Діяльність європейських воєнно-інструкторських місій в країнах Південно-Східної Європи у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДІЯЛЬНІСТЬ ЄВРОПЕЙСЬКИХ ВОЄННО-ІНСТРУКТОРСЬКИХ МІСІЙ В КРАЇНАХ ПІВДЕННО-СХІДНОЇ ЄВРОПИ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ - НА ПОЧАТКУ ХХ СТ.

Фалько С.А.

Національна академія Національної гвардії України



Анотація

Стаття досліджує один зі складників історії модернізаційних процесів у країнах Південно-Східної Європи в другій половині ХІХ - початку ХХ ст. - військову модернізацію.

Мета дослідження - аналіз ролі іноземної військової допомоги в створенні збройних сил Румунії, Сербії, Болгарії, Чорногорії та Греції. Розкриваються окремі напрями військової допомоги, наданої країнам Південно-Східної Європи у вигляді військових місій, навчання офіцерів у Європі, поставок зброї та інших аспектів.

Один із маркерів військового розвитку в досліджуваний період - це військово-інструкторська діяльність розвинених держав Європи в рамках військової модернізації можливих військових союзників цих країн. Робота присвячена одному зі складників процесу військової модернізації -- діяльності військово-інструкторських місій провідних європейських держав у визначений період. Часовий інтервал дослідження -- 1860 - 1912 рр.

Це був час модернізації нових національних армій у Східній Європі. Не останню роль у цьому складному процесі відігравали військові місії. Швидко й ефективно досягти якісної модернізації відсталих у розвитку армій без інструкторської допомоги було неможливо.

Зіставлення результатів перетворень дозволяє точніше зрозуміти регіональну специфіку та конкретні результати цієї форми військової модернізації збройних сил у міжвоєнне двадцятиліття.

Використовується метод порівняння варіантів військової модернізації армій країн Сходу, які відбуваються на межі ХІХ та ХХ ст., і реформування збройних сил держав Південно-Східної Європи. Цей метод конкретизує результати, наслідки, невдачі й успіхи військової модернізації.

Дослідження є актуальним для вивчення сучасних процесів воєнної модернізації.

Ключові слова: воєнна модернізація, реформування збройних сил, Південно-Східна Європа, воєнні місії.

Присвячується моєму батькові підполковнику Фальку Анатолію Івановичу, який у 1983-1986 рр. виконував обов'язки військового інструктора в лівійській армії.

Автор виражає глибоку вдячність військовому історикові, докторові історичних наук, науковому співробітникові Інституту стратегічних досліджень МО Сербії Далібору Денда за допомогу в проведенні дослідження. Автор дякує за співробітництво по темі дослідження вченого-балканіста Василя Борисовича Каширіна, кандидата історичних наук, старшого наукового співробітника ІНСАВ (Інститут слов'янознавства Російської академії наук). Виражається дяка докторові історичних наук, співробітникові Баварського військового музею (Kurator am Bayerischen Armeemuseum) Оліверу Штейну, що люб'язно надав документи німецького архіву Politisches Archiv des Auswdrtigen Amts. Також автор дякує за поради й сприяння в роботі, М.К. Басханову, доктору історичних наук (м. Глазго, Великобританія).



Abstract

Falco S.A.

ACTIVITY OF EUROPEAN MILITARY-INSTRUCTOR MISSIONS IN THE COUNTRIES OF SOUTH-EASTERN EUROPE IN THE SECOND HALF OF XIX - EARLY XX CENTURY.

This article studies one of the components of the history of modernization processes in the countries of South-Eastern Europe in the latter half of the 19 th century - the early 20th century - military modernization.

The purpose of research is to analyze the role of foreign military assistance in formation of military forces of Romania, Serbia, Bulgaria, Montenegro and Greece. Separate directions of military assistance provided to the countries of South-Eastern Europe in the form of military missions, training of officers in Europe, arms export and other aspects are disclosed.

One of the markers of military development during the period in question was the military instructor activity of the developed European countries in the framework of military modernization of possible military allies in these countries.

The work deals with the process of military modernization, i.e. the activities of military instructor missions of the leading European countries during the interwar period. The time interval of the study ranges within 1860-1912. This was the period marked by modernization of new national armies in Eastern Europe. Military missions played an important role in this complex process.

The comparison of the results of transformations provides for better understanding of the regional specifics and concrete results of this form of military modernization of armed forces during the twenty-year interwar period.

The method for comparing variations of military modernization of armies of Oriental countries occurring at the turn of the 19 th and 20th centuries and reorganization of military forces of the countries of South-Eastern Europe is used. This method instantiates results, consequences, failures and success of military modernization.

The research is relevant for studying modern processes of military modernization.

Key words: of military modernization, reorganization of military forces, of South-Eastern Europe, military missions.



Постановка проблеми

Питання, пов'язані з вивченням модернізації держав у перехідний період їх існування, завжди були актуальні в історичній науці. Крім економічного, політичного й культурного напрямів модернізації, важливим елементом перетворень держави є реформи збройних сил. Вивченню одного з аспектів військової модернізації й присвячене наше дослідження. Важливим напрямом перетворення армій у другій половині ХІХ - початку ХХ ст. було використання досвіду передових збройних сил Європи шляхом запрошення воєнних місій.

Регіон нашого дослідження - країни Південно-Східної Європи. Вивчення діяльності європейських воєнно-інструкторських місій - ціль нашої роботи.

Автор уже публікував роботи на цю тематику [34; 35; 36; 37; 38]. Стаття - це продовження початого раніше дослідження [39].

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Діяльність російських воєнних місій на Балканах стала об'єктом вивчення ще наприкінці ХІХ ст. [25].

Військову допомогу Росії сербській армії в період ХІХ - поч. ХХ ст. досліджував генерал збройних сил Королівства Сербії В. Максимович [19]. Цій же темі - військовій допомозі сербському князівству Російською імперією присвятив своє дослідження М.В. Нігалатій [23]. Вивченню впливу офіцерів, що одержали військові спеціальності в Австрії й Пруссії на військову думку армії королівства, присвячена стаття автора С. Джукіча з Бєлграда [12]. Детально вивчала особливості військових реформ у Чорногорії й військову допомогу в створенні армії з боку Росії В.Б. Хлєбнікова [40; 41; 42]. Робота Ю. В. Казанової з історії діяльності міжнародної інструкторської місії 1903-1908 рр. у Македонії вивчає цей незвичайний вид співробітництва на Балканах [16]. Ця ж тема розглядається в монографії А.Н. Сквознікова [32].

