"Живі репарації". Мобілізація, арешти та інтернування мешканців Південної та Центральної Європи та їх депортація до СРСР у 1944-1945 рр.: специфіка, економічний сенс, суперечності

Размещено на http://www.allbest.ru/

Бюро історичних досліджень Інституту національної пам'яті (філія в Катовіцах)

«ЖИВІ РЕПАРАЦІЇ». МОБІЛІЗАЦІЯ, АРЕШТИ ТА ІНТЕРНУВАННЯ МЕШКАНЦІВ ПІВДЕННОЇ ТА ЦЕНТРАЛЬНОЇ ЄВРОПИ ТА ЇХ ДЕПОРТАЦІЯ ДО СРСР У1944- 1945 РР.: СПЕЦИФІКА, ЕКОНОМІЧНИЙ СЕНС, СУПЕРЕЧНОСТІ

Даріуш ВЄНГЖИН

доктор гуманітарних наук, дослідник

Анотація

Метою статті є дослідження проблеми інтернування та примусової депортації мобілізованих (заарештованих) цивільних осіб, здебільшого етнічних німців з країн Південної та Центральної Європи, на примусові роботи до СРСР наприкінці 1944-го - на початку 1945 рр. Проаналізовано передумови цієї акції НКВС, її основні етапи, специфіку реалізації в окремих країнах, економічний сенс і суперечності. Методологія дослідження спирається на принципи історизму, об'єктивності та системності та окреслена загальними науковими методами аналізу, синтезу, узагальнення, історико-генетичним та історико-порівняльним методами. Наукова новизна. За вказівкою вищого радянського керівництва «цивільних німців» з окупованих Червоною армією теренів Румунії, Угорщини та східних територій Третього Рейху (Верхня Сілезія, Східна Пруссія), а також осіб, затриманих і заарештованих в ході операції "з очищення тилу", інтернували, мобілізували та депортували до таборів і робочих батальйонів Головного управління військовополонених та інтернованих (ГУПВІ) НКВС СРСР. Керівництво СРСР визначало примусову працю депортованих як складову повоєнних військових репарацій з Німеччини. Тривале в часі транспортування в товарних вагонах в умовах зими, тяжкі побутові умови в таборах, відсутність інфраструктури та медичної допомоги, погане харчування ослаблених і хворих інтернованих і праця по 12 годин на день б днів на тиждень призвели до різкого зростання кількості непрацездатних осіб і високої смертності серед контингенту робочих батальйонів. Низьку ефективність праці інтернованих зумовила також її погана організація. Система заохочення праці цивільних іноземних робітників була повністю відсутня, а їхня некваліфікована праця оплачувалася підприємствами за мінімальними тарифами. Відносно тривале перебування в таборах і робочих батальйонах, голод і тяжка праця залишили глибоку травму в душах тих, кому вдалося вижити й повернутися додому. Часто ці люди до останніх днів життя не бажали згадувати про своє перебування в радянських трудових таборах. Висновки. Унаслідок депортації близько 46 000 осіб із Верхньої Сілезії до СРСР ключовий для відновлення зруйнованої війною Польщі регіон зіткнувся з величезними економічними та соціальними проблемами. Не вистачало шахтарів для видобутку вугілля, значну частину якого постачали до СРСР за ціною, що не покривала навіть транспортні витрати. Водночас депортація цивільних осіб з країн Центральної і Південної Європи не принесла очікуваних результатів. Незважаючи на реальний внесок цих людей у відбудову зруйнованої війною економіки СРСР, який слід оцінити гідно, їхній трудовий потенціал був фактично розтрачений даремно, а професійні знання та кваліфікація не були використані належним чином.

Ключові слова: арешт, Головне управління військовополонених та інтернованих НКВС СРСР, депортація, інтернування, мобілізація, примусові роботи, робочий батальйон, табір.

Annotation

примусовий депортація інтернування мобілізований

“LIVING REPARATIONS”. MOBILISATION, ARRESTS AND INTERNMENT OF RESIDENTS OF SOUTHERN AND CENTRAL EUROPE AND THEIR DEPORTATION TO THE USSR DURING 19441945: SPECIFICS, ECONOMIC MEANING, CONTRADICTIONS

Dariusz WKGRZYN PhD, historian, an employee of the History Research Office of Institute of National Remembrance in Katowice

