З листів Є.Ю. Спаської до С.А. Таранушенка

Що про намір відносно Д[анила] М[ихайловича] нічого не вийшло, звичайно шкода! Правда, я не знала якось, що це могло буди призначено для збірника якогось, тому й писала якось може й не так, як слід. Якось переглянула чернетку й подумала так! Правда писала занадто щиро й одверто, одразу як згадалося.

Ой, як я Вам бажаю сил, здоров'я, щоб кінчилося «Лівобережжя» Правда ж нічого нема кращого за працю, в яку вкладено щире бажання сказати і те, що слід і як слід?

«Скатірку Скоропадського» Чернігівському музеєві (де до війни було їх дві), я надіслала одразу, як написала; другий екземпляр - Яценкові, а тепер і на російській мові третій до Москви. А тут були у нас дві співробітниці з лаври, на виставці «Укр. декади», казали, що й вони якусь придбали? Чи не ту, що зникла під час війни з Чернігова? Про те чи буде щось, десь надруковано, я вже не думаю і не сподіваюсь. Одна робота остання саме завалялася у Ташкенті і зникла взагалі. Брат був у мене з тиждень після своєї подорожі. Брату я дуже радувалася! А потім був тут на якомусь з'їздові син - зараз їх щось б[лизько] сотні геологів десь в геологічному вояжі, повернеться через 2-3 дні. А у мене гостює невістка з дівчинкою-школяркою. Так що у мене останніми часами розваг різних хватає! Навіть трохи втомилася.

І брат, і син здаються мені стоящими людьми, а от щодо онуків - якось не уявляю собі, що з їх виходить. Про вибух, що був тут цими днями у нас, Ви чули звичайно! Сила народу відчувала й лякалася загодя, з речами з домів на вулицю виходили. І мене сусідка налякана витягла на вулицю, хоч і без усякого барахла, лише з онукою - школяркою маленькою. Я ніякого ані дрижання, анічогісінького не відчула!! Хоч вулиця наша під горами проходить!

Днями повертається син і скоро всі додому поїдуть, а я ніяк не придумаю, що робити тут і в осені й зимою.

Добре хоч трохи здоровішою себе почуваю стала трудами геронтологів, а куди свій час надати, що робити, так і не надумала.

Пробачте, що докучаю Вам своєю балаканиною!

Так хотіла б побачити старих знайомих, приятелів, старі місця! Хоч і тут є справжні люди, а місцевість, як кажуть дуже гарна!

Усього Вам найкращого. Є. С.».

(ІР. НБУВ. Ф. 278. № 4096)

№ 15

1966, грудня 10.

«10-ХІІ-66.

Вельмишановний Степане Андрійовичу, давно не писала Вам і від Вас нічого не мала!Як ся маєте?

Про себе можу сказати, що хоч геронтологи, які взялися за мене минулого року і які (не можу не констатувати цього) на 1 рік 3 місяця припинили мої мізкові спазми, що мучили мене аж з 1957 року, - мали знов приємність лікувати мене цього місяця. Да не одну, а аж дві одразу. хоч на цей раз кажуть, хворь ця з'явилася через велику кількість приємностей! У листопаді несподівано з'явився відвідати мене Іван! А потім і син з онукою! От і результат - на початку ХІІ, аж дві спазми, да й не легкі одразу! От і живи хочеш-не хочеш - помаленьку...

