Східна політика папи Інокентія IV i коронування Данила Романовича

Размещено на http://www.allbest.ru/

Східна політика папи Інокентія IV i коронування Данила Романовича

Анотація

Можна виділити два основні чинники, які вплинули на континентальну політику в 1240-х роках: військові перемоги монголів, що сильно зруйнували життя русинських земель та Центрально-Східної Європи, з одного боку, та розбіжність між папою Інокентієм IV й імператором франків Фрідріхом Гогенштауфеном -- з іншого. Зважаючи на недружню атмосферу в Італії, папа вирішив шукати прихистку у Ліоні, де проголосив скликання церковного собору в 1245 р. У ті часи понтифік направив кілька листів до православних володарів Європи та до духовних отців християнства Орієнту, які відкидали тринітарне вчення від часу вселенського собору в Халцедоні. Листи до болгарського царя Коломана, руського князя Данила та суздальського князя Олександра висвітлювалися також Одоріком Рінальді в "Annales ecclesiastici”, який продовжив "гранд наратив” Чезаре Бароніо. Методологія нинішнього дослідження ґрунту ться на порівняльному підході до наративних джерел: середньовічних та ренесансних хронік, листування, богословських трактатів. Ця стаття зосереджена на дослідженні риторики та образів епістолярних текстів у контексті коронації руського князя Данила Романовича та залучення руських князівств до церковної унії з католицькою церквою. Західне християнство створило особливу символічну мову, яку я намагаюся відкрити в різних текстах. Виділяю кілька наративних образів, які сформувалися внаслідок багатовікової полеміки між православними та католицькими теологами. Ці образи, до того ж, відображають розвиток західно-християнської думки. Перш за все, підтримувався образ Церкви-тіла під владою римського понтифіка, який був проголошений «головою» цього Тіла. Ще однією темою, яка висвітлюється в статті, є вивчення євангельської нарації про передачу символічних ключів від Христа апостолові Петру. Середньовічні богослови наполягали на тому, що завдяки цьому жесту апостола Петра римські папи отримали ключі від Неба, що символізує їхню владу у вселенській Церкві. Цей останній образ, вбудований в листи Інокентія IV, мав свідчити про верховенство Риму над православними церквами. У західному християнському світі Теорії Corpus mysticum або Corpus Christi були істотно розвинені ще з часів Каролінгів. За словами Анрі де Любака, Гумберт Сільва Кандида об'єднав концепцію Церковного Тіла та Corpus mysticum із середини XI ст. Інша ідея, висловлена в листі до Данила, розвиває тему «Один Бог, одна віра, одне хрещення». У статті розглядаються джерела і поширення цієї ідеї у творах кількох авторів західного християнства. Гадаю, ця фраза символізує спробу папи подолати кризу перехрещування та суперечності між католиками та православними. Також обговорюються відносини між Золотою Ордою, Руссю та Заходом. Коронація Данила, а також церковний унійний рух тих часів знайшли своє відображення в історичних нараціях доби Відродження та раннього нового часу.

Ключові слова: коронування, Золота орда, церковна унія, містичне тіло, папа Римський, хрещення.

Annotation

The eastern politics of pope Innocent IV and the coronation of Daniel Romanovych

Valerii Zema, PhD, Senior research Scholar Institute of History of Ukraine National Academy of Sciences (Kyiv, Ukraine)

