Про походження українців (народу, який проживав на історичних землях України)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Державна екологічна академія післядипломної освіти та управління Міністерства захисту довкілля та природних ресурсів України

Про походження українців (народу, який проживав на історичних землях України)

Володимир Гетьман,

кандидат географічних наук, доцент кафедри заповідної справи та рекреаційної діяльності



Анотація

У статті детально проаналізовано проблемні питання походження українського етносу, розкрито майже двохсотлітню історію їх вивчення.

У черговий раз піднята проблема свідчить про її актуальність для сьогодення теперішньої України та її народу, коли знову в українській історії постало питання про хиткість державної незалежності країни, а то й втрату не тільки суверенітету, а й національної ідентичності прадавнього українського народу.

Автором прослідковано (в міру, що дозволяли рамки статті) на протязі еволюційного (історичного) шляху (розвитку життя) насельників теренів України тяглість (безперервність) етногенетичних процесів, які відбувалися в сучасних її територіальних межах. Піднято питання про автохтонність українського народу на його рідній землі. Такий розгляд не міг обминути і сусідні з Україною території, де жили, звідки приходили і куди мігрували наші прадавні пращури.

Сучасний етнічний геном (корінь) українців виводиться на основі письмових джерел та особливостей (фізичний антропологічний тип, говірки, одяг тощо) народів (племен, етносів, народностей), які більш менш тривало проживали у територіальних межах сучасної України.

Однак, за визначальну етнічну ознаку, що відрізняє один етнос від іншого (для українського народу, зокрема) автор бере історичну пам'ять людей про свої споконвічні терени та їх насельників (пращурів), отой ідеалістичний Дух землі, який надає (повинен би надавати) її населенню життєву снагу та волю до боротьби за свою українську Державу.

З метою вирішення поставлених у статті проблемних питань автор у черговий раз закликає (пропонує) наскрізний (еволюційний) підхід, підключаючи для цього потенційні евристичні можливості цілої когорти споріднених наук (гуманітарного коло і не тільки), фанатично закоханих у свою справу науковців, молодих і маститих вчених.

Ключові слова: етнос, етногенетичні процеси, еволюція, історія, фізичний антропологічний тип, історична пам'ять, український народ.



Abstract

About the origin of ukrainians (people who lived in the historic lands of Ukraine)

Volodymyr Hetman, PhD Geography, Associate Professor, State Ecological Academy of Postgraduate Education and Management of the Ministry of Energy and Environmental Protection of Ukraine, Kyiv, Ukraine.

The article analyzes in detail the problematic issues of the origin of the Ukrainian ethnic group, reveals almost two hundred years of history of their study.

Once again, the raised problem testifies to its relevance for today's Ukraine and its people, when once again in Ukrainian history there was a question of the fragility of state independence, and even the loss of not only sovereignty but also national identity of the ancient Ukrainian people.

The author traced (to the extent allowed by the framework of the article) during the evolutionary (historical) path (development of life) of the inhabitants of Ukraine the duration (continuity) of ethno - genetic processes that took place in its modern territorial boundaries. The question of the autoch - thony of the Ukrainian people in their native land was raised. Such consideration could not bypass the neighboring territories of Ukraine, where we lived, where we came from and where our ancient ancestors migrated.

The modern ethnic genome (root) of Ukrainians is derived on the basis of written sources and features (physical anthropological type, dialects, clothing, etc.) of peoples (tribes, ethnic groups, nationalities) who lived more or less long within the territorial boundaries of modern Ukraine.

However, the author takes the historical memory of the people about their original territories and their inhabitants (ancestors) as the defining ethnic feature that distinguishes one ethnic group from another (for the Ukrainian people, in particular), this idealistic Spirit of the earth, which provides (should provide) it the population's vitality and will to fight for their Ukrainian State.

In order to solve the problematic issues raised in the article, the author once again calls for (offers) a cross-cutting (evolutionary) approach, connecting the potential heuristic capabilities of a whole cohort of related sciences (humanities and beyond), fanatically in love with scientists, young and venerable scientists.

Keywords: ethnos, ethnogenetic processes, evolution, history, physical anthropological type, historical memory, Ukrainian people.



Основна частина

Проблема етногенезу українців, і загалом слов'ян, місця знаходження їх прабатьківщини є однією з «сивобородих» (з кінця ХІХ ст.) у стародавній історії України та наук, безпосередньо пов'язаних з нею. Над цією проблемою працювало кілька поколінь українських істориків, археологів, етнографів, антропологів: М. Максимович, М. Костомаров, В. Антонович, М. Драгоманов, В. Хвойка, М. Грушевський, Хв. Вовк, В. Петров (1992), М. Брайчевський (1995), М. Чубатий (1963), Я. Дашкевич (1993), В. Баран (1981), Л. Залізняк (2019), С. Сегеда (2013) та ін. Напра - цювання в цій області опираються на потужне лінгвістичне підґрунтя, створене працями О. Потебні, А. Кримського, І. Огієнка, С. Смаль-Стоцького, Ю. Шевельова, О. Стрижака (1967), Г Півторака (1996) та інших вчених.

На сьогодні зазначена проблема далека від остаточного розв'язання. І коли буде розв'язана - справа часу, бо «заслуга» науки, як відомо, відкриваючи, виясняючи певні, «заплутані», питання, вона ставить миттєво нові (О. Македонський розрубав «вузол», а вчені так не вміють), що потребують подальших досліджень (фізики це називають принципом невизначеності, сформульованим відомим фізиком В. Гейзенбергом), а в питаннях сивої давнини й поготів. Відтак, роботи у науковців майбутніх поколінь не зменшиться (зокрема, відтворення мови, деталей життя, побуту, психології тощо попередніх, далеких у минулому, поколінь - на теренах сучасної України).

При написанні статті ми дотримувалися чотирьох рівнів методології науки: філософсько-світоглядного, загальнонаукового, конкретно-наукового і техніки досліджень. Для доведення власних положень було використано аналітичний методологічний прийом (метод аналізу, метод інтроспекції - аналіз власних переживань і цінностей). Також застосовано низку інших методів, зокрема загальнонаукові (логічні) - синтезу, абстракції, індукції і дедукції; конкретно-наукові (порівняльно-історичні, спостереження).

Мета статті - показати актуальність пошуку нових (креативних) шляхів і форм збереження і відновлення української ідентичності, коротко прослідкувати еволюційний (історичний) шлях формування українського народу (етносу) від найдавніших (археологічно зафіксованих) його пращурів на тлі катастрофічного нівелювання споконвічних ментальних особливостей українців-русів і зникаючого ландшафтного різноманіття української барвистої природи, висвітлити глибинні гуманістичні витоки етногенетичних процесів, які відбувались і відбуваються на теренах України, зокрема на основі філософських категорій моралі і мудрості, добра і справедливості.

