Аборт - злочин чи особисте право кожної жінки (на прикладі підросійської України ХІХ - початку ХХ ст.)

Zhytomyr Polytechnic State University PhD(History), Associate Professor (Ukraine)

The Abortion - a Crime or Personal Right of Every Woman (the Case of Sub-Russian Ukraine 19^th - Beginning of the 20^th centuries.)

The purpose of the article is to trace the evolution of the attitude of the authorities and the public (both in urban and rural areas) of sub-Russian Ukraine to abortion during the 19th - beginning of the 20th centuries. punishment for this crime.

The methodology of research is based on a combination of general scientific (analysis, synthesis, generalization, comparison, systematization) and special-historical methods (historical-structural, constructive-genetic, historical-comparative) with the principles of historicism, objectivity, systemicity, verification.

Scientific novelty of the work lies in the fact that for the first time in domestic and foreign historiography there was made an attempt to comprehensively consider the problem of abortion in the Russian Empire in the 19th - beginning of the 20th centuries. (the case of sub-Russian Ukraine), in particular, the peculiarities of the attitude to abortion by the state and the public were determined, a comparative analysis of the reasons for their commission, conditions and means of abortion, availability of such operations in rural areas and in modernized cities.

Conclusions. The legislation of the Russian Empire considered abortion as a criminal offense, the punishment for which was quite severe, although with a tendency to liberalize (from exile to Siberia and beatings with a whip to imprisonment for several years). Despite criminal liability, at the beginning of the 20-th century, abortions have become an integral part of the daily lives of the cities. Punishment for such “crimes” was infrequent, mostly only when the case gained considerable media coverage or when the operation resulted in the patient's death. Attitudes toward abortion in cities and villages were different: traditional Ukrainian culture condemned abortion as a crime against the unborn child, an attempt on moral norms and values, and a social hierarchy. In cities, attitudes toward abortion were more pragmatic; such operations were most often performed for material reasons, in the case of the lower class, or to avoid shame and to entertain (concealment of the fact of extramarital pregnancy by married nobles, etc. “new women”). On the eve of the World War I, the advanced public advocated the decriminalization of abortion.

Key words: abortion, contraceptives, criminal liability, maternity hospital midwife.

Відповідно до таблиці у Російській імперії за 1892-1905 рр. обвинувачено за аборти 306 осіб, з них засуджено - лише 108. Натомість за період з 1892 до 1900 р. у Росії за плодовигнання обвинувачено 178 осіб та 64 засуджено, у Франції - відповідно 666 та 241 осіб, в Німеччині - 4 749 та 3 449.

За даними російської кримінальної статистики, із засуджених за аборти в 1895-1904 рр. у Російській імперії було 92 особи. Прикметно, що серед них 71 жінка та 21 чоловік. Якщо окреслити соціальний портрет жінок, то за сімейним станом 33 - не одружені, 24 - одружені, 12 - вдови, 2 - розлучені. З усіх 92 засуджених неграмотних - 45, грамотних - 40, з початковою освітою - 3, з середньою освітою - 2, з вищою освітою - 2 [Линденберг, 1910: 72]. Однак кількість засуджених за аборт у Російській імперії після 1910 р. зростає: 1910 р. - 20 осіб, 1911 р. - 28, 1912 р. - 31, 1913 р. - 60, 1915 р. - 40, 1916 р. - 51 [Аборты в 1925 году, 1927: 18]. Й ще одне порівняння. У Швеції на 100 тис. мешканців у середньому абортів було: 1851 - 1880 рр. - 3,04 випадка; 1881-1890 рр. - 6,66 випадка; 1891-1900 рр. - 19,01 випадка. У Російській імперії в 1901-1905 рр. на 100 тис. мешканців обвинувачувалося 0,1-0,24, а засуджувалися 0,03-0,09 осіб [Линденберг, 1910: 64-65]. На тлі Західної Європи відсоток покараних за аборти в Російській імперії дійсно є невеликим. Чим це пояснити? Можемо припускати, що причин є декілька: непопулярність абортів серед сільської громади, де панували уявлення про гріховність такої операції; панування православних сімейних цінностей з акцентом на максимально можливе дітонародження; вимога декриміналізації аборту, яка активно обстоювалася ліберальною громадськістю й тим самим призводила до розгляду аборту як неважкого злочину, порівнюючи, зокрема, із вбивством; часто неможливість доведення під час судового засідання факту здійснення аборту; корупційна складова (оголошення про пологові притулки, де приймають «секретно-беременных» й не тільки, активно друкувалися в пресі, однак поліція закривала очі на подібні дії). Ось декілька прикладів подібних оголошень із газети «Киевлянин»: «Акушерка Э. Э. Ерыклинцева. Принимает на дом больных, секретно-беременных и рожениц. Рейтерск., 11, кв. 2» [Акушерка Э. Э. Ерыклинцева, І904]; «Акушерка Н. В. Василевская оконч. Моск. повив. инст., просл. много л. в одес. город. бол., пред. свои усл. уваж. киевлян. и в отъезд. Фундукл., 51, кв. 16» [Акушерка Н. В. Василевская, 1905]; «Родильный приют акушерок М. М. Кац и П. Л. Энтус переведен на Пушкинскую улицу, д. № 10. Прием беременных и рожениц во всякое время» [Родильный приют, 1905]; «В родильном приюте акушерки Альвины Вакниц им. отдельные комнаты, цены умерен. Владимирская, 86, там же предлагает услуги дамам масажистка немка Августа Вакниц» [В родильном приюте, 1905]. Загалом надавачів подібних послуг вистачало. Так, у 1874 р. проживало 184 баби- повитухи в Києві та дві на околицях [Киев и его предместия, 1876: 243].

