Становлення національної самодостатності Китаю в умовах глобальної інтеграції: технологічний аспект

Размещено на http://www.allbest.ru/

СТАНОВЛЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ САМОДОСТАТНОСТІ КИТАЮ В УМОВАХ ГЛОБАЛЬНОЇ ІНТЕГРАЦІЇ: ТЕХНОЛОГІЧНИЙ АСПЕКТ

Трофимова В.В., к.е.н

Анотація

Досліджено еволюцію технологічного компоненту моделей економічного розвитку Китаю у другій половині ХХ - початку ХХІ ст. Визначені взаємозв'язок технологічного та ринкового компоненту моделі трансформації китайської економіки. Розкриті внутрішні та глобальні загрози самодостатнього технологічного та економічного розвитку Китаю.

Ключові слова: національна економічна модель, національна самодостатність, глобальна інтеграція, технологічний розвиток, транснаціональні компанії, прямі іноземні інвестиції.

Вступ

Трансформація економічного мислення на початку ХХІ ст. є об'єктивною реальністю. Моделювання розвитку суспільства як такого та виникнення нових моделей економічного розвитку не можливі нині без формування нового типу економічного мислення. Економічна свідомість суспільства повинна доповнитися планетарним рівнем та важливістю створення глобальних публічних благ, забезпечення глобальної безпеки, захисту глобальної власності. Оновлення економічного мислення, а саме, перехід від традиційного мислення до глобального, дасть змогу реалізувати ефективну економічну політику на глобальному етапі економічного розвитку світу. китай економіка технологічний публічний

Концепція національної самодостатності як система поглядів, що виражає діалектичний підхід до розвитку національних економік в умовах глобальної інтеграції, лише тільки формується. Між тим, вже сьогодні вона становить об'єктивно існуючий напрямок глобального мислення, визначаючий конкретний спосіб розуміння та бачення, який формулює ідеї, погляди та принципи сучасних економічних процесів і явищ. В основі концепції лежить поняття «самодостатності», яке автор визначає як спроможність країни забезпечити сталість обраної траєкторії розвитку на основі оптимального залучення внутрішніх та зовнішніх ресурсів та механізмів розвитку. Принципово новим щодо даної концепції є відхід від примітивного (традиційного) розуміння економічної самодостатності як способу існування та розвитку виключно за рахунок внутрішніх джерел та ресурсів держави.

Постановка задачі

Основні положення концепції самодостатності можуть бути розкриті на прикладі Китаю, технологічний розвиток якого не можна віднести до стандартного поступового покращення виробництва. Дослідженню моделей економічного розвитку Китаю присвячено наукові праці таких іноземних та вітчизняних вчений, як Б. Нейтон [1], Р. Пеербум [2], Й. Хуанг [3], О. Шенкар [4], В. Величко [5]. Разом з тим, дослідники не приділяють достатньої уваги технологічним чинникам, які призводили до частих змін моделей розвитку та становленню сучасної моделі самодостатнього конкурентоспроможного економічного розвитку Китаю шляхом глобальної інтеграції. Саме тому метою статті є дослідження еволюції технологічної компоненти економічного розвитку Китаю в контексті діалектичного розвитку процесів глобальної інтеграції та становлення національної самодостатності у другій половині ХХ - початку ХХІ ст.