Щодо прабатьківщини слов'ян на теренах України, то відомий чеський вчений, «корифей слов'янських старожитностей» Любор Нідерле (1956) розміщував її, у Лісостеповому Правобережжі, межиріччі Дніпра і Південного Бугу, на південь від Прип'яті. Щодо етнічної, слов'янської, приналежності населення цих територій, зокрема скіфів-орачів середини І тис. до н. е., приведемо висловлювання відомого у світі історика-славіста, археолога, етнографа і лінгвіста, автора одинадцяти томів енциклопедії «Слов'янські древності» (Нідерле): «Я не вагаючись стверджую, що серед згаданих Геродотом північних сусідів скіфів не тільки неври… але і скіфи іменовані орачами і землеробами… були поза сумнівом слов'янами» (Niederle 1925, p. 56).

Його концепцію розвивали відомий археолог, теж чех за національністю, Вікентій Хвойка, «український батько історії» Михайло Сергійович Грушевський та ін. Подібних поглядів дотримувались навіть провідні російські дореволюційні історики, зокрема С.М. Соловйов та В.О. Ключевський, які локалізували слов'янську прабатьківщину у Передкарпатті (Павленко 1994, с. 89). Протягом післявоєнних десятиріч, і до нашого часу, відповідну концепцію поглиблювали В.П. Петров (1972, 1992), М.Ю. Брайчевський (1968), Б.О. Рибаков (1964, 1982), Ю.В. Павленко (1994), Л.Л. Залізняк (2019).

Крім зазначеної точки зору (Правобережний лісостеп України як прабатьківщина слов'ян), існує ще три головні, як мінімум, альтернативні концепції: дунайська (Ляпушкін 1968), вісло-одерська (її створили польські археологи і лінгвісти, беручи за основу лужицьку археологічну культуру більшої частини території Польщі, остання третина ІІ - перша третина І тис. до н. е.) і верхньодніпровська (найбільше її відстоює М. Артамонов, 1967).

Цікавий і дискусійний погляд на походження слов'ян з берегів Дунаю. В українському пісенному фольклорі часто фігурує річка Дунай, як міфологічний образ головної слов'янської ріки («Іхав козак за Дунай», «Тихо, тихо Дунай воду несе» тощо). Доля правди тут є. Але, як вважає відомий археолог Ю. Павленко, «ніяких доказів на користь того, що напередодні нової ери слов'яни займали Нижнє Подунав'я немає» (Павленко 1994, с. 91). Однак, треба сказати, що там жили слов'яни пізніше (склав(и) ени, спустившись вниз по Дунаю, від середньої течії; анти, прийшовши туди з Поділля). Звідти (з Подунав'я), можливо, і пішла міфологізація Дунаю.

Тепер, якщо виходити з періодизації історії слов'ян, запропонованої Ю.В. Павленком у фундаментальній праці «Передісторія давніх русів у світовому контексті» (1994), то її починаємо з протослов'ян (третя чверть ІІІ тис. до н. е. - третя чверть ІІ тис. до н. е.). Тобто з епохи енеоліту-бронзи. Наступний період - праслов'яни (остання чверть ІІ тис. до н. е. - третя чверть І тис. до н. е.; пізня бронза - ранній залізний вік).

Та якщо «копати» ще глибше, то, використовуючи метод ретроспекції, прийдеться опускатися у неоліт. І не тільки! Пошуки першоджерел давніх русів, вважає Ю. Павленко (1994) і заодно українців, через протослов'ян, виводять нас (по прямій етномовній лінії) на давніх індоєвропейців часів неоліту та мезоліту і далі до ностратичної мовної макроспільності верхньопалеолітичної доби, що існувала близько XX-XV тис. років до н. е.

Глибші в хронологічному відношенні розвідки на сучасному рівні розвитку науки на даний час практично неможливі. Навіть у найбільш приблизному гіпотетичному вигляді. Тому за найнижчий хронологічний репер нашого дослідження приймемо неоліт.

Так, відомий сучасний антрополог Сергій Сегеда вважає, що сукупність археологічних, лінгвістичних та антропологічних даних дає підстави розглядати широколицих носіїв дніпро-донецької культурно-історичної спільності, які жили у часовому інтервалі приблизно 4,5-2,5 тис. років до н. е. (два тисячоліття) як давніх предків слов'ян (Сегеда 2013, с. 56).

Треба сказати, відносно широке лице - це, перш за все, ознака, що за доби неоліту та енеоліту була властива частині людності, що проживала на обширах, куди входять терени сучасної України. Та й у переважної більшості сьогоднішніх українців обличчя відносно широке. Тобто ця ознака передалася нам у спадок від далеких неолітичних пращурів - низки культур дніпро-донецької історичної спільності.

На користь тези С. Сегеди про перших предків слов'ян (неоліт) свідчать висновки відомого археолога Дмитра Телегіна (Телегин 1961, с. 25) про безперервність (тяглість) етногенетичних процесів у південно-східній Польщі, на Волині (де знаходилось, на думку багатьох дослідників, «ядро» слов'янства), у Поліссі та на Поділлі від неолітичних часів аж до третьої чверті І тисячоліття, коли у цьому ареалі сформувалися давньослов'янські (за Ю.В. Павленко) археологічні культури: празько-корчакська (склав(е)іни) і пеньківська (анти).

Подібну думку щодо етногенетичної безперервності відстоюють і багато антропологів. Наприклад, Світлана Круц, Інна Потєхіна та ін. простежують певну генетичну спадкоємність між мезолітичною, неолітичною та енеолітичною людністю Лівобережного Подніпров'я. Та й трипільці, попри їх міграції з території Балканського півострова, а то й Передньої Азії (як вважає, наприклад, Леонід Залізняк, 2013, та ін.), не могли раптово появитися (і зникнути) у лісостепу Дніпровського Правобережжя. Жодних підстав, вважає Сергій Сегеда, говорити про повну зміну населення в якийсь із історичних періодів у цьому регіоні України немає (Сегеда 2013, с. 66).

Сусідами трипільців на сході (Дніпровське Лівобережжя та басейн Сіверського Дінця) були племена середньостогівської культури (3,5-2,5 тис. років до н. е.). Назва цієї археологічної культури походить від скелі Середній Стіг на північному березі острова Хортиця. Саме серед - ньостогівські племена першими у світі осідлали (приручили до верхової їзди) коня. Про це достеменно говорять розкопки, проведені Дмитром Телегіним. Зокрема, знайдені ним на Дері(е) ївському (поблизу Кременчуцького водосховища) та інших поселеннях цієї культури - псалії. «Середньостогівці» частково асимілювали, частково витіснили своїх попередників у цьому регіоні - вище згадувані племена неолітичної дніпро-донецької культури (Телегин 1961, с. 23). Відтак, знову спостерігаємо етногенетичну спадкоємність в еволюційному розвитку населення на теренах України (у даному випадку - Надпоріжжя).