Чому ж влада не реагувала на подібні оголошення в газетах й, по суті, на можливість зробити аборт, в той час як за саму операцію могли ув'язнити? Напевно, йдеться про небажання її це робити згори або про корумпованість на місцях. Втім формально певні заходи контролю з боку поліції здійснювалися. Так, у газеті «Волынь» (1896) читаємо про те, що «фактический контроль над деятельностью частных родильных приютов, по слухам, предположено учредить в городах, и вопрос об этом уже решен в высших правительственных сферах. Контроль этот предположено... возложить на особого инспектора» [Надзор над родильными приютами, 1896].

А от у сільській місцевості, на думку І. Ігнатенко, баби-повитухи та акушерки абортів не робили, адже «боялися загубити душу» дитини. Натомість абортами на селі займалися «компанєйські жінки» (схильні до вживання алкоголю), які «побували в світі», або ж це були санітарки міських і дільничних лікарень». До речі, жінки, які «допомагали скіпати» дітей, часто зазнавали більшого суспільного осуду, ніж жінки, що зважувалися на аборт, бо в такий спосіб ставали співучасницями злочину [Ігнатенко, 2016а: 152-153]. Відповідно до законодавства Російської імперії, контрольованим державою повитухам заборонено робити аборти, а про кожний намір «преждевременного от беременности разрешения» необхідно «доносить, куда следует» [Устав повивальным бабкам, 1830: 78]. В. Безгін зазначає, що сільські мешканці часто доносили владі про відомі їм випадки абортування, а подеколи за вагітними дівчатами встановлювався нагляд не лише з боку батьків, а й сільського старости, десяцьких та соцьких [Безгин, 2020: 181].

Які причини штовхали жінок робити аборт? По-перше, у Російській імперії, зокрема в сільській місцевості, де панували традиційна культура й християнська етика, до штучного переривання вагітності ставилися різко негативно, це розцінювалося як гріх. У разі народження дитини неодруженою дівчиною-покриткою на неї та на її сина/дочку чекав громадський осуд, ізоляція, нерідко фізичні розправи [Кісь, 2008: 194-219]. В. Лінденберг зауважує: «Мотивом здійснення злочинного викидня в більшості випадків є бажання приховати наслідки позашлюбних статевих відносин й цим уникнути ганьби та сорому, пов'язаних із позашлюбною вагітністю, а часто й втрата місця. Одружені жінки звертаються до плодовигнання не лише через бажання приховати позашлюбні зв'язки, але часто й внаслідок небажання збільшити родину або задля уникнення турбот з виховання, а іноді й через острах перед пологами» [Линденберг, 1910: 72]. До штучного переривання вагітності подеколи вдавалися сільські вдови та солдатки: перші - аби приховати свій сором, другі - боячись помсти з боку чоловіка [Безгин, 2013]. І. Ігнатенко, на основі опрацювання етнографічних джерел, зазначає, що до витравлювання плоду вдавалися лише дівчата, які втрати цноту до заміжжя, зокрема «московки», покритки, жінки, які «нагуляли» дитину, також ті, що вели розпусний спосіб життя; вкрай рідко аборти робили одружені жінки й «лише за граничних нестатків» [Ігнатенко, 2016а: 153-154]. Отже, першою причиною робити аборт, більш поширеною серед сільських дівчат і жінок, був страх зганьбитися й стати ізгоєм у суспільстві.