The aim of the article is to study the problem of internment andforced deportation of mobilized (arrested) civilians, mostly ethnic Germansfrom the countries of Southern and Central Europe, toforced labour in the USSR in late 1944 - early 1945. The preconditions of this action of the NKVD, its main stages, the specifics of implementation in some countries, economic meaning and contradictions have been analysed. The research methodology is based on the principles of historicism, objectivity and systematisation and is outlined by general scientific methods of analysis, synthesis, generalisation, historical-genetic and historical-comparative methods. Scientific novelty. On the instructions of the top Soviet leadership, "civilian Germans" from the Red Army- occupied Romania, Hungary, and the eastern territories of the Third Reich (Upper Silesia, East Prussia), as well as those detained and arrested during "cleaning-up of rear area", were interned to camps and labour battalions of the Main Department of Prisoners of War and Internees of the NKVD of the USSR. It was done without any court decision, only on suspicion of possible "hostile activity". The Soviet leadership took theforced labour of "interned- mobilized" and "interned-arrested" foreigners as part of postwar military reparations from Germany. According to the Soviet data, there were about 300,000 of these people, although German historians give a much larger figure - 730,000 people. People who have never been convicted by a court have been forced to rebuild industrial enterprises destroyed in the war in Ukraine, Belarus or Georgia. Prolonged transportation in freight cars in winter conditions, difficult living conditions in camps, lack of infrastructure and medical care in war-torn regions, poor nutrition of debilitated sick internees and 12 hours working day during 6 days a week, led to a sharp increase in the number of disabled people and high mortality among the contingent of labour battalions. The mortality rate among deportees was 25-30%. The low efficiency of internees' work was caused by its poor organisation - high-class specialists (for example, miners, mechanics, metallurgists) were forced to perform unskilled, simple work. The contingent was often sent to work away from the camps and the journey to and from work was time-consuming. According to some estimates in the summer of 1945 internees complied with the production norms imposed on them by 40-60%. The average worker earned 11-13 rubles a day, instead of 40 rubles preplanned. There was no system of motivation for the work of interned workers. Unskilled labour of internees was paid by enterprises at minimum rates. From their salary forced labourers had to compensate the cost of food and detention in camps, the work ofcamp staff and foremen of enterprises, and part of this money was sent to the accounts of the central structures of the NKVD of the USSR. Currently the deportees had almost no moneyleft, evenfora starving life. The relatively long stay in camps and labourbattalions (in some cases until the early 1950s), hunger, and hard work left deep trauma in the souls of those who managed to survive and return home. Often these people, until the last days of their lives, did not want to remembertheirstay in theSoviet labour camps. Conclusions. 4s a result of the deportation of about 46,000 peoplefrom Upper Silesia to the USSR, a main region for rebuilding war-torn Poland faced enormous economic and social challenges. There were not enough miners to produce coal, much of which was supplied to the USSR at a price that did not even cover transportation costs. At the same time the deportation of civilians from Central and Southern Europe did not yield the expected results. Despite the real contribution of these people to rebuilding the war-torn economy of the USSR, which should be appreciated, their labour potential was virtually wasted and their professional knowledge and skills were not used properly.

Keywords: an arrest, Main Department of Prisoners of War and Internees of the NKVD of the USSR, deportation, internment, mobilization,forced labour, labour battalion, camp, trauma.

Постановка проблеми

У повоєнний період широкого резонансу серед громадськості та популярності в наукових колах набула проблема примусової праці цивільних осіб і військовополонених з окупованих Третім Рейхом країн Європи. Понад 4,2 мли осіб із захоплених нацистами регіонів Східної Європи (також СРСР і Польщі] були насильно депортовані до Німеччини, де їх використовували як дешеву робочу силу на промислових підприємствах і в сільському господарстві. На цьому тлі менш відомим є інше подібне явище завершального етапу Другої світової війни: арешти, інтернування, мобілізація та примусова депортація наприкінці 1944-го - на початку 1945 рр. на примусові роботи в СРСР частини населення Центральної і Південної Європи (здебільшого етнічних німців]. Цю акцію радянське керівництво спочатку визначало як один з елементів військових репарацій, а щодо примусово депортованих осіб застосовувало логіку «репарацій працею» або ж так званих «живих репарацій». У складі цієї великої категорії осіб, що іменували в документах радянських спецслужб як «інтерновані німці», була й група «інтернованих-заарештованих». Ці громадяни були затримані НКВД і «СМЕРШ» за формальними політичними звинуваченнями (членство в нацистській партії, співпраця з окупантом, належність до руху Опору Армії Крайової]. Аналіз багатьох біографій цих людей свідчить, що в групі інтернованих-заарештованих було дуже мало реальних німецьких чиновників, більшість із яких утекли на захід ще під час наближення фронту, а причиною арештів багатьох конкретних осіб часто ставали відверто наклепницькі доноси.

