Суспільна діяльність духовенства УГКЦ середини XIX - початку XX ст. у працях дорадянського періоду та радянської доби

Размещено на http://www.allbest.ru/

Суспільна діяльність духовенства УГКЦ середини XIX - початку XX ст. у працях дорадянського періоду та радянської доби

Рудянин I.,

кандидат історичних наук, доцент кафедри історії, України та археології, Волинський національний університет імені Лесі Українки (Луцьк, Україна)

У статті проаналізовано праці дослідників дорадянського періоду та радянської доби, які займалися вивченням та висвітленням подій, що стосувалися діяльності галицького греко-католицького духовенства на території Східної Галичини у середині ХІХ - на початку ХХ століття. Відзначена специфіка радянських видань, які стосувалися діяльності духовенства УГКЦ у зазначений період.

За результатами дослідження зроблено висновок, що дослідження діяльності греко-католицької церкви на теренах Східної Галичини розпочалися ще в другій половині ХІХ ст., однак історіографію дорадянської доби представляє невелика кількість праць переважно описового характеру, в яких розкриваються лише окремі аспекти досліджуваної теми. Узагальнювальних, концептуально цілісних робіт, у яких би висвітлювалася багатогранна діяльність УГКЦ та її духовенства в Східній Галичині у середині ХІХ - на початку ХХ ст., серед публікацій окресленого періоду є надзвичайно мало. Вітчизняна історіографія радянської доби, ґрунтуючись на марксистсько-ленінських методологічних засадах, намагалася сформувати уявлення про уніатську церкву як про ворога українського народу, експлуататора трудящих мас, поплічника українських буржуазних націоналістів і т.п. Для переважної більшості праць цього періоду характерні тенденційність та однобічність у висвітленні проблеми, що ставить під сумнів їхню наукову вартість.

Ключові слова: греко-католицька церква, А. Шеп- тицький, історіографія, Східна Галичина, Г Яхимович, Головна руська рада, товариство «Просвіта».

Social activities of the clergy of the UGCC in the middle of the XIX - early XX century. In the works of the pre-soviet period and the soviet era

Rudianyn I.,

Candidate of Historical Sciences, Associate Professor of History, Ukraine and Archeology LesyaUkrainkaVolyn National University

(Lutsk, Ukraine)

The article analyzes the works of the pre-Soviet period and the Soviet era researchers who were engaged in studying and highlighting the events related to the Galician Greek- Catholic clergy activities on the territory of Eastern Galicia in the middle of ХІХ - early ХХ century. The specificness of the Soviet publications concerning the activities of the UGCC clergy during that period has been reflected.

The study concludes that the research of the Greek-Catholic Church activity in Eastern Galicia began as long ago as the 2nd half of ХІХ century, however, the historiography of the pre-Soviet era is represented by a small number of works, mostly descriptive, in which only certain aspects of the research topic are revealed. Among the publications of the outlined period there are very few generalizing, conceptually integral works that would describe the UGCC and its clergy multifaceted activities in Eastern Galicia in the middle of ХІХ - beginning of ХХ centuries. Domestic historiography of the Soviet era, being based on Marxist-Leninist methodological principles, tried to form the notion of the Uniate Church as an enemy of the Ukrainian people, an exploiter of the working masses, an ally of the Ukrainian bourgeois nationalists etc. The vast majority of works of that period are characterized by tendentiousness and one-sidedness in the coverage of the issue that questions their scientific value.

Keywords: Greek-Catholic Church, A. Sheptytskyi, historiography, Eastern Galicia, H. Yakhymovych, Main Russian Council, Prosvita community.

Серед перших наукових розвідок дорадянської доби, що стосуються діяльності галицького греко-католицького духовенства варто виділити історичний нарис Я. Головацького про заснування «Галицько-Руської матиці» та перший собор руських учених і прихильників народної освіти [6]. У ньому автор підкреслює важливість культурно-просвітницької роботи для національного пробудження русинів Галичини, вказує на роль місцевого духовенства та інтелігенції у цьому процесі. Як учасник собору руських вчених, Я. Головацький детально висвітлює його роботу, коментує окремі виступи та головні рішення. Оцінюючи тогочасні події та окреслюючи перспективи національного руху, автор акцентує увагу на необхідності його ідейного та організаційного зміцнення.