Археологічно перші поселення слов'ян (праслов'ян за Ю. Павленком) у межах території теперішньої України фіксуються білогрудівською (Білогрудівський ліс поблизу села Піківець (Піківка) Уманського району на Черкащині; ХІІ-ІХ ст. до н. е.) і чорноліською (Чорний ліс на Кропивниччині; ХІ-VIII ст. до н. е.) культурами.

Однак, і вітчизняні, і зарубіжні археологи, дослідники першоджерел слов'ян (славісти) визнають першою (протослов'янською) археологічною культурою - тшинецько-комарівську, що сформувалася в ареалі племен шнурової кераміки епохи бронзи, у ХУІ ст. до н. е., та існувала впродовж п'яти (ХІІ ст. до н. е.) наступних століть, охоплюючи смугу шириною до 400 км між річками Одрою (Польща) і Дніпром, куди входили терени Північної України, Прикарпаття, Верхня і Середня Наддністрянщина.

Назва цієї культури походить від могильника Тшинець у Польщі та села Комарове поблизу міста Галич у Прикарпатті. Тобто маємо справу з модифікацією вище зазначеної автохтонної концепції Л.Н. Нідерле. Її фундаторами були Б.О. Рибаков, М. І. Артамонов, П.М. Третяков (Залізняк 2019, с. 214).

Археологічно праслов'янська чорноліська культура басейну Тясмина і верхів'їв Інгульця репрезентована невеликими (до 100 м у діаметрі) відкритими селищами на ескарпованих (з крутими схилами) мисах корінних берегів з глибокими яругами по боках, які максимально захищали місцевих насельників від прийшлих нападників. В окрузі відомі й великі, добре укріплені (кількома лініями ровів, валів і стін) городища зі слідами постійного життя.

Найбільшим за розмірами і найбільш укріпленим було Чорноліське городище діаметром до 1,5 км. Водночас, воно було (разом з Пеньківським - пізніше пеньківська культура V-VH ст., анти) найбільш південним форпостом у системі оборони від войовничих степовиків (кіммерійців).

Однак центром тогочасного праслов'янського Потясминня (і всього праслов'янського масиву чорноліської культури) було Суботівське городище. На ньому знайдено численні сліди розвитку тогочасної металургії.

Загалом, поблизу Суботівського городища знайдені найбільші поховальні комплекси чорноліської культури. Навколо городища існувала ціла система невеликих городищ-фортець: Залевка, Голов'ятино, Сокирне, Лубенці, Вовчий Шпиль, Івангород (Павленко 1994, с. 145). Тут зосереджувалося численне праслов'янське населення (ХІ-VIII ст. до н. е.).

Відтак, чим не свята земля Потясминня (пізніше Чигиринська козацька земля). Тут кров наших славних пращурів. Тут глибока (бездонна) історична пам'ять українського народу.

З праслов'янами Поділля та Середнього Придніпров'я чорноліської культури, вважає Ю. Павленко (1994), найбільш спорідненим в етномовному відношенні було населення периферії лужицької культурно-історичної спільності (Повіслення) останньої чверті ІІ - першої половини І тис. до н. е., яке, як він припускає, було правенедами (першими, історично зафіксованими Іорданом у УІ ст., слов'янами).

Суботівське городище чорноліської культури (ХІ-VIII ст. до н. е.) як столиця-центр Потясминського праслов'янського масиву своїм історичним продовженням мало з поч. УІ ст. до н. е. відоме Мотронинське городище - вже як ранньоміський центр, столиця ранньодержавного утворення («князівства») праслов'янського часу. Поблизу південного в'їзду до городища (зі сторони степу) знаходилося чимало великих курганів (пограбованих і не досліджених), що вказує на місцезнаходження тут резиденції місцевих князів (Павленко 1994, с. 156).

Відтак, можна говорити про існування в регіоні Потясминня окремого, як вважає Ю. Павленко (1994), праслов'янського князівства, яке успадкувало домінуюче положення у лісостеповому праслов'янському світі від Потясминського об'єднання чорноліської доби. Цілком ймовірно, додає вчений, що місцевий князівський рід походив від вождів-володарів попередньої чорноліської доби, укріпленим центром яких було Суботівське городище.

Віддалені підступи до Мотронинського городища захищали менші, добре укріплені городища - Пастирське (вивчав М. Брайчевський), Шарпівське, Макеєвське та ін. (Павленко 1994, с. 176).

Загалом, праслов'янський світ перш. половини - серед. І тис. до н. е. в регіоні Середнього Придніпров'я, крім Потясминського ранньополітичного об'єднання (з Мотронинським городищем), становив цілу систему «вождівств-князівств» зі своїми городищами, зокрема у межах Канівського Поросся, Києва (Київщини), праслов'янське об'єднання на Ворсклі (Західне Більське городище, VIII-VII ст. до н. е.). Праслов'яни населяли і лісостеповий басейн Південного Бугу (Східне Поділля) з його відомим (домінантним у цьому регіоні) і чи не найбільшим (площею до 1000 га) Немирівським городищем на Вінничині.

У районі околиць Києва відомі Хотівське і Ходосівське (менш грандіозні) городища, розташовані неподалік знаного у давньоруські часи Вітечівського броду через Дніпро. Поблизу них були розміщені неукріплені селища. У попередні часи тут також відомі білогрудівські і чорноліські матеріали (Павленко 1994, с. 198).

Краєвид з Трахтемирівського городища. Фото В. Гэтьмана

автохромність українській геном народ

Центральним у Канівсько-Пороському районі було Трахтемирівське городище площею до 500 га. Воно виникло на поч. VI ст. до н. е. і проіснувало до кінця століття. Вражають своєю грандіозністю й інші городища цього району - Григоровське, Велике і Мале скіфські та ін. Тут також спостерігалась спадкоємність (тяглість) від чорноліської доби.

Треба сказати, що ідею розвитку, позбавленого перерв, чи не вперше проголосив В.В. Хвойка, протиставивши її міграціонізму, що панував в археології до нього. Дійсно, слов'яни не чужинці і не пришельці. Так, В. Петров вказує, що археологічні культури, наприклад, Середнього Подніпров'я до неоліту включно не були привнесені ззовні, всі вони залишені слов'янами (Петров 2013, с. 1296).