Під час розгляду проблем і значення іноземної допомоги у військових перетвореннях конкретних держав регіону необхідне ознайомлення з поглядами істориків із балканських країн щодо досліджуваної проблематики. Корисними є праці Д. Денди [11;47], Р. Мішева [21], М. Жоржеску [2], П. Спіропулоса [8].

Створенню воєнної доктрини Румунії та впливу на неї з боку німецьких і французьких військових вивчав Петор Оту [5] і Жан-Франсуа Перно [6]. З ними перегукується книга про зміни воєнної доктрини Сербії С. Джукіча [48] і робота В. Раткович-Костіча [7].

Джерельною базою роботи є опубліковані [26], [9], неопубліковані архівні документи Російського державного воєнно-історичного архіву [27] та німецькі документи [1] 1. Інтерес для дослідження представляють спогади офіцера російської армії Е.В. Екка [45], а також учасника місії в Македонію Є.А. Нікольського [24].

Окремим блоком у мемуарній і службовій літературі, в якій надана оцінка стану перетворювальних процесів у збройних силах Болгарії, Чорногорії й Сербії, можна виділити роботу Г.І. Бобрикова [9].

Цікаві погляди військового міністра Росії генерал-фельдмаршала Д.А. Мілютіна на діяльність російської воєнної місії в Сербії в 1867 р. [20]. Цінні спогади А.Ф. Редігера, що брав участь в організації молодої регулярної армії Болгарії в 80-і рр. ХІХ ст. [28], і офіційних представників Росії на Балканах - Н.Є. Єпанчіна [13], А.І. Верховського [29].

Якщо виділити не вирішену раніше частину загальної проблеми, яким присвячена стаття, то наше завдання - вивчити й узагальнити способи й форми допомоги збройним силам Греції, Сербії, Болгарії, Румунії й Чорногорії у вигляді воєнних місій з Європи.

Необхідно відзначити, що стаття вивчає тільки питання іноземної участі в модернізації сухопутних сил і жандармерії країн балканського півострова, крім флоту цих країн. Модернізація збройних силах Туреччини, за винятком роботи міжнародних воєнно-інструкторських місій, так само не досліджується.

Нижня межа дослідження охоплює початок масового визвольного руху народів Південно-Східної Європи в 50-і - 60-і рр. ХІХ ст., коли військова допомога найсильніших країн Європи - Російської імперії, французької імперії Наполеона ІІІ, Австрійської імперії й Прусського королівства - почала активно впливати на формування й модернізацію збройних сил країн Балканського півострова. Верхня часова межа - Боснійська криза - міжнародний конфлікт, який був викликаний анексією Боснії і Герцеговини Австро-Угорщиною в жовтні 1908 р.



Виклад основного матеріалу

Кримська війна 1853-1856 рр. стала для народів Південно-Східної Європи подією, що запустили процеси національного відродження на новий рівень [15, с. 148]. військова місія офіцер румунія

Ці події послужили стартом створення збройних сил у Румунії й Сербії. Не остання роль у створенні армії приділялася воєнним місіям з Російської й Французької імперій.

У контексті нашої теми військову модернізацію в країнах Південно-Східної Європи слід розділити на три тимчасові інтервали.

Перший період охоплює час від закінчення Кримської війни 1853-1856 рр. до завершення серії війн на Балканах 1876-1878 рр. і пов'язаний з епохою відродження національної державності в Сербії, Дунайських князівствах і Чорногорії. Це був період формування збройних сил автономних князівств за міліційним принципом й початок створення регулярної армії.

Другий період охоплює час від Берлінського конгресу 1878 г. до початку боснійської кризи 1908 р. Після цієї кризи в Генеральному штабі в Петербурзі приймається рішення про відрядження до Чорногорії воєнної місії з метою модернізації військ. Кінцева політична мета звучала так: створення чорногорської армії з метою відволікання частини військ Австро-Угорщини у разі війни з Росією. В 1884 - 1887 рр. діяла місія, що була прислана Францією до Греції. Російські офіцери- інструктори навчають військових Болгарії. Цікавий досвід міжнародного військового співробітництва на Балканах у формі навчання міліції Східної Румелії в 1878 - 1885 рр., а також реформи турецької жандармерії в Македонії, що відбувалися наприкінці ХХ - початку ХХ ст. Бельгійський військовий інженер - генерал А. Бріальмон, консультує румунських генералів щодо оборони Бухареста [6].

Третій період - період активної військової допомоги країн Антанти й Центрального союзу напередодні та в період Першої світової війни 1914-1918 рр. Для нашої проблематики цікаві факти активної військової допомоги Франції Румунському королівству у вигляді діяльності військової місії під керівництвом генерала Анрі Бертло. Через обмеження обсягу статті третій період не розглядається. Маються на увазі місії офіційного статусу з метою надання військової допомоги державам Південно-Східної Європи у визначений період (Діяльність військових агентів (військових аташе) не є об'єктом дослідження цієї статті, хоча необхідно визнати, що воєнні місії та військові агенти часто є елементами одного механізму - військово-політичного впливу на країну перебування місії))

Сама постановка питання - вивчення діяльності воєнних місій - вимагає уточнення поняття «воєнна місія». Одним із завдань нашого дослідження є - на прикладі воєнно-інструкторської діяльності офіцерів європейських країн розглянути цей фактор військового співробітництва країн Балканського півострова з більш розвиненими країнами Європи в конкретний часовий інтервал. Під поняттям воєнної місії ми будемо мати на увазі насамперед офіційні військово- інструкторські місії. Тему ініціативи окремих офіцерів ми залишаємо за рамками дослідження.

Відзначимо, що призначення й реальні кроки військових місій найчастіше охоплюють багато аспектів міжнародної діяльності - військові питання, фінансові аспекти напрямів роботи інструкторів, економічні можливості країни, в якій проводиться військова модернізація і в якій працювали військові фахівці, а також культурні й політичні умови конкретної країни.

Ще один напрям наукової дискусії щодо воєнних місій - це обсяг допомоги з-за кордону у вигляді місій. Надалі під поняттям воєнної місії або місії ми будемо вживати тільки воєнно-інструкторські місії. Іноді воєнними місіями в наукових роботах називають роботу військових агентів (аташе) або спостерігачів. Ще одним аргументом на користь інструкторських місій є архівні документи й мемуари, де вживалося поняття військові інструктори. Чи можна роботу двох, трьох офіцерів за контрактом віднести до категорії військової місії, чи критерій чисельності не є визначальним?

