Особливості україно-російських інформаційних відносин: історичний та геополітичний виміри

Размещено на http://www.allbest.ru

Особливості україно-російських інформаційних відносин: історичний та геополітичний виміри

Мазурець Ю.О.

З розвитком глобалізації тема інформаційних відносин стає дедалі більше актуальною. Через зменшення важливості та дієвості бар'єрів, сьогоднішній світ все більше набуває характеру «глобального села». За таких умов інформаційні відносини стають ще важливішими, оскільки з нівелюванням бар'єрів потік інформації стає все вільнішим, що дозволяє йому все більше й більше чинити вплив на світовий порядок.

Феномен інформаційних воєн зачіпає людство дедалі активніше. Інформаційно-психологічний вплив здатен змінювати все: імідж, позиції, напрями розвитку. Баланс інформаційних стосунків, у тому числі й інформаційних протиборств набуває характеру чинника світового порядку.

Багато про новий спосіб ведення зовнішньої політики пише Г. Почепцов. У своїх статтях він виокремлює концептуальну основу бачення Україною та Росією свого місця на світовій арені й, ґрунтуючись на цьому, описує інформаційні відносини двох держав.

Через призму іміджу держави на міжнародній арені аналізує інформаційні відносини І. Лосєв, який звертає особливу увагу на результативність окремої інформаційної стратегії.

П. Бураковський та С. Черненко у своїй дослідницькій діяльності активно використовують метод контент-аналізу. На основі його результатів вони детально сформулювали хід та результативність кожного етапу інформаційних протистоянь України та Росії в період газових перепитій 2005-2009 років.

Активно вивчають інформаційну складову зовнішньої політики України також Ю. Володарський; І. Соловей; О. Толкачов чиї дослідження стосуються здебільшого енергетичної сфери; А. Золотарьов, який активно досліджує російський вектор зовнішньої політики України.

Газові відносини Україна-Росія в останні роки поринали в царину інформаційного протиборства. Інформаційні газові війни Україна-Росія характеризувалися своїм дисбалансом з переважанням російського інформаційного впливу. Це негативно позначилося на статусі України у світі, тому цей аспект потребував балансування шляхом активізації інформаційної діяльності України, аби при повторенні подібних ситуацій в майбутньому Україна була до них готова [1].Постійні минулі українсько-російські газові перепитії, безумовно, мали свої суб'єктивні та об'єктивні причини. Досліджуючи їх, необхідно відійти від заїждженої риторики в стилі звинувачень один одного в підливанні масла у вогонь. Треба шляхом об'єктивних аргументів визначити, в чому ж полягає принципова різниця українського та російського суспільств, що призводили до протистоянь.

На пострадянському просторі існують нееквівалентні соціальні системи. І тому потенційно можуть виникати такі конфліктні ситуації. Дві соціальні системи розвиваються і бачать минуле, майбутнє і сьогодення під різним кутом зору [2.1].

Справді, Росія й Україна бачать по-різному минуле. Використовуючи історичний метод дослідження, ми дійшли висновку, що Росія, позиціонуючи себе, активно апелює до свого радянського минулого, чого не робить Україна. Різні й бачення майбутнього в українців та росіян. Принаймні, вони аж ніяк не співпадають. Варто лиш поглянути на стратегії обох держава: Україна прагне локального лідерства, тоді як Росія глобального.

Всі види невідповідностей, що виникли після розпаду єдиної структури (СРСР), яка, в свою чергу, породила два принципово різні автономні шляхи розвитку обох незалежних держав, можна класифікувати наступним чином:

Відмінності в організації внутрішньої системи держави;

Зовнішньоструктурні відмінності, що прослідковуються у вигляді підлаштування обох систем під різні глобальні ієрархії;

Різна цільова орієнтація в контексті майбутнього існування.

Базові відмінності двох систем зручно було б шукати шляхом порівняння інформаційних ресурсів України та Росії. Виділимо три типи інфраструктур інформаційних ресурсів двох держав та порівняємо їх:

Фізична інфраструктура;

Інформаційна інфраструктура (контент);

Віртуальна інфраструктура.

У фізичному вимірі інформаційний ресурс Росії, безумовно, переважає над інформаційним ресурсом України. Так Російська Федерація має можливість безпосередньої телетрансляції на території України, чого не має Україна в Росії. Також Росія веде свою телетрансляцію і англійською мовою. Найбільші російські газети видаються в спеціальному українському варіанті. Такого експортного варіанту ЗМІ Україна, на жаль, не має. За рахунок такої клопіткої роботи російських ЗМК масштаби охопленої ними аудиторії просто вражають. Більш того, Україна не має мовного фільтра по відношенню до Росії, що свого часу став козиром для держав Прибалтики [1;7].

