Європейська дослідницька рада (англ. European Research Council, ERC) - перша загальноєвропейська установа, покликана стимулювати розвиток науково-дослідницької діяльності в ЄС. Рішення про її формальне заснування було ухвалене 18 грудня 2006 року на засіданні Ради Міністрів ЄС. Заснуванню Ради передували тривалі дискусії у наукових та політичних колах ЄС, протягом яких було наголошено в потребі створення загальноєвропейської інституції, що координуватиме підтримку науки на всій території ЄС.

Інституція має Наукову раду, що складається з 22 провідних європейських науковців та визначає її стратегію. Першим президентом Ради був грецький біолог Фотіс Кафатос [1], від 2010 року - почесний президент Ради [2]. Чинний президент - австрійський соціолог Хельга Новотни [3].

Впродовж семи найближчих років бюджет Європейської дослідницької ради, спрямований на підтримку європейської науки, складе 7,5 мільярдів євро.

Розробка й впровадження в життя спільної політики країн ЄС у сфері науки і техніки була започаткована ще у 70-ті роки ХХ ст.

У 1973 р., після вступу до ЄС Великобританії, Ірландії та Данії, була висунута ідея створення єдиного європейського наукового простору. Наступного року Рада Міністрів ЄС затвердила першу програму спільних наукових досліджень на 1974-77 рр. Ця подія вважається офіційним народженням спільної політики країн-членів ЄС в сфері науки й техніки.

У 1982 р. була створена Європейська стратегічна програма розвитку інформаційних технологій (ЄСПРІТ), у якій були сформульовані базові принципи політики ЄС в науково-технічній сфері:

першорядними є так звані "доконкурентні дослідження", які, базуючись на фундаментальних, безпосередньо трансформувались би у прикладні, стимулюючи інноваційні технології;

спільне фінансування наукових досліджень і розробок бюджетом ЄС і підприємствами-учасниками проектів у рівній долі (50/50 %);

фінансування лише тих проектів, які є міжнародними, включають представників хоча би двох країн;

одержані в будь-якому проекті результати наукових досліджень стають загальним надбанням усіх членів ЄС.

У цей же час були схвалені "Критерії Райзенхубера", що визначали характер пріоритетних для ЄС досліджень, зокрема:

наявність великих витрат, непосильних одній країні;

реалізація проекту дає більший економічний ефект на багатосторонній основі, коли зазнають впливу різні сфери економіки в багатьох регіонах;

позитивний вплив на створення єдиного ринку ЄС та соціальне й економічне згуртування членів співтовариства;

сприяння координації політики у сфері науки й технологій між країнами ЄС;

стимулювання комунікативності та мобільності науково-технічних кадрів у межах ЄС.

Сьогодні політика ЄС у сфері науково-технічних інновацій визначається, передусім, трьома основними показниками:

щорічні витрати на розвиток наукових досліджень і технологічних інновацій складають 4 млрд євро, або 3,7 % бюджету ЄС;

результати проведених досліджень і запропонованих інновацій стають надбанням усіх членів ЄС однаковою мірою, незалежно від участі країни у фінансуванні здійснюваних проектів;

основним механізмом реалізації політики ЄС у сфері науково-технічного розвитку є розробка та реалізація середньотермінових рамкових програм.

Політика у сфері наукових досліджень і технологічних інновацій в ЄС здійснюється на основі визначених принципів, серед яких провідними є:

принцип субсидіарності країн-членів ЄС;

взаємної допомоги, максимальної консолідації зусиль і концентрації наявних ресурсів усіх країн-учасниць;

заохочення "Європейського виміру" науково-дослідницьких проектів: в центрі уваги знаходиться розв'язання науково-технічних проблем, які породжує технологічний і соціальний розвиток, передусім, європейських країн;

принцип спільного фінансування, згідно якого всі проекти фінансуються всіма країнами-членами ЄС. Жоден член ЄС не може підходити вибірково до фінансування конкретних досліджень: брати чи не брати у них участь (або обмежувати її) в залежності від власних внутрішніх інтересів;

принцип загальності, який передбачає максимальну мобілізацію можливостей усіх учасників науково-інноваційної діяльності;

принцип фінансування передінвестиційних проектів, який дозволяє створити необхідну матеріальну базу для вільного творчого наукового пошуку, без жорсткої "прив'язки" науковців до можливостей технологізації очікуваних результатів.

У контексті цих регулятивних принципів визначаються основні напрямки науково-технічної стратегії ЄС:

Нарощування розмірів фінансування наукових програм інноваційного розвитку (доведення витрат кожної країни - члена ЄС мінімум до 3 % ВВП);

Інноваційно-технологічна модернізація неконкурентноспроможних галузей виробництва.