Отже, до мобілізованих німців приєдналися й заарештовані. Обидві ці групи осіб, отримавши статус інтернованих, без вироку суду були відправлені на примусові роботи до СРСР. Оскільки інтерновані нічого не знали про причини свого затримання, вони не зверталися до судів і, що найгірше, мали працювати без вироку, відновлюючи економіку СРСР так довго, як це було потрібно Й. Сталіну. Інтернованих до Радянського Союзу іноземців від підневільних робітників Третього Рейху відрізняли, безумовно, масштаби: за даними радянської влади, інтернованих було близько 300 000. Абсолютно іншими були й умови, у яких жили та працювали інтерновані. Вони опинилися як у таборах, так і в робочих батальйонах Головного управління у справах військовополонених та інтернованих НКВС (МВС] СРСР в надзвичайно складній ситуації, часто схожій на табори системи ГУЛАГу. Наслідком важких умов життя і праці в зруйнованих війною регіонах СРСР загинуло близько 25-30% «інтернованих німців».

Серед інтернованих іноземців також була велика група цивільних осіб (наприклад, етнічних угорців], яких кваліфікувало НКВС СРСР як колишніх військовослужбовців (охоплюючи чоловіків призовного віку] або взятих у полон на полі бою (у районах бойових дій]. їх відправляли до таборів для військовополонених. Цікаво, що серед таких інтернованих були, наприклад, угорські жінки, яких ніколи не призивали до армії та які не брали активної участі в бойових діях. На жаль, наявні радянські документи, визначаючи їх як «військовополонених», не дають можливості точно відрізнити цю категорію осіб від військовослужбовців, захоплениху полон на полі бою. Щоб вказати на величезні розбіжності між офіційною радянською статистикою і фактами, досить звернути увагу на категорію так званих «адміністративно переміщених осіб». Такими були, зокрема, радянські німці, переселені під час війни до Німеччини, а після її закінчення як радянські громадяни, проти їх волі, репатрійовані до СРСР. Загалом висновки німецьких учених щодо масштабів депортації німецького цивільного населення до СРСР істотно відрізняються від даних радянських документів. У їхньому випадку ці оцінки варіюються від 500 000 до 730 000 осіб Німецька розшукова служба Червоного Хреста визначає кількість депортованих до СРСР німців (цивільних осіб] не менше ніж у 500 000 осіб. Німецький статистик Г. Райхлінг наводить більшу цифру - 730 000 депортованих. Серед них: із східних територій Німеччини - 350 000; інших районів Третього Рейху - 50 000; із Гданьська - 10 000; із території Польщі - 112 000, Чехословаччини - 30 000, прибалтійських країн - 19 000, Угорщини - 30 000, Румунії - 89 000, Югославії - 40 000. [Див: Reichling G. Die deutschen Vertriebenen in Zahlen, Teil I: Umsiedler, Verschleppte, Veriebene 1940-1985. Bonn, 1986. S. 33, tab. 5; Schmit U. „Zywe reparacje”. Deportacja і internowanie niemieckich cywilow do ZSRR [1945-1955]. Wywozka. Deportacja mieszkancow Gornego Slqska do obozow pracy przymusowej w Zwiqzku Sowieckim w 1945 roku. Faktografia - konteksty - ратщс, pod red. S. Rosenbauma i D. W^grzyna. Katowice, 2014. S. 44-55]..

Радянські дані про перебування інтернованих іноземців у таборах на території СРСР стосуються здебільшого тих цивільних громадян, які опинилися в системі таборів і робочих батальйонів ГУПВІ НКВС (МВС]. Протягом багатьох років цю тему замовчували, але якщо припустити, що близько три чверті від усіх «інтернованих-мобілізованих іноземців» було перевезено саме на територію України, то слід пам'ятати про особливий внесок цих людей у відбудову шахт і металургійних підприємств Донбасу та Придніпров'я.

