Діяльність міжнародних організацій у справах біженців у країнах Західної Європи (20-90-ті роки ХХ ст.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

07.00.02 - Всесвітня історія

Діяльність міжнародних організацій у справах біженців у країнах Західної Європи (20-90-ті роки ХХ ст.)

Міхасюта Олександра Вікторівна

Чернівці - 2006

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі історії нового та новітнього часу Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича Міністерства науки і освіти України

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор Сич Олександр Іванович, Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, завідувач кафедри історії нового та новітнього часу, професор

Офіційні опоненти:

доктор історичних наук, професор Троян Сергій Станіславович, Рівненський інститут слов'янознавства Київського славістичного університету, завідувач кафедри міжнародних відносин і країнознавства, професор

кандидат історичних наук, доцент Ореховський Вадим Олегович, Чернівецький торговельно-економічний інститут Київського національного торговельно-економічного університету, кафедра соціально-економічних наук, доцент

Провідна установа: Донецький національний університет (м. Донецьк)

Учений секретар спеціалізованої вченої ради Т.Я. Лупул

Анотація

Міхасюта О.В. Діяльність міжнародних організацій у справах біженців у країнах Західної Європи (20-90-ті роки ХХ ст.). - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук зі спеціальності 07.00.02 - всесвітня історія. - Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича. - Чернівці, 2006.

У дисертації аналізується стан дослідження теми у вітчизняній та зарубіжній історіографії, висвітлюються найважливіші правові аспекти проблеми біженців. Автором окреслено й класифіковано чинники біженства до Західної Європи в минулому столітті, аргументовано актуальність питання біженців в західноєвропейському суспільстві. На широкій джерельній базі доведена ключова роль у врегулюванні зазначеної проблеми міжнародних організацій у справах біженців, комплексно досліджено та обґрунтовано основні етапи міжнародного співробітництва з розв'язання проблеми біженства. Водночас у роботі простежено вплив провідних держав Західної Європи на складний процес формування сучасної міжнародно-правової системи захисту прав біженців, з'ясовано характер та особливості їх співпраці зі спеціальними міжнародними організаціями впродовж ХХ ст.

Ключові слова: біженці, організації у справах біженців, Західна Європа, притулок, міжнародне співробітництво, Ліга націй, Організація Об'єднаних Націй, Верховний Комісар у справах біженців, „гармонізація”.

Аннотация

Михасюта А.В. Деятельность международных организаций по делам беженцев в странах Западной Европы (20-90-е годы ХХ ст.). - Рукопись.

Диссертация на соискание учёной степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.02 - всемирная история. - Черновицкий национальный университет имени Юрия Федьковича. - Черновцы, 2006.

В диссертации осуществлён анализ состояния изучения темы в отечественной и зарубежной историографии, освещаются наиболее важные правовые аспекты вопроса беженцев, в частности, раскрывается развитие подходов к определению понятия “беженец”. В качестве аргументирования актуальности проблемы беженцев в западноевропейском обществе обозначены факторы и источники беженства в Западную Европу, сделана попытка их классификации.

Основываясь на документальных материалах, автор исследует место международных организаций по делам беженцев в урегулировании вышеупомянутой проблемы, последовательно доказывая их ведущую роль в этом сложном и продолжительном процессе. В работе предложена периодизация деятельности международных организаций на три этапа. Первый охватывает деятельность учреждений Лиги наций в 1920-1930-е годы. В это время были разработаны фундаментальные основы правового статуса беженцев, введено первое определение понятия "беженец". Второй этап (конец 1930-х - начало 1950-х годов) связан с функционированием Межправительственного комитета по делам беженцев, Администрации по вопросам помощи и послевоенного развития ООН, а также Международной организации по делам беженцев. Этот период был обозначен необходимостью решения проблемы лиц, перемещенных в результате Второй мировой войны, а также послевоенных беженцев, характеризовался переходом от принудительной репатриации к практике расселения беженцев в третьих странах. В 1951 г. международное сотрудничество по урегулированию проблемы беженцев возглавило Управление Верховного комиссара по делам беженцев ООН (УВКБ ООН), которое и сегодня оказывает помощь наиболее незащищенным категориям мигрантов (третий этап). Структура и методы деятельности УВКБ ООН совершенствовались по мере урегулирования очередных кризисов в разных регионах мира, которые сопровождались появлением большого количества беженцев.

В контексте комплексного изучения становления и деятельности указанных учреждений обозначены как их достижения, так и некоторые спорные моменты, подчёркивается эволюционный характер развития международных организаций.

Одновременно в диссертации акцентируется внимание на участии в решении проблем беженцев западноевропейских государств. Автором прослежен длительный, не лишённый трудностей и противоречий, однако в целом конструктивный путь сотрудничества стран Западной Европы и международных организаций по делам беженцев, результатом которого стало создание эффективной международно-правовой системы защиты прав беженцев.

Ключевые слова: беженцы, организации по делам беженцев, Западная Европа, убежище, международное сотрудничество, Лига наций, Организация Объединенных наций, Верховный комиссар по делам беженцев, „гармонизация”.

Summary

Mikhasiuta O.V. The Activity of International Refugees Organizations in the Countries of Western Europe (1920 - 1990s). - Manuscript.

Thesis for Scholarly degree of the Candidate of Sciences in History. Specialty 07.00.02 - World History. - Yu. Fedkovych Chernivtsi National University - Chernivtsi, 2006.