Abstract. Two major impacts influenced on the continental politics in the 1240s: the yoke of Mongols that substantially demolished the life in Ruthenian lands and Central-East Europe from one side and the discrepancy between pope Innocent IV and the emperor of Francs, Friedrich Hohenschtaufen from the other side. Considering the hostile situation in Italy, pope decided to search a shelter in Lyon, where he proclaimed the convocation of church synod in 1245. Those times, pontifex sent several letters to the orthodox leaders of Europe and to spiritual fathers of Oriental Christendom, that traditionally rejected the trinitarian doctrine since the universal council in Chalcedon. The letters to Bulgarian tsar Coloman, Ruthenian prince Daniel, and Suzdal' prince Alexander were also illuminated in the «Annales eccle- siastici» by Odoric Rinaldi who continued the `grand narrative' of Cesare Baronio. The methodology of the present research is grounded on the comparative approach to narrative sources, i.e. medieval and Renaissance chronicles, epistolary, and theological treatises. This article concentrates on the investigation of the rhetoric and images of the epistolary texts in the context of the coronation of Ruthenian prince Daniel Romanovych and the involvement of Ruthenian principalities into the church union with Catholic Church. Western Christendom has created special symbolic language that I am trying to rediscover in different texts. These narrative images echoed the results of the centuries of polemics between orthodox and catholic theologians. Also, these images reflect the development of Occidental Christian thought. First of all, I am paying attention to the image of Church-Body under the rule of Roman pontifex who was proclaimed the head of this Body. One more topic that is illuminated in the article is the study of Evangelical account about the handing of symbolic keys from Christ to apostle Peter. The medieval theologians insisted that because of that gift to the apostle Peter, Roman popes also received keys of Heaven that symbolizes their authority in the universal Church. This last image, embedded into the letters of Innocent IV, must testify about the supremacy of Rome in the universal Christendom. The theories of Corpus mysticum or Corpus Christi have been substantially developed since the age of Carolingians in the Western Christendom. According to Henri de Lubac, Humbert of Sylva Candida united the concept of Church Body and Corpus mysticum since the mid-XIth. The other idea, expressed in the letter to Daniel, develops the motto `One God, one faith, one baptism'. The sources of this idea and the dissemination of this concept in the works of several authors of Western Christianity are studying in the article. I guess, this phrase symbolizes an attempt of the pope to overcome the rebaptism crisis and contradictions between Catholics and Orthodox. The relations between Golden Horde, Ruthenia, and the West are also discussed here. The coronation of Daniel as well as Church union movement of those days were reflected in the Renaissance and Early Modern history-writings.

Keywords: coronation, Golden Horde, Church union, Corpus mysticum, pope of Rome, baptism.

Аби позбутися залежності від імператора Заходу Фридриха ІІ, обраний у 1243 р. папа Інокентій IV на початку грудня 1244 р. потайки залишив Рим і втік до Ліону, який на тоді знаходився поза межами Французької держави і перебував під орудою Філіпа Савой ського. Саме там папа лишався ледь не десять років і щойно 1252 р. знову дістався берегів Італії. Поверненню у вічне місто сприяла смерть його головного супротивника, хоча хроніки надають більш драматичну версію: мешканці Риму вислали листа, в якому благали папу про вороття до столиці ап. Петра. За часів Інокентія IV сталася низка знакових в історії середньовічної Європи подій: нова виправа до Святої землі під орудою короля Людовика Святого, спроба розпочати перемовини з номадами, які підкорювали Схід Європи, врешті, проведення собору у Ліоні (декрет призначав розпочати зібрання у свято Йоана Хрестителя, 24 червня 1245 р.). Папа вдався до відновлення унійних перемовин з православними правителями Європи. На заклик приступити до спілкування з Римом схвально відгукувалися християни Орієнту, що закарбувалося в «Церков них анналах» Одоріка Рінальді Raynaldi O. Annales ecclesiastici / Ed. A. Theiner. Paris, 1870. T. 21. P. 374.. Згодом собор почав набувати легендарних абрисів. Мацей Стрийковський наводить оповідку про гадану подорож Данила Романовича до Ліону, його участь в соборі, прохання про корону, поєднання з латинниками та війну з номадами Сходу. Підхопив цю історію «перший історик Київської Руси» Ігнатій Кульчинський, який записав до складу галицько-руського посольства київського митрополита Йосифа Томашівський С. Предтеча Ісидора: Петро Акерович, незнаний митрополит русь-кий (1241-1245) // Analecta Ordinis Basilii Magni. An. III, 1926. Vol. 2. Р. 248.. Насправді ж до собору запрошувано франкського імператора, аби вчинити над ним суд, а суперечкам володаря із Римом присвячено добру половину 21 тому згаданої праці Рінальді.

