Дворянська опіка та її соціальні практики під час модернізаційних реформ (друга половина ХІХ - початок ХХ ст.)

Doctor of Historical Sciences (Dr. hab. in History), Professor, Senior Research Fellow, Department of the History of Ukraine ХІХ - early ХХ century, Institute of History of Ukraine NAS of Ukraine

NOBLE GUARDIANSHIP AND ITS SOCIAL PRACTICES DURING MODERNIZATION REFORMS (SECOND HALF OF XIX -- BEGINNING OF XX CENTURY)

Abstract

In the second half of the XIX -- early XX centuries guardianship intensified, which is explained by attempts to use them to preserve property during the transition of society to market relations. Losing its dominant position, the nobility used its opportunities for self-preservation, to protect their property, and the state - to reduce the class identity and to collect funds from indebted owners, regulating the repayment of loans.

Keywords: aristocratic guardianship, aristocratic assembly, guardian, jurors of guardianship, property.

Ліберальні реформи 1860-1870-х років були спрямовані на подолання військової відсталості Росії і їх наслідки відобразилися не лише в економічній площині, а й на становій організації суспільства. Держава не вдавалася до радикальних зрушень у цьому напрямку, сподіваючись, що станова структура поступово відійде у минуле без її спрямованого втручання. А тому продовжували зберігатися станові інституцій, засновані ще за Катерини ІІ, які, пристосовуючись до модерних умов, небезуспішно продовжували свою діяльність. Верховна і центральна влада Російської імперії поволі відмовлялася від непрямих методів управління домодер- ного часу й приступали до нівеляції станових органів місцевих еліт. Подальша, вже поглиблена експансія держави, забезпечувалась цивільно- правовими законодавчими нормами і саме вони, підпорядковуючи стани центрові, зменшували їх соціальну ідентичність.

Як відбувалися ці процеси перемін, спробуємо з'ясувати на прикладі дворянської опіки, цієї, певною мірою, загадкової установи, яка все ще має лакуни малодослідженої інституційної проблеми. Хоча опіка й була заснована 1775 р., проте проіснувала до 1917 р., пройшовши довгочасову відстань майже в 150 років. Виняток у цьому ланцюзі становило правобережне і лівобережне дворянство, у середовищі якого опіка російського взірця почала інтенсивно впроваджуватися з 1817 р. Тоді були виписані правила про порядок і обряд їх уведення у приєднаних від Речі Посполитої губерніях. Питання впиралося у визначення чинників для накладання опіки. Такими найперше ставали борги Державному позиковому банку та державні стягнення, а тому опіка накладалася урядом. Ним же схвалювалися і опікуни, повноваження яких мали здійснюватися на основі Литовського статуту з щорічним звітування повітовим судам, з присяганням, з обов'язком “порядочно” керувати господарством, примножуючи статки маєтків вдів і дітей-сиріт. Їхня робота оплачувалась і становила “10-й грош з чистого доходу”. Витрати, пов'язані із запровадженням опіки та канцелярськими розходами, відшкодовувалися за рахунок маєтку, що передавався в опіку. Сама ж дворянська опіка у своєму складі мала присутствіє земського повітового суду під головуванням повітового маршалка¹.

До питання впорядкування дворянських опік уряд повернувся 1822 р., коли малоросійський військовий губернатор М. Г. Рєпнін аби уберегти опікувані маєтки від безгосподарності, а то й від розкрадання, запропонував уряду поширити правила 1817 р. і на Полтавську та Чернігівську Полное собрание законов Российской империи (ПСЗ РИ). Собр. 1-е. Т. 34. № 26707. губернії. Сенат, беручи до уваги, що не все зі схвалених правил 1817 р., варте уваги і найперше присяга опікунів, прийшов до висновку, що опіки і у Малоросії, і на Правобережжі, для “общего единообразия” будуть керуватися у своїй діяльності не місцевим законодавством чи традиціями, а російськими законами, що вже були прийняті і тими, що наберуть чинності у майбутньому Там же. Т. 38. № 29054..

Після польського Листопадового повстання 1830 р. запровадження опіки відбувалося інтенсивніше та із значними відхиленнями від оригіналу. Як підмітив Даніель Бовуа, за жорстоке поводження з селянами землі у польських поміщиків відбиралися у державну власність, тоді як у російських -- в опіку. При цьому місцева адміністрація не зважала на скарги селян, що при польських поміщиках їм жилося краще Бовуа Д. Гордиев узел Российской империи. Власть, шляхта и народ на Право-бережной Украине (1793-1914) / Автор. пер. М. А. Крисань. Москва: НЛО, 2011. С. 313, 314.. На повному серйозі розглядалася пропозиція київського губернатора І. І. Фун- дуклея накладати опіку на ті маєтки, власники яких відмовлялися йти на російську державну службу Там же. С. 523..

За підтримку польського Січневого польського повстання 1863 р. дворянські зібрання Південно-Західного краю, як відомо, були заборонені. Припинили діяльність і дворянські опіки, проте ненадовго, їх роботу було відновлено 1867 р.

Прагнення держави під час ліберальних реформ трансформувати чи ліквідувати опіку зустріло опір дворянства. Аби з'ясувати причини такого спротиву, варто уважніше придивитися до її функцій та встановити, хто і чому потребував її захисту і допомоги?

На переконання знаного фахівця історії російського дворянства Авеніра Кореліна, дворянські опіки у другій половині ХІХ ст. активізували свою діяльність, бо дворянство за їх допомогою намагалося підтримувати економічне становище членів своєї корпорації Корелин А. П. Дворянство в пореформенной России. 1861-1904. Москва: Наука, 1979. С. 166.. Сеймур Беккер пішов дальші і спираючись на підрахунки цього російського дослідника про кількість дворянських маєтків в імперії, що перебували в опіці на 1895 р. (16 429) та їх вартість (243 млн руб.), з'ясував, як установа використовувалася Дворянським земельним банком для погашення заборгованостей позичальниками Беккер С. Миф о русском дворянстве: Дворянство и привиллегии последнего пери-ода императорской России / Пер. с анг. Б. Пинскера. Москва: НЛО, 2004. С. 127, 228.. Ігор Кочергін, досліджуючи соціальну структуру катеринославського дворянства, інтенсивний розвиток маєтностей якого був характерним для сільського господарства Південної України, дійшов висновку, що опіка ставала вагомою інституцією аби “адміністративно-господарськими методами запобігати занепаду дворянських маєтків” Кочергін І. О. Катеринославське дворянство в умовах трансформації соціальних відносин (друга половина ХІХ -- початок ХХ ст.): дис. ... докт. іст. наук: 07.00.01. Дніпро, 2016. С. 102..

