Епідемії та боротьба з ними в Україні (кінець ХVШ - початок ХХ ст.)

У боротьбі із заразними захворюваннями держава поєднувала законодавчі норми, адміністративні заходи та зусилля медиків. Відповідно до «Положення для управління ґуберній Російської імперії» від 1775 р. в кожній ґубернії створювався приказ громадської опіки, якому передавалася «соціальна галузь».

У ґубернських і повітових містах відкривалися лікарніПСЗРИ. - Собрание 1. - Т.ХХ. - Санкт-Петербург, 1830. - №14392. - С.276-278., штат яких включав управлінський апарат, медичних працівників та «інших служителів». Усі питання вирішувалися лікарняною радою у складі лікарів, смотрителя, бухгалтера. У безпосередньому віданні приказу громадської опіки та на його балансі перебувала тільки лікарня ґубернського міста, а лікарні повітових міст просто вважалися в його віданніСвод законов Российской империи (далі - СЗРИ). - Т.ХІІІ: Уставы о народном продовольствии, общественном призрении, и врачебные. - Санкт-Петербург, 1857. - С.103.. Місцевою медичною службою в ґубернії, «як цивільною, так і військовою», опікувалася створена 1797 р. лікарська управа у складі інспектора, хірурга та акушера зі званням доктора або штаб-лікаряПСЗРИ. - Собрание 1. - Т.ХХІУ. - Санкт-Петербург, 1830. - №17743. - С.287-296.. На неї покладався контроль за лікарнями, лазаретами, госпіталями, державними і приватними аптеками, призначення повітових лікарів, лікарських учнів та повитух, реєстрація приватної практики лікарів, медична експертиза, участь у рекрутських наборах. Інспектор, який її очолював, повинен був відвідувати лікарні декілька разів на рік, перевіряючи виконання персоналом своїх обов'язків, якість лікування, матеріальне забезпечення, санітарний стан тощоСЗРИ. - Т.ХІІІ. - Санкт-Петербург, 1857. - С.103..

З урахуванням стратегічного значення Одеси в місті 1820 р. було відкрито лікарську управу, незалежну від херсонської ґубернськоїПСЗРИ. - Собрание 1. - Т.ХХХУП. - Санкт-Петербург, 1830. - №28445. - С.480., а також запроваджено посади чотирьох міських лікарів. При новоросійському й бессарабському ґенерал- ґубернаторові один із чиновників з особливих доручень відповідав за стан медицини у країШандра В.С. Генерал-губернаторства в Україні: ХІХ - початок ХХ ст. - К., 2005. - С.231..

Засади функціонування міських лікарень викладалися у «Статуті лікувальних закладів цивільного відомства» від 1851 р. Зазначалося, що їх завдання полягає в наданні лікарської допомоги хворим обох статей. За медичні та фармацевтичні справи відповідав старший лікар, а за господарські й адміністративні - смотритель. Лікуванням займались ординатори і старший лікар, на кожних 50 хворих призначався один ординатор. При лікарнях повинні були працювати аптекиПСЗРИ. - Собрание 2. - XXXVIL Отделение второе: Дополнение к тому XXVI. - Санкт-Петербург, 1834. - №24781«а». - С.3-18.. Порядок їх відкриття та функціонування визначив затверджений 1836 р. «Статут аптечний». Так звані вільні (приватні) аптеки відкривалися з дозволу медичного департаменту в будь-якому місті чи містечку, але завідувач повинен був мати звання аптекаря або провізора. Охочий відкрити аптеку звертався до місцевої лікарської управи, додавши свідоцтво про фармацевтичне звання, а управа перевіряла, чи є потреба в новій аптеці. Власник міг мати одну аптеку в одному місті чи містечку. До прикладу, на 1832 р. у Волинській лікарській управі працювали троє лікарів, у кожному повіті - по одному лікареві й одній акушерці («повивальній бабі»), а також від трьох до п'яти лікарів із приватною практикою (останніх було 58 в усій ґубернії). Тоді ж на Волині нараховувалося 33 приватних аптекиЦДІАК України. - Ф.442. - Оп.1. - Спр.1195. - Арк.143.. Через 20 років чисельність лікарів у ґубернії зросла до 128 осіб, із них на державній службі перебували 44, у тому числі у Житомирі - 9Там само. - Спр.10412. - Арк.12..

