Онтологія рашизму: Україна як alter ego Росії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Онтологія рашизму: Україна як alter ego Росії

Лариса Якубова

Анотація

Мета дослідження запропонувати історіософський аналіз причин консервативного реверсу Російської Федерації та її хворобливої фіксації на Україні. Методологічною основою слугують принципи історизму, об'єктивності, детермінованості та системності, які при застосуванні історико-типологічного й порівняльно-історичного методів дозволяють проаналізувати консервативний розворот Росії, підґрунтя її фашизації в контексті політичних трендів сучасності. Основні результати. Проаналізовано історичний контекст формування у РФ «парадної квазіреальності», в якій Україна та українці перемістилися на наступне після «колективного Заходу» місце в ієрархії «ворогів», а «українське питання» перетворилося на системотвірний чинник суспільно-політичного життя. Показано, що в обставинах кристалізації феномену «поворотного тоталітаризму» варто очікувати на самовідтворення низки історично властивих йому стигм, однією з яких і є саме «українське питання». Конструкт «русскомирской» псевдоцивілізації складений із тотальної брехні, тримається на системній та систематичній пропаґандистській обробці власних, обмані й залякуванні чужих громадян. Витворення паралельного інформаційного світу має руйнівні наслідки для самої Росії, чия владна верхівка втратила зв'язок із реальністю, забувши, де проходить межа поміж брехнею і правдою.

Ключові слова: Україна, Росія, фашизм, нацизм, рашизм, диктатура, поворотний тоталітаризм, масова людина, геноцид, війна Росії проти України 2014-2022 рр.

Larysa Yakubova

Ontology of Rashism: Ukraine as an Alter Ego of Russia

Abstract

The purpose of the research is to offer a historiosophical analysis of the reasons for the conservative reversal of the Russian Federation and its unhealthy fixation on Ukraine.

The methodological basis is the principles of historicism, objectivity, determinism, and systematicity, which, when applying historical-typological and comparative-historical methods, allow us to analyze the conservative turn of Russia, substantiating its fascism in the context of contemporary political trends. Main results. The historical context of the formation of the “parade quasi-reality” in the Russian Federation is analyzed, in which Ukraine and Ukrainians moved to the second place after the “collective West” in the hierarchy of “enemies”, and the “Ukrainian question” turned into a systemic factor of social and political life. It is shown that in the circumstances of the crystallization of the phenomenon of “reverse totalitarianism” one should expect the self-reproduction of a number of stigmas historically characteristic of it, one of which is the “Ukrainian question” itself. The construct of the “Russian World” / “Russkiy Mir” pseudocivilization is made up of total lies, based on systemic and systematic propaganda manipulation of its own citizens, deception and intimidation of strangers. The creation of a parallel information world has devastating consequences for Russia itself, whose ruling elite has lost touch with reality, forgetting where the line between lies and truth lies.

Keywords: Ukraine, Russia, fascism, nazism, rashism (ruscism), dictatorship, reverse totalitarianism, mass man, genocide, Russia's war against Ukraine 2014-2022.

російська фашизація тоталітаризм

Осмислення причин фашизації Росії наразі перетворюється чи не на ключову проблему вітчизняної гуманітаристики, яка в умовах війни Росії проти України покликана забезпечити зміцнення засад сталості українського проекту. Зрозуміло, що перебуваючи всередині ґлобального конфлікту, котрий із новою силою розгортається на українських теренах, можна казати лише про попередні узагальнення й висновки. Втім уже нині зрозуміло, що чергова активна воєнна фаза стала логічним продовженням цивілізаційного протистояння «русского мира» і ґлобального світу, що розпочалося задовго до 2014 р. Правоконсервативний розворот РФ має глибокі соціально-економічні, суспільно-політичні, етнокультурні причини. В контексті російсько-української війни він перейшов у свою завершальну фазу, перетворивши Росію на країну переможного новітнього фашизму/рашизму й запустивши процес реінсталяції тоталітарного державо-суспільства. Повномасштабне системне дослідження причин та обставин краху проекту ліберальної Росії правитиме за один із найбільш методологічно цікавих напрямів посттоталітарних студій майбутнього, нині ж перед світовим інтелектуальним співтовариством постає завдання вироблення дієвих інструментів деконструкції фашистського політтехнологічного конструкту «русский мир» і подолання руйнівних наслідків запровадження його у життя. Стаття становить собою авторську інтерпретацію проблеми й певне узагальнення низки власних досліджень Див.: Якубова Л. «Русский мир» в Україні: на краю прірви. - К., 2018; Її ж. Євразійський розлам: Україна в добу гібридних викликів. - К., 2020. Також відповідні підрозділи у вид.: Україна: Нариси історії: 1917-2019. - К., 2021; Українське століття (1921-2021): витоки, уроки, перспективи державотворення: Нариси. - К., 2021..

Багаторічне дослідження теорії та політичної практики прибічників «русского мира» в усіх їх суспільно-політичних іпостасях дозволяє проаналізувати історичні передумови фашизації путінської Росії, яка становить екзистенційну загрозу Українській державі й українству. Нині історично нова/гібридна форма «білого російського фашизму» покладена в основу формування тоталітарного державо-суспільства та перетворення Росії на провідний ґлобальний виклик середньострокової перспективи. Відповідно, збереження темпу, якості соціально-економічних і суспільно-політичних змін трансформування «російської системи» спроможне неґативно вплинути на історичні перспективи не лише України, а й західноєвропейської цивілізації загалом. З огляду на це вивчення та класифікація рашизму як суспільно-політичного, культурного феномену сучасності набуває надзвичайної наукової актуальності. Порівняння його з попередніми історичними версіями тоталітарних феноменів відкриває широкі перспективи оновлення методології тоталітарних і посттоталітарних студій.

