Чарльз Ханмер Діксон – перший британський консул у Сухум-Кале (1858-1865 рр.)

Abstract

The first essay in a series of works on the history of the British consulates on the Black Sea coast of the West Caucasus, dedicated to the first consul in the port city of Souk- houm-Kale Charles Hanmer Dickson (1858-1865), who in the difficult conditions of The Caucasus War (1859-1864) worthily defended the imperial interests of the Great Britain

According to his activities in the Caucasus, the British consul left a large documentary complex that reveals political, economic, military, demographic, ethnographic, and other aspects of development of these territories. All this testified to the great interest of the British Crown in the Caucasus region, its desire to be actively involved in trans-Caucasian trade, in every way limiting the possibilities of the Russian Empire in contacts with the Caspian coast and India.

The article reveals the life of Charles Dickson (1824-1869), his formation as a diplomat from the Vice-Consul in Benghazi (Libya) to the Consul in Canea (Island of Crete). Particular attention is paid to the reports of the consul during his stay in the Caucasus, which clearly characterizes the processes that took place not only in the subordinate district, but also in the Black Sea-Azov region in general.

The importance of consular reports and diplomatic correspondence as sources for the reconstruction of the historical past is once again emphasized.

Keywords: diplomacy, consulate, Great Britain, foreign policy, Soukhoum, Charles Dickson, Caucasus, Caucasian War, Island of Crete

Все більшої популярності в українській історичній науці набувають проблеми місця та ролі дипломатичних представництв іноземних держав у соціально-економічному розвитку мікрорегіонів, міст і громад. З іншого боку українські історики відкрили для себе безцінне джерело - консульські звіти, що надають власний і неповторний погляд на економічне, культурне та суспільно-політичне життя країни перебування та регіону, який обслуговувало дипломатичне представництво.

Серед новітніх дослідників, які активно долучилися до вивчення історії консульських установ та їхньої звітної документації треба відзначити В. Ададурова, Л. Вовчук, І. Жалобу, В. Константінову, І. Лимана, І. Матяш, С. Павленко, Р. Сироту, О. Тригуба, О. Феденко, Б. Чуму й інших. Натомість, не дивлячись на активізацію дослідницької роботи у цій царині, на ній ще присутнє безліч білих плям (якщо не сказати більше: це велика біла пляма, на якій почали з'являтися темні вкраплення). Саме це й спонукає автора до дослідницької праці у даному проблемному полі.

Дана робота ставить за мету розпочати цикл статей, що присвячені діяльності консульств Великої Британії у портових містах Західного Кавказу. Перші три роботи у цій серії присвячені британському консульству у місті Сухум, що офіційно діяло протягом десятиліття у 1858-1867 рр. За цей час тут працювало 4 консули й один віце-консул: Чарльз Діксон (1858-1865) та його помічник, віце-консул у Редут-Кале Чарльз Кемерон (1858-1859), Герман (1865-1866), Вільям Пелгрейв (1866-1867) і Роберт Вілкінсон (1867).

Історіографія даного питання досить незначна й обмежується окремими згадками про предмет дослідження (О. Тригуб і Л. Вовчук, А. Абашидзе, Г. Дзідзарія). Разом з тим, навіть у попередніх працях автора (а також і співавтора - Л. Вовчук), про які згадано вище, присутні окремі неточності, які пов'язані як з браком джерел, так і з помилками, що присутні у використаних джерелах (це питання заслуговує окремої аналітичної джерелознавчої розробки). Тому усі фактологічні розбіжності з нашими попередніми роботами, які може спостерігати прискіпливий дослідник у цій праці, є результатом уточнень унаслідок розширення джерельної бази, що, у перспективі, буде продовжуватися й далі.

У 1806 р. розпочалася нова російсько-турецька війна (1806-1812 рр.). Не дивлячись на те, що приводом до війни були події у Молдавії та Валахії (зміна правителів у цих князівствах повинна була відбуватися за погодженням із царським урядом, що призвело до введення туди російських військ після відставки обох господарів), воєнні дії з перемінним успіхом точилися і на кавказькому фронті. У 1810 р. Чорноморський флот Російської імперії оточив з моря фортецю Сухум-Кале і морський десант, вибивши турецький гарнізон з міста, зайняв сухумську фортецю (11 липня). У результаті столиця Абхазького князівства відійшла до Російської імперії, що посилило стратегічні позиції останньої на Кавказі та східночорноморському узбережжі. З цього приводу 6 серпня 1810 р. головноуправляючий Грузією (1809-1811) О. Тормасов захоплено вітав міністра закордонних справ М. Румянцева з «отриманням Сухумської фортеці, що панує над всім народом абхазьким... і що робить нас тепер повними володарями того берега Чорного моря».