Лікарні були розраховані на 15 пацієнтів. У них лікувалися «нижні військові чини» й арештанти, військовики та цивільніТам само. - Оп.77. - Спр.305. - Арк.10зв.. Із 1830 р., крім названих, тут за плату могли лікуватися інші хворі. Заклади фінансувалися з кількох джерел: платня від недужих, відсотковий збір із будинків і приказів громадської опікиТам само. - Арк.11-12.. Тривалий час лікуванням займалися цирульники. Від 1840-х рр. вони повинні були з'являтися в лікарську управу для екзамену «на цирульницьку майстерність» та отримання свідоцтва від інспектораДАВО. - Ф.229. - Оп.1. - Спр.409. - Арк.40-42; Спр.358. - Арк.58-63; Ф.221. - Оп.1. - Спр.411 - Арк.9-9зв..

Для активізації місцевої ініціативи в 1852 р. було створено ґубернські та повітові комітети громадського здоров'я. Вони мали ухвалювати погоджені протиепідемічні заходи, координувати дії владних органів в умовах загрози епідемії, наглядати за станом здоров'я населення, пропаґувати санітарно-гігієнічні норми задля запобігання хворобам. До цих комітетів запрошувалися особи, «здатні бути корисними загальній справі своїми знаннями та впливом».

На початку ХІХ ст. з розвитком торговельних відносин із країнами Чорноморсько-Середземноморського басейнів формувалася державна карантинна служба. Метою створення карантинних установ проголошувалася «охорона держави від внесення чумної зарази»Там же. - XVI: Отделение первое. - Санкт-Петербург, 1842. - №14614. - С.435., але насправді карантини використовувалися для захисту від багатьох захворювань. Вони поділялися на центральні та окремі, а також на сухопутні й берегові застави. Центральні здійснювали керівництво, координацію діяльності установ, які перебували в підвідомчих округах. Нагляд і контроль за зараженими або запідозреними в інфікуванні особами й вантажами, що прибували з-за кордону, провадили берегові застави в портах. Окремі та сухопутні опікувалися очищенням людей і товарів у місцях, де йшла жвава торгівля з іноземними державами. У «Статуті прикордонних і портових карантинів» від 1800 р.Там же. - Собрание 1. - Т.ХХУІ. - Санкт-Петербург, 1830. - №19476. - С.198-214. передбачалося відкриття їх при Ісаковецькій та Могилівській (Подільська ґубернія), Дубосарській, Одеській, Козловській, Ахтіарській, Таганрозькій митницях, а також карантинних застав при Керченській і Бугацькій митних заставах (Новоросійська ґубернія). У 1808 р. було створено Маріупольську карантинну заставуТам же. - Т.ХХХ. - №23075. - С.297.. Разом із Бердянською та Єнікальською вона діяла до 1834 р., коли карантинні заклади на узбережжі Азовського моря скасували. Від того часу судна, які прямували в азовські порти, мали проходити попередній карантин у КерчіТам же. - Собрание 2. - Т.ІХ: Отделение первое. - Санкт-Петербург, 1835. - №6763. - С.98..

У Причорномор'ї та Приазов'ї міста з вигідним стратегічним розташуванням з ґубернського правління виділялися в окрему адміністративну одиницю - градоначальства. Вони відігравали роль своєрідних санітарних зон, за межі яких не мали поширюватися заразні хвороби. Для цього тут будувалася карантинна гавань, до неї прилягав центральний карантин, облаштований у фортеці або на добре захищеній та обгородженій території. Карантин поділявся на пасажирський, товарний, чумний квартали. Перед тим, як потрапити в місто, пасажири й екіпажі повинні були провести в карантині від двох до шести тижнів. За цей час дезінфікувалися судна, товари, здійснювався огляд пасажирівДмитриев В.В. Значение градоначальств Юга Российской империи в медико-санитарном отношении (XIX - начало ХХ в.) // Культура народов Причерноморья. - Вып.55. - Т.2. - Симферополь, 2004. - С.11-12..