По-друге, в ті часи не було надійних засобів контрацепції, а народжувати багато дітей - важко фізіологічно. Лише з 1890-х рр. для регулювання народжуваності в містах заможні й освічені люди стали активно застосовувати презервативи, що вільно продавалися в аптеках, магазинах медичних інструментів та гумових виробів; рекламу цих виробів подеколи знаходимо в тогочасній пресі (Н. Фальберг продавав у Києві на Хрещатику презервативи найкращих французьких та англійських фабрик, гумові та з риб'ячого міхура) [Для ухода за больными, 1898]. Проте до використання презервативів негативно ставилися лікарі й тогочасні «моралісти». Оглядач газети «Врач» А. Г. Боряковський (1893) вважав, що презервативи, як і перерваний статевий акт, є настільки шкідливими для здоров'я, що «лучше уж совсем отказаться от полового сношения, чем умножать горе болезнями» [Кон, 2010: 107]. Студенти московських вишів, респонденти Першого статевого перепису М. А. Членова (1903), зазначили, що лише 21 % з них дотримується заходів для попередження небажаної вагітності: антисептичні обмивання - 30 %, кондоми (презервативи) - 25,2 %, неповний статевий акт - 12 %, спринцювання - 10,9 % [Членов, 1909: 57, 59]. Міські жінки як засіб контрацепції часто використовували сулему, що викликала захворювання шлунка та нервової системи [Пушкарева, Белова, Мицюк, 2021: 390]; повії вдавалися до введення всередину статевих органів клубка павутини до сексуального контакту та спринцювання соком лимону опісля [Фещенко, 2012: 49]. У сільській місцевості контрацептивні засоби, які застосовували жінки, можна поділити на раціональні та ірраціональні (магічні). До першої групи належали вживання відварів трав, коріння. До другої - різні магічні дії, зокрема, жінки їли хліб із шерстю ялової корови чи вівці (ялова корова має «передати» жінці свою безплідність), ритуали над сорочкою, заплямованою «місячною» кров'ю (сорочку замазували в челюстях печі, закопували в землю, підмішували в корм тваринам тощо); закопували плаценту в перевернутому положенні біля порога (у такий спосіб нібито клали край наступним пологам) тощо. Деякі пари застосовували перерваний статевий акт [Ігнатенко, 2017: 226-229]. Аби запобігти новій вагітності, сільська жінка прагнула якомога довше годувати дитину груддю - до 2-3 років (у місті цей спосіб практично не використовувався серед інтелігентних матерів, які годували дитину максимум 6-9 місяців) [Пушкарева, Белова, Мицюк, 2021: 390].

Зауважимо, що в другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. народжуваність мала тенденцію до зниження в усьому світі. За даними П. І. Куркіна, з 1860 до 1913 р. в Російській імперії показник народжуваності у середньому зменшився на 12 % (у дворянських сім'ях народжуваність впала в 2-3 рази), у той час як у Франції, Англії та Швеції - на 28-29 % [Пушкарева, Белова, Мицюк, 2021: 318].

Третьою й найголовнішою причиною до абортування можна назвати матеріальні труднощі. Слідством у справі акушерки О. Георгієвської з'ясовано, що в Кубарської було четверо дітей, прожити на 100 руб. зарплати чоловіка - складно, тому жінка вирішила не народжувати п'ятої дитини й зважилася на аборт [Дело акушерки Георгиевской, 1901а; Дело акушерки Георгиевской, 1901Ь].

Й, нарешті, не слід забувати про значне поширення наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. ідей фемінізму з ідеєю формування «нової жінки», яка на рівні з чоловіком має право здобувати вищу освіту, займатися науковою діяльністю, бути вільною у стосунках. Російські дослідниці В. В. Пономарьова та Л. Б. Хорошилова зазначають: «Одним з питань, навколо яких виникла дискусія в пореформений час, було материнство. Жінка в колишні часи, як міркували публіцисти, не мала жодних прав у цій сфері: одруженій жінці не дозволялося обмежувати вагітність, вона повинна була народити стільки дітей, «скільки Бог пошле», аборт був кримінальним злочином. Обдаровані жіночим здоров'ям від природи жінки були змушені народжувати ледь не щороку, всі їхні молоді роки були зайняті виношуванням, народженням та вирощуванням дітей, і це дійсно на перший план виводило фізіологічні функції жінки, оскільки вимагало більшого фізичного напруження.