Результати

Китай нині - це сучасна країна, яка в сфері технологій розвивається у багатьох напрямках та своїм унікальним шляхом. Між тим, щоб досягти цього уряд країни постійно перебував у пошуку інститутів та політико-економічних програм, завдяки яким Китай зміг би стати технологічно розвиненою державою. Починаючи з 1950 р., уряд включає технологічний компонент до моделей національного економічного розвитку. Організаційна та техніко-економічна структура національної системи наукових досліджень та інновацій була створена за моделлю Радянського Союзу, який передав Китаю не лише самі технології, але й допоміг розвинути інститути, які б стимулювали користування цими технологіями в умовах командної системи та стратегії«великого стрибку». Високі показники Китаю у сфері наукових досліджень в соціалістичний період досягалися у класичний спосіб: уряд встановлював декілька ключових завдань, органи планування створювали досить гнучкі багатопланові та різносторонні дослідницькі групи, які фінансувалися для виконання намічених цілей. Протягом 50-х років радянські виробничі та військові технологій стають панівними у китайській промисловості. Цей період являє унікальний у світовій історії досвід міжнародного співробітництва, коли відбувається узгоджений планомірний обмін технологіями між країнами. У ці роки Китай досягає успіху у військовій сфері, створює атомну та водневу бомби, міжконтинентальну ракету. Разом з тим, урядовцям не вдається розвинути ефективний механізм передачі військових технологій до громадської сфери. Науковці та інженери могли займатися теоретичними дослідженнями, не маючи при цьому достатньої інформації стосовно доцільності своєї справи, а у керівників заводів не було достатніх стимулів аби вишукувати шляхи комерціалізації інновацій. Чимало результатів НДДКР залишалось у формі зразків на полицях дослідницьких інститутів. Через одержимість питаннями безпеки, які панували в країні, між найбільш талановитими вченими та інженерами виникали бар'єри секретності, які існують навіть сьогодні, а ізоляція від наукових досліджень інших країн значно погіршувала ситуацію. Разом з тим, для реалізації технологічної моделі було максимально мобілізовано доступні інтелектуальні ресурси країни, створені елітні дослідницькі інститути, зокрема Китайську Академію Наук. Державні витрати Китаю на НДДКР у цей період у середньому, складали 1,4% ВВП. Й тільки у 1964 р., коли Китай вперше провів випробування атомної бомби, вони склали 1,7% ВВП [1, 353].

Припинення співпраці між Китаєм та Радянським Союзом на початку 60-х років ХХ ст. призвело до втрати важливого джерела надходжень інноваційних технологій до країни, а інших альтернативних партнерів та достатнього доступу до ринку технологій на той час у Китаю не було. Протягом 60-70-х років ХХ ст. країна була ізольованою від світового технологічного прогресу. До неї потрапляли лише деякі технології в сфері металургії та виробництва синтетичних волокон, імпортувалася невелика кількість заводів, в яких використовувалися особливі виробничі технології, де іноземні інженери згодом замінялися китайськими громадянами, проводилася заміна обладнання на більш ефективне в сфері виробництва електроенергії тощо. Незважаючи на спроби Китаю технологічно розвинутися, він продовжував відставати від інших країн через брак наукових та технологічних інновацій та неспроможність розвинути їх в умовах ізоляції від світу.

Вичерпання потенціалу внутрішнього технологічного ресурсу викликало необхідність відкриття Китаю до зовнішнього світу, яке сталося у 1978 р. зі зміною політичних лідерів. Першою екзогенною стратегію цього етапу стала стратегія придбання високотехнологічних виробничих комплексів. Фінансування цієї стратегії передбачалось за рахунок коштів від видобутку нафти. Проте економічна ефективність цієї стратегії виявилась наднизькою через неотримання очікуваних доходів від експорту нафти та низької рентабельності та окупності величезних обсягів інвестицій в іноземне обладнання.

Протягом 80-х років ХХ ст. уряд витратив 16 млрд. дол. США на купівлю технологій в формі обладнання для вже існуючих заводів та 30,2 млрд. дол. США для нових проектів капітального будівництва [1, 357]. Як наслідок реалізації цієї стратегії, яка базувалась на невірних економічних розрахунках, зменшились надходження до бюджету та відповідно увага до створених у попередні роки наукових інститутів. Базуючись на невдачах цього періоду, сьогодні Китай прагне звести імпорт технологій до передачі права на користування технологіями й практично відмовився від імпорту майна, в якому ці технології втілені. У 2003 р. Китай уклав лише декілька угод про імпорт технологій вартістю у 13 млрд. дол. США, з яких 9,5 млрд. дол. США приходяться на інтелектуальну власність і лише 3,5 млрд. дол. США на обладнання [1, 357].

Крім того, у 80-х рр. ХХ ст. Китай розпочинає активний пошук партнерів серед транснаціональних компаній, які б бажали отримати доступ на ринок Китаю в обмін на технології. Часто переговори зі світовими лідерами транснаціонального бізнесу заходили в тупик та затягувались на роки, адже кожна зі сторін володіла певною монопольною владою й вимагала більш привабливих для себе умов у той час, коли ризикованість проекту та нерозвиненість ринку ставали основними перепонами на шляху такої співпраці.