У серпні 1812 р. чума вийшла за межі карантину й поширилась в Одесі. Тоді місто поділили на п'ять дільниць, для кожної призначили лікаря та комісарів із почесних мешканців. Хворих відділили від здорових, заборонили виходити з будинків під загрозою арешту та відправлення до карантину, спеціально призначені службовці завозили воду і продовольство в кожен двір, передаючи через віконце у воротах. Одесити мали вмиватися холодною водою з додаванням оцту, окурювати житло. Будинки, де було виявлено хворих на чуму, позначали червоними хрестами. У декількох районах міста з найбільшою кількістю заражених мешканців переселили в нові бараки, а їхні житла та речі спалили. Покійників ховали на окремому кладовищі. У листопаді Одеське градоначальство було переведене на становище загального карантину, яке тривало 46 днівИз памяти одесского сторожила: О чуме в Одессе в 1829 г. // Из прошлого Одессы / Сост. Л.М. де-Рибас. - Одесса, 1894. - С.263-268; Герлігі П. Одеса: Історія міста 1794-1914 рр. - К., 1999. - С.55.. Подібним чином із чумою боролися й у роки наступних епідемій, хіба що кількість дільниць зростала.

На початку ХХ ст. завдяки дослідам М. Гамалії перемога над чумою в Одесі стала доконаним фактом. Йому, онукові знаного фахівця з сибірської виразки, чиї праці високо оцінили німецькі вчені, випало продовжити родинну традицію. Після стажування в лабораторії Л. Пастера він разом із І. Мечниковим заснував в Одесі першу на всю Російську імперію і другу у світі пастерівську бактеріологічну станцію, згодом інститут.

Праці мікробіолога Д. Заболотного про ендемічність вогнищ чуми у природних умовах і роль гризунів у розповсюдженні її збудника принесли вченому заслужену славу. Після закінчення медичного факультету Університету св. Володимира 1894 р. він працював епідеміологом у Подільській ґубернії, коли там поширювалася холера й дифтерія. Д. Заболотний організував бактеріологічну лабораторію в Кам'янці-Подільському, випробував протидифтерійну сироватку після експериментального самозараження. Його профілактична доктрина, що полягала у вакцинації людей протидифтерійною сироваткою, стала провідною в боротьбі з недугою.

Із початком ХІХ ст. основним способом недопущення епідемій віспи ставала вакцинація. Указом від 3 травня 1811 р. було створено повітові й ґубернські віспові комітети, на яких покладався обов'язок підрахунку дітей, котрі ще не перехворіли на віспу; забезпечення щепіїв віспяною матерією та інструментами; навчання осіб, які бажають щепити віспу. Створювалися так звані віспяні будинки, де проводили вакцинацію та лікування інфікованих. При впровадженні щеплень влада намагалася спиратися на духівництво. Від 1806 р. священики мали звітувати щодо ситуації з віспоюПодгорна А.А. «Дитяча чума»: віспа в Європі XVI-XVIII ст. та перші спроби боротьби з нею на Полтавщині // Сумська старовина. - Bhh.LIV. - Суми, 2019. - С.10-12.. Щепленням займалися не тільки лікарі, але й навчені щепії. Так, у 1850-х рр. у Ковельському повіті за дорученням повітового лікаря віспощеплення робили 5 цирульниківДАВО. - Ф.221. - Оп.1. - Спр.376. - Арк.98-105; Спр.409. - Арк.40-42., а в Києві на 1913 р. налічувалося 25 щепіївВесь Юго-Западный край. - К., 1913. - С.328.. Однак через невідпрацьовану техніку вакцинації та брак біологічного матеріалу епідемії не припинялися. У 1830-х рр. наявність щеплення вимагали лише при вступі до гімназії чи на державну службуДержавний архів Житомирської обл. - Ф.70. - Оп.1. - Спр.23. - Арк.50., тоді як у західних країнах обов'язкове щеплення проти віспи робили відразу після народження дитини. Неодмінною вакцинація від віспи в Росії стала для дітей - при зарахуванні до школи (1885 р.), для залізничників (1892 р.), для призовників (1899 р.)Васильев К.Г., Сегал А.Е. История эпидемий в России. - С.290..

У другій половині ХІХ ст. розгорнулась дискусія про віспощеплення. Приводом до неї стали праці педіатра В. Рейтца, в яких щеплення описувалися як основна причина високої дитячої смертності. Патологоанатом М. Руднєв також стверджував, що воно не запобігає захворюванню. Натомість гомеопат Л. Бразоль, посилаючись на європейський досвід, дійшов протилежного висновку. Питання про обов'язкове віспощеплення не раз порушував мікробіолог та епідеміолог М. Гамалія. Саме завдяки йому й було запроваджено повсюдну вакцинаціюМасленникова В.А. История оспопрививания в Таврической губернии во второй половине ХІХ - начале ХХ вв. (по материалам губернского и уездных земских собраний) // Культура народов Причерноморья. - Вып.278. - Т.2. - Симферополь, 2014. - С.141..