The dissertation analyses the level of research of problem in Ukrainian and foreign historiography, elucidates the most essential legal aspects of refugees question. The author outlines and classifies the factors of refugees to Western Europe in the previous century, proves the urgency of the problem of refugees for the Western European society. On the wide number of sources the author proves the key part of international refugees' organizations in solving the mentioned problem, analyzes the basic stages in the evolution of international cooperation concerning the problem of refugees. Simultaneously the influence of the leading Western European countries on the complex process of forming the modern international legal system for protecting the rights of refugees is studied in dissertation, the character and peculiarities of their cooperation with special organization during the XX century are also elucidated by the author.

Key words: refugees, refugees organizations, Western Europe, asylum, international cooperation, League of Nations, United Nations Organization, High Commissioner for refugees, harmonization.

1. Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Вимушена міграція стала сумною, проте невід'ємною складовою двадцятого століття, яке зарубіжні історики та письменники „охрестили” в своїх працях як „століття вигнанців, шукачів притулку”, „століття біженців”. Поряд з поняттям „біженці” на Заході досить часто використовувався термін „вирвані з корінням” (англ. - “uprooted”), який досить влучно відображає саму суть явища біженства, позначаючи осіб, які з ряду причин, але обов'язково всупереч власній волі, змушені були на тривалий час або назавжди залишити свою батьківщину та шукати притулку на чужині. Відсутність правового захисту біженців з боку національних держав обумовила перенесення відповідальності за їх долю на міжнародну спільноту. Вперше це сталося 85 років тому, коли в межах Ліги націй було засновано перший Верховний комісаріат у справах біженців.

Однак невпинний приплив біженців до окремих регіонів світу, зокрема до індустріальних держав Західної Європи, продовжує вимагати як від міжнародного співтовариства, так і від національних урядів постійного вдосконалення законодавчої бази, перегляду традиційних методів розв'язання вищезазначеної проблеми, а також потребує всебічного аналізу різноманітних аспектів цього явища як у загальносвітовому масштабі, так і на регіональному та внутрішньодержавному рівнях.

У 1990-х рр. з проблемою біженства зіткнулася й Україна, яка щороку ставала транзитною територією для тисяч шукачів притулку з Російської Федерації та країн Третього світу, що намагалися дістатися Західної Європи. Важливим аспектом врегулювання цієї проблеми стало приєднання нашої держави до міжнародного співробітництва з її розв'язання. Так, у 1993 р. Україна прийняла перший закон „Про біженців”, 1994 року було відкрито українське представництво Управління Верховного комісара у справах біженців ООН, а у 2002рр. наша держава приєдналася до базових документів ООН з прав цієї категорії мігрантів.

З огляду на перші кроки у сфері врегулювання проблеми біженців в Україні, досвід міжнародної співпраці з розв'язання даної проблеми в її історичному контексті може стати в нагоді українським гуманітарним товариствам та урядовим установам, які займаються проблемами біженства в нашій державі. Особливо корисним у цьому сенсі, на наш погляд, є звернення до практики західноєвропейських держав, які вже більше вісімдесяти років активно співпрацюють зі спеціальними міжнародними організаціями.

Однак, зазначимо, що основна увага українських істориків зосереджена переважно на дослідженні національних особливостей біженства, тоді як розгляд міжнародної складової цього феномену залишається привілеєм правознавців. Така ситуація повинна бути виправлена, оскільки у зв'язку з визначенням в Україні зовнішньополітичного курсу на європейську інтеграцію постала необхідність всебічного історичного осмислення сучасних напрямків міжнародного співробітництва, зокрема тих, що стосуються розв'язання однієї з найактуальніших проблем ХХ століття - проблеми біженців.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане в рамках комплексної наукової теми „Актуальні проблеми історії нового та новітнього часу країн Західної Європи та Північної Америки”, яка розробляється кафедрою історії нового та новітнього часу Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича.

Мета і завдання дослідження. З огляду на актуальність і ступінь наукової розробки теми автором поставлено за мету проаналізувати основні етапи діяльності міжнародних організацій у справах біженців і визначити особливості цієї діяльності в країнах Західної Європи.

Для досягнення поставленої мети обрані такі завдання:

оцінити ступінь наукової розробки теми;

окреслити базові поняття міжнародного гуманітарного права, що стосуються біженства;

висвітлити та класифікувати причини та джерела біженства до західноєвропейських держав упродовж ХХ ст.;

розкрити роль Ліги націй у формуванні міжнародного співробітництва з розв'язання питання біженства;

охарактеризувати діяльність міжнародних організацій з урегулювання вказаної проблеми в роки Другої світової війни та в перші повоєнні роки;

з'ясувати місце Управління Верховного комісара у справах біженців ООН (УВКБ ООН) у процесі розв'язання питання біженців у другій половині ХХ століття;

дослідити участь провідних держав Західної Європи в діяльності міжнародних організацій у справах біженців.

Об'єктом дослідження є феномен біженства на європейському континенті.

Предмет дослідження - діяльність міжнародних організацій у справах біженців у країнах Західної Європи.

Методи дослідження ґрунтуються на принципах історизму, наукової об'єктивності та діалектичного розуміння історичного процесу. Відповідно до поставленої мети та завдань автором використовувалися загальнонаукові методи (аналізу, синтезу, класифікації), міждисциплінарні (статистичний метод), а також спеціально-історичні (проблемно-хронологічний, історично-порівняльний, ретроспективний та діахронний методи).

