Договірні відносини України у сфері енергетики

Размещено на http://www.allbest.ru/

Договірні відносини України у сфері енергетики

Р.Р. Дубае

З огляду на останні події на світових енергетичних ринках, а також на особливості забезпечення країни енергоносіями питання участі України у міжнародних енергетичних відносинах набуло надзвичайної ваги. У цій статті автором зроблена спроба проаналізувати стан реалізації Україною існуючих можливостей щодо участі у зазначених відносинах, а також визначити можливості впливу на їхній розвиток. “Вирішення Україною, як і будь-якою іншою державою, важливих соціально-економічних, політичних та інших завдань практично неможливе без її участі у міжнародному економічному співробітництві, в діяльності міжнародних організацій без урахування світового досвіду, досвіду становлення і розвитку окремих країн. З огляду на це участь нашої держави у міжнародному співробітництві, зокрема і в міжнародному економічному співробітництві, на основі норм і принципів міжнародного права є досить важливою” [13, 311].

Розглядаючи Україну як учасника міжнародних енергетичних відносин слід виділити три аспекти такої участі: фізичне переміщення енергоносіїв та енергії, міжнародні енергетичні договори та угоди, а також міжнародні енергетичні та інші організації. При цьому досить важко виділити пріоритетну або ж більш важливу сферу, оскільки всі вони є пов'язаними та взаємозалежними. На перший погляд, первинними виступають саме міжнародні енергетичні договори, без укладення яких здійснення будь-яких операцій з енергоносіями видається неможливим. З іншого боку, укладенню міжнародних угод у сфері енергетики часто передує складна і напружена робота, у тому числі у відповідних міжнародних організаціях. Не слід, однак, забувати й про те, що на момент виникнення держави Україна як суб'єкта міжнародного права фізичні переміщення енергоносіїв (природного газу та нафти) по її території здійснювалося без відповідних міждержавних угод, які було укладено post-factum.

Основним предметом розгляду цієї статті є аналіз участі України у міжнародних енергетичних відносинах через механізми міжнародних угод у сфері енергетики та міжнародних організаціях у цій сфері. Здійснюючи такий аналіз необхідно керуватися кінцевими цілями та завданнями подібної участі країни в міжнародних енергетичних відносинах, а також враховувати наявний потенціал енергетики України.

Частково пріоритети розвитку енергетики України, у тому числі у розрізі її взаємодії з міжнародними енергетичними ринками, знайшли своє відображення в Енергетичній стратегії України на період до 2030 р. (далі -- Стратегія) [10], цілями якої визначено створення умов для забезпечення постійного та якісного забезпечення споживачів енергоресурсами, їх ефективне та екологічно безпечне використання, підвищення рівня енергетичної безпеки держави тощо. Враховуючи відсутність інших, визначених законодавчо цілей та завдань ПЕК України, здійснення оцінки ефективності участі України у міжнародних організаціях та договорах у сфері енергетики здійснюватиметься на основі завдань, визначених Стратегією.

Перед тим як розпочати аналіз міжнародно-правових аспектів слід зазначити, що паливно-енергетичний комплекс України є одним з найдавніших у світі і бере свій початок ще у 19 столітті. Так, у 1887 р. на території сучасного Закарпаття видобували нафту з свердловин, а перший колодязь для видобування нафти був викопаний у 1786 р. [19, 64]. Натомість перше газове родовище та перший газопровід ДашаваСтрий були введені в експлуатацію понад 75 років тому” [16, 600]. Характеризуючи сьогоднішній статус енергетики України у світлі взаємодії з міжнародними ринками слід виділити три аспекти. По-перше, Україна є найбільшою країною, через яку здійснюється транзит енергоносіїв (насамперед російських) у напрямку Центральної та Західної Європи [9; 14]. По-друге, за загальними обсягами споживання енергетичних ресурсів (здебільшого імпортованих) ПЕК України є одним з найбільших у Європі, однак ефективність їх використання для виробництва одиниці продукції у 3-5 разів менша ніж у розвинутих країнах [15]. По-третє, значна зношеність основних фондів в енергетиці, відновлення та розвиток яких потребують вкладення понад 130 мільярдів доларів США до 2030 р. [10]. Наведені характеристики дають можливість сформулювати додаткові завдання, які повстають перед Україною, як учасником міжнародних енергетичних відносин, а саме: збереження та розвиток транзитного потенціалу країни, підвищення ефективності використання енергетичних ресурсів, що у свою чергу сприятиме зменшенню залежності від зовнішніх постачальників та сприятиме посиленню енергетичної безпеки країни, а також залучення значних інвестицій у відновлення та розвиток енергетичної інфраструктури.

