Формування індо-українських відносин після розпаду Радянського Союзу

Размещено на http://www.allbest.ru/

ФОРМУВАННЯ ІНДО-УКРАЇНСЬКИХ ВІДНОСИН ПІСЛЯ РОЗПАДУ РАДЯНСЬКОГО СОЮЗУ

Давидович Л.Я.

Після розпаду біполярної системи міжнародних відносин перед керівництвом Індії постала проблема побудови стратегії відносин з країнами пострадянського простору, в тому числі й з Україною.

Україна, зі свого боку, зосередила зусилля на зміцненні національного суверенітету, налагодження рівноправних відносин із країнами СНД та Заходу, створенні умов для інтеграції до європейських та євроатлантичних структур, азійський вектор зовнішній політиці держави практично не розроблявся, що не сприяло інтенсифікації індо-українського партнерства.

В "Основних напрямах зовнішньої політики України", базисному документі прийнятому українським парламентом 2 липня 1993 року, одночасно містилася теза про те, що геостратегічні та геоекономічні інтереси України диктують необхідність розвитку дружніх відносин та взаємовигідного співробітництва України з державами азійського регіону, зокрема Індією, КНР, Японією тощо [1].

Процес формування політичних відносин між Індією та Україною автор даного дослідження умовно розподілив на три етапи.

Перший етап (1991-1996 рр.) позначився встановленням контактів, відкриттям "України для індійської політичної еліти, підписанням перших двосторонніх документів.

Індія визнала незалежність України 26 грудня 1991 року, а 17 січня 1992 року у Києві було підписано Протокол про встановлення дипломатичних відносин та Протокол про встановлення консульських відносин між Україною та Індією, в якому наголошувалось, що обидві держави встановлюючи дипломатичні відносини, ґрунтуються на принципах невтручання у внутрішні справи та взаємної поваги до суверенітету і рівності один одного, бажають поглиблювати взаємну дружбу і співробітництво, а також беруть на себе зобов'язання по підтриманню міжнародного миру та безпеки [2].

7 травня 1992 року у Києві розпочало роботу Посольство Індії, а незабаром, українське дипломатичне Представництво відкрилося в Нью-Делі. Посольству України в Індії, з урахуванням важливого значення для нашої держави, за погодженням з Президентом України, було надано статус регіонального, з поширенням повноважень на Королівство Непал, Республіку Бангладеш, Демократичну Соціалістичну Республіку Шрі-Ланку.

Особливістю формування зовнішньополітичного курсу Індії, в тому числі й щодо України, в період з 1991 по 1996 роки, коли в Республіці перебували при владі уряди, сформовані за участі Індійського Національного Конгресу є значний вплив ідеології партії та її лідера при формуванні політики країни, що повністю заміняли собою бюрократичний апарат.

Аналізуючи договірно-правову базу відносин Індії та України у зазначений період, можна зробити висновок, що після розпаду СРСР, протягом 1991-1996 років, формування індо-українських відносин мало, головним чином, протокольний характер та не було спрямоване на створення реальної системи взаємовигідної співпраці двох держав. Зокрема, сторони обговорювали виключно встановлення дружніх відносин та взаємовигідної співпраці, ніде, при цьому, не згадуючи про партнерство України та Індії, чи, тим більше, про наміри розвивати стратегічне партнерство.

Охолодження індо-українських відносин на початку 90-х років ХХ ст., на думку автора, було зумовлене двома головними чинниками. По-перше, як було визначено вище, країни пострадянського простору не входили до числа головних пріоритетів зовнішньої політики Індії після розпаду Радянського Союзу. По-друге, негативну роль зіграло те, що Індія традиційно сприйняла Росію офіційною правонаступницею СРСР та почала розвивати саме індо-російський напрям своєї політики на пострадянському просторі, як домінантний.