Виклад основного матеріалу. Мобілізація не на військову службу, а на роботу з'явилася в СРСР відразу після нападу Третього Рейху. Агресія нацистської Німеччини швидко спричинила тотальну мобілізацію мешканців країни, де місце праці стало місцем бою з усіма наслідками, що з цього випливали (зокрема й суворим покаранням за уникання від роботи]. Громадяни країни були мобілізовані на роботу як у важкій промисловості, так і в сільському господарстві. У багатьох регіонах СРСР в організації праці було запроваджено принцип, згідно з яким робочий день працівника закінчувався лише з відпрацюванням виробничої норми, а особи, раніше визнані непрацездатними (зокрема й інваліди], поверталися до роботи Гончаров Г. А. Трудовая мобилизация советских граждан в годы Великой Отечественной войны [19411945 гг.] Вести. Оренбургского гос. ун-та. 2006, № 6, Т. 1. С. 183-186.. Етнічні німці - громадяни СРСР автоматично перетворилися на підозрілу групу та були переміщені з Поволжя, де мешкала більшість їх, на схід (Указ Президії Верховної Ради від 28 серпня 1941 р.]. Й. Сталіну також було зрозуміло, що радянські німці не можуть служити в Червоній Армії. Результатом цього стали постанови Державного комітету оборони (ДКО СРСР] від 10 січня 1942 р. «Про порядок використання німців-переселенців призивного віку від 17 до 50 років» та від 14 лютого 1942 р. «Про мобілізацію німців чоловіків призовного віку від 17-ти до 50 років, які постійно проживають в областях, краях, автономних і союзних республіках». Розпочалася масова мобілізація німецького населення. Чоловіки з'являлися на призовні пункти військових комісаріатів з одягом, постільною білизною, посудом і продуктами харчування на 10 днів. До березня їх мали відправити до огороджених колючим дротом і охоронюваних таборів, розташованих поруч із промисловими підприємствами, які потребували робочої сили. Інтерновані німці здавали свої паспорти та військові квитки, а натомість отримували відповідні посвідчення. Так ці люди втратили свободу і для них почався тривалий період розлуки зі своїми родинами. Порушення трудової дисципліни чи невиконання наказів табірної адміністрації спричиняли штрафні санкції. Ця ситуація повториться пізніше, у 1945 р., коли мобілізовані з країн Південної і Центральної Європи іноземні громадяни були залучені до примусової праці. Цей захід був добре спланований на центральному рівні, проте його реалізація для багатьох виявилася фатальною. Табори не були підготовлені, їхні будівлі були в руїнах, а керівництво підприємств і гадки не мало, як знайти роботу для маси людей, які раптово з'явилися. Експеримент із мобілізацією та інтернуванням радянських німців мав очевидну користь владі СРСР, адже забезпечив контрольовану працю німецьких чоловіків з їхньою одночасною ізоляцією під наглядом НКВД. Він був визнаний важливим і цілеспрямованим, і 7 жовтня 1942 р. ДКО схвалило постанову «Про додаткову мобілізацію німців для народного господарства СРСР», якою мобілізувало чоловіків у віці 15-16 років і 51-55 років включно, а також німецьких жінок віком від 16-ти до 45 років (за винятком вагітних і жінок, які мали дітей віком до 3-х років]. Унаслідок цих дій влади в попередніх місцях проживання радянських німців залишилися тільки літні люди, жінки, які виховували маленьких дітей та, власне, діти. Поширеним був принцип розміщення жінок і чоловіків в окремих табірних зонах. Харчували та лікували мобілізованих німців на загальних підставах, як і інших цивільних робітників. Вважалося, що німці в СРСР більше не становлять загрози, хоч останнім важко було уявити навіть можливість якогось повстання за тисячі кілометрів на схід від лінії фронтута ще й перебуваючи під повним контролем місцевої влади та НКВС. Цей досвід виявився корисним, коли Червона армія перейшла довоєнний кордон і вступила на територію держав, де проживали етнічні німці Моргунов К. А. Трудовая мобилизация немецкого населения на Южном Урале в годы Великой Отечественной войны. Немецкое население на Южном Урале в военные и послевоенные годы (к 70- летию депортации немецкого населения СССР]: материалы Межрегиональной научно-практической конференции, Оренбург, 2013. С. 48-77..

У ході наступальних операцій 1944 р. Червона армія ввійшла до країн Південної та Центральної Європи. Наприкінці того ж року народилася ідея інтернувати німців із захоплених територій Румунії, Угорщини, Болгарії, Югославії та Чехословаччини для праці в складі робочих батальйонів у СРСР. Хоча документи радянського походження в цьому питанні дуже чіткі, а в них докладно описані численні депортовані «мобілізовані німці», слід пам'ятати, що насправді ця операція виявилася набагато складнішою. Як уже згадувалося вище, була група затриманих чоловіків, які раніше служили (або були здатні служити] в німецькій або угорській армії, а також група цивільних угорців, яких визначали як затриманих під час бойових дій або в районі їх проведення (Будапештський казус цивільних осіб].