З іншого боку, жінці, що прагнула стати матір'ю, не дозволено народжувати дитину, якщо вона не перебуває в законному шлюбі. «Нові жінки» обстоювали право жінок самим вирішувати свою долю і в цьому питанні. Вони міркували так: «Вимушене та необмежене дітонародження не тільки руйнує здоров'я жінки, воно затримує її розумовий та духовний розвиток, воно віддає її у вічне економічне рабство чоловікові...» [Пономарева, Хорошилова, 2009: 148-149].

Для багатьох жінок, що проживали в місті, поява дитини могла стати на заваді кар'єрі, навчанню, безтурботному проведенню вільного часу. Зокрема, наречена студента-медика Михайла Булгакова, київська курсистка початку ХХ ст. Тетяна Лаппа, напередодні вінчання зробила аборт, витративши на операцію гроші, що призначалися на придбання весільного вбрання. «Ніяк не можна було залишати.» - визнавала вона під час інтерв'ю [Паршин, 1991: 36].

Скільки коштував аборт, на жаль, встановити не вдалося, зате є інформація про деякі послуги в пологових притулках Києва (1911). Так, пологове відділення при Олександрівській лікарні вимагало 30 коп. від міських та 1 руб. 30 коп. від немісцевих жінок; Пологовий дім при лікарні «Квісісана» брав за пологи та 7-8-денний післяпологовий догляд плату від 5 до 50 руб.; у пологовому притулку лікаря М. М. Варгафтіга добу перебування оцінювали від 2 до 5 руб. [Календарь, 1911: 414].

Насамкінець не слід забувати, що не всі одружені жінки, зокрема представниці міської еліти, залишалися вірними своїм чоловікам у шлюбі. А тому аборти й таємне народження дитини у відповідних «родильных убежищах» були звичною річчю для того часу [Кругляк, 2020]. Проте можемо припускати, що серед дворянства небажана вагітність й аборти мали місце вже після одруження. Відома російська історикиня Н. Л. Пушкарьова, аналізуючи егодокументи дворянок XVIII - початку ХІХ ст., не змогла знайти «жодного випадку дошлюбної вагітності й народження дитини до одруження». До того ж рівень сексуальної просвіти дворянок був дуже низьким: дівчата майже нічого не знали про статеве життя, у декого перша шлюбна ніч викликала відразу та депресію, натомість для чоловіків нормою був дошлюбний секс із повіями та утриманками [Пушкарева, Белова, Мицюк, 2021: 96, 99-100, 243-249]. Узагалі статеві стосунки між панами і прислугою не були рідкістю. Харківський лікар В. В. Фавр, який провів на початку ХХ ст. статевий перепис місцевого студентства, констатує, що респонденти мали венеричні захворювання після статевих контактів із повіями, прислугою, робітницями [Фавр, 1910]. Статевий перепис московського студентства (1903) містив пункт про перший сексуальний досвід. Отже, першою жінкою для студентів була: повія (42,0 % опитаних); покоївка (23,8 %), кухарка (8,4 %), прислуга (3,1 %), нянька (2,6 %) - можна об'єднати в загальну групу прислуги (37,9 %); робітниця (5,2 %) тощо. На питання «Як задовольняєте свій статевий потяг?» відповіли: з повіями (46,8 %), одружені жінки (12,3 %), прислуга (11,3 %), кравчиня (4,1 %) тощо [Членов, 1909: 56, 58]. У такому випадку причиною аборту було небажання більш заможних і поважних батьків та й самого сина руйнувати правила і норми дворянського середовища, де до нерівного шлюбу ставилися негативно; в іншому випадку, для прислуги (часто це була дівчина з села, яка бралася за будь-яку роботу й для якої повернення вагітною додому було неможливим, зокрема, й з етичних причин, та й народження дитини в місті ускладнювало працевлаштування й без того непросте матеріальне становище) поява дитини була небажаною. Тож не дивно, що переважна більшість клієнток знахарки Катерини Єреміної з Черкас (1912) були селянками- наймичками [Фабрика янголів, 1912].