Наявність описаних проблем, а також інтеграція енергетики України у міжнародні енергетичні відносини вимагає їх відповідного правового регулювання. Ключовими елементами зазначеного регулювання виступають міжнародні договори приватного та публічного характеру, а також національне енергетичне законодавство. Так, міжнародні публічні договори повинні визначати загальні засади та принципи правового регулювання енергетичних відносин. Національне законодавство повинно містити безпосередні механізми реалізації зазначених принципів. Натомість міжнародно-приватні договори повинні виступати безпосереднім регулятором відносин між конкретними суб'єктами приватного права в енергетиці, відображаючи певні особливості регульованих відносин. При цьому надважливого значення набуває питання ефективної взаємодії визначених компонентів та утворення ними цілісної та комплексної системи чітких, однозначних правил гри в енергетичному секторі.

На цей час Україна бере участь у ряді міжнародних договорів у сфері енергетики. Серед багатосторонніх договорів слід виділити ДЕХ, а також численні міжнародні договори у сфері використання ядерної енергії. Важливе значення для правового регулювання відносини у сфері енергетики мають ратифіковані Україною міжнародні договори у сфері захисту навколишнього середовища, такі як Рамкова Конвенція про зміну клімату та Кіотський протокол. Частково положення щодо енергетики містяться у дво та багатосторонніх договорах України про співпрацю. Крім того, до міжнародних договорів у сфері енергетики слід віднести договори про участь у міжнародних енергетичних організаціях та приєднання до міжнародних енергетичних проектів. До цієї групи слід віднести договори про створення ГУАМ, Організації Чорноморського Економічного співробітництва, а також участі у таких міжнародних проектах як ІНОГЕЙТ та TRACECA. Окрему групу міжнародних договорів складають переважно двосторонні міжурядові договори, що визначають умови поставки, транспортування та транзиту окремих видів енергоносіїв, таких як нафта, природний газ, електроенергія, та укладені на їх підставі відповідні договори між суб'єктами приватного права. Останні хоч і не є міжнародними договорами України, однак вони укладені на виконання міжнародних зобов'язань країни, а тому їх розгляд та аналіз є важливим для розуміння процесу виконання таких зобов'язань.

Найвагомішим прикладом активної участі України у міжнародних енергетичних процесах стало приєднання до ДЕХ, ратифікованого Верховною Радою України 6 лютого 1998 р. [3, 150]. Відповідно до положень Конституції України ДЕХ став частиною українського законодавства з моменту його ратифікації. Крім того, його положення мають пріоритет у застосуванні порівняно з положеннями інших актів законодавства України (ст. 9). Це підтверджується і положеннями національного енергетичного законодавства, зокрема, ст. 29 Закону України “Про електроенергетику” від 16 жовтня 1997 р. [1, 1], ст. 52 Закону України “Про нафту і газ” від 12 липня 2001 р. [2, 262] тощо. Важлива особливість ДЕХ полягає у тому, що його положення регулюють не лише виключно “енергетичні відносини”, а й інші групи суспільних відносин, пов'язаних із торгівлею, заохоченням та захистом інвестицій і конкуренції, свободою транзиту, передачею технологій, доступом до капіталу, екологічними аспектами, оподаткуванням, вирішенням спорів тощо. Пріоритетність положень ДЕХ над національним законодавством, широка сфера застосування разом із наявністю ряду жорстких зобов'язань дозволяють розглядати договір як ключовий інструмент, імплементація положень якого дасть можливість енергетиці України ефективніше інтегруватися у міжнародні енергетичні ринки, зокрема через створення прозорих та стабільних правил гри в енергетичному та суміжному секторах економіки.

