Зовнішня політика Росії в 1990-х роках
Основні наслідки розпаду Радянського Союзу для зовнішньої політики Росії. Відносини країни з Америкою після закінчення "холодної війни". Участь Російської Федерації в азійських міжнародних організаціях. Характеристика російсько-китайських стосунків.
| Рубрика | Международные отношения и мировая экономика |
| Вид | курсовая работа |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 04.06.2016 |
| Размер файла | 61,9 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Размещено на http://www.allbest.ru/
Зовнішня політика Росії в 1990-х рр
ПЛАН
ВСТУП
1. РОЗПАД СРСР И ПОЯВА НОВОГО СУБ'ЄКТА МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН
1.1 Наслідки розпаду СРСР для зовнішньої політики Росії
1.2 Відносини Росії та США після закінчення «холодної війни»
2. АЗІЙСЬКИЙ ВЕКТОР ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ РОСІЇ В 1990-Х РР
2.1 Участь Росії в азійських міжнародних організаціях
2.2 Російсько-Китайські відносини
3. ГЕОПОЛІТИЧНА РОЛЬ РОСІЇ НА ПОСТРАДЯНСЬКОМУ ТА ЄВРОПЕЙСЬКОМУ ПРОСТОРІ
3.1 Відносини Росії та країн Європи
3.2 Зовнішня політика Росії по відношенню до країн колишнього СРСР і варшавського блоку
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
ВСТУП
Після розпаду Радянського Союзу і проголошення Співдружності Незалежних Держав для Російської Федерації склалася принципово нова зовнішньополітична ситуація. Глибокі зміни геополітичної і геостратегічній обстановки вимагають переосмислити роль та місця Росії в системі міжнародних відносин. У новій геополітичній ситуації Росія зіткнулася з великою кількістю проблем. У результаті змінилася економічній, політичній і ідеологічної ситуації в країні різко знизилася її зовнішньополітична активність. Зі скороченням економічного потенціалу постраждала значно обороноздатність країни. Росія виявилася відсунута на північний схід вглиб Євразійського континенту, втративши при цьому половину морських портів і торговий флот, прямий вихід до світових шляхами на Заході і на Півдні. Російський флот втратив традиційних баз у Прибалтиці, виник спірний питання з Україною про базування Чорноморського флоту Росії в Севастополі. Колишні республіки СРСР націоналізували найбільш потужні ударні військові угрупування, розташовані на їхній території. Розвалилася перш єдина система протиповітряної оборони. У червні 1994 р. завершився вивід російських військ з Німеччини. Росія втратила союзників у Східній та Центральній Європі. Перед Росією постало завдання інтеграції в світовий ринок і гармонізації політичного курсу з політикою провідних світових держав.
Після припинення холодної війни помітно знизилася роль центрального протистояння, але одночасно зросла загроза регіональних конфліктів, поширення зброї масового знищення і ракетних технологій. Поблизу кордонів СНД утворився пояс нестабільних держав, що вимагає особливої уваги до відносин з країнами ближнього зарубіжжя.
Поступово усвідомлюється як важливого завдання хоча б часткове відновлення статусу Росії як впливової у світі держави. Основу для цього становлять ще зберігся значний економічний і військовий потенціал країни, її зовнішньополітичні та економічні зв'язки, а також прагнення багатьох держав і народів жити не в однополярному світі, де панують США, але, після ліквідації біполярного - в багатополюсному, збалансованому міжнародному співтоваристві.
Метою даної роботи є визначення основних напрямків зовнішньої політики Росії в 1990-х рр. та визначення здобутків російської дипломатії на цьому етапі.
Для досягнення поставленої мети необхідно вирішити такі завдання:
- визначити наслідки розпаду СРСР для зовнішньої політики Росії;
- проаналізувати відносини Росії та США після закінчення «холодної війни»;
- охарактеризувати азійський вектор зовнішньої політики Росії;
- проаналізувати відносини Росії та країн Європи;
- визначити особливості зовнішньої політики Росії по відношенню до країн колишнього СРСР.
Об'єктом дослідження є зовнішня політика в Росії в 1990-х роках.
Предметом дослідження є механізми зміни вектору зовнішньої політики Росії в 1990-х роках та наслідки для подальшого її розвитку.
1. РОЗПАД СРСР И ПОЯВА НОВОГО СУБ'ЄКТА МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН
1.1 Наслідки розпаду СРСР для зовнішньої політики Росії
СРСР успадкував більшу частину території й багатонаціональну структуру Російської імперії. В 1917-1921 р. Фінляндія й Польща одержали незалежність, були проголошені Литва, Латвія, Естонія й Тува. Деякі території в 1939-1946 р. були приєднані до СРСР (польський похід РККА, приєднання Прибалтики, приєднання Тувинської Народної Республіки, приєднання Бессарабії й Північної Буковини). Після закінчення Другої світової війни СРСР мав у своєму розпорядженні величезну територію в Європі й Азії, що мала вихід до морів і океанів, колосальні природні ресурси, розвинену економіку соціалістичного типу, засновану на регіональній спеціалізації й міжрегіональних економічних зв'язках. Крім того, керівництво «країн соціалістичного табору» перебувало під частковим контролем влади СРСР. В 80-і роки міжнаціональні конфлікти (безладдя 1972 року в Каунасі, масові демонстрації 1978 року в Грузії, події 1980 року в Мінську, грудневі події 1986 року в Казахстані) були незначні, радянська ідеологія підкреслювала, що СРСР - дружна родина братніх народів.
Керівництво багатонаціональною державою було централізовано - країну очолювали центральні органи КПРС, що контролювали всю ієрархію органів влади. Керівники союзних республік затверджувалися центральним керівництвом. Це фактичне положення справ трохи відрізнялося від ідеалізованої конструкції, описаної в Конституції СРСР. Білоруська РСР і Українська РСР за результатами досягнутих на Ялтинській конференції домовленостей, мали своїх представників в ООН з моменту її свторення. Після смерті Сталіна мала місце деяка децентралізація влади. Зокрема, стало неухильним правилом на посаду першого секретаря в республіках призначати представника титульних націй відповідної республіки. Другий секретар партії в республіках був ставленик ЦК. Це призвело до того, що місцеві керівники мали певну самостійність і безумовну силу у своїх регіонах. Після розпаду СРСР багато хто із цих керівників трансформувалися в президентів відповідних держав (крім Шушкевича). Однак у радянські часи їхня доля залежала від центрального керівництва. Саме таким підійшов СРСР до процесу «перебудови» [5].
У 1990 році поступово назрівав параліч союзних структур СРСР. 11 березня 1990 року литовський парламент проголосив незалежність республіки. 30 березня це ж зробив парламент Естонії. Латвія оголосила про свою незалежність 4 травня 1990 року. Кремль реагував на ці, з його точки зору, руйнівні процеси в дусі сталінського тоталітаризму - жорстокими розправами над мирними демонстрантами в Вільнюсі, Тбілісі, Баку, спробою військового заколоту в Москві. Але ці дії керівництва КПРС лише прискорили розпад СРСР [20].
