Європейська інтеграція і Україна

Підсумовуючи розглянуті у цьому параграфі питання, виділимо основні тенденції розвитку світогосподарських зв'язків та інтеграційних процесів у глобалізованому світі. На нашу думку, вони такі:

- долучений до процесу інтернаціоналізації виробництва все більшої кількості країн, посилення взаємозалежності національних економік одна від одної. Про це свідчать, зокрема, поширення географії надходжень ПІІ, зростання чисельності ТНК та ступеня їх транснаціональності, створення все нових міждержавних інтеграційних об'єднань у світі, а також розширення вже існуючих за рахунок входження до них нових членів;

- консолідація економічних інтересів все більшого числа держав. Про це свідчать успіхи розвитку міждержавних інтеграційних об'єднань, у рамках яких формуються спільні інтереси, що реалізуються через наднаціональні механізми та інститути;

- посилення "дематеріалізації" світової економіки. Це проявляється у послабленні ролі традиційних факторів виробництва (природних ресурсів, праці) та посиленні ролі таких детермінант, як лібералізація зовнішньоекономічної політики, технічний прогрес, управлінські (корпоративні) стратегії;

- наростання структурних зсувів у світовій економіці, пов'язаних з народженням та освоєнням нових технологій постіндустріального суспільства лише в економіках найбільш розвинених країн та концентруванням традиційних технологій серед країн, що розвиваються, та країн з перехідною економікою.

Вже сьогодні можна спостерігати наслідки цих процесів - економіки розвинених країн поступово "заляльковуються", відсторонюючись від економік інших, менш розвинутих, країн світу. Останнім же відводиться роль виробників традиційної для індустріального суспільства продукції, виробництво якої базується на використанні ресурсомістких технологій та технологій, що забруднюють навколишнє середовище, а також роль суто сировинних придатків;

- посилення монополізації світової економіки, про що свідчить зростання за останнє десятиріччя потоків світових ПП за рахунокоперацій з транскордонного злиття та поглинання фірм;

- формування глобального фінансового ринку, прикметною ознакою чого є значні фінансові спекуляції на світових фондових ринках, які час від часу розхитують фінансові системи тих чиінших країн.

1.3 Етапи формування Європейського Союзу

Інтеграційні процеси вперше у світі стали проявлятися у Західній Європі. Ще у 1921 році між Бельгією та Люксембургом було підписано угоду про економічний союз, яка передбачала координацію економічної політики двох держав, а у 1944 році ними спільно з Голландією була досягнута домовленість про створення митного троїстого союзу Бенілюкс.

Але гостра необхідність в перш за все економічному об'єднанні європейського Заходу виникла внаслідок Другої світової війни, коли панівне становище у світі отримали США і СРСР, а Захід пересвідчився у неможливості політики маневрування між двома полюсами світу. Тому відліком формування Європейського Союзу логічно є після воєнний період.

1948, 7 - 11 травня - Гаазький конгрес: більше тисячі делегатів від майже 20 європейських країн обговорюють нові форми співробітництва в Європі. Вони висловлюються на користь створення Європейської асамблеї.

1949, 27 - 28 січня - результатом Гаазького конгресу стало створення Ради Європи, яка постійно перебуватиме у Страсбурзі. У цьому ж році вона почала розробку Європейської Конвенції прав людини, яка ухвалюється в Римі у 1950 р. та набуває чинності у 1953 р. Згодом майже усі європейські держави стають членами Ради Європи.

1950,9 травня - Роберт Шуман, міністр закордонних справ Франції, проголошує важливу промову, у якій висуває пропозиції, у основу яких покладені ідеї Жана Моне. Пропозиції стосуються об'єднання ресурсів вугілля і сталі двох держав - Франції та Німеччини у рамках нової організації, до якої можуть приєднатися інші європейські країни. Оскільки цю дату можна вважати днем народження Європейського Союзу, 9 травня щорічно відзначається як День Європи.

1951, 18 квітня - у Парижі шість країн - Бельгія, Франція, ФРН, Італія, Люксембург і Нідерланди - підписують договір, що запроваджує Європейську спільноту вугілля і сталі (ЄСВС). Вона набуває чинності 23 липня 1952 р. терміном на 50 років.

23 жовтня - підписання Паризьких домовленостей, що перетворювали Західний союз від 17 березня 1948 р. (Бельгія, Люксембург, Нідерланди, Великобританія, Франція) на Західноєвропейський союз із включенням до нього Італії та ФРН.

1 - 2 червня - на зустрічі в Мессіні міністри закордонних справ шести країн ухвалюють рішення перенести процес європейської інтеграції на економіку в цілому.

1957, 25 березня - у Римі шість країн підписують договори про створення Європейської економічної спільноти (ЄЕС) та Європейської спільноти з атомної енергії (Євратом). Вони набувають чинності 1 січня 1958 р.

1960, 4 січня - за ініціативи Великобританії Стокгольмська конвенція запроваджує Європейську асоціацію вільної торгівлі (ЄАВТ), що об'єднує ряд європейських країн, які не входять у ЄЕС.

1962, 30 липня - запроваджується спільна політика у галузі сільського господарства.

1965, 8 квітня - підписання договору про злиття виконавчих органів трьох Спільнот і створення спільних Ради та Комісії. Вона набуває чинності 1 червня 1967 р.

1968, 1 липня - митні збори на промислові товари повністю скасовано на 18 місяців раніше визначеного терміну, і запроваджено єдиний зовнішній тариф.

1970, 22 квітня - у Люксембурзі підписано договір, який дає змогу Європейським Спільнотам збільшувати фінансування за рахунок "власних ресурсів" і розширює повноваження Європейського Парламенту.

22 січня - у Брюсселі підписані угоди про приєднання до Європейських Спільнот з Данією, Ірландією, Норвегією та Великобри танією.

1 січня - Данія, Ірландія та Великобританія приєднуються до Європейських Спільнот, після чого кількість членів збільшується до дев'яти. Норвегія відмовилась від вступу за результатами референдуму, на якому більшість населення проголосувала проти цього.

9-10 грудня - на Паризькому саміті політичні лідери "дев'ятки" ухвалили рішення зустрічатися тричі на рік у якості Європейської Ради. Вони також ухвалюють прямі вибори у Європейський Парламент і домовляються створити Європейський фонд регіонального розвитку.