Враховуючи обсяги транзиту енергоносіїв територією України, особливе значення мають зобов'язання ДЕХ у сфері транзиту. Відповідно до Договору договірна сторона повинна вживати необхідних заходів для полегшення транзиту ЕМП відповідно до принципу свободи транзиту незалежно від походження, місця призначення чи власника таких ЕМП і без дискримінаційних тарифів, що базуються на таких відмінностях, а також без надмірних затримок, обмежень чи зборів (ст. 7(1)). Крім того, країна, через територію якої здійснюється транзит ЕМП, не повинна припиняти або обмежувати такий транзит у разі виникнення спору щодо будь-якого питання, пов'язаного з таким транзитом (ст. 7(6)). Оскільки питання транзиту є важливим як для споживачів енергоресурсів у Європі, так і для Росії, як одного з основних її постачальників, а транзитні положення ДЕХ мають загальний характер, Конференцією ДЕХ було прийнято рішення про розробку Транзитного протоколу ДЕХ. “Його метою є розробка загальноприйнятих правових принципів транзитних (тобто таких, що перетинають як мінімум два національні кордони) потоків енергетичних матеріалів та продуктів, які забезпечують прийнятні для різних сторін умови транзиту. Він покликаний конкретизувати положення ст. 7 (Транзит) і пов'язані з нею статті ДЕХ, стосовно трактування яких у договірних сторін виникали чи могли виникнути суперечки” [12]. Для України розробка та ратифікація учасниками ДЕХ та, насамперед, Росією є вкрай важливою, оскільки відкриє можливості для здійснення прямих поставок енергоносіїв з каспійського регіону транзитом через російську територію. При цьому умови транзиту не можуть бути гіршими від умов, на яких здійснюється транзит російських енергоносіїв територією України. Таким чином, ключовою умовою ефективності ДЕХ для України є його ратифікація РФ, що надасть Україні доступ до транзитних трубопроводів РФ та, відповідно, до каспійських енергоресурсів. Крім того, така ратифікація створить умови для переведення міжурядових договорів у правову площину і зменшить можливості для використання у подібних переговорах “позиції сили”.

Враховуючи вищевикладене, вкрай важливо, щоб Україна брала активну участь у переговорному процесі, з метою захисту своїх національних інтересів у сфері транзиту енергоносіїв. У цьому плані важливим є приєднання України до ініціатив європейських політиків щодо вироблення єдиної енергетичної політики ЄС [18]. Крім того, існуючий досвід з розробки положень Транзитного протоколу доцільно використати при створенні відповідного законодавства України.

До важливих міжнародних договорів, які можуть мати істотний вплив на енергетичну галузь є Кіотський Протокол до Рамкової Конвенції Організації Об'єднаних Націй про зміну клімату, ратифікований Україною 4 лютого 2004 р. [4]. Метою Протоколу є скорочення викидів в атмосферу парникових газів, створених у результаті діяльності людини, з тим, щоб зупинити або сповільнити процес глобального потепління клімату планети. За прогнозами фахівців, “Україна, враховуючи всі обмеження на продаж емісійних квот, могла б їх продавати у розмірі приблизно 148 млн. т. СО2-еквівалента. При прогнозованій ціні 5 доларів США за 1 т. це дорівнюватиме приблизно 740 млн. доларів США щорічно потягом 2008-2010 рр.” [4]. Враховуючи рівень впливу енергетики на навколишнє середовище, основну суму інвестицій буде спрямовано саме на об'єкти галузі. При цьому порядок їх реалізації визначатиметься ДЕХ, а бажання іноземних інвесторів здійснювати такі інвестиції, значною мірою залежатиме від дотримання Україною положень ДЕХ. Таким чином, можна прогнозувати тісну взаємодію міжнародних зобов'язань України, що передбачені Кіотським Протоколом, та екологічних і інших зобов'язань, передбачених ДЕХ.

Окрему групу міжнародних договірних відносин України у сфері енергетики складають договори щодо співпраці в енергетичному секторі, поставок нафти і газу, транзиту зазначених енергоносіїв територією України, забезпечення роботи трубопроводів тощо. Як правило, зазначені договори укладаються на двосторонній, інколи на багатосторонній основі. Основна їх частина укладена з Російською Федерацією, яка виступає найбільшим постачальником нафти і газ в Україну, а також здійснює значні транзитні поставки енергоносіїв у Європу через її територію. Прикладами таких договорів є: Угода між Урядом України і Урядом Російської Федерації про взаємодію під час експлуатації магістральних нафтопродуктопроводів від 26 липня 1995 р., ратифікована Україною 2 липня 1999 р. [6, 1267], Угода між Кабінетом Міністрів України і Урядом Російської Федерації про гарантії транзиту російського природного газу територією України від 22 грудня 2000 р., ратифікована Україною 15 листопада 2001 р. [7], Угода між Урядом України і Урядом Республіки Казахстан про принципи співробітництва в нафтогазових галузях від 9 липня 1996 р., ратифікований Україною 21 листопада 1997 р. [5, 46], багатостороння Угода країн СНД про проведення узгодженої політики в галузі транзиту природного газу від 3 листопада 1995 р., ратифікована Україною 18 грудня 1996 р. [8, 68] та інші.