В 1990 р. відбулося об'єднання Німеччини. Одночасно пішов розрив традиційних економічних і військово-політичних зв'язків Радянського Союзу зі Східною Європою. Навесні 1991 р. відбувся офіційний розпуск Ради Економічної Взаємодопомоги (РЕВ) і Організації Варшавського Договору (ОВД). А незабаром відбувся розпад СРСР, що призвів до виникнення в грудні 1991 р. на території СРСР 15 незалежних держав. Ці події за часом збіглися з початком якісних змін не тільки в геостратегічній структурі, що склалася в післявоєнні десятиліття, але також у суспільно-політичному житті найбільш розвинених країн Світу.
Розпад СРСР став як останнім потужним стимулом, так і наслідком процесів і явищ, що призвели до таких змін. Радикальна зміна геополітичної ситуації у всепланетарних масштабах відбулася практично мирно. Самим значним її результатом став кінець «холодної війни» і постійної фронтальної системної конфронтації двох потужних військово-політичних блоків, що ґрунтувалася на їхньому воєнно-стратегічному паритеті.
Причини й наслідки розпаду СРСР у сучасній російській і закордонній історіографії розглядаються, як правило, у контексті глобальних соціально-економічних, політичних, наукових і технологічних процесів ХХ століття. Розвиток капіталізму на основі європейської цивілізації направив з ХІХ в. процес інтеграції в русло економічного прогресу. Світ став західноцентричним (при цьому поняття «Захід» тлумачиться широко, охоплюючи не тільки країни Західної Європи й Північної Америки, але й такі країни як Австралія і Японія ) у техніко-економічному плані, одночасно зберігаючи, а часом і поглиблюючи культурну й історичну самобутність окремих країн. Інтернаціоналізація виробництва сформувала систему світового капіталістичного господарства (СКГ). З розвитком і поглибленням науково-технічної революції (НТР) європейська цивілізація усе більше ставала техногенною.
Техногенною - тому що вона була породжена технічним прогресом і постійно породжувала його. Сутність європейської цивілізації стали виражати науково-технічні параметри й пов'язані з ними соціально-економічна й політична організація. Одночасно європейська цивілізація розглядається як «світова цивілізація», оскільки в центрі суспільного розвитку стоїть світовий інтеграційний розвиток, який виражається в тому, що система й механізм СКГ функціонують по загальних принципах і вимогах технологічної цивілізації. Новий світовий інтеграційний лад перетворює всі національні економіки в його підсистеми. Ці підсистеми (субструктури), включають країни або групи країн, місце яких у системі визначається ступенем їх включення в зазначені глобальні процеси й здатністю використовувати результати цих процесів у своєму внутрішньому економічному й суспільно-політичному розвитку. Описані процеси розглядаються в рамках «світової перехідності» від «незахідної» моделі розвитку до «західної. Розпад СРСР був породжений протистоянням «Захід» - «Незахід», що завершився перемогою «Заходу» [19].
Деякі вітчизняні і західні дослідники розглядають причини й наслідки розпаду СРСР у контексті «холодної війни» (доречі цей термін був уперше вжитий радником президента США, американським фінансистом Б.Барухом у ході дебатів в американському конгресі в 1947 р). В цьому аспекті розпад СРСР слід розглядати більше в економічній площині. Так, США витратили за роки «холодної війни» на військові цілі 9471 млрд. дол. або 5,6% їхнього національного доходу. Таким чином, більш багаті США витратили на військові цілі менше, ніж СРСР (22 % наіонального доходу). Це пояснюється більшою ефективністю американської економіки, що зуміла краще використовувати новітні досягнення науково-технічної революції, і тим, що частка США у витратах на підтримку необхідного військового потенціалу НАТО становила 30%, у той час як частка СРСР у військових витратах країн Варшавського договору становила 80% [7].
Росія, як правонаступниця СРСР прагне ввімкнутися у світові економічні інтеграційні процеси. Спроба інтегруватися в європейське, а через нього у світове економічне співтовариство поки не відбулася й найближчим часом навряд чи відбудеться. Це пояснюється як слабкою участю СРСР у міжнародному поділі праці, коли він виступав переважно в ролі постачальника енергоносіїв, так і нинішнім станом Росії, яка у доступному для огляду майбутньому залишиться непередбаченою країною із переважно сировинноорієнтованою економікою.
Стати «передбачуваною» країною Росія може, лише зосередивши свої зусилля на вирішенні внутрішніх проблем. Зміцнення правової держави, успішне здійснення економічної реформи, поглиблення економічної й політичної інтеграції з колишніми республіками СРСР, розробка концепції національних інтересів і національної безпеки із чітко визначеними зовнішньополітичними орієнтирами повинні забезпечити їй подолання соціально-економічної й політичної кризи й прогрес у всіх сферах громадського життя.
Найголовніший наслідок розпаду СРСР полягає у докорінній зміні геополітичної ситуації на європейській, світовій аренах, у новій розстановці політичних і військових сил, які домінуватимуть у XXI столітті. США, НАТО, як виявилося, не здійснюючи безпосереднього силового тиску, не провокуючи, точніше уникаючи збройного зіткнення з СРСР, військовими формуваннями Організації Варшавського Договору, опинилися у ролі переможця у «холодній війні». Західні країни, НАТО продемонстрували, що відстоювання ідеалів демократії, громадянських прав і свобод, послідовна боротьба проти тиранії, тоталітарних репресивних режимів, що уособлювали собою комунізм у XX столітті, як і гітлерівський фашизм, справжнє - не уявне - відстоювання миру, міжнародної безпеки спроможні забезпечити підтримку, довіру світової спільноти.
Російська Федерація й ближнє зарубіжжя - колишні республіки СРСР у сфері геополітичних інтересів Росії - після розпаду СРСР утворили пострадянський геополітичний простір. У системі геополітичних координат між ними складаються нові міждержавні відносини. Вони ускладнені важкою радянською спадщиною, до якої за останні десять років додалися нові труднощі й розбіжності, в національній, культурній, економічній сферах, які самі по собі створюють нові передумови конфліктів та самі по собі є середовищем для нестабільності, напруженості й ескалації відносин [33].
Основні погрози глобального порядку, що виходять із пострадянського простору, зводяться до таких, як неконтрольований відтік матеріалів і технологій, придатних для виробництва ядерної й хімічної зброї; територіальні претензії, які загрожують переростанням у конфлікти й війни; націоналізм і релігійний фундаменталізм, здатні заохочувати нетерпимість і етнічні зачищення; техногенні й екологічні катастрофи; неконтрольовані міграційні процеси; наркобізнес; посилення міжнародного тероризму й т.д.
Довільно встановлені в радянський період кордони між республіками колишнього СРСР у наші дні стали потенційним джерелом різноманітних конфліктів. Наприклад, єдина в минулому етнокультурна територія Ферганської долини була поділена між Узбекистаном, Таджикистаном і Киргизією. До цього додалися територіальні зміни, що були зроблені в часи радянської влади.
Головний національний інтерес Росії - збереження суверенітету, цілісності і єдності країни - визначає основні напрямки її політики на пострадянському просторі. Росія зацікавлена насамперед у тому, щоб запобігти перетворенню ближнього зарубіжжя в зону міжнаціональних і інших конфліктів. Цілком можливо, що чеченський і осетино-інгушський конфлікти багато в чому в минулому підготовлені карабаським, осетино-грузинським і грузино-абхазькими конфліктами. Можливо, що якби не було абхазької трагедії, не було б і чеченської війни.