1975, 22 липня - підписано угоду, яка розширює бюджетні повноваження Європейського Парламенту та запроваджує Європейський суд аудиторів. Вона набуває чинності 1 червня 1977 р.

1979, 7, 10 червня - перші прямі вибори до Європейського Парламенту, що має 410 місць.

1981, 1 січня - Греція приєднується до Європейських Спільнот, після чого кількість їх членів сягає десяти.

1986, 1 січня - Іспанія та Португалія приєднуються до Європейських Спільнот, після чого кількість їх членів збільшується до дванадцяти держав.

1986, 17, 28 лютого - Єдиний європейський акт підписано у Люксембурзі та Гаазі. Він набуває чинності 1 липня 1987 р.

9 листопада - руйнування Берлінської стіни.

19 червня - підписано Шенгенський договір, що скасовує митний контроль на кордонах між державами-учасницями Європейських Спільнот.

1990, 1 липня - початок першого етапу економічного та монетарного союзу.

1990, 3 жовтня - возз'єднання Німеччини.

1991, 9 - 10 грудня - Європейська Рада у Маастрихті ухвалює Договір про Європейський Союз. Він закладає підвалини спільної зовнішньої та безпекової політики, більш тісної взаємодії у галузі правосуддя і внутрішніх справ, створення економічного і монетарного союзу, у тому числі спільної валюти. Міжурядова співпраця у цих галузях, що доповнює існуючу систему Спільноти, створює Європейський Союз (ЄС). ЄЕС перейменовано у Європейську Спільноту.

1992, 7 лютого - у Маастрихті підписано Договір про Європейський Союз. Він набуває чинності 1 жовтня 1993 р.

1993, 1 січня - створення спільного ринку.

1995, 1 січня - Австрія, Фінляндія та Швеція приєднуються до ЄС, після чого його членів стає 15. Норвегія відмовляється від вступу за результатами референдуму, на якому більшість населення проголосувала проти цього.

1997, 1 жовтня - підписано Амстердамський договір, який набуває чинності 1 травня 1999 р.

1998, 3 травня - Європейська Рада у Брюсселі ухвалює рішення про те, що 11 держав-членів ЄС (Австрія, Бельгія, Фінляндія, Франція, Німеччина, Ірландія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Португалія та Іспанія) відповідають вимогам для запровадження спільної валюти з 1 січня 1999 р. Греція приєднається пізніше.

1998, 31 грудня - запроваджуються фіксовані та беззмінні курси обміну валют, які мають замінюватися на евро.

1999, 1 січня - початок третього етапу економічного та монетарного союзу: валюти 11 країн ЄС замінюються на євро. Спільна валюта випускається на валютні ринки. Починаючи з цього моменту Європейський центральний банк (ЄЦБ) несе відповідальність за монетарну політику ЄС, що встановлюється і реалізується в євро.

1999, 3 - 4 червня - Хав'єр Солана призначений Верховним представником з питань спільної зовнішньої та безпекової політики.

10-11 грудня - нарада Європейської Ради у Гельсінкі, присвячена, переважно, розширенню ЄС, офіційно визнає Туреччину кандидатом на вступ до ЄС та ухвалює рішення активізувати переговори з іншими 12 країнами-кандидатами.

23 - 24 березня - нарада Європейської Ради у Лісабоні розробляє стратегію зі стимулювання зайнятості у ЄС, модернізації економіки та зміцнення соціальної інтеграції у високотехнологічній Європі.

2000, 7 - 8 грудня - у Ніцці Європейська Рада досягає згоди стосовно тексту нової угоди, що замінює систему ухвалення рішень у ЄС, аби підготувати Союз до розширення.

2001, 26 лютого - ухвалення Ніццької угоди. Вона набуває чинності 1 лютого 2003 р.

2001, 14 - 15 грудня - нарада Європейської Ради ухвалила Лаекенську декларацію про майбутній Союз. Вона відкриває шлях до майбутнього більшого реформування ЄС та запровадження Конвенту з підготовки Європейської Конституції. Валері Жискар д'Естена призначено Головою Конвенту.

2002, 1 січня - банкноти та монети євро надходять в обіг у країнах європейської економічної зони.

2002, 13 грудня - на нараді Європейської Ради у Копенгагені досягнуто згоди про те, що 10 країн-кандидатів (Кіпр, Мальта, Чехія, Естонія, Латвія, Литва, Угорщина, Польща, Словаччина, Словенія) можуть приєднатися до ЄС 1 травня 2004 р. Також ухвалено рішення про те, що переговори з Туреччиною можуть розпочатися, якщо на основі доповіді та рекомендацій Європейської Комісії у грудні 2004 p., Європейська Рада ухвалить рішення, в якому зазначатиметься, що Туреччина відповідає усім "копенгагенським критеріям".

2003, 16 квітня - в Афінах Євросоюз підписує угоди з 10 країнами (Кіпр, Мальта, Чехія, Естонія, Латвія, Литва, Угорщина, Польща, Словаччина, Словенія) про приєднання.

10 липня - Конвент щодо майбутнього Європи завершує роботу над проектом Європейської Конституції.

1 травня - Кіпр, Мальта, Чехія, Естонія, Латвія, Литва, Угорщина, Польща, Словаччина, Словенія стають членами Європейського Союзу, що має тепер у своєму складі 25 держав.

2004, 29 жовтня - підписання Договору про запровадження Конституції для Європи (ДЗКЄ).

2004, 1 листопада - починає виконувати свої обов'язки новий склад Європейської Комісії (2004 - 2009) під головуванням Жозе Мануеля Дурау Баррозу.

2005, 29 травня - на референдумі щодо ратифікації Європейської Конституції у Франції більшістю голосів проект відхилено.

2005, 1 червня - на референдумі щодо ратифікації Європейської Конституції у Нідерландах більшістю голосів проект відхилено. У Євросоюзі виникає конституційна криза.

2005, поч. жовтня - розпочались переговори про приєднання з країною-кандидатом Туреччиною.

2007, 1 січня - Болгарія та Румунія стали членами Європейського Союзу.