Однією з перших праць, у яких висвітлюється історія створення Головної руської ради, є «Записки АлексеяЗаклинського, приходни- ка СтарыхБогородчанъ» [10], опубліковані в 1890 р. У них автор, який був безпосереднім учасником подій 1848 р., звертає увагу на те, що перша українська організація була створена за погодженням з губернатором Ф. Стадіоном, і її діяльність не суперечила політиці австрійських властей. Він підкреслює, що сама ідея створення Ради належала представникам духовенства. «Мисль та проникла великихънашихъдуховныхънастоятелей и патриотовъєпископа Григорія Яхимовичаи крыл. МихаилаКуземського...», - зазначає О. Заклинський [10, с. 38]. Виникнення Головної руської ради він пов'язує з активізацією польського революційного руху, який підштовхнув українців до рішучих дій, і вони за прикладом поляків вирішили заснувати власну організацію. Можливо, тому, аналізуючи революційні події в Східній Галичині, український автор розглядає національний рух у контексті польсько- українського протистояння.

Діяльності відомого релігійного та громадського діяча Г. Яхимовича присвячено працю Д. Вінцковського «Григорій Яхимовичь и современноерусскоедвижение», яка опублікована в 1892 р. [2]. У цій роботі автор оперує багатим фактологічним матеріалом, який стосується біографії голови першої політичної організації - Головної руської ради, акцентує основну увагу на його культурно-просвітницькій діяльності, високо оцінює роботу галицького уніатського духовенства, спрямовану на захист рідної мови й культури. Національний рух українців Галичини та діяльність Української греко-католицької церкви Д. Вінцков- ський висвітлює з позицій «общерускості», характерної для представників русофільства.

Серед публікацій початку ХХ ст. варто виділити праці В. Гнатюка та М. Лозинського. Історичний нарис відомого історика, члена НТШ В. Гнатюка «Національне відродження австро-угорських українців (1772-1880 рр.)» уперше був опублікований у Відні в 1916 р. і перевиданий лише у 2006 р. [5]. Ця праця - перша спроба осмислити український національний рух у Галичині саме як процес у різноманітних його проявах. У ній автор ґрунтовно аналізує суспільно-історичні умови українського національного відродження, показує роль у ньому національної мови, літератури, шкільництва, підкреслюючи їхнє важливе значення як засобів формування національної самосвідомості українців Галичини, Буковини та Закарпаття. Проявами політичного відродження українців В. Гнатюк вважає створення українських громадських інституцій. Він високо оцінює роль уніатського духовенства на ниві культурно-просвітницької праці та в громадсько-політичному житті Східної Галичини.

Щодо праці М. Лозинського «Сорок літ діяльності “Просвіти”», то в ній основну увагу автор зосередив на результатах діяльності товариства за час його існування, хоча перша частина праці торкається історії його заснування. Виникнення товариства він цілковито пов'язує з інтелігенцією народовського табору [15, с. 5-6]. Участь уніатського духовенства у створенні та діяльності «Просвіти» М. Лозин- ський не виділяє в окремий сюжет, проте ряд епізодів праці вказує на те, що греко-католиць- кі священики стояли біля витоків товариства, сприяли його роботі. Зокрема, автор зазначає, що з ідеєю створення товариства виступив о.С. Качала, у його перших загальних зборах духовенство також узяло активну участь [15, с. 8]. Він особливо підкреслює плідну діяльність четвертого голови «Просвіти» о. О. Ого- новського, який очолював товариство в 18771890 рр. Про заслуги духовенства перед «Просвітою» свідчить ще один факт, наведений у нарисі М. Лозинського: серед 44 почесних членів товариства було 11 священиків, тобто четверта частина [15, с. 37-41]. Загалом праця написана в руслі народовської ідеології, проте на оцінці діяльності Української греко-като- лицької церкви в Східній Галичині це не позначилося.