Визначення першорядним прискорений розвиток найновітніших, наукоємних галузей.

Посилення міжрегіонального та внутрішньорегіонального співробітництва в наукових дослідженнях та інноваційних технологіях, вироблення спільної політики їх розвитку.

Максимальне сприяння розповсюдженню інновацій по всьому просторі Євросоюзу.

Створення загальноєвропейського інформаційного середовища та єдиного європейського наукового простору.

Посилення уваги до фундаментальних наукових досліджень як фундаменту прикладних знань та інноваційних технологій.

Підготовка висококваліфікованих наукових кадрів, спроможних забезпечити стабільний науково-технологічний прогрес усіх членів Євросоюзу.

Сучасна політика ЄС у сфері науки підпорядкована загальній стратегії його розвитку, що була сформульована у 2000 р. на лісабонській сесії Європейської ради (яка складається з глав держав та урядів країн-членів Євросоюзу й голова Європейської комісії).

Ця стратегія передбачала перетворення Євросоюзу до 2010 р. у найбільш динамічну й конкурентоспроможну в світі економічну зону, що ґрунтується не економіці, заснованої на знаннях. Перехід до інноваційної по своїй суті "економіки знань" мав статися завдяки проведенню відповідної політики у сфері науки, яка відповідала б потребам інформаційного суспільства, прискоренню структурних реформ та створенню єдиного внутрішнього ринку Євросоюзу. Кінцевим результатом реалізації Лісабонської стратегії вбачалось досягнення рекордних темпів економічного зростання, цілковита зайнятість населення і максимальна соціальна справедливість у країнах Євросоюзу.

Однак, вже в 2005 р. Європейська рада розглянула результати реалізації Лісабонської стратегії за п'ять років і дійшла невтішного висновку, що ці амбіційні плани провалились.

Однією із найвпливовіших причин був неналежний рівень фінансування наукових досліджень та технологічних інновацій (у середньому по ЄС цей показник склав близько 2 % ВВП, що становить майже критичну межу, нижче якої починається стагнація й деградація науки й технологій [1]).

Європейська рада розробила нову редакцію Лісабонської стратегії, у якій значна увага приділялася стимулюванню економічного зростання шляхом збільшення фінансування наукових досліджень та інноваційних технологій. Головним напрямком політики в галузі наукових досліджень і розробок було визнано стимулювання досліджень у сфері інформаційно-комунікативних технологій (ІКТ), оскільки саме вони у 2005 р. забезпечили 40 % приросту продуктивності праці і 8 % ВВП у країнах ЄС [2].

Створений ще у 1986 р. Генеральний директорат з питань телекомунікацій, інформаційної промисловості й інновацій у 2005 р. був реорганізований у Генеральний директорат з питань інформаційного суспільства і засобів масової інформації. В його відання були включені питання розвитку телекомунікацій, Інтернету, ЗМІ, аналіз впливу ІКТ на перебіг соціальних процесів та ін.

Вагому роль у виконанні відредагованої Лісабонської стратегії повинна відіграти Сьома рамкова програма ЄС з наукових досліджень і технологічного розвитку, реалізація якої розрахована на 2007-2013 рр.

Ця програма конкретизувала й розвивала стратегію розвитку наукових досліджень й інноваційних технологій, закладених у 6-ій рамковій програмі (на 2002-2006 рр.).

Рамкові програми розробляються і подаються Європейською Комісією на розгляд Ради і Парламенту ЄС, які й приймають спільне рішення щодо них. Такі програми визначають стратегічні цілі, пріоритетні напрямки та об'єми фінансування наукових досліджень і технологічних розробок. Окремо виділяються дослідження, які цікавлять ЄС проте вимагають особливо значних фінансових витрат. Такими дослідженнями й розробками є проекти, спрямовані на підвищення конкурентоспроможності товарів ЄС, створення єдиного ринку, науково-технічній консолідації учасників Євросоюзу [3].

6-та рамкова програма ЄС з наукових досліджень та інноваційних технологій внесла суттєві зміни у стратегію співпраці з третіми країнами. Європейською Комісією на початку 2000 р. був запропонований проект створення Європейського наукового простору (ЄНП), який був затверджений Європейською Радою в тому ж році [4].

Цей документ є доволі детальним планом налагодження взаємовигідного науково-технологічного співробітництва, спрямованого на досягнення цілей, сформульованих у Лісабонській стратегії. Його особливість полягала в тому, що Європейський науковий простір проголошувався відкритим для всіх країн світу. Цим надавалися нові можливості політиці міжнародного науково-технічного співробітництва. Особлива увага приділялася країнам з перехідною економікою, зокрема членам СНД. Стосовно них ставилася мета, по-перше, сприяти стабілізації наукового потенціалу цих держав і, по-друге, допомагати у розв'язанні проблем, що являють взаємний інтерес.