Хронологічні рамки дослідження охоплюють 1921-1999 роки. Нижня межа зумовлена заснуванням у 1921 р. першої міжнародної установи у справах біженців - Верховного комісаріату Ліги націй, а верхня пояснюється визначенням курсу на впровадження спільної західноєвропейської політики у сфері надання притулку, що сталося на саміті ЄС в Тампере.

Географічні межі дисертаційної роботи мають два основних виміри. Перший пов'язаний з територією держав Західної Європи, які були одними з провідних країн притулку біженців та водночас здійснювали суттєвий вплив на становлення та діяльність спеціальних міжнародних установ. Зазначимо, що в нашому розумінні поняття „Західна Європа” асоціюється з державами ліберально-демократичних традицій. Другий вимір стосується теренів цілого європейського континенту, оскільки саме деякі держави Європи тривалий час були основним джерелом біженства до західноєвропейських країн.

Наукова новизна одержаних результатів полягає, в першу чергу, в постановці самої проблеми, яка ще не була об'єктом спеціального вивчення та висвітлення. Водночас у дисертації:

вперше у вітчизняній історіографії предметом дослідження визначено діяльність міжнародних організацій у справах біженців у їх історичному розвитку;

узагальнено результати досліджень низки зарубіжних фахівців з проблеми біженства;

проаналізовано та класифіковано причини й джерела біженства до Західної Європи впродовж минулого століття, визначено національний склад біженців;

розкрито основні напрямки міжнародної співпраці з урегулювання досліджуваної проблеми в країнах Західної Європи;

окреслені досягнення і недоліки діяльності міжнародних організацій;

на основі широкої джерельної бази з'ясовано вплив урядів західноєвропейських держав на формування та розвиток спеціальних міжнародних організацій;

підсумовано особливості розвитку західноєвропейської політики у сфері надання притулку.

Практичне значення одержаних результатів вбачається у можливості використання наведених у дисертації матеріалів для подальшого вивчення різних аспектів явища біженства у загальних працях зі всесвітньої історії, історії міжнародних відносин, міжнародних організацій тощо. Результати дослідження можуть бути використані також у навчальному процесі у вищих навчальних закладах при підготовці лекційних курсів „Сучасна історія країн Західної Європи та Північної Америки”, „Історія міжнародних відносин”, а також при розробці спецкурсів, методичних посібників, навчальних програм. Певний інтерес матеріали дисертації можуть представляти для науково-просвітницької роботи членами гуманітарних організацій, для практичної діяльності державних установ, що працюють з мігрантами, а також для всіх, хто цікавиться актуальними проблемами двадцятого століття.

Апробація результатів дисертації здійснена в результаті її обговорення на кафедрі історії нового та новітнього часу Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, а також під час виступів на V Міжнародній науковій конференції студентів та молодих вчених „Історія і політика у кількісних вимірах” (Донецьк, травень 2004рр.), на науковому семінарі, присвяченому 60-річчю завершення Другої світової війни та Перемоги радянського народу у Великій Вітчизняній війні (Чернівці, 20рквітня 2005 р.) та на ІV Міжнародній науково-теоретичній конференції „Соціально-економічні, політичні та культурні оцінки і прогнози на рубежі двох тисячоліть” (Тернопіль, березень 2006 р.).

Публікації. Зміст дисертації розкрито у семи публікаціях, що надруковані у наукових збірниках, шість з них - у фахових виданнях з історичних наук, які входять до переліку ВАК України.

Структура дисертації. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, поділених на підрозділи, висновків, списку використаних джерел (358рпозицій) і додатків. Загальний обсяг роботи - 176 с. Зі списком джерел та додатками - 231 с.

2. Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено мету, завдання, об'єкт і предмет дослідження, хронологічні та територіальні межі, наукову новизну, практичне значення роботи, а також наведено дані про апробацію отриманих результатів.

Перший розділ „Стан наукової розробки теми” розкриває процес наукового осмислення проблеми у вітчизняній та зарубіжній історіографії, містить аналіз джерельної бази дисертаційної роботи.

Впродовж минулих десятиліть інтерес дослідників до явища біженства залежав як від періодичних загострень цієї проблеми в різних регіонах світу, так і від політичної ситуації, що панувала в окремих державах. Так, в радянській історіографії тема біженства тривалий час ігнорувалася, що було зумовлено визнанням міжнародним правом першими біженцями росіян, які втекли з батьківщини після революційних подій 1917 року. Першим суттєвим дослідженням з проблеми біженства в Радянському Союзі стала праця М. Павленка „Біженці та „переміщені особи” в політиці імперіалістичних держав (1945-1949)”. Автор спробував проаналізувати процес розв'язання питання біженців та переміщених осіб після Другої світової війни зусиллями повоєнних міжнародних організацій, причому, що характерно, акцентував увагу на антигуманній сутності врегулювання проблеми біженців західними державами.

Після розпаду Радянського Союзу основна увага науковців з країн СНД, які вивчали феномен біженства, була переважно зосереджена на його національних особливостях, що знайшло відображення у низці наукових досліджень. Так, в результаті підвищеного інтересу російських науковців до забороненої раніше теми еміграції з'явилося чимало публікацій, присвячених як становищу російських біженців на Заході (праці З. Бочарової, А. Дороченкова, В. Костікова тощо), так і проблемі репатріації радянських переміщених осіб після Другої світової війни (В. Земсков, В. Яременко та ін.).