Опіки засновувалися за адміністративно-територіальним принципом, за яким вони були повітовими установами і кожна обслуговувала дворян одного повіту. У разі незначної кількості поміщицьких маєтків її функції могли передаватися опіці сусіднього повіту. Рішення про об'єднання ініціювали дворяни на власному зібранні, однак чинності воно набирало лише за погодженням з міністерствами юстиції і внутрішніх справ Шубин-Поздеев Н. Д. Настольная книга для уездных предводителей дворянства. Санкт-Петербург, 1902. С. 86.. Так було з Мелітопольською дворянською опікою, яка з 1860 р. почала задовольняти потреби дворян і Бердянського повіту ПСЗ РИ. Собр. 2-е. Т. 35, отд. 2. № 36320.. Проте таке рішення виявилося недалекоглядним, бо вже 1864 р. її було відновлено, з призначенням на її канцелярію 985 руб. із земських повинностей Там же. Т. 39, отд. 2. № 41637. Там же. Т. 48, отд. 2. № 52708.. Із впровадженням судової реформи 1864 р. постало питання й про доцільність існування Бендерсько-Аккерманської опіки. Вона 1873 р. припиняла діяльність з передачею справ Кишинівсько-Оргіївській дворянській опіці¹¹.

1902 р. на пропозицію уряду чернігівські дворяни обговорювали доповідь губернського предводителя Олексія Муханова про доцільність об'єднання опік. Було запропоновано розглянути його на зібраннях предводителів і депутатів дворянства із запрошенням фахового правника Журналы Черниговского очередного губернского собрания дворянства в мае 1911 года. Чернигов: Тип. губ. правления, 1911. С. 7.. Йшлося аби для економії коштів закріпити за п'ятьма опіками -- у Чернігові, Ніжині, Сосниці, Глухові і Стародубі -- сусідні, за кожною по три. Таким чином економилося б 7280 руб. щорічно. Проект підтримали лише три повітові зібрання: Остерське, Суразьке і частково Ніжинське. Решта, посилаючись на незручність добиратися через великі відстані до міст розташування опік, труднощі з підбиранням опікунів та з перешкодами знову ж таки через віддаленість власного перебування від маєтків опікуваних та незначну економію, відхилили проект. До цього питання Чернігівське дворянське зібрання поверталося не раз, враховуючи усі “за” і “проти”. Перемогла думка, що, справді, економія коштів була незначною, а невигідність очевидною, тому було вирішено залишити опіки по одній для кожного повіту Черниговского губернского предводителя дворянства губернскому собранию дворянства доклады. Чернигов: Тип. губ. правления, 1914. С. 100-101.. Тож, до 1914 р. дворянські опіки існували у кожному з 15-ти повітів Чернігівської губернії Календарь Черниговской губернии на 1914 год. Чернигов: Тип. губ. правления, 1914..

Держава знову повернулася до скорочення кількості дворянських опік 1912 р. Якщо взяти за приклад Київську губернію, то в ній мали функціонувати лише дві установи -- Київська і Уманська. Бердичівська, Васильківська, Радомишльська, Сквирська, Чигиринська, Канівська, Черкаська, Липовецька, Таращанська, Звенигородська -- потрапили під скорочення ПСЗ РИ. Собр. 3-е. Т. 32, отд. 1. № 36483.. Однак, виконання такого рішення, напевно, затримувалося, бо у виданні “Весь Юго-Западный край” за 1914 р. зазначено існування Бердичівської, Звенигородської, Сквирської, Таращанської і Чигиринської дворянських опік Весь Юго-Западный край. Киев: Т-во Л.М. Фиш и П.Е. Вольсов, [1914]. С. 471, 515, 578, 593, 651.. Уманську вже було названо об'єднаною дворянською опікою. Натомість вже не було вказано у довіднику на Васильківську, Канівську, Липовецьку, Радомишльську і Черкаську. У той же час, дворянські опіки у кожному з 12-ти повітів Волинської і Подільської губерній проіснували до самого кінця імператорського періоду Росії Там же. С. 607.. Так само збереглися дворянські опіки і у кожному з 15-ти повітів Полтавської Памятная книжка Полтавской губернии на 1916 год. Полтава: Типо-литография губ. правления, 1916. та в 11-ти повітах Харківської губернії Харьковский календар на 1914 год. Харьков: Тип. губ. правления, 1914.. У Херсонській губернії дворянські опіки діяли у Херсоні, Одесі, Єлисаветграді, Олександрії, Тирасполі та Ананьєві Памятная книжка Херсонской губернии на 1912 год. Херсон: Тип. Херсонского губ. правления, 1912.. У Катеринославській губернії вони існували у кожному повітовому місті, за винятком Маріуполя, бо Олександрійсько-Маріупольська, як об'єднана, перебувала у Олександрівську Календарь-ежегодник “Приднепровье”: 1913. Екатеринослав, 1913. С. 356.. Як бачимо, географія розміщення дворянських опік не зазнала суттєвих змін.

Опіка, як й інші станові установи, утримувалася за рахунок приватних дворянських повинностей, розмір яких встановлювало повітове дворянське зібрання, зважаючи на кількість справ, які там з'ясовувалися Корелин А. П. Указ. соч. С. 154.. Якщо взяти для ілюстрації Чернігівську губернію, то зокрема 1882 р. остерське дворянське зібрання виділило 3750 руб., городнянське -- 4800 руб., конотопське -- 5460 руб. і т. д. Шандра В. С. Чернігівське губернське дворянське зібрання у пошуках нових цінностей (1860-ті роки -- початок ХХ ст. ) // Розумовські зустрічі: Зб. наук. праць. 2018. № 5. С. 199. Унаслідок реформи опік у Київській губернії 1912 р., їх щорічне утримання обходилося дворянству у суму 20 тис. руб. щорічно ПСЗ РИ. Собр. 3-е. Т. 32, отд. 1. № 36483..

