Світоглядні підстави української національної ідеї

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Світоглядні підстави української національної ідеї

С.В. Сторожук

Анотація

нація модерністський ідея

У статті висвітлено світоглядні підстави національної ідеї та розкрито основні чинники становлення української національної ідеї. Показано, що незважаючи на велику кількість вітчизняних наукових та політологічних праць, присвячених даній тематиці, до нашого часу українці не мають такої ідеї, яка б могла консолідувати розрізнене політичними спекуляціями суспільство. На цьому тлі підкреслено, що становлення національної ідеї тісно співвідноситься з домінуючим у певному соціокультурному просторі концептом «нація». Поряд з іншим висвітлено теоретичні відмінності традиціоналістського та модерністського підходу розуміння нації та показано їх теоретичний і практичний потенціал в процесі конструювання національної ідеї. Особлива увага у статті приділяється специфіці формування української національної ідеї, зародження якої відбулося у ХІХ ст. у творчій спадщині Т. Шевченка. Однак, в силу політичних та соціокультурних обставин тогочасного українського суспільства українська (політична та культурна) еліта не змогла сформувати загальної для всього населення консолідуючої ідеї. Це завдання, в черговий раз, взяв на себе український народ, зокрема, українське студентство, яке сформувало українську національну ідею - Європейський вибір України.

Аннотация

Сторожук С.В. Мировоззренческие основания украинской национальной идеи.

В статье освещены мировоззренческие основания национальной идеи и раскрыты основные факторы становления украинской национальной идеи. Показано, что несмотря на большое количество отечественных научных и политологических трудов посвященных данной тематике, до нашего времени украинцы не имеют такой идеи, которая могла бы консолидировать разрозненное политическими спекуляциями общество. На этом фоне подчеркнуто, что становление национальной идеи тесно соотносится с доминирующим в определенном социокультурном пространстве концептом «нация». Среди прочего проанализированы теоретические различия традиционалистского и модернистского подхода понимания нации и показано их теоретический и практический потенциал в процессе конструирования национальной идеи. Особое внимание в статье уделяется специфике формирования украинской национальной идеи, становление которой тесно связано с творческим наследием Т. Шевченко. Однако, в силу политических и социокультурных обстоятельствах украинского общества в XIX в. украинская (политическая и культурная) элита не смогла сформировать общей для всего населения консолидирующей идеи. Эту задачу, в очередной раз, взял на себя украинский народ, в частности, украинские студенты, которые и сформировали украинскую национальную идею - Европейский выбор Украины.

Ключевые слова: национальная идея, национальное сознание, нация, культура, элита.

Abstract

Storozhuk S.V. World outlook basis of Ukrainian national idea. The article deals with the world outlook basis of the national idea and reveals the main factors of formation of Ukrainian national idea. It is shown that despite the large number of national scientific and political books devoted to this subject in our time Ukrainian do not have this idea that would consolidate society fractured by political speculations. Against this background, it is emphasized that the establishment of the national idea is closely correlated with the concept of «nation» dominating in a social and cultural space. The theoretical differences between traditionalist and modernist approach and understanding of the nation are highlighted and their theoretical and practical potential in the process of construction of national idea is shown. Particular attention is paid in the article to the specifics in the formation of Ukrainian national idea, the birth of which had taken place in the nineteenth century in the creative legacy of Taras Shevchenko. However, due to political and cultural circumstances of that time Ukrainian (political and cultural) elite was not able to form a consolidating idea for the entire population. This task, once again, was undertaken by the Ukrainian people, including Ukrainian students, who formed the Ukrainian national idea as Ukraine's European choice.

Keywords: national idea, national conscience, nation, culture, elite.