Розбрат між світською владою і духовною за часів папи Інокентія IV та імператора з династії Гогенштауфенів нагадує про низку подібних зіткнень, початок яким поклав спір щодо інвеститури між королем Генрихом IV і папою Григорієм VII, що точився в другій половині ХІ ст., а згодом між Фридрихом Барбаросою і папою Олександром Ш Pouzet P. Le pape Innocent IV a Lyon: Le concile de 1245 // Revue d'histoire de l'Йglise de France. T. 15. 1929. P. 283.. Спір щодо меж папської влади збігся з підвищенням ролі Риму в богословських інноваціях Заходу, бо запровадження науки про чистилище до католицького віровчення припадає саме на добу Інокентія IV. У березні 1254 р., на схилку життя, папа надіслав офіційного листа до легата-кардинала Одона де Шатору, в якому стверджував, що між латинниками і греками багато спільного, однак гідним роз'яснення лишається гостре питання моменту проходження душі через очищувальний вогонь, перед чи після воскресіння мертвих Le Goff J. La naissance de Purgatoire. Paris, 1981. P. 379.. Із покликом на Апостола папа писав, що завдяки вогню, що палає, відкривається втрата, а водночас спасіння; очищенню підлягають лише легкі гріхи, а не вічні чи головні гріхи, або ж злочини Ibidem. P. 380.. У цьому ж акті повторюється рішення IV собору в Лятерані (11-30 листопада 1215 р., Рим) про допустимість грецьких обрядів: їх слід толерувати тимчасово, доки вони не становлять загрози єдності Церкви. Тому папа визначає деякі обряди допустимими, а інші вимагає узгодити із римськими, що повторює лист Інокентія IV «Cum is qui» з нагоди унії для русинів, більш докладному вивченню якого присвячено цю розвідку. На думку Юрія Аввакумова, в підвалинах наступних документів понтифіків, серед яких «Конституція для наставлення греків» (Constitutio instruens Graecos) Олександра IV, покладено послання Інокентія IV до кардинала де Шатору. Інокентій IV висловлював толерантне ставлення до причастя квасним хлібом, який папа вважав рівним облаткові, про що мовиться також у листуванні з Данилом Романовичем Аввакумов Ю. Витоки унійного богослов'я: Проблеми церковної єдності в обря-дових дискусіях між Римом і Константинополем в ХІ-ХІІІ століттях. Львів, 2011. С. 274-275..

Як згадано, разом із проголошенням Ліонського собору папа зазивав Фридриха ІІ прибути на нього і відповісти на численні закиди, які лунали упродовж років у бік імператора. Не в міру до свого стилю життя пра витель купався в орієнтальних розкошах. Його двір у Палермо на Сицилії мав гарем, де були і євнухи, особиста гвардія імператора складалася з відданих сарацинів, тоді як папа ставив задачі звільнення Святої землі, оборони Константинополя і вигнання монголів Pouzet P. Le pape Innocent ІУ a Lyon. P. 293.. На соборі папа виголосив промову, в якій ставив на карб Фридрихові ІІ порушення прав Церкви, схильність до єресі, врешті усував і позбавляв його усіх прав Ibidem. P. 296.. На бік імператора франків у його протистоянні з Курією став візантійський правитель в екзилі Йоан ІІІ Ватацес, двір якого перебував у Нікеї. Василевсу обіцяно відновити таку жадану для Візантії владу над Боспором, а союз між двома правителями зміцнив шлюбний контракт: у 1244 р. юна донька франкського імператора Констанція-Анна одружилася з візантійським імператором Laurent V. Le Pape Alexandre ІУ (1254-1261) et l'empire de Nicee // Йchos d'Orient. T. 34. № 177. 1935. P. 31.. За припущенням Вітальяна Лорана, Інокентій ІУ убачав у відновленні візантійської держави над Боспором появу конку рента в праві називатися оборонцем християнства. Таку роль понтифік бажав неподільно затримати за собою. Візантійсько-германський союз зійшов нанівець зі смертю Фридриха ІІ у 1250 р., а спадкоємець франкського імператора, Конрад ІУ, повернувся як вірний син до Риму, застережливо ставлячись і до Нікеї, і до своєї родички. Узурпацію корони Сицилії Манфредом потрактували в Нікеї як недружній щодо василевса учинок, адже острів колись був форпостом Візантії коло італійських берегів Ibidem. P. 33..