Крім губернатора за діяльністю опік наглядало губернське правління, казенна палата, управління державними маєтностями і окружний суд, хоча офіційно вони перебували у відомстві Міністерства юстиції. У такий спосіб контролю відбувалося підпорядкування самоврядних функцій адміністративним органам влади. При затягуванні і відмові розглядати справи та вразі порушення особистих і майнових прав особи, котра перебувала під опікою, можна було оскаржувати дії опіки в окружному суді. Причому, скарга мала надійти до самої опіки, а вже потім з її роз'ясненням до -- суду. Вразі конфлікт не залагоджувався скарга подавалася до судової палати. Останньою інстанцією, як завжди, було загальне зібрання Сенату Шубин-Поздеев Н. Д. Указ. соч. С. 88..

Кадри: чисельність та матеріальне заохочення. Як і кожна установа, дворянська опіка мала свого керівника, яким ставав на трирічну каденцію повітовий предводитель дворянства, а також канцелярію для документування власної діяльності. Коли опіка надавала послуги дворянам кількох повітів, то очолював її предводитель того повіту, де вона розташовувалася, а предводителі інших -- брали участь у засіданнях із правом голосу. Тож з обійманням посади повітового предводителя до його чисельних обов'язкових повноважень додалася необхідність володіти інформацією про дворянських вдів і малолітніх сиріт, про становище дворянських маєтків та стеження за станом їхнього матеріального забезпечення та умовами господарювання.

Робочі ж питання з'ясовували засідателі, число яких залежало від кількості повітів, які обслуговувала опіка. Тож в повітовій опіці служило двоє, а у об'єднаній -- чотири особи, яких обирало з місцевих поміщиків дворянство шляхом балотування, до речі, як і предводителів дворянства ПСЗ РИ. Собр. 3-е. Т. 4. № 2586.. Останнє не зайве вказує на їх авторитет у дворянському середовищі. При зміні засідателів опіки, “старі” її члени укладали відомість про становище справ і узгоджували її з “новими” посадовцями. Цей підсумковий документ потім передавали на контроль губернаторові. 1866 р. вносилися певні зміни щодо виборності і призначення членів опік. Якщо вони перебували у губерніях, управління якими здійснювалося на загальних підставах, і там функціонували повітові суди з виборними від дворянства засідателями, то ці ж засідателі виконували свої обов'язки і у опіках. Коли ж повітові суди припиняли свою діяльність, то в цьому разі членів повітових судів заміняли засідателі дворянських опік. Там же, де засідателі призначалися урядом, то лише один із двох мав бути обраним. Окремим розпорядженням вказувалося про їх службові права: посадові класи, переваги, а також терміни відбування служби, що прирівнювалися до членів дворянських депутатських зібрань Там же. Собр. 2-е. Т. 42, отд. 1. № 44762..

Аби дисциплінувати повітових предводителів дворянства, які все більше втягувалися у з'ясування справ земельної власності, Державна рада наголосила, що вони підлягають судовому переслідуванні за незаконні дії. Проте лише з дозволу Сенату Там же. Т. 37, отд. 2. № 38911..

Держава була зацікавлена в діяльності дворянських опік. Ще Д. Г. Бібіков брався за переведення управителів маєтків, що перебували в опіці, на категорію державних службовців Бовуа Д. Указ. соч. С. 432.. А з 1861 р. почали виплачувати жалування засідателям дворянських опік і канцелярським службовцям, розмір якого визначав стаж служби, а також державну пенсію незалежно від тієї, що їм виділяли дворянські зібрання ПСЗ РИ. Собр. 2-е. Т. 36, отд. 2. № 37826.. Розмір “дворянської” пенсії залежав від стажу обіймання посади. 65-ти річний член Валківської дворянської опіки В. Л. Перлик, котрий прослужив засідателем 19 років, міг розраховувати на 200 руб. річних. У разі смерті засідателя пенсія виплачувалася його дружині Доклады харьковского губернского предводителя дворянства очередному Харь-ковскому губернскому дворянскому собрания. 1915. Харьков: Тип. “Мирный труд”, 1915. С. 8, 55..

Аби забезпечити дворянські опіки західних губерній імперії кадрами, держава під час ліквідації повітових судів 1867 р. до їх складу уводила двох засідателів з місцевих дворян-землевласників непольського походження. Не зайве підкреслити, що чинність більшості урядових розпоряджень щодо засідателів опіки у повітах Південно-Західного краю, на них не поширювалася ПСЗ РИ. Собр. 2-е. Т. 42, отд. 1. № 44806.. Їх у складі двох засідателів очолювали повітові предводителі дворянства, яких схвалював генерал-губернатор із місцевих дворян-неполяків. Вразі таких би не виявилося, губернатор наділявся правом призначати їх з чиновників, яким попередня служба для заохочення зараховувалася при нарахуванні державної пенсії. А щодо джерел виплати жалування, то воно бралося з повинностей дворянських маєтків і становило до 600 руб. щорічно, щоправда його також слід було узгоджувати з головним начальником краю Там же. Т. 42, отд. 2. № 45089.. Певно, що ця система виявилась недосконалою, бо 1873 р. її було переглянуто. Тепер розмір внесків на утримування опік узалежнювався від розмірів дворянських маєтностей у кожній західній губернії. У Волинській з її 2 282 174 дес. землі ця сума становила 14 900 руб. щорічно, а у Подільській -- з 1 614 713 дес. -- 12 127 руб. Там же. Т. 48, отд. 1. № 51809. У цьому розпорядженні про нову оплату у переліку західних губерній було пропущено Київську губернію, напевно, там залишалась попередня схема утримання опік.