Важливою віхою у становленні нормативно-концептуальної бази співпраці двох незалежних держав на початковому етапі формування відносин стало підписання у березні 1992 року у Києві Договору про дружбу і співробітництво між Україною та Республікою Індією (набрав чинності 28 вересня 1992 року), строком на 10 років з автоматичним продовженням на наступний п'ятирічний період, якщо одна із Сторін не оголосить про своє бажання відмовитися від взятих зобов'язань.

Аналізуючи текст згаданого Договору, бачимо, що один із основних установчих індо-українських договорів містив лише загальні принципи співпраці між державами. При цьому у документі не згадуються стратегічно важливі для обох країн сфери співпраці: ні оборонна, ні військово-технічна, ні космічна, ні енергетична тощо. Сторони лише задекларували дружні відносини [3].

Порівнюючи цей документ з аналогічним індо-російським договором від 1993 року бачимо, що партнерство у вищезазначених галузях, між Росією та Індією, було зафіксовано у ньому, не дивлячись на те, що індо-російські відносини періоду 1991-1996 років, також не позиціонувалися обома державами як "першочергові" чи "стратегічні" [3; 4,19-22].

Звідси можемо зробити висновок, що на початку 1990-х років ХХ ст. Індія не розглядала Україну як можливого стратегічного партнера на пострадянському просторі, надаючи перевагу співпраці з Російською Федерацією, сприймаючи її як основну правонаступницю СРСР.

На думку автора, це пов'язано з позицією уряду Індії, сформованого, головним чином з представників Індійського Національного Конгресу та очоленого Нарасімхою Рао. Як відомо, ІНК ще з часів Джавахарлала Неру постійно декларував особливі, дружні стосунки з Москвою, а після розпаду СРСР почав співпрацювати з Російською Федерацією як прямою правонаступницею Радянського Союзу, не беручи до уваги інші країни пострадянського простору.

Показовим у цьому контексті є і те, що саме з Російською Федерацією велися переговори про погашення державного боргу Індії перед Радянським Союзом, а також, в основному, через Москву здійснювалися усі закупівлі для оборонної та військово-технічної галузі держави. Індія, на думку автора, не хотіла іти на прямі переговори з Києвом, навіть враховуючи левову частку України у обсягах радянського експорту до Республіки.

Негативну роль у формуванні індо-українських відносин на першому етапі їх становлення також відіграло підвищення рівня конфліктності між Києвом та Москвою в цей період - відмова України від повноправного членства в СНД, питання територіальної приналежності півострова Криму тощо. Офіційний Київ шукав зовнішньої підтримки в цих питаннях від усіх держав світу, в тому числі й від Індії.

Офіційний Делі не висловив жодної позиції щодо подій у відносинах між Україною та Росією, побоюючись бути втягненим до конфлікту. Враховуючи те, що саме в цей період між Індією та офіційною Москвою велися переговори про скасування державного богу Індії перед СРСР, такий розвиток подій був би вкрай не бажаним для Республіки.

Динаміка розвитку відносин між Індією та Україною після встановлення дипломатичних відносин, відображається кількома взаємними візитами високого політичного рівня, а саме: відбувся обмін візитами Президентів двох держав, візит Міністра оборони Індії до Києва та візит Міністра закордонних справ України до Делі (з метою участі у 12-ій конференції держав-учасниць Руху Неприєднання). Також, у жовтні 1995 року відбулася зустріч Прем'єр-міністрів України та Індії (під час Картахенського саміту держав-учасниць Руху Неприєднання) [5, 425].

Загалом, обмін взаємними візитами між Президентами України та Індії, а також проведення зовнішньополітичними відомствами держав у 1994 році у Києві першого раунду політичних консультацій на рівні заступників Міністрів закордонних справ, в результаті яких було досягнуто домовленості проводити регулярні консультації для розгляду ходу реалізації угод, укладених між дома країнами, а також, з метою обміну поглядами щодо широкого кола міжнародних та двосторонніх питань, таких як питання, що обговорюються в ООН та інших міжнародних організаціях, проблема запобігання виникненню міжнародних спорів та мирного їх вирішення, активізувати міждержавну взаємодію в рамках багатосторонньої дипломатії, вказує на те, що сторони мали намір розвивати двостороннє політичне партнерство [6].