Для того, щоб із маргінальної партії з підтримкою в кілька відсотків голосів на виборах до Райхстаґу 1928 р. перетворитися на провідну політичну силу і встановити у серпні 1934 р. одноосібну диктатуру нацистам «стали у пригоді» всесвітня економічна криза та депресія, поразка Німеччини в Першій світовій війні, певна частка політичного авантюризму німецьких правих і харизма А.Гітлера художника-невдахи й риґориста. Як національний лідер він постав, завдячуючи таким самим нереалізованим, скаліченим і відкинутим у передвоєнних очікуваннях та ілюзіях, знедоленим економічним занепадом післявоєнної Європи німцям/європейцям, котрі були свідками масового людовбивства й замість прагнути миру поставили на реванш у другій, ще більш руйнівній війні. Здичавіння всіх і вся на фронтах Першої світової, перемішування автохтонного населення європейських країн із величезною масою міґрантів (зокрема з Росії, невдовзі перетвореної на комунобільшовицьку квазіімперію) на тлі нездатності європейських урядів упоратися з повоєнним занепадом створили сприятливий ґрунт для праворадикальних рухів і партій, що пропонували збанкрутілому плебсу та марґіналам просте вирішення складних питань методами терору, класової й етнічної селекції. А.Гітлер став канцлером унаслідок домовленостей у вузькому колі німецьких політиків, які кілька років поспіль неспроможні були створити дієву парламентську більшість і намагалися перешкодити приходу до влади комуністів на чолі з Е.Тельманом.

Нацизм зміксував у собі, здавалося, всі тези, що так чи інакше резонували зі свідомістю зґвалтованої війною, переділами світу та революціями «простої людини». Тут і гасло «єднання в одній державі» всіх німців, розкиданих по країнах, що постали на уламках Німецької й Австро-Угорської імперій. І ідея-фікс реваншу після поразки в Першій світовій. І ненависть до так званих «неарійців». І месіанізм та есхатологізм німецької версії «надлюдини», на догоду малоосвіченим масам приправлений як лютеранським консерватизмом, так і середньовічного штибу містицизмом й ексцентричним «арійством». І непримиренний антикомунізм, тісно ув'язаний з антисемітизмом. А крім того апологетика війни, терору як шляху та способу вирішення всіх питань і проблем.

«Простому німцеві», що заледве зводив кінці з кінцями, А.Гітлер дарував ілюзію своєї виняткової місії перекроїти світ за нацистським лекалом. «Проста людина» через свою простоту не спроможна була усвідомити облудність такого цілепокладання. Невідповідність масштабів «місії» масштабу особистості «простої людини» ідеологи нацизму вигадливо компенсували масовістю вважалося, що купа невігласів, заражених ідеєю німецького месіанізму, об'єднавши зусилля, спроможна змінити світ.

«Я звільняю людей від обтяжливих обмежень розуму, від брудних і принизливих самокатувань химери, іменованої совістю й мораллю, і від претензій на свободу та особисту незалежність, до яких доростають лише небагато хто [...] що ґрандіозніша брехня, то легше їй готові повірити. Особливо, якщо її повторювати знову і знову», стверджував А.Гітлер, і мав рацію. Звільнивши «просту людину» від терзань сумління та вдягнувши ідею масового вбивства у шати «великої місії», він відчинив пекельну браму. Ідеологія, яка відкрито ґлорифікувала масовий терор, апелюючи до міфічних постатей минулого, поміняла в масовій свідомості місцями смерть і життя, а отже систему цінностей.

Некрофілію А.Гітлера відзначав ще Е.Фромм Фромм Э. Адольф Гитлер: Клинический случай некрофилии. - Москва, 1992.. Утім вона формувала не лише особистість фюрера, а й похідну Третій Райх. Із цього приводу А.Єґазаров доречно зауважував: «Тисячолітній Райх, застиглий у своїх інститутах, є нічим іншим, як вічним трупом» Див.: Раушнинг Г. Говорит Гитлер: Зверь из бездны [Електронний ресурс]: https://booksonline.com.ua/view. php?book=132685&page=2. Апологетика/зацикленість на минулому, прагнення зупинити поступ часу чи розвернути його у протилежному напрямі є, за визначенням, чи не найчутливішим симптомом розвороту суспільства до політичної смерті. Дрібка месіанізму та містицизму (А.Гітлер навіював ідею про те, що «тисячолітній Райх» зійшов згори як небесний Єрусалим) і Німеччина перетворилася на вузловий елемент вигаданого всесвіту, де все, що не відбувалося б, пояснюватиметься крізь призму інтересів цього ключового елементу. Останнім штрихом до нарцисичного комплексу стала зневага й ненависть до всіх, хто перебував за кордонами цього вигаданого, ментально сконструйованого світу чи то з огляду на расове/національне походження, чи то національну належність.

За таким нехитрим алгоритмом догітлерова Німеччина перетворилася на Третій Райх геополітичного хижака, зацикленого на ідеї експансіонізму та переформатування світу відповідно до власної схибленої світоглядної картини. Від 24 лютого 2022 р. аналогічний алгоритм із не меншою мірою очевидності оприявнюється в Росії, чий лідер оголосив проведення в Україні «спецоперації», фактично ж війни на винищення.

На відміну від А.Гітлера, В.Путін не вигадував «ідеологічного велосипеда», а скористався готовими лекалами; не зачаровував харизмою його як «національного лідера» створили, зіпершись на можливості новочасних медіа, ефективність котрих значно підсилили напрацювання політологів і політтехнологів (про подібні інструменти А.Гітлер не міг навіть мріяти, адже йому, що не мав під рукою електронних суфлерів і розгалуженого штату іміджмейкерів та спічрайтерів, доводилося годинами розвивати у собі талант промовця й учитися тримати багатотисячну аудиторію силою особистого маґнетизму). «Путіна» сконструювала ціла когорта радників і консультантів, котрі змінювали один одного. Відповідно змінювався й «Путін». Спочатку він позиціонувався як демократ, ліберал, реформатор, згодом як керівник «міцної руки». На певному етапі він, за словами одіозного О.Дуґіна, ставав дедалі більше «Дуґіним». Від 24 лютого 2022 р. його найчастіше порівнюють із А.Гітлером.

Проте, на відміну від німецького прототипу, російський очільник не «вирощував» і не «виховував» свою аудиторію; не зачаровував її свіжими, раніше не властивими їй ідеями; не відзвичаював потроху від думки, що гуманність є природною потребою людини. В.Путін узяв за основу готовий соціальний субстрат «радянську/ пострадянську» людину та довів його за допомогою низки інструментів до «потрібної кондиції». Саме про неї «радянську людину» як про соціальну основу відтворення, реґенерації держави насильства, тобто тоталітаризму на початку 1990-х рр. писав Ю.Левада. Двадцять років послідовного «угноювання» цього субстрату ідеями російського месіанства, проведеного силами цілої армії цинічних демагогів і моральних садистів, витворили з пострадянських поколінь пересічних росіян соціальну базу путінізму. Левову частку втрат РФ на фронті нинішнього етапу російсько-української війни, коли рашистський «фюрер» відчув повноту своєї сили, становлять ровесники його влади, котрі народилися й виросли під дедалі міцнішою, а згодом і тотальною дією політтехнологічної машини з форматування масової свідомості.