Зберігались, починаючи з 1888 р., пенсії тим засідателям, які її заслужили на державній службі. Проте засідателі як і члени депутатських зібрань могли розраховувати на підвищення чинами лише за височайшою згодою Там же. Собр. 3-е. Т. 8. № 4935. Шандра В. С. Дворянські установи Південно-Західного краю Російської імперії: формування кадрового складу (друга половина ХІХ -- початок ХХ ст.) // Проблеми історії України ХІХ -- початку ХХ ст. Київ, 2017. Вип. 27. С. 19.. В опіках, як і у інших дворянських установах, держава, починаючи з пропозицій від Д. Г. Бібікова, прагнула закріпити російських чиновників.

Служба в дворянських опіках не була престижною, бо не передбачала кар'єрного підвищення. Переміщення сюди на службу використовувалося місцевою адміністрацією як своєрідне покарання чиновників. Принаймні так було з помічником уманського справника Куровським. Його за сприяння у виявленні недоліків під час ревізії держаних установ губернії сенатором О. О. Половцовим, перемістили молодшим засідателем Васильківської дворянської опіки.

Унаслідок скорочення опік 1912 р. у Київській губернії, в однойменній повітовій число засідателів збільшувалося до чотирьох осіб (Андрій Аристов, Матвій Блонський, Варфоломій Ваштевич, Андрій Безпалов) Сенаторська ревізія Київської та Чернігівської губерній: зі щоденника О. О. Половцова (жовтень 1880 -- травень 1881) / Упор. М. Будзар, Є. Ковальов, Д. Терещенко. Київ: StreamARLine, 2019. С. 96. Весь Юго-Западный край. С. 449.. Новим членам опіки установлювалося збільшене жалування в 1200 руб., і кожному з них виплачувалися подорожні по 400 руб. Крім того, уводилася посада юрисконсульта, чиновника VI класу з оплатою 1200 руб. щорічно та виділялися кошти на роз'їзди -- 300 руб. Оскільки обсяг повноважень зріс, то і засідателі Уманської опіки отримували підвищений оклад до 900 руб. із роз'їзними -- 300 руб. Утримання тієї і тієї опіки знову ж таки покладалося на кошти дворянства Київської губернії ПСЗ РИ. Собр. 2-е. Т. 32, отд. 1. № 36483..

Тож, засідателями у дворянських опіках служили місцеві дворяни, за винятком повітів Південно-Західного краю. У кількох опіках Таврійської губернії ці посади обіймали представники мусульманської знаті. У Сімферопольській опіці на 1914 р. засідателями були Мемет Мурза Карашайський і Селемет Мурза Кримтаєв, у Євпаторійській -- Осман Мурза Челебієв і Ільянс Мурза Кіпчатський, у Перекопській -- Алі Мурза Карашайський і Сулейман Бей Босняков Памятная книжка Таврической губернии: 1916. Симферополь: Таврическая губ. типография, 1916. С. 60, 129, 147.. У решти -- Бердянській, Дніпровській, Мелітопольській, Феодосійській і Ялтинській -- засідателями служили росіяни.

Крім засідателів важливе місце відводилося опікунам, яких батьки назвали у духовних заповітах, або ж ним ставав один з батьків, вразі смерті іншого, або ж їх обирала опіка. Опікунів могло бути кілька, тоді обов' язки між ними розподілялися наступним чином: один займався маєтностями, інший -- особистістю опікуваних. При схваленні опікунів бралися до уваги не лише їх моральні якості, відсутність у них вад, зокрема такої як марнотратство. Йшлося також про раціональний вимір, як от: відсутність карної судимості, нагляду поліції та враховувалися взаємини з покійними батьками, з якими опікуни у минулому не повинні були конфліктувати. У будь-якому разі вони приступали до виконання своїх обов'язків після схвалення їх дворянською опікою, приймаючи майно малолітніх за описом разом з членом опіки та у присутності двох сторонніх свідків.

Наступним обов'язком опікуна було виявлення капіталів покійних батьків у державному банку, переведення їх у власність підопічного. Опікуну дозволялося розпоряджатися ними, передаючи на вигідне збереження до кредитних установ, вкладати у цінні папери та векселі або використати на розвиток торгівлі і промислів. Свої дії він мав узгоджувати з опікою аби фінансові операції на наражалися на ризик та спекуляції.

Не завжди відносини опікунів і членів родини складалися доброзичливо. Інакше як пояснити скаргу дворянки Аделеїди Стефанович на Київську дворянську опіку, яка видала опікуну над малолітніми дітьми її брата, Михайла Далькевича, Феліксу Сульчевському, одну тисячу рублів. На її переконаннями ці кошти мали належати сиротам. Скарга перевірялася чиновниками канцелярії київського генерал-губернатора і з'ясувалося, що гроші були видані законно. Більше того, Сульчевського було визнано благонадійним опікуном Шубин-Поздеев Н. Д. Указ. соч. С. 119. Центральний державний історичний архів України, м. Київ (ЦДІАК України). Ф. 442. Оп. 528. Спр. 66. Арк. 1-2..

І що важливо, опіка контролювала витрати опікунів через звітування. Юлія Константинова, описуючи діяльність Херсонської опіки, зауважила, що річні звіти були достатньо інформативними, адже у них йшлося про прибутки та витрати на утримання та виховання підопічних. Штабс- капітан М. Ф. Попов, як опікун дітей Дембінського-Піорі, на підтвердження своєї діяльності ставив собі в заслугу їх успіхи у навчанні та вказав навіть на отримані бали з основних предметів Константинова Ю. В. Діяльність органів дворянської опіки у другій половині ХІХ -- на початку ХХ ст. (За матеріалами Державного архіву Херсонської області) // Історичні і політологічні дослідження. 2010. № 1-2. С. 108. Тулуб З. П. Моя жизнь. Киев: Киев-Париж-Дакар, 2012. С. 82.. Про детальність звітів у справах маєтку, з якими довелося зіткнутися матері Зінаїді Тулуб глибоко запам'яталися письменниці, про які вона згадала у власних спогадах. Аби виплатити борги, доводилося звітуватися перед опікою “за кожну копійку.