Пропонується таке трактування військово- інструкторської допомоги - це значна група офіцерів, що тривалий час перебуває в країні, при цьому їх діяльність охоплює найбільш важливі сфери підготовки іноземної армії. Ціль такої місії - значні перетворення, як військово-технічні, так і в сфері бойової підготовки, освіти, військової медицини та інших аспектах військовий справи, а також формування політичної, економічної, військової й військово-технічної орієнтації на користь країни, що виразила згоду на надання військових інструкторів. У науковій літературі термін воєнна місія зазвичай охоплює як військово-інструкторські функції надісланих військовослужбовців, так і розвідувальні місії, а також місії військових аташе. Дослідження підтверджує гіпотезу про те, що зазвичай призначення офіційної військової місії дуже варіює від військово-технічної функції до функції підтримки політичного впливу країни, яка прислала офіцерів. У досліджуваний період, згідно з архівними документами, офіцери- інструктори паралельно збирали воєнно-політичну інформацію про країну перебування. Слід нагадати, що поняття військовий радник в другій половині ХІХ - початку ХХ ст. не використовувалося.

Автор роботи спробував досягти наступних цілей у своєму дослідженні:

1. Показати загальну картину запозичення військових нововведень і концепцій у збройних силах країн Південно-Східної Європи. Але насамперед ми звернемо увагу на діяльність військово- інструкторських місій у цих арміях. Питання про навчання офіцерів у навчальних закладах Європейських армій, стажування, а також закупівлю озброєння планується до вивчення в наступних частинах дослідження.

2. Дати оцінку впливу військових місій на ведення воєнних дій арміями Сербії, Чорногорії, Румунії, Болгарії, Греції в досліджуваний період.

3. Розглянути критерії оцінки діяльності іноземних військових місій у регіоні.

Для зручності вивчення проблематики розглянемо роботу воєнно-інструкторських місій по країнах Південно-Східної Європи.

Початком військової модернізації збройних сил Південно-Східної Європи слід вважати створення грецької армії, де активну участь приймали європейські військові, що виявилися там у результаті інтервенції 1828-1829 рр. Франції, котра напряму підтримала повсталих греків, надіславши експедиційний корпус на півострів Пелопоннес [8]. А прибулий разом із Оттоном I, майбутнім королем еллінів, баварський корпус став частиною збройних сил створеного Грецького королівства [3].

Варто відзначити, що багато офіцерів Генерального штабу армії Греції навчалося в Берліні. Однак в останній треті ХІХ ст. у королівстві еллінів керівництво підготовкою грецької армії було доручено французькій місії, очолюваній генерал-майором Віктором Воссером. Вона працювала в країні з 1882 по 1887 рр. З ініціативи їхніх інструкторів була створена артилерійська школа. В армії були введені французькі військові статути. Французи діяли активно під час проведення реформ [8]. Але ця військова місія, покликана для реорганізації грецької армії, діяла паралельно зі французькою військово-морською місією для Королівського військово-морського флоту Греції. Військова місія не змогла досягти відчутних результатів у сухопутних військах через нестачу фінансових коштів у греків і орієнтації уряду королівства, передусім на реформи у військово-морському флоті. Війну з Туреччиною 1897 р. реформована армія Грецького королівства програла. Це теж ставить під сумнів якість роботи французьких офіцерів.

Таким чином, з моменту свого створення під час грецької війни за незалежність грецька армія наслідувала французьку модель. І надалі, напередодні Балканських війн 1912-1913 рр., армія Греції реформувалася військовими місіями з Франції.

В іншій південно-східній країні - Румунії, французький військовий вплив був так само помітним фактором під час проведення реформ в армії. Хоча ще в 30-е рр. XIX ст. російські військові інструктори були відправлені для навчання військ Молдавії й Валахії. Причина активної участі Росії в створенні збройних сил дунайських князівств і відправці офіцерів для їхнього формування лежали в політичних цілях Петербурга. Це був перший досвід використання російських офіцерів для організації військ у балканському регіоні [10, с. 146].

Однак у процесі державного будівництва в Румунії верх взяли сили, орієнтовані на Францію. З приходом до влади в Бухаресті в 1859 г. князя Олександру Кузи він звернувся до Наполеона III із проханням надати допомогу в створенні армії, надіславши військових фахівців із Франції. Вона була офіційно запрошена румунським урядом через свого посланця в Парижі. Місія виконувала свої обов'язки в Бухаресті в 1860-1869 рр.

Керував місією майор Ежен Ламі, досвідчений штабний офіцер. Пізніше місію поповнили артилерійські й інженерні офіцери та унтер-офіцери. У такий спосіб склад місії змінювався і в різний час містив у собі 8 офіцерів і 3 сержанта [2].

Військова місія ввела в румунську армію діючі у французькій армії тактичні прийоми й адміністративні порядки, допомогла поліпшити процес підготовки військ. Вона брала участь у реорганізації військової освіти, у формуванні Генерального штабу, військового керування й створенні сучасних збройових майстерень. Між 1866 - 1868 рр. була створена школа стрілецької підготовки, посилена підготовка військ у польових таборах, як це пропонували французькі офіцери [2].

Цікаво, що військова місія майора Ламі утримувалася за рахунок кредиту, наданого імперією Наполеона III князівствам. Імператор, відповідно до пропозиції військового міністра Франції, затвердив суми, за якими офіцери військової місії в Румунії одержували грошове забезпечення, еквівалентне утримуванню, наданому турками французьким офіцерам, відрядженим у той же період у Стамбул. Слід зазначити, що піхотні військові інструктори з Парижу спиралися на румунських офіцерів, що пройшли підготовку у французьких військових училищах.

Слід зазначити, що новий господар Румунії - принц Кароль I, що орієнтувався в зовнішній політиці на Пруссію, визнав успіх у навчанні офіцерів румунської артилерії французькими інструкторами. Однак з його приходом до влади, а Кароль I - був колишнім офіцером прусської армії, вплив французьких офіцерів на реформи в армії значно зменшився. З 1866 року Румунія прийняла прусську військову доктрину й статути, стала закуповувати зброю в Пруссії [2]. Зі зміною політичного курсу в Бухаресті 1869 р. французькі офіцери повернулися на батьківщину.