2007, грудень - до Шенгенської зони приєдналися 9 нових європейських держав: Словаччина, Естонія, Угорщина, Латвія, Литва, Мальта, Польща, Словенія та Чехія. Наразі членами Шенгену є 24 країни Європи.

ТЕМА № 2. ШЛЯХИ УКРАЇНИ ДО ЄВРОІНТЕГРАЦІЇ: ВИТОКИ І ПЕРСПЕКТИВИ

План

1. Економічна відкритість країни як передумова інтеграції

2. Перспективи та основні проблеми вступу України до ЄС

2.1 Економічна відкритість країни як передумова інтеграції

Після розпаду СРСР Україна як незалежна держава почала самостійно прилучатись до світогосподарських процесів. Досить швидко її національна економіка набула ознак відкритості.

Економічна відкритість країни, як відомо, має два виміри: функціональний та торговельно-політичний. Функціональна відкритість показує ступінь залучення національної економіки тієї чи іншої держави до системи МПП та, відповідно, ступінь залежності її відтворювального процесу від зовнішньоекономічних зв'язків (як по лінії експорту товарів, послуг та капіталів, так і по лінії їх імпорту). Функціональна відкритість національної економіки вимірюється процентним відношенням обсягу зовнішньоторговельного обігу країни до її ВВП.

Торговельно-політична відкритість національної економіки визначається ступенем лібералізації транскордонних переміщень товарів, послуг, капіталів і робочої сили.

Рівень функціональної відкритості СРСР, до складу якого входила Україна, впродовж всієї його історії був низьким: у 20-ті роки його експортна квота не перевищувала 3 - 3,5 %, у 1937 р. - 0,5 %. У повоєнний період цей показник зріс головним чином за рахунок торгівлі з державами Ради Економічної Взаємодопомоги (РЕВ) та експорту військової техніки у країни, що розвиваються ("соціалістичної орієнтації")- Повна зовнішньоторговельна квота СРСР у 1990 р. була на рівні 13,2 %.

Після отримання Україною у 1991 р. незалежності показник функціональної відкритості її економіки став стрімко зростати, досягши у 2001 р. значення 97,6 % . Починаючи з 1995 р. значення цього показника для України перевищують середньосвітові, а також його значення для окремих розвинених країн і країн-членів СНД. Так, наприклад, у 1999 р. в Україні цей показник був на рівні 88,9 %, середньосвітове його значення складало близько 45 %, а для США, Німеччини, Франції, РФ та Казахстану - відповідно 24 %, 59 %, 52 %, 49 % та 61 % .

Використовуючи такі макроекономічні показники, як ВНП на душу населення, відношення величини державного зовнішнього боргу до ВНП та відношення величини державного зовнішнього боргу до загального обсягу експорту товарів і послуг, Світовий банк розробив наступну класифікацію країн: І - країни з високим рівнем заборгованості та низьким рівнем доходу; II - країни з високим рівнем заборгованості та середнім рівнем доходу; III - країни із середнім рівнем заборгованості та низьким рівнем доходу; IV - країни із середнім рівнем заборгованості та середнім рівнем доходу; V - країни з низьким рівнем заборгованості та низьким рівнем доходу; VI - країни з низьким рівнем заборгованості та середнім рівнем доходу. Як критерії, що розділяють ці 6 груп.

За значеннями цих показників Україну можна формально віднести до VI групи, тобто до групи країн з низьким рівнем зовнішньої заборгованості та середнім рівнем доходу. Однак, враховуючи практично граничний рівень показника ВНП на душу населення між низькими та середніми його значеннями (різниця складає 15,5 дол.), однозначно можна констатувати лише те, що Україна за рівнем зовнішнього державного боргу належить до групи країн світу з низьким рівнем зовнішньої заборгованості.

Високий рівень зовнішньої заборгованості вважається, як правило, однією з головних загроз економічній безпеці держави. Але зовнішній борг не створює загрози, коли ресурси, що позичаються, активно використовуються для ввозу передових технологій, особливо у галузі, орієнтовані на експорт. У цьому випадку запозичені кошти слугують каталізатором структурної перебудови економіки, а також джерелом валютної виручки для погашення самого боргу. Поки що, на жаль, зовнішні запозичення України мали переважно неінвестиційний характер, вони використовувалися головним чином на забезпечення поточних потреб, інакше кажучи - просто "проїдалися", збільшуючи обсяги заборгованості і не створюючи основи для структурної перебудови економіки держави. Головною причиною цього було і досі залишається те, що в Україні немає чіткої регламентації з управління процесом залучення, використання та обслуговування зовнішніх запозичень.

Вростання України у світове господарство відбувається й по лінії обміну капіталовкладеннями. За даними Держкомстату, накопичений в економіці України обсяг ПІІ (ознака країн з високим рівнем заборгованості та низьким рівнем доходу) станом на 1 січня 2002 р. склав 4406,2 млн. дол. (з урахуванням їхнього відтоку).

Основними формами залучення інвестицій упродовж усього цього періоду прямого іноземного інвестування української економіки були грошові внески, внески у формі рухомого та нерухомого майна, а також внески у формі цінних паперів. Наприклад, розподіл ПП за формами їхнього залучення в економіку України у 2001 р. був таким: 66,4 % річного обсягу інвестицій було вкладено у формі грошових внесків, 28,4 % - у формі рухомого та нерухомого майна, 5,2 % - в інших формах (у формі цінних паперів, нематеріальних активів тощо).

Найбільш привабливими для іноземних інвесторів в українській економіці були такі її галузі, як харчова промисловість та переробка сільськогосподарської продукції 418,1 % від накопиченого обсягу ПІІ), оптова торгівля і посередництво у торгівлі (14,7 %), хімічна та нафтохімічна промисловість, включаючи виробництво коксу та продуктів нафтопереробки (9,4 %), фінансова діяльність (8,2 %), машинобудування (7,8 %), транспорт (7 %). Тобто, інвесторів приваблювало щонайменше 6 галузей, і на ці галузі припадало не менше 65 % іноземних інвестицій. Це свідчить про значну галузеву диференціацію структури ПІІ в Україні, однак сама ця структура не є оптимальною. Останнє підтверджує зіставлення розподілу накопичених ПІІ за секторами української та польської економік.

