Перспективи актуалізації джерел особового походження з історії Одеси "Воронцовської доби"

Abstract

Vadym Khmarskyi Perspectives of updating the sources of personal origin in the history of Odesa in «Vorontsov epoch»

Життя і творчість А. Скальковського (1808-1898) достатньо часто ставали об'єктом досліджень науковців. Вже некролог, що його написав професор Новоросійського університету Олексій Маркевич, став першою біографічною й історіографічною розвідкою¹. У міжвоєнний період історик-емігрант, родом з півдня України, Василь Біднов присвятив А. Скальковському розлогу статтю Маркевич А.И. Аполлон Александрович Скальковский // Записки Одесского общества истории и древностей. Одесса. 1900. Т. 22. Ч. IV. Некрологи. С. 23-42. Біднов В. Аполлон Скальковський, як історик Степової України // Науковий ювілейний збірник українського університету у Празі, присвячений панові президентові Чесько-Словенської республіки проф. доктору Т.Г. Масарикові для вшанування 75-літньої річниці його народження. Прага, 1925. Ч. 1. С. 291-356.. У післявоєнний час відомий одеський радянський історик Саул Боровой написав дві статті, де дав містку, з перспективи свого часу, характеристику історику і статистику Боровой С.Я. А.А. Скальковский и его работы по истории Южной Украины // Записки Одесского археологического общества. 1960. Т. 1. С. 175-186; Боровой С.Я. Про економічні погляди А.О. Скальковського //

3 історії економічної думки на Україні. Київ: Вид-во АН УРСР, 1961. С. 56-75.. У пострадянський час персона А. Скальковського здобула кількох дослідників і два монографічні дослідження - присвячені його археографічній діяльності Хмарський В.М. З історії розвитку археографії на Півдні України: Аполлон Скальковський. Одеса, 1998. 318 с. та історичним поглядам (Л. Новікова) Новікова Л.В. «Історіограф» Південної України Аполлон Скальковський: інтелектуальна апологія імперської політики та регіональної історичної самобутності. Одеса: «Одеський національний університет», 2012. 464 с.. Всі дослідники знали про наявність щоденника Аполлона Скальковського, але скористались ним незначною мірою. Тому першим завданням даної статті є відповісти на запитання щодо слабкої актуалізації названого джерела. Друге завдання - окреслити коло та склад інших наявних тогочасних наративних джерел, і врешті - визначити місце щоденника серед решти наративів.

Аполлон Олександрович Скальковський прожив довге життя - 90 років і 70 з них провів в Одесі. Онук православного священика з Чернігівщини, син чиновника з Житомира, випускник етико-правового відділення Московського університету прибув у місто у 20-річному віці та розпочав свою діяльність чиновником у канцелярії новоросійського і бессарабського генерал-губернатора Михайла Воронцова. Найактивнішим періодом його життя став час з кінця 20-х і до початку 60-х рр. ХІХ ст. З перших років він зарекомендував себе як сумлінний чиновник. Але будучи активною, творчою й амбітною людиною він не міг обмежитись рутинною канцелярською роботою, адже у місті вже сформувалось середовище інтелектуалів, що прагнули вивчення краю. У середині 1830-х років у нього визрів план написання історії цього краю. Відтоді він став істориком Південної України написавши до середини 1840-х років свої найвідоміші історичні твори - «Хронологічний огляд історії Новоросійського краю» (1836-1838), «Перше тридцятиліття історії міста Одеси. 1793-1823» (1835), «Історія Нової Січі або останнього Коша запорозького» (1841; друге видання - 1846), заживши за життя слави «Геродота Новоросійського краю», а згодом навіть «козацького Нестора» Зленко Г. Козацький Нестор // Україна. 1993. № 6. С. 24..