Отже, протягом 1991-1996 років Індія та Україна сформували головні основи взаємного політичного та економічного співробітництва - Індія визнала державну незалежність та суверенітет України, сторони Уклали Договір про дружбу і співробітництво.

Таким чином, перший етап формування індо-українських відносин характеризувався позитивною динамікою, яка виражалась в регулярному обміні візитами між лідерами держав, а також проведенням консультацій з політичних питань

Другий етап (1996-2000 рр.) характеризується помітним охолодженням відносин між Індією та Україною, спричинених підписанням українською стороною у 1996 році угоди з Пакистаном на поставку протягом 1996-1999 років 320 одиниць танків Т-80УД [7].

Цей випадок настільки відчутно вплинув на індо-українські відносини середини 1996-2001 років, що політологи назвали його "пакистанським фактором" у відносинах між Індією та Україною, а автор виділяє його як верхню хронологічну межу другого розвитку відносин між державами.

Так, не дивлячись на те, що Україна вела тривалі переговори щодо продажу своєї військової техніки з Індією і уклала контракт з Пакистаном тоді, коли ці перемовини не дали жодного результату, офіційний Делі вкрай негативно відреагував на українсько-пакистанську угоду.

"Пакистанський фактор" у індо-українських відносинах, був, насправді, спровокований серйозними цивілізаційними, культурними, релігійними, геополітичними, військовими протиріччями, що існують у відносинах між Індією та Пакистаном, адже, останній, традиційно, розцінюється як головний супротивник Індії у регіоні Південної Азії.

Україна, як вважає автор, стала заручницею гострих протиріч між двома країнами, пов'язаних з питанням приналежності штату Кашмір, фактором релігійного екстремізму, та індо-пакистанською боротьбою за геополітичне домінування в Південній Азії.

Крім того, з 1996 року в Індії до влади приходить уряд Бхаратія Джаната Парті, відомої своєю зовнішньополітичною концепцією перетворення Індії на глобальний центр сили та досить радикальними методами її втілення.

Насправді, уклавши, після тривалих безрезультатних перемовин з Індією, угоду з Пакистаном на поставку йому танків, Україна слідувала виключно своїм національним інтересам та не мала на меті будь-яким чином втручатися у індо-пакистанський конфлікт. Про це неодноразово йшлося в заявах вищих посадових осіб України.

Можемо припустити, що гострота реакції офіційного Делі була спричинена тим, що на момент реалізації вищезазначеної угоди, відбувся черговий зрив мирного переговорного процесу між Пакистаном та Індією, а навесні 1999 року розпочався новий спалах конфлікту, який перетворив майже увесь індо-пакистанський кордон на суцільну лінію фронту.

Крім того, у тому, що даний контракт набув такого великого політичного резонансу значну роль зіграла, на нашу думку, позиція російської сторони. Будучи монополістом на ринку ВТС Індії, Росія піддала нещадній критиці українсько-пакистанський контракт, постійно наголошуючи на своїй відданості партнерству з Індією та опосередковано заявляючи, що поставка Україною танків до Пакистану може розцінюватися Індією як недружній крок стосовно Республіки.

Очевидно, на фоні цих подій, Індія, яка взагалі виступає різко негативно проти втручання третіх сил ззовні у ситуацію в регіоні, неадекватно розцінила поставку українських танків до Пакистану.

Тривалий час "пакистанський фактор" вкрай негативно відображався на формуванні індо-українських відносин, динаміка розвитку яких знизилась практично до нуля. Фактично, протягом 1996-2000 років відбулася єдина зустріч на найвищому державному рівні, і те на "нейтральній" території - в рамках сесії Генеральної Асамблеї ООН.