Основна частина

Постановка проблеми. Складні, неоднозначні та трагічні події, що відбувалися в Україні на зламі 2013-2014 рр. у засобах Мас-медіа та науковій літературі красномовно назвали «Революцією гідності». Не вдаючись в оцінку цієї назви та тих подій, що відбувалися на київському Майдані, зазначимо лише очевидне - «Україна стоїть перед сфінксом майбутнього» [4, с. 1-6.]. Саме тому в цей переломний момент, відбувається ревізія та переоцінка суспільних цінностей, в наукову та публіцистичну літературу повертаються питання, які вже вважалися історією та пережитком минулого. Серед них особливо актуальним в контексті останніх подій у Східних регіонах країни постає питання про умови української національної консолідації, яку може забезпечити лише формування української національної ідеї.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Зауважимо, що на основі теоретичної спадщини таких вітчизняних мислителів, науковців та політологів як В. Лісовий, В. Липинський, Ю. Чорноморець, В. Карпенко, А. Голембіовська, А. Павловський, М. Штокало, Ю. Сидоренко, В. Володін, В. Винниченко, І. Огієнко, В. Пасічник, Ф. Медвідь М. Головатий, В. Горський, Я. Грицак, Я. Дашкевич, М. Жулинський, О. Забужко В. Кафарський, Ф. Кирилюк, І. Кресіна, В. Лизанчук, В. Мороз, Ю. Римаренко, Л. Ребет, М. Розумний, М. Томенко, О. Шморгун та ін. роз'яснено багато теоретичних і практичних аспектів проблеми української національної консолідації. Та чи можемо ми говорити про те, що нині ця проблема є остаточно з'ясованою? Чи сформовано таку національну ідею, яка б могла консолідувати розрізнене за мовними, етнічними, релігійними тощо чинниками українське суспільство?

Мета статті. Як відомо, сьогодні ми маємо безліч політичних конструктів, які пропонують різні, часом навіть полярні, шляхи вирішення політичної кризи та соціального конфлікту в Україні. Однак, звернувшись до їх детального розгляду, нескладно помітити, що вони мають не стільки консолідуючу, скільки дезінтегруючу роль. Безумовно, така ситуація зумовлює питання про те, чому ці політичні конструкти не працюють? В чому ж дійсна причина того, що українці протягом 23-х років незалежності були нездатні створити власної національної ідеї і чи змінилася ця ситуація сьогодні? Зважаючи на сказане, метою даної роботи є висвітлення основних світоглядних та соціокультурних чинників становлення української національної ідеї.

Виклад основного матеріалу. Як правомірно зазначав один із засновників української націології Л. Ребет, протягом тривалого часу консолідуючою силою суспільства була релігійна ідея. Проте, в нових історичних умовах, тобто з кінця XIX століття - цю функцію «перейняла національна ідея» [11, с. 132]. Цей засадничий для сучасної української громадянської політики принцип, на жаль, поки що не отримав свого концептуального оформлення, адже сьогодні, його застосовують у трьох основних значеннях. Насамперед, ним позначають будь-яку, важливу для більшої частини суспільства ідею, що здатна об'єднувати спільноту. Показовим в цьому випадку є виступ Л. Кучми, присвячений 12-й річниці незалежності України, де він стверджував: «Україна - як єдина цілісність, як стабільне суспільство, як мирна територія і прогнозована держава відбулася завдяки, перш за все, могутній консолідуючій силі державницької національної ідеї, високопрофесійному менеджменту, мудрості народу і відповідальності зрілих верств його еліти» [9]. Уривок виступу другого президента України досить однозначно виявляє особливості тлумачення національної ідеї у 2003 р. - державництво та мир мали б консолідувати суспільство. Цілком очевидно, що в сучасних соціокультурних умовах слова Л. Кучми звучали б досить актуально, та чи могло їх почути тогочасне українське суспільство?

Більш плідною, в той час, видавалася ідея творення ефективної економіки, яка б забезпечила всезагальний добробут. До цього економічного складника інколи додавали й політичний: українська національна ідея - це ідея створення цивілізованої, демократичної, економічно потужної України. Цілком очевидно, що всі ці ідеї мають всезагальний характер і можуть отримати громадянську підтримку. Разом з тим, ні в кого не викликає сумніву й те, що національна ідея кожного народу несе в собі щось неповторне, властиве тільки даній нації, що дозволяє називати її українською, російською, американською тощо національною ідеєю. Тим часом, ідея європеїзованої, демократичної держави є радше інтернаціональною, аніж національною.