Прошу Вашої поради, бо не знаю як треба поводитися в цій ситуації. Ще за життя небіжчика А.Б. Салтикова, який разом з другим відомим керамістом А. Філіпповим завжди охоче допомагали мені в моїх труднощах ще в 20-х рр., ще за життя Д[анила] М[ихайловича], я надіслала свою роботу про «Пузирьовський посуд» з ілюстраціями, переклавши її на російську мову до Москви, до «Советской Этнограф!!». Бо так само і про завод Миклашевського з великою кількістю ілюстрацій був намір публікувати у Москві, бо і тоді, як і тепер, такої можливості у Києві нема, а праці обидві здавалися їм потрібними для музейних робітників усього Союзу. Відповіді від «Сов[етской] Этн[ографии]» я не мала і не докучала їм. Миклашевського - Ви знаєте - надрукували таки у Києві, на жаль без ілюстрацій. Минулого місяця одержала я листа від т. Бутніка-Сіверського з Ин[ститу]ту искусствоведения про те, що головний редактор «Советской Этнографии» повідомляє їх про те, що до їх редакції прийшла стаття (автора не називає!) присвячена кераміці з Чернігівщини, що своїм походженням пов'язана з колоністами-менонітами. Запитують яка доля тих речей, що зберігалися в Чернігівському музеї і хто цим питанням на Україні займався? Пише Бутн[ік]- Сів[ерський], що йому було приємно повідомити, що я єдиний автор, який ще 1923 р. написав про це дослідження і що рукопис цієї праці тепер зберігається в ІМФЕ. Далі пише, що вони охоче друкували б і інші мої праці, але біда в тому, що всі вони завеликі для їхніх журналів. І що варто було б підшукати сумлінну та знаючу людину, яка б підготувала кілька моїх робіт до публікації.

Я відповідала йому, що роботу про «Пузиря» я надіслала до «Сов[етской] Этн[ографии]» ще до того як це за порадою А[нтона] Х[омича] й Вашою здала всі свої рештки до фонду ІМФЕ, що мої роботи варто було б друкувати лише з ілюстраціями, що такої людини як йому треба - я звідси не можу назвати. (Написала про все це своїм товаришам - може вже вони що надумають?). Б[утніку]-Сіверському писала ще про те, що ніколи не відмовляла надсилали свої роботи хто б їх не запитував, надсилала і в музей, і на виробництво, щоб вони хоч кому стали в пригоді. Навіть цього року тут, у Алма-Аті дала екземпляр «Скатерті Скоропадського» - робітникам лаврського музею, які одержали аналогічні речі і їм для паспортизації і датування ця робота буде корисна. Може я не мала права цього робити? Проте затримувати все це «мертвим капіталом», тоді як воно потрібне сьогодні - я вважала завжди неможливим. Мені навіть байдуже, хай хто хоче використовує, аби воно було потрібне.

З т. Б[утніком]-С[іверським] я була дуже мало знайома. Книжки його, про яку Ви мені писали, я ще не бачила, її у нас тут не було. От і не знаю, як в таких складних умовах треба поводитися. А може і те тут має значення, уже давненько, а зокрема після цих двох останніх спазм відчуваю себе такою ні на що не гідною. І жити так, як доводиться досить не інтересно. Завжди в житті найцікавішим була робота - щось самій або кому-небудь зробити, й так жити по-старечи просто нецікаво!

Щиро бажаю Вам і здоров'я і можливості кінчити Ваші праці. І усього найкращого в новому році! З повагою. Є. С.».

(ІР. НБУВ. Ф. 278. № 4098)

«А. Б. Салтикова». Олександр Борисович Салтиков (1900-1959) - відомий російський кераміст.

«керамістом А. Філіпповим». Олексій Васильович Філіппов (1882-1956) - відомий російський кераміст.

А[нтона] Х[омича]. Антон Хомич Середа (1890-1961) - український графік, майстер прикладного мистецтва, педагог.

«Бутніка-Сіверського». Борис Степанович Бутнік-Сіверський (1901-1983) - український мистецтвознавець.

№ 16

грудня 23.