Причинами, що перешкоджають поліпшенню інвестиційної привабливості України, є відсутність історичних традицій, що визначають правила та норми поведінки економічних суб'єктів, нерозвиненість ринкової інфраструктури (банківської, фінансової систем, фондового ринку, телекомунікаційних засобів, транспортних комунікацій тощо), низький рівень корпоративних відносин, тінізація економіки, що робить неконкурентоспроможною продукцію офіційної економіки, у тому числі й вироблену спільними підприємствами.

Типовими рисами управлінських структур в Україні є бюрократія, корупція, диктат олігархів. Це також стримує інвесторів від вкладання грошей в українську економіку.

Проте з огляду на важливість ролі, яка відводиться прямим іноземним інвестиціям у справі реформування української економіки, неоднозначність впливу ШІ на соціально-економічну ситуацію в країні, було б доцільно, на нашу думку, розробити та впровадити на державному рівні окрему стратегію щодо ПІІ (ПІІ - стратегію). Ця стратегія має бути орієнтована на сприяння адресному залученню та ефективному використанню ШІ, виходячи з пріоритетів економічного розвитку України, концепції структурної перебудови її економіки та промислової політики країни. Для реалізації ПІІ-стратегії доцільно створити єдину спеціалізовану державну структуру, яка б відповідала за проведення в життя державної політики у сфері ШІ, надавала б конкретну інформацію про потенційні можливості тих чи інших українських підприємств здійснювати спільні з іноземними інвесторами інвестиційні проекти, надавала б українським господарюючим суб'єктам допомогу в пошуку іноземних партнерів, здійснювала б повне правове супроводження ШІ в Україні тощо.

Прилучення України до світової економіки виявилося для українського народу важким і виснажливим. Однак стратегія держави на вростання до системи МПП є, на нашу думку, єдино правильною.

Щоб зайняти гідне місце у МПП, Україна має якнайшвидше поліпшити структуру зовнішньої торгівлі та поступово наблизити її до структури, характерної для розвинених країн. Зрозуміло, що реалізувати таку зовнішньоекономічну стратегію можливо лише за умови проведення в країні структурної перебудови її економіки.

Під структурною перебудовою економіки, як правило, розуміють глибинні перетворення продуктивних сил, зумовлені технологічними оновленнями виробництва та його пристосуванням до суспільних змін. Головне завдання структурної перебудови економіки - усунення глибинних структурних деформацій, що з часом у ній накопичилися.

Розвиток - це зміни. Будь-яка економіка, що розвивається, з плином часу генерує ті чи інші зміни своєї структури, зокрема, зміни у взаємозв'язках між трьома своїми основними секторами - сільським господарством, промисловістю та сектором послуг. Як свідчить світова історія, з ростом рівня доходів на душу населення сільськогосподарський сектор економіки поступово втрачає свою провідну роль в економіці країни, поступаючись спочатку промисловості, а потім сфері послуг. Ці дві "поступки" - по суті структурні перебудови - являють собою стадії економічного розвитку, що отримали назви індустріалізації та постіндустріалізації. Визрівання цих стадійних змін пов'язане із зсувами у структурі споживання населення, із зростанням його доходів, а також із змінами у відносній продуктивності праці робітників, зайнятих у трьох основних секторах економіки.

Ці дані засвідчують поступове зменшення часток сільського господарства та промисловості у ВВП розвинених країн на користь сфери послуг. Це є прикметна ознака переходу економіки країни до постіндустріальної фази розвитку. Від 2-ї половини XX ст., коли в розвинених країнах було досягнуто високих показників доходу на душу населення, тут швидко розвивається ринок послуг, і на ньому, наприклад, у США, Японії та Німеччині нині зайнято близько 60-70 % економічно активного населення

Отже, в Україні мова має поки що йти лише про реіндустріалізацію або, іншими словами, про відновлення випереджаючого розвитку промислового виробництва в економіці країни. Цей процес, вже розпочався у 1999 p., а продовжуватися він має доти, доки рівень доходів на Дутлу населення в Україні не досягне середнього значення таких доходів по західноєвропеиських країнах. Лише тоді ми зможемо говорити про початок в Україні періоду становлення постіндустріального суспільства.

Свою галузеву структуру українська економіка успадкувала від народногосподарського комплексу СРСР. Економіка України підпорядковувалася тоді загальносоюзним інтересам, серед яких пріоритетними були розвиток ВПК та галузей, пов'язаних з виробництвом засобів виробництва. Крім того, в СРСР домінувала така схема кооперації між підприємствами союзних республік, за якої більшість складальних підприємств кінцевої продукції розташовувалася на території Росії. Незавершеним виробничим циклом було охоплено майже 80 % українських підприємств.

У зв'язку з цим успадкована Україною після розвалу СРСР економіка мала вкрай деформовану і не характерну для економік незалежних держав структуру.

До таких успадкованих деформацій української економіки насамперед слід віднести перекоси в галузевій структурі народного господарства, зокрема, гіпертрофований розвиток гірничо-металургійного комплексу; диспропорції технологічної структури виробництва (низька питома вага виробництв із замкнутим технологічним циклом); дисбаланс крупних і малих підприємств (надмірна кількість крупних та надкрупних підприємств за явної недостатньої кількості малих); перекоси в регіональній структурі економіки тощо.

Серед нових факторів, що спричиняють структурні деформації української економіки, досить потужними є інерція скорочення зовнішнього та внутрішнього попиту, зростання обсягів імпорту товарів споживчого та виробничого призначення, зниження цінової і нецінової конкурентоспроможності вітчизняного виробництва за умов непідготовленої лібералізації зовнішньої торгівлі.

Характерною особливістю міжнародного виробничого кооперування українських машинобудівних підприємств з підприємствами країн-членів СНД є те, що у цьому процесі взаємодіють господарюючі суб'єкти, які мають практично однаковий інноваційно-технологічний рівень виробництва і продукцію яких з точки зору її конкурентоспроможності можна віднести як до конкурентоспроможної па світовому ринку (наприклад, продукція ракетно-космічного та авіаційного машинобудування, суднобудування тощо), так і до регіонально орієнтованоїпродукції (наприклад, продукція автомобіле- та вагонобудування, тракторобудування). Тому для підвищення конкурентоспроможності продукції українських машинобудівників пріоритетним напрямом у здійсненні міжнародного кооперування має стати встановлення зв'язків з тими іноземними партнерами, взаємодія з якими буде сприяти підвищенню інноваційно-технологічного рівня національного виробництва. При цьому мають використовуватися найменш ризиковані з точки зору забезпечення економічної безпеки підприємства методи здійснення міжнародного виробничого кооперування.