Підводячи підсумки реформ в армії Дунайських князівств, необхідно вказати, що французька військова місія прискорила процес об'єднання збройних сил Валахії й Молдавії. Французи допомогли створити Генеральний штаб й органи матеріально-технічного забезпечення. Вони користувалися повною довірою князя А.І. Куза. Провідна роль французької військової місії в модернізації румунських збройних сил на момент їх становлення визнається сучасними істориками [5].

Під час війни 1877-1878 рр. румунська армія успішно пройшла випробування на полях боїв у Болгарії, що є аргументом у позитивній оцінці діяльності французьких інструкторів місії майора Ламі в 1860-1869 рр.

В 1883 р. за запрошенням короля Румунії Кароля I у Бухарест прибув один з авторитетів в сфері військової фортифікації бельгійський генерал А. Бріальмон. Ціль його поїздки до Румунії - консультації й проєктування системи фортів навколо столиці держави Бухареста. В результаті було побудовано 18 фортів на відстані 12-13 км від центру Бухареста, загальним периметром 72 км. Будівництво було розпочато в 1883 р., але роботи велися до 1911 р. Вартість будівництва фортеці Бухарест склала 111 542 772 лея або майже три річні бюджети військового відомства Румунії (близько 40 млн лей на рік) [4, р. 215-216; 46].

Таким чином, навіть один генерал, запрошений для консультацій, може суттєво вплинути на розвиток військової стратегії цілої держави, тому що вартість його пропозицій суттєво вплинули на військовий бюджет Румунії. Ці оборонні заходи були значно дорожчі фінансових витрат на інструкторську місію, очолювану майором Ламі 1860-1866 рр.

Наприкінці 60-х рр. ХХ в. на Балканах знову з'являються військові з Росії. Напередодні цих подій в 1861-1865 рр. французький офіцер І. Монден був запрошений на посаду військового міністра Сербії [33, с. 71]. Французькі військові традиції вплинули на розвиток сербської армії, однак тривало це недовго. Після від'їзду І. Мондена із Сербії в 1866 р. були введені в дію замість французьких статутів бойові документи сербської редакції. Ще в той час, коли І. Монден очолював військове міністерство, у Сербію приїхала велика група офіцерів з Австрії. Проблему нестачі офіцерських кадрів намагалися вирішити за допомогою іноземців. В 1867 р. вийшов закон, згідно з яким офіцери-іноземці отримали право служити в сербській армії. Розраховували передусім на австрійських сербів [7, с. 29]. Хоча за національністю вони були в основному сербами, ці офіцери відрізнялися від інших сербських командирів освітою, культурою й традиціями, які вони перейняли під час навчання й служби в австрійській армії [12, с. 42]. Таким чином, у Сербії довго панувала австрійська військова школа [11, с. 46]. Водночас на концепцію розвитку сербського війська сильний вплинули й офіцери, що отримали освіту в Німеччині [47, с. 45-46].

У січні 1867 г. сербський уряд, готуючись до війни з Османською імперією, звернувся до Петербурга з проханням надіслати в Бєлград досвідчених офіцерів російської армії для ознайомлення зі станом збройних сил Сербії. З дозволу імператора Олександра II в травні 1867 р. у Сербію з таємною місією були спрямовані полковник Г.А. Леєр, інженер-полковник В.І. Постельніков і капітан Н.А. Снєссорєв [20, с. 540].

Офіцери російської місії вивчили матеріальну частину сербської армії, а також, відвідавши стратегічні пункти Сербії, склали загальне враження щодо боєздатності сербського війська на 1867 р. [23, с. 175].

У своїх спогадах генерал-ад'ютант А.Д. Мілютін вказував, що сербський уряд, готуючись до війни з Туреччиною навесні 1869 р., просив про надсилання в Бєлград досвідчених офіцерів для поліпшення якості сербських військ. Головна мета місії була позначена як консультативна допомога сербським військовим у плануванні війни з Туреччиною [20, с. 540].

Сербська влада оцінила роботу російської місії позитивно. Одним з результатів роботи російських офіцерів був дозвіл про відряджання декількох сербських офіцерів у Красносєльський табір під Петербургом для навчання, а одного інженерного офіцера з двома унтер-офіцерами - в саперний табір у Петергоф для практичного вивчення мінної справи [20, с. 542].

Слід зазначити, що австрійський вплив, що панував у сербській армії в ці роки, не дозволив російським офіцерам змінити загальний хід військових реформ під час формування регулярної армії князівства. Цей вплив був визначений наявністю на вищих посадах офіцерів, що отримали освіту й служили в частинах імперії Габсбургів [12, с. 43]. На той період це були найбільш обізнані в сфері вивчення військової теорії й практики військові фахівці, що утворили своєрідне ядро вірних військових кадрів князеві Мілану, який орієнтувався в зовнішній політиці на Австро-Угорську імперію. На думку сербського історика С. Джукеча, така політика Мілана стала можливою завдяки «австрійським офіцерам», які в той період займали впливові позиції в сербській армії [12, с. 44]. Таким чином, діяльність російської військової місії в Сербії, що діяла в 1867-1868 рр., не виявила сильного впливу на модернізацію місцевої армії.

Однак найбільше масштабно й успішно діяли військові інструктори з Росії в Болгарії після перемоги у війні з Османською імперією 1877-1878 рр. Під час створення армії болгарського князівства й збройної міліції Східної Румелії активно використовувалися військові інструктори російської армії [25, с. 85-92].

Ця місія була організована з метою створення на Балканах військової сили, підконтрольної Петербургу. Уже 25 квітня 1878 р. Царем була затверджена інструкція для навчання ратників Болгарського ополчення - болгарських добровольців, що брали участь у війні 1877-1878 рр. російськими військовими інструкторами, яких відрядять з частин російських військ, які знаходилися у Болгарії. Ідея була масштабною: за допомогою російських інструкторів створити болгарську армію чисельністю в 84 тис. чоловік. Число спрямованих інструкторів - 394 офіцерів і близько 2 700 унтер-офіцерів російських частин [25, с. 96].

Для підготовки офіцерів із болгар у земське Болгарське військо було засновано в столиці князівства Софії військове училище. У такий спосіб і сфера підготовки болгарських командних кадрів також опинилась під контролем Росії.