У Подільській ґубернії на 1887 р. проти віспи прищепили 63,4% дітей, що на той час було високим показником. Цьому посприяло відкриття в Кам'янці- Подільському віспяного телятника, на базі якого діяв інститут щеплення віспи, де можна було зробити процедуру безкоштовноГульдман В.К. Подольская губерния: опыт географическо-статистического описания. - Каменец-

Подольский, 1889. - С.221-222., а також курси з навчання віспощеплення. Однак ще далеко не всі мешканці розуміли його значення для запобігання захворюванню. У Таврійській ґубернії лише місцеві німці свідомо вакцинували дітей. На початку ХХ ст. ситуація дещо змінилася: проводилася дезінфекція шкільних приміщень, поширювалися знання з гігієни та санітарії. Із багатьох заразних хвороб способом щеплення майже вдалося подолати лише віспу.

Основним засобом боротьби з холерою залишалося встановлення карантину. Заражені міста та повіти оточували війська, туди спрямовували додаткові медичні сили. Коли в 1830 р. чітко проявився епідемічний характер недуги, в охоплених нею районах організовували ґубернські й повітові «комітети з ліквідації холери та запобіжних заходів від неї». Пошесті протиставляли знезараження розчином хлорного вапна (хоча чимало лікарів-практиків стверджували, що це не дає бажаного результату). Серед простолюду основним способом «лікування» було пускання крові або паління кізякуВоспоминания М.К. Чалого // Киевская старина. - 1894. - Кн.9. - С.411; Кн.10. - С.1.. У липні 1831 р. київський військовий ґубернатор Б. Княжнін у зверненні до мешканців наголошував, що холеру нібито спричиняє «зайве перенасичення й необережність в їжі», а тому поліція та лікарі повинні звертати увагу «на якість фруктів і всіх узагалі продуктів, які продаються, суворо наглядаючи, щоб незрілі, зіпсовані та гнилі не продавалися»Меры против холеры 1831 г. // Там же. - 1903. - Кн.11. - С.72-73.. Прикладом боротьби з холерою може слугувати Харків. У 1830 р. навколо міста було встановлено кордонну лінію із застав, де стояли війська. Усі приїжджі відбували шестиденну обсервацію. Карантинами слугували будинки місцевих жителів. Постачанням продовольства займалася «попечительна комісія», яка організувала за лінією застав оптові ринки. У кожній із трьох поліцейських частин міста з'явилася холерна лікарня, що перебувала на утриманні місцевих купців. Дезінфекцію робили хлорним вапном або обкурюванням. Одяг, постіль та інші речі померлих від холери спалювали, а тіла ховали спочатку на загальних, а згодом на окремих «холерних» кладовищахРобак І.Ю. Організація охорони здоров'я в Харкові за імперської доби (початок XVIII - 1916 р.). - Х., 2007. - С.82-83.. До подібних заходів удавалися під час боротьби з епідемією 1847-1848, 1855 рр.Там само. - С.85-88.

Методи лікування холери у середині ХІХ ст. відповідали тогочасному рівню медичних знань. Так, харківський лікар П. Добронравов із метою відновлення водно-сольового балансу в організмі рекомендував давати хворому будь-які солі, але найкраще «аглицьку» (тобто сульфат маґнію); щопівгодини приймати поташ із лимонним соком або оцтом; ставити гірчичники на живіт; дотримуватися суворої дієти, а питну воду змішувати з міцним вином; робити хворому гарячі ванни, якщо ж такої можливості немає, то обкладати його нагрітими цеглинами, пляшками з гарячою водою; розтирати настояними на стручковому перці спиртом, горілкою, або скипидаром (інколи замість розтирань лікар прописував сікти хворого кропивою); від виснажливого проносу рекомендувалися опійні крапліТам само. - С.89..