Аналогічна ситуація склалася й в українській історіографії, основним об'єктом вивчення якої стали, природно, біженці українського походження. Здобутками вітчизняної історичної науки в цьому напрямку стала монографія В. Трощинського „Міжвоєнна українська еміграції в Європі як історичне та соціально-політичне явище” та кандидатські дисертації Л. Стрільчук та С. Рудика, присвячені проблемі українських біженців після Другої світової війни. Питання вимушеної міграції в контексті аналізу міжнародних та вітчизняних міграційних процесів торкалися у своїх працях О. Піскун, О. Сич, М. Шульга.

Найбільш повно міжнародний аспект проблеми біженства розкрито у монографії київської дослідниці О. Малиновської „Біженці в світі та в Україні”, де подано характеристику пошуків розв'язання питання біженців на міжнародному рівні впродовж 1990-х рр.

На відміну від вітчизняної історіографії, зарубіжні дослідники мали більше можливостей для всебічного вивчення та аналізу зазначеного феномена, що було зумовлено відсутністю ідеологічних заборон, доступністю до архівів міжнародних організацій та, насамперед, актуальністю самої проблеми у західних державах.

Починаючи з 1930-х рр. зарубіжні науковці наполегливо досліджували динаміку біженства, його історичне та політичне підґрунтя (В. Адамс, М. Маррус, Т. Шоффус та ін.). Ретроспективний аналіз міжнародних та національних зусиль з розв'язку проблеми біженців знаходимо у працях Л. Барнета, Б.рБейлі, І.рБроккарді, Е. Гвілд, Р. Луї, Дж.рКарліна, Ш.рПракаша, І. Юліуса та інших відомих науковців.

Предметом наукових досліджень Дж. Клау, Г. Лешера, В. Турка, Є. Ферріс, В. Ховелла та Л. Холборн став процес становлення та функціонування Міжнародної організації у справах біженців та Управління Верховного комісара у справах біженців ООН. Діяльності останнього також присвячено фундаментальне видання „Становище біженців світу: Управління Верховного комісара у справах біженців ООН”, де на основі документів ООН та УВКБ ООН висвітлюються особливості формування Управління та основні напрямки його діяльності в різних регіонах світу, зокрема в Західній Європі. Для з'ясування міжнародно-правового аспекту явища біженства в нагоді стали наукові праці таких визначних правознавців, як Г. Гудвін-Гілл та Дж. Меландер.

Однак, визнаючи суттєвий вклад, здійснений західними науковцями у вивчення проблеми біженства та міжнародних спроб її розв'язання, зауважимо, що подекуди в їх працях можна простежити вплив атмосфери холодної війни та занадто емоційну характеристику того чи іншого аспекту проблеми. З огляду на це, використання здобутків як вітчизняної, так і зарубіжної історіографії, вимагає критичного підходу, що необхідно для об'єктивного висвітлення теми нашого дослідження.

В основу характеристики джерельної бази дисертаційної роботи покладено поділ джерел за тематично-хронологічними принципом, який, на нашу думку, є найбільш доцільним з огляду на специфіку теми дослідження. Згідно цього принципу документи умовно поділені на три групи.

Першу групу джерел становлять міжнародно-правові акти про права людини, які прямо чи опосередковано стосуються біженців, прийняті в рамках Організації Об'єднаних Націй, Європейського Союзу та Ради Європи.

В межах другої групи, яка охоплює документи та матеріали безпосередньо пов'язані з явищем біженства в Західній Європі, виділяємо декілька підгруп. Першу з них складають джерела періоду діяльності спеціальних установ Ліги націй у 1920-1930-і рр.: міжнародні угоди, конвенції, протоколи стосовно розв'язання проблеми біженців, дані офіційного журналу Ліги націй, окремі звіти, публікації та огляди, що стосувалися досліджуваної проблеми. До другої підгрупи віднесено статути міжнародних організацій у справах біженців, створених за ініціативою ООН, Конвенція 1951 року про статус біженців та Протокол до Конвенції 1967 року, резолюції ГА ООН, доповіді верховних комісарів у справах біженців ООН, статистичні видання МОБ та УВКБ ООН, а також міжнародні угоди з розв'язку проблеми біженства. Остання підгрупа джерел вміщує документи організацій західноєвропейських держав, насамперед Ради Європи та Європейської Співдружності (а пізніше - Європейського Союзу), які стали результатами тривалого процесу співробітництва урядів Західної Європи щодо координації їх політики у сфері імміграції та надання притулку. Документи, використані у дослідженні та об'єднані до цієї групи, були зібрані як з опублікованих джерел (періодичні та спеціальні видання Ліги націй та установ ООН, збірники документів), так і з даних офіційних інтернет-сайтів провідних міжнародних організацій (ООН, УВКБ ООН, Ради Європи та ін.).

Завершальна група джерел об'єднує документи та матеріали, які прямо не стосувалися проблеми біженців, однак містили опис фактів, що впливали на їх появу, а також важливі статистичні дані щодо числа біженців та шукачів притулку.

Різні за змістом, характером, походженням і значенням джерела дозволяють усебічно та ґрунтовно проаналізувати західноєвропейський контекст діяльності міжнародних організацій у справах біженців.

У другому розділі „Походження біженства як соціального явища та його правові аспекти” проаналізовано еволюцію міжнародно-правового трактування поняття „біженець”, охарактеризовано основні чинники біженства до країн Західної Європи впродовж 20-90-х рр. ХХ ст. та здійснено їх класифікацію.