«23/ХІІ 66. Найкращі мої побажання Вам вельмишановний Степане Андрійовичу! Як ся маєте? Мені останні місяці не легко далися! Хоч були і приємності - залітав брат на декілька день, наїжджав син з онукою! А я вже чхаю та вилежуюсь. Писав Бутнік-Сів[ерський], що моск[овська] «Совет[ская] Этн[ография]» зацікавилася «Пузирьовскою посудою». Навіть друкувать збираються, лише вимагають скоротити, розшукати хто б взявся за це. Бо я не можу, да й шкода - там ілюстрації головне. Рада була б, коли б Ви порадили що робити? З щирою повагою Є. С.».

(ІР. НБУВ. Ф. 278. № 4097. Листа написано на поштовій листівці. Адреса отримувача: «Киев 5, ул. Дмитрова д.5, кв. 27 Степану Андреевичу Таранушенко». Адреса відправника «Алма-Ата 70, ул. Тимирязева д. 53 кв. 35 Спасская Є.Ю.»)

№ 17

травня 1.

«1/V 67. До самих справжніх сліз зворушили мене і Ваші листівочки і те, що Ви згадали мене, опинившись на дніпровій кручі, Степане Андрійовичу! Чомусь значно більше, ніж завжди, почуваю себе тут приблудою і до того хочу «додому», що й сказати як слід про це не вмію. Весна у нас тут цього року якась вредна - нерівна, з вибриками. Лише вчора вперше вибралася на край міста, на берег маленької річки, у сад, до старих приятелів, що були колись до нас з Юлькою, чужих усім - добрими. Вишні цього року цвітуть як скажені, а яблуні зовсім не цвітуть. Сьогодні знов спека і я не пішла на парад... Знали б Ви, як я всім серцем зараз там, у Вас, «дома». Взяла двохмісячну пенсіонерську роботу, якщо розшукаю попутчика, то може завітаю до Вас. Давно, нічого так боляче не хотіла. За «Софію» - превелике спасибі! Бувайте здорові! Брата посилають до Хмельника, не знаю, чи буде у Києві, заздрю йому. Ваша Є. С.».

(ІР. НБУВ. Ф. 128. № 4099. Листа написано на поштовій листівці)

№ 18

лютого 18.

«ВШ Степане Андрійовичу!

Знали б Ви, як я зраділа з «Народної творчості та етнографії»! Якраз саме грипую, відчуваю себе препаскудно і, несподівано, Ваш подарунок! Так я скучила і за роботою взагалі і за всім, що діється «дома» зокрема! Довго нічого і про Вас не чути, і взагалі сама собі ні на що непотрібна й негідна! А думаю про все про всіх постійно.

Коли відчуваю себе хоч трохи здоровішою усяко підшукую собі будь-яку роботу. Бо так жити зовсім самою, без будь-якого заняття - просто не звикла й томлюся! Правда ж куди не прийду, всюди до мене добре ставляться, охоче дають хоч що поробити, проте я занадто скоро зникаю, стомлююся. І не знаю куди себе дівати! Читати - скоро забуваю, писати - плутаю. Да й зима взагалі нелегко мені давалася. Були у мене, спасибі, на Новий рік діти, навідали, а мені до їх їздити не радять. От і поскаржилася. За журнал - ще раз спасибі!

Про «Кролевець», звичайно мені найцікавіше було. Свою дуже-дуже велику роботу, найбільшу з усіх (декілька сот сторінок), які я тільки робила, я теж одіслала колись до Києва, не пам'ятаю точно, але здається що до Інст[итуту] Етногр[афії], а от де малюнки поділися - не пам'ятаю, а їх порядошно було. Добре, що Колосова видрукували, бо взагалі видрукувано про Кролевець було дуже, дуже мало. А виробництво надзвичайно характерне, а династія Риндіних дуже типова - з зовсім бідного кустаря, що за плечима у мішку свою продукцію розносив, до онука мільйонера типового «скупщика» в руках якого були вже сотні кустарів.