Доведені наприкінці 2021 на початку 2022 рр. до стану мілітаристського угару росіяни втратили здатність до мисленнєвої та ціннісної рефлексії. Оголошення очільником Кремля війни на знищення України й українців російське суспільство у своїй переважній більшості зустріло як належне Про динаміку масової думки стосовно війни Росії проти України див.: Гудков Л. Три фазы адаптации: Война с Украиной в российском общественном мнении [Електронний ресурс]: https://aillarionov.livejoumal.com/1307983. html; «Это пассивная форма привычного соучастия в преступлениях государства»: Социолог Лев Гудков - о том, почему многие россияне смирились и продолжают поддерживать власть [Електронний ресурс]: https://meduza.io/ feature/2022/07/18/eto-passivnaya-forma-privy'chnogo-souchastiya-v-prestupleniyah-gosudarstva?fbclid=rwAR2Oo3UpYe hxNZIeG6kX4NFJH7DYG7Yj74tr7AvLucbMUTqpG4yrpJwvKO0; Конфликт с Украиной: июль 2022 г. [Електронний ресурс]: https://www.levada.ru/2022/08/01/konflikt-s-ukrainoj-iyul-2022-goda/. Впродовж наступних кількох місяців воно продемонструвало такі зразки моральної деґрадації та інтелектуальної нерозвиненості, від яких здригнувся світ... Якщо раніше зауваження про те, що путінська Росія перетворюється на фашистську державу Див. публікації О.Мотиля й Т.Снайдера. були поодинокими, то після деокупації Бучі, Ірпеня, Бородянки, сіл Київщини, Чернігівщини, Сумщини, після плюндрування російськими військами Маріуполя порівняння путінської Росії з нацистською Німеччиною стали загальним трендом у науковому середовищі, змушеному переглядати проблеми методології й теорії фашизму/нацизму та корелювати їх зі страшною сучасністю. Народ України кваліфікував феномен, з яким він зіткнувся на полі бою й у буднях окупації, лексичним новотвором «рашизм». Згодом і фахівці визнали його цільність, ємність. Зокрема Т.Снайдер охарактеризував термін як «корисну концептуалізацію путінського світогляду» Snyder T The War in Ukraine has unleashed a new word: In a creative play on three different languages, Ukrainians identify an enemy: `ruscism' [Електронний ресурс]: https://www.nytimes.com/2022/04/22/magazine/ruscism-ukraine-russia-war.html. Відтоді онтологічні витоки рашизму та дослідження сукупності проблем, що покликали його до життя, перемістилися в епіцентр уваги дослідників. Що й не дивно, адже це не лише фундаментальна наукова проблема, це ключ до перемоги цивілізованого світу у протистоянні новочасному абсолютному злу.

Л.Ґудков, спираючись на багаторічні дослідження «Левада-Центру», неодноразово наголошував, що масова свідомість росіян виразно маніфестувала нездатність створити сучасну, гуманну і правову Росію, воліючи відтворювати щоразу в нових історичних версіях державу тотального насильства. Ця внутрішня інтенція, слід наголосити, цілком збігалася з інтересами очільників і рантьє машини державного насильства Див.: Гудков Л. Возвратный тоталитаризм. - Т.1-2. - Москва, 2022.. В умовах пострадянського транзиту дещо змінилася лише конфігурація ідеї-фікс, покликаної мобілізувати масову свідомість, та важелі її впровадження. Такою ідеєю стало нав'язливе прагнення реваншу у провальній для Росії «холодній війні», закарбоване у формулі «вставання з колін». Отже національною ідеєю путінської Росії став реванш, а його похідною кристалізація образу ворога.

Універсальною відповіддю на загальнонародний і владний запити зрештою виявився політтехнологічний продукт, відомий під назвою «русский мир». Не секрет, що з інтелектуального погляду цей конструкт становить собою еклектичний набір нікчемних концепцій, стигм, стереотипів, ідеологем, упереджень Докл. див.: Якубова Л. «Русский мир» в Україні: на краю прірви. - К., 2018.. Утім антинауковість та алогізм конструкції (дуальне за побудовою самозаперечення її тез очевидне, візьмімо хоча б ту, що українці є «братнім народом», який попри це варто фізично знищити, підтверджуючи в такий спосіб вищу форму «російського гуманізму») не перешкоджають її масовому поширенню. Навпаки, саме її алогічність і цинізм забезпечують ідеальне накладання на масову свідомість простого росіянина таку ж алогічну, аінтелектуальну, аномічну, сліпу та глуху до чужих страждань. Психоемоційні портрети носіїв тоталітарної матриці свідомості (як їх реконструюють соціологи) та бучанських ґвалтівників/терористів (як їх характеризують психологи) не випадково майже синонімічні: в одному випадку йдеться про особину, змушену жити з відчуттям приреченості на довічне приниження й безпорадність, в іншому про тоталітарну особину, котра отримала команду та дозвіл убивати, і компенсує в нелюдський спосіб свої комплекси. Така структура особистості «масової людини» в Росії, як доводять соціологи, є прямим наслідком пристосуванства до політичного, законодавчого, економічного свавілля влади Гудков Л. Возвратный тоталитаризм. - Т.1. - С.37..

В основі путінізму/рашизму лежить суміш ідей та уявлень, що з'явилися на зорі російського націоналізму (зокрема і в його чорносотенній версії), дещо трансформованих з урахуванням еволюції фашизму/нацизму й історії радянської системи. Невиразність, еклектичність, а по правді абсолютна навіженість засад рашизму компенсуються апломбом «ядерної держави», великодержавною пихою, невичерпними можливостями програмувати масову свідомість через ЗМІ. В.Путіну немає потреби бути харизматиком, здатним збирати багатотисячні мітинги і тримати увагу своїх прихильників полум'яними промовами. Харизматика навіть із людини з 5% підтримки виборців (як це було з Б.Єльциним) зроблять політтехнологи, «лідера нації» вибудують медіа, лазерні дошки і штат суфлерів та радників. Від народу натомість очікується лише беззастережна підтримка такого «лідера» й державного патріотизму, що його він уособлює. Безліч висловлювань на всіх рівнях цієї машинерії «патріотизму» (від патріарха Кирила з його проповіддю 3 квітня 2022 р., мовляв, «ми зламали хребет фашизму колись, ми зробимо це знов» [Електронний ресурс]: https://www.youtube.com/watch?v=kDYVcRpaktc, до антисемітських заяв міністра іноземних справ Росії С.Лаврова) засвідчують нездорову фіксацію «колективного русского» на взаємовиключних завданнях. І водночас самоототожнення з державою нинішньою та з тією, яка вже давно не існує; відсутність власної рефлексії і здатності її здійснювати. Дискурс патріотизму «по-путінському» не просто закільцьований у смислоформах минулих епох він закільцьований у нав'язливих ідеях війни та смерті як сенсу буття. Це ірраціональний фашистський дискурс, що переводить масову свідомість у режим знищення/самознищення. Рашизм страшний не теоретично, а своєю практикою.