За політичного протистояння у Європі у другій половини 1240-х років папа Інокентій ІУ удавався до спроб укладання партикулярних уній, що мали похитнути впливи Візантії та її західного союзника. Політику Риму в умовах союзу імператора Візантії та франків описує Одорік Рінальді: «Ватацес, як і інші правителі, які тримаються грецького обряду та сектантських помилок, відкинув побожність, тоді як руський король Данило зрікся схизми і прилучився (під 1247 р. -- В.З.)» Raynaldi O. Annales Ecclesiastici. P. 345.. Зближення з право славними Європи були продовженням політики тезоіменитого папи Інокентія ІІІ. За його понтифікату до унії чи послуху Риму закликано володаря Зети Вукана (1199), царя Болгарії Калоян (1200, коронація у 1204), великого жупанича Сербії Стефана Неманіча (1216, коронація у 1217), болгарського царя Івана Асена ІІ (1232-1234) Dqbrowski D. Krol Rusi Daniel: Biografia polityczna, (ok. 1201-1264). Krakow, 2012. S. 363-364.. Аби запобігти унійному зближенню Болгарії та Риму, в 1233 р. до болгарського архієпископа Якова з трактатом про сходження Святого Духа звернувся знаний візантійський богослов Никифор Блемид. Як відомо, питання філіокве було яблуком розбрату між Сходом і Заходом від часів раннього середньовіччя. У своєму трактаті Блемид запропонував інтерпретацію сходження Святого Духа «через Сина», що різнилося від латинського твердження про рівне сходження від Отця і Сина. Блемид критично від гукувався про тринітарну науку католиків, тому запровадив до візантій ського богослов'я вчення про постійне сходження енергії Святого Духа від Сина. Попри це, від XVII ст. Блемида зараховували до кола авторів- латинофілів. У цій публікації докладніше розглядатиметься нове звер нення з закликом до царя Коломана від папи Інокентія IV (21 березня 1245 р.). Зв'язок між двома запрошеннями до унії болгарських правителів закарбувався в історіографії ранньомодерної доби. Одорік Рінальді (1595-- 1671), який видав продовження славетних «Церковних рочників» Чезаре Бароніо, згадує про апеляцію до Коломана від Георгія Логофета наслі дувати його батька Raynaldi O. Annales Ecclesiastici. P. 293..

Втім, попри успіх унійних проєктів тих часів, Інокентій ІІІ видав декрет «De superbia Graecorum contra Latinos» на IV соборі в Лятерано, в якому скаржився на ухилення греків від влади папи: вони проводять очищення вівтарів після латинської меси і перехрещують латинників. Папа закликає усунути таких порушників, відлучивши їх від Церкви Sacrorum conciliorum nova et amplissima collectio / Ed. J.D. Mansi. Venetiis, 1778. Vol. 22: (1166-1225). Col. 989-990.. Зближення між латинниками і православними відбувалося на хвилі звитяжної четвертої виправи хрестоносців, унаслідок якої вони опанували Константинополем, що призвело до занепаду булих впливів Візантії у православних краях. Полемічні суперечки між Сходом і Заходом на тоді налічували кілька століть. На сторінках полемічних творів, які від другої половини ХІ ст. поставали з пера найвищих ієрархів Київської митро полії, можна побачити зростання антикатолицьких настроїв. Один із них, який здогадно можна атрибутувати ігумену Печерського монастиря у Києві Теодосію Греку (1142-1156), мабуть, у найбільш радикальний спосіб накладав заборону не просто на спільне споживання харчів із латинниками, він радив вимити посуд та молитвувати його, вважаючи латинників гіршими за іудеїв. Така неґація католиків із боку православних нагадує трактування іудеїв, закарбоване у канонах собору в Трулло, що справив чималий вплив на формування антикатолицьких творів за часів патріарха Фотія у середині ІХ ст. Текст Теодосія Грека може свідчити і про зміну характеру полеміки, до якої долучається широке коло духовних осіб.