Зважаючи на недоліки згаданого підходу, більшість сучасних українських дослідників схиляється до думки, що національну ідею можна розглядати або ж як ідею нації, або ж через «особливості національної свідомості» (В. Лісовий), з якими пов'язані національні ідеали («мрії») та призначення нації («місія») тощо. В даному контексті, хочеться звернути увагу на ототожнення висловів «ідея нації» та «національна ідея», яке, на наш погляд, є не зовсім правомірним. Підходячи до цього питання з філософської точки зору, зазначимо, що ідея нації - це будь-яке розумове утворення, уявлення чи образ, що сформовані певною спільнотою й націлені на певну перспективу. Загалом під ідеєю нації можна розглядати будь - яку, не обов'язково консолідуючу ідею. В свою чергу, національна ідея або українська національна ідея передбачає певну унікальність, індивідуалізацію нації. Така індивідуалізація формується історично, однак конкретизується в певний історичний момент і в певних соціокультурних умовах.

Цілком очевидно, що підкреслена нами неоднозначність тлумачення національної ідеї, у сукупності з відсутністю західних досліджень даної проблеми, дає повне право зі зневагою відкинути даний політичний конструкт. Однак, такий підхід був би зовсім поверховим. Оскільки звернувшись до праць як зарубіжних, так і вітчизняних філософів та суспільствознавців можемо з впевненістю говорити про те, що іманентно специфіка національної ідеї випливає з домінуючого в певному соціокультурному контексті визначення поняття «нація». Сьогодні, щодо специфіки визначення змісту останнього, яскраво спостерігається змагання двох підходів - традиціоналізму (примордіалізму та переніалізму) і модернізму.

Підкреслимо, що суттєві змістовні відмінності західноєвропейських модерністських концепцій тісно співвідносять з рядом спільних їм усім ідей, зокрема, всі вони погоджуються з тим, що формування націй починається в кінці XVIII - початку ХІХ століття. В цей час відбувається велика економічна та політична революції, які дають підстави говорити про докорінну зміну соціальної, економічної, освітньої та політичної структури суспільства. Все це, безперечно, мало неабиякий вплив і на формування європейських націй.

В свою чергу, представники українського модернізму (Ю. Бачинський, О. Бочковський, В. Старосольський, Л. Ребет, І. Лисяк-Рудницький, Я. Грицак та ін.) загалом поділяючи думку своїх західноєвропейських колег щодо виникнення націй у модерний період, залишають поза своєю увагою (за невеликими виключеннями, як наприклад Ю. Бачинський) ті соціокультурні зміни - зміну соціальної структури, економічні чинники, комунікативні можливості тощо, - які уможливили виникнення модерних націй. Наприклад, В. Старосольський переконуючи, що нація не може виникнути у домодерний період, аргументує це психологічними чинниками, зокрема, ступенем усвідомлення внутрішньої єдності [12, с. 69]. Цю позицію українського дослідника підтримує й О. Бочковський та Л. Ребет, і, що цікаво, радянські історики та політологи, які розглядали націю як результат стихійної потреби певної спільноти в політичному та культурному самовизначенні.

Згодом, необхідність розглядати українську націю в контексті націотворення інших європейських націй змусить І. Лисяка-Рудницького виявити взаємозв'язок між зародженням української нації та, з одного боку, економічним розквітом, що відбувся на зламі ХІХ - ХХ століть в Україні - швидка індустріалізація, яка супроводжувалася піднесенням життєвого стандарту населення, а з іншого - формуванням національної літератури [77, с. 184]. Цю позицію поділяє і сучасний український історик Я. Грицак [3].

Варто відзначити, що модерністи часто виступають у ролі інструменталістів - вони схильні розглядати націю не як щось самодостатнє, не як деяку самоцінність, а як засіб для розв'язання певних проблем, для досягнення певних цілей політичними елітами тощо. Відповідно, нація як і національна ідея постають в цьому випадку свідомо сконструйованим засобом заради досягнення певної мети (як правило, певної мети самої еліти).

