) Ostoroha pered zahrozoiu komunizmu [The Caution against the Danger of Communism]. Univ: Drukarnia Sviato-Uspenskoi Lavry Studiiskoho Ustavu. [In Ukrainian]

22. SHEPTYTSKY, A. (1983) Tvory Opera (moralno-pastoralni) [`Opera' Works (Moral and Pastoral)]. Rome: vydavnytstvo Ukrainskoho katolytskoho universutetu im. Klymenta Papy. [In Ukrainian]

Размещено на Allbest.ru