Монопрофільні міста Донбасу в містобудівній стратегії кінця 1920-х - першої половини 1950-х рр.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Монопрофільні міста Донбасу в містобудівній стратегії кінця 1920-х - першої половини 1950-х рр.

Богуненко В.О.

The power-strategic factors of forming of the urban phenomenon - the Donbas monoprofile cities networks are examined during the USSR industrializational period and post-war renewal. The dominants of an architectural and planning, infrastructural development of these cities are determined.

Key words: urban strategy, Donbas, monoprofile cities.

Поселенська структура Донбасу (у варіанті його визначення як економіко - соціокультурної цілісності в межах Донецької та Луганської областей), містить велику мережу монопрофільних міст, залежних від діяльності підприємств однієї або кількох суміжних галузей. Нині з вісімдесяти дев'яти міст регіону сімдесят мають ознаки монопрофільності; шістдесят вісім із цих населених пунктів регіо - ну (в яких мешкає біля чверті його населення) отримали міський статус у період існування СРСР. Більшість із них (сорок два міста) пов'язані з вуглевидобувною галуззю; решта - із залізничною, хімічною, енергетичною, вогнетривкою та ін.

Останнім часом дослідження історико-урбаністичного феномена монопро- фільних міст Донбасу актуалізоване через його комплексну промислово-економічну та соціально-культурну значущість у загальноукраїнському масштабі. У процесі звернення до зазначеної проблематики важливим є виявлення характеру містобудівної стратегії влади, що визначила формування урбаністичної специфіки великої частини монопрофільної периферії регіону в період кінця 1920-х - першої пол. 1950-х рр., в історико-політичному вимірі - добу сталінізму в СРСР.

Метою роботи є розгляд ґенези мережі монопрофільних міст Донбасу в умовах впровадження владної стратегії містобудування у зазначений період. Це потребує визначення характеру цілепокладання урбанізаційних процесів у регіоні, відповідних критеріїв міського простору, варіантів типології міських поселень, що впливало на формування просторово-організаційних, архітектурно-планувальних, інфраструктурних рішень стосовно мережі монопрофільних міст Донбасу.

У сучасній українській історичній науці увагу владно -стратегічним «проблемним аспектам» урбанізації Донбасу приділяли З. Лихолобова, О. Алфьоров [5] та ін.; об'єктом досліджень обрали «мономіста» регіону К. Кузіна, В. Куліков, І.Склокіна та ін. В історико-архітектурному дослідженні формування центрів міст Донбасу О. Губанова [7] визначалися специфічні просторово-організаційні риси певних типів поселень регіону; територіальний аспект історії міст УРСР висвітлював О. Андрощук [6]; характер містобудівної політики періоду існування СРСР вивчали М. Меєрович [8; 9], Є. Конишев, Д. Хмельницький [9] та ін.

Незважаючи на усвідомлення надважливості питання урбанізації, пов'язаного з відтворенням соціальної бази режиму більшовиків, до кінця 1920-х рр. відповідна політика влади у регіоні здебільшого втілювалася в адміністративне впорядкування наявного «урбаністичного фонду» (зокрема, керуючись затвердженою постановою ВУЦВК та РНК УСРР від 16 квітня 1924 р. «Інструкцією про порядок віднесення залюднених пунктів до розряду міських або сільських поселень», постановою ВУЦВК від 28 жовтня 1925 р. про скасування терміна «містечка» [6, с. 134]). Наприкінці 1920-х рр. на Донбасі існувало 9 міст, із них одне - монопрофільного характеру (Красний Луч, що став містом у 1926 р.). Та вже наприкінці 1920-х рр., в умовах утвердження тоталітаризму, мілітаризоване економіко-промислове цілепокладання обумовило відповідні економіко-госпо- дарські, соціально-демографічні, архітектурно-будівельні процеси, що привели до формування більшості міст Донбасу, зокрема багатьох монопрофільних.

Визначальними при цьому було затвердження критеріїв міста, питання методики містобудування. Зокрема, у 1920-х рр. відбувалися жваві дискусії щодо норм «соціалістичного розселення», переваг та недоліків концентрації виробництва та, відповідно, «трудових ресурсів» у великих містах та ін. Вони припинилися із впровадженням норм «соціалістичного розселення», пов'язаного з рішеннями Другої конференції КП(б)У у квітні 1929 р., що визначали масштаб «соц- міст», їхній територіально-планувальний та кількісно-демографічний характер відповідно до виробничих потреб [8].