Черговим фактором, що негативно відобразився на формуванні індо-українських відносин цього періоду стало, на думку автора, випробування Індією ядерної зброї. Україна, як держава, що відмовилася від зброї масового знищення, негативно поставилася до набуття Індією статусу ядерної держави. Міністерство закордонних справ України поширило заяву, в якій зазначалося, що проведення ядерних випробувань є такими, що суперечать нормам міжнародного законодавства та не сприяють зміцненню миру та стабільності у світі. індія україна співпраця пакистанський

Офіційну реакцію індійської сторони з цього приводу висловив посол Індії в Україні Шекхолен Кіпген, який в інтерв'ю українській газеті "День" сказав: "Так трапилося, що обидва наших сусіди - Китай та Пакистан - володіють ядерною зброєю. Україна ж знаходиться у безпечному оточенні. Індія оголосила, що ніколи не скористається зброєю масового знищення першою. Україна ж, своєю відмовою від ядерної зброї, прийняла правильне, просвітницьке рішення. Якщо усі держави відмовляться від права володіння нею, то відмовимося і ми..." [8].

Як бачимо, протягом 1996-2000 років відносини між Індією та Україною зазнали суттєвого охолодження. Це було спричинено тим, що Україна та Індія не знайшли розуміння з найчутливіших для Індії питань - питання безпеки регіону Південної Азії та питання набуття Індією статусу ядерної держави.

Третій етап (2000-2004 рр.) характеризується поступовим відновленням політичної співпраці між Індією та Україною, розвитком економічного діалогу. Починаючи з квітня 2000 року сторони поступово починають відновлювати політичний діалог, зокрема, в Делі відбувся другий раунд політичних консультацій між зовнішньополітичними відомствами України та Індії [9].

Про ефективність проведених консультацій свідчить той факт, що вже період з 30 листопада по 3 грудня 2001 року відбувся офіційний візит до України Державного міністра зовнішніх справ, члена нижньої палати Парламенту Індії Омара Абдулли. Мета візиту індійського високо посадовця полягала у обговоренні сучасного стану індо-українських відносин з метою відновлення двостороннього політичного діалогу на найвищому державному рівні та пошуку шляхів активізації взаємовигідного співробітництва між двома державами [5].

Вже 1 грудня 2001 року в МЗС України відбулися переговори Державного секретаря Ю. Сергєєва з О. Аодуллою, під час яких Міністр закордонних справ Індії передав особисте послання Міністру закордонних справ України А. Зленку із запрошенням відвідати Індію, а також підтримав пропозицію останнього щодо проголошення 2002 року "Роком відновлення традиційного індо-українського партнерства" [5].

Сторони, також, досягли розуміння щодо необхідності започаткування нового етапу в українсько-індійських відносинах з огляду на глобальні зміни, які відбулися в світі.

Така зміна політики Індії щодо України в зазначений період спричинена рядом факторів. Перший фактор - внутрішній. До влади в Індії приходить уряд Національного Демократичного Альянсу, і хоча на чолі Альянсу все ще знаходиться БДП, а уряд очолює все той же Атал Біхарі Ваджпаї, в політиці уряд НДА відчувається помітне зменшення схильності до радикалізму. Очевидно, це був той компроміс, який застосовувався при формуванні коаліційного уряду. Другий фактор - пов'язаний з тим, що, як свідчить статистика, протягом 1998-2000 років об'єми індійсько-російської торгівлі знизились порівняно з 1996-1998 роками більше ніж на 20 %.

На думку автора, індійський уряд почав розглядати вектор розвитку індо-українського партнерства на пострадянському просторі саме під впливом цього фактора та як спосіб диверсифікації співробітництва з колишніми радянськими республіками, поруч з традиційним для Республіки вектором взаємодії Індія-Росія, що почав проявляти себе нестабільно.