Перше визначення поняття „біженець”, запроваджене в Угоді 1926 р. про видачу посвідчень особи російським та вірменським біженцям, отримало суто категоріальний характер, оскільки надання статусу біженця було можливим лише для певної категорії громадян, які тікали з конкретної країни. Однак стрімке зростання в Європі чисельності втікачів від переслідувань з боку державної влади вимагало постійного перегляду категорії „біженець”. Поширення у другій половині ХХ ст. проблеми біженців з європейського континенту на інші регіони світу обумовило потребу у визначенні універсальних критеріїв, яким повинна відповідати особа, що претендує на статус біженця. На міжнародному рівні такі критерії, а також права та обов'язки цієї категорії мігрантів були зафіксовані у Конвенції ООН про статус біженця 1951 р., а Протокол до Конвенції 1967 р. остаточно ліквідував усі часові та географічні обмеження. Положення міжнародно-правового визначення поняття „біженець”, закладені у цих документах, були покладені до основи інших міжнародних договорів та угод, а також відповідних національних нормативно-правових актів більшості держав світу.

У дисертаційній роботі показано та підтверджено статистичними даними, що в 1920-1930-ті роки біженці стали феноменом західноєвропейського суспільства, виокремлено дві основні групи чинників міжвоєнного біженства. Першу з них становлять переслідування осіб на підставі їх національної, етнічної чи релігійної приналежності. З причини переслідування за вищеназваними ознаками залишали території колишньої Оттоманської імперії християнські біженці (вірмени, греки, болгари, ассирійці та асиро-халдейці). Особливо виразно чинники переслідування на національному ґрунті простежувалися в ході масової єврейської еміграції з Німеччини після 1933 р. Другу групу складають політичні чинники, що полягали у переслідуванні нововстановленою в цій державі владою своїх політичних опонентів. Втеча з політичних причин у міжвоєнні роки мала місце практично в усіх європейських країнах, де існували тоталітарні режими. Перша та найбільш масова хвиля політичних біженців відбулася після більшовицької революції 1917 р. у Росії та остаточної поразки Білої Армії в ході Громадянської війни. Подальші хвилі політичних біженців в Європі виникали з встановленням фашистських і авторитарних режимів (Італія, Португалія, Німеччина, Іспанія). Однак такий поділ чинників біженства є достатньо умовним, оскільки нерідко прагнення особи втекти з країни було зумовлено переслідуванням цієї особи як за національною чи релігійною ознакою, так і через її політичні переконання.

Після Другої світової війни проблема біженства набуває більш складного та суперечливого характеру. Основними джерелами біженства до Західної Європи в цей період були соціалістичні держави Східної Європи та Радянський Союз, а також країни Третього світу. Серед східноєвропейських біженців умовно можна визначити три категорії: 1) переміщені під час Другої світової війни особи, які відмовлялися від репатріації через неприйняття комуністичної ідеології та радянської політичної практики, через побоювання звинувачень у державній зраді та переслідувань з причин політичних переконань, соціальної приналежності, а також з підстав національного та релігійного характеру (друга половина 1940-х - початок 1950-х рр.); 2) біженці, що втекли з Угорщини та Чехословаччини в результаті відомих подій, відповідно, 1956 та 1968 рр. (друга половина 1950-х-1960-і рр.); та 3) біженці, які з'явилися внаслідок зростання міжнаціональної та міжрелігійної напруги під час розпаду соціалістичного блоку держав і СРСР (1990-і рр.). Масове біженство з країн Третього світу до західноєвропейських країн було зумовлено як чинниками виштовхування (конфлікти на ґрунті релігійних, етнічних, національних, расових, кланових чи мовних розбіжностей, жорстока політика місцевих диктаторів), так і факторами притягання (сприятлива політика надання притулку в державах Західної Європи, їх економічна та політична стабільність).

У третьому розділі „Становлення та діяльність перших міжнародних організацій у справах біженців у країнах Західної Європи” розкрито складний процес формування та функціонування міжнародних установ, в межах яких впродовж 1920 - 1940-х рр. здійснювалося розв'язання проблеми біженців, а також показано участь у цьому процесі західноєвропейських урядів.

Традицію міжнародної співпраці з урегулювання питання біженців започатковано у 1921 р., коли під егідою Ліги націй було створено Верховний комісаріат у справах російських біженців. Очолив нову установу відомий норвезький дослідник та суспільний діяч Ф. Нансен. В обов'язки першого Верховного комісара увійшла допомога біженцям з Радянської Росії, а також вірменам та представникам деяких інших християнських національностей, які тікали з мусульманської Туреччини. Ф. Нансен вперше порушив питання надання біженцям правового статусу. В міжурядових угодах, укладених завдяки його зусиллям, було запроваджено спеціальні ідентифікаційні посвідчення біженців - “нансенівські паспорти” (1922 р.), введено в міжнародне право визначення поняття “біженець” (1926 р.), а також сформульовані права та обов'язки цієї категорії мігрантів (1928 р.). Серед практичних здобутків Ф. Нансена - створення ефективного механізму діяльності очолюваної ним організації шляхом відкриття представництв Верховного комісара у різних державах; надання переваги не репатріації біженців, а пошуку шляхів їх розселення та працевлаштування у безпечних країнах; налагодження активної співпраці з іншими міжнародними організаціями. Після смерті Нансена розв'язання проблеми біженців перейшло до компетенції Міжнародного Нансенівського комітету (1931-1938 рр.) та Верховного комісара у справах біженців з Німеччини (1933-1938 рр.). За сприянням цих установ у 1930-і рр. було прийнято низку міжнародних документів, які захищали права біженців (Конвенція про міжнародний статус біженців 1933 р., Конвенція про статус біженців, що прибувають з Німеччини 1938 р. та Протокол до неї 1939 р.). Однак, на шляху ефективній діяльності гуманітарних установ часто ставали фінансові труднощі та дії національних урядів, які не бажали брати на себе нові зобов'язання. Це було обумовлено внутрішньополітичною та економічною ситуацією в західноєвропейських державах, а також обраним ними курсом у зовнішній політиці. Спостерігалась тенденція, коли впливові держави Західної Європи більш охоче надавали допомогу біженцям з ворожих держав, зокрема з Радянського Союзу, тоді як допомога біженцям з Німеччини, з якою ці держави до останнього намагалися підтримувати стосунки, проводячи сумнозвісну „політику умиротворення”, зводилася до мінімуму. В такій ситуації діяльність Ліги націй по допомозі біженцям від нацизму наприкінці 1930-х рр. була фактично припинена.