Після Першої світової війни і українських національно-визвольних змагань означена тема знову привернула увагу дослідників. У 20-30-х рр. ХХ ст. з'явилася низка публікацій, присвячених подіям середини ХІХ - початку ХХ ст. в Галичині. Це, зокрема, праці М. Воз- няка та К. Левицького.

Так, М. Возняк у праці «Як пробудилося українське народне життя в Галичині за Австрії», аналізує основні прояви українського національного руху в суспільно-політичній та національно-культурній сферах [3]. Основну увагу він приділяє подіям кінця ХУІІІ - першої половини ХІХ ст., у тому числі й революційним подіям 1848 р. Автор підкреслює важливість реформ Франца-Йосифа і Марії-Терезії та революційних подій 1848 р. для пробудження українців Галичини. Хоча тема діяльності УГКЦ не є головною, у праці наведено багато характерних прикладів, які свідчать про активну громадську та культурно-просвітницьку діяльність духовенства у першій половині ХІХ ст. Загалом, на думку М. Возняка, в середині ХІХ ст. духовенство стало провідною силою в українському національному русі. З цього приводу він зазначив таке: «Робітників і щирих патріотів мала наша справа виключно серед простого провінціального духовенства. Прості священики саме згуртувалися коло Головної Ради й потягли за собою масу населення й нечисленних світських інтелігентів українського походження, що в більшості також вийшли з духовенства. Вони й дали основну масу діячів 1848 р.» [3, с. 177-178].

Праця К. Левицького «Історія політичної думки галицьких українців. 1848-1914», є по суті, першою спробою проаналізувати ідейно- світоглядні та національно-політичні доктрини українського національного руху в окреслений період [14]. В українському національному відродженні 1848-1914 рр. автор виділяє десять періодів і, даючи характеристику кожному з них, відображає процес організаційного становлення українського руху, ідейну боротьбу в ньому і навколо нього, аналізує основні здобутки та прорахунки. Українське відродження в Галичині К. Левицький розглядає як складову частину національного відродження всього українського народу, тісно пов'язуючи з подіями в Наддніпрянщині. Однак діяльність уніатської церкви та духовенства висвітлено в роботі епізодично. У контексті досліджуваної теми уваги заслуговують, насамперед, авторські оцінки представників вищого уніатського духовенства М. Левицького, Г. Яхи- мовича, С. Литвиновича, А. Шептицького. Зокрема, він високо оцінює заслуги митрополита М. Левицького у розвитку українського шкільництва в Галичині. Щодо Г. Яхимовича, автор зазначає: «Як єпископ о. Григорій Яхи- мович мав симпатії і довіру у галицьких Русинів. Його вибрано провідником Головної Руської Ради у Львові в році 1848 та він заступав в першім Соймі державнім політичні домагання руського народу галицької землі» [14, с. 66, 67]. По суті, цим К. Левицький стверджує, що на хвилі «весни народів» саме духовенство очолило український національний рух.

На початку ХХ ст. та в 1920-1930-х рр. зроблено також перші спроби проаналізувати події середини ХІХ - початку ХХ ст. у Східній Галичині та подати їх у контексті загальної історії України. У цей період з'являється низка узагальнювальних праць з історії України, серед яких роботи М. Грушевського, Д. Дорошенка, М. Голубця.