Оглядач харківської газети «Утро» (1914) П. Трипольський резюмує: «Незабезпеченість, злидні, економічне та правове безправ'я жінок, суспільні упередження, що ставлять у нестерпне становище дівчину-матір, - ось ті причини, які створюють аборти. Жодними кримінальними репресіями не можна зупинити жінку, яка відчуває голод та приниження, жінку, яка в боротьбі за самозбереження вдається до аборту... Аборт - ненормальне явище, створене ненормальностями нашого життя, й боротьба з абортами можлива лише шляхом покращення становища робітничого класу, охорони материнства й політичного та економічного звільнення жінки» [Трипольский, 1914].

На думку І. Ігнатенко, сільські жінки запобігали вагітності та вдавалися до абортів дуже рідко і лише у крайніх випадках; це була не загальна практика, а винятки. Причинами непопулярності абортів були: 1) аморальність вчинку (у народній свідомості панувала віра в те, що душа в дитини з'являється ще в утробі матері, тому аборти дорівнювали вбивству живої людини; жінка, яка далася до аборту, на тому світі довіку їстиме своїх ненароджених нащадків або ж вони їстимуть її саму); 2) острах посмертної долі ненародженої й нехрещеної дитини (нехрещені діти страждають «на тому світі»); 3) панування у традиційному суспільстві переконання про те, що жінка стане соціально повноцінною особою лише після того, як народить дитину; 4) висока смертність тих жінок, що зважувалися на аборт (подібні операції в домашніх умовах проводилися з використанням продовгуватих гострих предметів, таких як веретено та гусяче перо) [Ігнатенко, 2016a: Ігнатенко, 2017: 136, 225-226]. Натомість Г. Коваленко зазначає, що, навпаки, наприкінці ХІХ ст. на Полтавщині у випадках позашлюбної вагітності аборт був явищем поширеним: «Але витравлення плоду від незаконного співжиття є дуже поширеним, й «майже всі «грішниці» жінки або дівчата вдаються до різних способів позбавитися громадського осуду» [Коваленко, 1891: 146]. Якщо дещо заглибитися в це питання, то виявиться, що дошлюбні сексуальні стосунки в сільської молоді часто мали місце під час досвіток (т. зв. обряд спільної ночівлі). За даними анкетування З. Гуревича та І. Ворожбит, оприлюдненого в праці «Статеве життя селянки» (1931), в перші дві декади ХХ ст. вечорниці відвідувало 40 % респонденток. Статеве життя до шлюбу починали 45,6 % тих, хто відвідував досвітки, й лише 23,6 % тих, хто не відвідував. Середній відсоток дівчат, що жили з хлопцями до одруження, становив 32,3 %. Отже, резюмує М. Маєрчик: «Девіянтизація міста й ідеалізація села є штучним, культурним конструктом, що не віддзеркалює всієї складности й неоднородности процесів в Україні» [Маєрчик, 2013: 62-63, 64].

Прикметно, що в традиційній культурі душі народжених поза шлюбом і вбитих матір'ю або душі ненароджених дітей, що загинули через аборт, називалися потерчатами (страдчатами, страччуками). За народними віруваннями, вони 7 років літають і благають охрещення, а на сьомий рік вилітають з могили та просять хреста. Неохрещена після семи років душа перетворюється на злого духа, що вночі літає й лякає людей. На Поділлі вважали, що через сім років потерча стає мавкою або русалкою. Викиднів (т. зв. безпірних дітей) закопували під порогом, вважаючи, що, під час переступання через поріг, відбувається символічне хрещення похованого під ним немовляти. Ще й досі в сільській місцевості старожили вірять у те, що за селом у полі, в житах, плачуть діти, матері яких зробили аборти [Буйських, 2018: 171-173].