Повертаючись до головної теми, П. Полян вказує на три основних джерела депортації мобілізованих німців: військові (відбирали осіб потенційно здатних до організації актів саботажу, диверсій та участі у військових операціях в тилу радянських військ], політичні (реванш за жорстокість нацистів на окупованих територіях СРСР і праця інтернованих як елемент репарацій] та економічні (мобілізували кадри для відновлення економіки, нарощування економічного потенціалу СРСР у повоєнному світі]. Можна поставити питання, чи не можна цю депортацію також тлумачити як елемент упорядкування майбутньої радянської сфери впливу в Центральній Європі. Зрештою, це вдарило по німецькій меншині в цих країнах, яка після війни мала бути переміщеною задля створення національно- однорідних держав «народної демократії». Слід зазначити, що міжнародне право допускало інтернування громадян власної держави, якщо ті належали до титульного етносу держави, з якою вели війну. Проте наразі район інтернування знаходився далеко на захід від кордонів СРСР. Описана операція, безумовно, мала передусім економічний вимір, адже мала започаткувати процес залучення великої групи німців до праці з повоєнного відновлення економіки СРСР, а також стати своєрідною прелюдією до акції, що мала бути проведеною на території Німеччини в кордонах до 1 вересня 1939 р. Це питання вивчали в СРСР кілька років, а з 1943 р. цією проблемою опікувався І. Майський. У серпні 1944 р. він представив Й. Сталіну результати дослідження, з якого випливало, що праця 5 млн відправлених до СРСР німців за 10 років забезпечить прибуток в 35-40 млрд доларів, що з урахуванням репарацій, підрахованих за цінами Німеччини, складе половину суми. Серед питань, що розглядалися на конференції лідерів трьох держав Антигітлерівської коаліції в Ялті (4-11 лютого 1945 р], було порушене питання про репарації, зокрема й про «використання німецької робочої сили», але без подробиць, хоча під час засідань конференції радянська сторона виказувала свою зацікавленість у цій проблемі, не раз ініціюючи її розгляд. Дискусії з цього питання, безсумнівно, були спірними, оскільки були відсутні в англійському та американському протоколах конференції, але збережені в радянському протоколі. Можна сказати, що завдяки цьому рішенню Й. Сталін готував власні міжнародні позиції для реалізації концепцій, розроблених І. Майським. Однак ще до того, як це сталося, радянське керівництво вирішило провести операцію в набагато меншому масштабі в Південній і Східній Європі, тим більше,що офіцери НКВС мали багаторічний досвід депортацій мільйонів громадян СРСР. У цьому ж випадку вся операція повинна була пройти за його межами, а Й. Сталін, ставлячи західні держави перед фактом, хотів перевірити реакцію своїх партнерів Poiian Р. Wbrew ich woli. Historia і geografia migracji przymusowych w Zwiqzku Radzieckim, Gdansk 2015. S. 209-219..

12 вересня 1944 р. між Румунією та СРСР було підписано перемир'я. Серед умов, де- факто продиктованих Москвою, була й умова інтернування та наступної депортації з Румунії на роботу до СРСР етнічних німців та угорців. 24 жовтня 1944 р. Л. Берія прийняв рішення про реєстрацію осіб німецької національності на територіях, окупованих арміями 2-го, 3-го та 4-го Українських фронтів. Головною метою було встановлення чисельності трансільванських саксів і штабів Банату, які мешкали в Румунії та Угорщині. У меншому масштабі операцію проводили на окупованих територіях Югославії, Болгарії та Чехословаччини. Важливу роль у її реалізації відіграла методологія роботи. Було створено 186 оперативних груп, до складу яких увійшли офіцери Червоної армії, НКВС і військової контррозвідки «СМЕРШ». Діючи методично, групи збирали деталізовані за статтю та віком дані. Особливе зацікавлення оперативників викликали особи працездатного віку. Загалом було виявлено більше як 550 000 етнічних німців (з-поміж них 240 000 чоловіків], більшість із яких - на території Румунії (понад 420 000 осіб]. Важливо те, що під час створення облікових записів до уваги брали саме національність, тоді як громадянство мало другорядне значення. Унаслідок такого «перепису населення» було сформовано групу з 97 484 чоловіків у віці 17-45 років, яких планували мобілізувати. Після перевірки та вилучення з цього складу непрацездатних, залишилося близько 70 000 осіб. Більшість із них (приблизно 50 000] мали відправити відновлювати зруйнований війною промисловий потенціал українського Донбасу, а решту - на металургійні заводи півдня СРСР, знову ж таки, деякі - в Україну Казначеева H. П. О мобилизации и интернировании немецкого населения в странах Юго-Восточной Европы. Известия Российского государственного педагогического университета им. А. И. Герцена, 2007, № 9(50]. С. 175-179..