У цей час безальтернативним було бачення промислової урбанізації країни (що здійснювалося в екстенсивній економіко-господарській моделі). У резолюції червневого Пленуму ЦК ВКП(б) 1931 р. «Про московське міське господарство та розвиток міського господарства СРСР» відзначалося: «лише за три останні роки партії та радянській владі» вдалося серйозно підійти до урбанізаційних питань в умовах переходу від відновлювального до реконструктивного періоду, стрімких темпів індустріалізації, що викликає появу нових міст та «перетворення так званих міських селищ», райцентрів у «соціалістичні міста» [4, с. 314-315].

Донбас як старопромисловий регіон із перспективою потужного розвитку насамперед через наявність великих природних ресурсів став одним із головних центрів промислової урбанізації СРСР. Розробкою генеральних планів з 1930 р. для міст республіки, зокрема Донбасу, займався, переважно, Державний інститут проєктування міст (Діпромісто) [7, с. 9]. Питаннями розвитку інфраструктури міст республіки відтоді ж опікувалася комунальна секція у складі Державної планової комісії при Раднаркомі УСРР; з 1938 р. вона була реорганізована у сектор житлово-комунального господарства Держплану (пізніше, у 1943 р., його було перейменовано на відділ житлово-комунального господарства, у 1953 р. - на відділ міського господарства Держплану [1, с. 2]).

Через стрімку індустріалізацію вже на кінець 1930-х рр. на Донбасі існувало 50 міст; понад тридцять із них були пов'язані з моногалузевим виробництвом; двадцять дев'ять і в подальшому зберегли монопрофільний статус. Зокрема, підприємства вугільної галузі стали містоутворюючими для міст: Чистякове (1932 р.), Ровеньки (1934 р.), Антрацит (1938 р.), Артемове (1938 р.), Гірське (1938 р.), Довжанськ (1938 р.), Дзержинськ (1938 р.), Золоте (1938 р.), Ірміно (1936 р.), Краснодон (1938 р.), Моспине (1938 р.), Новоекономічне (1938 р.), Сніжне та Новий Донбас (1938 р.; згодом ці міста були об'єднані), Паризька Комуна (1938 р.), Первомайськ (1938 р.). Містоутворюючі підприємства таких міст, як Волноваха (1938 р.), Дебальцеве (1938 р.), Іловайськ (1938 р.), Красний Лиман (1938 р.), Ясинувата (1938 р.), належали до залізничної галузі; Красногорівки (1938 р.) та Часового Яру (1938 р.) - вогнетривкої; Рубіжне (1934 р.) та Петровське (1938 р.) - хімічної; Зугрес (1938 р.) - енергетичної; Амвросіївка (1938 р.) - цементної, Про- летарськ (1938 р.) - склоробної, Сватове (1938 р.) - переробної. До кінця 1930-х рр. міське населення, порівняно з 1926 р., зросло в 4 рази й склало 74 % населення Донбасу, що збільшилося удвічі та становило 4,9 млн осіб [5, с. 24-25].

Під час плануванні будівництва соцміст застосовувалися розроблені норми «соціалістичного розселення» [8; 9, с. 126]. Водночас архітектурно-планувальний, інфраструктурний розвиток окремих міст, що відбувався в екстенсивно-економічній моделі, відповідно до промислово-господарського значення та демографічних характеристик мав свої особливості. Зокрема, більшість міст на Донбасі, залежних від моногалузевого виробництва, утворювалися в 1930-ті рр. «механічно», внаслідок злиття робітничих селищ, колоній, що виникли раніше; не відрізнялися виразністю сплановані центри «соцміст», заснованих навколо окремих підприємств [7, с. 8].