Разом з тим Росія є єдина держава на пострадянському просторі яка здатна більш-менш швидко та ефективно для себе увійти у світову спільноту. Іншим країнам, економіка яких орієнтовна на експорт сировини цей процес буде складнішим. Для країн, економіка яких за радянських часів була направлена на забезпечення потреб промисловості групи «А» процес інтеграції до світової та європейської чи азійської спільноти став складним і багато в чому такі країни програли від розпаду СРСР (Арменія, Грузія, Таджикистан) [25].
Особливо важливе значення має той факт, що Росії належить ключова роль у забезпеченні й підтримці стабільності на більшій частині пострадянського простору. Вона здатна як прямо, так і побічно брати участь у політичних процесах, що відбуваються в регіоні. До того ж за минулий із часу розпаду СРСР період, при всіх можливих тут застереженнях, Росія продемонструвала свою здатність бути стабілізуючим фактором, як у власних кордонах, так і в ближньому зарубіжжі. Усім без винятку країнам СНД потрібна Росія у вигляді, миротворця, а не агресивна й нестабільна.
1.2 Відносини Росії та США після закінчення «холодної війни»
Поряд зі зміною геополітичного становища в світі, перед Росією виникла необхідність будувати нову і європейську, і азіатську політику, не протиставляючи одну інший. Після розпаду гігантського Союзу головним напрямом російської орієнтації в області зовнішньої політики було входження країни в сім'ю європейських демократичних держав, співпраця з Заходом і міжнародними інститутами для підтвердження за Росією ролі провідної європейської держави, держави, що сприйняла статус СРСР. Така позиція почала отримувати визнання в російському суспільстві як вірний напрям.
Але в ході пошуку ідентичності самої Росії, було піднято питання і про правомочність ідеї «євразійства». Він виявився в ідейних дебатах та практичної політики і привів до гострого спору про те, якою повинна бути нова система міжнародних відносин, в чому полягають справжні інтереси Росії, які ідеї і настрої стануть визначати духовну сферу політичного життя Росії в цілому і, зокрема, в області її зовнішньої політики.
Ця суперечка почалася на конференції, яка відбулася 26-27 лютого 1992 р . за ініціативою МЗС в МГІМО. На ній міністр закордонних справ А. Козирєв та державний радник РФ з політичних питань С. Станкевич кожен по-своєму визначили спрямованість російської зовнішньої політики.
Міністр наполягав на тому, що Росія повинна піти по шляху входження в західну сім'ю держав і слідувати західним нормам, щоб швидше стати цивілізованою державою. А. Козирєв наполягав на фактичну відсутність в даний момент будь-якого джерела небезпеки для Росії, потенційних супротивників і асоціювалася з ними військової загрози російським інтеpecaм, відсутність об'єктивних перешкод вростання Росії в цивілізоване співтовариство. Він висловив думку, що Росія, взявши курс на перехід від обережного партнерства до дружніх відносин, в перспективі повинна вийти на союзницькі відносини з усім цивілізованим світом, його структурами, включаючи НАТО, ООН та інші організації [27]. Він вважав, що Росії необхідно входити в європейську систему безпеки, що саме це корисно для Росії і збігається з її інтересами. Особливо він наголосив на важливості для зміцнення безпеки Росії розвитку відносин з США. Ще до відкриття конференції А. Козирєв говорив, що жодних перешкод до розширення відносин Росії з США допущено не буде.
Опонентом міністра на конференції був С. Станкевич. Він наполягав на тому, що останнім часом у зовнішньополітичній практиці Росії намічаються дві лінії, які дуже умовно можна позначити як «атлантизм» і «євразійство». На його думку, атлантизм тяжіє до певного набору ідей і символів. Цей намір стати частиною Європи, органічно увійти у світове господарство, ставши восьмим членом «сімки», робити ставку на Німеччину і США як дві домінанти Атлантичного союзу. С. Станкевич зазначив раціональність і прагматизм даного напрямку, визнавши його природність - «там кредити, там допомога, там передові технології, там, нарешті, стиль, настільки спокусливий для формування зараз нової зовнішньої політики Росії». Але в той же час він попередив, що ця ідея ні в якому разі не може і не повинна доводитись до крайності.
Ідеї, на яких грунтувалася на початковому етапі російська зовнішня політика, були сформульовані до кінця 1992 р . Концепція зовнішньої політики РФ була розроблена МЗС і оприлюднена в спеціальним випуску «Дипломатичного вісника».
У цьому документі виявляються деякі відмінності від декларацій осіб, що відповідали за зовнішню політику країни. У першу чергу це відноситься до акцентування самостійності Росії у зовнішній політиці, що дещо розходиться з колишньою лінією на всебічну співпрацю з Заходом. Особливу увагу в даному документі було приділено тому факту, що хоча з закінченням холодної війни у ??світі зникла тотальна конфронтація, США, тим не менше, прагнуть зберегти свою військову лідерство, при тому, що його основа - орієнтованість на протистояння з військовим потенціалом СРСР - втратила колишнє значення. У принциповий курс зовнішньої політики України входила також концепція про важливість політичної та економічної стабільності країн навколо Росії, поряд з продовженням устремління Росії до входження в систему «цивілізованого» Заходу. Резюмуючи документ, можна сказати що, найважливішими зовнішньополітичними завданнями держави стали врегулювання конфліктів навколо Росії, недопущення їх поширення на територію Росії і забезпечення суворого дотримання в ближньому зарубіжжі прав етнічних росіян і російськомовного населення [5].
У цілому принциповим напрямом зовнішньої політики Росії було завоювання нею статусу «великої держави», в основі чого лежало думку, що закінчення холодної війни автоматично не означає стабілізації на світовій арені, і суттєву роль продовжують грати військово-силові фактори.
Тим не менш, важливу роль відігравало співробітництво з провідними країнами промислово розвинених країн Заходу, які, спираючись на сучасні науково-технічні досягнення, швидко нарощують свою економічну і фінансову міць, політичний вплив у світі. Це було необхідно для того, щоб Росія продовжувала і успішно завершила політичну реформу країни, нарешті, щоб вона сформувала сучасне динамічне господарство, яке гарантуватиме гідне життя росіянам і фінансово-економічну незалежність країні. Враховуючи економічний стан в ті дні, можна зрозуміти, що «західне» напрям зовнішньої політики Росії було головним.
Отже, все виразніше структурувалися зовнішньополітичні напрямки нової російської влади. По-перше, поширення усвідомлення того, що стабілізація Росії забезпечується стабільністю оточуючих її країн. У зв'язку з цим Росія зам'ялася врегулюванням конфліктів на колишньому соціалістичному просторі на рівні співпраці з міжнародними організаціями - ООН, ОБСЄ. По-друге, паралельно зростала і розуміння того, що міжнародні організації, як і раніше, недостатньо ефективно функціонували у сфері врегулювання конфліктів, - наприклад у Боснії, в регіонах колишніх республік СРСР. Звідси - широке поширення в суспільстві думки про необхідність наявності самостійного знаряддя безпеки. Разом з цим після нападу США на Ірак у Росії зросла критика американського курсу зовнішньої політики і посилилися вимоги опозиційних політичних сил переглянути глобальне напрям зовнішньої політики країни. По-третє, особливо гострої критики з боку парламентаріїв і громадської думки піддавалося відсутність середньої і довгострокової політики в галузі безпеки в різко мінливому світі. Від уряду вимагали пред'явити конкретну і чітку програму зовнішньої політики саме в документах [7].