Правовою підставою для мобілізації німців стало рішення ДКО СРСР від 16 грудня 1944 р. № 7161 сс «Про інтернування працездатних німців на території Румунії, Югославії, Угорщини, Болгарії та Чехословаччини». Інтерновані були мобілізовані для відправки на роботу в СРСР у складі робочих батальйонів у 1000 осіб (чоловіків віком 17-45 років і жінок у віці 18-30 років]. У документі чітко вказувалося, що німці, які проживають у вищезгаданих країнах, підлягають інтернуванню Потилъчак О. В. Радянський військовий полон та інтернування в Україні (1939-1954]. Київ: Вид-во НПУ імені М. П. Драгоманова, 2004. С. 97..

За роботу із затримання, збирання та відправлення мобілізованих відповідав НКВС СРСР. Його оперативні працівники співпрацювали з місцевою поліцією та жандармерією в організації пунктів збору, формували залізничні ешелони для перевезення. Усю операцію планували провести в грудні 1944 р. - січні 1945 р., а транспорта з інтернованими мали прибути за призначенням до 15 лютого 1945 р. Протягом 10 днів після прийняття рішення ДКО в НКВС СРСР було розроблено детальний план з інтернування та перевезення німців. Головною ареною мобілізації стала територія Румунії, а основний персонал, задіяний в акції, перебував у Бухаресті. Для румунської жандармерії, якій відводилася допоміжна роль в операції, готували відповідні накази й директиви. Оперативні групи діяли в окремих секторах. Усього було створено 10 оперативних секторів (6 у Румунії та Трансільванії та по 2 в Угорщині та Югославії]. Етнічних німців затримували за списками, наданими владою окремих країн, та реєстрували як «мобілізованих-інтернованих» (категорія «Г»)Потильчак О. В. Радянський військовий полон та інтернування в Україні... С. 96-103..

Мобілізовані могли взяти із собою теплий одяг, натільну й постільну білизну, їжу та посуд, загальною вагою до 200 кг. Звертають на себе увагу й дати проведення акції - рубіж 1944-1945 рр., що збіглися з Різдвяними святами. Останнє полегшило завдання з вилучення мобілізованих німців, адже в цей період сім'ї найчастіше збиралися разом, щоб відсвяткувати. В Угорщині операція з інтернування відклалася в соціальній пам'яті під терміном-покручем «маленькій работ» (від рос. - «маленькая робота»). Цей термін уживали для позначення феномена використання радянськими військовими безкоштовної праці населення під час проведення ремонту техніки, інфраструктури зв'язку, догляду за пораненими та хворими тощо. Радянська військова влада на місцях визначала конкретні потреби в робочій силі (кількість робітників, їхню стать і навіть бажані професії], що мали задовольнятися громадою міста або селища. З цими вимогами військові зверталися до угорської влади, яка, своєю чергою, відповідала за їх реалізацію. Коли в деяких муніципалітетах з'явилися оголошення з наказом приходити на роботу, населення не підозрювало про найгірше. Новацією було посилання тільки на осіб німецької національності. Накази містили завірення в тому, що роботи, на які мобілізувалися німці, мали виконуватися в безпосередній близькості від фронту, тобто на місці, протягом не більше 2-3 тижнів. Залишається нез'ясованим, чи інформувала радянська окупаційна влада угорців про те, що цього разу, після звільнення непрацездатних і непридатних для перевезення осіб, населення, узяте на «маленькій работ», буде депортовано до СРСР. Мобілізація пройшла досить спокійно за активної участі влади та угорської жандармерії. Угорці подбали про те, щоб підготовлені списки містили більшість працездатних німців у регіонах, де ця меншість була особливо впливовою та конфліктувала з угорською громадою. Це чітко видно на прикладі району так званої Швабської Туреччини на півдні Угорщини (Вагапуа, Somogyi Tolna], звідки було вивезено близько 15 000 осіб, що становило половину всієї групи депортованих «інтернованих німців» з Угорщини, загальна чисельність яких оцінюється в ЗО 000 (включаючи німців з північної Трансільванії]. У тих районах, де етнічні німці були розсіяні серед місцевого населення, місцева влада, очевидно, намагалася їх приховати, формально виконуючи наказ і надаючи окупаційній адміністрації списки з кількома прізвищами. Після затримання інтернованих осіб спрямовували до збірних пунктів, що знаходилися під повним контролем НКВС. Після відбору непрацездатних із решти мобілізованих німців тут формували транспорта на схід. Ще раніше на підставі підготовлених списків були затримані чоловіки, які після 1941 р., тобто після нападу Німеччини на СРСР, служили в німецькій або угорській арміях. У цьому випадку рішення про їх затримання приймали військові ради фронтів. Зберігся наказ Військової ради 4-го Українського фронту № 0036 від 13 листопада 1944 р. по районах Карпатської України, що вимагав реєстрації (у період з 14-го по 16 листопада 1944 р.] офіцерів і рядових угорської та німецької армій віком від 18 до 50 років незалежно від їхньої національності Dupka G. Sub-Carpathian deportations for „Malenky rabot”. People in the World of Inhumanity. The Gulag and the Gupvi. Yearbook ofthe International Society of Gulag Researchers 2015-2017, Budapest, 2017. S. 71-89..