Знаєте, те, що було в мене написане про Д. М. я надіслала до Істор[ичного] муз[ею] - Сидоренко. Не знаю Ваших київських обставин, не знаю, чи гаразд зробила, мо[же] краще було надіслати до «фонду» в Інст[итут] Етногр[афії] та Мистецтвознавства]? Од нього повідомлення не мала. А надсилати до незнайомого т. Чужого, який просив мене про це - якось не наважилася.

З Колосом колись я була трохи знайома. Що надумав і написав - добре зробив. Здивувало мене трохи лише те, що література у нього не використувана, а може це такі правила в видавництві?

Цілком можливо, що у Вас буде Іван. Писав мені з Мінська, куди його на якісь збори запрошували. Писав, що якусь його роботу видрукували в Амстердамі, уже надіслали до Москви. І що до Києва теж завітає. Там теж якусь його роботу нагледіли.

Не знаю, як у Вас, а у нас вже здається повернуло на весну; отже через дорогу наш Ботсад Академії, куди мене охоче пускають, може трошки веселіше буде жити на світі.

Щиро, щиро бажаю Вам перш за все почувати себе як найкраще! Рада була б знати про Вас більше! Якщо побачите Колоса - моє привітання й йому. А з дівчат моїх нікого не зустрічаєте? Бувайте здорові!

18/ІІ-68. В[аша] Є. Спаська».

(ІР. НБУВ. Ф. 278. № 4104)

«Колосова». Очевидно йдеться про Сергія Григоровича Колоса (1888-1969) - українського мистецтвознавця, художника.

№ 19

1968, березня 29.

«29-ІІІ-68

Вельмишановний Степан Андрійович!

Як завжди, радію одержавши хоч і невеличкого листа від Вас... Все ж таки, як була, так і залишаюся усім моїм серцем там у Вас, в Києві, на Чернігівщині, на Десні! Як згадаю - сама не своя, - усе, усе мені любе! Недавно прокинулася - серце як не вискочить - бачила рожеві гречані поля уві сні. Краще не згадувати? А тут, як не намагалася, скільки не вкладала себе у все, що не доводилося робити і немало потрібного і добре робила, - як була, так і залишилася чужа!

Вчора приїхав син, Зовнішньо не в мене, а в когось з братів, може, навіть трохи в Івана, хоч русий, а не чорнявий. Був у Москві на з'їзді якомусь геологічному і заскочив до мене, спасибі. А чимсь подібний до мене - може ставленням до роботи, до людей взагалі. І у Москві роботу його кваліфікували «отлично»! Уявляєте собі, як мені це мило? Коли трапляється засумувати - пригадую, що хоч це зроблено як слід! А взагалі останні тижні й місяці навіть - вже ні на що не здатна. Не уявляю собі як це до Вас не попали записи про Д. М? У мене було так враження, що я за В[ашим] завданням і Ант[она] Хом[ича] Середи і писала. Куди ж він пристроїв той примірник? Рада, що Ви хвалите, що дала Сидоренко, якого не знаю так само, як і Чужого. До Інст[итуту] Фольк[лористики] Мистецтвознавства] Етногр[афії], де я зібрала декілька років тому мій «фонд» - чомусь нічого додавати у мене охоти нема. Напишіть по правді, якщо хочете, то перепишу спеціяльно для Вас! Бо писала од серця, а часу влітку у мене буде досить: по сонечку ходити мені заборонено суворо. Дівчата, мої приятельки, теж кажуть що так і треба була зробити, бо Сидоренко використає це якнайкраще. А проте, запитаю ще чи не було Мар[ії] Олександрівни] мого примірника - якщо був, попрошу передати Вам! До того ж не пам'ятаю, хто був за запрошенням небіжчика А[нтона] Х[омича] коли я приїздила до Києва і читала навіть чи не в кімнаті небіжчика Д. М. якийсь - групі людей?

Щодо мене - сподіваюся, що вже цими днями почну ходити до Ботсаду, проти якого мешкаю, на 2-3 години у великому капелюсі. І то розвага! Там якісь екзотичні водяні квіти треба доглядати і регістрірувати як вони себе почувають щодня? Хіба не цікаво?