Структурна перебудова української промисловості є архі важливою для проведення структурної перебудови економіки України в цілому, однак це зовсім не означає, що без уваги можуть залишитися інші сектори української економіки. Адже сенс прилучення України до МПП полягає в тому, щоб повною мірою були використані порівняльні переваги природно-географічного характеру. Це, по-перше, її сільгоспугіддя, по-друге, її транзитивність. Порівняння рівнів забезпеченості сільгоспугіддями України й таких найбільш розвинених країн світу, як США, Японія, Німеччина, Франція, Велика Британія і Канада свідчить, що наша країна має досить високий рейтинг - 3-тє місце. Проте Україна суттєво поступається цим країнам за рівнем ефективності використання сільгоспугідь. Наприклад, її відставання від Франції складає 10-12 разів. Тобто, незважаючи на наявність величезного масиву родючих чорноземів, досить сприятливого для сільськогосподарського виробництва клімату, Україна у сільськогосподарському виробництві вкрай неефективно використовує свої природні переваги.

Україна має найвищий в Європі транзитний рейтинг, який враховує потенційні можливості країни щодо використання транспортних комунікацій та міжнародних транспортних коридорів, які вже існують, а також мають бути побудовані в ній з огляду на напрями розвитку світової торгівлі товарами та послугами. Україна вже включилася до реалізації низки відповідних проектів, зокрема, побудовано нафтопровід Одеса-Броди, який разом з нафтотерміналом у порту "Південний" утворюють основну ланку Євро-Азіатського транспортного коридору.

Однак для ефективного використання порівняльних переваг, обумовлених дією факторів природно-географічного характеру, Україні потрібно все-таки в першу чергу надати імпульс розвиткові промисловості країни. Адже для підняття продуктивності праці у сільському господарстві треба забезпечити його необхідною кількістю машин і механізмів відповідної номенклатури. Нині дефіцит парку сільськогосподарської техніки в Україні складає щонайменше 10 тис. одиниць. І для того, аби сільське господарство України не потрапило у залежність від зовнішньоекономічної і політичної кон'юнктури, Україна має сама виготовляти техніку для села, тим паче, що у неї є необхідний для цього науково-технічний, промисловий та кадровий потенціали. Або інший приклад: щоб забезпечити функціонування тієї частини» Євро-Азіатського транспортного коридору, яка буде розташована на території України, Україна повинна мати кілька одиниць танкерного флоту, які вона може придбати в інших державах або має створити у найближчий термін на своїх суднобудівних підприємствах.

Тобто пріоритетний розвиток промисловості забезпечує зростання й інших секторів економіки держави.

Ефективність розвитку економіки тієї чи іншої країни, що прилучена до системи МПП, ґрунтується, зокрема, на оптимальному розподілі усіх її галузей на "локомотивні", структуроутворюючі та інші, а також на механізмах, які регулюють структуру та рівень доданої вартості в кожній з цих галузей за рахунок управління наявними ресурсами суспільства. Тому для країни, що проводить структурну перебудову своєї економіки задля прилучення до системи МПП, необхідно визначитися, які галузі її національної економіки є "локомотивними" і належним чином їх розвивати. Серед критеріїв віднесення тих чи інших національних галузей економіки, окремих виробництв до числа "локомотивних", на нашу думку, мають бути такі:

наявність у галузі чи окремому виробництві усіх технологічних ланцюгів для створення кінцевої продукції або наявність можливостей для підвищення рівня доданої вартості продукції цієї галузі до необхідних величин;

достатньо ємний для стабільної роботи галузі національний ринок;

* наявність у галузі чи в окремого виробництва необхідного потенціалу для зайняття відповідної ніші на світовому ринку.

У "локомотивних" галузях рівень власної доданої вартості має наближатися до 100%, а продукція галузі має бути конкурентоспроможною як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках.

Виходячи з наведених критеріїв, кон'юнктури світового і внутрішнього ринків, а також з наявності факторних умов, до "локомотивних" галузей і виробництв української промисловості, на нашу думку, можна було б віднести наступні:

- авіаційну та ракетно-космічну;

- суднобудування;

- ергетичне машинобудування (включаючи устаткування для видобутку та транспортування нафти, газу, кам'яного вугілля).

У структуроутворюючих галузях, тобто у галузях, які складають основу каркасу національної економіки країни і продукція яких орієнтується переважно на внутрішній ринок (а такими є всі галузі чи окремі виробництва, що не ввійшли до складу "локомотивних"), власна додана вартість може бути значно нижчою за 100 %.

Усі галузі та окремі виробництва, які не здатні виробляти конкурентоспроможну на зовнішньому або внутрішньому ринках продукцію, повинні згортатися, а їх підприємства - закриватися.

Питання структурної перебудови промисловості держави може вирішити лише її уряд, бо, як відомо, найдійовішим заходом регулювання галузевих структурних змін в економіці країни залишаються державні інвестиції за рахунок централізованих капітальних вкладень. На жаль Уряд України все ще не розробив відповідної промислової політики. А зробити це потрібно якнайшвидше, бо інтегрування України до ЄС без проведення глибинної структурної перебудови її промисловості приречене на провал.

2.2 Перспективи та основні проблеми вступу України до ЄС

Прискорення входження України до ЄС уможливлюється вирішенням основних завдань зовнішньоекономічної політики України у відносинах з країнами ЄС, які визначаються наступними заходами:

1. Якомога повніша реалізація у відносинах з ЄС та його країнами-членами загальних принципів торговельно-економічного співробітництва, викладених в Гельсінському Заключному акті Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі (НБСЄ), Паризькій хартії для нової Європи, документах Мадридської та Віденської нарад НБСЄ, Боннської Конференції НБСЄ з економічного співробітництва, у Гельсінському документі НБСЄ "Виклик змін", Європейській енергетичній хартії, Декларації Люцернської конференції (квітень 1993 p.), а також зафіксованих в Угоді про партнерство і співробітництво між Європейськими співтовариствами та їх державами-членами і Україною від 14 червня 1994 року. Тимчасовій угоді про торгівлю та питання, пов'язані з торгівлею, між країнами західної Європи і Україною 1 червня 1995 року.