Того ж - 1810 року, Сухум-Кале було перейменовано у Сухум (саме таку назву носило місто у часи Російської імперії і носить на сучасному етапі з 1992 р.), але у британських звітах продовжувала використовуватися турецька назва - Сухум-Кале, що й пояснює використання даного топоніму у назві статті.

До російського панування турецьке містечко Сухум-Кале представляло собою досить жвавий торгово-військовий населений пункт з населенням близько 6 тисяч осіб і за свідченням відомого генерала Миколи Раєвського (1801-1843) «був містом багатим, здоровим, веселим, торгівля у ньому кипіла; тут був ринок невільниць», але після взяття міста російською армією «Сухум мало-по-малу руйнувався: турецькі саклі розвалювалися, канави не підтримувалися. До тридцятих років Сухум представляв ще більш жалюгідну картину. Канави засмітилися і заросли кущами. Фортечний рів був заповнений нечистотами та відходами, які солдатами звалювалися через амбразури; від цього повітря біля фортеці був зараженим. Гарнізон фортеці був у важкому санітарному стані... З 659 чоловік гарнізону в рік помирало 154 особи, тобто, страшно сказати, менше ніж за п'ять років гарнізон Сухума знищувався».

Рис. 1. Вид на Сухум-Кале часів діяльності англійського консульства (1860-ті роки) (ілюстрація: London News, Vol. XLIX, September 15, 1866)

Не дивлячись на це, у 1832 р., з відкриттям митної застави, Сухум повільно почав перетворюватися на головний експортно-імпортний пункт Абхазії. У 1848 р. місто було визнане портовим й отримало низку податкових пільг. Протягом 1840-х - початку 1850-х років місто почало відроджуватися. Це значно цікавило і тривожило британський торговий бізнес, який був зосереджений у Трапезунді та постачав товари до Грузії, Імеретії, Мінгрелії та по всьому узбережжю.

Окрім цього англійці прагнули отримати вплив і на політичне становище Кавказького регіону, підтримуючи антиросійський визвольний рух народів Кавказу (про це яскраво свідчить інтерес до цих подій консулів у Трапезунді, Батумі та Сухумі). Тривожили британців і успіхи Російської імперії у просуванні в напрямку Закавказзя, що утискало Персію, яку Британська імперія хотіла перетворити на сильну буферну державу, що перешкоджала б російському наближенню до Індії тощо. Один з ідеологів англійської буржуазії Девід Уркарт (Даудбей) писав про стратегічне значення Кавказу: «Якщо Персія є заставою Індії, то ще в більшій мірі нею є Черкесія, яка захищає Афганістан і яка, нарівні з Персією, захищає й Індію». Так Британська імперія міркувала про прагнення протидіяти загрозам своїй найбагатшій колонії - Індії.

Після завершення Кримської війни (1853-1856) Російська імперія повернула собі Абхазію, але ситуація на Північному Кавказі була складною. Після підписання Паризького миру 1856 р. царський уряд зосередився на підкоренні Кавказу, що розпочало новий виток російсько-кавказької війни (1859-1864), яка тривала до 1864 р.

Правлячі кола Британської імперії ставили своїм завданням затягнути Кавказьку війну, виснажити військові й економічні ресурси Росії та домогтися в кінці кінців перетворення Кавказу на свою колонію для збуту товарів. Відразу після закінчення війни англійські розвідники знову розгорнули серед горців широку антиросійську пропаганду, організовували військові провокації, політичні диверсії. На думку А.П. Берже «Англія заснувала консульства у портових містах східного берега [Чорного моря] і за допомогою цього заходу та впливу на Туреччину шляхом інтриг налаштувала проти Росії горян». Натомість поряд з військово-політичними, проводилася розвідка й економічного характеру, яка, на наше переконання, була все ж ключовою.