Якби опікуни зловживали своїми обов'язками, не за призначенням витрачали банківські і кредитні кошти, продавали нетлінне і нерухоме майно родини, опіка могла замінити їх новими особами. Крім того вона стежила аби при розподілі маєтків між спадкоємцями, враховувалися інтереси дітей-сиріт. Вона ж клопоталася і про призначення після смерті чиновника-дворянина його малолітнім дітям пенсій і допомог від держави. На час її чинності опікуни стежили за сплатою боргів поміщика, а от продавати чи закладати маєтності було заборонено.

Крім маєтностей опіка встановлювалася і над особистістю неповнолітніх. Навіть якщо у сироти не було маєтної власності, то опіка намагалася забезпечити його мінімальними коштами та скеровувала опікунів аби діти отримали відповідну дворянському званню виховання та освіту. У цьому разі опікуни також звітувати щороку про витрачені не це кошти. Після отримання освіти опіка займалася влаштуванням молодих дворян на державну службу.

Закон встановлював три вікові категорії дітей, що потрапляли під опіку: від народження до 14 років, з 14-ти до 17-ти і наступний -- до 21-го року. Під час першого періоду підопічний не мав практично жодних прав щодо керівництва чи розпорядження маєтком. Після досягнення чотирнадцяти років неповнолітній мав право звернутися до опіки за призначенням йому попечителя, який би захищав його інтереси і давав поради щодо ведення справ. Тож дві останні категорії потрапляли під визначення вже не опікування, а попечительства, хоча і те, і інше переймалося збереженням прав неповнолітніх. З досягненням 17-ти років закон передбачав для опікуваного деяку самостійність, яку, все ж, слід було узгоджувати з опікуном. Проте вона забороняла брати гроші в борг, укладати угоди, витрачати капітал. Умови здачі маєтків в оренду, їх закладення до 17 років дітей обумовлювалися розпорядженнями Сенату. Ось чому велика увага зверталася на вік дітей, який з'ясовувався через метричні та дворянські родословні книги.

Що ж до жінок, то заміжня могла обирати опікуном свого чоловіка. Тих і тих у званні опікунів мала схвалити опіка Шубин-Поздеев Н. Д. Указ. соч. С. 99, 107, 116..

Чинники запровадження опіки. Дворянська опіка з часу свого заснування покликана була займатися захистом і охороною законних інтересів і прав осіб дворянського стану, котрі з різних причин не могли цього зробити самостійно. Важливо зауважити, що опіці підлягали лише маєтки і члени родин спадкових дворян, у тому числі і духовних осіб, якщо ті належали до спадкового дворянства, а підлітки та вдови особистих дворян -- сирітському судові. Процедуру взяття в опіку розпочинали предводителі дворянства, родичі, сторонні особи або її ініціювали поліція чи суди із залученням свідчень священника. Про встановлення опіки та про її зняття повідомлялося у “Сенатских ведомостях” Там же. С. 147, 149..

Найперше опіка з'ясовувала стан маєтностей і призначала опікунів. Якщо маєтності знаходилися у різних місцевостях, опіка зосереджувалася у тій установі, з якої зручніше було керувати господарством маєтку, де перебувала більша частини земель чи за місцем виховання малолітніх дітей. Щоправда, останнє відносилося лише до дворян Полтавської і Чернігівської губернії, у котрих зберігалася чинність залишків Литовського статуту. Якщо ж діти залишилися без майна, то ними переймалася та опіка, де вони осиротіли.

Після смерті Костянтина Пржездзецького, маєтності якого перебували у різних губерніях, в тому числі і на Поділлі, управління ними передавалося одній установі -- Дісненській дворянській опіці Віленської губернії, яка й перебирала на себе турботу про його трьох малолітніх дітей.

Навіть побіжний аналіз законодавчих актів про заснування опік вказує, що найповажнішим завданням у їх діяльності була турбота про дворянських малолітніх дітей і вдів і найперше збереження маєтностей, забезпечення ефективного управління господарством, наведення і підтримання елементарного порядку, який би гарантував його статки та стабільне становище. Члени опіки, запобігаючи їх продажі, переймалися тим, щоб маєтки залишалися у власності дітей Там же. С. 90, 91. ПСЗ РИ. Собр. 3-е. Т. 19, отд. 1. № 16590. Середонин С. М. Исторический обзор деятельности Комитета министров. Т. 3, ч. 1: Комитет министров в царствование императора Александра ІІ (1855-1881). Санкт- Петербург: Издание канцелярии Комитета министров, 1902. С. 113, 117.. Тому для збереження маєтностей малолітніх опікун наділявся правом захищати і відстоювати матеріальні інтереси свого підопічного у судах, а також виплачувати борги, що рахувалися за власниками маєтків. У цьому разі йому дозволялося продавати лише ті припаси і речі, що могли швидко зіпсуватися. Для контрою опікун зобов'язаний був звітувати про їх продажу засідателям опіки. Здійснювати продаж іншого, цінного майна, йому заборонялося. Так само регламентувалась можливість передачі в оренду землі. Вона здійснювалась також за дозволом опіки. Більше того, заставу можна було оформити лише за погодженням з Сенатом. Аби зберегти за дітьми власність дозволялося у крайньому випадку замість сплати відсотків із доходів видавати кредиторам нові позикові зобов'язання. Але не вище сум відсотків ПСЗ РИ. Собр. 2-е. Т. 36, отд. 2. № 37521.. Опікуну, а за його відсутністю повітовому предводителю дворянства, належало брати участь і у розподілі спадку, а також при межуванні земель, відстоюючи права підопічного та керуючись поло- женням про переваги малолітніх перед дієздатними власниками суміжних земель. За виконання своїх обов'язків опікуни могли розраховувати на п'ять відсотків із статків малолітнього власника Шубин-Поздеев Н. Д. Указ. соч. С. 128..