Тому, з 2001 року починається новий етап у взаємовідносинах Індії та України. Цьому сприяло переконання керівництва обох країн, що всебічний розвиток співробітництва може принести користь обом державам, які традиційно поділяють схожі погляди на більшість важливих питань сучасності і мають багато спільного як у плані давньої, так і сучасної історії.

Знаковою подією в індо-українських відносинах, на нашу думку, став державний візит до Індії, здійснений Президентом України Л.Кучмою 2-5 жовтня 2002 року, після якого українсько-індійські контакти набули суттєвої активізації. Візит став переломною подією у двосторонніх відносинах останнього десятиліття, який сам Президент України оцінив як "прорив".

Протягом свого перебування в Делі Л.Кучма зустрівся із Президентом Індії А. Каламом, Прем'єр-міністром А.Б. Ваджпаї, Віце-президентом Б.С. Шекаватом, Віце-прем'єр-міністром Л.Адані, Спікером Нижньої палати Парламенту М.Джоні, Міністром закордонних справ Індії Я. Сінхом тощо [10].

За результатами візиту Президента України до Індії було прийнято спільну індо-українську заяву, у якій сторони засвідчили своє задоволення тим, що в індо-українських відносинах панує взаєморозуміння та відзначили спільність позицій обох держав щодо найголовніших питань сучасного міжнародного життя [11].

Важливим політичним підсумком офіційного візиту Л.Кучми до Індії стало відновлення політичного діалогу на найвищому рівні, започаткування нового етапу в індо-українських відносинах, а також визначення і офіційне оприлюднення у тексті Спільної заяви, перспективних напрямків поглиблення взаємовигідного співробітництва між Україною та Індією у політичній, торговельно-економічній, військово-технічній, гуманітарній галузях тощо.

Керівники держав досягли домовленості про переведення на систематичну основу політичних консультацій між Міністерствами закордонних справ України та Індії, засідань Міждержавної українсько-індійської комісії з економічного, торговельного, промислового, наукового, культурного співробітництва, засідань Спільної ділової Ради, засідань Українсько-індійського комітету з співробітництва у галузі науки і технологій тощо.

Крім того, було підписано низку угод щодо співробітництва у економічній, юридичній, торгівельній, туристичній сфері. Також, відновилися контакти між космічними агентствами обох країн. Активізувався обмін делегаціями представників ділових кіл, чому сприяло відновлення регулярних авіарейсів між Делі та Києвом.

Саме після візиту Л. Кучми до Індії було підписано двосторонній міжурядовий Протокол про доступ на ринки товарів та послуг, що ознаменувало собою завершення українсько-індійських переговорів про вступ України до СОТ.

Цікавим, на нашу думку, видається той факт, що підписання даного Протоколу відбувалося на фоні оприлюдненої українським керівництвом заяви про підтримку наміру Індії стати постійним членом РБ ООН. Можливим є те, що відбувся певний "обмін" - заява у відповідь на підписання Протоколу. Хоча, посол Індії в Україні Шикхолен Кіпген спростовує це: "Це абсолютно різні питання. Індія входить до складу робочої групи з питання вступу України до СОТ. Ми однозначно підтримуємо це приєднання. Під час візиту Президента Л.Кучми до Індії піднімалося питання реформування РБ ООН. Індія, як одна із держав-засновниць Організації, претендує на постійне членство у цьому органі, враховуючи розмір території, кількість населення, природні ресурси, промислову базу й величезний науковий потенціал" [8].

Важливим досягненням в рамках третього етапу розвитку індо- українських відносин стало також започаткування українсько-індійських міжпарламентських зв'язків. Візит Голови Верховної Ради України В.Литвина до Делі 1-3 грудня 2003 року став першим парламентським візитом вищого рівня, хоча група з міжпарламентських індо-українських зв'язків була створена у ВРУ у жовтні 1995 року [8]. З індійського боку, за цей час Україну також відвідали Міністр оборони Індії Джордж Фернандес, Міністр сталі Індії, що засвідчило активізацію міжвідомчого співробітництва.