Хоча стратегія не дала очікуваних позитивних результатів для національного економічного розвитку, деякі поодинокі досягнення мали місце. Так, у 1984 р. було створене спільне китайсько-бельгійське підприємство Shanghai Bell Alcatel, метою якого було виробництво цифрових комутаторів для сфери телекомунікації. Бельгійська компанія Bell передавала технологію виготовлення інтегральних схем високого рівня в обмін на монопольну позицію на ринку Китаю. Підприємство активно використовувалось китайською владою в якості бази стажування фахівців та науковців цієї галузі, які змогли б очолити створені пізніше національні компанії з виробництву обладнання для телекомунікації. Саме такими компаніями стали Huawei та ZTE Telecom, які сьогодні є лідерами ринку (табл.1).

Таблиця 1. Найбільші компаній Китаю за даними 2008 р.

Джерело: [www.marketlineinfo.com]

У 80-х рр. ХХ ст. уряд Китаю зменшує прямі витрати на проведення НДДКР та запроваджує систему конкурентних дотацій. Починаючи з 1989 р. в країні започатковується статистичний збір та аналіз даних щодо науково-технологічного розвитку. Неспроможність залучити до країни готові технології та інновації екзогенним шляхом змусили уряд Китаю розпочати опанування іншої стратегії - стратегії розповсюдження та розвитку власних технологій, реалізація якої нарешті й забезпечила зростання обсягу витрат на НДДКР. Якщо у 1996 р. частка витрат НДДКР у ВВП становила лише 0,6%, то вже у 2002 р. вона перевищила 1% ВВП (рис.1).

Рис. 1. Витрати на НДДКР у ВВП у 1996-2006 рр. Джерело: [www.chinaknowledge.com]

Зміцнюється інституційна база проведення наукових досліджень. Функцію координації та фінансування НДДКР загальнодержавного значення реалізують наукові фонди, зокрема Natural Sciences Foundation (Національний Фонд Природничих Наук Китаю). Згідно з програмою розповсюдження ключових громадських технологій «86-3» ( у 1997 р. замінено програмою «97-3») були визначені 10 головних сфер розвитку високих технологій. Поширення набули галузеві програми високотехнологічного розвитку. Так, згідно з програмою Torch надаються банківські кредити на пристосування технологій на виробництві, згідно з планом «Іскра» фінансується технологічне вдосконалення сільських та приміських підприємств, обсяг фінансування яких у 2003 р. становив 80 млрд. юанів. Корпоративні інвестиції в НДДКР збільшуються завдяки розвиткові банківського кредитування.

Найбільш ефективною, на нашу думку, управлінською інновацією китайського уряду у 80-х рр. ХХ ст. стала корпоратизація освітянських та наукових установ, що дало можливість створення цими установами дочірніх підприємств з метою комерціалізації результатів власних НДДКР. Така інноваційна політика мала значні позитивні наслідки: по-перше, було створено значну кількість нових підприємств; по-друге, було запущено механізм лібералізації корпоративної системи Китаю; по-третє, юридично державні підприємства отримали можливість функціонувати за ринковими принципами, бо втручання уряду в їх діяльність фактично було відсутнє.

Стратегія стимулювання підприємств, що відокремилися від наукових інститутів, сприяла виникненню відомих фірм в сфері інформаційно-комунікацінйих технологій, наприклад, Beijin University's Founder Qinghua University's Tongfang, Lenovo, яка утворилася у 1984 році на базі Інституту розвитку комп'ютерних технологій при Академії Наук Китаю й стала лідером китайської Силіконової долини (Zhongguancun) на північному заході Пекіну.

Таким чином, лібералізація та розвиток ринкових відносин у Китаї тісно корелює з розвитком високотехнологічного сектору економіки. Розуміння того, що технологічний потенціал Китаю має величезні перспективи, реалізація яких дозволить наздогнати світових лідерів, на порядок денний знов постає питання щодо знаходження джерел фінансування сталого науково-технологічного розвитку. У 1992 р. Китай починає опанувати модель відкритості до прямих іноземних інвестицій. Якщо у 1980-х рр. ключовим елементом пропонованої інтервенціональної моделі економічного розвитку була монополізація відносин, то у 1990-х рр. ключовим елементом стає сприяння конкуренції між якомога більшою кількістю конкуруючих іноземних компаній.

Слід відзначити й таку особливість економічного розвитку Китаю у ХХ ст., як дуалізм в сфері економічних відносин, що виявився в існуванні максимальної ринкової свободи для іноземних компаній та ігноруванні потреб вільного розвитку національного підприємництва. Підтримку вітчизняні підприємці змогли отримати лише у 1999 р., коли Китай розпочав активну експансію на зовнішні ринки. Високотехнологічні підприємства - експортери нарешті отримали доступ до низькопроцентних кредитів та інших видів пільг, запроваджувалися зміни у корпоративному управлінні, надавалися різноманітні субсидії тощо.