Тривалий час держава приділяла більше уваги заходам, які мали запобігти епідеміям в армії. Смертність військовиків від заразних хвороб перевищувала бойові втрати. Під час російсько-турецької 1828-1829 рр. і Кримської (Східної) війн при госпіталях та лазаретах відкривалися холерні відділення, де хворих ізолювали. На початку 1831 р. в умовах епідемії холери через Волинь у Царство Польське переміщувалися великі континґенти війська. Для лікування хворих солдатів, унтер-офіцерів у західних повітах ґубернії було розширено та відкрито нові госпіталі (у Володимирі, Дубні, Кременці, Луцьку, Олиці), як правило в будівлях римо- католицьких монастирів і замків-палаців. Найбільшим за кількістю хворих став шпиталь в Олиці. На літо 1831 р. у замку, корчмі, двох будинках місцевої економії, двох католицького духівництва, п'яти єврейських перебували до 700 осіб. Окреме відділення цього госпіталю розгорнули у Клевані, у будівлі закритої повітової школи та п'яти корчмахЦДІАК України. - Ф.1342. - Оп.1. - Спр.206. - Арк.3, 9-10, 62-63, 64-65, 69-69зв..

У 1855 р. епідемію холери у Волинській ґубернії також спричинило переміщення військ у напрямку західного кордону. У Луцькому військовому госпіталі діяло відділення для хворих на холеру, спалах якої припав на 24 травня - 8 червня. У цьому закладі постійно працювали по 5 лікарів і помічниківТам само. - Ф.442. - Оп.32. - Спр.1362. - Арк.3-4, 8.. На допомогу їм було відряджено ще 3 лікарів: приватної практики Й. Томашевського, із Луцького дворянського училища Л. Бушевського, лікаря-пенсіонера Ф. Марк-МіллераЗа походженням австрієць, він після закінчення медичного факультету Віденського університету служив лікарем в австрійській армії. У роки наполеонівських війн потрапив у російський полон. Як лікаря його направили працювати ординатором у госпіталь у Бресті, а у жовтні 1812 р. перевели до Луцька. Від того часу Ф. Марк-Міллер пов'язав свою долю з цим містом. Він підтвердив свій диплом лікаря, склавши іспити в Петербурзькій медико-хірургічній академії, і в 1814 р. прийняв російське підданство. На початку 1820-х рр. працював у Володимирі-Волинському повітовим лікарем, а з 1823 р. - на аналогічній посаді в Луцьку. За сумління під час епідемії холери на Волині в 1830-1831 рр. отримав від імператора золотий годинник. У 1840 - на початку 1850-х рр. був нагороджений орденами Св. Станіслава, Св. Володимира, Св. Анни різних ступенів. У листопаді 1853 р. у 61-річному віці Ф. Марк-Міллер вийшов на пенсію, отримував 228 руб. 68 коп. Але це не було єдиним джерелом його доходів: він, мешкаючи в Луцьку в дерев'яному будинку, володів 27 «ревізькими душами» в підміському селі Зміїнець і 320 дес. землі (див.: Там само. - Ф.442. - Оп.32. - Спр.1362. - Арк.5-6зв.)., та 2 помічників. Від травня до кінця жовтня до цього шпиталю надійшли 4 тис. хворих, з яких 1737 осіб (43%) померлиТам само. - Арк.69..

Попри відкриття в 1883 р. Р. Кохом збудника холери, у науці не зник інтерес до цієї інфекції. Так, М. Гамалія 1888 р. здійснив самозараження у процесі пошуку дієвих засобів захисту від недуги. На основі аналізу зібраних під час епідемій матеріалів Д. Заболотний запропонував пероральну імунізацію, а також відкрив приховане бактеріоносійство.