Для активізації партнерства і взаємообміну цих країн з науковими співтовариствами ЄС були створені INTAS (Міжнародна асоціація сприяння співробітництву з вченими з нових незалежних держав колишнього Радянського Союзу), МНТЦ (Міжнародний науково-технічний центр у Москві), УНТЦ (Український науково-технічний центр у Києві) та ін.

Величезне значення в ЄНП надається збереженню й нарощуванню кадрового ресурсу, поповненню його молодими талановитими вченими, заходам, спрямованим на запобігання відтоку наукових кадрів у США. Європейською Комісією був розроблений документ "Стратегія мобільності на підтримку ЄНП", у якому запропонована низка заходів по створенню сприятливих умов для вільного пересування, наукової діяльності і кар'єрного зростання вчених в кордонах Євросоюзу. Країнам Європи запропоновано збільшити на 25 % статті бюджетів на міжнародне науково-технічне співробітництво, а також забезпечити сприятливі умови для роботи іноземних дослідників у наукових закладах цих країн.

Сьома рамкова програма наукових досліджень і технологічного розвитку Європейського Союзу конкретизувала й розвинула стратегічні цілі й механізми їх досягнення, закладені в попередній програмі [5].

Ця програма передбачає фінансові витрати на наукові дослідження 50,521 млрд. євро протягом семи років. В ній чітко визначено цілі створення єдиного європейського наукового простору:

створення максимально сприятливих умов для інноваційних досліджень у Європі;

підвищення результативності наукової діяльності;

посилення інноваційних процесів у Європі.

Завдання ЄНП - забезпечити максимально ефективне використання наукового потенціалу і матеріальних ресурсів країн ЄС та тісного співробітництва з усіма регіонами світу.

Сьома рамкова програма виділяє 6 цільових регіонів (зокрема, такими регіонами є Східно-Європейський та Центрально-Азійський, що складається країни СНД) з якими ЄС реалізовує активне міжнародне науково-технічне співробітництво. Країни, що входять у зазначені шість регіонів мають можливість брати участь у наукових проектах Сьомої рамкової програми за рахунок фінансів Єврокомісії. При цьому самі ці країни, на відміну від членів ЄС та асоційованих країн, свої кошти у формування бюджету програми не вкладають.

Така політика Євросоюзу безумовно сприятиме підвищенню результативності наукових досліджень і інноваційних технологічних розробок не тільки у межах ЄНП, а й у тих регіонах світу, які підпадають під її вплив, що є позитивом для всіх учасників цього процесу.

Важливою особливістю Сьомої рамкової програми є створення в ЄС Європейської ради з досліджень - структури, яка буде займатися фінансуванням фундаментальних наукових досліджень.

Така Рада буде видавати гранти, ґрунтуючись на оцінці наукової цінності теоретичних досліджень, безвідносно до перспектив їх безпосередньої технологізації. Такі фундаментальні знання, хоча й не знаходитимуть прямого практичного втілення, є вкрай необхідними для розвитку прикладних досліджень, отже, зрештою, і для інноваційних технологій.

Наукова громадськість запропонувала Європейській раді з досліджень низку заходів, які сприятимуть розвиткові фундаментальної науки:

подвоєння дослідницького бюджету Євросоюзу;

спрямування більшої частини додаткового фінансування маленьким колективам і окремим вченим, які проводять фундаментальні дослідження;

створення Європейського фонду фундаментальних досліджень при Європейській раді з досліджень, який очолюватимуть найбільш авторитетні вчені;

визнання основним критерієм цінності наукового дослідження його якість як фундаментального знання;

концентрація зусиль на фінансуванні робіт молодих вчених;

перехід від системи контрактів до системи грантів;

перехід від підтримки великих мереж дослідницьких колективів до малих (2-5 колективів), як більш раціональної схеми організації наукової діяльності та ін.

Політика ЄС, спрямована на синхронізацію фундаментальних і прикладних досліджень є достатньо аргументованою і цілком виправданою. Вона сприятиме розвиткові науки як системи теоретичного знання й основи прикладних інноваційних досліджень і технологічних розробок.

Можна констатувати, що сучасна політика ЄС у сфері науки є в цілому конструктивною і перспективною, сприяє формуванню та розвитку суспільства знань як вищої фази інформаційного суспільства.

Суттєвим недоліком цієї політики є недостатня увага до гуманітарної науки, яка покликана формувати світ духовних цінностей і смислових орієнтирів життя людей, їхній кругозір і громадянську позицію.

2.2 Створення єдиного Європейського дослідницького простору