2. воєчасне і комплексне здійснення економічних та політичних аходів, що є необхідними для початку переговорів з країнами Західної Європи, щодо створення в перспективі в їх відносинах зони вільної торгівлі.

Здобуття послідовної підтримки з боку ЄС та його країн-членів у питанні якнайшвидшого приєднання України до Генеральної угоди про тарифи і торгівлю (ГАТТ) /Світової організації торгівлі (СОТ), одержання якнайширшого доступу до Загальної системи преференцій з країнами Західної Європи, грунтуючись на визнанні України країною з перехідною економікою.

Вирішення питань, пов'язаних з можливістю приєднання України до кремих європейських програм інтеграційного характеру, насамперед у сферах нергетики, транспорту, науки і техніки, інформатики, сільського господарства, кремих галузей промисловості, охорон» навколишнього середовища, освіти.

Забезпечення безперешкодного недискримінаційного доступу сновних експортних товарів і послуг України на ринки країн - членів ЄС.

Здобуття стабільної фінансової підтримки і технічної допомоги для спішного проведення ринкових перетворень в економіці України, насамперед комога більш динамічних і безболісних структурних зрушень і формування іжнародно-конкурентоспроможної економіки.

Питання про можливе набуття статусу асоційованого члена ЄС має розглядатися в майбутньому не як самостійне завдання, а як можливий альтернативний варіант розвитку відносин з країнами Західної Європи залежно від досягнутих результатів адаптації до вимог ЄС і ефективності розвитку відносин в рамках СНД.

Безумовно, було б невиправданим ставити всі ці завдання одночасно, оскільки у цьому разі навряд чи вдасться виконати хоча б одне із них. Отже, необхідно виділити окремі етапи розвитку взаємних економічних відносин. Таких якісно різних етапів можна визначити, принаймні, три.

Перший етап створення передумов для розвитку співробітництва, в який Україна вступила в 1994 році. На цьому етапі головна увага має бути зосереджена на таких проблемах.

Насамперед слід вирішити завдання успішного проведення внутрішніх економічних перетворень в Україні з метою створення ринкового середовища, здатного до взаємовигідного співробітництва з ЄС та його країнами-членами та інтеграції в європейські економічні структури.

Необхідно також створити організаційні макроекономічні передумови для майбутнього включення в європейські економічні структури (насамперед заохотити створення здатних до масштабної міжнародної кооперації великих фірм, фінансово-промислових груп).

Ще одним завданням початкового етапу є гармонізація законодавства України, що регулює зовнішньоекономічні відносини та створює для них загальне економічне середовище, до вимог системи ГАТТ/COT і початку пристосування до вимог гармонізованого та уніфікованого законодавства ЄС.

Важливе значення має визначення пріоритетних галузей і секторів української економіки, що володіють або можуть володіти конкурентними перевагами у європейській економіці, динамічне нарощування їх експортного потенціалу, в тому числі за рахунок залучення кредитів та прямих інвестицій з країн - членів ЄС.

Паралельно з цим потрібен розвиток договірних відносин з країнами Західної Європи, виборювання більш вільного доступу на його єдиний ринок, в тому числі шляхом отримання відповідних квот стосовно певних експортних товарів, імпорт яких до з країн Західної Європи обмежується, одержання доступу до так званої Загальної системи преференцій Європейських співтовариств від 1971 року.

Слід опрацювати питання про можливість вибіркового підключення до тих проектів європейського співробітництва та інтеграції, де Україна вже сьогодні здатна дотримуватись жорстких міжнародних вимог і стандартів й використання такого підключення з метою апробації конкретних механізмів взаємодії України з європейськими економічними структурами.

Нарешті, слід подбати про найбільш раціональне використання фінансової допомоги ЄС з метою подолання тимчасових ускладнень з платіжним балансом України, забезпечення критичного імпорту, реальної макроекономічної стабілізації на основі переходу до розвитку виробництва, створення інституційної основи ринкової економіки та динамізації прогресивних структурних зрушень.

Лише ефективне вирішення основних завдань першого етапу зробить правомірною постановку нових, більш складних завдань, на другому етапі - етапі прискореної адаптації і початку входження в європейські економічні структури, що може зайняти 6-10 років. Головним змістом другого етапу має стати:

прискорений вихід і закріплення на спільному з країн Західної Європи українських виробників товарів і послуг у пріоритетних міжнародно-спеціалізованих сферах і секторах української економіки;

істотне розширення і поглиблення процесу вибіркового входження України в європейські економічні структури, насамперед через розвиток великих інтернаціоналізованих фірм, фінансово-промислових груп, і створення тим самим передумов для майбутньої комплексної інтеграції в європейські економічні структури в цілому;

значна диверсифікація форм економічної і науково-технічної взаємодії з особливою увагою на розвиток стійких і комплексних форм міжнародної науково-технічної і виробничої кооперації;

за умови досягнення принципової згоди ЄС на створення в перспективі з Україною зони вільної торгівлі - проведення переговорів з країнами ЄС і досягнення комплексної угоди щодо поступового створення зони вільної торгівлі, що передбачала б повне скасування мита та аналогічних податків і зборів, кількісних та будь-яких інших адміністративних обмежень на шляху вільного переміщення товарів і послуг, застосування національного режиму внутрішнього оподаткування до товарів і послуг іншої сторони;

* прийняття гармонізованих правил щодо регулювання взаємних економічних та науково-технічних стосунків; досягнення приблизної адекватності законів України та країн Західної Європи у таких сферах: митне законодавство, законодавство про компанії, банківську справу, бухгалтерський облік компаній та податки, інтелектуальну власність, охорону праці, фінансові послуги, правила конкуренції, державні закупки, охорону здоров'я та життя людей, тварин і рослин, навколишнє середовище, захист прав споживачів, непряме оподаткування, технічні правила і стандарти, законодавство та нормативні правила стосовно ядерної енергії, транспорт;

* поступове створення передумов для подальшої лібералізації економічних зв'язків - у сфері переміщення капіталів та робочої сили з підвищенням ступеня координації зовнішньоекономічної та загальноекономічної політики.