Серед перших праць такого характеру були «Очеркиисторииукраинскогонарода» (І904 р.) та «Ілюстрована історія України» М. Грушевського (1911 р.), які ще до революції перевидавалися по кілька разів. Аналізуючи суспільно-політичне життя в Галичині у ХІХ ст., історик вказує на важливу роль гре- ко-католицького духовенства в національному відродженні українців. Він зауважує, що «уніатська церква стала для Західної України такою ж національною церквою, як перед тим була православна» [8, с. 478]. Тому не випадково її провід став на чолі українського руху в середині ХІХ ст. Водночас учений зауважив, що наприкінці століття уніатська церква зайняла більш помірковані та консервативні позиції. Він, зокрема, зазначив: «Елементи більш помірковані і консервативні, священики і урядники та иньші представники буржуазних верств (між Українцями дуже невеликих), прийнявши національну форму - народню мову і до певної міри - українські національні традиції, бажали під сею зверхністю заховати старий зміст життя, консервативний склад відносин, панованє української національної церкви (уніатської в Галичині) і релігійну правовірність» [8, с. 511]. Частково з цією оцінкою можна погодитися. Можливо, вона зумовлена тим, що частина галицького духовенства не сприйняла соціальних доктрин тогочасних радикалів. Проте в цілому, як свідчать історичні джерела, на межі ХІХ-ХХ ст. уніатська церква й далі відігравала значну роль у житті галицької спільноти.

У 1935 р. у Львові вийшла друком «Велика історія України» М. Голубця, у якій теж висвітлено події 1848-1914 рр. у Східній Галичині. Революційні події 1848 р. автор визначає як початок політичного пробудження українців галицького краю. Він також підкреслює, що очолив цей рух провід уніатського духовенства (митрополит Яхимович, єпископ Ку- земський, крилошанин Лотоцький та інші), високо оцінює роль о. В. Подолинського у визначенні національно-політичних орієнтирів українського руху, відзначає активну участь духовенства в національно-культурному житті [7, с. 247, 254]. Разом із тим історик засуджує окремих уніатських священиків, зокрема о.І. Наумовича, у розколі українського руху та переході на москвофільські позиції [7, с. 291]. Що стосується рубежу ХІХ-ХХ ст., то на цьому етапі духовенство відступає на другий план і лідерство в національному русі українців Галичини переходить до громадських організацій та політичних партій, які представляла переважно світська інтелігенція.

Отже, дорадянську історіографію представляють праці, в яких лише частково висвітлені окремі аспекти досліджуваної теми. Історія Української греко-католицької церкви та її багатогранна діяльність у Східній Галичині у середині ХІХ - на початку ХХ ст. в історіографії цього періоду не стали предметом спеціальних наукових досліджень.

Історіографію радянської доби репрезентують праці, опубліковані в радянській Україні в період від революційних подій 1917-1921 рр. (на західноукраїнських землях із 1939 р.) до проголошення Україною незалежності. Радянською цю історіографію можна назвати не лише за належністю до окресленого періоду, а й за змістом, що визначався передусім радянською марксистсько-ленінською методологією, на якій ґрунтувалася тогочасна вітчизняна історична наука. Партійно-класовий підхід до трактування історичних подій, процесів, явищ, ідеологічна заангажованість зумовили однобічність та тенденційність у висвітленні діяльності церкви в Україні загалом і УГКЦ зокрема.

Типовими зразками історіографії радянської доби є праці Н. Возняк «Їх справжнє обличчя. Про підступну діяльність українського буржуазного націоналізму й уніатства», С. Возняка «Уніатський антиклерикалізм - духовне знаряддя антикомунізму», С. Дани- ленка «Дорогою ганьби і зради. Про злочинну діяльність уніатської церкви - замаскованого і підступного аванпостакатолицизму на Сході», Д. Похилевича «Уніатська церква - ворог українського народу» та інші [4; 9; 16]. У самих назвах цих праць закладено оцінку Української греко-католицької церкви, визначено їхній зміст та ідеологічне спрямування.

Для прикладу, висвітлюючи діяльність УГКЦ у Східній Галичині в ХІХ ст., В. Клімов у брошурі «Уніатство - запеклий ворог української культури» писав: «Клерикали, греко- католицьке духовенство всіх рангів незмінно очолювали табір найлютіших, найпідступні- ших душителів соціального прогресу, передової думки, національної самосвідомості» [13]. В іншому місці цієї ж праці уніатському духовенству відведено «роль керівника у боротьбі з проникненням на західноукраїнські землі революційно-демократичних, соціалістичних ідей, насадженні мракобісся, гальмуванні розвитку національної культури»[13, с. 24].