У повоєнне десятиліття розробка Діпромістом генеральних планів міст і селищ Донбасу провадилася у контексті їхнього відновлення та реконструкції; уряд виділяв великі кошти на відбудову промисловості регіону. У повоєнне десятиліття на Донбасі статус міста отримали лише два поселення: шахтарські селища Добропілля (1953 р.) та Шахтарськ (1953 р.). За традиційного мілітариза- ційного цілепокладання до «пафосу відновлення» на засадах містобудування додається прагнення «закріпити урбаністичні досягнення» та продемонструвати переваги соціалістичної промислової індустріалізації. Наприклад, владна спроба впорядковано підійти до визначення перспектив та норм містобудування у регіоні у повоєнне десятиліття відображена у цікавій праці «Класифікація міст УРСР», підготовленій фахівцями Діпромістом у 1946-1947 рр. [2], де при визначенні поняття «місто» автори намагалися проводити «демаркаційні лінії» як за кількісними та якісними демографічними показниками (утворюючи групи міст), так і за виробничо-профільними (утворюючи підгрупи) [2, с. 4-6], декларуючи при цьому мету «створення справжніх соціалістичних міст, гідних великої сталінської епохи» [2, с. 8]. Виділення категорій міст через поєднання класифікацій за кількістю населення та народно-господарським профілем, що застосовувалися у другій пол. 1940-х рр., дає змогу стверджувати, що тоді вже оформлювалося стратегічне бачення проблематики монопрофільних міст [2, с. 6]. Зокрема, хоча визначення міст як «промислових» могло стосуватися як багатопрофільних, так і монопрофільних, кількість населення вже сформованих на той час промислових міст з населенням до 50 тис. ускладнювала тоді розвиток у них потужної різногалузевої індустріальної бази (в умовах обмеження демографічних ресурсів села внаслідок проходження «урбанізаційного екватора» у 1950-ті рр.). Через це можна стверджувати, що у 1940-1950-ті рр. відбулося закріплення моно- профільного статусу багатьох міст Донбасу. Зокрема зазначалося, що у Донбасі розвиток населених пунктів, які належали до ІІ групи (з довоєнною чисельністю населення від 10 до 25 тис. осіб), як наприклад Ровеньки, Золоте, Ірміне, Ново- економічне, Новий Донбас, Гірське, Донецько-Амросіївка, ім. Артема, «повністю пов'язане з подальшим розвитком кам'яновугільної промисловості, що намічається» [2, с. 159]; водночас визначалося, що «міста Часів Яр, Красногорівка і в подальшому будуть розвиватися як центри, що обслуговують металургію, галузі промисловості вогнетривів»; Волноваха та Ясинувата - пов'язані із залізничною галуззю тощо [2, с. 160].

Розвитку поселенської структури Донбасу в контексті його економіко -господарського районування в цей час була присвячена ще одна аналітична праця Дніпроміста 1946 р. - «Районне планування Донецького басейну» (за ред. В. І. Новікова) [3], де визнавалася необхідність «детально вивчити склад населення та специфічні умови розселення в Донецькому басейні, наявні зв'язки місць проживання з пунктами прикладання праці, стан населених місць, що існують, характер їхнього житлового фонду, їхній санітарний стан та ступінь благоустрою, архітектурно-пейзажні особливості району та інші фактори та умови, що характеризують сучасний Донбас, його особливості, потреби та невикористані можливості» [3, с. 19]. Можна припустити, що зазначена теоретиками необхідність покращення житлових умов в усіх населених пунктах регіону, прагнення перетворити міста та робітничі селища «у ще більш благоустроєні, прикрашені зеленню та квітами, краще освітлені, замощені, такі, що відповідають постійно зростаючим вимогам населення» [2, с. 184] великою мірою стратегічно була обумовлена «плинністю кадрів», зокрема з монопрофільних міст у багатопро- фільні. При цьому розрахунки щодо здійснення понад половини житлового будівництва в УРСР у роки четвертої, «відновлювальної» п'ятирічки в «трьох найбільших промислових областях: Сталінській, Ворошиловградській та Дніпропетровській» [2, с. 177], перспектив розвитку індустріального та індивідуального будівництва, благоустрою тощо пов'язувалися як з місцевими радами, так і з «особливою роллю, що «в найближчій перспективі займає розвиток житлового будівництва за лінією міністерств та відомств, що покликане задовольнити по - треби та покращити житлові умови робітників та інженерно-технічного персоналу, задіяного на видобутку вугілля в Донбасі» [2, с. 177-178].