Про інфраструктуру в її інформаційному вимірі (контент) можна говорити багато. Все ж варто спочатку визнати дві негативні характеристики контенту українських новин.

Перша це його бідність, особливо в недільні дні. Телекомпанії абсолютно не обтяжують себе напрацюванням цікавих новин про внутрішній стан справ в Україні, активно переходячи, натомість, на іноземні повідомлення. В цій ситуації напрошується болюче прислів'я: немає новин немає і держави.

Другою негативною характеристикою українських новин (в першу чергу теленовин, оскільки саме вони є найпопулярнішими серед масової аудиторії українців) є так званий фронтовий характер повідомлень, де головними об'єктами є політики, які звинувачують один одного, автомобільні аварії, вибухи газу та інша надзвичайна хроніка, що має місце як у побуті, так і в політиці [1;7].

Інфраструктуру в віртуальному вимірі Україна повністю програла Росії. Масова культура в Україні являється майже повністю російською, що робить неможливою вибудову української національної ідентичності. Маючи таку інформаційну інфраструктурну невідповідність, нам важко казати про можливості наших перемог, тому що у нас немає власне інформаційного ресурсу. У нас немає власних новин [2].

Шлях, обраний Україною для відповіді на інформаційні виклики з боку Росії, принципово неправильний. Вона просто «прогнала» російське телебачення з українського медіа простору. В короткочасній перспективі, можливо, Україна й досягає успіху. Але в майбутньому ми зіткнемося з іншими проблемами. Наш мінус у тому, що ми не створюємо цікавий контент, і тоді люди шукають інший. Створивши якісний інформаційний ресурс (особливо телеконтент), Україна позбудеться відтоку аудиторії до іноземної інформації.

Зрозуміло, що існує певна нееквівалентність, частково об'єктивно створена, а частково створена нами. Об'єктивно, тому що Росія й Україна рухаються різними шляхами, тому є суперечність моделей світу, і в ситуації, коли вони починають перетинатися, виникає конфлікт. Так трапилося, що на початкових порах незалежності України для пострадянського простору для побудови обрана конфронтаційна модель. Зрозуміло, чому, бо імплементувати її в першій половині 90-их було не так і важко. Але останнім часом спостерігається пожвавлений відхід від такої надто невигідної для України практики, оскільки конфронтація не принесла позитивних результатів [2].

Окрім того, відсутнє швидке реагування, чим Росія ж може похвалитися. Робота у форматі «24 години на добу » може себе виправдати. Особлива потреба в такому графіку виникала безпосередньо під час активних фаз протистояння (згадаймо інформаційні газові війни перших років посткучмізму). інформаційний український російський зовнішньополітичний

Активною фазою інформаційних війн між Україною та Росією був період з 2005 до 2009 року. Перш за все інформаційні протистояння мали місце в сфері газових відносин, картина яких була досить складною. Створювалися некомфортні умови як для України, перед якою поставало питання знаходження альтернативи імпортованому газу для внутрішніх потреб, так і для європейських споживачів російського блакитного палива, які отримували його або в недостатній кількості, або не отримували взагалі. На тлі цих гострих подій кожна сторона газових стосунків прагнула захистити свої власні інтереси. Так для України було важливо зберегти перед Європою обличчя надійного транзитера газу, не втратити свого суверенітету і самій не залишитись без блакитного палива посеред зими, коли газ активно споживається не лише промисловістю, а й використовується з метою опалення житла своїх громадян.

Питання з приводу того, хто ж оперує більшою правдою про причини чергової газової кризи активно обговорювалося і в Україні, і в Росії, і в світі, в тому числі й у Європі, яка має безпосереднє відношення до даних стосунків. ЗМІ кожної сторони в рамках їх інформаційної політики прагнули захищати власну позицію в цьому питанні, особливо Росія як постачальник газу, а Україна як транзитер [3;7].

Після газового протистояння 2005-2006 року стало очевидним, що Росія вела інформаційну війну проти України шляхом не тільки генерації інформаційних повідомлень та новин, але й викривлення інформації та відвертих неправдивих висловлювань. Ефективність російського підходу обумовлена наявністю в ЄС великої кількості дружніх до Росії журналістів, лобістів та проросійських речників. Натомість Україна не готувалася до інформаційної війни, не створювала інструментів забезпечення і просування своїх інтересів в ЄС. Непідготовленість України переходила у відсутність перемоги.