Таким чином, у 2000-2004 роках відносини Індії та України суттєво активізувалися після періоду "похолодання" у 1996-1999 роках. Основний наголос у двосторонньому співробітництві було зроблено на економічній та військово-технічній співпраці, що певним чином становило альтернативу індо-російським відносинам на пострадянському просторі, хоча останні залишалися безумовним пріоритетом для індійської сторони.

Окремого розгляду в індо-українських відносинах заслуговує військово-технічна співпраця.

Не дивлячись на те, що більшість військової продукції, яку Індія закуповувала у Радянського Союзу, виготовляли українські підприємства та заводи, Республіка виявилася не готовою до створення ефективного "прямого" партнерства з Україною, а продовжувала робити закупівлі через Москву. При цьому, контакти України з Індією були започатковані ще у 60-70-х роках ХХ ст., коли Україна, разом з іншими союзними республіками надавала економічну і військову допомогу Республіці Індія, яка незадовго до того здобула незалежність.

За оцінками київського Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння, щорічні об'єми ВТС між дома країнами можуть становити 100-150 млн. дол. США.

Однак, на нашу думку, відчутних успіхів у цій сфері Україні вдасться досягнути лиш за умови спільної роботи українських та російських виробників. Це може виявитися особливо ефективним на рівні імплементації нових технологій у виробництво, а також організації трьохсторонніх інвестиційних проектів за участі індійської сторони - на зразок вже запущеного проекту BrahMos (розробка та виробництво нової проти- корабельної ракети).

Однак, "пакистанський фактор" може стати певним способом маніпуляції у двосторонніх відносинах з Україною. Залежно від ситуації, індійське керівництво може використовувати його для пояснення мотивації прийняття вигідних для себе рішень.

Під час свого офіційного візиту до Києва Державний міністр оборони Індії Омар Абдулла сказав: "Індія завжди буде висловлювати занепокоєність у зв'язку із поставками українських танків до Пакистану" [12].

У той же час, Посол Індії в Україні Шикхолен Кіпген з цього приводу зазначив: "Україна - суверенна держава і має право самостійно формувати відносини з іншими країнами. Ми не можемо наказувати Україні як і що робити. Індія не розглядає свої відносини з іншими державами через призму відносин з Пакистаном. Якщо Україна хоче продавати щось із військової техніки Пакистану - будь ласка. І це не означає, що ви не можете продавати те ж саме Індії. Тобто, вибір за Україною" [8].

Така заява посла на думку автора, є індикатором позитивних для України тенденцій. Крім того, за словами Шикхолена Кіпгена, для Індії важливим мати дружні стосунки з Україною, тому що ВПК України є досить розвиненим і Індія заново його зраз для себе відкриває, адже раніше вона вважала, що всі радянські спеціалісти, які працювали в Індії - росіяни, а як з'ясувалося їх значна частина - українці [8].

Особливо цікавим нам видається візит Міністра оборони Індії у жовтні 2003 року. По-перше, прибувши до Києва Джордж Фернандес відвідав АНТК ім. Антонова та ДАКХ "Артем", які розробляють літаки, що експлуатуються в Індії та постачають ракети типу "повітря-повітря" для винищувачів, які закуповувалися у Росії. На нашу думку, це свідчить про те, що індійське керівництво вело пошук джерел розширення поставок військової техніки [8].

Без сумніву, Москва залишатиметься основним партнером Індії у галузі ВТС, однак поруч із російською зброєю до індійської армії може (і повинна) надходити зброя від інших постачальників, зокрема України.

Для України, на нашу думку, є важливим утриматися від поставок наступальної зброї і обмежитися експортом номенклатури ВТС оборонного характеру. Це дасть можливість компромісно формувати партнерство у цій галузі з Індією та з Пакистаном одночасно.