Повертаючись до консульства у Сухумі, зазначимо, що рішення про його відкриття було прийнято, ймовірніше за все, в кінці 1857 р., а призначення першого консула, яким став Чарльз Діксон, відбулося 12 січня 1858 р. Офіційно Ч. Діксона призначили «консулом при портах Сухум-Кале і Редут-Кале», а 20 квітня 1858 р. його помічником було призначено віце- консула Чарльза Кемерона.

Рис. 2. Загальний вигляд фортеці Сухум-Кале (гравюра невідомого автора)

З цього приводу дописувач «Отечественных записок» С.Н. Рижов у 1859 р. писав: «У Сухум-Кале, до військового табору - консул! Там, де ніколи не було ніякого консула! Це правда: Сухум навіть не місто; одна вулиця становить все його багатство. І до війни Англія тут не тримала консула. Представник її, також як і Франції, для всього Кавказького регіону був у Тифлісі. Після війни більш довірлива Франція послала знову свого консула туди ж; але Англія змінилася у цьому відношенні. У Тифлісі їй нічого було спостерігати, а консулів вона не призначає туди, де їй немає потреби... Відправила вона його у те місце, де немає ні громади, ні розваг, де взамін усього цього робить візит безперестанку виснажлива лихоманка, де можна вийти за межі укріплення (не знаю як назвати Сухум-Кале, точно також, як і Редут-Кале; те й інше - не місто; укріплення тут також ніякого немає), без побоювання бути вбитим.

Але, словом, Англія краще за всіх на світі знає, де їй потрібен консул. О! Вона прекрасно вивчила все Чорне море та його узбережжя під час останньої війни. Тепер у неї для цих місць є такі карти, де все Чорне море та його береги, з усіма їх подробицями видно як на долоні».

Що ж собою представляв перший британський консул у Сухум-Кале.

Чарльз Ханмер Діксон (Charles Hanmer Dickson, 1824-1869), есквайр, член Королівського географічного товариства та член Лондонського Королівського азіатського товариства. Народився у Тріполі (Лівія, Османська імперія) 29 серпня 1824 р. в родині військово- морського лікаря, доктора медичних наук Джона Діксона (John Dickson, ?-1847). Останній був великим другом британського дипломата та багаторічного генерального консула Великобританії у Тріполі Ханмера Уоррінгтона (Hanmer George Warrington, 1776-1847), який у 1814 р. був призначений на свою посаду у Тріполі і вже у 1815 р. запросив до себе Дж. Діксона в якості хірурга Королівського флоту. За дозволом Адміралтейства Діксон протягом 1817-1826 рр. виконував обов'язки персонального лікаря правителя Тріполі Юсуфа Паші Караманлі, а згодом виконував обов'язки лікаря при тріполійському дворі до своєї смерті (27 лютого 1847 р.).

Деякі дослідники (Дж. Райт, І. Жирон) стверджують, що Дж. Діксон був зятем Х. Уоррінгтона, який і посприяв легкому старту на дипломатичному поприщі для свого онука Чарльза. До того ж приставка Ханмер в імені є певним підтвердженням цієї думки.

Першим кроком у дипломатичній кар'єрі 21-річного Ч. Діксона стало призначення 9 липня 1846 р. на посаду віце-консула у Бенгазі (Лівія), що входив до тріполійського генерального консулату, де він пробув до 16 березня 1847 р. 31 січня 1849 р. був направлений віце-консулом до Гадамеса (Лівія). До обов'язків Діксона входило спостереження за транс-сахарською торгівлею та складання звітів про неї, просування торгових інтересів Великобританії та підрив французьких інтересів у регіоні. З ростом впливу Франції у сусідньому Алжирі виник реальний страх перед збройними зіткненнями між англійцями та французами, які все частіше освоювали цей район з власних аванпостів пустелі.

У 1854 р. Ч. Діксона було направлено в якості перекладача до складу Британського експедиційного корпусу, який прибув у Туреччину в 1854 р. у зв'язку з початком чергової Східної (Кримської) війни. Діксон був призначений перекладачем генерал-майора лорда де Роса, а згодом до генерал-майора (пізніше - головнокомандуючого) герцога Кембриджського, командуючого Першим відділом армії. За участь у битвах на Альмі, за Балаклаву та Інкерман отримав Кримську медаль із відповідними застібками до кожної з битв в яких він брав участь (рис. 3; у Ч. Діксона не було лише верхньої застібки - «Севастополь»).