Випадків, коли діти залишалися сиротами і потребували опіки, було немало, позаяк військові пізно заводили сім'ю і після їх смерті до повноліття дітей, маєтності передавалися у підпорядкування опік. Так було з графом Д. Є. Остен-Сакеном, який хоча й помер у 92 роки, мав неповнолітніх дітей. Господарство його маєтностей у Херсонській губернії процвітало до поки там управителем служив поляк, а згодом через надмірну благодійність та марнотратство графа частина з них була закладена. 1888 року вони переходили у відання Єлисаветградської дворянської опіки ПСЗ РИ. Собр. 3-е. Т. 8. № 5167.. У цьому випадку держава керувалась логікою спрямовувати діяльність опіки, яка перебирала на себе турботу про родини тих, хто службою віддав їй суттєву частину свого життя. Адже Д. Є. Остен-Сакен був високопрофесійним військовим, який у генеральському чині перебував п'ятдесят років Федоров Д. В. На царском пути // Исторический вестник. 1898. Кн. 4. С. 120..

Під опіку потрапив і маєток О. Д. Тулуба, який помер 1872 р. і не залишив духовного заповіту. Згідно із законом його успадковував малолітній син Олександр. Опікуном було призначено сусідського поміщика, котрий проживав за 30 верст від Требухова, тож управління господарством мали здійснювати прикажчик і служителі, які потребували постійного нагляду і контролю. Їх опікун не зміг забезпечити через власне віддалене перебування, тоді керівництво перебрала до своїх рук дружина О. Д. Тулуба Тулуб З. П. Указ. соч. С. 65, 71..

Із набуттям чинності селянської реформи 1861 р., яка докорінно зламувала земельний устрій, дворянські опіки відповідно наділялися новими повноваженнями. Якщо маєтки ставали власністю осіб недворянського походження чи то через спадок або через прострочені закладні, то до часу викупу селянами своїх земель, вони перебували у віданні опік ПСЗ РИ. Собр. 2-е. Т. 36, отд. 2. № 37338. Павловский И. Ф. К истории полтавского дворянства. 1802-1902: Очерки по ар-хивным данным. Полтава: Эл. типо-литография торгового дома, 1907. Т. 2. С. 18, 21, 60.. Під час реформи 1861 р. П. О. Валуєв розіслав предводителям дворянства циркуляр аби вони стежили щоб поміщики не збільшували повинності селян. Вразі порушень, міністр погрожував взяттям маєтку таких поміщиків в опіку.

В опікунське управління поступали і маєтки вразі тяжких хвороб їх власників, зокрема при безумстві, божевіллі, глухоті і німоті. Дворяни з такими захворюваннями обов'язково проходили перевірку у лікарському відділенні губернського правління за участю і губернського, і повітового предводителя дворянства. Призначені опікуни керувалися тими ж законами, що регулювали їх відповідальність за маєтності малолітніх. Виняток становили глухонімі, якщо вони отримали освіту й могли висловлювати власні думки і побажання.

1877 р. указом імператора Київська дворянська опіка призначалася тією установою, котра здійснювала нагляд за маєтками дійсного таємного радника І. І. Фундуклея “страждущего расстройством умственных способностей”. Ті знаходилися у Звенигородському і Чигиринському повітах Київської, Херсонському і Єлисаветградському Херсонської та Ялтинському Таврійської губерній, а також у Одесі та Петербурзі. Опікунами було призначено дружин генерал-ад'ютанта Анну Красновутську, відставного ротмістра Варвару Врангель і титулярного радника Весьолкіна ПСЗ РИ. Собр. 2-е. Т. 52, отд. 1. № 57381..

До Єлисаветградської дворянської опіки була передана 1889 р. рухома і нерухома власність вдови колезького радника Катерини Скаржин- ської, яка мала душевну хворобу Там же. Собр. 3-е. Т. 9. № 5819. Там же. Т. 19, отд. 1. № 17500.. Опіка, як правило, при душевних хворобах накладалась і на особу, і на її маєтності. Так було вчинено з відставним штабс-ротмістром Левом Зборомирським, у якого було виявлено це захворювання. Оскільки його землі перебували і у Курській губернії, і у Харківській, то вони передавалися у відання Сумської дворянської опіки.

У відання опіки переходили маєтки дворян, у разі не виявлення спадкоємців після шести місяців з дня смерті власника. Тоді нею призначався за власним баченням або через клопотання зацікавлених осіб опікун, який і приймав маєток у своє керівництво. Найчастіше це були виморочні маєтності місцевих дворян. Дозволялося, враховуючи фізичний стан будівель, їх продаж з передачею виручених коштів до державного банку. Там вони зберігалися десять років в очікуванні спадкоємців. Тільки-но з'являвся спадкоємець, опіка знімалась Шубин-Поздеев Н. Д. Указ. соч. С. 165..

Під опіку потрапляли і спадкові маєтки, на які претендували особи, що сперечалися за право успадкування. У цьому разі опіка тривала до судового з' ясування питання або до полюбовного їх розподілу, на який відводилося два роки. У цьому разі на користь закладів громадської опіки встановлювався шестирозмірний відсоток Там же. С. 167..

У 1880-х рр. роботи в опіках прибавилося, бо почали повертатися із заслання учасники Січневого повстання 1863 р. І хоча більшість із них були позбавлені дворянського звання, все ж вони добивалися повернення власних маєтків, якими володіли дружини, зокрема через органи опіки. Йдеться хоча би про Леопольда Вишневського, дружина якого спершу поїхала за своїм чоловіком до Сибіру, потім повернулася і почала господарювати у його маєтку в Овруцькому повіті Шандра В. С. Дворянські установи Південно-Західного краю... С. 18..

Термін опіки суттєво збільшувався, до п'яти років, якщо власник маєтностей пропав безвісти чи залишився за кордоном Шубин-Поздеев Н. Д. Указ. соч. С. 102.. Опікун тепер мав захищати права і охороняти маєтність, опіка -- займатися до десяти років розшуком власника, публікуючи дані про нього у пресі обох столиць імперії та у містах Одесі, Вільно та Ризі. До розшуку долучалося і Міністерство іноземних справ. На час перебування в опіці маєток здавався в оренду, кошти ж надходили до дворянської каси. Принаймні так було з маєтностями в 40 дес. землі покійного колезького радника О. І. Свиткіна (с. Єлизаветівка), якими заволоділа Стародубська дворянська опіка Доклады харьковского губернского предводителя... С. 26-27.. Лише після десяти років маєток вразі не пред'явлення на нього спадкових прав визнавався виморочним і передавався державній казні.