Однак, зауважимо, що у формуванні нинішньої етнічної спільності українців (і заодно давньоруської, перш за все) повинні були взяти участь не лише слов'яни, а чимало інших народів, які долею випадку, чи природно-історичної закономірності так чи інакше були пов'язані з етнічними землями сучасної України. Якщо при нашому розгляді питання походження українців, частково брати за основу виникнення фундаментального у вітчизняній історії етноніма «рос - рус», то необхідно вказати на наявність кількох версій його «народження».

Перша (звідки термін «рус») - північна, «норманська» (варязька). Дехто з молодих вчених, зокрема, Сергій Наливайко в «Етнічній історії Давньої України» (2007) достатньо обґрунтовано її відкидає як нелогічну (і заодно непатріотичну, надуману зі сторони). Деякі поважні вчені її підтримують, посилаючись на писемні середньовічні джерела, скандинавські імена перших руських князів (Аскольд), поховання конунга (Чернігівщина) і т.д. Зокрема, Костянтин Миколайович Тищенко (Тищенко 2008, 2011), Леонід Залізняк (Залізняк 2019) та ін. «Мудрий» час розсудить. Не будемо вступати у нерозумну дискусію. У суперечці найбільше винен розумніший.

Друга версія - південна, сармато-іранська (звідки термін «рос»), третя - західна, кельтська, і четверта - змішана.

Щодо другої. Власне, у басейні красивої української річки Рось (Середнє Подніпров'я) від сарматського племені роксоланів місцеві слов'яни («зарубинці») у перші століття н. е. перейняли термін «рос». Вони асимілювали прийшлих сармат-роксоланів, стали спочатку росомонами, а згодом і росами. З півночі від варяг і полян прийшло нашарування терміну «рус».

У VI-VII ст. у межах Середнього Придніпров'я складається могутній слов'янський союз (пе - реддержавна конфедерація), територія якого надовго ввійшла у пам'ять всіх східних слов'ян як «Руська земля». Вона стала відправною основою формування Київської (Давньої) Русі.

Однак вернемося до початків етнічної історії Давньої України, слов'янства (дискусії щодо «росів-русів» ще триватимуть). Так, якщо брати відношення ще чорноліської культури до «Руської землі», то Канівське Придніпров'я (включаючи Потясминня), як дніпровське ядро «Руської землі», буквально покрите пам'ятниками (городища) чорноліської культури.

Якщо глянути на південь від ареалу праслов'ян України (Правобережний Лісостеп і Прип'ятське Полісся), то у степах Північного Причорномор'я і Приазов'я маємо вперше письмово зареєстрованих давньогрецьким істориком Геродотом (485-425 рр. до н. е.) іраномовних кіммерійців (IX-Vll ст. до н. е.). «Батькові історії» вони були відомі з розповідей тутешніх жителів (елліно-скіфів). Однак, найдавніша згадка про кіммерійців у VIII ст. до н. е. все ж таки належить легендарному Гомеру, який у славнозвісній поемі «Одіссея» пише про «країну людей кіммерійських, хмарами й млою вповитих».

Більшість археологів вважають кіммерійців нащадками людності зрубної культури епохи пізньої бронзи (XV-XIII ст. до н. е.), підкреслюючи цим безперервність етногенезу на наших землях.

Відомий український вчений, мовознавець-ономаст Олексій Сильвестрович Стрижак пов'язував чимало іранських гідронімів басейну Дніпра зі «зрубниками» (Стрижак 1967, с. 56). Саме вони назвали українську річку на Полтавщині - Ворсклою, а також - Сейм, Удай, Сула, Сура, Домоткань, Есмань тощо.

У VII ст. до н. е. причорноморські степи заселили численні скіфські народи, які у IV-III ст. до н. е були витіснені племенами сарматів (язиги, аорси, алани, роксолани тощо). Майже всі дослідники, крім Віктора Петрова (який вважав скіфську мову пов'язану з фракійцями і балтами, тобто як окремішню), приймають скіфів за іраномовний народ (про це перш за все говорять прізвища їхніх царів, починаючи з міфічного Колаксая - родоначальника скіфів; іранське «ксай» - цар). Скіфами їх називали греки, а самі себе вони звали сколотами.

Відомо, що скіфи походять з просторів Центральної і Середньої Азії (Закаспій, Приаралля). Звідти їх витіснили племена массагетів (за Геродотом). У Північному Передкавказзі (VII ст. до н. е.) вони створили «царство Ашкуза» (там і знаходяться найбільш величні їхні кургани), а у VI ст. до. н. е. під тиском сарматів (савроматів) заселили степи Північного Причорномор'я.

Крім усього, існує автохтонна теорія походження скіфів (Артамонов, Граков). Палеоантропологія говорить, що скіфи - типові європеоїди! На думку Тамари Кондукторової (Кондукторова 1973) скіфи Степової України за рисами фізичної будови доволі однорідні в антропологічному відношенні і дуже близькі до своїх попередників - носіїв зрубної культури. Відтак, знову - неперервність (тяглість) етнічних процесів на просторах сучасної України.

Схожих до Т Кондукторової поглядів дотримується відомий антрополог, академік РАН Валерій Алексєєв, вважаючи, що скіфи сформувались в епоху бронзи, в надрах населення зрубної культури (Алексеев 1972, с. 103). М. Артамонов також ідентифікував скіфів з носіями зрубної культури Степу, а їх попередників - кіммерійців - з катакомбною археологічною культурою (рання бронза - XX-XVII ст. до н. е.) (Артамонов 1950, с. 40). У даному випадку часові рамки кіммерійців-скіфів зміщені суттєво глибше.

У скіфські часи Лісостеп України, по обидва боки Дніпра, заселяли праслов'яни (посилаючись знову на Л. Нідерле): на Правобережжі - скіфи-орачі, на Лівобережжі - скіфи-землероби. Субстратом їх формування була людність доби бронзи. Це племена вище зазначеної протослов'янської тшинецько-комарівської культури (Сегеда 2013, с. 77). Етногенетичні процеси і тут, як бачимо, мають причинно-наслідкоий, безперервний характер.

Третій період передісторії слов'ян (Павленко, 1994) - давні слов'яни (остання чверть І тис. до н. е. - середина І тис. н. е.), починається зарубинецькою археологічною культурою Середнього Придніпров'я (III ст. до н. е. - II ст. н. е.).

На Батуриній горі, що біля зниклого села Зарубинці (літописне місто Заруб), археологами розкопаний зарубинецький могильник. Достеменно доказано, що люди цієї матеріальної культури на рубежі ер належали до давніх слов'ян. У західній половині слов'янського світу синхронно зарубинецькій існувала пшеворська культура (II ст. до н. е. - IV ст. н. е.).