Цікаво, що у праці «Класифікація міст УРСР» при розгляді «групи міст східних областей» відзначалося поступове збільшення долі багатоповерхових житлових будинків зі зростанням міст за чисельністю населення, що було наслідком «високої інтенсивності забудови великих міст та екстенсивного освоєння територій у містах, малих за кількістю населення» [2, с. 102]. Те, що у «середніх та невеликих містах» та значних селищах Донбасу передбачалося проєктування переважно одно- та двоповерхового будівництва, пояснювалося невизначено: «урахуванням... сукупності факторів та міркувань, що впливають на проєктну поверховість житлового фонду» [3, арк. 164 зв.]. Також у цій праці піднімалися питання покращення комунальних, зокрема санітарно-технічних норм, зокрема у малих та середніх промислових містах Донбасу. Зокрема визнавалося характерним, що у багатьох середніх та малих «промислових» та «транспортних» містах східних областей «потужність відомчих водопроводів є значно більшою, ніж по комунальних водопроводах та складає 62 % до загальної потужності усіх водопроводів» [2, с. 119]. Зазначалося, що частина міст «мають виключно відомчі водопроводи, як наприклад: Красний Лиман. Дружківка, Іловайськ, Рубіжне та низка інших». Зауважуючи, що багато міст, разом із відомчими, мають і комунальні водопроводи (як наприклад Сніжне, Чистякове, Ворошилівськ, Костянтинівка» та ін.), визнавалося, що потужність відомчих значно перевищувала потужність комунальних [2, с. 120]. Це демонструє, що нерозвиненість комунального господарства, залежність міської інфраструктури від виробничих потужностей, розташованих у межах населеного пункту, успадкована від доби індустріалізації, усвідомлювалася як проблема для монопрофільних міст у другій половині 1940-х рр.

Суспільно-політичні трансформації, пов'язані зі зміною вищого керівництва СРСР, потреба проведення повторної «наздоганяючої модернізації» СРСР в умовах «холодної війни», глобальної суперечки систем знову, як і в 1930-х рр., обумовили процеси подальшої урбанізації регіону, передусім через екстенсивне освоєння його природних ресурсів та механічне демографічне поповнення. З цього часу на владно-управлінському рівні спостерігалися зміни певних положень містобудівної стратегії, початок яких символічно втілився у постанові від 4 листопада 1955 р. «Про усунення надлишків у проєктуванні і будівництві» [7, с. 11].

Отже, у період, що досліджувався, не існувало чіткої та послідовної містобудівної стратегії влади стосовно монопрофільних міст Донбасу. До кінця 1930-х рр. застосування норм «соціалістичного розселення» під час проєктування промислових «соцміст» в екстенсивній економіко-виробничій моделі та в умовах форсованої індустріалізації призвело до появи в регіоні близько трьох десятків подібних урбаністичних утворень, що мали суттєві архітектурно -планувальні, інфраструктурні відмінності від багатопрофільних міст регіону. До усвідомлення характерних економічних та демографічних особливостей та ризиків функціонування цих міст наблизилися фахівці-теоретики містобудування в СРСР у другій половині 1940-х рр. Проте їхнє функціонування в екстенсивній економічній моделі унеможливлювало подолання критичної залежності від містоутворюю- чого виробництва та програмувало несприятливі інерційні сценарії майбутнього розвитку міських об'єктів.

Джерела та література

монопрофільне місто донбас

1. Центральний державний архів вищої влади та управління України (ЦДАВО України). Ф. 337. Оп. 26. Передмова до опису. С. 1-3.

2. ЦДАВО України. Ф. 4906. Оп. 2. Спр. 59. Классификация городов УССР. Киев. 1947 г. 197 арк.

3. ЦДАВО України. Ф. 4906. Оп. 2. Спр. 263. Районное планирование Донецкого басейна. 281 арк.

4. Коммунистическая партия Советского Союза в резолюциях и решениях съездов, конференций и пленумов ЦК (1898-1986). Т. 5. 1961-1965. Москва: Политиздат, 1984. 446 с.

5. Алфьоров М. А. Міграційні процеси та їх вплив на соціально-економічний розвиток Донбасу (1939-1959 рр.). Донецьк: Український культурологічний центр; Донецьке відділення Наукового товариства ім. Шевченка, 2008. 192 с.

6. Андрощук О. В. Міські поселення в системі територіального устрою УРСР 40-60-х рр. ХХ ст. Краєзнавство. 2006. № 1-4. С. 134-140.

7. Губанов О. В. Композиційно-просторові принципи формування ансамблів 1930-х рр. XX ст. в історичних центрах міст Донбасу: автореф. дис. ... канд. архітектури. 18.00.01. Харків, 2008. 20 с.

8. Меерович Марк. Соцгород. Концепция социалистического расселения. ИКЬ: http://www.alyoshin.ru/Files/publika/meerovich/meerovich_sots.html

9. Меерович М. Г. Конышева Е. В., Хмельницкий Д. С. Кладбище соцгородов. Градостроительная политика в СССР 1928-1932 гг. Москва: РОССПЭН, 2011. 270 с.

Размещено на Allbest.ru