Усі зазначені угоди містять досить типовий набір положень, які стосуються загальних зобов'язань не вживати односторонніх заходів, які б могли вплинути на виконання сторонами положень відповідної угоди, зобов'язань вживати необхідних заходів щодо забезпечення основних положень угоди, як-от: обов'язок забезпечувати здійснення безперешкодного транзиту, здійснювати вчасну оплату поставлених енергоносіїв, вживати належних заходів для забезпечення стійкої роботи трубопроводів тощо. Як видно із наведених формулювань, зобов'язання не є достатньо чітко визначеними і охоплюють широкий спектр дій, які можуть трактуватися як порушення відповідних зобов'язань. У зв'язку з цим існує велика ймовірність виникнення спорів щодо застосування подібних положень. При цьому практично всі вищеописані енергетичні угоди України основним механізмом вирішення спорів, що виникають у зв'язку з тлумаченням або застосуванням їх положень, визначають проведення переговорів і консультацій між зацікавленими сторонами. Процедура, тривалість проведення таких переговорів як і відповідальність сторін за зловживання переговорним процесом, роблять такий спосіб мало ефективним. Крім того, використання у положеннях про вирішення спорів формулювання “іншим прийнятним для сторін способом” означає фактичну безальтернативність переговорів як засобу вирішення спорів, оскільки будь-який інший спосіб може бути відхилений іншою стороною на основі його неприйнятності. Зазначена невизначеність договірних положень створила передумови для припинення Росією подачі природного газу у січні 2005 р. на територію України, що у свою чергу призвело до недоотримання законтрактованих обсягів газу споживачами у Західній Європі [17]. Додатковою можливістю для таких дій з боку Росії є її відмова від ратифікації ДЕХ, що унеможливлює вжиття достатньо ефективних заходів, передбачених Договором, до подібних неправомірних дій.

Ще однією особливістю розглядуваних договорів є те, що обов'язок їх безпосереднього виконання як правило покладається на суб'єктів приватного права, а саме -- на господарюючі суб'єкти договірних сторін. Так, відповідно до Угоди між Кабінетом Міністрів України і Урядом Російської Федерації про гарантії транзиту російського природного газу територією України сторони визначають уповноважених операторів, які діють від імені договірних сторін.

Остаточно питання поставок природного газу в Україну віднесено до компетенції суб'єктів приватного права відповідно до угоди про врегулювання відносин у газовій сфері, підписаної 4 січня 2006 р. між НАК “Нафтобаз України”, ВАТ “Газпром” і компанією “РосУкрЕнерго АГ”, яка викликала цілий ряд неоднозначних політичних і експертних оцінок [11]. Аналогічним чином вирішено питання поставок природного газу і в 2007 р. Оскільки зазначені угоди укладені між підприємствами, то їх умови не підлягають офіційному оприлюдненню у зв'язку з комерційною таємницею. При цьому слід зазначити, що міжурядові угоди у цій сфері продовжують діяти, однак держава в особі відповідних органів самоусунулася від їх виконання.

Як видно із вищевикладеного, Україна є учасником багатьох міжнародних багато та двосторонніх угод у сфері енергетики, що створює видимість активної участі у міжнародних енергетичних відносинах. На жаль, реалізація подібних можливостей, що випливають із зазначеної участі, є вкрай незначною. Показовим є приклад Договору до Енергетичної Хартії, ратифікованого Україною понад 9 років тому. До цього часу міжнародні зобов'язання, передбачені цим договором, не знайшли свого відображення у національному законодавстві. Більше того, несистемний та лобістський підхід до прийняття нормативно-правових актів у сфері енергетики призвів до виникнення протиріч між положеннями ДЕХ та національним законодавством.

Окремо слід відзначити порядок укладення двосторонніх енергетичних угод, які через відсутність офіційного оприлюднення, важко оцінити на відповідність як існуючим міжнародним зобов'язанням, так і положенням національного законодавства. Існування трьох практично незалежних один від одного сегментів регулювання енергетичних відносин в Україні не сприяє відстоюванню національних інтересів у цій сфері і є одним з істотних факторів втрати країною можливостей забезпечення власної енергетичної безпеки, яку на сьогоднішній час можна сміливо віднести до ключових ознак міжнародної правосуб'єктності будь-якої держави.