У системі координат світоглядної схеми рашизму Росія є не уламком, а наступником Російської імперії СРСР. Із цього виводиться ідея обґрунтованості, ба більше чи не «святості» новітньої експансії проти сусідніх держав, котрі трактуються не як рівноцінні суб'єкти геополітики, а її власні відламки. На цьому ж ґрунтуються останнім часом дедалі виразніші ідеї націєчи навіть геноциду сусідніх (ще «братських») народів, чиє існування допускається лише як ферментованого «русским миром» демографічного субстрату. «Скріпами» новітньої імперії з безумовним російським домінуванням є ментально сконструйований консерватизм (що не має відповідників у попередніх історичних епохах, пережитих Росією), популізм, диктатура «колективного Путіна», російське месіанство, православний фундаменталізм і російський націоналізм імперського ґатунку, тобто великодержавний шовінізм. Нічим іншим він, в умовах, коли держава й суспільство тиражують закляття відродження Російської імперії, не може бути за визначенням. Яким є його ефективність і кого можна вважати його природною платформою? Хто ж вони, посланці цієї нової квазірелігії рашизму?

Шукаючи відповідь на це питання, слід звернути увагу на соціальну неструктурованість російського соціуму, невідповідність притаманним західноєвропейській цивілізації зразкам. Щоправда, і до зразків країн «третього світу» вона має такий самий умовний стосунок. Наслідком панування комунобільшовизму в Росії стала наскрізна пролетаризація населення в місті й на селі, перетворення його на субстрат, рівновіддалений від засобів виробництва, перерозподілу доданої вартості та, відповідно, влади. У цьому сенсі на зламі радянської епохи Росія мало відрізнялася від України. Відмінності почали увиразнюватися пізніше: після «приборкання» російських олігархів і переведення економіки країни під парасолю держави (читай: силових структур), концентрації управління провідними галузями в руках ставлеників чинної влади, запровадження стримувальних пасів для розвитку середнього й малого бізнесу (читай: низової ініціативи). Соціальний проґрес у Росії став неможливим. Понад те, низка реґіонів занурилися у стан соціальної стаґнації, а деінде й деґрадації. Сумний жарт про «дві Росії» московсько-петербурзьку та «замкадівську» є маківкою соціальної катастрофи РФ. Розумування про російський середній клас й еліти давно стали нічого не вартими симулякрами суспільного дискурсу, такими самими, як «керована демократія» чи «глибинний народ».

Не лише на селі, а й у депресивних малих і середніх містах населення існує в умовах неподоланної бідності, заледве зводячи кінці з кінцями, навіть не мріючи змінити життя на краще, навпаки цілком усвідомлюючи свою приреченість і відчуваючи постійний страх перед майбутнім. Як зазначає Л.Ґудков, «хронічне усвідомлення неповноцінності, залежності, приниження та соціальний ресентимент, які вони породжують, за таких обставин знімається лише спільним почуттям національної величі» Гудков Л. Возвратный тоталитаризм. - Т.1. - С.56.. Остання розуміється винятково як репресивна міць держави всередині країни та її експансія назовні. Власне тому анексія Криму й «гібридна війна» на українському Донбасі перетворилися на такий собі важкий наркотик, що завів масову свідомість росіян у стан міцної залежності від мілітаристського афекту. Вісім років існування в подібному режимі вичавили з путінського електорату відчуття реальності. Втім варто наголосити, що реваншистські настрої були абсолютно природними для Росії й раніше, відносно мирними в її новітній історії виявилися лише 1991-1993, 1997-1999, 2008-2014 рр. І це якщо брати до уваги тільки війни на пострадянських теренах. Натомість з урахуванням локальних конфліктів, де Росія діяла своїми проксі-силами, мирних років, певно, не залишиться зовсім.

Усі ці війни трактувалися владою як «малі блискучі операції» та передвісники майбутньої «великої перемоги». При цьому повсякчас нарощувався градус ворожнечі, піднімалися ставки. Всі ці війни були терористичними, а отже витворили не лише чисельну верству професійних найманців, а й цілу мережеву структуру та мораль. Це, власне, і стало системотвірним чинником путінської Росії. Концептуальна рамка, що застосовувалася для виправдання цього тренду, була виразно сталінською. Чимдалі ідеологема «обложеної фортеці» перетворювалася на універсальний моральний імператив, що знімав будь-які моральні табу. Це засвідчило, що пострадянське російське суспільство не поспішало дистанціюватися від стандартів сталінської доби. Всі зміни (радше їх очікування), про які так багато й виснажливо дискутували інтелектуали, були позірними.

Від 2012 р. баналізований антиамериканізм масового дискурсу перейшов у стадію параноїдального марення. Населення активно й системно залякували умоглядною небезпекою «наступу Заходу/НАТО» на засади державної безпеки, руйнування економіки, сфери життєвих інтересів, моральних принципів, суверенітету та автентичності. Процес цей був керованим і добре організованим. Зрозуміло, що відбувався він в інтересах Кремля. Якби занурення населення у стан мілітаристського афекту не було метою влади, ґенераторів смислів «русского мира» вдягнули б у гамівні сорочки ще на початку 2000-х рр. Утім вони очолювали кафедри у провідних вишах, отримували фінансування на видання своєї літератури та політичні, громадські проекти, організації. Отже метою влади було не подолання минулого й осмислення себе у світі, а формування нової квазірелігії/ідеології, квазідержави та наркотизованого пропаґандою суспільства, що виступило б демографічною основою проекту «русский мир». Замість адаптації й реалізації в реальному світі Кремль і його ідеологічна обслуга зґенерували політичну утопію, в якій «країна-бензоколонка» з економікою розміром 2% світового виробництва нав'язувала світу концепт російської тоталітарної гегемонії у вигляді «країни-цивілізації-імперії без кордонів».