Озброєння для новобранців Болгарського земського війська - 27 тисяч гвинтівок Кринка, револьвери й шашки, були видані з російських збройових складів. Предмети бойового спорядження й обмундирування були відпущені болгарам з російських інтендантських складів за рахунок майбутніх доходів Болгарії. Також для озброєння Болгарського земського війська й створення запасів зброї було передано з російської армії 175 знарядь, 96 тисяч рушниць і 18 мільйонів патрон.

Керувати Військовим міністерством Болгарії був поставлений російський генерал-майор Парєнсов. Завідуючим стройовою та інспекторською частиною міністерства генштабу - капітан Соловйов, господарською частиною генштабу - капітан Ясенський, начальником артилерії - полковник Лєсовой і начальником інженерної частини - капітан Саранчов. Російські офіцери, що залишилися на службі в болгарських військах, одержували подвійне утримання в порівнянні з болгарськими офіцерами. Таким чином, керування залишилося в руках російських офіцерів.

Згідно з договором, підписаним ним із князівським урядом, який був оголошений у наказі по військовому відомству Росії від 23 листопада 1883 р., російські офіцери могли надходити на службу до болгарського війська тільки з дозволу свого уряду й у якості інструкторів, строком на 3 роки [25, с. 76].

Коли у вересні 1885 р. відбулося об'єднання Болгарії зі Східної Румелією без відома та згоди уряду Росії, всі російські офіцери, що перебували на болгарській службі, були відкликані. До 24-го вересня 1885 р. усі вони залишили болгарську службу.

Після війни 1885 р. між Сербією й Болгарією, в якій перемогла армія Болгарії, в наказі Олександра ІІІ по військовому відомству від 18 листопада було сказано, що імператор, звертаючи особливу увагу на успіхи болгар, вказав на блискучі результати сумлінної роботи російських офіцерів-інструкторів, яким було довірено сформування, виховання й навчання військ Болгарії й Східної Румелії [25, с. 176].

Підводячи підсумок діяльності російських військових інструкторів у Болгарії в 1878-1885 рр., можемо зазначити про очевидну залежність роботи військової місії від політичного курсу Петербурга. Прихід до влади про австрійсько настроєного князя Болгарії Фердинанда I і його прихильників, вплинув на відносини з Росією. Однак тривала робота воєнної місії створила боєздатну регулярну армію, що у політичній орієнтації мала значну симпатію до проросійської політики Болгарії.

Перші спроби організувати реорганізацію армії Чорногорії за допомогою російських інструкторів були початі в 1885 р., для чого була підібрана військова місія з військ гвардії в складі капітана лейб-гвардії 2-го стрілецького батальйону

З.А. Балачинського й 6 унтер-офіцерів [27, л. 13]. Однак через зовнішньополітичні труднощі, викликані Сербо-Болгарською війною 1885 р., було вирішено замінити військову місію відправкою негласного військового агента, офіцера Генерального штабу Н.Р. Овсяного [27, л. 108]. Пізніше, вже на початку ХХ ст., у країну прибули офіцери Генерального штабу Н.С. Сумароков і Н. М. Потапов для організації контролю над військовими реформами військ Чорногорії [41, с. 340]. Цікавий факт італійського військового впливу на збройні сили князівства. Військовий агент російської армії Потапов у службових документах, надісланих до Головного штабу російської армії, доповідав: «новий військовий міністр, <...> освіту отримав <...> в унтер-офіцерському відділенні Моденської військової школи» [26, с. 78]. Військовий агент Росії зосереджував увагу на італійський вплив у військових колах Чорногорії.

З 1910 р. у країні почала діяти військово- інструкторська місія з Росії в складі 3 офіцерів: полковника В.Н. Егор'єва, підполковника А.П. Колосова й полковника В.М. Рачинського [26, с. 471]. Вони відповідали за організацію штабної служби, артилерії й військової освіти. Пізніше, з ініціативи військового агента й за сумісництвом керівника інструкторської місії генерал-майора Н.М. Потапова, Військове міністерство Росії в червні 1912 р. направило на 6 місяців «у якості офіцера-інструктора з піонерної частини 1-го Кавказького саперного батальйону капітана Кулакова і в допомогу йому два унтер-офіцери» [26, с. 635]. Причому всі видатки, пов'язані з переїздом цих осіб у Чорногорію й назад та з перебуванням їх у королівстві, чорногорський уряд брав на себе.

Участь інструкторів у навчанні армії Чорногорії найбільш тривала й витратна місія в Балканському регіоні. Але іспит війною армія маленької слов'янської країни не витримала. У Балканських війнах 1912-1913 рр. чорногорська армія воювала невдало. Причини цієї невдачі, на перший погляд, слід шукати в економічній відсталості й бідності країни. Пережитки племінного ладу, що зберігалися на початку ХХ ст., нівелювали військові реформи. Зовні військові Чорногорії усе більше походили на армії інших європейських країн, а внутрішньо залишалися патріархальними. Із труднощами приживалися дисципліна і єдиноначальність. Незважаючи на всі зусилля інструкторів, чорногорці так і не зуміли опанувати навички сучасних бойових дій, завзято зберігали прихильність партизанській війні. Досвід військового співробітництва Росії й Чорногорії показав, що неможливо штучно прискорити процес військово-політичного розвитку держави [40, с. 352].

Мали місце й міжнародні військово-інструкторські місії в Балканський регіон. У досліджуваний період їх було дві: у Східній Румелії в 1879-1885 рр. і в Македонії в 1903-1908 рр.

Згідно з вимогою Берлінського договору до дружини Східної Румелії, що перебувала під керуванням Османської імперії, належало ввести людей із грецької й турецької діаспор цього краю. У травні 1879 р. був зроблений прискорений випуск офіцерів із Софійського юнкерського училища, число молодих офіцерів дорівнювало 163 чол., із них 67 уродженців Східної Румелії було випущено до частин міліції цієї області. Російських офіцерів-інструкторів передбачалося, за невеликими виключеннями, замінити болгарами або іноземцями [25, с. 88].

В 1879 р. генерал-губернатором Східної Румелії було прийнято на службу в названій міліції всього чотири офіцери: два пруссака, один серб і один австрієць. Все-таки вищі посади в провінції залишалися в російських руках. Для розробки статуту міліції й жандармерії були притягнуті міжнародною комісією англійський генерал Діксон і французького генштабу капітан Торсі [25, с. 88].

З відходом російських військ у 1880 р. у румелійській міліції було 122 офіцера, з них 57 іноземців, зокрема 46 росіян. В 1883 р., з поновленням контрактів із російськими офіцерами, росіян залишилося 17 у міліції й 4 у жандармерії [25, с. 92]. Тобто ми бачимо тенденцію до зменшення російського впливу на румелійську міліцію в той час.