Доленосною для руських земель Наддніпрянщини була битва при Калці (1223 р.). Вже за кілька років по поразці половецько-руських військ із Риму надійшло кілька документів, які стали, як можна припускати, відображенням того стану, в якому опинилися руські князі після розгрому в Надазов'ї. Ослаблення руських земель перед викликами навали номадів спонукало Рим до більш активної політики Риму, попри те, що для самих монголів перше велике зіткнення мало припадковий характер. Хан Суб-тай, який повертався з великої виправи проти Персії, вийшов через Кавказ у надазовські степи, де натрапив на половців. Ті ж покликали на поміч Мстислава Галицького і Мстислава Київського. Згодом, унаслідок по разки половецько-руського війська, монголи наблизилися до Києва, але відтак повернули на Схід Rochcau G. Innocent IV devant le Pйril tatar : Ses lettres а Daniel de Galicie et а Alexandre Nevsky // Istina. Vol. 6. 1959. № 2. P. 168.. Вже за кілька років після поразки фіксується звістка про спробу латинсько-руського зближення. У листі папи Гонорія III (лютий 1227 р.) сповіщається про прибуття у Балтію послів від неназ- ваних руських князів до папського леґата з бажанням «щиро полишити усі помилки і взнати католицьку віру для спасіння» Чубатий М. Західна Україна і Рим у ХІІІ віці у своїх змаганнях до церковної унії // Записки НТШ. Т. 123/4. 1917. С. 80-81..

Тривали спроби залучити до унійних дискусій візантійський двір у Нікеї, куди у 1232 р. папа Григорій ІХ вислав двох ченців домініканців і двох францисканців, які провадили тривалі диспути з греками на соборі в Нимфеї Томашівський С. Предтеча Ісидора. P. 266.. Понтифік закликав пруського єпископа сприяти переходу в латинництво і послух Апостольській столиці певного руського князя. Григорій ІХ благав не відкидати і дотримуватися обрядів і звичаїв латин ського християнства (18 липня 1231 р.) Чубатий М. Західна Україна і Рим у ХІІІ віці у своїх змаганнях до церковної унії. С. 82; Monumenta Poloniae Vaticana / Ed. Ptasnik. Krakow, 1914. Т. III. P. 15-16.. Аби справдити стан латин ського духівництва та облаштувати єпископство, на руські землі було вислано польських монахів-домініканців (1232) Чубатий М. Західна Україна і Рим у ХІІІ віці у своїх змаганнях до церковної унії.. Водночас Курія прова дила політику обмеження стосунків між католиками і православними: накладено заборону на укладання угод між католиками та язичниками і русинами, що таким чином зрівнювало їх (1232). У лист Григорія ІХ вписано заборону на укладання мішаних шлюбів між визнавцями двох конфесій, в якому «підступних русинів» звинувачувано у переведенні на православ'я своїх дружин-католичок, які починають «дотримуватися їхніх огидних помилок» (123 3) Monimenta Russiae Historiae. Petropoli, 1841. T. I. P. 31 (№ 34); Чубатий М. Західна Україна і Рим у ХІІІ віці у своїх змаганнях до церковної унії. С. 83.. Тоді ж папа звернувся з листом до ґнєзненського архієпископа і братів предикантів, аби польські володарі не залучали до воєн русинів і сарацин, які є ворогами католицької віри: вони не пристають до причастя і руйнують храми Monimenta Russiae Historiae. P. 33 (№ 36).. Поява згадки про сарацин у документах, що стосувалися Центрально-Східної Європи, не видається незвичною, якщо зважати на те, що від ХІІІ ст. відбувалася «єванге- лізація» країв Балтії. З перенесенням хрестових виправ від Святої землі до Балтії відбулося і запозичення термінології, коли язичників жмудинів і прусів почали називати сарацинами, щоправда, без прагнення навернути їх завдяки розбудові храмів і пастирському служінню Chollet L. Croisade ou йvangйlisation? La polйmique contre les chevaliers teutoniques а l'aune des tйmoignages des voyageurs franзais de la fin du moyen-вge // Ordines militanes. T. XX. 2015. P. 178..