Виявляється, що виморочні маєтки стали одним з суттєвих джерел збільшення матеріальних засобів дворянських зібрань, а тому Харківське губернське зібрання 1876 р. звернулося до губернатора, щоб той вийшов наверх з ініціативою аби виморочні нерухомі маєтності вразі відсутності спадкоємців надходили у власність дворян тієї губернії, де вони були розташовані. До 1882 р. це питання, незважаючи на те, що його піднімали й інші зібрання, не було розглянуте. Тоді харківські дворяни апелювали безпосередньо до Олександра ІІІ, просячи залишати виморочні маєтки у власності дворян, так як це прийнято у міщан і у селян Илляшевич Л. В. Краткий очерк истории харьковского дворянства. Харьков: Тип. М. Зильбермана, 1885. С. 155.. 3 травня 1883 р. такий закон набув чинності ПСЗ РИ. Собр. 3-е. Т. 3. № 1546.. Однак він не зміг суттєво поліпшити становище дворян, бо за ним, лише маєтки записаних у родословну дворянську книгу переходили у власність зібрань. За спостереженнями харківського дворянського діяча Лева Ілляшевича, багато з дворян на цей час вже перестали заносити себе до родословних книг Илляшевич Л. В. Указ. соч. С. 162..

До часу ліквідації кріпацтва, якщо поміщик вразі невмілого господарювання розрушав селянські подвір'я, або жорстоко поводився із селянами, то у цьому разі його маєток міг бути взятий в опіку. Така причини запровадження опіки найбільш часто зустрічалася у правобережних повітах, коли російська адміністрація прагнула протиставляти для власного утвердження в краї православних селян і католиків-поміщиків, особливо під час польських повстань. Прикладом служить резолюція київського військового губернатора Б. Я. Княжніна на рапорті справника про відмову селян с. Бузової виконувати панщину “Видя с всем смятением капитана исправника и госпожу Цивинскую, бесче-ловечное невнимание к своим крестьянам, ибо она не заботилась о засеве их полей и прокормлением”, а требовала только непосильной работы барщинной, предписываю к ее милости письмо написать, известя, что ежели госпожа Цивинская будет невнимательна к ближним своим крестьянам, то имение ее предписать взять в опеку” (Селянський рух на Україні. 1826-1849 рр.: Зб. док. і матер. / Упор. В. П. Баран, Г. В. Боряк, М. І. Бутич та ін. Київ: Наукова думка, 1985. С. 76)..

Адміністрація Херсонської губернії помітила, що втечі селян з Подільської губернії, спричиняються жорстокістю поміщиків, які карали селян за те, що вони не підтримали їх під час повстання. Тоді і з'явився указ від 1 серпня 1831 р. про взяття маєтків цих поміщиків в опіку, при умові, що такі факти, справді, мали місце Никотин И. А. Столетний период (1772-1872) русского законодательства в вос-соединенных от Польши губерниях и законодательство о евреях (1649-1876). Вильна: тип. А.Г. Сыркина, 1886. Т. 1. С. 70-71..

Примітною є ще одна функція опіки. Її могли накладати тоді, коли поміщик не дбав про власне господарства, не розвивав землеробство чи скотарство, а займався марнотратством, демонструючи зайве розкошування. У цьому разі ініціативу накладення опіки брав на себе губернатор, який через губернського предводителя пропонував з' ясувати економічне становище того чи іншого дворянина на зібранні предводителів і депутатів. Часто про накладення опіки просили члени родини або дружини, вважаючи, що опіка збереже маєток. Анісія Тишковська звернулась до київського генерал-губернатора про запровадження опіки, бо її чоловік не займався господарством, зловживав спиртними напоями, продавав маєтності євреям-орендарям. Її клопотання підтримав київський губернатор і Чигиринське дворянське зібрання ЦДІАК України. Ф. 442. Оп. 521. Спр. 11. Арк. 9, 49..

Якби дворяни не погодилися на запровадження опіки, то губернатор міг би її встановити самостійно, погодивши це, щоправда, з Сенатом Блосфельдт Г. Сборник законов о российском дворянстве. Санкт-Петербург: Издание книжного магазина юрид. л-ры Д.В. Чичинадже, 1901. С. 372.. Харківський губернатор О. І. Петров ініціював запровадження опіки 1892 р. над маєтностями дворянина Лебединського повіту Семиганов- ського через “марнотратний спосіб життя”. Більше того, він сам призначив час обговорення цього питання дворянськими предводителями і депутатами, котре відбулося у приміщенні Харківського дворянського зібрання Державний архів Харківської області. Ф. 229. Оп. 1. Спр. 75. Арк. 18. Блосфельдт Г. Указ. соч. С. 246..

Крім того, марнотратство, внаслідок якого накладалась опіка, враховувалось при призначенні на посаду земських начальників. Тих, хто мав маєтки під опікою за їх розтринькування, не призначали на цю посаду. Опіка накладена внаслідок марнотратства знімалась, коли дворянин переміняв спосіб і стиль свого життя, що засвідчувала ухвала дворянського зібрання. Щоправда, права накладати опіку “за безмерную и разорительную роскошь” депутатські зібрання позбавлялися 1902 р. Иванова Н. А., Желтова В. П. Сословное общество Российской империи (ХУШ -- начало ХХ века). Москва, 2009. С. 204; ПСЗ РИ. Собр. 3-е. Т. 22, отд. 1. № 21641.

Були випадки, що поміщик підпадав під одночасне звинувачення і в жорстокості до селян, і в марнотратстві, внаслідок чого на його маєтки накладалася опіка. Приклади запровадження таких опік на середину ХІХ ст. навів В. М. Заруба у не так давно виданій монографії Заруба В. Н. Дворяне Екатеринославской губернии. Днипро: Лира, 2016..