З початком Другої світової війни та в повоєнні роки західноєвропейські держави займали вже більш активну позицію у справі захисту біженців. За їх активної участі були створені Міжурядовий комітет у справах біженців, Адміністрація з питань допомоги та повоєнного відновлення ООН (ЮНРРА) та Міжнародна організація у справах біженців (МОБ). До компетенції Міжурядового комітету (1938-1947) було віднесено правовий та політичний захист біженців. Одним з основних завдань ЮНРРА (1943-1947) була визначена допомога „жертвам війни на будь-якій території, яка контролюється Об'єднаними Націями”. Однак у повоєнні місяці така допомога набувала певною мірою суперечливого характеру. В дисертації наголошується, що значна частина зусиль ЮНРРА була спрямована на допомогу командуванню збройних сил союзників у визначенні особистості переміщених осіб, розподілі їх за групами та відправленні на батьківщину без урахування їх особистих побажань. У такий спосіб з травня по вересень 1945 р. було репатрійовано близько 7 млн. осіб. Проте зростання чисельності осіб, які відмовлялись від репатріації, з одного боку, та становлення прорадянських режимів у східноєвропейських країнах - з іншого, з кожним місяцем посилювали напругу у стосунках Схід-Захід. В контексті загострення конфлікту між західними державами та СРСР, важливим досягненням стало визнання західноєвропейською спільнотою права будь-якої людини вільно обирати собі місце проживання. Зазначимо, що зростання відповідальності з боку західних урядів за долю біженців також простежується у запровадженні для останніх нових проїзних документів (Лондонська угода 1946 р.), значному збільшенні фінансових видатків на діяльність спеціальних міжнародних організацій.

Новий погляд на права людини зумовив перехід від практики примусової репатріації переміщених осіб до добровільної, а також до політики переселення біженців до інших держав, зважаючи на їх особисті вподобання. Реалізація цих завдань була доручена новій установі - Міжнародній організації у справах біженців, під проводом якої з липня 1947 р. по грудень 1951 р. було надано допомогу близько 1, 62 млн. осіб. З них лише 73 тис. осіб було репатрійовано. Однак застосування МОБ виключно індивідуального підходу до біженців, піклування про кожного з них до його повного облаштування на новому місці ставали на заваді розробці та впровадженню загальних планів по розселенню біженців і поглинали чималі ресурси організації. В лютому 1952 р. МОБ, будучи тимчасовою установою, офіційно припинила своє існування.

У четвертому розділі „Місце Управління Верховного комісара у справах біженців ООН (УВКБ ООН) у процесі міжнародного врегулювання проблеми біженців (1950-1990-і рр.)” охарактеризовано засади діяльності УВКБ ООН, проаналізовано досягнення Управління по допомозі європейським біженцям в контексті співпраці з державами Західної Європи, а також розглянуто передумови та особливості „гармонізації” політики держав ЄС у сфері надання притулку.

З 1948 по 1950 р. у межах Генеральної Асамблеї ООН та Економічної і Соціальної Ради ООН відбувалися запеклі дискусії навколо питання про організацію та повноваження нової установи, до компетенції якої переходило питання біженців. Управління Верховного комісара у справах біженців ООН розпочало діяльність з січня 1951 р., при чому передбачалося, що проблема повоєнних біженців буде розв'язана впродовж трьох років. Однак наявність у другій половині ХХ ст. політичних, етнічних, соціальних конфліктів, у ході яких масово порушувалися права людини та виникали нові хвилі біженців, вимагала постійного поновлення мандату установи. Основу діяльності Управління склали його Статут, Конвенція про статус біженців 1951 р. та Протокол до Конвенції 1967 р., які встановлювали засади функціонування УВКБ ООН та визначали осіб, на яких поширювалася його компетенція. У дисертації простежено розвиток структурної організації Управління, принципів та методів його діяльності. Протягом 1950-х рр. зусилля УВКБ були спрямовані на врегулювання питання остаточного розселення повоєнних біженців. Це вимагало застосування спеціальних програм, налагодження активної співпраці з національними урядами та іншими організаціями, а також проведення громадських заходів з метою звернути увагу світової громадськості на актуальну міжнародну проблему. Наступним серйозним випробуванням та водночас етапним кроком для УВКБ стали наслідки подій в Угорщині 1956 р. Ця проблема була врегульована, з одного боку, завдяки застосуванню Управлінням індивідуально-групового підходу, а з іншого - активною підтримкою угорських біженців державами Західної Європи.