Н. Возняк у своїй праці «Їх справжнє обличчя. Про підступну діяльність українського буржуазного націоналізму й уніатства», тісно пов'язує діяльність Української греко-ка- толицької церкви з українським буржуазним націоналізмом, що є дуже типовим для радянської історіографії [4]. На думку автора, уніатська церква насаджує націоналістичний світогляд, який суперечить комуністичним ідеалам. «Комунізм, - на думку Н. Возняк, - утверджує справді гуманні відносини між народами, звільнення людства від загрози винищувальної війни, встановлення загального миру й вільного, щасливого життя для всіх трудящих. Цим ідеалам цілковито протистоїть релігійна насильна проповідь роз'єднання, протиставлення людей однієї нації та релігії людям інших націй та релігій, виправдання насильства, розбою та експлуатації» [4, с. 3-4].

Негативно оцінюючи діяльність УГКЦ, С. Даниленко акцентує увагу на тому, що її основним завданням в Україні було забезпечити експансію католицизму на схід, насамперед у Росію і Білорусь. У цьому контексті він розглядає постать А. Шептицького. Оцінюючи діяльність митрополита, автор зазначає: «Аналізуючи діяння Шептицького, дивуєшся: як багато злого, ворожого народові і прогресові встигла зробити ця людина за своє життя! Іноді здається, що це робили різні люди, що у митрополита було кілька життів. Одне, скажімо, шпигунське - для австрійсько-німецьких властей і ватіканських “апостолів”, інше - для своєї пастви, третє - для керованої ним уніатської церкви і т.д.» [9, с. 27]. Його оцінка митрополита А. Шептицького повністю дисонує із сучасним сприйняттям українським суспільством цієї постаті як видатного церковно-релігійного, громадського та політичного діяча. дорадянський греко католицьке духовенство галичина

Типовим для досліджень радянського періоду є твердження про те, що в ХІХ - на початку ХХ ст. уніатська церква була жорстоким експлуататором народних мас. Так, М. Болди- жар у своїй праці «Уніатство: правда історії та вигадки фальсифікаторів» зазначає, що «... уніатська церква не лише захищала приватну власність на засоби виробництва, нерівність у розподілі матеріальних благ, а й сама була великим власником і експлуататором». Греко- католицьке духовенство, як уважає автор, було надійною опорою верхів «у проведенні заходів, які б сприяли зміцненню влади панівних класів, придушенню національно-визвольної боротьби або релігійному одурманенню пригноблених народів» [1, с. 16].

Подібні оцінки діяльності уніатської церкви та духовенства в Східній Галичині в середині ХІХ - на початку ХХ ст. знаходимо в узагальнювальних працях з історії України, зокрема в багатотомних виданнях: «Історії Української РСР» (у 8 томах, 10 книгах) та десятитомній«ИсторииУкраинской ССР», які є уособленням найвищих досягнень української радянської історичної науки.

Так, автори першого видання, аналізуючи революційну ситуацію у Східній Галичині в 1848 р., стверджують, що ініціатива висунення політичних вимог українського населення до австрійських властей належала окремим представникам української інтелігенції. Проте цим скористалася «далека від народу і відома своїм консерватизмом верхівка уніатського духовенства». Головну руську раду вони трактують як «буржуазно-ліберальну організацію, на діяльності якої істотно позначився вплив реакційного вищого духовенства» [12, с. 182]. У цій праці повністю ігнорується, а подекуди й заперечується будь-яка прогресивна роль уніатської церкви в суспільно-політичному та культурному житті галицьких українців. Навпаки, її намагаються показати як ворога народу, експлуататора трудових мас, як знаряддя австрійського уряду в його реакційній політиці [12, с. 463].