Визнавши це, необхідно детальніше проаналізувати хід інформаційних перепалок України та Росії. Наочним прикладом цього може стати інформаційна газова війна 2009 року. Результати витягів з контент-аналізу випусків новин обох сторін, наведеного нижче, чітко демонструють реальну картину конфліктних інформаційних відносин України та Росії [4;5].

Кількісний контент-аналіз змісту сюжетів українських телеканалів протягом 1-17 січня 2009 року показав, що абсолютним рекордсменом за цитуванням і згадуванням була російська компанія «Газпром» (692 сюжети) [2].

Газпром позиціонувався в новинах як суб'єкт не лише економічних відносин, а й міжнародної політики. Це підтверджується й тим, що згадуваність Газпрому була більшою й не збігалася із частою згадування посадових осіб, дії яких повністю або частково ототожнюються з інтересами корпорації: Володимир Путін (220 сюжетів) Олексій Міллер (144 сюжети), Сергій Купріянов (156 сюжетів), Олександр Медведев і Дмитро Медведев (110 сюжетів обидва) [2;4].

«Нафтогаз України» згадувався лише у 417 сюжетах, при цьому майже у 80% згадувань Нафто газ поставав об'єктом зовнішніх впливів, інструментом проведення певних інтересів: у стосунках з Газпромом, між українськими політичними гравцями. Інструментальну роль «Нафтогазу» підкреслює й той факт, що сюжетів із згадуванням чи синхронами Олега Дубини, тогочасного голови HAK було лише 250, прес-секретаря Валентина Землянського 31, заступника голови HAK Володимира Триколича 25 [4;7].

Цро 2009 рік з його актуальною газовою темою ходило безліч думок. Навіть стосовно переможця в інформаційній газовій війні 2009 існує кілька позицій. Одна з них гласить про те, що Україна війну програла, інша що програла, але не на всіх фронтах і т.д.

Проаналізувавши її хід, не можна дати єдиної відповіді, хто ж переможець. В інформаційній війні 2009 року необхідно виділити три фронти: український, західний (європейський та американський) та власне російський [4;5].

Сила внутрішньої російської ідеології та результат формування громадської думки росіян дозволяє стверджувати, що на своєму внутрішньому фронті Росія інформаційну війну виграла з тріумфом. Дійсно, в перші місяці після протистоянь проблематично було знайти в Російській Федерації проукраїнськи мислячого громадянина.

На українському фронті успіх нашого північного сусіда, безумовно, великий, навіть занадто, з огляду на наші цілі. Проте, більшість українців продовжували вірити, що газ крали не ми й що росіяни дещо лукавили, звинувачуючи нас у цьому [6].

Щодо Америки та Західної Європи, то ці суб'єкти міжнародних відносин аж ніяк не прагнуть до домінування Російської Федерації у східній Європі, тому їм не личить прихилятись до російської позиції. Проте, залежність ЄС від поставок енергоносіїв (в першу чергу, звичайно, газу) з Росії, не дозволяють йому зайняти відверто антиросійську позицію. Тому ЄС висловлювався про неприпустимість свого втягнення у якості заручника в українсько-російські газові відносини [4;7;8].

Що ж необхідно Україні робити, аби підвищити ефективність своєї інформаційної політики?

По-перше, необхідне створення широкого кола європейських журналістів та ЗМІ, дружніх до України. Цей процес може займати півроку, а інколи й рік. Для цього необхідно проводити масштабну цілеспрямовану роботу з європейськими ЗМІ, яка аж ніяк не обмежується зусиллями прес-служб українських дипломатичних місій з їх мізерним фінансуванням [2].

По-друге, необхідне створення в Брюсселі та кожній столиці ЄС проукраїнської групи європейських політиків, які будуть підтримувати українські позиції. В Європейському Парламенті є майже три десятки депутатів, які добре ставляться до України та постійно її відвідують.

По-третє, Україна має працювати над створенням агентів впливу у європейському суспільстві це мають бути не лише євродепутати, але й інші лідери громадської думки співаки, письменники, науковці, експерти.

По-четверте, Україна з 2005 року мала готувати інструменти впливу на європейську спільноту через велику кількість українських організацій діаспори в Європі. Українські спільноти за кордоном на сьогодні майже ніяк не задіяні в реалізації зовнішньої політики України.

По-п'яте, Україна мала би проводити більше енергетичних і політичних заходів в ЄС. Необхідно було проводити більше публічних слухань в Європейському Парламенті, енергетичних круглих столів в Брюсселі та Страсбурзі, більше конференцій в столицях країн ЄС [1;9].