Якщо в 50-ті роки основна допомога надавалася біженцям європейського походження, то в подальшому відбувається поширення захисту та опіки організації на біженців з інших частин світу. Повернення УВКБ ООН до діяльності на європейському континенті зумовили події 1990-х рр. у колишній Югославії. Здобутками УВКБ ООН упродовж югославського конфлікту стало набуття досвіду з надання допомоги внутрішньо переміщеним особам в епіцентрі конфлікту, а також участь у мирних переговорах, що свідчило про суттєвий міжнародний авторитет організації. Необхідно зауважити, що найбільш послідовними партнерами УВКБ були західноєвропейські країни. Ще під час заснування організації вони, на чолі з Францією, виступали за наділення Управління широкими повноваженнями, а першими приєднавшись до Конвенції 1951 р. про статус біженців, стали прикладом іншим країнам світу. Ці держави забезпечували суттєву частку фінансування організації та стали країнами розселення для сотень тисяч повоєнних біженців, потім біженців з країн Східної Європи, а з 1970-х рр. - біженців з Третього світу.

Однак стрімке зростання числа вимушених мігрантів у Західній Європі впродовж 1980-х років в умовах нестабільності економічної ситуації та в ході створення єдиної Європи зумовило необхідність перегляду ліберальних традицій надання притулку та оптимізації імміграційної політики західноєвропейських держав. Цей процес, що розпочався 1990 року підписанням Шенгенської та Дублінської конвенцій, виявився досить тривалим і супроводжувався гострими дискусіями між державами-членами ЄС та Управлінням Верховного комісара. Саме авторитетна позиція УВКБ ООН вимагала від урядів утримуватись від застосування жорстких заходів по обмеженню імміграції шукачів притулку в державах ЄС та повсякчас звіряти свої дії зі статтями Конвенції 1951рр. про статус біженців. В процесі гармонізації імміграційної політики вироблено низку документів, положення яких визначали державу, відповідальну за розгляд клопотань, встановлювали мінімальні гарантії стосовно надання притулку, об'єднували позиції західноєвропейських держав по сучасному трактуванню поняття „біженець”. Водночас у дисертаційній роботі показано, що поєднання прагнення зменшити кількість бажаючих знайти притулок у країнах ЄС (зокрема шляхом перенесення відповідальності за цих осіб на інші країни) з необхідністю виконувати зобов'язання по міжнародному гуманітарному праву привели до появи низки нових понять, які мали суперечливий та дискусійний характер („третя безпечна країна”, „безпечна країна походження”, „явно необґрунтовані” побоювання). На саміті ЄС у Тампере (жовтень 1999 р.) подолання існуючих недоліків було заплановано шляхом встановлення в майбутньому Спільної європейської системи надання притулку.

У висновках узагальнено основні положення та результати дослідження. Найголовнішими серед них є такі.

Важливим чинником біженства до Західної Європи впродовж ХХ ст. стали численні переслідування осіб за національною, етнічною чи релігійною належністю. Така практика, як окреслено в дисертаційні роботі, часто ставала провідним напрямком державної політики деяких урядів, які проголошували за мету створення в державі культурно однорідного суспільства. Однією з основних причин зростання кількості біженців була також політична дискримінація, за якої переслідуванню з боку державної влади піддавалися особи, які не підтримували загальнодержавну ідеологію чи протестували проти дій свого уряду. У 1951 р. ці причини були офіційно закріплені Конвенцією про статус біженців як визначальні підстави для надання особі міжнародного статусу біженця.

Позбавлені захисної функції своєї держави, біженці змушені були шукати притулку в демократичних країнах Європи. Однак споконвічний і визначальний обов'язок будь-якої держави гарантувати безпеку та захищати інтереси насамперед власних громадян вимагав від національних урядів здійснення посиленого контролю за імміграцією та ретельної перевірки особистості кожного, хто в'їжджав на територію їхньої держави. Особливо прискіпливим ставленням до іммігрантів характеризується сучасна політика високоіндустріалізованих держав, зокрема країн Західної Європи, оскільки розвинута економіка та ліберально-демократичні традиції цих держав є свого роду потужним магнітом для сотень тисяч мігрантів з менш економічно та політично стабільних регіонів світу. Водночас у дисертації констатовано, що сьогодні згідно положень міжнародного законодавства, демократичні держави несуть певну відповідальність за осіб, які намагаються отримати захист на їх території. Усвідомлення необхідності допомагати найбільш незахищеній категорії мігрантів на внутрішньодержавному рівні стало результатом тривалого процесу формування міжнародного правового статусу біженців. Основною рушійною силою цього процесу, як доведено в дисертації, стала діяльність міжнародних установ, які з 1921 р. виконували важливу роль посередника між національними урядами та біженцями.

В результаті проведеного дослідження було умовно визначено три етапи в еволюції спеціальних міжнародних організацій. Перший охоплює діяльність установ Ліги націй (1920-1930-ті рр.). Цей період був позначений розробкою фундаментальних засад правового статусу біженців, запровадженням категоріального підходу до визначення поняття „біженець”, а також пасивною позицією західноєвропейських урядів, які не бажали брати активну участь у розв'язанні проблем міжвоєнного біженства.