Від середини 1840-х років А. Скальковський захопився статистикою, очоливши Головний статистичний комітет Новоросійського краю. Загальновідомою стала його робота «Спроба статистичного опису Новоросійського краю» (1850-1853). Після відставки і повернення на службу на початку 1860-х років він продовжував займатись статистикою, написавши загалом понад 300 праць. Заняття у цій царині дозволило дістати як високого щабля у чиновницькій табелі про ранги (1876 р. - таємний радник), так і академічного визнання (1856 р. - член-кореспондент Петербурзької академії наук). А. Скальковський одружився 1841 р. і створив міцну сім'ю, в якій виховувалось шестеро дітей ХмарськийВ.М. З історії розвитку археографії на Півдні України: Аполлон Скальковський... С. 167-172..

Протягом більшої частини свого життя А. Скальковський вів щоденник, що охоплює, з незначними перервами, час з 1830 до 1898 рр. Після смерті його рукописна спадщина перейшла до його дітей, що мешкали у столиці імперії. Ту її частину, що містила науковий доробок, разом із щоденниками, було передано до академії наук і тому нині вона зберігається в архіві Санкт-Петербурзького інституту історії Російської академії наук Архів Санкт-Петербурзького інституту російської історії РАН. Ф. 200. Оп. 1. Спр. 29. Т. І-ХК.

Про існування щоденника А. Скальковського знав вже його перший біограф О. Маркевич. Ще у 1899 р., коментуючи чутки про намір дітей А. Скальковського опублікувати наявні його біографічні матеріали, особливо виділив щоденник і зазначив, що він «буде дорогоцінним джерелом для знайомства з життям» одеського суспільства у разі видання. О. Маркевич вважав, що про свій щоденник А. Скальковський згадував ще у передмові у праці «Перше тридцятиліття історії міста Одеси» Маркевич А.И. Аполлон Александрович Скальковский... С. 41-42., тобто ще у 1837 р.: «Перебуваючи дев'ятий вже рік у цьому місті і передбачаючи назавжди поселитись у ньому, я брав завжди жваву участь у його долі й успіхах і охоче відшукував сліди минулого його буття. Дійшовши у такий спосіб до першого дня життя Одеси, я слідував з цієї точки, рік-у-рік, до наших часів і, як літописець, записував ретельно всі події» Скальковский А. Первое тридцатилетие истории города Одессы. Одесса, 1837. С. І. Боровой С.Я. А.А. Скальковский и его работы по истории Южной Украины. С. 180.. Дозволимо собі не погодитись з цим твердженням, адже тут, очевидно, йдеться про методу написання твору і літописоподібну форму подачі матеріалу.

Саул Боровой теж знав про щоденники, згадав його в одній із своїх статей і навіть навів невеличкі цитати у межах двох речень за 1859 р., але не більше. Його посилання на місце збереження вказує, що щоденники наприкінці 50-х років ХХ ст. ще не були описані на сучасному рівні - наявна вказівка лише на «картони»¹¹. Зауважимо, що у 1976 р. упорядники «Енциклопедії українознавства» у статті, присвяченій А. Скальковському, вважали за необхідне окремо згадати щоденник серед його архівних матеріалів (текст, очевидно, належить Олександру Оглоблину) Енциклопедія українознавства. Словникова частина. Т. 8. С. 2853.. Сучасні дослідники у джерелознавчих фрагментах своїх монографій зізнаються, що із всього обширу років використали лише матеріали за 1835-1845 рр., зробили відповідно 68 і 15 посилань на щоденник Хмарський В.М. З історії розвитку археографії на Півдні України: Аполлон Скальковський. С. 13; Новікова Л.В. «Історіограф» Південної України Аполлон Скальковський. С. 60., тобто про той період, коли він завдяки підтримці М. Воронцова розпочав і активно провадив історичні дослідження.