Рис. 3. Кримська медаль з повним комплектом застібок (срібло, Британія)

Після від'їзду герцога Кембриджського до Англії у січні 1855 р. він був призначений перекладачем та особистим секретарем бригадного генерала (пізніше генерал-майора) лорда Вілья- ма Полета, командувача Королівськими військами на Босфорі та Дарданеллах, а згодом перейшов на службу до його наступника генерал- майора Генрі Стокса, який у 1857 р. залишив службу і перейшов у відділ кореспонденції при військовому міністерстві. У свою чергу, Ч. Діксон також повернувся до дипломатичної роботи і вже 12 січня 1858 р. його було призначено консулом до портів Сухум-Кале та Редут-Кале.

3 квітня 1858 р. Діксон отримав дозвіл Королеви на прийняття та носіння імператорського ордену Меджида 5 ступеня (Османська імперія), який було надано османським султаном «як знак визнання Його Величністю [Султаном] заслуг у діях проти ворога під час останньої війни».

По дорозі до Сухум-Кале та Тифлісу на пароплаві «Аккерман» новопризначеного консула зустрів вже згадуваний нами автор подорожніх записок про Кавказ С.Н. Рижов, який наступним чином описує молодого дипломата:

«Прибуття пароплава дало мені можливість переселитися на нову квартиру, в каюту, де, після семиденного голоду, можна було мати все, що завгодно. Англійський консул був приємний співрозмовник, але наступного дня спозаранку він їхав до Тифлісу і тому ми намагалися розпитати один в одного все, що нас цікавило. Йому хотілося дізнатися від мене ближче про край, і тому в невгамовній бесіді пройшов у нас весь вечір, що закінчився вечерею. Бажаючи випробувати його орієнтальні пізнання, я вступив з ним у розмову турецькою мовою і виявилося, що він дуже сильний у константинопольській говірці, але арабської та перської мов зовсім не знав; з капітаном пароплава він завів розмову італійською, так-що наша каюта представляла в цей час вигляд маленького Вавилона. На ранок потрібно було поклопотатися про його відправлення, так-як він сам не знав зовсім цього краю і не говорив жодною з тих мов, які були тут у вжитку. ...До Тифліса він вважав за краще відправитися верхи. Не знаю, витримав він подібну подорож протягом більш ніж 300 верст».

Облаштувавшись у Сухум-Кале, Ч. Діксон взявся до роботи. Звісно, як і для будь- якого консула, головним його завданням було просування британських торгівельних інтересів. Про це свідчить економічна частина звітів Діксона, що опубліковані у щорічнику (пізніше щомісячнику) «Commercial Reports». Зміст цієї частини звітної документації свідчить, що вони мало відрізняються від загальноприйнятої звітності британських консулів інших портових міст чорноморсько-азовського узбережжя.

Основна увага економічної частини рапортів зверталася на морське та каботажне судноплавство (кількість, прапор і тоннаж судна тощо), характер експортно-імпортних операцій (вид товарів, їх кількість і вартість (як у місцевій валюті - рублях, так і в англійських фунтах), призначення товарів тощо), обмінний курс англійських фунтів, внутрішня торгівля між окремими місцевостями Кавказу (Абхазія, Мінгрелія, Самурзакан тощо), характер та опис місцевості з особливостями судноплавства та наявністю маяків, характеристика місцевих доріг (оригінали звітів мали, скоріше за все, й їхні плани та карти), урожайність і стан місцевого сільського господарства, вирощувані культури та перспективи торгівлі ними та багато інших важливих характеристик консульського округу.

Цікаво відмітити, що якщо у 1858-1862 рр. сухумський порт відвідували торгові кораблі лише російської та турецької прописки, то у 1863 р. до Сухум-Кале вперше завітало судно під британським прапором «Orilla», яке доставило для російської компанії (вантаж призначався для військово-морського відомства) 323 тони англійського вугілля з НьюКасла. У зворотному напрямку судно завантажилося у Поті індійською кукурудзою. Наступного, 1864 року, до сухумського порту, окрім російських і турецьких суден, зайшли торгові кораблі Австрії, Пруссії й Італії. Це свідчило про те, що кавказькі порти активніше включалися до європейської міжнародної торгівлі.