У жовтні 1992 р . президент Б. Єльцин оголосив, що російська зовнішня політика спрямована на захист прав росіян і російськомовного населення в близькому зарубіжжі і на зміцнення відносин не лише із західними країнами, а і з державами Східної Європи, Азії, Африки і близького і Далекого зарубіжжя. Нарешті, в грудні 1992 р . закономірно з'явилася «концепція зовнішньої політики РФ».
Наприкінці 1991 - початку 1992 рр.. Президентом Росії було також заявлено про те, що ядерні ракети більше не спрямовані на обєкти США та інших західних країн. У 1994 р. ядерні ракети Росії і США були перенацілити з обєктів на території один одного - у ненаселених райони Землі. У спільній декларації двох країн (Кемп-Девід, 1992 р.) було зафіксовано закінчення холодної війни і заявлено, що Росія і США не розглядають один одного як потенційних супротивників.
Їх відносини базуються на елементах взаємної довіри і загальної прихильності до демократії та економічної свободи. Росія приєдналася також до Конвенції про заборону хімічної зброї. У січні 1993 р. між Росією і США був укладений новий договір про обмеження стратегічних наступальних озброєнь (ОСНВ-2). Згідно з Угодою, до 2003 р. має бути досягнуто скорочення ядерного потенціалу двох країн на 2 / 3 у порівнянні з рівнем, визначеним Договором ОСНВ-1. Однак договір викликав неоднозначну реакцію в суспільстві. VI Державна дума та і не ратифікувала договір.
З ослабленням позицій РФ в країнах Центральної та Східної Європи російське керівництво зіткнулося з новою проблемою - розширенням НАТО на схід. Российская дипломатія намагалася запобігти вступу колишніх членів ОВД, а також прибалтійських країн до НАТО. З цією метою вона виступила з ідеєю надання країнам Центральної Європи перехресних гарантій безпеки, як з боку Росії, так і з боку західноєвропейських країн. Пропозицією не було прийнято колишніми союзниками СРСР [21].
Керівництво Альянсу, у свою чергу, оголосило про проміжному варіанті співпраці з цими країнами: без надання статусу повноправного члена НАТО вони могли підписати програму Партнерство заради миру. До літа 1994 р. її підписали понад 20 країн Центральної та Східної Європи, включаючи членів СНД. 22 червня 1994 до неї приєдналася Росія.
Розширення НАТО на схід реанімує ситуацію, аналогічну періоду холодної війни. Тому чинник НАТО багато в чому визначає сьогодні характер зусиль Росії щодо створення нової системи національної оборони.
Якщо у військовій області партнерство розвивається важко, то в цивільних областях розвиток робочих відносин між Росією і західними країнами розвивається успішно, зокрема, у врегулюванні міжнародних криз, запобігання розповсюдженню зброї масового знищення, боротьби з наркоманією, ліквідації наслідків стихійних лих та ін Тут Росія успішно співпрацює з рядом міжнародних і національних організацій таких, наприклад, як 1нтерпол і ін Росія ухвалила участь у врегулюванні балканської кризи, і тут її роль досить помітною була не тільки в рамках зусиль міжнародного співтовариства, але й у наданні конкретної економічної та гуманітарної допомоги Сербії та Чорногорії.
Західний напрямок як джерело нових технологій та інвестицій, збуту традиційних товарів виявилось головним у зовнішньополітичній стратегії Росії. У 1994 р. був ліквідований КОКОМ - організація, що здійснювала контроль за торгівлею військовими і подвійними технологіями в соцкраїни, що виявилося також надзвичайно вигідним для Росії [12].
У 1994 р. було прийнято рішення про розширення сімки провідних західних країн за рахунок Росії (при цьому мова поки йде лише про участь її у виробленні політичних, а не економічних рішень). Широкі можливості для рівноправного економічного партнерства Росії із Західною Європою відкрило угоду про партнерство, підписана РФ з Європейським співтовариством (ЄС) (червень 1994 р., о. Корфу, Греція). Росія стала повноправним членом Міжнародного Валютного Фонду (МВФ).
На Західну Європу припадає 73% нашої заборгованості і 80% отриманої ззовні допомоги. Окрім того, сьогодні 40% російської зовнішньої торгівлі падає на ЄС - головного партнера по модернізації країни, в той час як частка Східної Європи у зовнішньоекономічних звязках РФ скоротилася на 2 / 3, а обсяг торгівлі з країнами СНД з 1991 по 1995 рр.. зменшився з 56 до 20%. Проте можливості отримання від Заходу нових експортних або інших кредитів зводяться нанівець великою заборгованістю Росії, що наближається до 130 млрд. доларів, і жорсткими, часто нездійсненними умовами кредиторів.
2. АЗІЙСЬКИЙ ВЕКТОР ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ РОСІЇ В 1990-Х РР
2.1 Участь Росії в азійських міжнародних організаціях
Азійський вектор зовнішньої політики Росії в 1990-тих роках був спрямований на стабілізації відносин з провідними країнами регіону, також на участь у міжнародних організаціях Азійського регіону.
Провідне місце серед таких організацій займає Організація договору про колективну безпеку. Організація договору про колективну безпеку (ОДКБ, Ташкентський договір) -- військово-політична міжнародна організація, до якої входять Росія, Вірменія, Білорусь, Казахстан, Киргизстан, Таджикистан, Узбекистан. 15 травня 1992 року Вірменія, Казахстан, Киргизія, Росія, Таджикістан та Узбекістан підписали в Ташкенті договір про колективну безпеку (ДКБ). Азербайджан підписав договір 24 вересня 1993 року, Грузія -- 9 вересня 1993 року, Білорусь -- 31 грудня 1993 року.
Договір почав діяти з 20 квітня 1994 року. Договір був розрахований на 5 років та міг пролонгуватися. 2 квітня 1999 року президенти Вірменії, Білорусі, Казахстану, Киргизії, Росії та Таджикистану підписали протокол про подовження терміну дії договору на наступний п'ятирічний період, проте Азербайджан, Грузія та Узбекистан відмовились від подовження договору, в тому ж році Узбекистан приєднався до ГУАМ.
Відповідно до офіційних російських документів, створена 15 травня 1992 року організація «розглядається як головний міждержавний інструмент, покликаний протистояти регіональним викликам і загрозам військово-політичного і військово-стратегічного характеру, включаючи боротьбу з незаконним обігом наркотичних засобів і психотропних речовин» [14].
В рамках організації проводяться операції: «Канал» (з боротьби з наркотрафіком), «Нелегал» (з протидії незаконній міграції), «ПРОКСІ» (з боротьби з кіберзлочинністю). Організація має цінність для Росії, як: інструмент реалізації російської зовнішньої політики, засіб відновлення впливу Росії на пострадянському просторі.