Крім того, необхідно також вести інформаційні кампанії й на внутрішній власне українській стороні активно інформуючи населення про стан справ шляхом подання фактів не лише з міжнародних, але й з вітчизняних джерел. Це допоможе населенню добре розбиратися в будь-якому аспекті українськоросійських стосунків (і не лише) та формулювати адекватну позицію щодо нього [9].

Отже, досвід минулих років показав, що Україна не надто якісно проводила інформаційне забезпечення зовнішньополітичних відносин з Москвою, зокрема в сфері енергетичних стосунків. Результатом цього стало певне погіршення іміджу України на міжнародній арені та деяке розчарування європейських споживачів російського газу в надійності України як партнера по транзиту блакитного палива.

Аби мати спроможність долати згубні наслідки інформаційного впливу в майбутньому, необхідно буде добре попрацювати. Перш за все, варто комплексно поглянути на проблему й врахувати наявність трьох сторін під час україно-російських інформаційних відносин: внутрішнього українського, внутрішнього російського та західноєвропейського й американського. Кожен з них потребує розробки окремих механізмів інформаційної політики.

Для українських громадян перш за все необхідно забезпечити якісні вітчизняні новини, які були б вичерпними й проукраїнськими. Ні в якому разі не можна забороняти трансляцію російських каналів в українському телекомунікаційному просторі. Необхідно на основі здорової конкуренції покращувати контент вітчизняних новин, аби саме він був цікавий українцям, а не російська альтернатива.

Для Європи та Америки необхідно завжди забезпечувати доступ до інформації про деталі україно-російських відносин через призму українських національних інтересів. Необхідно позбутися скарг іноземних журналістів на брак інформації. Необхідно залучати активну українську діаспору до підтримки українського іміджу в світі. Крім того заохочувати українських «адвокатів» за кордоном (політиків з Європи та Америки, науковців) дійсно захищати позицію України.

А на російський фронт треба намагатися отримати доступ українських медіа, які б працювали в руслі вітчизняних національних інтересів. До того ж в Російській Федерації проживає доволі численна українська діаспора, яку можна було б використати для створення та подальшого просування позитивного іміджу України в Росії.

Основним кредо інформаційної політики України, в тому числі й на російському напрямку, має бути постійне формування обізнаності про нашу державу. Безперервне й широке інформування допоможе заповнити інформаційний вакуум власними силами, не покладаючись на «допомогу» інших.

Список використаних джерел

Украина-Россия: основы информационного противостояния [Електронний ресурс] / Г. Почепцов // Телекритика. 2009. 28 січня. Режим доступу: http://www. telekritika.ua/bezpeka/2009-01-28/43362

Українсько-Російський газовий конфлікт: контент-огляд новин провідних телеканалів двох країн [Електронний ресурс] / П. Бураковський, С. Черненко // Телекритика. 2009. 20 січня. Режим доступу: http://www.telekritika.ua/ telenovini/2009-01 -20/43214

Можно ли согреться словом? [Електронний ресурс] / А. Косовский // Телекритика. 2009. 12 січня. Режим доступу: http://www.telekritika.ua/ daidzhest/2009-01-12/43078

Експерти: імідж України страждає через бездіяльність політиків [Електронний ресурс] // Телекритика. 2009. 23 січня. Режим доступу: http://www.telekritika.ua/ news/2009-01-23/43317

Газовая дипломатия в эпоху глобального кризиса [Електронний ресурс] / Ю. Петровська, С. Гамова // Независимая газета. 2009. 19 січня. Режим доступу: http://www.ng.ru/courier/2009-01-19/9_gaz.html

Експерти: не можна говорити про поразку України у інформаційній війні з Росією: (матеріали круглого столу «Газовий конфлікт. Хто переміг в інформаційній війні?») [Електронний ресурс] // Телекритика. 2009. 20 січня. Режим доступу: http://www.telekritika.ua/news/2009-01 -20/43219

Інформаційно-газова війна як граблі для України [Електронний ресурс] / О. Толкачов // Телекритика. 2009. 12 січня. Режим доступу: http://www.telekritika. ua/daidzhest/2009-01 -12/43077

Макаренко Є. Інформаційна політика як чинник державного суверенітету України / Актуальні проблеми міжнародних відносин // Є. Макаренко. 2008. випуск 80 частина 2. с. 28-32.

Методы борьбы с Россией в информационной войне [Електронний ресурс] / А. Золотарьов // Телекритика. 2009. 29 січня. Режим доступу: http://www.telekritika. ua/daidzhest/2008-12-29/42964

Освещение «газовой войны»: работа над ошибками [Електронний ресурс] /1. Соловей//Телекритика. -2009. 13 січня. Режим доступу: http://www.telekritika.ua/ bezpeka/2009-01-13/43081

Размещено на Allbest.ru