В свою чергу, традиціоналісти (Г. Гердер, Й. Фіхте, Г. Гегель, С. Манчіні, А. Міцкевич, Й. Шад, М. Костомаров, П. Куліш, В. Антонович, М. Грушевський, М. Махновський та ін.) підкреслюють пріоритет етнокультурних чинників (спільна історична спадщина, мова, територія, релігія, звичаї тощо) в процесі націотворення. Цікаво, що приналежність до такої спільноти визначається вегетативним «природним» шляхом. Поряд з вказаним важливою характеристикою традиціоналістського підходу виступає наголошення на аполітичності нації, оскільки «сама вона [нація. - С.С.] не прагне стати політичною нацією і створити національну державу у своїх межах» [8, с. 267].

Не вдаючись в деталі дискусії між представниками цих двох підходів відзначимо наступне: сучасне протиставлення цих двох позицій тісно співвідноситься з запропонованим на початку ХХ століття Г. Коном протиставленням західноєвропейських, або суб'єктивних націй та «центрально-східноєвропейських» (П. Альтер), або «об'єктивних націй» [1, с. 277], суб'єктивного та об'єктивного розуміння нації.

Теоретичною основою суб'єктивного тлумачення нації виступає просвітницька абсолютизація розуму і ліберальна концепція нації. Її представники вважають, що громадяни самостійно або за участі політичної чи культурної еліти ставлять питання власної політичної самовизначеності. Більше того, в межах цього підходу громадяни самостійно вирішують, які ідеї (або ціннісні орієнтації) можуть їх консолідувати в єдину політичну націю. Свідомий та вільний громадянський вибір, який призводить до постання політичної нації, не передбачає жодної історично сформованої субстанційної основи або того незмінного ядра, яке формує відчуття близькості між людьми. Фактично, єдиним визначальним чинником нації, в такому випадку, є національна свідомість - усвідомлення індивідом своєї належності до певної спільноти та досягнення громадянами хоча б мінімальної згоди щодо того, що має їх об'єднати у ціле. Як наслідок, основою національної єдності, в межах модернізму стає не культура, а держава.

Прийнято вважати, що прикладом політичної нації є французька нація, яка побудована виключно на лояльності громадян до держави. Та чи так це, насправді? Адже, якщо пригадати історію кінця ХVШ - початку ХІХ століття, то стає абсолютно очевидним, що етнічний принцип відіграв у становленні французької нації надзвичайно важливу роль. Після французької революції національна мрія - загальне виборче право обмежувалося, з одного боку, етнічним, а з іншого - віковим та майновим цензом. А це означає включення етнокультурних чинників в процес націоґенези.

Загалом не заперечуючи доцільності запропонованого модерністами підходу, все ж варто звернути увагу на те, що вони значно спрощують розуміння проблеми співвідношення процесів культурного оновлення та спадковості.

Більш плідними, на перший погляд, видаються аргументи традиціоналістів, які надають перевагу етнічним, релігійним та мовно-культурним чинникам націотворення. Культ останніх, розвивається політичними і культурними елітами й, потрапляючи в широкі маси населення, трансформує населення в націю. Національною ідеєю, консолідуючим чинником такої нації виступає її історія та культура. Показовим прикладом такого націотворчого процесу є німецька нація, яка, завдяки «Промовам до німецького народу» Й. Фіхте, усвідомила власну унікальність й консолідувалася заради її збереження під час військового й культурного наступу Франції.

Що стосується української нації, то сьогодні вже ні в кого не викликає сумніву, що вона зародилася на початку ХІХ ст. під впливом німецького ідеалізму та романтизму. Її становлення пов'язане з іменами таких відомих українських культурних діячів як І. Срезневський, М. Костомаров, М. Маркович, О. Потебня, С. Писаревський, М. Максимович, П. Куліш, Т. Шевченко, М. Драгоманов, В. Антонович, Т. Зіньківський та ін. Властиво, що творчість більшості з них була спрямована не стільки на формування української нації чи національної ідеї, скільки на обґрунтування української етнічної відрубності. Чи не єдиним виключенням в даному контексті є творчість Тараса Шевченка. Вона стала тим світоглядним фундаментом, на якому могла й формувалася українська національна ідея.

Творчість Т. Шевченка була спрямована на відродження деетнізованої та денаціоналізованої української національної політичної й культурної еліти. Відродження останньої, як свідчить вірш Великого Кобзаря «І мертвим, і живим і ненародженим» тісно пов'язане з відродженням Слави, яка в народній уяві була тісно пов'язана з козацтвом, Слова, яке несла новостворена українська літературна мова і новітня українська література та Волі, що у творчості мислителя виявлялася через відродження української державності.