санітарний гігієнічний епідемічний український губернія

Органи місцевого самоврядування у протистоянні епідеміям

У ході земської реформи ґубернським і повітовим земствам передавалися лікувальні установи приказів громадської опіки, а також піклування про розвиток віспощеплення. Земські установи мали власні кошти, що забезпечувало їм певну незалежність та ефективність діяльності. Ґубернські земські зібрання могли встановлювати збори на земські потребиПСЗРИ. - Собрание 2. - T.XXXIX: Отделение первое. - Санкт-Петербург, 1867. - №40458. - С.19., а з 1890 р. - визначати розмір земських зборівТам же. - Собрание 3. - Т.Х: Отделение первое. - Санкт-Петербург, 1893. - №6927. - С.502.. Хоча земські кошториси схвалював ґубернатор, що ставило земську медицину у складне становище, однак її фінансування суттєво зростало і становило одну з основних статей земських видатківНапр., Чернігівське ґубернське земство 1875 р. виділило на медицину 8000 руб., у 1897 р. - 28 816, у 1909 р. - 50 605, у 1913 р. - 59 812 руб. (див.: Хижняков В.М. Чернігівська старовина; підгот. до друку і вступ. ст. О.Б. Коваленка, А.Л. Курданова, О.Я. Рахна. - Чернігів, 2016. - С.239, 245, 248, 250).. Земські медичні заклади підлягали періодичним ревізіям та оглядам із боку ґубернатора, віце-ґубернатора або ґубернського лікарського інспектора, а також повітових лікарів. Лікарське відділення, очолюване інспектором, контролювало земські лікарні та аптеки, йому підпорядковувалися лікарі, які перебували на службі громадських самоврядувань. Місцева медична адміністрація не ініціювала будь-яких заходів для поліпшення медичного забезпечення населення й не втручалось у відносини між земствами та медичним персоналом. Безпосереднє завідування охороною здоров'я доручалося земствам за рахунок місцевих зборівСЗРИ. - Т.ХШ. - Санкт-Петербург, 1892. - С.81-175, 176-255..

Організовуючи боротьбу із заразними хворобами, земства спиралися не тільки на загальні законодавчі акти (насамперед «Статут лікарняний» 1857, 1892, 1905 рр.), але мали право видавати обов'язкові постанови щодо заходів, спрямованих на запобігання і припинення спалахів заразних захворюваньПСЗРИ. - Собрание 2. - T.LIV: Отделение первое. - Санкт-Петербург, 1881. - №59399. - С.137.. Своїми рішеннями земства реґламентували поведінку населення при епідеміях, порядок зберігання та продажу продовольства, діяльність санітарних лікарівОрленко В.В. Нормотворчість повітових земств українських губерній у сфері забезпечення боротьби з епідемічними захворюваннями (друга половина ХІХ - початок ХХ ст.) // Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету: Серія «Юриспруденція». - 2014. - №7. - С.39-40..

У справі запобігання епідеміям насамперед ішлося про забезпечення медицини кадрами: лікарями, фельдшерами. Для цього Полтавське земство на базі ґубернської земської лікарні заснувало фельдшерську школу та керувало її діяльністю. Серед навчальних дисциплін тут була й епідеміологіяКозаченко А.І. Земське самоврядування в Полтавській губернії (1864-1920 рр.): Історико-правове дослід-ження. - Полтава, 2009. - С.91.. Із метою швидкого і правильного діагностування хвороби з ініціативи Лебединського повітового земства (Харківська ґубернія) було відкрито санітарно-бактеріологічну станцію, яка згодом стала міжповітовоюЧернобров И.В. Земский врач К.А. Зильберник - организатор здравоохранения в Лебединском уезде // Сумський історико-архівний журнал. - 2005. - №1. - С.35.. У 1885 р. Херсонське земство запровадило в кожному повіті окрему посаду санітарного лікаря, який мав уживати заходів для недопущення епідемій. Йому призначили річну платню в розмірі 1400 руб. і двох помічників-фельдшерів. До обов'язків санітарного лікаря входило вивчення причин появи та поширення пошестей, санітарний нагляд за великими земельними маєтками і промисловими закладами, проведення деяких бактеріологічних дослідженьДіяльність земських установ на Херсонщині: 1865-1920: Збірник документів / Уклад. В. Лебідь, О. Макієнко, Сінкевич, О. Шинкаренко.- Херсон, 2015. - С.103-104..

Після наймасштабнішої у другій половині ХІХ ст. епідемії холери 1892 р., що супроводжувалася найвищою летальністю, було затверджено «Правила про вжиття заходів до припинення холери й чуми при появі їх усередині імперії»ПСЗРИ. - Собрание 3. - Т.ХХІІІ: Отделение первое. - Санкт-Петербург, 1905. - №23336. - С.881-884.. Цей документ об'єднав раніше ухвалені рішення щодо боротьби з епідеміями з урахуванням рекомендацій лікарів. Законодавчо затверджувалися санітарно-виконавчі комісії при ґубернському правлінні, в яких брали участь земські та міські органи. Видатки, пов'язані із запобіганням і боротьбою з епідеміями, покладалися саме на земства й міське самоврядування. До складу комісії входили представники ґубернської адміністрації, включаючи лікарського інспектора, земська управа в повному складі, міський голова ґубернського міста та по одному лікареві від земства й ґубернського міста. Такі ж комісії утворювалися в повітах і великих містах під керівництвом голів земських управ / міського голови за участі представників місцевої влади та повітових / міських управ, повітових, міських і земських лікарів. Перед ними ставилися завдання поліпшення санітарно-гігієнічної обстановки в ґубернії. Вони мало право ухвалювати обов'язкові для виконання протиепідемічні заходи: забороняти проведення ярмарків та масових видовищ, закривати заклади торгівлі спиртними напоями, проводити заходи санітарного характеру, з організації роботи медиків тощо.