Російський народ, слід відзначити, щиросердно долучався до такої постановки питання: зростання показників національного самозадоволення, як засвідчують багаторічні соціологічні дослідження, завжди припадало на так звані «малі переможні війни» (61-68% під час російсько-ґрузинського зіткнення та окупації Криму). Залежність масових настроїв від можливості ображати, принижувати, вбивати слабших стала шляхом цілковитої деморалізації росіян. її пікові прояви нині спостерігаємо в масовій суспільній роздвоєності, що виявляється, з одного боку, в підтримці дій керівництва РФ у так званій «спецоперації» і закликах нищити «бандерівців» та навіть їхніх малолітніх дітей, а з іншого боку, у просторікуваннях про «братерську любов» і «неприпустимість використання важких озброєнь проти мирного населення» Див.: Левинсон А. Хотят ли русские войны? [Електронний ресурс]: https://www.levada.ru/2022/03/04/v-rossii- predpochitayut-dumat-chto-vojny-net/. Ця «усвідомлена шизофренія» є наслідком умисного виправдання державної брехні та державних терористичних практик. Непомітно для них самих, росіян «пов'язали» українською кров'ю й перетворили на колективного співучасника злочинів проти людяності.

Як слушно зазначає Л.Ґудков, у ненависті до «колективного Заходу» виявляється розпач росіян перед відсутністю прийнятного майбутнього, недосяжністю того його образу, проекцією котрого уявний «Захід», власне, і є. Усвідомлюючи свою нездатність жити по-людському, цей соціальний субстрат ґенерує ненависть та енергію погромного натовпу, скерованого на знищення недоступного ідеалу. Така установка повною мірою виявилася в діях російських терористів у військових одностроях на території України. Численні перехоплення телефонних розмов окупантів із родичами оголили прірву їх нелюдськості та моральної деґрадації.

Комплекс національної неповноцінності вочевидь перебуває в найактивнішій стадії кризи, і вихід із неї росіяни шукають чи то у знищенні українців, чи то у самознищенні. На очах світу набирає обертів національна катастрофа: Росія «виштовхує» з себе залишки ліберальної та демократичної бази, аби залишилося тільки те, що згодне жити в тотальній ізоляції. Це і є нова Росія Путіна, Дуґіна, Проханова та ін.

Утім навіть у настільки соціально бідному соціумі не доводиться говорити про монолітність платформи путінізму. Бенефіціарами його є корумпована вертикаль влади, армія пропаґандистів, ЗМІ, великий (особисто залежний від влади) бізнес, система освіти, науки й культури, що давно перетворені на окреме крило пропаґанди, силові та репресивні відомства, суд, православна церква (що стала ідеологічним відділом партії «Єдина Росії»), зрештою політикум. Вони основний вигодонабувач ренти «країни-бензоколонки», ґенератор і запроваджувач ментального продукту, що створює «інформаційну кульку» «русского мира» і забезпечує його просування у світі. Ця когорта існує завдяки режиму, без нього вона приречена.

Спільними зусиллями згаданих професійних верств режим перетворений на єдиновладного утримувача/господаря культурного часу, неподконтрольного суспільству. Системотвірними матрицями загальних/тотальних контемпоральних циклів, правил поведінки виступають школа, ЗМІ, армія, пенітенціарна система, офіційні партії, громадські рухи, які повторюють і відтворюють «державну версію форм часу» й системи мислення, що організаційно та ідеологічно є камертоном влади. Створення відокремлених від решти світу «інформаційних бульбашок», заборона доступу до архівів, ізоляціонізм наукової думки доповнюються свідомим зрощенням «паралельної реальності» російського обивателя: настає час «фейк-ньюс».

Колективними зусиллями (від «пильних» доглядальниць дитячих садків до начальників тюрем) історичний час і соціальний розвиток у Росії зупинено. Тими ж зусиллями з суспільного простору витравлено високі форми соціальної взаємодії, побудовані на довірі, гуманності, солідарності, ідеалізмі, моральності як такі, що унеможливлюють кар'єрне зростання та й, власне, пристойне життя. Росію перетворено на інтелектуальний відстійник, що продукує затерті кліше владарювання, знищення, мілітаристського угару. Соціальна деґрадація переростає в інституційну: міністерство оборони перетворюється на міністерство війни, міністерство освіти на міністерство пошивання в дурні, міністерство науки на міністерство метафізики, церква на тоталітарну секту, органи держбезпеки на угруповання озброєних злочинців, армія на терористів. Формативним інструментом, або ж матрицею розбудови тоталітарного світу стають так звані «силові структури» система державного насильства. Структуруються квазіекономіка, квазіринок, квазіполітика, квазідержава, квазіцерква, квазікультура, а зрештою квазіреальність, в якій жоден із компонентів не є тим, чим на позір видається.

Пов'язані зі владою круговою порукою брехні, корупції, злодійства та визискування власного населення бенефіціари рашизму найдовше чіплятимуться за скріпи «русского мира», адже це те, що їх створило як квазісуб'єкта російської реальності, що годує їх, їхні сім'ї в буквальному сенсі. Без режиму вони ніщо й ніхто, хіба що фігуранти кримінальних справ різного ступеня тяжкості. Ці «щурі» залишать свого «фюрера», коли відчують, що судно насправді тоне. Особисто навряд чи вони і їхні близькі (за винятком представників силових структур) братимуть до рук зброю. Їхнє завдання інше: занурити населення у стан афекту та відмобілізувати «гарматне м'ясо» з одного боку, нейтралізувати родини тих, хто це «м'ясо» народив і виростив з іншого.