Всім серцем бажаю Вам разом з весною зовсім одужати! Чекаю на відповідь - напишу спеціально для Вас з великою охотою. А до Києва -зокрема весною - на крилах би прилетіла! Уявить собі: не можу пригадати - на що мені потрібна була адреса Колоса!Усякого, усякого Вам доброго! Ваша Є. С.

Надіслала мені дружина небіжчика мого брата Василя Лід[ія] Ів[анівна] Спаська з Острога, де вона мешкає і працює (художниця) «Архітект[урно]-худож[ні] пам'ятки України» - «Острог», «Чернигів», «Новгород- Сіверськ[ий]», так я дійсно не можу налюбуватися їми! А скільки я не намагалася - так і не прижилася тут. Радію, що хоч син сюди 2-років попав і це для нього рідні місця і він їм потрібний - розшукав, розкопав, щось потрібне, а дружина й дівчатка його зовсім тутешні. І знаєте що у мене прямо свербить? Так і залишилося невідомим: дерево - висока різьба, змалку дивувала мене! Останнього різьбяра ніжинського, остання річ у мене - округла рамка «дубове листя», яку він робив мені ще до 1-ої Імперіалістичної] війни для Боттіче- лієвської Мадонни (а зараз ця рамка для фото Д. М.) не знаю, чи я Вам показувала? Дуже старий був! І він, і його батьки навіть іконостаси пишні і катедру до синагоги ніжинської різали. Звали його Семен Петрович Москвичов. Самого я його так і не бачила і ця рамка - його остання робота! Знайомий столяр, побачивши Мадонну, сказав: «Що ж це Ви, панночко, це треба - справжньому майстру дати!».

(ІР. НБУВ. Ф. 278. № 4106)

«Спаська з Острога». Л.І.Спаська (1990 - після 1997) - відома українська художниця. Більшу частину свого життя вона прожила в Острозі».

«Семен Петрович Москвичов» (сер. ХІХ ст. - ?) - ніжинський позолотник і різьбяр.

№ 20

1968, травня 8.

«8/V-68

Вельмишановний Степане Андрійовичу!

Дуже, дуже давно не писала Вам, так як і Ви мені! І нічого про Вас не знаю! Як святкували? Як почуваєте себе? Щодо мене, то я просто «ледаще». Здебільшого хворію або сумую і не знаю як жити на світі! Правда син мене в квітні забрав було до себе на свої шахти, але нічого путнього з цього не вийшло. Мені і там «стукнуло в голову» (чергова мізкова спазма...), а лікарів потрібних не водиться. От і довелося поспішаючи сюди вертатися. Ну й тут, хай йому біс, бронхіт причинився. Так стало сумно, та невесело жити на світі. Ще й весна якась не вірна, не весела. Одержала листа від Катер[ини] Ілл[івни] Білоцерківської і про Вас там згадує. Пише нібито Ви не бачили ніколи і не знали що там таке я написала про Д. М. Я дуже здивувалася; хоч пам'ять у мене ні на що не годна, проте щось мені мерещится (?), що саме за Вашим наказом я й писала? Але це нехай як буде! Бо за вимогою Сидоренка я не так давно спеціально йому для музею переписала й надіслала; він одержав. Що вони там мають робити - не знаю. І взагалі як Ви всі там живете, що у Вас нового? Не знаю щоб дала, щоб хоч одним оком глянути на Київ і на старих друзів! Так жити як я тут живу - дуже мені не подобається: то хворію, то не знаю куди себе подіти, що робити? Живу сама і сама собі не подобаюся - плутаю, гублю, забуваю, не знаю куди себе, на що саме пристроїти?