Першим начальником румелійської міліції був призначений ліванець Віталіс-Паша, якого через 3 місяця змінив німець Штрекер-Паша, а потім поляк прусської служби Дригальський. Штаб міліції, начальником якого був капітан французької служби Тустен де-Мануар, теж складався з офіцерів-інструкторів різних країн, і лише згодом на посаду голови адміністрації був призначений російській капітан Харкевич. Російським військовим уповноваженим став підполковник Екк, а потім підполковник Чічагов [25, с. 92; 45, с. 111].

Військова довідкова література кінця ХІХ ст. вказувала на російський військовий вплив на румелійську міліцію: «збройні сили Східної Румелії складалися з Навчального батальйону у складі двох рот піхоти, саперної роти, напівбатареї артилерії, кінної навчальної сотні, семи дружин і двох ескадронів жандармерії. Дружинами й ротами командували росіяни й болгарські офіцери, що складали ряди російської армії до війни 1877-1878 рр.» [30, с. 54].

Участь російських офіцерів-інструкторів у створенні військових формувань болгарського населення виявилося результатом політичних поступок, зроблених Росією на Берлінському конгресі 1878 р. і офіцерський корпус місцевої міліції став багатонаціональним. У дипломатичних джерелах того часу вказувалося: «...полковник Бартвік, бувший капітаном британської армії, виступаючи в ролі інспектора жандармерії, Барон Тубенен дю-Мануар, бувший начальником штабу <міліції> у Східній Румелії» [1, р. 3]. Цей факт ускладнив навчання болгарських дружинників. Загалом, в 1880 р. у румелійській міліції було 122 офіцера, з них 57 іноземців, у тому числі 46 росіян [25, с. 74].

Робота інструкторів опинилась під тиском боротьби політичних опонентів - турецьких, британських, австрійських і російських чиновників і дипломатів. Російський капітан Генерального штабу Є.В. Екк згадував: «у Румелії ж начальник міліції всіляко намагався гальмувати їхню діяльність, заохочуючи офіцерів, байдужих до своїх обов'язків» [45, с. 74]. Підтверджує складності роботи військових інструкторів у Румелії й лист австрійського дипломата, що перебував у цей період у регіоні. Дипломат згадує: «керівництво військовими справами в Східній Румелії, на що я збираю наступне: генерал Штрекер має більш- менш вплив на російського капітана Екка, якого він використовував як військового радника. Однак, поведінкою російських офіцерів, що служили в міліції Східної Румелії, і особливо результатів розслідування, проведеного в Гірджалі (Кирджалі), У 1881 р. спалахнуло повстання в багатому Кирджалісском окрузі, населеному помаки, тобто болгарами-мусульманами. Для придушення повстання було кинуто три дружини руме- лійської міліції. Повстання було швидко придушене, але при цьому троє з офіцерів дозволили собі награбувати відоме кількість худоби [45, с. 88]. генералові було наказано очистити офіцерський корпус міліції від неприйнятних російських елементів і це викликало в нього напруженість зі своїми росіянами» [1, р. 1]. Наявність конфлікту підтверджує і російський представник у Східній Румелії капітан Екк: «Начальник міліції Штреккерпаша усіма силами намагався роздути цю справу, усюди скаржився на наших офіцерів, і тільки я встиг повернутися в Филиппополь, почав мені доводити, що все офіцери зовсім не відповідають своєму призначенню, що весь Кирджалі пограбований, а жителі розорені. На питання, чи провів він розслідування, Штреккер-паша відповів, що і без розслідування все занадто ясно» [45, с. 88].

Таким чином, перший досвід спільного створення збройного формування з керівництвом міжнародного колективу офіцерів-інструкторів був негативним у зв'язку з політичним протистоянням між європейськими державами в питаннях делегування командування.

Схожа ситуація виникла під час діяльності міжнародної військово-інструкторської місії в Македонії. Ці землі входили до складу 3 турецьких вілаєтів Османської імперії. Їх населення становило на початку ХХ століття близько 2,5 мільйонів людей. Окрім турків у Македонії проживали болгари, серби, греки, албанці й влахи [16, с. 92].

У листопаді 1903 р. Туреччина в результаті активного натиску з боку Німеччини, дала згоду на проведення реформ у Македонії. У Стамбулі для розв'язання практичних питань македонських реформ зібралися представники європейських держав: Росії, Австро-Угорщини, Великобританії, Франції, Німеччині та Італії. При керівній ролі Росії й Австро-Угорщини вони мали реалізовувати так звану Мюрцштегську програму, одним з пунктів якої була реформа турецької жандармерії при участі офіцерів-інструкторів із країн Європи [32, с. 84].

При головному інспекторові македонських вілаєтів була створена військова комісія з реорганізації турецької жандармерії, що складалася зі старших офіцерів європейських країн -- полковника Сіньорісе з Італії, російського генерала Шостака, полковника Саліса з Австро-Угорщини, полковника Верона із Франції, англійського полковника Фелхолеє, майора фон Алтена з Німеччини та військових агентів європейських держав під головуванням італійського генерала Деджиордіса [32, с. 85].

Для успішної боротьби з безладдями, міжнародна угода ухвалила перетворити в Македонії турецьку жандармерію за зразком італійської, і під повним контролем європейських держав [24, с. 159].

У Македонії європейські офіцери були розподілені по округах. Так, австрійським офіцерам був наданий Косовський округ, англійським - Драмський, французьким - Сересський, італійським - Монастирський, росіянином - Салонікський. Німці організували школу жандармів у Салоніках. Усього передбачалося реорганізувати 14 жандармських рот у російському секторі, 13 - в австрійському, 9 - в італійському, 6 - у французькому й 4 - у британському [32 с. 86].

Учасник цих подій, російський офіцер-інструктор Є.А. Нікольський згадував: «У місті Салоніки були три наші офіцери, які разом з італійськими завідували школою жандармів. Офіцери Франції, Англії, Італії й Австрії перебували в інших вілаєтах. Таким чином, уся адміністративна частина Македонії була під повним міжнародним контролем» [24 с.161].

Реорганізація турецької жандармерії за європейським зразком, окрім включення християн, припускала підвищення дисципліни, викорінювання корупції й установлення правомірних відносин між християнським населенням Македонії й жандармерією з метою запобігання турецької сваволі й насильства.