Демографічним ресурсом режиму, на якому паразитує владна верхівка, є масова «проста людина», «ватник», пострадянський росіянин. За висновками російських соціологів, ядро цієї спільноти становлять мешканці депресивної, а то й деґрадованої провінції, що майже століття залишається зоною соціальної катастрофи, агонії рудиментів традиційності та патріархальності. її образ утілено в низці творів, зокрема у фільмі А.Звяґінцева «Левіафан», затаврованому в Росії. Це зона низької вартості життя у прямому й переносному сенсах. Згідно з соціологічними дослідженнями, 70% росіян не мають заощаджень, 12-15% декларують спроможність вижити завдяки накопиченому не більше, як півроку, 2/3 виживають (саме так не живуть) від зарплати до зарплати (пенсії), і передають своїм нащадкам у спадок лише бідність, з якої неможливо вирватися внаслідок неконкурентності на ринку праці та відсутності потрібних компетенцій. 52-54% росіян народжуються й помирають у зоні хронічної соціальної депресії, яка є водночас і зоною катастрофічної соціальної аномії та девіантності. Звідси є лише кілька «лазівок»: лотерея, смерть, наркотично-алкогольний транс, тюрма або ж «силові структури» (саме ця соціальна зона виступає «кузнею» низових кадрів для останніх).

Характерною відмінністю масової «простої людини» є відсутність уявлення про себе у світі та в історичному хронотопі. Переважна більшість респондентів атестують себе як людей «простих», «терплячих», «відкритих», що Л.Ґудков слушно резюмує реплікою: «тобто позбавлених своєрідності й соціальних якостей» Гудков Л. Возвратный тоталитаризм. - Т.2. - С.164.. Крім того, масова це людина, яка існує в матриці патерналізму, ідентифікує себе з державою, є жертвою та водночас сповідником культу сили, насильства, що структурує її існування на всіх життєвих циклах: від насильства в родині, у дитячому садочку, школі, на роботі, зрештою в армії чи в пенітенціарних установах (відповідно до життєвого сценарію). Ця людина відтворюється у системі вертикальних відносин «влада примушування», не утворюючи жодних горизонтальних соціальних зв'язків. Вона проживає життя, не довіряючи нікому й не вміючи конструктивно взаємодіяти ні з ким (навіть зі членами власної родини). Соціальна взаємодія у трудових колективах є демонстративною, оскільки звичним горизонтом її тут залишається як інституційне, так й індивідуальне насильство (саме тому слоґан «Своїх не кидаємо!» в Україні не пройшов перевірку).

До зони соціальної катастрофи «нафтодолари» хронічно не доходять, і вона, на противагу Москві чи Петербургу, чимдалі більше деґрадує. Крім того, це зона інформаційної залежності від телебачення, відповідно тотального враження пропаґандою. Масова людина цієї зони це індивідуум, що виступає продуктом «процесу тривалого стирання моралі, знецінення особистої гідності (незалежно від того, чим ця гідність забезпечена вірою, етосом, становою належністю, культурою, знаннями, поведінкою)» Там же. - С.331-332.. Масова людина живе в накинутому сторіччями державного насильства дуальному світі, де існує власне «плем'я» та вічний «ворог». Масова людина істота з ампутованими мораллю й метафізичними уявленнями про добро і зло. Вона, власне, є фізичним та ментальним відбитком «матриці насильства», своєрідною бомбою, покликаною вибухнути у визначений владою час.

У 2001 р. 60% опитаних росіян заявили, що не мають моральних авторитетів, 2/3 морального взірця, для 5-6% такими були «зірки» поп-культури (вони самі та їхнє оточення) Там же. - Т.1. - С.653.. Цікаво, що в позірно православній країні давно мінімізована впливовість Ісуса Христа (для наочності: В.Ленін у 1989 р. та в 2017 рр. отримав 72 і 32 пункти відповідно, а Христос 0 та 2 Там же. - С.650.). Респонденти також не обирали жодних моральних авторитетів самостійно й водночас у списку «найвеличніших людей усіх часів і народів» пересічно на 15-му місці фігурував... А.Гітлер. Цей феномен багаторічний очільник «Левада-Центру» Л.Ґудков назвав «персоніфікацією тріумфу насилля» Там же..

Масова людина путінської доби, на його думку, є носієм мазохістської свідомості історичного глухого кута та великоросійського ресентименту. Поборник «міцної руки» й ненависник західних (недоступних йому) свобод; довічний злидар, що мріє розбагатіти, вбудувавшись у корупційну вертикаль будь-якою ціною; «терпила» у своїй країні та переповнений пихою «великорос» за кордоном в одній особі. Ця когорта налаштована на тоталітарний режим, наче камертон. Характерно, що на запитання: «Чи варто шукати винних у сталінських репресіях?» у 2008 р. 75% твердо відповіли «ні», і лише 10% «так» Там же. - С.685.. Та найголовніше, масова людина є не просто базою чинного режиму вона його й покликала до життя. Режим і масова людина нерозривні та самовідтворюють один одного. За певних обставин вони трансформуються на страшну машину знищення всього, що виходить за межі тоталітарної матриці, як зовні, так і всередині себе.

Масова людина сучасної Росії, або ж путіністи, є носіями завченої безпорадності. Живучи у стані нескінченної війни всіх з усіма та довічної склоки, «безпомічно озвірілі» Див.: ПастернакБ.Л. Переписка с Ольгой Фрейденберг. - Нью-Йорк; Лондон, 1981. - С.291., вони тиражують моделі соціальної поведінки вмираючого села («российской деревни»), яке все ще, сторіччя поспіль, завдячуючи більшовикам, перебуває у стані внутрішньої соціальної війни.

Гордість за «супердержаву» та «великоросійська» пиха виступають універсальним компенсатором безперспективності, беззмістовності власного існування. Крива «гордості» набирає вигляду гіперболи щодо реального становища індивідуума чим гірший і депресивніший його власний життєвий план, тим більш оскаженіло він маніфестує свою «великоросійську» бундючність. Саме це демонструють нам численні опитування росіян стосовно їх ставлення до так званої «спецоперації» в Україні. Маса, що не має власних інтелектуальних та емоційних рефлексій, живе колективним розумом (тобто офіційним пропагандистським дискурсом) і лише відтворює (озвучує) певні його кліше відповідно до ситуації.

Українців дивують численні безликі інтерв'ю російських матерів, які на камеру славословлять своїх «синів-героїв» та їхніх «переможних дідів» (найчастіше міфічних), а телефоном замовляють тим самим синам-мародерам побутові речі з України. Втім нічого дивного у цьому немає. Так оприявнюється фізіономія і «двоємисліє» «простої людини» тоталітарної за структурою особистості. Це людина з подвійним дном.