Сподіваюся, що в травні потеплішає і я може напрошуся ходити через дорогу до Ботсаду що-небудь там робити! Давно нічого про Вас не знаю, як почуваєте себе, що робите? Рада дуже буду, якщо надумаєте мені про свої справи хоч листівочку напишете?

На все добре!! З повагою. Є. С.».

(ІР. НБУВ. Ф. 278. № 4107)

№ 21

1968, червня 23.

«Велике-превелике спасибі Вам, вельмишановний Степане Андрійовичу за книжку, що Ви її мені надіслали!! У мене тут є тільки «Чернігів», «Остер», «Новгород-Сі- верський»... я на їх завжди дивлюся, облизуюсь. Так хочеться по тихій річці, хоч раз ще проїхати. Не знаю, чи писала Вам, що спробувала гостювати у сина в Центральному Казахстані, але одразу там захворіла і повернулася додому; добрий лікар попереджував, що таке може стати з-за тамтешнього клімату, занадто сухого для мене! Але і тут зараз така спека, що серед дня стараюся не виходити з дому. От і розумієте, яка радість кожна вісточка з рідних міст і мандрувати хоч по книжці!

Звичайно, якщо це без Вашого дозволу опубліковані Ваші фотографії і Ваші «положення» - це безсовісно, якщо Ви самі його двигали, на це - нічого не зробиш!

учень! Був у Вас Іван, писав мені, що дуже чекає Вашої рецензії на його «дукачі». Там на місці, якісь затримки все ж таки вийшли. А я хочу спитати у Вас поради: несподівано знайшла чернетки щоденників, які вела завжди виїжджаючи «на поле», ще за життя небіжчика Данила Михайловича. Чистовики я йому оддавала. Де вони я не знаю. Є там і про Кролевець, і про гончарів - Пузирів, і про німців-колоністів і т. ін. Чи треба це переписати, здати куди я здавала - т. Сидоренко - (куди між іншим він подівся?) з ним у нас була приязнь. Вам переписала б з охотою!

Так скучила за своїми містами, сиджу тут ні на що не гідна! Правда, може син таки збереться, його вже давно тягнуть у велике місто, а він, як і я, любить саме виробництво і не остання спиця там. Я його добре розумію, бо тут занадто увічливі сидять! От наскаржилася Вам!

Бувайте здорові, не хворійте! А мені треба видумати якусь справу. З пошаною Є. Спаська».

(ІР. НБУВ. Ф. 278. № 4112)

№ 22

1968, липня 12.

«12-VII-68

Як почуваєте себе, Степане Андрійовичу?! Мені це літо чомусь не легко дається,

занадто велика спека. Подорож моя до сина й онуків до Центрального] Казахстану далася мені не легко - ледве втекла і тут живу обережненько - намагаюся виходити з дому лише вранці й ввечері... Тому весь час якось невесело - не знаю куди себе подіти? Через дорогу Ботсад, там би мене охоче в оранжереях використовували - проте не наважуюся, маючи прецедент («швидку допомогу») і там спека!

Розковиряла тут якісь чернетки, якихось своїх щоденників з 1921-1926 рр. подорожі по Ніжинщині та Чернігівщині здебільшого. Чистовики теж десь можуть бути (повинні!) і на Чернігівщині (а може в архіві Д.М. (!), а де саме не пам'ятаю. От і надумала порадитися з Вами: чи не варто мені тут в спеку у затишку переписати все це набіло і надіслати. куди? - Додому! Тут воно нікому не потрібне.

Прошу Вашої поради куди саме? Чи не до Чернігівського музею? Бо я не пам'ятаю кому саме я чистовики передавала? А може найкраще Вам надіслати? Я наважуюся надіслати Вам назви записів, пробачте за нахабство!

№ 1 Ніжин 2/VIII 1921 - 8/ХІ 1921 Кахльові печі ніжинських майстрів -25 2/ІХ-1923

№ 2 Ичня 1923 26/VIII -29/VIII- іченські гончарі, кахлярі, печі -25 № 3 Ніжин 1923 30/ХІІ-5/І 1924 Ніжин - гончарі-кахольники,кахляні печі, цехові книжки, знамена

№ 4 Ніжин 1924 30/IV - 2/V 1924 Пасха. Будинок Чернова (печі).