1889 року на Третьому з'їзді Товариства російських лікарів у пам'ять М. І. Пирогова аборт визнано як «моральне та соціальне зло». Однак ця резолюція вступала у протиріччя із дійсністю. ХХ століття ознаменувало зародження справжньої «епідемії абортів», яка охопила насамперед великі міста. У робітничому середовищі стали дивитися на штучний викидень, як на щось доволі буденне й до того ж дуже доступне. Так, у 1910-ті рр. лише в Москві робили близько 10 000 абортів на рік. Натомість до суду викликали всього-на-всього менш ніж 1 % жінок, що робили аборт, з них лише кожну четверту засуджували [Миронов, 2000: 181-182]. У Петербурзі кількість абортів зросла з 1897 до 1912 р. в 10 разів [Кон, 2010: 107], зокрема у 1894 р. аборти становили 3 % відповідно до загальної кількості пологів, але в 1910 р. - вже майже 30 %. У Москві, станом на 1910 рік, понад 20 % пологів були абортивними. 80-90 % викиднів мали штучний характер, з них 70-80 % - злочинний. Лікарі констатували, що ймовірність померти від зараження крові при штучному викидні зростає в 10 разів, порівнюючи зі звичайними пологами [В медицинском обществе, 1912]. За свідченням лікаря А. О. Афіногенова, у 1880-ті рр. аборти стали входити в практику і в сільській місцевості. Проте офіційно аборти легалізовано у Радянській Росії у 1920 р. [Миронов, 2000: 182, 185].

Розглянемо найпоширеніші способи переривання вагітності, до яких вдавалися жінки в досліджуваний період. Із неорганічних речовин найчастіше вживали фосфор білий або жовтий, миш'як, сулему, залізо, азотнокисле срібло, мідь, свинець, сіль, порох, неорганічні кислоти. Зокрема, харківські повії використовували азотну кислоту [Линденберг, 1910: 65-70]. У селах жінки пили ріжки, настоянку на фосфорних сірниках, селітру, гас, кіновар, миш'як, розчин мисливського пороху із сулемою (селітрою, ртуттю, сіркою й міцною горілкою), вивари з материнки, вишневої кори, цвіту барвінку, шафрану, гречаної полови, лушпиння цибулі, конопляних маківок, бите скло. Абортивні властивості приписували рослині сокирки. Найпоширенішими, зокрема серед селянок, були механічні засоби переривання вагітності (такий тип абортування зустрічався в 1,7 раза частіше від інших [Пушкарева, Белова, Мицюк, 2021: 356]). Аби «вигнати» дитину, сільські дівчата перетягували живіт рушником/рядном, мотузками, м'яли його, клали та піднімали важкі речі, стрибали з висоти, били по животу важкими знаряддями [Безгин, 2013; Ігнатенко, 2016a: 152; Ігнатенко, 2016b: 176]. Деякі акушерки використовували загострену палицю, однак подібний «інструмент» для переривання вагітності часто призводив до смерті пацієнтки [«Инструмент» для аборта, 1914]. Не слід забувати, що часто жінка-селянка могла й не знати про свою вагітність або ж штучний викидень відбувався ненавмисно через важку фізичну працю. Йдеться про вимушене абортування. «Але в багатьох інших подібних випадках, - зазначає В. Маслійчук, - завжди важко буває визначити, чи правдивими були свідчення жінок і чи не зумисно вони абортували небажаних дітей, свідомо викликаючи викидень» [Маслійчук, 2008: 61].

На межі XIX і XX століть медична спільнота та юристи Російської імперії почали висловлюватися за легалізацію абортів, підвищення їх безпеки і поширення контрацепції. Після тривалої полеміки Четвертий з'їзд Товариства російських гінекологів та акушерів (1911) і Дванадцятий з'їзд Пироговського товариства (1913) прийняли ліберальний погляд, рекомендувавши урядові декриміналізувати штучні аборти. Резолюція Четвертого з'їзду Товариства російських гінекологів та акушерів звучала так: «Запропонувати бюро з'їзду, а також майбутньому правлінню з'їзду розробити питання про узаконення аборту й представити доповідь з цього приводу на розгляд законодавчих установ» [Съезд гинекологов, 1911; З'їзд гінекологів, 1911]. Резолюція Пироговського з'їзду містила такі тези:«Кримінальне переслідування матері за штучний аборт ніколи не повинно мати місця. Також мають бути звільнені від кримінальної відповідальності й лікарі, що робили аборт за проханням й наполяганням матері. Винятком з цього мають бути лікарі, які робили аборти з корисливих цілей своєї професії. Ці лікарі підлягають суду лікарських рад» [Вопрос об аборте, 1913; По Росії, 1913]. Деякі учасники Пироговського з'їзду та їхні колеги обурювалися через вимоги з боку влади порушувати таємницю аборту. На засіданні Секції суспільної медицини та гігієни Харківського медичного товариства (1914), де розглянуто рішення з'їзду, один з доповідачів висловив таку думку: «Невже лікар, констатуючи спробу аборту, повинен йти повідомляти прокуророві? Жоден громадянин не схвалить подібного вчинку» [Заседание, 1914].