Під опіку потрапляли і маєтки дворян, якщо вони переходили з християнської віри в інше віросповідання. Причому, опіка у цьому разі накладалась і на власність особистих дворян Беккер С. Указ. соч. С. 158.. У опікунській формі власності маєтності перебували до повернення господарів у православ'я. При цьому опікуни мали виховувати дітей таких дворян у православному віросповіданні. Опіка встановлювалася і над маєтками тих власників, які позбавлялися дворянства і яким було присуджено відбування покарання на поселенні. В опікунському управлінні маєток перебував до смерті власника і лише тоді переходив у володіння спадкоємцям Блосфельдт Г. Указ. соч. С. 187.. І хоча не вдалося виявити документальних підтверджень таких випадків, однак, знаємо, що законодавство укладалося з врахуванням таких випадків.

З часом обов'язки опіки збільшувалися, адже вона ставала надійним інструментом для стягнення заборгованості, в тому числі і закладених у банках тимчасово-заповідних маєтків. Тільки-но борг було виплачено, а не це відводилося три роки, опіка знімалась. Якщо ні, то опіка продовжувалась ще на три роки. Вразі неможливості сплатити заборгованості впродовж цього часу, банки могли взяти по опису маєтки у своє управлення від опікунів Шубин-Поздеев Н. Д. Указ. соч. С. 185. Беккер С. Указ. соч. С. 127; Шубин-Поздеев Н. Д. Указ. соч. С. 181.. Така діяльність банків щодо боржників регламентувалась окремими законодавчими статтями, згідно з якими маєток брався в опіку для сплати розстрочки. Неповернення боргу впродовж шести місяців давало банку право забрати у власне володіння маєток, а несплата у наступні три місяці дозволяла йому продати його з публічних торгів.

Під опіку потрапила власність Олександра Поля 1891 р. Скоріше за все, вона була спричинена потребою розрахуватися з кредиторами, які після його смерті почати претендувати на прибуткові маєтки Любо- мирівку і Дубову Балку та історичні колекції. Вартість тих і тих була оцінена в 120 тис. руб. і вони могли продатися на торгах як звичайні степові маєтки, тоді як Олександр Поль за поклади високоякісної руди та аспідної ломки оцінював їх у один млн рублів. Тоді дружина Ольга Семенівна Поль звернулась до адміністрації про запровадження опіки Кочергін І. О. Олександр Поль: мрії, справи, спадщина. Дніпро: Нац. гірн. ака-демія, 2002. С. 199.. Цю ситуацію Катеринославська дворянська опіка враховувала, бо опікунами призначалися по одній особі від неї, від вдови та від кредиторів ПСЗ РИ. Собр. 3-е. Т. 11. № 7899.. Ними стали губернський і повітовий предводителі дворянства та брат дружини, павлоградський предводитель дворянства Володимир Корос- товцев, які доклали зусиль, аби маєтності Поля не були продані на публічних торгах нижче їхньої собівартості Кочергін І. О. Олександр Поль... С. 200.. Хоча опіка накладалася на три роки, але за цей час кредитори не отримали бажаного, тому її 1895 р. було продовжено до 1897 р. ПСЗ РИ. Собр. 3-е. Т. 12. № 11496; Т. 22, отд. 1. № 21774. 1900 р. рішенням Комітету міністрів вона знову була продовжена до 1902 р., а потім -- до 1904 р. і знову до 1907 р. Там же. Т. 20, отд. 1. № 18926; Т. 24, отд. 1. № 24816. Лише 20 лютого 1908 р. за погодженням з імператором опіку над його маєтностями було знято Там же. Т. 28, отд. 1. № 30065..

Подібна історія повторилася 1892 р. з маєтностями покійного князя, гвардії полковника Емануїла Голіцина, з тією різницею, що попереднє опікунське управління, яке забезпечувала Новгород-Сіверська дворянська опіка, передавалося Рязанській. Так само призначалися опікуни, один з яких представляв інтереси кредиторів.

За рахунок переходу під опікунське управління стягувалися також кошти на відшкодування збитків. 1862 р. під опіку перейшов маєток скарбника Харківського університету поручика Є. Федосєєва за несплату розтрачених ним 7236 руб. 88 коп. сріблом Там же. Т. 12. № 8971. Проць Н. В. Дворянство Харківської губернії другої половини ХІХ -- початку ХХ ст.: дис. ... канд. іст. наук. Харків, 2015. С. 92. Державний архів Харківської області. Ф. 220. Оп. 1. Спр. 75. Арк. 20-26..

І все ж, державу не влаштовувала опіка з її самоврядними повноваженнями й вона намагалася змінити станову дворянську традицію. А тому прагнула якщо не ліквідувати її, то хоча би реформувати на всестанових принципах з передачею її повноважень державному судочинству. Пропонувалось кілька проектів -- 1863 р. М. М. Любощинського, 1884 і 1892 рр. -- М. І. Стояновського, однак дворянство не підтримало державної ініціативи. У проекті статуту про опіки 1892 р. йшлося про передачу опікунських справ на розгляд мирових суддів з підпорядкування їх окружним судам. При обговоренні цього проекту харківські дворяни висловилися за збереження станового їх облаштування. Пропонувалося навіть обмежитися створенням губернської дворянської опіки, яка б формувалася на виборному принципі із залученням прокурорського нагляду і яка б контролювала діяльність повітових опік.

Катеринославські дворяни також висловилися за збереження їх станового характеру Державний архів Одеської області. Ф. 1. Оп. 140. Спр. 105. Арк. 5.. Херсонські дворяни запропонували збільшити повноваження опік, передаючи їм ті маєтки, які мали багато боргів Корелин А. П. Указ. соч. С. 168.. Комітет міністрів пішов назустріч дворянству і 1882 р. призупинив продаж населених маєтків, закладених у державних кредитних установах. Щоправда лише тоді, коли викупна позика покривала банківський борг. До кінцевого розрахунку маєток залишався під опікою Тхоржевский И. И. Исторический обзор деятельности Комитета министров. Т. 4: Комитет министров в царствование императора Александра ІІІ (1881-1894). Санкт- Петербург: Издание канцелярии Комитета министров, 1902. С. 205..