На відміну, наприклад, від НАТО критеріїв для прийому до ОДКБ не існує. Щоб стати членом ОДКБ, не треба відповідати демократичним критеріям і мати реформовану економіку і судову систему. Влада Росії намагається подати ОДКБ як реальну альтернативу НАТО і всіма силами домагається збільшення ваги ОДКБ у системі міжнародних відносин. З грудня 2004-го ОДКБ має статус спостерігача Генеральної асамблеї ООН.
Для 1990-тих років тобто періоду становлення російської зовнішньої політики характерна відсутність консенсусу з питання визначення її основних пріоритетних напрямів. Головна дискусія розгорнулася навколо вибору між двома варіантами геостратегічного курсу - західноєвропейським та азіатсько-тихоокеанським. Представники федеральної влади врахували, що за своїм географічним положенням, історичному досвіду Росія є євразійським державою і її довгостроковим інтересам відповідає політика балансу західного і східного напрямків, а не їх протиставлення один одному. У Центрі, традиційно орієнтована на Захід, нарешті з'явилося розуміння того, що Росія повинна бути представлена ??в Тихоокеанському співтоваристві, тому що це спільнота вже існує і перетворюється на світовий центр економіки і політики. Росія ж за минулі десятиліття виявилася ізольованою від економічних і політичних процесів, що відбуваються в регіоні [21].
Відносини з країнами Азії були відсунуті на другий план. У цей період Росія, виходячи з «пріоритету економічної дипломатії», обмежилася лише увагою до Японії, розраховуючи вирішити територіальну суперечку і укласти мирний договір, щоб на цій основі всебічно поліпшити відносини між двома країнами. Треба зазначити, що відносини з Японією розглядалися не як з східноазіатськиій, а скоріше як з західної державою, що володіє великою економічною потугою.
Але з кінця 1992 року в зовнішню політику Росії все ж таки були внесені деякі корективи. Поїздки Б. Єльцина в КНР і Південну Корею в кінці 1992 року з'явилися початком зміни зовнішньополітичного курсу російського уряду.
Складними виявилися відносини Росії з державами Корейського півострова. З початку 90-х років Росія двічі намагалася корегувати свою політику в Кореї. На початку 90-х, після встановлення дипломатичних відносин з Республікою Кореєю Москва стала проводити політику розширення партнерства з Південною Кореєю.
Погіршення відносин між двома державами не додало політичної ваги Росії в регіоні. Вона втратила той вплив, який мала раніше на Пхеньян, і на яке розраховувала Південна Корея у вирішенні проблеми об'єднання корейських держав та усунення ядерної загрози з боку КНДР. Погіршення відносин з Північною Кореєю звело практично нанівець можливість Москви грати суттєву роль у переговорах про об'єднання Кореї і з проблем безпеки. У цих умовах зріс вплив Китаю в регіоні, тому що тільки він зберіг нормальні відносини з Північною Кореєю і може ефективно використовувати їх для подолання кризи на Корейському півострові. Москва своєю непродуманою політикою позбавила себе можливості змінити баланс сил на свою користь. У результаті саме Китай і США стали державами-гарантами, які підписали Угоду про перемир'я між Північною Кореєю та Південною Кореєю.
З часом Москва усвідомила свої помилки, переконавшись, що згортання відносин з Пхеньяном не пішла Росії на користь. З 1996 р . вдаються до дій з відновлення політичних контактів, пожвавлення економічних і культурних зв'язків [36].
Російсько-японські відносини явно відстали у своєму розвитку від рівня відносин Москви з країнами ЄС і США. Певний потепління у відносинах двох країн намітилося лише після візиту М. С. Горбачова в Японію (до 1991р. СРСР намагався оголосити територіальну проблему неіснуючої). Надалі Японія відкликала вето на прийом Росії у велику сімку (у свою чергу, Росія підтримує вступ Японії до числа постійних членів Ради Безпеки), висловила згоду на вступ Росії до організації Азіатсько-Тихоокеанського співробітництва та Світової організації торгівлі.
Улітку 1997 керівництво Японії в особі премєр-міністра Рютаро Хасімото фактично оголосив про концепцію нової дипломатії відносно Росії, в основу якої лягли принципи довіри, взаємної вигоди і довгострокової перспективи. Відтепер Токіо відокремлює проблему північних територій (Південних Курил) від усього комплексу питань двосторонніх відносин. Конкретними кроками в реалізації нового курсу стали неформальні зустрічі вищих керівників двох країн. Японія дала згоду перенести виплату російського боргу (у 1,8 млрд. доларів) на березень 1999 Створена спільна Російсько-японська комісія з економічного співробітництва, а також форум, у рамках якого будуть вестися переговори з метою укладення Мирного договору між двома країнами, який так і не був укладений з часів Другої світової війни.
Загалом східний напрямок виступав в 1990-ті роки найважливішим резервом нарощування зовнішньоекономічної діяльності РФ. Тут Росія зберегла прямий вихід на світовий ринок, і тут зосереджені основні її, багато в чому не освоєні експортні ресурси. Тому особливого значення набуває зона Азіатсько-Тихоокеанського регіону. В одного з основних торговельних партнерів Росії в цьому регіоні перетворився Китай. Існують перспективи для розвитку традиційного співробітництва з 1ндією, Вєтнамом, Кореєю. Певні зрушення намітилися в торгових відносинах з Японією, Південною Кореєю, країнами АСЕАН (у тому числі на ринку озброєнь). Хоча в цілому східний напрямок російської зовнішньої політики залишається поки другорядним.
2.2 Російсько-Китайські відносини
Важливим підсумком розвитку китайсько-російських зв'язків в 1990-ті роки є затвердження конструктивних відносин стратегічного співробітництва. Це була нова модель міждержавних відносин, завдяки яким закріплені вже досягнуті результати і разом з тим будуть робитися нові кроки для розвитку співпраці в різних сферах, основа якої досить міцна. Конкретно це виявляється в наступному:
- незмінна загальна тенденція до постійного поглиблення відносин між двома країнами.
- вирішення проблем, залишених історією, усунуло перешкоди на шляху розвитку китайсько-російських зв'язків. Мається на увазі, перш за все, рішення «в основному» територіального спору, що геополітично гарантує довголітню дружбу між двома державами. «Далекоглядна позиція і взаєморозуміння, досягнуте Китаєм і Росією з питань, залишеним історією, забезпечують надзвичайно успішний розвиток відносин між двома країнами і здатність збереження ним довгостроковій стабільності» 2.
- гарантія довгострокової життєздатності двосторонніх відносин, заснованих на рівності [6].