№ 5 Чернігів 1924 16/V Музей (кахлі)

№ 6 Винниця 1924 31/V Щоденник

№ 7 Чернігів 1926 13/VII Щоденник

№ 8 Конотоп 1924 30/VII - 1/VIII 24 Щоденник № 9 Новгород-Сіверсь[кий] 1924 2/VIII - 5/VIII Щоденник № 10 Ніжин 30/IV -3/V 1924 Великдень - щоденник № 11 Чернігів 15/VII - 21VII 1926 Щоденник

№ 12 Козелець 10-12/VIII 1927 Кахльові печі в садибі і Покорщина.

Свого часу мабуть усе це я кудись комусь надсилала. Але чи все і кому саме - аж ніяк не пам'ятаю. Порадьте будь ласка. Може до Чернігівського музею? (Спочатку, звичайно, якщо схочете, то спочатку Вам ?) Чекатиму Вашої відповіді, бо дуже мені не подобається: сумно жити так зовсім нічого не роблячи! А після мене воно лише до печі піде! Не знаю як кому, а мені воно здається миле! Є. С.».

(ІР. НБУВ. Ф. 128. № 4110)

№ 23

1968, липня 15 і 21.

«15-УП-68

Вельмишановний Степане Андрійовичу!

Так давно про Вас нічого не знаю крім того, що писав брат. І Ви про мене давно забули! А може й у Вас це літо таке, як у нас? Мені здається, що такої спеки не можу пригадати! Да що? Листя жовтого по вулицях вже досить! І мені ця спека дається трудно, в день стараюся не виходити з дому... Да вже й листу жовтого досить!! І трудно, й якось сумно, й пусто. Ні до Ботсаду (через дорогу!), ні до музею, або карт[инної] гал[ереї], де для мене знайшлась будь-яка робота, - просто не наважуюся вдень виходити з дому!! Так що такого порожнього й самотнього літа зроду не було! Як Ви почуваєте себе? Щодо доброго у Вас? Правда брат, спасибі йому, згадував мені про Вас, коли був там у Вас, а тепер і він дуже рідко й мало пише навіть про свої справи.

21- VII-68.

Хочу запитати у Вас: завалялися тут у мене різні чернетки щоденників та записів про подорожі починаючи з 1923 р., які (я не пам'ятаю твердо!) здається здавала Данилу Михайловичу - різні мої щоденники про подорожі тощо. Мені вони ні до чого, да й переписати не важко, якщо про оригінали не відомо де вони? Да й взагалі, оскільки це здебільшого стосується до Чернігівщини, то чи не слід би надіслати до Чернігівського] музею? Не знаю хто там хазяйнує, знаю, що Вайнштейн зрадів би! Порадьте, будь ласка. Я б це з охотою зробила. Чекатиму на Вашу пораду. Не знай (так врукописі. - Ю.М.) й про приятельок своїх, теж щось давно не пишуть. Правда, на 930 р. Софії запрошення спасибі їм, надіслали ... Якби могла - неодмінно полетіла б! Ви, напевно, були там, як Вам все подобалося? Взагалі, що робите, як себе почуваєте? Не знаю щоб дала, якби змогла хоч одним оком глянути на Дніпро та Десну. Десну зроду любила більш за всіх річок! Чекатиму Вашої відповіді

Бувайте здорові! Ваша Є. С.».

(ІР. НБУВ. Ф. 128. № 4111)

№ 24

1968, серпня 5.