У цей період на півдні сучасної України, крім сарматів (які змінили скіфів, III ст. до н. е. - III ст. н. е.), жили германці - готи («держава Германаріха», IV ст.), проходили орди номадів (гуни, авари, булгари). Пізніше (IX-XIII ст.) тут кочували печеніги і половці, проходили кочові орди угрів (мадярів).

На лісостеповому Правобережжі (з центром на Поділлі) з IV по VII ст. мешкали анти (остання згадка - 602 р., Феофілакт Сімокатта). Разом з іншими племенами східних слов'ян (спали, пали-поляни) вони творили першу на той час військово-політичну конфедерацію. Етимологія їх назви і досі невідома, хоча висловлюються припущення щодо її східного (іранського) походження.

Готський історик VI ст. Йордан у своїй «Гетиці» («Про походження та діяння гетів», 551 р.) писав про слов'янські племена венедів, склавинів і антів. Склавинів він розміщував у верхній частині басейну Дністра, до р. Прут, а то й Дунаю (західніше антів). Венеди (венети, венди) жили у басейні середньої і нижньої течії р. Вісли (Вістули), доходячи до Венедської затоки (Гданська бухта Балтійського моря).

Важливе місце у формуванні українського етносу посідає черняхівська культура (II-V ст. н. е.), що охоплювала в основному Лісостеп і заходила на півдні Правобережної України до чорноморських берегів. На географічній карті вона представлена перш за все двома великими згустками пам'ятників, перший, примітно, знаходився у басейні р. Рось, другий - у Придністров'ї. В. Баран на теренах України виділяє лісостеповий варіант черняхівської культури, який М. Брайчевський ідентифікує з антами (Баран 1981, с. 157; Брайчевський 1995, с. 76).

Черняхівці жили в часи матеріального благополуччя. Розквіт їхньої культури припадає на III-IV ст. Вони вирощували і торгували збіжжям з Римом. Черняхівці вперше винайшли (чи запозичили) гончарний круг. їх керамічний посуд - другий після трипільського на теренах України за художніми якостями.

Західні вчені (польські, надто німецькі археологи) говорять про готську (германську) основу формування черняхівської культури, як найважливішу. Однак нині переважна більшість археологів, зокрема вітчизняних (В. Баран, 1981) настоюють на більш складній (багатоетнічній) структурі цієї культури. Крім готів, її складали давні слов'яни, даки, гети, пізні скіфи, сармати.

Однак, згадуваний С. Сегеда говорить, що черепи з черняхівських могильників (шляхом порівняльних краніологічних досліджень) Середньої Наддніпрянщини (Журавського, Черняхівського, Ромашківського та ін.) за багатьма ознаками схожі на черепи, виявлені в давньоруських, полянських, некрополях цього ж регіону. I доповнює, що властиві цій групі черняхівської людності ознаки були притаманні також пізнім скіфам Нижнього Подніпров'я (Сегеда 2013, с. 87). I що тут скажеш? Всі ми від одного кореня. Iсторичним підтвердженням сказаному служать слова Йордана у «Гетиці»: «венети походять від одного кореня».

Знаєте, дивлюся на багато скульптурних реконструкцій відомих палеоантропологів Михайла Герасимова, Галини Лебединської та ін. і бачу в них сучасників (на вулицях Києва, серед студентів тощо). Наприклад, скіф із Наддністрянщини С. Горбенка - погляд мого односельця (з прізвищем Парубій), а «черняхівця» Г Лебединської теж десь бачив, у себе в селі (Сущи - ні). Звісно, між русичами і «черняхівцями» часовий відтинок у шість століть, а зі скіфами й то більше (ціле тисячоліття), не кажучи вже про нас - українців. Але зміни в антропології людини (зокрема, у будові скелета) не такі вже й динамічні. А що говорити про генетичну складову. Вона, воістину, майже незмінна!

На руїнах черняхівської культури у другій половині V ст. постали дві вище згадувані слов'янські культури - празько-корчакська (м. Прага, Чехія; с. Корчак на Тетереві, Житомирщина) і пеньківська (с. Пеньківка, Черкащина) (Седов 1979, с. 113). Треба сказати, що замість пеньківської культури М. Ю Брайчевський виділяв пастирську археологічну культуру (Пастирське городище у верхів'ях Інгульця), ідентифікуючи її з антами. Пізніше (VIII ст.) Пастирське городище стало племінним центром літописних уличів.

Празько-корчакська археологічна культура ідентифікується зі склавинами, а пеньківська (Седов) - з антами. Анти (іран. ант означає край, кінець) населяли обшири сучасної України від Дунаю на північний схід до Дніпра і навіть до Сіверського Дінця, південніше Прип'яті і Десни. Це було велике міжплемінне об'єднання, ядро якого, як уже зазначалося, розміщувалося у Східному Поділлі.

А де ж край, на якому, як і українці, жили пращури-анти? Українці, зрозуміло, на краю з Диким (Половецьким) полем (де половці, самоназва - кумани, жили майже двісті років). Анти, можливо, на краю з іраномовним світом?

У середині VI ст. (557 р.) на землі антів вдерлася тюркська орда аварів (у давньоруському літописі - обри, які знищили антське плем'я (у 20-30 роки VII ст. і дулібів). Після розгрому решта антів перейшла Дунай і осіла у Візантії (Приходнюк, 1969). Остання згадка про антів візантійськими хроністами (Феофілакт Сімокатта), як зазначалося, датується 602 р.

Однак, не можна гадати, що народ антів (як раніше - трипільці, черняхівці) зникає зовсім. Пізніше (VII-X ст.) нащадки антів проживали на лівому боці Дніпра. Це було населення волин - цівської (VII-VIII ст.) і роменської (VIII-IX ст.) археологічних культур, які займали басейни Сейму, Сули, Псла, Ворскли (Залізняк 2019, с. 214). Тобто етногенетична тяглість не переривалася.

Нагадаю, що крім М.С. Грушевського антів пращурами українців вважали археологи-славісти М.Ю. Брайчевський та О.М. Приходнюк (щоправда, під цією назвою вони розуміли всіх слов'ян на схід від Дністра, куди входили і склавини Прикарпаття та Волині.

Друга група давніх слов'ян - склавини (середина, третя чверть I тис. н. е.), населяли простори від Дунаю до Верхнього Придністров'я і Полісся. Від них (празько-корчакська культура, V-VII ст.) простежується неперервний розвиток (тяглість) через лука-райковецьку археологічну культуру (VIII-IX ст.), яка ідентифікується вже з літописними слов'янами (бужани, волиняни, древляни), до історичних русичів Південної Русі й далі до українців (Залізняк 2019, с. 221).