Одна з головних особливостей китайсько-російських відносин 1990-х років полягала в тому, що з самого початку в основу їх створення та розвитку були покладені 5 принципів мирного співіснування. У 1994 році коли закладалися відносини конструктивного партнерства, з російської сторони було дано недвозначне роз'яснення, що обидві держави є повністю незалежними і що більше не буде поділу на «старшого до молодшого братів». Ще більшу ясність внесла китайська сторона: ці відносини ґрунтувалися на 5 принципах мирного співіснування, країни не будуть антагоністами, вони не вступають в союз, стаючи добрими сусідами, добрими партнерами і друзями, співпрацюючи в ім'я спільних інтересів і спільного процвітання. Після того, як в 1996 р. між країнами були встановлені партнерські відносини стратегічного співробітництва, вони на основі рівноправності зміцнювали і розширювали сферу взаємодії, У своїх відносинах сторони поважають єдність і територіальну цілісність один одного, а також виявляють увагу до безпеки партнера. У міжнародній сфері вони прагнуть до здорового розвитку міжнародних відносин, виступають з численними ініціативами з метою створення нового міжнародного порядку.
Що стосується сфери економіки, то тут вони активізують співпрацю і разом з тим займають позитивні позиції а щодо економічної глобалізації. Завдяки утвердженню та розвитку рівноправності між КНР та Росією, їх відносини явно вступають у новий історичний етап, на якому вони можуть посилювати двосторонню співпрацю і одночасно взаємодіяти у важливих міжнародних питаннях.
Потенціал відносин стратегічного партнерства між Китаєм і Росією не вичерпаний, ці країни як постійні члени Ради безпеки ООН і великі держави, що володіють глобальним впливом, повинні грати ще більшу роль у міжнародних справах. Відчувається необхідність їхньої співпраці в багатьох питаннях у ході розвитку ситуації після закінчення холодної війни:
1) Мають відбутися багато років співпраці в просуванні глобальної багатополярності й створенні нового міжнародного порядку. У спільній заяві, оприлюдненій у квітні 1997 р., сторони виступили з ініціативою розвитку нового порядку. Ця ж ініціатива прозвучала і в спільній заяві двох країн у листопаді 1998 р. Проте реалізувати цю ініціативу в короткі терміни неможливо, враховуючи насамперед та обставина, що США з подвоєною енергією прагнуть створити однополюсний світ, роблять колосальний тиск на Росію в Європі і Азії і одночасно стримують Китай. А Західна Європа і Японія надають підтримку США у створенні міжнародного порядку під егідою Заходу. Боротьба між багатополярним і однополярності, тобто між уявленнями Китаю і Росії, з одного боку, і Заходом, з іншого, щодо майбутньої світової ситуації буде принциповою проблемою, що передбачає тривалу боротьбу між Сходом і Заходом. Заради досягнення своєї мети західні країни на чолі з США будуть нав'язувати свою волю багатьом країнам, примушувати Росію і Китай до вимушеної боротьби з їх абсурдними діями. Разом з тим буде поглиблюватися процес глобальної багатополярності й триватиме боротьба за створення справедливого і раціонального нового міжнародного політичного та економічного порядку ». Нинішні ж умови такі, що США і інші західні держави мають силовою перевагою, Росія ж не вийшла з кризи і труднощів, для відновлення її сукупної потужності і розвитку їй потрібно досить тривалий процес. Китай - теж країна, що розвивається, йому теж потрібно досить тривалий час, щоб досягти рівня розвинених держав [12]. зовнішній політика міжнародний китайський
2) Китай і Росія мають важливі спільні інтереси в АТР. У 1990-х східно-азійський регіон після розпаду СРСР набув для Росії більшу, ніж раніше, значимість. Особливо після розширення НАТО на Схід, коли ця організація опинилася у російського порога. Далекий Схід став для РФ «зоною безпеки», а Азія - її «стратегічним тилом». Економічні інтереси Росії також змістилися на Схід, і прискорення розвитку східних районів стало на порядок денний. Стратегічне становище в АТР для Росії явно стає все більш важливим. Китай - це велика азіатська держава. Політичне та економічне становище, ситуація у сфері безпеки в Азії мали для КНР життєво важливе значення. Тому керівники двох країн в 1990-ті роки постійно обмінювалися думками і погоджували дії у зв'язку з ситуацією в АТР і азіатською фінансовою кризою, а також проблемами Південної Азії. На порозі нового століття становище в АТР ускладнилося. Вістря оновленого договору безпеки між США і Японією було націлене на азіатських сусідів. Ще більшу загрозу несло для безпеки КНР, Росії, Кореї та інших країн задуманий Сполученими Штатами план ПРО. У цих умовах стратегічне співробітництво Китаю і Росії мало довгострокові спільні цілі.
3) Далеко не вичерпаний потенціал співробітництва двох країн у галузі економіки. 4 тис. км. спільного кордону створили умови для тісної співпраці Китаю і Росії в області економіки. В 1990-ті між ними відмічається тенденція до зростання політичних зв'язків, тоді як економічні відносини відстають від них. В 19990-ті роки китайсько-російська торгівля коливалася на рівні 5-6 млрд. дол, у зовнішній торгівлі Росії це становило лише 5%, а в зовнішній торгівлі КНР - лише близько 2%, що, зрозуміло, явно не відповідало господарським можливостям обох країн. Уряди обох країн зробили ряд кроків, щоб у цій області складалася нова ситуація. Наприклад, під час свого візиту до Росії в квітні 1999 р. прем'єр Держради Чжу Жунцзи обговорив конкретні проекти співпраці в багатьох сферах, в тому числі у використанні лісових ресурсів Росії, освоєнні енергетики, будівництво транспортної інфраструктури, співробітництво в сфері трудових ресурсів, а також у розвитку торгівлі військовою технікою і т.д. У цілому було укладено більше 10 проектів співробітництва. Зараз почалася їх реалізація, і перспективи цього вселяють оптимізм. Якщо говорити про умови, що існували в обох країнах, то Росія мала досить потужну індустріальну базу, має в своєму розпорядженні надзвичайно багаті природні ресурси і високоякісні науково-технічні кадри. Китай в результаті політики реформ і відкритості також отримав в своє розпорядженні багато сприятливих можливостей для співробітництва з іншими державами: з одного боку, він мав ємний ринок для іноземних товарів, а з іншого, можливості для експорту цілого ряду товарів і в першу чергу продукції легкої промисловості і побутової електроніки. Ця взаємодоповнюваність в області економіки створила в 1990-ті роки надзвичайно сприятливі умови для розширення торгівлі та економічної взаємодії між Китаєм і Росією [39].
4) Модель китайсько-російських відносин стратегічного співробітництва отримала в 1990-ті роки довгострокові перспективи для розвитку. За майже 10 років розвитку відносин між КНР та Росією виявилася дуже успішна модель, що характеризується кількома важливими особливостями: По-перше, вихідним моментом, що лежить в основі цих відносин, були інтереси країни. Вони не схильні до обмеженням ідеології н різного соціального ладу. По-друге, обидві сторони домоглися міжнародних умов миру і розвитку, разом працюють над створенням стабільного оточення, щоб кожній зосереджувати зусилля для розвитку своєї економіки. По-третє, сторони виявляють взаємну повагу в області політики, співпрацюють в економіці, поважають суверенітет і національну гідність одне одного. У міжнародних справах вони разом працюють над поглибленням тенденції багатополярності й створенням нового міжнародного порядку. По-четверте, створювані двома країнами партнерські відносини не є союзом, вони також не спрямовані проти третіх країн, не представляють загрози для будь-якої держави, а активно відстоюють справу миру і безпеку даного регіону. Тому модель подібних міждержавних відносин, без сумніву, життєздатна. В 1990-ті роки вона отримала успішний розвиток і створила умови для подальшого розвитку і поглиблення цих відносин.