Це дослідження звертається до політичних і конфесійних умов коро нування князя Данила Романовича, набуття ним суб'єктності стосовно Риму, що відбувалося в умовах тривалої монгольської навали, яка карко ломно змінила повсякдення і політичні уклади у країнах Центрально- Східної Європи. Тогочасна політика відкриття Орієнту призвела до більш прискіпливої уваги до номадів і спорядження місій для спілкування з ними, що спричинило і відвідини руських земель на шляху до ханів. Нинішня розвідка присвячена вивченню особливостей риторики пап ського листування 1240-1250-х років, яке розглядатиметься в компарати- вістичній перспективі. За кілька віків суперечок між Візантією і Заходом та з розвитком систем богослов'я, витоки яких сягають писань вчених монахів Каролінзької доби та часів перед і після іконоклазму, постали символічні мови, властиві для спілкування між сторонами, та риторика, яка втілювала їх. Такими були апеляції латинників до авторитету Риму як спадкоємця Петрових ключів, тоді як візантійці наполягали на важливості рішень вселенських соборів над одноосібними рішеннями понтифіків. Перехід до вивчення символічної мови листування і творів хронографічного змісту в умовах реконструкції політичної атмосфери тієї доби дозволяє подолати пануюче донині утилітарне використання джерел. Також до уваги братиметься відображення подій коронування та унійного проекту папи Інокентія IV в історіографії доби Відродження та раннього нового часу.

Папські булли і питання унії

Визначну роль у відновленні унійних прагнень, а водночас у фор муванні ставлення до Орди, відіграли засідання Ліонського собору. Про відвідини собору руським єпископом Петром відомо лише з латиномовних джерел, зокрема, з опису Матвія Паризького та Биртонських анналів. Промова Петра наявна в кількох версіях. Ієрарх навряд чи знав латину чи грецьку, про що згадано в одному з варіантів опису події. Петро повідомляє, що в Західну Європу він прибув за підтримкою, сподіваючись на очільників Римської церкви. Руського владику розпитувано про татар, про яких він розповідав, що пращурами цих номадів були мідійці, які втікали від старозавітного Гедеона до найвіддаленішої місцини Сходу й Півночі під назвою Етрен. Монголи мали дванадцять вождів (це також відповідає біблійному розподілові Ізраїля на 12 племен), на чолі яких стояв Татар- хан і завдяки якому вони набули своєї назви. Такий зачин промови, за влучним спостереженням Стефана Томашівського, постав під впливом апокрифічного твору «Одкровення Методія Потарського», створення якого відносять на VII ст. Апокриф оповідає про зіткнення між ізраїльтянами та ісмаїлітами, образи яких слугують за символічне втілення праведників і грішників, добрий і злий початки. Відповідно до нарації, Олександр Македонський замкнув ісмаїлітів поміж гори, поставивши непрохідну браму, яка, однак, має звалитись Томашівський С. Предтеча Ісидора... P. 230.. Опис орієнтальних номадів крізь призму апокрифу постає також на сторінках давніх руських літописів Толочко О. Петро Акерович -- гаданий митрополит всея Русі // Український історичний журнал. 1990. № 6. С. 49..

У Галицько-Волинському літописі «безбожних татар» описано як ста розавітних моавитян (6732 р.), які спочатку воювали проти половців Галицько-Волинський літопис: Дослідження. Текст. Коментар / Ред. М. Ф. Котляра. Київ, 2002. С. 85.. У Старому Завіті кочовики моавитяни, які проживали на східному березі Мертвого моря, постають як споріднений з ізраїльтянами народ, але не збіжний за вірою через сповідання язичництва. Таким чином, укладач висловлював припущення про азійсько-арабські етнічні витоки монголів / татар, які мали б належати до тамтешніх кочовиків. Описуючи нищівні наїзди монголів, літописці схилялись до їх богословської інтерпретації. У записі Новгородського літопису з нагоди поразки русько-половецького війська від монголів під час битви над Калкою номади постають як Божий інструмент покарання за гріхи: у навалі «проти нас через наші гріхи» погани слугують знаряддям покарання DeWeese D. The Influence of Mongols on the Religious Consciousness of Thirteenth Century Europe // Mongol Studies. Vol. 5. 1978/1979. P. 48.. Йому ж уторує Галицько- Волинський літопис: татари здолали руських князів за гріхи християн. Коли ж вони прибули до Новгорода Святополча, звідки вийшла процесія з хрестами, цих вірних також стяли, бо «Бог очікував християнського покаяння» Галицько-Волинський літопис. С. 87..