Тож «масова державна людина» путінського часу є історичною реплікою «радянської людини», за своєю соціальною суттю вже майже сторіччя конаючого російського селянства та містян у першому другому поколіннях, що залюднюють монопрофільні й депресивні поселення. Саме вони створюють демографічний «бульйон», де десятиліттями виварюються штампи, стереотипи, стигми радянського тоталітарного минулого. Понівечена тоталітаризмом колективна свідомість (а саме її штучно культивує путінський режим, використовуючи як базову рамку масової свідомості сучасної Росії) самотужки не спроможна вистрибнути з наїждженої колії тоталітарних практик, відтворюючи «повторюваний» історичний час і відповідні йому болячки.

Замість умоглядної спільності під назвою «радянський народ» утворилася множинність атомізованих «радянських людей», які становили несучий хребет радянського комунобільшовизму та, як тепер зрозуміло, апґрейдившись путінського «поворотного тоталітаризму» (рос. «возвратный тоталитаризм»; термін Л.Ґудкова). У загальному визначенні це «людина течії», офіційного мейнстриму. Саме держава задає параметри її ментальних, моральних і психологічних характеристик у публічному просторі. Бути справжньою така людина може лише наодинці з собою. Але найчастіше вона навіть не має подібного бажання. Метою режиму є вибудовування такої структури особистості, якій огидно бути віч-на-віч із собою, котра відчуває себе (і це оманливо) чимось значущим лише у зграї. Це людина, яка нічого не успадковує й не передає у спадок (адже не має ресурсів, оскільки влада пильно стежить за тим, аби вони не накопичувалися), окрім належності до зграї. Це людина, яка існує в режимі постійно перерваних соціальних комунікацій навіть у межах свого власного родоводу. Це людина, що не спроможна утворювати дієвих соціальних зв'язків і бути щасливою.

Заклики звернути увагу на внутрішні проблеми замість «рятувати братів» десь на Донбасі, у Сирії, Афґаністані тощо від вигаданих негараздів у такій масі не мають відгуку. На номінально своїй землі, у номінально своїй державі путінський електорат абсолютно безсилий. Саме безапеляційним прагненням змінити навколишній світ за «російським аршином» і пояснюється безправність російського народу в РФ та «самоствердження мас». Національне приниження росіян із боку власної влади компенсується насильством над зовнішніми жертвами. Що разючіший розпач від беззмістовності свого існування, то жорстокіша лють.

Окреме питання жорстокість «неросіян», про яку свідчать постраждалі з Київщини, Сумщини та інших областей України, де побувало російське військо. У цьому випадку вочевидь не йдеться про безпосередній вплив пропаґанди, адже значна частина представників малих народів РФ усе ще погано володіють російською. Можна висловити гіпотезу, що в такий спосіб реалізовано їхню ненависть власне до росіян. Адже українців ці «росіяни другого сорту», наслідуючи путінські настанови, розуміють як «майже росіян», котрих дозволено вбивати. Залишається лише здогадуватися, що станеться, коли табу на знищення росіян буде зняте на теренах самої Росії...

Дійсно, в умовах розтлінного прикладу влади межі морального занепаду простої людини зникають. А затим населення перетворюється на зграю знавіснілих особин. Різня чи то локальна (у сім'ї, школі), регіональна, а чи ґлобальна стає питанням часу. Тривожні дзвіночки лунали вже давно. Власне тому діячі на кшталт В.Суркова пропонували рецепти «вирішення проблеми» за межами Росії (як це було у 2014 р., коли на українському Донбасі «утилізували» значну частину виплеканих самою ж владою націоналістичних і нацистських сил). Те саме, за їхніми розрахунками, мало відбутися й у новій фазі російської війни проти України, названої «спецоперацією». Завдання її були простими: зняти внутрішню соціальну напругу, витиснути за межі РФ рештки так званих «ліберастів» і «демшизи», довести тоталітарне суспільство до стану внутрішньої наповненості, вкотре підтвердити леґітимність нелеґітимної влади, замкнути країну наче мишоловку та, поволі «перетравлюючи» анексовані Білорусь й Україну, дати режиму щонайменше чверть сторіччя для перегрупування сил і нарощування неоконсервативного проекту. Росії в мареннях кремлівських радників, певне, відводилася роль лідера та натхненника світового альянсу авторитарних/тоталітарних режимів, що мали кинути виклик ненависному «Заходу». Війна в Україні тим часом унаочнила реальну, не пропаґандистську, суть «русского мира» (або ж рашизму).

Рашизм нав'язує світу старий-новий спосіб існування табірний. Новочасний ҐУЛАҐ у світовому масштабі це і є ідея-фікс рашистського «фюрера». Життя в ницості довічним злочинцем та моральною потворою; зв'язаність безневинною кров'ю у зграї; кінець гуманізму (К.Штедтке), живописаний у «Колимських оповіданнях» В.Шаламова; квінтесенція аморальності у ґлобальних масштабах, остаточне видалення образу Божого з людини ось його мета. Перетворення життя на братську могилу особин, позбавлених гідності, переведених у режим фізіологічного виживання таке завдання аномально рафінованого (терор заради терору) насильства рашистів. Абсурдне за ідейними мотиваціями знищення сучасної цивілізації, якій під виглядом «повернення до початків» нав'язують аморалізм, антигуманізм, правовий нігілізм. Це і є майбутнє, заради котрого росіянам масово доведеться вмирати.

Провідні завдання ХХ ст. завершення революційної модернізації суспільства та самовизначення у світі Росія, ставши путінською, проіґнорувала. Ціле покоління затягло трясовиння пострадянської стаґнації. Власне, на часі аніґіляція принаймні однієї ґенерації росіян, і це за умови, що суспільство схаменеться й намагатиметься просуватися з коґнітивного колапсу в напрямі ментального катарсису. Якщо ні, Росія зайде на чергове замкнене коло історії. Найгірше у цьому випадку не відсутність історичних перспектив для самої цієї країни, а екзистенційні ризики, що їх вона продукує для решти світу. Постає дилема: або неспроможна цивілізуватися Росія або цивілізований світ. Для України, котра віднедавна кваліфікується чи не як alter ego Росії, цей виклик давно став екзистенційним.

Чому в епіцентрі дискурсу проксі-війни Росії проти «Заходу» опинилася саме Україна, де вона виступає водночас і територією, і призвідницею, і інструментом, і метою? Чи не забагато необґрунтованих претензій пред'являє до колишньої чи не «найбратнішої» з усіх «братніх республік», до «колиски слов'янства» колишня провінція Київської Русі? Як «широка російська душа» вміщає позірну поблажливість до «малоросів» із лютою ненавистю до українців/«нациків»? Чому від початку тисячоліття українське питання залишається чи не топ-проблемою загальноросійського політичного порядку денного, а ударні сили політикуму та інтелектуалів сфокусовані на корегуванні ідентичності, історичної пам'яті, політичної культури українців, замість того, аби вирішувати ті самі проблеми у середовищі російського народу?