На початку 1904 р. на засіданні військової комісії з реорганізації турецької жандармерії в Константинополі було вирішено запросити 87 європейських офіцерів і стільки ж унтер-офіцерів, передавши їм командування турецькими жандармськими ротами.

Туреччина погодилося на присутність у Македонії 25 іноземних офіцерів, по п'ять від кожної європейської держави, але за умови, що європейські офіцери не будуть здійснювати безпосереднє командування турецькою жандармерією [24, с. 87].

На початковому етапі реорганізації відразу з'ясувалося, що статут турецької армії, у тому числі жандармерії, існує тільки на папері й не дотримується, а більшість турецьких солдатів-жандармів і багато з офіцерів безграмотні. Зокрема, серед 61 офіцера турецької жандармерії, відправлених на перенавчання до європейських реформаторів в 1904 р., 15 виявилися неписьменними. Крім того, виявилося повне незнання турецькими жандармами своїх прямих обов'язків [32, с. 87].

Європейські офіцери в Македонії були наділені повноваженнями віддавати накази турецьким жандармам, а також видаляти з жандармерії тих, хто за своїми фізичними і моральними якостями не здатний був нести службу. Офіцери-інструктори повинні були також організувати приймання петицій від місцевого християнського населення.

Турецькі жандарми, що раніше виконували невластиві їм функції провідників військових формувань, перевізників пошти, особистих охоронців у турецьких чиновників, сталі приділяти більше увагу своїм прямим обов'язкам з охорони громадського порядку [32, с. 90].

Слід визнати, що реформи, принісши певні позитивні результати, по суті, мало що міняли в системі турецької влади, спрямованої на гноблення християнського населення Македонії. В той же час, керівництво російської дипломатії через офіціозну пресу заявляло про те, що в результаті реалізації Мюрцштегської програми, в Македонії стало набагато спокійніше ніж раніше і це є наслідком початих Росією й Австро-Угорщиною реформ [32, с. 96].

Британський уряд 27 липня 1908 р. в особі міністра закордонних справ Е. Грея також заявив, що вітає проголошення в Туреччині конституції й висловлює впевненість у тому, що новий режим зробить непотрібним втручання європейських держав у македонське питання [32, с. 99].

Органи іноземного контролю в Македонії - цивільні агенти, іноземні офіцери й Фінансова комісія, формально продовжували функціонувати ще якийсь час, перетворившись при цьому в простих спостерігачів за тим, що відбувається. Прихід до влади молодотурків в серпні 1908 р. звів нанівець усі старання європейських офіцерів щодо реорганізації турецької жандармерії.

Через обставини, що склалися російське керівництво ухвалило рішення щодо висновку російських офіцерів з Македонії 26 лютого 1909 р. З вересня 1909 р. у Македонії був відновлений звичайний у турецьких областях консульський режим, що існував там до Мюрцштегської угоди.

В умовах консервативного турецького режиму вдосконалювання османських державних структур і жандармерії не змогло суттєво поліпшити положення македонських християн і тому зусилля європейської дипломатії виявилися, в основному, пошуками. Невирішене македонське питання стало однієї з головних причин Балканських війн 1912-1913 рр.

Орієнтовна участь військових інструкторів з європейських країн у модернізації армії й жандармерії на Балканах у досліджуваному періоді наведена в таблиці нижче:

Показники країна	Час роботи воєнної місії	Склад	Ініціатива залучення воєнної місії	Результати діяльності
Болгарія	місія російської армії 1878-1885 рр.	394 оф., 2700 унтер-офіц. і солдат	уряд Російської імперії	створення болгарської армії й перемога у війні з Сербією в 1885 р.
Сербія	місія полковника ГА. Леєра 1867- 1868 рр.	3 оф.	уряд Сербії	консультація й військове планування
Східна Румелія	міжнародна місія інструкторів 1879-1885 рр.	57 оф.	рішення Берлінського конгресу 1878 г.	створення міліції й жандармерії
Чорногорія	місія під керівництвом полковника Н.М. Потапова 1903-1915 рр.	оф. - 5 унтер-оф. - 2	уряд Чорногорії	створення регулярної армії Чорногорії
Османська імперія (Македонія)	міжнародна місія інструкторів жандармерії в Македонію 1903-1909 рр.	25 оф.	міжнародна угода	Реформа жандармерії
Греція	французька місія генерала Воссера 1884-1887 рр.	3 оф.	на прохання уряду Греції	реформа армії напередодні війни з Туреччиною
Румунія	французька місія 18601869 рр. майора Є. Ламі	8 оф. 3 сержан.	реформа армії напередодні війни з Туреччиною	модернізація армії й перемога у війні з Туреччиною в 1877- 1878 рр.

Висновки

У якості висновку, слід підкреслити наступні особливості військово-політичної діяльності інструкторів європейських країн на Балканах.

Діяльність військово-інструкторських місій відбувалася в умовах гострої боротьби за військово-політичний вплив у регіоні. Однієї з характерних рис епохи держав Південно-Східної Європи між здобуттям незалежності була залежність військово-політичного курсу від імені керуючого країною. Так, зміна правителів у Румунії ознаменувалася й зміною будівництва військової концепції з французької на прусську. В 1885 р. Болгарія стала орієнтуватися на Австро-Угорщину після розриву з Російською імперією, Сербія орієнтувалася залежно від орієнтації монарха на Росію або на Австро-Угорщину.

Впливала політична боротьба й на відправку військових інструкторів і на умови їх діяльності.

Нерідко військово-інструкторська діяльність в арміях Балканських країн призводила до конфліктів усередині держави, де виконувала свої обов'язки місія. Так, служба російських інструкторів у Болгарії в 1878-1885 рр. ледь не закінчилася військовим переворотом, а діяльність французьких інструкторів у Греції викликала серйозний політичний конфлікт еліт щодо зовнішньополітичної орієнтації країни.

Окремим пунктом у військово-політичному співробітництві практично завжди вставало питання про переозброєння армії тією країною, яка домінувала у своєму військово-політичному впливі на політичному полі країн регіону. Це відразу ставало помітним у справі переозброєння модернізованої армії. Так було в Болгарії після розриву з Росією в 1885 р., коли військове керівництво зміцнило контакти з Віднем. А в 1888 р. були закуплені гвинтівки системи Манліхер в Австро-Угорщині [21, с. 153]. Схожа ситуація була й у Греції, де суперничали німці й французи.