Як слушно відзначав Стефан Томашівський, промова Петра, крім апокрифа, відображає поширену на тоді в країнах Заходу легенду про пре світера Йоана, витоки якої сягають середини ХІІ ст. Томашівський С. Предтеча Ісидора... P. 233. Відповідно, коли в 1219 р. до хрестоносців дійшла звістка про збройні акції монголів в Ірані, їх ототожнили з народом пресвітера Йоана та його сина Давида. Зміна ставлення до номадів відбулася з атаками проти християн, які посіяли зерна сумнівів стосовно їх християнського походження DeWeese D. The Influence of Mongols on the Religious Consciousness of Thirteenth Century Europe. P. 41.. З пера Жана Жуанвільського постала нова версія леґенди про Йоана. Сам автор був учасником виправ на Святу землю і укладачем житія Людовіка Святого. У його версії легенди, що постала у другій половині ХІІІ ст., пресвітер Йоан перетворюється на погонця монголів The Memoires of the Lord of Joinville. London, 1906. P. 250-254.. Оповідь про витоки номадів відповідала наявним на тоді описам: монголи походять з великої і скудної на рослинність піщаної рівнини. Природні умови, на думку Жана, мають пояснювати ворожість і жорстокість монголів, які врешті вирвалися з пустинної рівнини, початки якої розташовані між чудових скель, що містяться на краю світу, де перебував народ Гога і Магога, яких пов'язують з приходом Антихриста. Народ татар зростав на цій рівнині, перебуваючи у підпорядкуванні пресвітерові Йоану та імператорові персів, чиї землі знаходилися поруч. Монголи задумали атаку проти Йоана, для чого поєднали разом 52 племені. Один з їхніх провідників загубився на три місяці і переживав візіонерські одкровення, про які оповідав після повернення. Коли вождь зайшов на гору, то зустрів прекрасних людей, серед яких побачив Володаря, який сидів на золотому троні. Обабіч нього, зліва і праворуч, сиділо по шестеро коронованих королів, а королева стояла на колінах. Також видно було чоловіка з двома крилами, які сяяли наче сонце. Присутні пили темне молоко з травами (себто кумис).

Крім леґенди про загадкового орієнтального правителя, тоді ж набуло поширення апокаліптичне візіонерство з пера Йоахима Флорійського (1132-1202), який навчав про «три віки» світу й очікування держави побожності, що має прийти після страждань Апокаліпсису. Одна з редакцій Йоахімітських візіонерських писань під назвою «Вступна книга до вічного Євангелія» містить антипапську версію, де Друге пришестя прирікається на 1260-ті роки, коли Антихрист загарбає папський престол, а св. Фарнциск Асизький стане зачинателем нового віку разом із Йоахимом як його Йоаном Хрестителем DeWeese D. The Influence of Mongols on the Religious Consciousness of Thirteenth Century Europe. P. 43-45..

У тексті Матвія Паризького, крім промови руського владики Петра, міститься знакова для тієї доби атрибуція витоків татар, які знаходилися у глибинах пекла, тому античний Tartarus був визначений ним, як джерело етимології етноніму номадів, яких описувано як монстрів, чиїм призначенням було очистити християн від їх гріхів Ibidem. P. 47-48. ^{MGH. Scriptores (in Folio). Hannoverae, 1892. T. 29. P. 601.}. Схожа теорія походження номадів наведена в «Пісні про знищення Угорського королівства тата рами», що повідує про циклопів, червоне полум'я і татар, яких вивергає пекло проти світу. Цей брутальний народ пожирає ведмедів, барсів і геєн .

Можна припускати, що нарації середньовічних хронік відповідає твердження у промові Петра, що очільник монголів мав трьох синів: Тезір-хана, Хурі-хана, Бататар-хана, які народилися і виховувалися серед найвищих гір. Позбавлені права, вони були грубими і безжалісними. За середньовіччя постала легенда про трьох братів-засновників Києва, а «Великопольська хроніка» оповідає про трьох братів-вождів Чеха, Руса і Леха. Саме трьом монгольським братам владика Петро приписував винищення Русі. Завойовників він описує як пастухів, ці три брати ви ступали проти вавилонян (Тезір-хан), проти тюрків (Хурі-хан), і проти Русі, Угорщини і Польщі (Бататар-хан). Релігійні вірування номадів описуються крізь призму синкретизму, що збігалося зі спостереженням латинських подорожніх, які згадували про впливи несторіанського християнства на Сході. Петро казав про те, що монголи вірять в єдиного володаря світу, а свої послання починали таким зачином: «Бог і його Син на небесах». Щоранку вони простягають руки для молитви Творцеві. Коли споживають їжу, то перший шматок кидають в небо, а потім проливають рідину на землю, таким чином служачи Творцеві; за провідника їм служить Йоан Хреститель, монголи дотримуються святкувань під час нового місяця. Оповідає і про вправність номадів із луком і сагайдаком.