Отже, виникає запитання про причини слабкого використання щоденника А. Скальковського. На нашу думку, є кілька обставин. Насамперед, слід звернути увагу на коло дослідників - всі україністи і переважно одесити. Перебування щоденника на відстані у дві тисячі кілометрів від Одеси становило завжди помітну перешкоду для науковців будь-якої доби. Значною мірою ситуація змінилась у 1995 р., коли за сприяння міжнародного фонду «Відродження» було здійснено проект з копіювання щоденника Незабруднені джерела // Одеське відділення Міжнародного фонду «Відродження». [Б.м., б.р.]. С. 9., внаслідок якого за допомогою копіювальної техніки щоденникові записи за 1835 і 18371845 рр. потрапили до Державного архіву Одеської області, поповнивши особистий фонд А. Скальковського Держархів Одеської області. Ф. 147. Оп. 1. Спр. 82. 143 арк.. Незважаючи на те, що про важливість цього історичного джерела було написано і заявлено публічно Хмарський В. Історик А. Скальковський - «літописець воронцовської Одеси» // Матеріали Всеукраїнської наукової освітньої конференції «Історіографічна спадщина науки історії України (погляд з кінця ХХ століття)». Київ-Глухів, 1997. С. 48-49; Хмарський В. Щоденники Аполлона Скальковського як історичне джерело з історії археографії на Півдні України // Вісник ОДУ. 1999. Т. 4. Випуск 2 (Гуманітарні науки: історія, філософія, психологія, право). С. 29-33., за чверть століття ситуація з актуалізацією джерела помітно не поліпшилась. Тому другою, й основною, обставиною вважаємо почерк автора, який настільки важкий для прочитання, що затрати на його палеографічне опанування не можна співставити з евристичним ефектом, адже мова йде, по суті, про дешифрування тексту. В одній з монографій було навіть факсимільно відтворено сторінку з щоденника (від 7 червня 1839 р.) ХмарськийВ.М. З історії розвитку археографії на Півдні України: Аполлон Скальковський... С. 77., що явно демонструвала палеографічні труднощі під час роботи з ним. Третьою обставиною було те, що побутувала думка про низьку інформативну цінність джерела, адже у ньому велась стисла тривіальна фіксація повсякденного життя чиновника без претензій на широкі узагальнення чи глибину аналізу тогочасної йому дійсності. Щоб переконатись у цьому необхідно було зробити максимальне «дешифрування» тексту. Нині можна констатувати, що така робота здійснена завдяки стипендіальній підтримці віденського Інституту гуманітарних досліджень (Institut fьr die Wissenschaften vom Menschen, IWM) Vadym Khmarskyi: The diary of the historian Skalkovs'kyi as a chronicle of the city of Odesa (1835) // Institut fьr die Wissenschaften vom Menschen. URL: https://www.iwm.at/fellow/vadym-khmarskyi. Залишається визначити місце цього джерела серед інших, що стосуються історії Одеси «воронцовської доби», тобто у 20-ліття з середини 1820-х і до середини 1840-х років, коли він перебував у місті в якості новоросійського і бессарабського генерал-губернатора.

У межах однієї статті важко дати характеристику всьому комплексу джерел особистого походження навіть для одного міста за два десятиліття й у даному разі немає і потреби, адже важливіше скласти уявлення про структуру комплексу джерел особового походження. Тому використаємо віддзеркалення загальної картини у двох різнопланових фундаментальних виданнях, виконаних приблизно в один час, але на значній відстані одне від одного - анотованому покажчику видань щоденників і спогадів, упорядкованому у радянські часи та монографії американської дослідниці.

Фундаментальне видання «Історія дореволюційної Росії у щоденниках та спогадах», здійснене у 1976-1985 рр. під орудою радянського історика Петра Зайончковського, вважаємо, дає панорамне уявлення про коло наративних джерел. Воно складається з чотирьох томів і 10 книжок. У вступній статті П. Зайончковський наводить хрестоматійні слова, що їх не можна не повторити: «Щоденники та спогади є однією з найважливіших груп історичних джерел. При всьому суб'єктивізмі цієї групи джерел, а отже, за необхідності вельми критичного підходу до них, щоденники та спогади становлять виняткову цінність як такі, що містять матеріали, що не знаходять відображення ні в офіційних документах, ані в джерелах інших типів». Якщо матеріали офіційного походження висвітлюють лише одну сторону історичного процесу - офіційну, то «щоденники, а також спогади дають уявлення про іншу - закулісну сторону досліджуваного явища, дозволяють уточнити відомості, що наводяться в офіційних матеріалах».