енергетичний міжнародний газовий енергоносій

Список літератури

1. Закон України “Про електроенергетику” від 16 жовтня 1997 р. // Відомості Верховної Ради України. -- 1998, № 1. -- Ст. 1.

2. Закон України “Про нафту і газ” від 12 липня 2001 р. // Відомості Верховної Ради України. № 1. -- Ст. 262.

3. Закон України “Про ратифікацію Договору до Енергетичної Хартії та Протоколу до Енергетичної Хартії з питань енергетичної ефективності і суміжних екологічних аспектів” від 6 лютого 1998 р., № 89/98-ВР // Відомості Верховної Ради України. -- 1998, № 26. -- С.т 150.

4. Закон України “Про ратифікацію Кіотського Протоколу до Рамкової Конвенції ООН про зміну клімату” від 4 лютого 2004 року, № 140-IV // Урядовий кур'єр. -- 10.03.2004, № 45.

5. Закон України “Про ратифікацію Угоди між Урядом України і Урядом Республіки Казахстан про принципи співробітництва в нафтогазових галузях” від 21 листопада 1997 р., № 668/97-ВР // Відомості Верховної Ради України. -- 1998, № 11-12. -- Ст. 46.

6. Закон України “Про ратифікацію Угоди між Урядом України і Урядом Російської Федерації про взаємодію під час експлуатації магістральних нафтопродуктопроводів” від

7. липня 1999 р., № 820-XIV // Офіційний вісник України. -- 1999, № 27.

8. Закон України “Про ратифікацію Угоди між Кабінетом Міністрів України і Урядом Російської Федерації про гарантії транзиту російського природного газу територією України” від 15 листопада 2001 р., № 2796-111 // Урядовий кур'єр. -- 13.12.2001, № 232.

9. Закон України “Про ратифікацію Угоди про проведення узгодженої політики в галузі транзиту природного газу” від 18 грудня 1996 р., № 615/96-ВР // Відомості Верховної Ради України. -- 1997, № 9. -- Ст. 68.

10. Розпорядження Кабінету Міністрів України “Про затвердження Концепції державної політики у сфері постачання та транзиту сирої нафти” від 5 квітня 2002 р. № 187-р Київ // Офіційний вісник України. -- 2002, № 15 -- Ст. 820.

11. Розпорядження Кабінету Міністрів України “Про схвалення Енергетичної стратегії України на період до 2030 року” від 15 березня 2006, № 145-р.

12. Єрьоменко А. Захід сонця вручну // Дзеркало тижня. -- № 2 (581), 21-27 січня 2006 р. Див. на: http://www.zn.kiev.ua/nn/show/581/52377/

13. Конопляник А. Три вопроса по протоколу. Протокол по транзиту к Договору Энергетической Хартии: проблемы, вызывающие озабоченность России и возможные пути их решения // Нефтегазовая вертикаль. -- 2002. -- № 16.

14. Опришко В. Ф. Міжнародне економічне право: Підручник. -- Видання друге, перероблене і доповнене. -- К.: КнЕУ, 2003.

15. Руднік А.А. Газотранспортна система ДК “Укртрансгаз”: надійність і безпека транспортування газу // Вісник національної газової спілки України. -- 2003, № 1.

16. Суходоля О. Адаптація законодавства України до нормативів ЄС у сфері енергозбереження // Національна безпека і оборона. -- 2002. -- № 9.

17. Трубопровідний транспорт газу / М.П. Ковалко, В.Я. Грудз, В.Б. Михалків, Д.Ф. Тимків, Л.С. Шлапак, О.М. Ковалко; за ред. М.П. Ковалка. -- Київ: Агентство з раціонального використання енергії та екології, 2002.

18. An Energetic Bully // The Washington Post. -- August 23, 2006. -- P. A14. Детальніше див. на: http://www.washingtonpost.com/wp-dyn/content/article/2006/08/22/AR2006082201248. html

19. Mortishead C. Is talk of a Mr. Energy just hot air? // The Times. -- September 27, 2006. Детальніше див. на: http://www.timesonline.co.uk/article/0,,630-2376352.html

20. Yergin Daniel. The Prize: the epic quest for oil, money, and power. -- New York. -- 1992. -- Р. 64.РЕЗЮМЕ

Размещено на Allbest.ru