Заклики Т. Шевченка до звеличення національної гідності, національного відродження та єднання були важливим чинником не тільки для пробудження української національної свідомості, але й, ставши органічною частиною національної психіки, могли стати світоглядною основою українського національного міфу та національної місії. Історія, однак, розпорядилася інакше… Валуєвський та Емський указ на тривалий час відкинули можливість постання української етнокультурної нації, яка, що досить важливо в контексті сьогодення, у ХІХ ст. могла бути реалізованою.

Загалом дистанціюючись від детального висвітлення концепцій тих мислителів (М. Костомарова, О. Потебні, П. Куліша, В. Антоновича, М. Драгоманова та ін.), які заклали фундамент для відродження української нації, варто зазначити, що більшість з них обґрунтувавши етнокультурну відрубність українського народу, на превеликий жаль, не запропонували жодної консолідуючої націю ідеї. Найімовірніше це було обумовлено низьким рівнем національної свідомості широких верств українського народу. Разом з тим, саме вони сформували той емпіричний матеріал, на якому могла постати українська нація.

Суттєвих змін у розвитку української нації та становленні української національної ідеї не спостерігалося й на початку ХХ ст., навіть незважаючи на те, що цей час, без сумніву можна назвати періодом повної реалізації національної ідеї Т. Шевченка - формується національна література (І. Франко, Леся Українка, М. Коцюбинський, В. Винниченко та ін.), зароджується українська історіографія (М. Грушевський, В. Липинський), формується партійна система та, щонайголовніше, чи не вперше в історії українського народу постає Українська Держава. Здавалось би, що всі ці зміни мали б консолідувати український народ й трансформувати його в націю. Однак, цього не сталося, оскільки, як правомірно писав

В. Липинський, «Нація з трьома душами - це абсурд, це негація самого поняття нації, що власне одну культурно-духовну спільність означає» [4, с. 47]. Ці слова мислителя яскраво засвідчують той факт, що незважаючи на усі зусилля української політичної й культурної еліти на початку ХХ ст., ані української нації, ані української національної ідеї не існувало.

Головною причиною невдач української революції, на думку В. Винниченка, було те, що «українська влада, вся керуюча партійна українська демократія розійшлася зі своїми масами, вона була соціально непослідовна, нерішуча невиразна й несоціальна» [2, с. 87]. Більше того, вчений стверджує, що всі тогочасні українські керуючі партії незважаючи на самовизначення не були ані соціалістами, ані демократами, а лише республіканцями й національними революціонерами. У трагічний спосіб свою роль зіграло і фальшиве розуміння змісту української державності. Декларуючи гасло про формування «нації робітників і селян», зазначав В. Винниченко, «ми настільки мало були соціалістами, що не допускали навіть думки про зруйнування буржуазної держави», «будучи демократами, ми боялися змінити підвалини буржуазного ладу. Ми боялися загубити прихильність буржуазних класів. Однак, ми не боялися загубити прихильності класів працюючих, гадаючи, що вони віддані нам» [2, с. 114]. Продовжуючи думки В. Винниченка, І. Огієнко додає, що «для нашої державності некорисно було настроювати проти себе і духовенство, навпаки, треба було привертати його на свій бік, бо як не як, а це при темноті нашого народу є велика сила» [10, с. 115].

Загалом акцентуючи увагу на причинах поразки української нації і державності на початку ХХ ст., слід відзначити виразне протиставлення еліти та суспільства, що в жодному разі не могло сприяти формуванню унікальної і спільної для всього населення національної ідеї. Адже, як вірно зазначав В. Липинський, нація може постати лише тоді, коли вона має таку еліту, яка спроможна сформувати спільну для всіх національну ідею або телеологічну мету. Коли формується така еліта, всі об'єктивні чинники починають відігравати другорядну роль.