Із появою земських санітарних органів земства почали відігравати помітнішу роль у боротьбі з епідеміями, збільшувати асиґнування на профілактичні заходи, перехоплюючи ініціативу в урядових структур щодо ухвалення рішень і координації зусиль та поступово заступаючи їх у вирішенні проблем, з якими ті не справлялися. Санітарні органи надали протиепідемічний роботі системного, планомірного характеру. Налагоджувався збір статистичних даних зі захворюваності населення, запроваджувалася карткова реєстрація захворюваності та смертності, проводилися комплексні дослідження. Помітних успіхів вдалося досягти у віспощепленні.

У 1865 р. віспові комітети було закрито й віспощеплення стало справою органів місцевого самоврядування. Тоді ж заявлено про бажаність запровадження обов'язкової вакцинаціїТам же. - Собрание 2. - Т.ХЬ: Отделение первое. - Санкт-Петербург, 1867. - №42375. - С.886-887.. Контроль за віспощепленням здійснювали волосні старшини та сільські громади. Для проведення вакцинації вони наймали того, хто погоджувався на невелику платню. Щепіями були молоді чоловіки без медичної освіти, котрі пройшли спеціальний місячний курс. Ще однією проблемою стала відсутність постійних поставок якісної лімфи. Найчастіше використовували детрит, дешевший аналог лімфи, який не давав високого показника щепленостіМасленникова В.А. История оспопрививания в Таврической губернии... - С.142-143.. Тому, до прикладу, 1889 р. Херсонське земство відкрило в місті ґубернський телятник, де щорічно виготовляли понад 200 тис. доз детриту та передавали безкоштовно земській медичній організаціїЄрмілов Є.С. Боротьба херсонської земської медицини з епідемічними хворобами // Український селянин. - Вип.15. - Черкаси, 2015. - С.47..

Із початком 1880-х рр. у деяких земствах Таврійської ґубернії віспощеплення було покладено на земських фельдшерів або сестер милосердя під наглядом земських лікарів. Обходячи села, вони щепили віспу, а вдруге навідуючись у ці самі села, виявляли тих, у кого не прийнялась, і щепили зановоМасленникова В.А. История оспопрививания в Таврической губернии... - С.144.. Земські лікарі повідомляли, що щеплення віспи може бути результативним за умов доброї організації медичної справи, кваліфікованого персоналу, якісної лімфи, дотримання санітарних норм.

Херсонські земські діячі зуміли створити одну з найкращих у Російській імперії санітарних служб, що стала взірцем для інших. Так, за пропозицією голови Катеринославської земської управи І. Абази запроваджувалося страхування медиків в умовах холериКочергін І.О. Катеринославська губернська земська управа в особах: Біобібліографічне видання. - Дніпро, 2019. - С.91, 116.. Нагромадження знань про епідемії вимагало відкриття бактеріологічно-гігієнічних лабораторій, що було зроблено у Херсоні 1909 р. Санітарний лікар пояснював потребу в ній необхідністю вивчення збудників хвороб, проведенням бактеріологічного аналізу води та продовольства, удосконаленням діагностики. Відкрита в Єлисаветграді лабораторія вже давала результати. Херсонська земська управа зобов'язала лікарів вести недільні читання для поширення правил гігієни. Аби заходи були ефективними, у 1898 р. постановили не стягувати під час епідемій коштів за лікування в ґубернській земській лікарні. Більше того, управа не лише виділяла кошти на виготовлення протидифтерійної кров'яної сироватки, а й переймалася скликанням лікарських з'їздів. Під час цих зібрань фахівці обговорювали результативність санітарної роботи, звіряли власну діяльність із заходами санітарної служби у Великобританії, зокрема в пошуках стандартів лікування відштовхувалися від висновків Дж. Сноу, котрий довів, що холера розповсюджується через воду.