Від 2014 р. російсько-українські відносини в позірній ретроспективі геополітичної ситуації виступають інтерпретацією протистояння світових систем часів «холодної війни». Зрештою, значною мірою вони є дискурсивною платформою гібридних технологій, де Росія, з одного боку, постає миротворцем у «внутрішньому конфлікті»/«громадянській війні» на сході України, а не окупантом і загарбником територій, а з іншого виразно транслює наміри воювати «до переможного кінця» зі своїм онтологічним ворогом («Заходом») саме на українській території. Примітно, що навіть донедавна ліберальні інтелектуальні майданчики також розвивали цей дискурсивний і, відповідно, формувальний стосовно зовнішньополітичної стратегії напрям (так, один із традиційних тематичних блоків платформи нині забороненого Московського центру Карнеґі мав назву «Боротьба за Україну», а інший «Гібридна війна Росії й Заходу»).

Крім того, Росія виступає непримиренним критиком України та активно розбудовує у світі образ «неспроможної держави» («failed state»), охопленої «коричневою пошестю», що перебуває у стані «громадянської війни», «знищує» так звані «народні республіки», запроваджує «політику національного гноблення». Зміцненню дискурсу «незаконності» української влади слугує й те, що РФ надала притулок так званим «політичним біженцям», зокрема екс-президентові В.Януковичу (котрого Москва позиціонує «законним» очільником України), його найближчому оточенню, відповідальному за жертви на Майдані, зловживання владою, розкрадання державного майна, зрештою за розв'язування війни на сході країни. Ціла когорта втікачів не лише є глашатаями дискурсу «київської нацистської хунти», постійними гостями телевізійних студій та авторами публіцистичних бестселерів, а й виступають як адвокати і група підтримки гібридної стратегії Кремля за кордоном Прикладом може слугувати діяльність В.Корнілова, котрий певний час позиціонувався як директор Центру євразійських досліджень у Гаазі (Нідерланди). Ця й дотичні структури відіграли провідну роль у дискредитації України та, як наслідок, негативному результаті голосування в Нідерландах із питання євроінтеґраційної стратегії нашої дер-жави (див. докл.: Сидоренко С. Як фальшиві українці вплинули на референдум у Нідерландах - розслідування NYT [Електронний ресурс]: https://www.eurointegration.com.ua/artides/2017/02/17/7061806/; Його ж. «Україна нам до лампочки» - репортаж про останні дні агітації у Нідерландах [Електронний ресурс]: https://www.eurointegration.com. ua/articles/2016/04/1/7047099/)..

Власне, можна стверджувати, що українське питання та Україна як позірний образ «іншого» стали дискурсивною основою й політичним важелем консервативного розвороту, що впродовж останніх двох років перетворив російський державний гібрид на довершену авторитарну систему, котра йде шляхом автономізації та протиставлення себе світу.

Сукупність прикладного інструментарію, застосовуваного Росією, полягала в геополітичній дискредитації й політичному/економічному виснаженні України. Наслідки такої тактики не змусили на себе чекати. Із країни, що динамічно розвивалася та була суб'єктом низки геополітичних проектів, після 2014 р. Росія перетворилася на геополітичного «складного підлітка», прискорено втрачаючи напрацьований імідж. Збанкрутували ідеї Трансатлантичного торгівельно-інвестиційного партнерства Замість цього у 2016 р. було укладено економічно-торгівельну угоду між ЄС та Канадою, а також Транстихоокеанське партнерство між США і країнами Азіатсько-Тихоокеанського регіону., Євразійського економічного союзу Широко закроєний проект у 2015 р. загальмував на стадії залучення до нього лише п'яти країн: Росії, Вірменії, Білорусі, Казахстану, Киргизстану.. Не вдалося нав'язати Україні та світовому співтовариству варіант урегулювання так званої «української кризи» шляхом уведення миротворчих сил ООН «обов'язково за участі російського, білоруського й казахського контингентів, але без контингенту США» Саргин А., Арбатов А. «На Украине в любой момент может начаться новая локальная война» [Електронний ресурс]: https://carnegie.ru/2015/08/21/ru-pub-61083. Повномасштабна війна проти України стала логічним етапом провального посттоталітарного транзиту, що маніфестував нездатність путінської Росії жити за законами цивілізованого світу, ба більше тотальне заперечення права, якщо це не право сильного знищувати слабшого. У новій реальності так званої «спеціальної операції» путінська Росія з інстальованим тоталітарним ладом оприявнилася світу як держава-терорист, що вирішила зрештою розв'язати непіддатливе українське питання прямим геноцидом. Наразі йдеться не лише про задоволення економічних інтересів, імперську сатисфакцію чи банальне варварство про непримиренну онтологічну ненависть до цивілізаційної колиски, яка відмовляється наслідувати штучну матрицю «русского мира», рашизму. У викладенні В.Путіна Україна це «проект анти-Росія», котрий має бути знищений. Хвороблива фіксація у самоочевидній формі. Україна, що стараннями російських

ЗМІ перетворилася чи не на alter ego Росії, понад три десятиріччя перебуває в епіцентрі війн історичних дискурсів, які є проекцією війни за ідентичність. Власне, колишній метрополії йдеться про те, аби не втратити Україну ментально, або ж знищити її, щоб не дісталася нікому.

Загрози надто підвищуються загальною ворожістю пересічного росіянина до України. Згідно з дослідженнями «Левада-Центру», наприкінці 2021 р. Україна посіла 2-гу сходинку в топ-10 «недружніх» щодо Росії країн, поступившись лише США. При цьому чисельність неґативно налаштованих росіян зросла у проміжку між 2020 і 2021 рр. з 35% до 40% (для порівняння: неґативізм у ставленні до США зріс від 60% до 66%) Общественное мнение-2021: Ежегодник: Аналитический центр Юрия Левады («Левада-Центр»). - Москва, 2022. - С.146.. Варто також звернути увагу на те, які країни ввійшли до цієї «почесної десятки»: США, Україна, Великобританія, Латвія, Польща, Литва, Німеччина, Ґрузія, Чехія, Естонія.