У лютому 1914 р. 38 голосами «за» проти 20 й трьох, що утрималися при голосуванні, за декриміналізацію аборту проголосувало Десяте загальне зібрання Російської групи Міжнародного союзу криміналістів: «Визнаючи карність плодовигнання такою, що суперечить юридичним основам покарання й засадам карної політики, 10-е загальне зібрання Російської групи Міжнародного союзу криміналістів висловлюється за необхідність виключення плодовигнання з групи злочинних діянь» [Трипольский, 1914; Съезд криминалистов, 1914]. На Пироговському з'їзді контрацепцію назвали єдиною реальною альтернативою аборту [Avdeev, Blum, Troitskaya, 1995: 41; Кон, 2010: 108-109]. Архівні матеріали та публікації в пресі дають змогу стверджувати, що напередодні та в роки Першої світової війни аборти стали невід'ємною частиною життя мешканців міст. Завідувач лікарні в Маріуполі 1912 року констатував, що після абортів жінки офіційно звертаються по допомогу до його закладу. Так, 1909 року міська лікарня зафіксувала 12 випадків абортів, 1911 року - 14, за перші 10 місяців 1912 року - 42 [Упрощенная хірургія, 1912]. За даними станції «швидкої допомоги», в Харкові 1913 року здійснено 39 виїздів на аборти [«Скорая помощь», 1914], а за червень 1914 р. подібних виїздів було 6 [Статистика скорой помощи, 1914]. За даними діяльності Житомирської губернської земської лікарні (1915), у пологовому відділенні залишалося станом на 1.01.1915 р. - 2, вступило - 304, абортовано - 306, виписалося - 300, померло - 3 (у трьох випадках аборт робили, щоб врятувати матерів із хронічним пороком серця) [ДАЖО. Ф. 183. Оп. 1. Спр. 297. Арк. 24 зв., 25 зв.].

Тож офіційна російська влада прагнула хоча б на юридичному рівні вести боротьбу з абортами. Зокрема, в липні 1913 р. Міністерство внутрішніх справ розробило законопроєкт про відповідальність за аборти. Відповідно до нього, на три роки виправних робіт мали бути засуджені матір та лікар, у разі проведення операції за згоди жінки; лікар, що здійснив штучний викидень без згоди вагітної, мав відбути 8 років каторги [В Совете Министров, 1913]. Оглядач харківської газети «Утро» (1914), аналізуючи прийняту на Десятому загальному зібранні Російської групи Міжнародного союзу криміналістів резолюцію про декриміналізацію аборту, був переконаний, що питання штучного переривання вагітності тісно пов'язане із соціально- політичними поглядами. Зокрема, консерватори завжди будуть прихильниками кримінального покарання за аборти, соціал-демократи обійматимуть протилежну позицію, ліберали виступатимуть центристами: вони - за покарання за аборт, але за значне його пом'якшення та обмеження. Консервативну позицію влади поділяла преса, зокрема газети «Новое время», «Утро России», «Речь», які засудили вказану вище резолюцію, назвавши її «кинутим викликом всім законодавствам цивілізованих країн» («Речь»). Для «Нового времени» аборт є замахом на сім'ю, розпусту. Натомість такі видання, як «Русские ведомости», «День», «Киевская мысль», «Утро», підтримали неосудність аборту [Трипольский, 1914].

Із газет аборти перекочували в белетристику. Візьмімо, до прикладу, оповідання Ольги Рунової «Без завета» (1913). У гінекологічній клініці лікаря Расмуссена опинилися «сучасні» жінки, які прагнуть розваг і задоволень, хочуть модно й красиво одягатися, бути сексуально привабливими; їхнє основне заняття - це пошук чоловіків та коханців, які могли б їх утримувати. Ці жінки користуються протизаплідними засобами та розглядають аборт як необхідність [Энгельштейн, 1996: 356]. Перед нами всього-на-всього один з прикладів оспівування безтурботного життя «нової» жінки, який певний пласт міського населення прагнув наслідувати.