Монголи озброєні метальними машинами та збираються воювати з «римлянами» MGH. Scriptores (in Folio). Hannoverae, 1885. T. 27. P. 474-475; Annales monasterii de Burton. 1864. Vol. 1. P. 271-275; Matthaei Parisiensis. Chronicon majus / Ed. H. R. Luard. London, 1877. T. IV. P. 386-389.. Як уважається, промова Петра впливала на укладення підсумкових рішень Ліонського собору, в яких згадується про «безбожних татар», які захопили Русь, Польщу, Угорщину, ось чому в декретах наявний заклик зводити фортеці Селарт A. Архиепископ Петр и Лионский собор 1245 года // Rossica Aniqua. 2011. № 1. P. 112-113..

Пошуки походження архієпископа Петра були довготривалими. Минуло ціле століття, відколи Степан Томашівський піддав ґрунтовному дослідженню промову руського владики. Спочатку дослідник ототожнив ієрарха з владикою Петром Акеровичем, про якого згадано в літописних нараціях як про ігумена підкиївського монастиря Спаса на Берестові. Його метод трактування літописів відображає інструментальне ставлення до цих комплексних наративів. Завдяки тому, що часова прогалина у літописах зі згадками про київських митрополитів сягає 7 років, аж до 1244 р., дослідник допустив можливість вписати у той відтинок митро полита Петра Томашівський С. Предтеча Ісидора... P. 266, 280, 281.. Томашівський також звернув увагу на сусідні єпископські катедри, які містилися поблизу від Києва, у Білгороді і Юр'єві, і про владик яких бракує відомостей Там само. P. 278.. Більш докладно дослідив походження ієрарха Ярослав Дашкевич, який повторював твердження, що ієрархом, який відвідав Ліонський собор, був ігумен монастиря св. Спаса на Берестові, про якого згадувано у Лаврентіївському літописі під 1230-1231 рр. Дослідник звернув увагу на тюркські витоки патроніма Акеровича Дашкевич Я. Данило Романович і єпископ Петро в освітленні караїмського дже-рела // Постаті: Нариси про діячів історії, політики, культури. Львів, 2007. С. 57.. Обстоюючи київське походження архієпископа, Дашкевич звернувся до колонтитула у караїмсько-іудейському рукописі XVIII ст., в якому під 1243 р. згадано про короля Данила, кримського хана Батия, який сплюн дрував руські й польські землі. Завдяки укладанню угоди між князями Левом, Васильком і татарами караїмським родинам дозволено пересе литися з Криму в Галич, де їм мали допомогти у зведенні будинків і облаштуванні торгівлі між Руссю і Сходом. Підписали цей привілей єпископ Петро і король Данило Дашкевич Я. Данило Романович і єпископ Петро в освітленні караїмського дже-рела. C. 35; Stepaniv J. L'epoque de Danylo Romanovyc (Milieu du XIIIe siиcle): D'apres une source Karaite // Harvard Ukrainian Studies. Vol. II. 1978. P. 334.. Іще одна згадка про незнаного єпископа Петра міститься у листі польського короля Казимира Великого до константинопольського патріарха Філотея, на що звертав увагу Дашкевич, який шукав достеменних свідчень про єпископа, щоправда, дослідник додавав, що в посланні наведено лише галицьких владик. Слід згадати, що в цьому посланні король не лише наводить єпископів Галицької митрополії, але й надає їх перелік: першим був Нифонт, другим Петро, третій Гаврило, а четвертий Теодор. У цьому недатованому документі польський король наполягає на висвяченні нового архієпископа для Галичини, яким мав би стати Антоній. Обстоюючи своє прохання, в останніх рядках листа Казимир погрожує розпочати перехрещування русинів у латинництво за відмови від висвячення Антонія. З Константинополя надійшла ствердна відповідь від патріарха Філотея (1371 р.), який згодився відновити митрополію на чолі з Антонієм Acta patriarchatus Constantinopolitani. Cambridge, 1860. Т. 1. P. 577-578..