Це була лише прелюдія до подальшого їх утримання під вартою як військовополонених. За оцінками істориків Карпатської України, у радянських таборах для військовополонених опинилося від ЗО до 40 000 таких чоловіків. Звільняли лише фахівців, у праці яких мали потребу місцеві громади, інших спрямовували до таборів для військовополонених системи ГУПВІ НКВС СРСР. Аналогічну акцію проводили також на угорській території. Слід підкреслити, що з цими особами поводилися, як з військовополоненими передусім тому, що до їх числа не долучили групу «інтернованих і мобілізованих німців» Markus В. Przesladowanie mniejszosci niemieckiej па W^grzech ро wkroczeniu Armii Czerwonej па teren „Szwabskiej Turcji” w latach 1944-1945. Pod czerwona gwiazdq. Aspekty sowieckiej obecnosci w Europie Srodkowo - Wschodniej w 1945 roku, pod red. S. Rosenbauma і D. W^grzyna. Katowice-Warszawa, 2017. S. 78-89..

Операція з інтернування цивільних осіб німецької національності розпочалася у грудні 1944 р.: найперше в найвіддаленіших від західних кордонів СРСР районах Південної Європи. Це були території окупованої військами 3-го Українського фронту Югославії та півдня Угорщини. Організатори та виконавці акції поспішали, аби люди, яких передбачалося інтернувати, не змогли втекти на захід. Операція з інтернування тут почалася 20 або 22 грудня 1944 р., тобто раніше термінів, передбачених початковим планом. На територіях, окупованих військами 2-го Українського фронту, НКВС і «СМЕРШ» розпочали свої дії 28 грудня 1944 р. і проводили інтернування поетапно до кінця січня 1945 р. Zalan B. Malenkij robot avagy a polgari lakossag tomeges elhurcolasa Magyarorszagrol szovjetunidbeli kenyszermunkara 1944/45-ben, kulonos tekintettel a nemetkent deportalta. Malenkij robot. „Egyetlen bununk a szarmazasunk volt..." Nemet es magyar polgari lakosok deportalasa „malenkij robot"-ra a sztalini lagerekbe 1944/45-1955, Bognar Zalan (szerk.). Pecs, 2009. S. 13-70. Радянським нормативним документам дуже часто бракувало конкретики, що залишало простір для їх різного (залежно від ситуації) тлумачення владою. Таким був і один із ключових документів, що регламентував статус військовополонених в СРСР, а саме «Положення про військовополонених», затверджене постановою РНК СРСР № 1798-800с від 1 липня 1941 р. Серед різних категорій комбатантів, що підпадали під визначення «військовополонений», цей документ називає ще одну категорію осіб: «цивільні особи, які, маючи відповідний дозвіл, супроводжують армію та флот ворога, як наприклад: кореспонденти, постачальники та інші особи, захоплені під час військових дій». На основі такого «широкого» визначення населення Будапешта, яке неминуче знаходилося в епіцентрі боїв за місто, було віднесене до категорії «військовополонених» [Див.: Военнопленные в СССР 19391956. Документы и материалы. Под ред. М. М. Загорулько, Т. 1, Москва, 2000. С. 65-67].

Те ж саме можна сказати і про цивільних осіб, затриманих після капітуляції Будапешта 13 лютого 1945 р. Місто досить ефективно захищалося, а командувач 2-м Українським фронтом Р. Маліновський доповів своєму начальству, що його військам чинили опір близько 180 000 військових. Коли бої закінчилися і місто було захоплене, з'ясувалося, що в ньому знаходилося лише 40 000 військовополонених. Відтак, аби зберегти обличчя перед вищим радянським керівництвом, командування фронту вирішило доповнити групу військовополонених цивільними особами з самого Будапешта та околиць угорської столиці. За даними угорських істориків, у полон було взято 90-110 000 цивільних осіб, з якими повелися, як із затриманими на полі бою захисниками міста. Таким чином ці люди випадали з радянської статистики інтернованих. Про масштаби цього явища свідчать дані, згідно з якими в радянських фронтових таборах для військовополонених в Угорщині частка цивільного населення становила 25-30%, а в таборі Годолло (угорськ. - Godollo) із 40 000 затриманих такі особи склали до 85%^Х1.