Розглядаючи український національний рух на західноукраїнських землях в середині ХІХ - на початку ХХ ст. з позицій пролетарського інтернаціоналізму, автори звинувачують у буржуазному націоналізмі багато громадських організацій, окремих діячів і навіть Українську греко-католицьку церкву. Майже дослівно ці оцінки повторюються в російськомовному десятитомномувиданні, в якому уніатську церкву також показано як ворожу й реакційну силу, що діє одним фронтом разом із буржуазними націоналістами: «Националистическиеренегаты и клерикалыобъединялись с наиболееправыми силами, выступаликакжестокиеврагитрудящихся» [11, с. 527].

Отже, в історіографії радянського періоду сформувалася низка стереотипів щодо Української греко-католицької церкви загалом і щодо її діяльності в Галичині в середині ХІХ - на початку ХХ ст. зокрема. По-перше, церква трактувалася як ворог трудового народу, душитель усього передового й прогресивного, будь-яка її позитивна роль у житті українців категорично заперечувалася. По-друге, УГКЦ показували як нещадного експлуататора трудящого люду й захисника інтересів експлуататорських класів. По-третє, її діяльність нерозривно пов'язувалася з українським буржуазним націоналізмом. По-четверте, її намагалися зобразити як підступний аванпост католицизму на Сході. Для цього автори тенденційно підбирали факти, часто перекручуючи їх і трактуючи в руслі марксистської ідеології та з позицій войовничого атеїзму. Тому наукова вартість досліджень радянської доби є сумнівною і нині вони викликають суто історіографічний інтерес.

Якщо в радянські часи було фактично накладено табу на дослідження історії релігії і церкви в Україні, то з проголошенням незалежності відкрилися нові можливості та перспективи в цій ділянці наукових пошуків. З'явилися окремі наукові інституції, які почали досліджувати різні аспекти церковної історії, було розпочато видавання спеціалізованих наукових збірників.

Список використаних джерел

1. Болдижар М. Уніатство: правда історії та вигадки фальсифікаторів. Львів: Вища шк., 1988. 141 с.

2. Вінцковський Д. Григорій Яхимовичъ и современное русское движение. Львів. [б. в.]. 1892. 95 с.

3. Возняк М. Як пробудилося українське народне життя в Галичині за Австрії. Львів: [б. в.]. 1924. 180 с.

4. Возняк Н. Їх справжнє обличчя. Про підступну діяльність українського буржуазного націоналізму й уніатства. Ужгород: Карпати. 1974. 120 с.

5. Гнатюк В. Національне відродженнє австро- угорських українців (1772-1800 рр.). Відень: Союз Визволення України. 1916. 64 с.

6. Головацкий Я. Исторический очерк основания Галицко-руской матицы и справозданье первого собору ученых русских и любителей народного просвещения. Науково-літературний збірник Галицько-Руської Матиці. Львів, 1930. СХХ. III. XXI с. Галицко-руска матица. 4. 5.

7. Голубець М. Велика історія України. Київ: Глобус. 1993. 400 с.

8. Грушевский М. С. Очерки истории украинского народа. Киев: Лыбидь, 1990. 396 с. (Серия «Памятники исторической мысли Украины»).

9. Даниленко С. Дорогою ганьбиі зради (про злочиннудіяльність уніатської церкви): іст. хроніка. 2-е вид. Київ: Наук. Думка. 1970. 360 с.

10. Записки Алексея Заклинського, приходникастарих Богородчан. Торонто: Добракнижка, 1960. 122 с.

11. История Украинской ССР. В 10 т. Т. 4. Украина в период разложения и кризиса феодально-крепостнической системы. Отмена крепостного права и развитие капитализма (XIXв.). Ин-т истории АН УССР Киев: Наук.думка, 1983. 695 с.

12. Історія Української РСР У 8 т. У 10 кн. Т 3. Україна в період розкладуі кризифеодально-кріпосницької системи. Скасуваннякріпосного права і розвиток капіталізму (ХІХ ст.). Київ: Наук. Думка. 1978. 607 с.