Другий етап (кінець 1930-х-початок 1950-х рр.) пов'язаний із функціонуванням Міжурядового комітету у справах біженців, ЮНРРА та МОБ. Основна увага цих установ була сконцентрована на врегулюванні проблеми біженців від фашизму, переміщених під час Другої світової війни осіб, розв'язанні питання повоєнних біженців у Європі. В цей час західні держави переглядають своє ставлення до співробітництва щодо питання біженства, фінансово підтримують діяльність організацій та приступають до формування системи гуманітарного права як на міжнародному, так і на регіональному рівнях.

З 1951 р. розпочинається останній етап, який триває і дотепер. Міжнародне співробітництво у справі врегулювання проблеми біженців очолює Управління Верховного комісара у справах біженців ООН. Нестабільність міжнародного політичного розвитку, чисельні внутрішньодержавні конфлікти, що відбувались протягом другої половини ХХ ст., вимагали від УВКБ постійного пошуку нових методів та стратегій розв'язання проблеми залежно від конкретних ситуацій та від регіонів, звідки походила чергова хвиля біженців. Основним об'єктом уваги міжнародної організації були вихідці зі східнослов'янських держав (повоєнні біженці, біженці з Угорщини (50-ті роки) та колишньої Югославії в 90-ті роки), а також, починаючи з 1960-х рр., вимушені мігранти з країн Третього світу. Впродовж цього періоду західноєвропейські уряди активно співпрацювали з Управлінням, надавали суттєву матеріальну та практичну допомогу підопічним Верховного комісара та водночас займалися активною розробкою оптимізації статусу біженців у регіоні. Проте ці дії та намагання спричинили неочікуваний та небажаний для цих країн ефект - стрімке зростання у Західній Європі шукачів притулку та інших іммігрантів з Третього світу. Така ситуація вимагала від національних урядів застосування заходів по обмеженню імміграційного припливу з урахуванням зобов'язань по міжнародному гуманітарному праву. Виконання цих суперечливих завдань стало метою процесу так званої „гармонізації”, що тривав протягом 1990-х років і передбачав узгодження політики надання притулку в державах ЄС. Однак розчарування останніх у можливості належно скорегувати розбіжності в національній імміграційній політиці змусило західноєвропейські уряди обрати курс на створення єдиних у межах ЄС правил процедури надання притулку та загальноприйнятого визначення статусу біженця, яке мало б базуватися на принципах міжнародного гуманітарного права.

Як свідчать проаналізовані нами матеріали, поступове збільшення масштабів біженства протягом минулого століття, стало чинником постійної еволюції міжнародного співробітництва з урегулювання цієї проблеми. Так, сучасні міжнародні обов'язки з надання допомоги біженцям набагато ширші в якісному, кількісному та просторовому розумінні за ті зобов'язання, які взяла на себе західноєвропейська спільнота в період функціонування Ліги націй. Проте на початку третього тисячоліття ліберально-демократичні традиції надання притулку та захисту біженців опинилися в небезпеці. Злочинні дії терористичних угрупувань зумовили стрімке посилення антиіммігрантських настроїв, зокрема у західноєвропейському суспільстві, що болісно позначається на сучасному становищі біженців і шукачів притулку в регіоні. В контексті зіткнення національних інтересів щодо збереження внутрішньої безпеки й порядку в державах Західної Європи та обов'язків цих держав згідно міжнародного гуманітарного права, постає необхідність у визначенні певної сили, яка би взяла на себе відповідальність за пошук нових стратегій та шляхів виходу з кризової ситуації. Не виключено, що саме міжнародним організаціям, і перш за все УВКБ ООН, доведеться взяти на себе роль лідера у врегулюванні цієї проблеми.

Основні публікації

біженство міжнародний співробітництво

1. Міхасюта О. Радянська історіографія про проблему біженців // Історична панорама. Збірник наукових статей ЧНУ. - Вип. № 1. - Чернівці: Рута, 2004.- С. 136-143.

2. Міхасюта О. Причини та джерела вимушеної міграції до Російської Федерації (1990-ті роки) // Історичні та політологічні дослідження. - № 2 (20). - Донецьк: ДНУ, 2004. - С. 88-93.

3. Міхасюта О. Допомога Ліги націй російським та вірменським біженцям // Буковинський журнал. - 2005. - № 4.- С. 166-173.

4. Міхасюта О. Діяльність міжнародних організацій з вирішення проблеми біженців у роки Другої світової війни // Вісник Черкаського університету. Серія: Історичні науки. - Вип. 77. - Черкаси: ЧНУ, 2005. -- С. 121-128.

5. Міхасюта О. Діяльність Фрітьйофа Нансена на посаді верховного комісара у справах біженців // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія: Історія. - Вип. 2. - Тернопіль: ТНПУ, 2005. - С. 36-41.

6. Міхасюта О. Міжнародне співробітництво з проблеми біженства в роки Другої світової війни // Матеріали наукового семінару, присвяченого 60 - річчю Перемоги радянського народу у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.: Збірник наукових статей. - Чернівці: Рута, 2005. - С. 41-49.

7. Міхасюта О. Діяльність Управління Верховного комісара у справах біженців ООН в Європі // Буковинський журнал. - 2006. - № 1.- С. 112-118.

8. Міхасюта О. Розвиток міжнародного співробітництва країн ЄС у сфері надання притулку (1990-ті рр.) // Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії: Наукові записки Рівненського державного гуманітарного університету: Збірник наукових праць. - Вип. 8. - Рівне: РДГУ, 2006. - С. 202 - 209.

Размещено на Allbest.ru