Стосовно Великобританії, то необхідно згадати, що 31 грудня 1858 р. (12 січня 1859 р.) було укладено оновлений російсько-британський трактат про торгівлю та мореплавство, який гарантував обом сторонам «взаємну свободу торгівлі та мореплавства... [та] абсолютно вільний і безпечний вхід їх суднам і вантажам в усі міста, порти і річки держави та володінь іншої сторони» у разі дозволу перебувати там іноземцям. Отже, обидві держави прагнули до розширення взаємовигідних торгівельних відносин.

Окрім економічної, важливою була і політична складова роботи королівських дипломатичних агентів. Досить точно на цю тему зазначає британська дослідниця Россер- Оуен у своїй магістерській дисертації: «Багато британських консулів виходили далеко за межі свого службового обов'язку. Вони грали певну роль у допомозі черкеським біженцям, зокрема, .виконуючи роль посередників між біженцями та Портою, або між Портою та британським урядом, а також консультуючи османські урядові кола у виробленні стратегії переселення біженців.

Одним із прикладів подібного посередництва є відправка петицій від черкеських біженців. Так, у квітні 1864 року королеві Вікторії було відправлено петицію з проханням допомоги з боку британського уряду у вигнанні росіян з черкеських територій, або, хоча б, забезпечити їм безпечний прохід в Османську імперію».

Найвірогідніше, що одним із посередників передачі зазначеної петиції був Ч. Діксон. Тим більше, що він вже виконував подібну роль у серпні 1861 р., коли отримав «Лист уповноважених від Черкеського народу до Англійської держави шанованому беку (консулу Діксону), що знаходиться у Сухумі, від 5 серпня 1861 року», де черкеси висловлюють надію на підтримку Англії у збережені їхньої свободи та британське посередництво перед російським урядом у відстоюванні черкеської самобутності (у 1867 р. подібну роль виконав його наступник В. Палгрейв, передавши чергову петицію абхазців британському консулу у Траб- зоні). Отже, роль сухумського консульства в якості посередника беззаперечна.

Натомість ключовою (у випадку з консулом у Сухум-Кале), на наше глибоке переконання, була роль спостерігача-розвідника. Сухумський консул уважно слідкував за подіями підвідомчої йому території, оскільки регулярно відправляв через британське посольство у Константинополі до Лондона конфіденційні (таємні) доповіді про ситуацію на

Кавказі й останні події завершального («черкеського», 1859-1864) етапу Кавказької війни (1817-1864) (у розпал бойових дій і черкеської еміграції листи до секретаря Foreign Office були щомісячними, а інколи і частіше, а в кінці 1864 р. вони стали щотижневими).

Так, у 1860 р. в своєму звіті від 17 листопада Ч. Діксон описав міграційні процеси щодо переселення черкесів до Туреччини, зазначивши, що лише через Сухум-Кале до Трабзона протягом 1860 р. кораблями Російського товариства пароплавства і торгівлі (з Керчі та Суджук-Кале) переправилося 2500 черкеських сімей, а ще 500 осіб прибуло суходолом через Цебельду з «Кавказької лінії».

Не забув консул і про військові питання, зазначивши, що черкеське населення, яке залишилося, активно готувалося до енергійного спротиву з розрахунком зберегти свою незалежність. У той же час доповідь повідомляла про збільшення Кавказької армії князя Баратинського, де лише правий фланг складав близько 40 тисяч осіб, посилення укріплень по Кавказькій лінії та плани побудови нових фортів тощо.

У подальшому Ч. Діксон досить детально описував події, що відбувалися на Кавказі, процес підкорення місцевих племен горців, воєнні дії (як дрібні сутички, так і ключові битви російської армії з кавказцями), міграційні процеси з вказівкою кількості сімей та їх племінної належності, що переселялися до Османської імперії тощо.