Нарешті, на третьому етапі - етапі комплексної інтеграції в європейські економічні структури (його можлива тривалість - 10-20 років) можна було б вирішити найбільш складні проблеми інтеграції економіки України в цілому в європейські економічні структури.

Слід зазначити, що конкретний зміст цього віддаленого етапу зараз визначити непросто: він буде значною мірою залежати від результатів попередніх етапів і загального геополітичного становища в європейському та євразійському регіонах в майбутньому.

Оцінюючи перспективи економічного співробітництва України і ЄС та його країн-членів, слід особливу увагу приділити двом ключовим проблемам.

Перспективи економічної взаємодії України з ЄС та його країнами-членами залежать насамперед від раціональності експортної політики України відносно цього регіону. Це має бути ядром всієї зовнішньоекономічної політики країни. Щоб бути ефективною, вона має будуватися на принципі селективного розвитку на базі використання конкурентних переваг, якими володіє економіка України сьогодні і реально може володіти в майбутньому, з урахуванням специфічних потреб і вимог єдиного європейського ринку.

В результаті реалізації експортної політики має відбутися суттєве збільшення питомої ваги країн Західної Європи в експорті України - з нинішніх 11 % до, принаймні, 18-20 % в 2009 р.

Причому на початку цю проблему доведеться вирішувати в несприятливих умовах відсутності чітко вираженої довгострокової профілізації українського експорту на основі міжнародної спеціалізації виробництва і стійких ніш на єдиному ринку ЄС. За таких умов головним завданням буде забезпечення швидкої реакції на поточні наявні можливості збільшення експорту. При цьому українські виробники експортних поварів і послуг мають змогу спиратись на істотно менший рівень оплати праці в країні, що створює передумови для політики цінової конкуренції по технічно нескладних виробах та окремих технологічних операціях з підвищеним рівнем трудомісткості в переробній промисловості, включаючи лету ( в тому числі на основі переробки давальницької сировини), деревообробну промисловість, збирання електронних та електротехнічних виробів з імпортних комплектуючих, окремі види виробництва в чорній і кольоровій металургії. Передумовою використання цих можливостей є, однак, врегулювання з країнами Західної Європи питань, пов'язаних із необгрунтованим в численних випадках застосуванням до України антидемпінгових процедур.

Важливим напрямом експортної політики на першому етапі має бути розширення або якісний розвиток тих обмежених "плацдармів" на ринку країн Західної Європи, які було завойовано в минулі роки.

З метою нарощування експорту в країни ЄС на першому етапі певну роль можуть відіграти створені на території України підприємства за участю інвесторів з країн Західної Європи. Це особливо стосується галузей переробної промисловості.

В подальшому буде закладено основи селективного розвитку виробничо-експортного потенціалу України на довгострокову перспективу. При цьому досягнуто стійкої міжнародної конкурентоспроможності по окремих видах виробництва товарів і послуг, де Україна володіє або володітиме в недалекій перспективі конкурентними перевагами.

Стратегія виходу на ринки країн Західної Європи має поєднувати сировинний напрям (при досягненні якомога більш високого ступеня переробки вихідної сировини) з напрямом проникнення на ринки продукції з високим ступенем обробки на основі ретельно проведеної діагностики конкурентоспроможності українських товарів і послуг на ринку країн ЄС.

Важливим перспективним завданням має стати вихід на ринки країн ЄС з принципово новими виробами: в галузі ракетної та авіаційної техніки (особливо виробництва важких транспортних літаків), середнього та великого машинобудування, приладобудування, окремих виробництв електронної та електротехнічної промисловості, виробництва зварювальної апаратури. Разом з тим є можливості закріпитися на єдиному ринку країн ЄС як постачальника певного класу судів, сільськогосподарських машин. Важливою, якщо не вирішальною, передумовою для цього буде використання технологічного потенціалу підприємств ВПК: як тих, що перепрофілюються, так і діючих.

Пріоритетним напрямом реалізації експортного потенціалу України у відносинах з країнами ЄС повинно стати перетворення у провідні експортоорієнтовані галузі виробництв, безпосередньо пов'язаних з реалізацією науково-технічних досягнень, де Україна має безумовний пріоритет (порошкова металургія, надтверді і високоякісні матеріали із заданими властивостями).

Досить серйозні можливості існуватимуть для значного розширення експорту послуг, насамперед науково-технічних, інжинирингових, туристичних (особливо за рахунок включення в європейську туристську систему таких регіонів, як Карпатський та Крим), транспортно-експедиційних. Повинно відбутися істотне збільшення обсягів продажу ліцензій на запатентовані технічні рішення і ноу-хау, насамперед у тих сферах, де Україна не має реальних можливостей їх використання у власному виробництві або таке використання недостатньо ефективне.

Разом з пріоритетною увагою щодо ефективної експортної політики необхідно зосередитись і на прогресуючому впровадженні в практику взаємних економічних відносин їх найбільш сучасних форм, що ведуть до тісної взаємодії економічних потенціалів України і країн ЄС. Тут насамперед мова йде про розвиток міжнародної промислової і науково-технічної кооперації.

Звичайно, за нинішніх умов основні потенційні можливості для розвитку кооперації України з країнами Західної Європи можуть концентруватися лише в досить обмеженій кількості галузей науково-технічного співробітництва. Головним завданням стосовно науково-технічної кооперації України з країнами Західної Європи є підключення України до робіт, що виконуються в рамках програми науково-технічної інтеграції у галузі високих технологій "ЕВРІКА" і міжнародних науково-технічних програм ЄС, спрямованих на вирішення фундаментальних науково-технічних проблем і досягнення на цій основі якісно нового рівня виробничого потенціалу, участь у створенні і роботі міжнародних дослідницьких центрів.