Центр ваги китайсько-російських відносин концентрується в узгодженні політики та оновленні мислення. Для подальшого поглибленого розвитку китайсько-російських відносин слід було зміцнювати узгодженість у політичній сфері і домагатися нових проривів у підходах до деяких проблем. У зв'язку з постійними змінами обстановки постійно коректуються і відносини між великими державами. Розвиток китайсько-російських відносин також мав відповідати ситуації, що складалася в 1990-ті роки. Крім того, вони мали б бути ще більш практичними. В 1990-ті роки між країнами укладено багато угод, проте, в ході реалізації деяких з них не були досягнуті поставлені цілі, це також зачіпає проблему політики і підходів [6].
Загальновідомо, що для політики США у відношенні Китаю характерна двоїстість: у США є і «контакти», і стримування. Політика Китаю щодо США з самого початку принципова, розвиток Китаєм відносин з усіма країнами не завдає шкоди третіх країн. Реальна ж ситуація полягає в тому, що і Китай, і Росія є об'єктами тиску з боку США, які не відмовляться від своїх задумів створити «однополюсний» світ і тому не дозволять Росії відновити колишній Радянський Союз і стати справді потужною світовою державою. Зрозуміло, вони точно так само не хочуть бачити і Китай сильною державою. Курс США ясний: у досить тривалий період часу в майбутньому вони не можуть допустити, щоб у світі з'явилися країни, здатні кинути виклик їх інтересам. Тому перед обличчям силової політики і свавільних дій США Китаю і Росії залишається лише зміцнювати взаємне співробітництво, відстоювати справедливість, зміцнювати взаємну довіру, рухати вперед багатополярність у світі і процес створення нового міжнародного політичного та економічного порядку. Тільки так китайсько-російське стратегічне співробітництво зможе грати зростаючу роль.
І Китай, і Росія є об'єктами пресингу з різних проблем і ситуацій з боку західних країн на чолі з США. Однак у зв'язку з розвитком процесу економічної глобалізації обидві держави і тією чи іншою мірою займають ідентичну політику щодо Заходу. Наприклад, з одного боку, Росія політично відчайдушно чинить опір тиску Заходу на чолі зі США на її сферу безпеки, а з іншого боку, економічно вона дуже потребує західної допомоги. Тому з деяких питань вона постійно йде на компроміси та поступки, проявляючи коливання і нестійкість у своїй зовнішній політиці. Китай у сфері економіки також має досить важливі інтереси у відносинах із західними державами і, приймаючи деякі рішення, він також повинен зважувати всі за і проти. Однак його політичний підхід при цьому відрізняється від російського. У цьому відношенні сторони повинні активізувати консультації та узгодження для підтримки взаєморозуміння і протистояння західному неоінтервенціонізму з єдиних позицій [29].
Зауважимо, що потенціал економічного співробітництва прикордонних районів і місць між Китаєм і Росією, в тому числі торгівлі між містами повністю не використовується. В кінці 80-х - початку 90-х рр.. торгівля та економічне співробітництво між прикордонними районами двох країн отримало досить великий розвиток, причому несподівано високими темпами. Стали швидко виникати численні пункти пропуску на кордоні. Однак а 1993 р. в політиці Китаю і Росії відбулися зрушення. Росія ввела обмеження на експорт сировинних товарів. Аналогічно і Китай, здійснюючи макрорегулювання в економіці, скоротив державне кредитування місць, підприємств і компаній. У зв'язку з цим прикордонна торгівля швидко пішла на спад, а розцвітають пункти пропуску на кордоні стали занепадати. Значним виявився збиток для розвитку економічного співробітництва. Це показує, що обидві сторони перебувають у лещатах політики. Відрадно, однак, що останнім часом в китайсько-російської прикордонної торгівлі знову спостерігається підйом. Це показує, що як тільки політичні умови дозволяють, ця торгівля, а також економічне співробітництво місць розкриває свій великий потенціал.
Що стосується неурядових обмінів Китаю з Росією, то вони в 1990-ті роки були мало розвинені і далеко відставали від відносин між урядами. Народна дипломатія ще не займала чільного місця, хоча канали неурядових обмінів дуже важливі і доповнюють урядову дипломатію. Народам двох країн не діставало взаєморозуміння, відчувалося ще чимало психологічних негативних факторів, надісланих історією. І хоча в 1990-ті роки міждержавні відносини розвивалися досить успішно, теорія «китайської загрози» мала попит серед частини росіян. Це тим більше говорить на користь необхідності значного посилення неурядових обмінів.
3. ГЕОПОЛІТИЧНА РОЛЬ РОСІЇ НА ПОСТРАДЯНСЬКОМУ ТА ЄВРОПЕЙСЬКОМУ ПРОСТОРІ
3.1 Відносини Росії та країн Європи
Після розпаду СРСР Росія опинилася в умовах необхідності проведення нового діалогу з країнами Західної Європи і головним кроком на цьому шляху було включення Росії в інтеграційні процеси що мали місце на Європейському континенті.
14 січня 1992 року російському парламенту був наданий статус особливого гостя в ПАРЕ. 7 травня того ж року Росія подала заявку на вступ до Ради Європи. Росія вступила до Ради Європи 28 лютого 1996 року. Це був період підготовки до президентських виборів, і вступ до Ради Європи розглядався керівництвом країни як міжнародне визнання правильності курсу, що проводився. При вступі Парламентська асамблея Ради Європи сформулювала перед Росією ряд зобов'язань. Головним чином вони стосувалися ратифікації європейських конвенцій, приведення законодавства у відповідність з європейськими стандартами і політичних взаємин з сусідніми країнами. Конгрес місцевих і регіональних властей Європи в червні 1997 прийняв рекомендацію про положення місцевої самоврядності і федералізму в Росії. 5 травня 1998 р. видана грамота про ратифікацію Росією ЄКПЧ і ряду протоколів до неї. Того ж дня Конвенція набрала чинності для Росії.
В 1992 році Росія також стала членом ОБСЄ. Організація з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ) - до 1995 р. називалася Нарадою з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ). Її було започатковано як політичний консультативний орган, до якого ввійшли країни Європи, Центральної Азії та Північної Америки. В січні 1995 року набула статусу міжнародної організації.