Так щодо вигнання кавказців Ч. Діксон у звіті від 13 квітня 1864 р. зазначав, що після того, як їх земля була знищена вогнем і мечем, міграція до Туреччини залишається єдиною альтернативою для горців, які відмовляються переселятися у степи Кубані та вступати до ополчення. Загалом даний звіт описує усю трагедію міграційного процесу: залишення споконвічних земель і власних будинків, продаж за безцінь («декілька паперових рублів») коней і великої рогатої худоби, загибель у морі через переповненість човнів, страх репресій зі сторони російської влади тощо. У звіті від 4 листопада 1864 р. Ч. Діксон розповідає про страхіття переправлення майже 2,5 тисяч черкесів на о. Кіпр, третина з яких по дорозі померла від хвороб, вбивств, виснаження, голоду тощо. Згідно з подальшими консульськими звітами, такі випадки були непоодинокими і під час таких вимушених переселень морськими шляхами гинуло від 30 до 50% кавказьких переселенців. Таким чином, унаслідок тотальної депортації та геноциду кавказьких народів, за словами Ч. Діксона, «видно, як ця прекрасна земля швидко перетворюється від устя Кубані до устя Інгурі в один величезний пустир».

Загалом звіти Ч. Діксона й інших британських дипломатів на сьогодні є одним із найбільш повних та об'єктивних джерел у вивченні подій Кавказької війни, депортації горців і загалом історії Кавказу для більшості зарубіжних дослідників. Вивчення фактологічно багатих і досить повних звітів і листування британських консулів в українських портових містах дасть можливість по новому поглянути на історію українських земель ХІХ - початку ХХ ст. і перші дослідження, які вже почали з'являтися, повністю підтверджують правильність цього новітнього напрямку у вітчизняній історичній науці.

Отже, ми бачимо, що діяльність Ч. Діксона на посаді британського консула у Су- хум-Кале була досить плідною та багатогранною. У той же час, 14 січня 1865 р. було прийнято рішення про його переведення на посаду консула на о. Крит, де він оселився у тогочасній столиці - місті Ханья (рис. 4). Як і у випадку в Сухум-Кале, де він перебував у центрі подій Кавказької війни, так і в Ханьї Ч. Діксон опинився у вирії Критського повстання 1866-69 рр. Складається враження, що Foreign Office знав про повстання і цілеспрямовано відправив туди саме Діксона, який вже мав відповідний досвід.

Роль і місце Ч. Діксона у подіях на о. Крит яскраво розкрито у наративах сучасника подій, консула США на о. Крит Вільяма Стільмана та праці про Критське повстання сучасного історика Міка МакТіернана. Єдине, що хотілося б згадати у розрізі нашої оповіді, це характеристика Чарльза Діксона як людини та дипломата, яку дає В. Стільман:

Рис. 4. Вигляд міста Ханья (о. Крит) з моря (листівка кінця ХІХ - початку ХХ ст.)

«Англійський консул, пан Діксон, людина самого гуманного характеру і цілковитої чесності, відчував прикру слабкість перед офіційною владою та величезну повагу до турків у поєднанні з англійською вродженою неприязню до грека. Більш того, він отримав наказ співпрацювати зі своїм французьким колегою, і, з його сумлінним і нічого не підозрюючим характером, він не міг зрівнятися з цим інтриганом і брехуном, який тягнув його куди завгодно. Це було схоже на поєднання вірного дога з брудною базарною собакою». І далі називав його: «занадто чесним і щирим», «турколюбом (рМІоїїютап) найвищого ступеня» і додавши у своїй автобіографічній книзі: «особливо чесним, але занадто проту- рецьким». Отже, в очах сучасників це була щира, відверта, правдива, сумлінна та дисциплінована людина, яка була вірною своїм обов'язкам, але відверто протурецькою, що уло наслідком народження та виховання в Османській імперії.

У 1868 р. Діксон, ймовірно, захворів і поїхав з острова Крит до Константинополя, де оселився в європейській частині міста під назвою Пера (Рега, зараз Веуо^іи). При цьому він продовжував перебувати на посаді консула на о. Крит. 8 липня 1869 р. Чарльз Діксон помер у Пера та був похований на британському кладовищі Хайдар- паша у Стамбулі, де могила збереглася до сьогодні (рис. 5).

Рис. 5. Могила Ч.Х. Діксона на британському кладовищі Хайдар-паша у Стамбулі

Отже, діяльність Ч. Діксона у Сухум- Кале була плідною та багатогранною. Його перебування на посаді консула у цьому портовому містечку було найдовшим і припало на складний період завершального етапу Кавказької війни (1859-1864), що відобразилося на усій діяльності британського дипломата.

Размещено на Allbest.ru