Отож, вертаючись до теми статті, походження українського етносу варто розглядати за наскрізним вектором, в еволюційній площині, тобто на основі фундаментального вчення еволюціонізму. Звідси, як попередній висновок - нашими пращурами могли бути всі ті народи (етноси, археологічні культури, культурно-історичні спільності), які більш-менш тривало проживали (осілі землероби) і проходили (номади) нинішніми етнічними теренами України.

Чи доцільно уподібнювати етнос (народ, націю, народність) етнокультурному (соціальному) організму, що має конкретні (історично визначені) «дати» (роки, століття) народження і смерті? Що таке організм? - Біологічна категорія (тварина, рослина, бактерія). Людина - біо - соціум. В еволюційному вимірі вона, звісно, на 99,9 відсотків - біологічна істота, а решта - соціум (мізерний час - 5-6 тис. років, порівняно з часом від австралопітека, 8-5 млн років тому).

За літературними джерелами існує чимало наукових визначень поняття етносу (Гетьман 2014, с. 15). Однак, як на мене, воно перш за все - територіальне (географічне) і часове (історичне - змінюється з часом і в часі), тобто просторово-часове. А далі - психологічне, ментальне, господарсько-побутове тощо.

У цьому контексті С. Сегеда, як антрополог, вважає, що антропологічну історію українців, як і інших європейських народів, можна порівняти з генним потоком через століття, до якого час від часу вливались струмки, струмочки, а то й ріки (Сегеда 2013, с. 56). Тобто, образно кажучи, хто тут (на теренах сучасної України) тільки не жив, чия тільки кров не тече в жилах сучасних українців (звісно, треба виділяти основних пращурів).

На думку приходять не раз цитовані автором слова відомого публіциста, прогресивного критика, основоположника вітчизняної топоніміки М. Надєждіна стосовно Північного Причорномор'я, яке «сміливо витримає суперництво з найбільш класичними країнами земної кулі… Північна околиця Чорноморського басейну, цей величезний пустельний простір… напоєний пам'яттю всіх віків, витоптаний слідами всіх народів» (Стрижак 1967, с. 77).

Навіть, якщо глянути на карту археологічних культур, приміром епохи енеоліту-бронзи, то побачимо наскільки строкатим є склад археологічних культур, поширених на теренах України у ті часи. А це свідчить про неоднорідність етнічного складу тодішньої людності (і, відповідно, геному сучасних українців). Так, у «мідно-бронзовий вік» тут мешкали індоєвропейці (IV-ІІІ тис. років тому), серед яких виокремлювалися індоарійці, індоіранці, протослов'яни, протобалти, протофракійці, а також протофіни.

Так що «баняк кухні народів» («плавильний казан» за єврейським романістом Ізраелем Цангвілом) кипів, клекотів віками, у ньому «варився» ще тоді (енеоліт-бронза) український етнос. Назви такого (українського), зазвичай, тоді й не було (і не могло бути), але ембріон його (окрема сім'я, родова і територіальна, або сусідська общини, плем'я), як зародок дитини у тілі матері (від рибоподоби), розвивався, проходив свій еволюційний шлях.

Тобто, можна сказати, повторюючи слова мудреців минулого, що теперішнє - це сума всього минулого. Іншими словами - нинішня фотографія кожної людини - це поєднання всіх світлин, зроблених на життєвій стезі від народження дитини до сього часу.

Цікавим у цьому відношенні є погляд на етнічний (український) ландшафт, або краєвид. В історичній площині (XVI - перша пол. XX ст.) його не можна уявити без хат-мазанок під солом'яною крівлею. А хіба не такою (розписаною зовні і всередині, переважно червоними, коричневими барвами) була трипільська хата? Яскраво та емоційно описує її В. Петров у праці «Походження українського народу» (1992).

Український етнічний ландшафт психологічно виразно, символічно віддзеркалюється в емоційно забарвленому менталітеті нашого народу. Характерними рисами, наприклад, зовнішнього вигляду (фізіономії) традиційних ландшафтів українського села, що породили загалом емоційність, романтичність (меланхолійність) психологічного складу українців, можна назвати мальовничість (живописність), пересіченість рельєфу, пісенне багатоголосся місцевої орнітофауни, які всотувалися в українську натуру дитини змалку і практично реалізовувалися у подальшому житті українця(-ки), зокрема, у барвистому національному костюмі (особливо гуцулів), оздобленні сільських садиб, в українських народних піснях (фольклорі) і т.д.

Старі козацькі села, наприклад, на Слобожанщині розташовані в умовах плоского рельєфу. Та попри всю гомогенність слобідського ландшафту, хати у ньому розміщені на різній відстані одна від одної, стежки і доріжки, що їх зв'язують, звивисті і десь губляться, садочки розкидані по селу без усякої «геометрії». Весь ландшафт виглядає дуже романтично. І причина всьому цьому - буйна фантазія і романтичність української ментальності (Гродзинський 2005, с. 406).

У контексті вище сказаного нагадаємо визначення етносу за Л.М. Гумільовим, як найбільш близьке до питань, які нами піднімаються: «етнос - це явище географічне, завжди зв'язане з ландшафтом, який уміщує і годує адаптований до нього народ». І вчений робить висновок: «так як ландшафти землі різноманітні, різні й етноси» (Гумилев 2007, с. 44). Це так би мовити розгляд піднятого нами питання у просторовій (горизонтальній) площині.

Тільки треба зробити тут суттєве уточнення. Оскільки антропогенізація сучасної природи (нівечення її людиною) нівелює ландшафти, тому, звісно, уподібнює вона етногенетичні процеси і, відповідно, їх результат - етноси. Якщо коротко: гадка, засмічена природа породжує меншу вартість характеру людей і заодно знецінення етносу. Це питання (сучасна «кухня народів») заслуговує окремої розмови.

У чому ж тоді відмінності поняття, наприклад, нації (українська нація - існує чи ні?) від етносу? - «Нація» - більш практичне поняття, «етнос» - науковий термін (поняття). Нація, як об'єктивна реальність, може включати різні етноси (з переважанням одного - елітного, корінного). Етнос становить собою відносно однорідну людську спільноту (популяцію) і може входити до складу нації (і на правах автономії) (Гетьман 2014, с. 16). Вважається, що нації появились з розвитком капіталістичних ринкових відносин. Загалом, питання співвідношення понять етносу і нації є доволі складним, заплутаним (особливо у теперішній час) і потребує окремішнього, знову ж таки, розгляду.

Окрім поняття етносу існують його функціональні похідні: субетнос (поліщуки, волиняни) і суперетнос (євреї, цигани). Зокрема, субетноси мають глибоко історичні коріння. Наприклад, як утворилися українські субетноси: гуцули, бойки, лемки тощо? Ясна річ, природне ландшафтне різноманіття відіграло і тут (в їх формуванні) чималу роль. Відтак, субетноси - це місцеві (регіональні) відмінності етносу, що виникли протягом тривалого історичного процесу відповідно до певних ландшафтних умов (Гетьман 2014, с. 15).