Сформована за роки незалежності українська політична і культурна еліта неодноразово намагалася створити таку спільну для всього населення ідею. Однак, в силу, з одного боку, своєї віддаленості від українського народу, а з іншого - в силу домінування концепту етнічної нації в поліетнічній Українській державі, вона на жаль, так і не змогла створити такої ідеї. Цю місію у черговий раз взяв на себе український народ, який у прагненні до політичних, соціальних та економічних змін, не завжди чітко усвідомлюючи напрям своєї діяльності, спробував зруйнувати традиційну для українського суспільства дуальність держави і народу. Провідну роль в цьому процесі відіграли студенти й, насамперед, провідних київських вузів, які дистанціюючись від різних політичних програм, чітко сформували те, чого тривалий час не могли зробити найкращі представники політичного менеджменту. Українські студенти, представляючи новітню українську еліту, сформували українську національну ідею - Європейський вибір України. Властиво, що це не просто ідея демократичного суспільства, потужної економіки чи євроінтеграції. Це ідея розвитку, сформована на етнічному ґрунті, української національної культури, як вільної й органічної частини європейського політичного та культурного простору.

Висновки. Національна ідея - це ідея, яка консолідує спільноту внаслідок її всезагальної підтримки всіма прошарками даного суспільства. Національну ідею не можна розглядати як органічний продукт розвитку колективної свідомості спільноти (нації), оскільки, формуючись переважно на етнокультурному матеріалі, національна ідея постає в результаті свідомої конструктивної діяльності еліти. Так відбувається в тих національних спільнотах, де еліта здатна і хоче взяти на себе відповідальність за свою державу і свій народ. В Україні ж, вже втретє, народ перебирає на себе функцію еліти й сам витворює свою національну ідею.

Список використаної літератури

1. Альтер П. Нація: проблема визначення / П. Альтер // Націоналізм: [антологія / уп. О. Проценко, В. Лісовий; літ.ред. Л. Білик]. - [2-ге вид. перероб. і доп.] - К.: Смолоскип, 2000. - С. 273-282.

2. Винниченко В. Відродження нації: Історія української революції. Март 1917 р. - грудень 1919 р. - К., Відень: Дзвін, 1920. - Ч. 2. - 328 с.

3. Грушевский М. Очерк истории украинского народа / М. Грушевский. - К.: Либідь, 1990. - 397 c.

4. Дзюба І. Україна перед сфінксом майбутнього/ І. Дзюба // Науковий світ. - 2004. - №1, 2. - С. 1-6.

5. Липинський В. Листи до братів-хліборобів / В'ячеслав Липинський // Хліборобська Україна. - Відень: Видання українського союзу державників. - Книжка п'ята, 1924-1925. - С. 93-216.

6. Лісовий В. Що таке національна (українська) ідея / В. Лісовий // // Націоналізм: [антологія / упоряд. О. Проценко, В. Лісовий; літ.ред. Л. Білик]. - К.: Смолоскип, 2000. - C. 453-476.

7. Лисяк-Рудницький І. Інтелектуальні початки нової України / І. Лисяк-Рудницький // Лисяк-Рудницький І. Історичні есе: в 2 т / [пер. з англ. М. Базік, У. Гавришків, Я. Грицака та ін.]. - Т.1. - К.: Основи, 1994. - С. 173-191.

8. Майнеке Ф. Загальний погляд на націю, національну державу та космополітизм / Ф. Майнеке // Націоналізм: [антологія / уп. О. Проценко, В. Лісовий; р. Л. Білик]. - К.: Смолоскип, 2000. - C. 264-272.

9. Незалежність України і виклики сьогодення. Виступ Президента України Л.Д. Кучми на урочистому зібранні, присвяченому дванадцятій річниці Незалежності України, 23 серпня 2003 року // Урядовий кур'єр. - 2003. - 27 серпня.

10. Огієнко І. Рятування України. На тяжкій службі своєму народові. Видання друге, доповнене. - Вінніпег: Видання товариства «Волинь», 1968.

11. Ребет Л. Теорія нації / Лев Ребет. - Мюнхен: В-во «Сучасна Україна», 1955. - 199 с.

12. Старосольський В. Теорія нації [Електронний ресурс] / В. Старосольський. - Нью-Йорк; Київ, «Вища школа» 1998. - (Наукове товариство ім. Т. Шевченка) - Режим доступу до роботи: http://litopys.org.ua/starosol/stan.htm

Размещено на Allbest.ru