«Напевно Ви не уявляєте собі, як часто згадую я Вас, шановний Ст[епане] А[ндрійовичу]! І книжка Ваша у мене не сходить з столу! Шкодую лише, що про Ніжин малувато, а так весь час странствую по батьківщині і відпочиваю од цієї бісової спеки. Останній тиждень виходила з дому лише рано-рано, і лише зовсім ввечері, а дома вдень теж ні на що не здатна! Так що Вам слід їхати! Не знаю щоб дала, щоб на якомусь маленькому «Леві», або ще на якомусь пароплавчикові їхати по Десні кудись, хай і до Новгород-Сіверського. А робити тут нічого не здатна. Лише листи від добрих приятелів в радість. Іван з своїми збиратися на пароплавчикові «Гоголь» до Архангельська. І його знов просять приїхати щось додавати чи викидати з «Дукачей» у Київ; це вже занадто - два рази вже їздив. Так що тим часом ні на що не здатна! Бувайте здорові! 1000 раз спасибі! Є. С.».

(ІР. НБУВ. Ф. 278. № 4113. Листа написано на поштовій листівці. Адреси отримувача: «Киев 5, ул. Дмитрова д.6, кв. 27 Степану Андреевичу Таранущенко»; ...«Алма-Ата 70, ул. Тимирязева д. 53, кв. 35 Спасская Є.Ю.»)

№ 25

1968, жовтня 14.

«14-Х-68

Вельмишановний Степане Андрійовичу!

Дуже давно і сама не писала Вам і від Вас нічого не мала! Проте, цілком можливо, що спека цього року і Вам так докучала як мені? У нас 30о було звичайною температурою. Зараз це вже минуло і стала чудова, як завжди в Алма-Аті, осінь! Те, що варто було давно зробити - виконую, починаючи саме з листа цього до Вас - надсилаю Вам фото Данила Михайловича в рамочці «Дубове листя» - останній роботі останнього ніжинського різьбяра, про яку я згадую в тих спогадах, які надіслала на т. Сидоренко до Історичного музею, куди одночасно надсилаю і таке саме фото. Здається мені, що й саму річ варто заповідати і надіслати до Всеукраїнського] Іст[оричного] музею, моїм спадкоємцям? Проте, дуже прошу Вашої щирої поради! Фотограф подарував мені і негативи так що, якби були потрібні ще такі відбитки, можна їх зробити. Признаюся Вам, дуже рада була б мати і Ваше фото, бо і Вас, і ще декого з вченого люду вважаю за своїх приятелів і щирих вчителів та порадників, разом з Данилом Михайловичем, який за два дні до загибелі сам мені сказав, що вважає мене за свою ученицю найстараннішу (найкращу!) і сподівається, що я не зраджу його.. Було це! І я ще ніколи, нікому про це не говорила...

Була ще одна людина, яка так суворо до мене ставилася і вимагала від мене того, що я вважала цілком неможливим для себе. Це - С. І. Руденко, який примусив мене опрацювати величезну і зовсім занедбану збірку мідяних котлів. Зробила я і це - пам'ятаючи накази Л. М. ніколи не одкладати на завтра те, що треба і можна зробити сьогодні! Були правда добрі керівники ще й у Москві, в студентські часи, але без сумніву такого як Д. М. ніколи не було, ані до, ані після його загибелі. І нас п'ятеро було: М. Новицька, Н. Коцюбинська (що вже нема їх), Надійка Вендженовська (що хворіє на рак!), М.І. Вязмітіна, яку Ви знаєте, да я - (старе луб'я), якому скоро вже 77 років стукне. І всіх нас він вважав своїми справжніми учнями і всі ми намагалися, як тільки могли.

На все добре, вельмишановний Степане Андрійовичу! Чекатиму Вашої поради! З великою повагою Є. Сп[аська]».

(ІР. НБУВ. Ф. 128. № 4115)

о. Мицик Юрій Андрійович - доктор історичних наук, професор, головний науковий співробітник Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського Національної Академії наук України (м. Київ).

Размещено на Allbest.ru