Можна говорити про окрему теорію «віддзеркалення ландшафту», в розробку якої, здається, найбільший початковий вклад вніс саме Микола Гумільов. Гранично коротко про її зміст: кожний етнос, народність (як і окрема людина - її характер, поведінка, духовна культура тощо) є відображенням природно-історичних умов (історичного ландшафту), в яких вони виникли, формувались, проживали. Буйна та розкішна українська природа, відповідно, і сформувала поетичний, романтичний, глибоко духовний характер українця. Знищуючи (антропогенізуючи) нині нашу живописну природу, ми тим самим збіднюємо себе (менталітет), наших дітей. Наяву спостерігаємо системну інтелектуальну і моральну кризу суспільства (не тільки в Україні), його одноманітність («згортання різноманіття»), духовну слабкість і т.д.

Вивчаючи український національний одяг, етнографи дійшли висновку, що його витоки сягають сивої давнини. Навіть не часів Київської Русі, а набагато раніше - давньослов'янського часу. Коріння українського національного одягу походить від одягу племінних об'єднань VIII-ІХ ст., а це людність лука-райковецької археологічної культури, епоха літописних слов'ян - дулібів, волинян, бужан, полян і т.д. А, якщо по-правді, то, здається, треба дивитися ще глибше. Про це говорить відомий Мартинівський скарб VII ст. на Канівщині, де танцюючі навприсядки срібні чоловічки одягнуті у вишиванки!

Однак офіційна етнографія за репер бере Київську Русь, де у народному костюмі простої людності вже простежуються риси українського традиційного вбрання. Особливо це стосується одягу селянок: довга вишита сорочка, плахта, постоли, вінець у дівчат і намітка у жінок (Ніколаєва, Щербій 1991, с. 59, 99). За київськими літописами, русичі носили кожухи, свити, опанчі, сорочки, які у пізньому середньовіччі були невід'ємною частиною українського національного костюма.

І найважливіше - мова, як найсуттєвіша ознака народу (етносу, народності, нації). Народ - носій мови і творець історії. Історична доля мови залежить від історичної долі народу. Є мова - існує народ, зникає мова - зникає, вироджується народ. Якою мовою говорили русичі у стародавньому Києві та в Південній Русі і чи була давньоруська мова? (Залізняк 2019, с. 214). Якою була говірка антів? Хто відновить мову кіммерійців, скіфів, сарматів, і, можливо, трипільців?

Щодо мови у Київській Русі. Л.Л. Залізняк твердить, що такої мови, як і давньоруської народності не було (Залізняк 2019, с. 215). В. Седов, відомий російський історик, вважає, що вона була тільки у містах, як осередках формування давньоруської народності. Що тут можна сказати?

Київська (Давня) Русь існувала як держава (чи не найбільша у тогочасній Європі). Відповідно, вона повинна була мати й мову, як атрибут (ознаку) любої держави. Тільки яку? Офіційною (державною, літературною, церковною) була церковнослов'янська (староболгарська) мова. Але простий народ, відповідно до своєї місцевості, говорив на місцевих діалектах (знову ж таки вплив ландшафтної диференціації). А в містах, де часто жили і бували купці, тобто як у мобільних осередках держави, вона (мова загальноруська) була (більш зрозуміла і подібна), нею спілкувалися на базарах, ярмарках. Тому, як на мене, у цьому відношенні В. Седов має рацію (Седов 1979, с. 305).

Порівнюючи мовну ситуацію у Давньоруській державі з сьогоднішньою в Україні, можна твердити, що у даному випадку все залежить від часу, тривалості існування державності. Київська Русь, як держава, існувала майже чотири століття. Але цього виявилося замало, щоб сформувалася справжня, з усіма характерними (лінгвістичними) ознаками, дійсно державна мова (включаючи простонародну).

Сучасні лінгвісти відзначають наявність багатьох визначальних для української мови особливостей, наприклад, ще у мові людності Південної Русі ХІ ст. Вони доходять висновку, що на народному рівні (як було сказано) давньоруської мови ніколи не було, а існували близькоспоріднені східнослов'янські діалекти (Півторак 1996, с. 278).

Щоб зрозуміти звідки ми і якого ми роду потрібний комплексний (міждисциплінарний) науковий підхід. Тут знадобляться напрацювання вчених багатьох наук - історії, археології, антропології, етнології, порівняльно-історичного мовознавства, етнографії, історичної географії тощо.

Всі вони працюють над проблемою-проблем: визначення життєвого шляху етносу (українського). Вважається, що вік етносу - це час безперервного (тяглого) етнокультурного розвиту на його етнічних землях (де проживали люди з етнічною самосвідомістю, історичною пам'яттю).

Етнос - це не тільки його етнічні визначальні ознаки (найважливіші) - мова, культура, поведінка, менталітет і т.д. Це, насамперед, історична доля, історична територія, земля, яка його породила, де лежать (покояться) кістки і де кров його (етнічних) пращурів.

«Супер-ознакою» етносу(народу) є його історична пам'ять. Чи пам'ятає він своїх предків - батьків, дідів (пращурів), своє генеалогічне древо, їхні діяння, їхню історію? Тобто - чиїх батьків ми діти? Чи славить він їх, чи осквернив і забув. Тоді - погибель етнічна, духовна смерть цілого народу.

Етнос - це категорія надісторична, навіть ширше - еволюційна. Сучасне, теперішнє, як було зазначено, включає все минуле, до якого не можливо повернутися (екологічний закон незворотності еволюції бельгійського палеонтолога Л. Долло, а повернення є небезпечним).

Етноси (народи) у різний часовий відтинок свого життя (еволюції) не однорідні за названими вище етнічними ознаками (мовою, культурою, фізичним антропологічним типом). Етнос - це просторово-часове утворення. Він повинен мати свою, споконвіків заселену ним, етнічну територію, а не покинуту (де залишив і забув своїх покійних пращурів), залишатися вірним їм.

Отже, проблема етногенезу українців, і загалом слов'ян, є актуальною вже тривалий час, а нині особливо, з огляду на гостроту питань збереження територіальної цілісності і державного суверенітету України. І на сьогодні вона далека від остаточного розв'язання.

Автор схиляється до думки відомого чеського вченого Л. Нідерле, який розміщував прабатьківщину слов'ян на теренах України, у Лісостеповому Правобережжі, на межиріччі Дніпра і Південного Бугу.