За оцінками угорських істориків, 310-365 000 їхніх співвітчизників опинилися в радянських таборах на угорській території, а значну частину де-факто цивільних осіб класифікували як військовополонених. Наведена статистика стосується території Угорщини в межах, визначених ще Тріанонським договором 1920 р. Bognar Z. 960 000 or more than 1 million prisoners (of war)? The Number and the Death of Hungaraian Citizens (Soldiers and Civilians) Who Were in Soviet (War) Captivity beetwen 1941 nad 1945. People in the World of Inhumanity. The Gulag and the Gupvi. Yearbook of the International Society of Gulag Researchers 2015-2017. Budapest 2017. S. 34-50; Idem. Mass deportation of civilians from post - Trianon Hungary for forced labour in teh Soviet Union. This was the final stop. Actions against Germans and Hungarians ledading to fatalities in the Carpatian Nasin beetwen 1944 and 1949. Pecs, 2015. S. 24-62.

Дуже схожі явища спостерігаємо в Румунії. Після підписання перемир'я з СРСР від 114 до 160 000 румунських солдатів були взяті в полон без бою. У жовтні 1944 р. до радянських таборів військовополонених депортували чоловіків угорського та німецького походження, які раніше служили в армії. Депортація цивільних німців з Румунії розпочалася в так званій «другій хвилі». Як і в інших випадках, правовою підставою для цього стала вже згадувана постанова ДКО СРСР від 16 грудня 1944 р., а також прийнятий на її виконання наказ військової ради 3-го Українського фронту № 0060 від 22 грудня 1944 р. Сама операція проводилася в період 10-20 січня 1945 р. і пройшла відносно спокійно. Румунська влада склала списки німців-чоловіків віком від 17 до 45 років і жінок віком 18-30 років. Теоретично, жінки з маленькими дітьми були звільнені від мобілізації, але цю заборону часто не брали до уваги. Почувши про примусову трудову мобілізацію та інтернування до СРСР, деякі люди стали ховатися, відтак румунська жандармерія приходила за ними дуже часто вночі. Часто до списків на інтернування вписували осіб, молодших або, навпаки, старших за встановлені вікові межі. Певним позитивним аспектом у загалом трагічній ситуації був той факт, що людям дозволяли брати з собою теплий одяг, постільну білизну і продукти харчування. Оцінки щодо чисельності цивільних німців, депортованих у той період з Румунії до СРСР, варіюються від 70 000 до майже 100 000 осіб. Серед них: 35-50 000 швабів із Банату, 26-27 000 саксів із Трансільванії і 5-15 000 швабів із Партійського регіону (Partium] Монументальна кількатомна праця, що описує депортацію трансільванських саксів: Weber G., Weber- Schlenther R., Nassehi A., Sill O., & Kneer G. Die Deportartion von Siebenburger Sachsen in die Spwjetunion 1945-1949. T. 1-3. Wiemar, Wien, Bohlau, 1995..

Долі депортованих уникли близько 12 000 осіб, які були економічно важливими для румунської влади або походили з етнічно змішаних родин. Окремі румунські політики відкрито підтримали депортацію німців, тоді як інші, зокрема лідер Румунської національної народної партії Ю. Маню (luliu Maniu], мовчазно сприйняли її та, зрештою, не висловлювалися проти. Вирішальну роль на користь депортації етнічних німців зіграла агітація румунських лівих. Закликаючи до повного знищення цієї етнічної групи, комуністи вважали цивільних німців Румунії «фашистами» і сприймали їх як джерело небезпеки за лінією фронту. Мобілізованих німців швидко доставили в Бакеу (Васаи], де їх повантажили в товарні залізничні вагони і перевезли на схід через Ясси, здебільшого в Україну Muradin ]. K. The Deportation of Germans from Romania to the Soviet Union in 1944-1945. Acta Universitatis Sapientiae, European and Regional Studies. 2015, Nr. 7. S. 41-49; Bolesch M. Erinnerungen an damals... NuBblatt. 2006. Nr. 19. Pollan P. Wbrew ich woli. Historia і geografia migracji przymusowych w Zwiqzku Radzieckim, Gdansk, 2015. S. 209-219..