Індо-українська економічна співпраця у період, що досліджувався мала позитивну динаміку, але не досягла обсягів співробітництва за часів СРСР.

За оцінками фахівців, внесок України у загальний обсяг радянської допомоги Індії у середньому складав близько 30 %, а у деяких секторах - металургії, енергетиці, важкому машинобудуванні, постачанні зброї (зокрема, транспортних літаків, бойових кораблів тощо) - частка України була значно вищою.

Надзвичайно важливою була частка України у створенні космічних програм Індії, адже перші індійські космічні штучні супутники були зібрані на ракетному підприємстві "Південмаш" у Дніпропетровську.

Серед країн пострадянського простору Україна є другим (після Росії) зовнішньоторговим партнером Індії. У період, що досліджувався, в Україні зареєстровано 30 підприємств з індійськими інвестиціями, з них 19 - спільних.

За даними Державного комітету статистики України загальний товарообіг України з Республікою Індією за 2001 рік становив 253 млн. дол. США, при цьому експорт становив 155,89 млн. дол. США, імпорт - 97,45 млн. дол. США [13].

Станом на 1 липня 2001 року обсяг прямих інвестицій з Індії до України становив 1,92 млн. дол. США. Обсяг інвестицій України в індійську економіку становив 805 тис. дол. США [13]. В кінці 2002 року харківське НВО "Турбоатом" виграло тендер на постачання обладнання для чотирьох АЕС Індії. Вартість контракту становила понад 70 млн. дол. США [14].

Говорячи про головні сфери двостороннього співробітництва між Україною та Індією слід відзначити й металургійну галузь (перш за все, постачання труб), турбіни й електроустаткування та, звичайно, спеціалістів. Індія ж може постачати в Україну продукцію фармацевтичних підприємств. Обидві держави зацікавлені також у співпраці в галузі в області високих технологій, ракето- та авіабудівництва [2, 93].

В цілому динаміка двосторонніх індо-українських відносин у економічній сфері вказує на те, що у 2001-2004 роках вони вийшли на якісно новий рівень.

У цей період спостерігався сталий розвиток двосторонньої торгівлі між Україною та Індією при зростанні експортної складової товарообігу між державами на 56 % [15].

Ще більш динамічний показник росту товарообігу (на 85,5 % більше порівняно з 2003 роком) зафіксовано у 2004 році - 348, 4 млн. дол. США [15].

Таким чином, індо-українські відносини у період, що досліджувався пройшли декілька етапів розвитку, кожен з яких мав свої особливості.

Протягом 1991-1996 років, відбувався перший етап, етап становлення двосторонніх відносин між Індією та Україною. Він характеризувався значною формалізацією взаємин між державами.

У Договорі про дружбу і співробітництво між Україною та Індією від 1993 року було лише задекларовано загальні принципи формування дружніх відносин між Україною та Індією та не закладалися підвалини для формування більш тісного співробітництва.

Також, показовим є те, що більшість зустрічей вищого керівництва України та Індії відбулися поза межами їх територій, в рамках зустрічей та форумів міжнародних організацій тощо.

Звідси можемо зробити висновок, що протягом 1991-1996 років Індія не розглядала Україну як можливого стратегічного партнера на пострадянському просторі, надаючи перевагу співпраці з Російською Федерацією, сприймаючи її як основну правонаступницю СРСР.

Продаж Україною танків Пакистану, країні, яка розглядається Індією як головний суперник у боротьбі за лідерство у Південній Азії, негативно позначився на всіх сферах українсько-індійських відносин, позначивши період згортання політичної співпраці, який тривав до 2000 року.

Ще одним фактором, що негативно відобразився на формуванні індо- українських відносин цього періоду стало випробування Індією ядерної зброї. Україна, як держава, що відмовилася від зброї масового знищення, негативно поставилася до набуття Індією статусу ядерної держави, що, у свою чергу, не сприяло потеплінню відносин.