Друге десятиліття ХХ ст. принесло різку активізацію діяльності іноземних військових місій у Південно-Східній Європі, що було пов'язане з Балканськими війнами 1912-1913 рр. і Першою світовою війною 1914-1918 рр. Ця тема буде розглянута в наступній частині дослідження. Ми звернемо увагу на питання шпигунства, фінансування місій, культурного впливу, на критерії оцінки впливу на реформи та інші проблеми проблематики.



Список літератури

1. Bestande des Politischen Archivs des Auswartigen Amts. R 13225 Russische Offiziere in Ostrumelischer Miliz 1880 - 3 Bl.

2. Georgescu Maria. La mission militaire frangaise dirigee par les freres Lamy. - Revue historique des armees [En ligne], 244 2006, mis en ligne le 18 novembre 2008, consulte le 17 avril 2020. URL. Электронный ресурс: http://journals.openedition.org/rha/5832 (дата посилання 01.02.2020 р.)

3. Haggenmuller Martina. Bavarian Soldiers in Greece, 1832-1862. https://www.mwme.eu/essays/bavarian- greece/Haggenmueller_Intro/index.html (дата посилання 01.02.2020 р.)

4. Istoria militara a poporului roman Vol. V. Evolu(ia organismului militar romanesc de la cucerirea independent de stat pina la infaptuirea Marii Uniri din 1918. Romania in anii primului razboi mondial. Bucuresti, 1988. P 935.

5. Otu Petre. L'influence de la doctrine militaire frangaise sur revolution de l'armee roumaine (1878-1940). // URL. Электронный ресурс: https://journals.openedition.org/rha/392 (дата посилання 03.03.2020 р.)

6. Pernot Jean-Frangois. Elements pour une mise en perspective de la defense de Bucarest a la fin du XIXe siecle. Revue historique des armees [En ligne]. 2006, mis en ligne le 01 octobre 2009, consulte le 23 avril 2020. // URL. Электронный ресурс: http://journals.openedition.org/rha/5802 (дата посилання 10.04.2020 р.)

7. Ratkovic-Kostic Slavica. Evropeizacija srpske vojske 1878 - 1903. Beograd, 2007. 490 s.

8. ЕлпролопХод Пцуцуіютцд. H єлтАраоц тцо уаХХікцо є^Птєрікцо лоХітікцо отщ АіацорфПоц тцо єТАруїкро отратцуікцо окєфцо (1830-1939) URL. Электронный ресурс: http://www.army.gr/sites/default/ files/h_epidrash_ths _gallikhs_exoterikhs_politikhs_sth_diamorfosh.pdf (дата посилання 03.02.2020 р.)

9. Бобриков Г.И. В Сербии. Из воспоминаний о войне 1877-1878 гг. Русские о Сербии и сербах. Т 1: Письма, статьи, мемуары / сост., вступ, ст., закл. А.Л. Шемякина. СПб., 2006. С.254-261.

10. Гросул В. Я. Россия и формирование национальных регулярных армий Молдавии и Валахии. Вопросы истории. 2001. № 5. С. 141-146.

11. Денда Д. Сербская армия. 1804-1918. М.: Институт славяноведения РАН; СПб.: Нестор-История, 2021. 160 с.

12. Епанчин Н.Е. На службе трех Императоров. Воспоминания. М.: «Наше наследие», 1996. 576 с.

13. История Балкан. На переломе эпох (1878-1914 гг.) / Отв. ред. К.В. Никифоров. М.: Институт славяноведения РАН, 2017. 504 с.

14. История Балкан: Судьбоносное двадцатилетие (1856-1878 гг.) / Отв. ред. В.Н. Виноградов. М.: КРА- САНД, 2012. 336 с.

15. Казанова Ю.В. Русская военно-инструкторская миссия в Македонии: формирование и начало работы (Из истории реализации Мюрцштегской программы). Русский сборник: Исследования по истории России. Том VI. М.: Модест Колеров, 2009. С.91-111.

16. Каширин В.Б. Высший и старший командный состав армий стран Балканского полуострова в оценках и суждениях русских военных специалистов в начале ХХ в. Человек на Балканах глазами русских. СПб., 2011. С.189-234.

17. Каширин В. Б. Дозорные на Балканах: Русская военная разведка в странах Балканского полуострова накануне и в годы Первой мировой войны. М.: ВИКМО-М, 2014. 632 с.

18. Максимович В. Военные связи и отношения Сербии и России (1806-1917). Россия на Сербском фронте Первой мировой войны. Помощь армии и флота России Королевству Сербия в 1914-1918 гг. / Сост. А.Ю. Тимофеев, Д. Кремич. М.: Вече, 2014. 320 с.

19. Милютин Д. М. Воспоминания. 1865-1867. М.: РОССПЭН, 2005. 696 с.

20. Мишев Р. Епизоди от историята на европейското и българско разузнаване 1878-1918. Балкански и общоевропейски проекции. В. Търново: «Ивис», 2018. 334 с.

21. Модернизация vs. война. Человек на Балканах накануне и во время Балканских войн (1912-1913): сборник статей / Отв. ред. Р П. Гришина, A. Л. Шемякин. М., 2012. 435 с.

22. Нигалатий М. В. Перспективы сербско-русского военного сотрудничества в 60-е - нач. 70-х гг. XIX в.: диссертация ... канд. истор. наук: 07.00.00, 07.00.03. Москва, 2009. 198 с.

23. Никольский E.A. Записки о прошлом. М.: «Русский путь» 2007. 288 с.

24. Овсяный Н.Р. Болгарское ополчение и земское войско. К истории гражданского управления и оккупации в Болгарии в 1877-78-79 гг. Издание Военно-Исторической комиссии Гл. штаба. СПб., 1904. 176 с.

25. Потапов Н.М. Русский военный агент в Черногории. Донесения, рапорты, телеграммы, письма 1902-1915 гг. Т.1. Москва - Подгорица, 2003. 780 с.

26. Российский государственный военно-исторический архив Ф. 401. Военно-ученая часть Главного штаба Оп. 4 Д. 4. О командировании инструкторов в Черногорию о назначении воспитателя наследнику Черногорского престола 13.08.1885-30.12.1887. Л. 128.

27. Редигер А. Ф. История моей жизни. Т.1. М.: Кучково поле, 1999. 386 с.

28. Сафронов Ю. И. Дневник Верховского. М.: Издательство Вече, 2014. 480 с.

...