Умовно історик об'єднує щоденники та спогади терміном мемуари і поділяє їх на чотири групи: 1) загального характеру, що висвітлюють епоху у цілому; 2) опис окремих подій зовнішньої та внутрішньої політики, наукового чи культурного життя; 3) характеристика діяльності окремих осіб, автобіографії та некрологи у формі спогадів; 4) щоденники мандрівок або спогади про них. Цінність мемуарів, на думку П. Зайончковського, полягає як у тому, що можуть дати більш-менш цілісне уявлення про епоху (побут, звичаї тощо), загальну обстановку, так і у можливості рис характеру та психології осіб, що мали помітний вплив на сучасників Зайончковский П. Введение / История дореволюционной России в дневниках и воспоминаниях. Аннотированный указатель книг и публикаций в журналах. Т. I. Москва, 1976. С. 3. Ibid. С. 3-4.. При цьому історик таки розрізняє щоденники та спогади: «Так, щоденники по своїй природі більш вірогідні, аніж спогади. Їм притаманна свіжість сприйняття, отже, більш вірогідний опис тої чи іншої події. Спогади пишуть, як зазвичай, через певний час після подій, що відбуваються, коли деякі деталі можуть бути забуті. Але при цьому події в них висвітлюються більш систематично» Ibid. С. 4..

Першій половині ХІХ ст. присвячено другий том (охоплює 1801-1856 роки), що складається з двох частин: у першій застосовано проблемний принцип розташування творів, а у другому - територіальний. Саме через це твори розпорошені по обох частинах тому, незважаючи на наявність окремої добірки по Одесі у другій частині. Фронтальний огляд всього тому свідчить, що «воронцовської» Одеси у тій чи іншій мірі торкається 41 наратитив. Дозволимо собі розділити їх на три види: 1) спогади (перша - третя групи за П. Зайончковським); 2) подорожні нотатки (четверта) та 3) щоденники. Виділення третьої групи вважаємо принциповим, зважаючи на ремарку П. Зайончковського, хоч сам такої групи не виділив.

Перший вид є найчисленнішим - до нього належать 24 твори, тобто більше половини від загальної кількості. Розділимо на чотири групи. Перша - такі, що містять загальний опис міста, друга-четверта - такі, що надають сфокусований погляд на окрему подію, персону чи установу та мають вузький чи локальний характер. Перша група є найбільшою і до неї належать десять найвідоміших наративів, що їх найчастіше використовують дослідники. Належать вони пересічному одеситові Самуїлу Бориневичу, віце-губернатору Бессарабської області та Керченському градоначальникові Пилипу Вігелю, письменникові Нестору Кукольнику, директорові Рішельєвського ліцею Миколі Мурзакевичу, викладачеві Рішельєвського ліцею та Новоросійського університету Івану Палімпсестову, управляючому конторою іноземних поселенців Андрію Фадєєву, одеському громадському діячеві Осипу Чижевичу, директорові Рішельєвського ліцею Йосипу Шершеневичу, чиновникові канцелярії генерал-губернатора М. Воронцова Михайлу Щербиніну. На окремій персоні сфокусовано сім наративів - три автобіографії (М. Бутурлін, А. Різо, М. Соколов), розповіді близьких про своїх родичів (М. Дієвський), колег (І. Калашников) і про видатних відвідувачів (М. Де Рібас), або відомих місцевих персон (П. Морозов). Ще чотири твори зосереджені на окремих локаціях - Рішельєвський ліцей (В. Кренке, П. Селецький), театр тощо (П. Вейнберг, М. Веселовський). Три наративи присвячені окремим подіям, зокрема візиту імператора Миколи І до Одеси у 1837 р.