Третій етап індо-українських відносин розпочався у 2000 році, та набув дійсного концептуального наповнення після прийняття Спільної заяви за результатами державного візиту Президента України Леоніда Кучми до Делі в 2002 році. У даному документі Україна та Індія проголошували, що мають намір співпрацювати у всіх стратегічно важливих для обох країн галузях: енергетиці, аерокосмічній сфері та сфері мирного освоєння космосу, будівництві нафто- та газопроводів, металургійній галузі тощо.

Позитивно на формуванні індо-українського партнерства на даному етапі позначилася взаємна підтримка України та Індії у прагненнях вступу першої до СОТ та приєднання Індії до РБ ООН.

Одночасно, відзначаємо відсутність одностайної позиції серед індійської політичної еліти щодо ролі "пакистанського фактору" у взаємовідносинах між державами, що є індикатором позитивних для індо-українських відносин тенденцій.

Позитивна динаміка у економічному співробітництві двох держав спостерігалася упродовж усього періоду, що досліджувався. Найбільш активне зростання товарообігу між Індією та Україною було зафіксоване у 2000-2004 роках. Перспективними сферами співробітництва були і залишаються металургія, енергетика та аерокосмічна галузь. Продовження практики взаємного залучення інвестицій до економік обох країн у різних галузях господарства буде взаємовигідним для них.

Література

1. Постанова Верховної Ради України "Про основні напрямки зовнішньої політики України" 02.07.93// Політика і час. - 1993. - № 9.

2. Протокол про встановлення дипломатичних відносин між Республікою Індією та Україною. - Поточний архів Міністерства закордонних справ України. Третій територіальний департамент.

3. Договір про дружбу та співробітництво між Україною та Республікою Індією, 1992. - Поточний архів МЗС. Третій територіальний департамент.

4. Договор о Дружбе и сотрудничестве между Российской Федерацией и Республикой Индией// Дипломатический вестник. - 1993. - № 3-4. - С. 19-22.

5. Нариси з історії дипломатії України під ред. Смолія В.А. та ін. - К.: Альтернативи, 2001. - 736 с.

6. Протокол про консультації між Міністерством Закордонних Справ України та Міністерством Закордонних Справ Республіки Індія від 19.09.94. - Поточний архів МЗС України. Третій територіальний департамент.

7. Белокреницкий В. Россия и Пакистан: взлеты и падения двусторонних отношений//Азия и Африка сегодня. - № 5. - 2001.

8. Индия однозначно поддерживает вступление Украины в ВТО"// Газета "День", вівторок, 10 грудня 2002 р. № 227.

9. Протокол політичних консультацій між МЗС України та МЗС Республіки Індія. - Квітень 2000 року, Делі. - Поточний архів МЗС України. Третій територіальний департамент.

10. Кучма Л.Д. Стан та перспективи української зовнішньої політики: виступ Президента України на засіданні керівного складу МЗС України 15 липня 1996 року// Урядовий кур'єр. -1996. - 18 липня.

11. India-Ukraine joint statement, New Delhi, October 4, 2002.

12. Кравченко В. Поездка за три моря. - [Цит.04.02.08]. - Режим доступу: www.versii.com/print.php?pid=4734.

13. Державний комітет статистки України. Статистична інформація. Основні макроекономічні показники. Основні макроекономічні показники за січень-жовтень 2008 року. - [Цит. 01.11.08]. - Режим доступу: www.ukrstat.gov.ua.

14. Показники зовнішньої торгівлі між Україною та Республікою Індія (з урахуванням даних Держкомстату України). Довідка МЗС України. - Архів третього територіального департаменту.

15. Структура двосторонньої торгівлі між Україною та Республікою Індія. (з урахуванням даних Державної митної служби України) Довідка. - Архів Міністерства економіки України. - Ост. онов. січень 2008.

Размещено на Allbest.ru