13. Клімов В. Уніатство - запеклий ворог української культури. Київ: Знання. 1981. 46 с.

14. Левицький К. кторгяполітичної думки галицьких українців, 1848-1914: на підставі споминів. Львів: Друк. О. Василіяна у Жовкві. 1926. 736 с.

15. Лозинський М. Сорок літ діяльности «Просвіти» (в 40-літній ювілей товариства). Львів: Друк. НТШ, 1908. 72 с.

16. Похилевич Д. Уніатська церква - ворог українського народу. Львів: [б. в.]. 1960. 84 с.

References

1. Boldyzhar M. Uniatstvo: pravdaistorii ta vyhadkyfalsyfikatoriv. Lviv: Vyshchashk. 1988. 141 s.

2. Vintskovskiy D. GrigoriyYahimovich' isovremennoerusskoedvizhenie. Lviv. [b. v.]. 1892. 95 s.

3. Vozniak M. Yak probudylosiaukrainskenarodnezhyttia v HalychynizaAvstrii. Lviv: [b. v.]. 1924. 180 s.

4. Vozniak N. Yikhspravzhnieoblychchia. Pro pidstupnudiialnistukrainskohoburzhuaznohonatsionalizmu y uniatstva. Uzhhorod: Karpaty. 1974. 120 s.

5. Hnatiuk V. Natsionalnevidrodzhennieavstro- uhorskykhukraintsiv (1772-1800 rr.). Viden: SoiuzVyzvolenniaUkrainy, 1916. 64 s.

6. GolovatskiyYa. IstoricheskiyocherkosnovaniyaGalitsko-ruskoymatitsyiispravozdanepervogosoboruuchenyihrusskihilyubiteleynarodnogoprosvescheniya. Naukovo-llteraturniyzboIrmkGalitsko-RuskoYiMatitsl. Lviv, 1930. SHH. III. XXI s. Galitsko-ruskamatitsa. 4. 5.

7. Holubets M. VelykaistoriiaUkrainy. Kyiv: Hlobus. 1993. 400 s.

8. Grushevskiy M. S. Ocherkiistoriiukrainskogonaroda. Kiev: Lyibid, 1990. 396 s. (Seriya «PamyatnikiistoricheskoymyisliUkrainy)

9. Danylenko S. Dorohoiuhanbyizrady (pro zlochynnudiialnistuniatskoitserkvy): ist. khronika. 2-e vyd. Kyiv: Nauk. Dumka. 1970. 360 s.

10. ZapiskiAlekseyaZaklinskogo, prihodnikastarihBogorodchan. Toronto: Dobra knizhka, 1960. 122 s.

11. IstoriyaUkrainskoj SSR. V 10 t. T. 4. Ukraina v period razlozheniyaikrizisafeodal'no- krepostnicheskojsistemy. Otmenakrepostnogopravairazvitiekapitalizma (XIX v.). In-t istorii AN USSR. Kiev: Nauk. dumka, 1983. 695 s.

12. IstoriiaUkrainskoi RSR. U 8 t. U 10 kn. T. 3. Ukraina v period rozkladuikryzyfeodalno- kriposnytskoisystemy. Skasuvanniakriposnohopravairozvytokkapitalizmu (KhIKhst.). Kyiv: Nauk. Dumka. 1978. 607 s.

13. Klimov V. Uniatstvo - zapeklyivorohukrainskoikultury. Kyiv: Znannia. 1981. 46 s.

14. Levytskyi K. Ictoriiapolitychnoidumky

halytskykhukraintsiv, 1848-1914:napidstavi

spomyniv. Lviv: Druk. O. Vasyliiana u Zhovkvi. 1926. 736 s.

15. Lozynskyi M. Sorok lit diialnosty «Prosvity» (v 40-litnii yuvileitovarystva). Lviv: Druk. NTSh, 1908. 72 s.

16. Pokhylevych D. Uniatskatserkva - vorohukrainskohonarodu. Lviv: [b. v.]. 1960. 84 s.

Размещено на Allbest.ru