Поява в 1990 р. на політичній карті світу замість двох окремих німецьких держав об'єднаної Німеччини спричинила зміни в міжнародних відносинах. Це було обумовлено порушенням колишньої рівноваги в європейському співтоваристві, утворенням політичного вакууму в Східній і Центральній Європі, що призвело до переосмислення основних засад зовнішньої політики Німеччини і Росії, пошуку свого місця на світовій арені в умовах переходу від двополярного до однополярного світу. У результаті обидві країни вийшли на усвідомлення необхідності формування нових пріоритетів у зовнішній політиці, що згодом відобразилося на формулюванні головного пріоритету - стратегічного партнерства двох країн. При цьому єдиного погляду на основні засади нової зовнішньої політики Росії не було. Представники різних політичних кіл коливалися між концепціями "чистого" глобалізму, "євразійства", а то й збереження за Росією ролі однієї з провідних держав світу [9]. Проте всі сходилися в одному: саме нова Німеччина може стати брамою до європейського співтовариства, до створення нової системи стратегічної безпеки. Такому вибору сприяло й те, що нова Німеччина успішно скористалася сприятливими для себе умовами для переходу до нової зовнішньої політики, що відповідало її економічній потужності і зростаючому міжнародному політичному впливу. Стратегічне партнерство теж сприймалося в обох країнах по-різному. Німеччина на перший план ставила питання збереження безпеки і стабільності в Європі, Росія - економічний аспект. Проте стратегічне партнерство, щоб бути справжнім, тривалим та стабільним, повинно спиратися на три елементи: співробітництво в політичній сфері, торговельно-економічні зв'язки та культурно-гуманітарні зв'язки. Відсутність хоча б одного із цих елементів може призвести до руйнації усієї конструкції стратегічного партнерства [19].
...Подобные документы
Природно-ресурсний, військово-політичний та економічний потенціал Росії в світовій спільноті. Основні положення сучасної зовнішньої політики країни. Участь Росії в міжнародних організаціях та в співдружності незалежних держав, співробітництво з ними.
курсовая работа [37,8 K], добавлен 15.05.2011Етапи еволюції теорії зовнішньої політики сучасної Росії. Інтенсивний пошук нової зовнішньополітичної концепції після розпаду СРСР та здобуття суверенітету. Російська політична практика. Зовнішня політика Росії при Путіні як продовження політики Єльцина.
реферат [30,2 K], добавлен 30.04.2011Зовнішня політика США після закінчення Першої світової війни. Загострення американо-англійських, американо-французьких суперечностей. Участь США у Другій світовій війні. Напрямки зовнішньої політики після війни. Розвиток українсько-американських відносин.
реферат [34,7 K], добавлен 17.01.2011Аналіз економічних змін зовнішньої політики Китаю після закінчення холодної війни. Відносини Китаю з Центральною та Південною Африкою: значення, позиції та роль ЄС в міжнародних відносинах. "Шовковий шлях" до Африки та його європейське сприйняття.
реферат [31,4 K], добавлен 15.01.2011Сутність та принципи міжнародних відносин. Зовнішня політика держави. Роль армії в забезпеченні зовнішньої політики держави. Функції та засоби зовнішньої політики. Тенденції у зовнішній політиці держав, які визначають роль, місце армії на сучасному етапі.
реферат [40,5 K], добавлен 14.01.2009Утворення Троїстого союзу. Політика США та європейських держав щодо Японії кінець 19 - початок 20 ст. Польське повстання 1863 року та його міжнародне значення. Вихід Росії на міжнародну арену в 18 столітті. Російсько-французькі відносини після Тільзиту.
шпаргалка [139,6 K], добавлен 01.12.2008Передумови розпаду СРСР. Зміна балансу сил на світовій арені в результаті цієї події. Завершення "холодної війни" на європейському континенті. Наслідки розпаду Союзу для міжнародної спільноти на глобальному рівні. Політичні трансформації в Україні.
курсовая работа [76,6 K], добавлен 04.06.2016Особливості інтеграції Росії в систему міжнародних економічних відносин. Росія і світова організація торгівлі (СОТ). Економічні відносини Росії з регіональними інтеграційними угрупованнями. Розширення російського експорту в нові індустріальні країни.
реферат [42,5 K], добавлен 01.05.2011Міжнародні відносини та зовнішня політика. Класифікація та принципи міжнародних відносин. Функції, засоби та принципи зовнішньої політики. Принцип відповідності нормам міжнародного права та поважання прав людини. Тенденції у зовнішній політиці держав.
реферат [38,9 K], добавлен 14.01.2009Суспільно-політичний та економічний розвиток Індії після розпаду Радянського Союзу та приходу до влади ІНК. Наведення фактів, які свідчать про спільну політику обох держав у підтримці стабільності регіону та спільній позиції щодо стримування Китаю.
статья [20,3 K], добавлен 11.09.2017Стосунки України та Росії в енергетичній сфері, стратегічні напрями зовнішньої енергетичної політики двох держав. Україна та МАГАТЕ. "Газові переговори": наміри і результати. Особливості та характер позиціювання сторін у "трикутнику": ЄС – Україна-Росія.
курсовая работа [75,0 K], добавлен 30.11.2013Характеристика російсько-американських відносин у сфері економіки. Державні соціально-економічні пріоритети: досвід США й інтереси Росії. Стратегічне партнерство США та Росії. Особливості та аналіз воєнно-політичних відносин США і НАТО з Росією.
дипломная работа [93,1 K], добавлен 06.07.2010Аналіз політики США щодо арабсько-ізраїльського конфлікту в часи холодної війни. Дослідження впливу американсько-радянського суперництва на формування концептуальних засад політики США щодо близькосхідного конфлікту. Уникнення прямої конфронтації з СРСР.
статья [22,5 K], добавлен 11.09.2017Еволюція системи міжнародних відносин та перспективи світового розвитку. Міжнародні відносини у Центральній і східній Європі, проблема безпеки і співробітництва в Європі. Внутрішні передумови об’єднання Німеччини. Криза в Перській затоці та її наслідки.
реферат [76,7 K], добавлен 01.02.2012Система міжнародних відносин у 60-70х роках XX ст. у контексті співробітництва та протистояння США та СРСР. Хронологічні етапи періоду зниження протистояння. Роль та наслідки послаблення міжнародної напруженості. Становлення політики розрядки в Європі.
курсовая работа [52,9 K], добавлен 13.04.2013Причини та наслідки успадкування Україною ядерної зброї після розпаду Радянського Союзу, обговорення лідерами європейських держав проблеми її ліквідації та позбуття ядерного статусу; вплив процесу на розвиток відносин країни з іншими співтовариствами.
курсовая работа [55,9 K], добавлен 13.01.2011Зовнішня політика Фінляндської Республіки на сучасному етапі. Співпраця країн Північної Ради та Балтійського моря. Діяльність Фінляндії в Європейському Союзі, відносини країни з Російською Федерацією, Китаєм та Сполученими Штатами Америки, Україною.
дипломная работа [533,3 K], добавлен 28.12.2013Розгляд і особливості розпаду Югославії в його внутрішніх і міжнародних аспектах. Загострення міжнаціональних відносин у югославській федерації. Причини та розвиток громадянської війни 1991-1995 рр. Участь міжнародних організацій у врегулюванні конфлікту.
курсовая работа [51,9 K], добавлен 19.09.2010Розширення Європейського Союзу (ЄС) як результат міжнародної інтеграції, його історичні причини і передумови, основні етапи. Наслідки розширення кордонів ЄС для України. Політичні та економічні наслідки розширення ЄС для Російської Федерації та Румунії.
курсовая работа [129,8 K], добавлен 22.11.2013Зовнішньополітичні пріоритети Італії у 1990-2010 роках. Складні відносини Італії з соціалістичною Югославією. Середземноморська політика італійських урядів. Італія та політика США щодо Іраку. Італо-російські відносини. Товарообіг між Італією та Росією.
курсовая работа [29,1 K], добавлен 21.01.2011