Сукупність археологічних, лінгвістичних та антропологічних даних дає підстави розглядати широколицих носіїв дніпро-донецької культурно-історичної спільності, які жили у часовому інтервалі приблизно 4,5-2,5 тис. років до н. е. як давніх предків слов'ян.

Археологічно перші поселення праслов'ян у межах території теперішньої України фіксуються білогрудівською і чорноліською культурами. Можна говорити про існування в регіоні Лісостепового Правобережжя (Потясминня) праслов'янських князівств («вождівств»).

Лісостеп України у скіфські часи (VII-IV ст. до н. е.), по обидва боки Дніпра, заселяли племена праслов'ян: на Правобережжі - скіфи-орачі, на Лівобережжі - скіфи-землероби.

У формуванні нинішньої етнічної спільності українців (і заодно давньоруської) повинні були взяти участь не лише слов'яни, а чимало інших народів, які долею випадку, чи природно-історичної закономірності так чи інакше були пов'язані з етнічними землями сучасної України.

Важливе місце у формуванні українського етносу посідає черняхівська культура (II-V ст. н. е.), що охоплювала в основному Лісостеп і заходила на півдні Правобережної України до чорноморських берегів. Після її зникнення у другій половині V ст. постали дві безперечно слов'янські культури - празько-корчакська і пеньківська, носіями яких були давні слов'яни - склавини та анти.

Від празько-корчакської культури (V-VII ст.) простежується неперервний розвиток (тяглість) через лука-райковецьку культуру (VIII-IX ст.), яка ідентифікується з літописними слов'янами (бужани, волиняни, древляни, уличі) до історичних русичів Південної Русі й далі до українців.

Походження українського етносу варто розглядати за наскрізним вектором, в еволюційній площині, тобто на основі фундаментального вчення еволюціонізму. Етнос - це категорія надісторична, навіть ширше - еволюційна.

При вивченні проблемних питань походження українського етносу необхідний комплексний (міждисциплінарний) науковий підхід. Етнос - це просторово-часове утворення.



Список джерел та літератури

1. АЛЕКСЕЕВ, В.П., 1972, В поисках предков. Антропология и история. Москва: Советская Россия.

2. АРТАМОНОВ, М.И., 1950, К вопросу о происхождении скифов. ВДИ.

3. БАРАН, В.Д., 1981, Черняхівська культура: За матеріалами Верхнього Дністра і Західного Бугу. Київ: Наукова думка.

4. БРАЙЧЕВСЬКИЙ, М.Ю., 1995, Про походження українського народу // Матеріали до української етнології. Київ. Вип. 1 (4).

5. ГЕТЬМАН, В. I., 2014, Етнос як географічне явище // Етнічна історія народів світу: Збірник наукових праць. Вип. 42. Київ.

6. ГРОДЗИНСЬКИЙ, М., Д., 2005, Пізнання ландшафту: місце і простір: Монографія. У 2-х т. Київ: ВПЦ «Київський університет». Т 2.

7. ГУМИЛЕВ, Л.Н., 2007, Конец и вновь начало. Москва: АСТ «Хранитель».

8. ЗАЛІЗНЯК, Л.Л., 2019, Стародавня історія України. 2-ге вид. доповн. Київ: Темпора.

9. НІКОЛАЄВА, Т., ЩЕРБІЙ, Є., 1991, Народний одяг // Культура і побут населення України. Київ.

10. ПАВЛЕНКО, Ю.В., 1994, Передісторія давніх русів у світовому контексті. Київ: Фенікс.

11. ПЕТРОВ, В.П., 2013, Давні слов'яни та їх походження // Розвідки. У 3-х томах. Т 3. Київ: Темпора.

12. ПЕТРОВ, В.П., 2013, Письменные источники о гуннах, антах и готах / В.П. Петров // Розвідки. У 3-х томах. Т. 3. Київ: Темпора.

13. ПІВТОРАК, Г.П., 1996, Коли ж виникла українська мова? // Історія української мови. Київ: Наукова думка.

14. СЕГЕДА, С., 2013, У пошуках предків. Антропологія та етнічна історія. Київ: Наш час. Видавничий дім «Києво-Могилянська академія». (Сер. «Невідома Україна»).

15. СЕДОВ, В.В., 1979, Происхождение и ранняя история славян. Москва. Наука.

16. СЕДОВ, В.В., 1999, Древнерусская народность. Москва. Наука.

17. СТРИЖАК, О.С., 1967, Про що розповідають географічні назви (Сліди народів на карті УРСР). Київ: Наукова думка.

18. ТЕЛЕГИН, Д.Я., 1961, Никольский могильник эпохи неолита-меди в Надпорожье. КСИА АН УССР Вып. 11.

19. NIEDERLE, L., 1906-1925, Slovanske starozitnosti. Praha.



References

1. ALЕКSЕЕV, V.P., 1972, V poiskakh predkov. Аntropologiia i istoriia [In search of ancestors. Anthropology and history]. Моskva: Sovetskaia Rossiia. [In Russian].

2. ARTAMONOV, М. I., 1950, K voprosu о proiskhozhdenii skifov [To the question of the origin of the Scythians]. WDI. №2. [In Russian].

3. BARAN, V.D., 1981, Cherniakhivska kultura: 2а materialamy Verkhnioho Dnistra і Zakhidnoho Buhu [Cherniakhivska culture: On the materials of the Upper Dniester and Western Bug]. hCyiv: Naukova dumka. [In Ukrainian].

4. BRAICHEVSKYI, М. Yu., 1995, Pro pokhodshennia ukrainskoho narodu [On the origin of the Ukrainian people]. Маterialy dо ukrainskoi еtnolohii. Кук Vyp. 1 (4). [In Ukrainian].

5. HETMAN, V. І., 2014, Еtnos yak heohrafichne yavyshche [Ethnos as a geographical phenomenon]. Еtnichna іstoriia narodiv svitu: Zbirnyk naukovykh prats. Vyp. 42. Кук [In Ukrainian].

6. GRODZYNSKII, М. D., 2005, Piznannia landshafhtu: mistse і prostir: Моnografiia [Landscape knowledge: place and space: Monograph]. U 2-ch t. Ку^: WPZ «tyivskyi universytet». Т 2. [In Ukrainian].

7. GUMILIOV, L.N., 2007, tonets i vnov nachalo [End and start again]. Моskva: АSТ «Khranitel». [In Russian].

8. NIEDERLE, L., 1906-1925, Slovanske starozitnosti. [Slavic Antiquities]. Praha. [In Russian].

9. NIKOLAEVA, T, SCHERBII E., 1991, Narodnyi оdiah [Folk clothing]. Altura і pobut naselennia Ukrainy. Кук, 94-110. [In Ukrainian].

...