При цьому необхідно враховувати той факт, що в ЄС останнім часом у галузі науково-технічної політики спостерігається тенденція до більшого урахування потреб ринку і до орієнтації на можливості практичного застосування наукових розробок. В зв'язку з цим важливим напрямом співробітництва України з країнами Західної Європи може бути встановлення кооперативних зв'язків як з відомими фірмами і науковими центрами, так і з невеликими та середніми компаніями, в тому числі "венчурними", що займаються питаннями розробки окремих передових технологій та їх швидким впровадженням у виробництво. Проте на перших фазах налагодження такої взаємодії можливе лише вибіркове застосування моделі науково-виробничої кооперації, при якій сфера виробництва буде представлена головним чином фірмами з країн Західної Європи.

На жаль, розвиток промислової кооперації, яким би привабливим він не виглядав як альтернатива розірваним виробничим зв'язкам з державами колишнього СРСР, за нинішніх умов не матиме інтенсивного характеру через значний загальний технологічний розрив та недосконалість господарського механізму в Україні. Хоча навіть за цих умов значно більші можливості для такого співробітництва могли би створити на території України технопарки і технополіси, про які було багато розмов і майже нічого не зроблено на практиці. Проте інтенсивне розгортання в окремих пріоритетних сферах науково-виробничої кооперації, при якій в процес співробітництва будуть значно ширше залучатися і конкурентоспроможні виробничі підприємства України, раціонально розглядати як перспективне завдання, вирішення якого дуже тісно пов'язане з формуванням в Україні міжнародно-конкурентоспроможного сектора економіки. Тільки це дасть змогу підприємствам і фірмам України утвердитись як надійні партнери по кооперації і увійти у великі інтернаціональні виробничі та науково-виробничі системи.

Механізм реалізації зовнішньоекономічної політики України стосовно ЄС та його країн-членів має охоплювати комплекс договірно-правових інструментів як багатостороннього, так і двостороннього характеру, включаючи договори про взаємний захист і заохочення інвестицій, про запобігання подвійному оподаткуванню, про допомогу у правових питаннях, про захист інтелектуальної власності, стосовно розвитку співробітництва у сферах лгауково-технічної, сільськогосподарської, енергетичної, промислової політики, політики розвитку транспорту і зв'язку, охорони навколишнього середовища, співробітництва в галузі інформації.

Іншим важливим блоком цього механізму повинна бути належна інс-титуційна основа співробітництва. Вона має включати не лише міждержавні макроекономічні структури (Раду з питань співробітництва та Комітет з питань співробітництва, що складається відповідно до Угоди про партнерство і співробітництво з членів Ради Європейського союзу та з членів Комісії ЄС, з одного боку, та членів Уряду України - з іншого), але й низку, так би мовити, секторальних органів для налагодження ефективного співробітництва з окремих напрямів. Більше того, такий механізм навряд чи буде дійовим без мережі спільних інституцій, створених на основі приватного права: спільних торгових палат, спільних комітетів та асоціацій ділового співробітництва України та країн - членів ЄС, торгових домів України в провідних країнах Західної Європи, які займалися б просуванням на відповідні ринки українських товарів і послуг, міжнародних фінансово-промислових груп, в яких з боку ЄС могли би виступати відомі банківські структури, фінансові та інвестиційні установи країн-членів ЄС.

Нарешті, будь-які проекти розвитку взаємного співробітництва України з ЄС та його країнами-членами будуть лише добрими побажаннями, якщо не буде знайдено реальних джерел фінансування заходів з налагодження такої взаємодії, зі структурної адаптації економіки України до вимог ЄС. Такі джерела не варто шукати лише на поверхні, наприклад в активізації вже існуючих потоків фінансової і технічної допомоги країн країнами Західної Європи та ЕС в цілому. Хоча й тут є невикористані резерви. Так, Україні варто було б прагнути до налагодження тісних ділових стосунків з кредитно-фінансовими установами типу Європейського інвестиційного банку, який, до речі, вже надавав кредити для структурної перебудови економіки ряду країн Центрально-Східної Європи. Але найбільші можливості криються в сфері потенційних приватних інституційних інвесторів, що вимагає від нас прийняття заходів стосовно створення в Україні сприятливих умов для діяльності філій та представництв банків країн Західної Європи з наданням їм повною мірою національного режиму, стимулювання створення в Україні за участю капіталу лсраїн країнами Західні Європи спільних банків, а також небанківських фінансових установ - страхових компаній, інвестиційних і взаємних фондів тощо, зокрема через можливе створення спеціальних (вільних) економічних зон. Певну роль у залученні зовнішніх ресурсів може відіграти і розвиток системи портфельного інвестування з країн Західної Європи, зокрема через випуск акцій та інших фінансових інструментів (зобов'язань), що можуть поширюватись на території ЄС під гарантії найбільш відомих банківських та небанківських фінансових установ. Проте марно сподіватися, що проблеми фінансування можна вирішити насамперед за рахунок зовнішніх джерел. Основну увагу слід приділити розвитку конкурентоспроможного і потужного внутрішнього фінансового сектора з перспективою транснаціоналізації провідних українських комерційних банків і поширення їх діяльності на регіон ЄС, насамперед у зв'язку з реалізацією спільних економічних програм України та Європейського союзу і його країн-членів. Безумовно, підхід до організації "прориву України в Європу" має бути обов'язково комплексним. Окремі, навіть самі собою дуже важливі, заходи (як, наприклад, укладення міждержавних договорів з ряду питань) навряд чи здатні принести істотні досягнення. Без системних конкретних перетворень вони здатні лише імітувати певну активність України в згаданому напрямі. Майбутнє покаже, чи здатна Україна піти далі міжнародне-правових декларацій у відносинах з ЄС і створити справді ефективний і взаємовигідний механізм економічної співпраці.

ТЕМА № 3. ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ В УМОВАХ ЄВРОІНТЕГРАЦІЇ

План

Україна - ЄС: хронологія двосторонніх відносин (1990-2007)

Стратегії інтеграції України до Європейського Союзу

3.1 Україна - ЄС: хронологія двосторонніх відносин (1990-2007)

Відносини між Україною та ЄС були започатковані ще до офіційного проголошення суверенітету України і пройшли такі етапи на протязі становлення української державності.

5 грудня - прийнята Постанова Верховної Ради України Про реалізацію Декларації про державний суверенітет України у сфері зовнішніх відносин". Уряду було доручено "спрямовувати зусилля на забезпечення безпосередньої участі України у загальноєвропейському процесі та європейських структурах".

...