З початку ХХІ ст. темпи технологічного розвитку Китаю значно збільшуються. Величезний обсяг науковців, заробітна плата яких є однією з найнижчих в світі (табл. 2), та ринок, що активно розвивається, приваблюють транснаціональні компанії щодо розміщення своїх науково-дослідних філіалів в Китаї. Розташовані в Китаї транснаціональні компанії США витрачають на розвиток наукових досліджень 9.2% вартості, що значно перевищує їх середній світовий показник 3,3%. [7].

Таблиця 2. Кількість випускників в сфері науки та інженерії та заробітна плата науковців у 2006 р. за країнами

Джерело: [7,34]

Китай нині стає найбільш привабливим місцем розташування науково-дослідних підрозділів. 61% транснаціональних компаній вже мають або планують у найближчому часі розмістити у Китаї свої філії (рис. 2).

Рис. 2. Привабливість країн для розміщення офшорних НДДКР підрозділів [7].

Інституційною базою подальшого науково-технологічного розвитку поряд з філіям ТНК є система національних науково-дослідних інститутів, зокрема діють 5500 державних інститутів, 3400 науково-дослідних підрозділів університетів та 13750 установ, створених промисловими підприємствами.

На сьогодні в Китаї існує достатньо сприятливий режим для іноземних інвестицій: помірні податки, захист інвестиційних угод та діючи арбітражні суди, конвертованість валюти, децентралізована структура інвестиційного режиму, не обтяжливі для інвесторів формальні вимоги тощо. Найбільш важливими рисами інвестиційного режиму є його порівняно децентралізована структура та значна обачність, з якою діють урядовці у відносинах з іноземними партнерами (хоча у внутрішніх відносинах панує досить високий рівень корупції). Реєстрація інвестиційних угод відбувається на державному, регіональному та місцевому рівнях. Проекти вартістю до 30 млн. дол. США підлягають реєстрації у місцевих радах з питань затвердження інвестицій. Уряд округу має право на затвердження невеликих проектів вартістю до 10 млн. дол. США. Уряди окремих районів мають право для залучення якомога більше іноземних інвесторів надавати пільги у вигляді зниження податків, а міста, що мають самоврядування, можуть надати пільги на суму орендної плати та плату за комунальні послуги. Рівень прибуткового податку статутних підприємств в Китаї складає 33% (30% національний рівень плюс 3% місцевий), проте підприємства на території вільних економічних зон сплачують прибутковий податок за ставкою 15%. Підприємства, які експортують 70% своєї продукції, та підприємства, орієнтовані на випуск високотехнологічної продукції, користуються ще більшими податковими пільгами. Завдяки такій далекоглядній економічній політиці уряду відбувається зростання обсягів виробництва високотехнологічної продукції. В 2000 р. експорт з Китаю товарів, заснованих на високих технологіях, складав 30,5 млрд. дол. США. В 2006 р. цей показник сягнув 220 млрд. дол. США, що складає 28% загального обсягу експорту Китаю (рис. 3).

Рис. 3. Частка високотехнологічних товарів в загальному обсязі експорту Китаю у 1995-2006 рр. Джерело: [www.chinaknowledge.com].

Отже, розглянувши технологічний розвиток Китаю не можна не побачити, що уряд країни постійно знаходився в пошуку інститутів та політичних програм щодо забезпечення спроможності країни стати технологічно розвинутою державою. Державні політичні програми відігравали значну роль у розвитку країни в період становлення як ринкової, так і високотехнологічної економіки, а інструменти досягнення мети постійно змінювалися, при цьому сама мета на сьогодні вже стала набагато точнішою та зрозумілішою ніж в минулому. Обрана траєкторія розвитку забезпечувалася використанням різних стратегій та індустріальних політик, та й зараз технологічна політика є ключовою в економічному розвитку держави.

Між тим шлях до мети завжди є складним. Хоча Китай і може вважатися потенційно самодостатньою країною, але залишається відкритим питання спроможності щодо забезпечення сталості його розвитку. Однією з найважливіших проблем, які вже сьогодні постають перед країною, це висока енерговитратність економіки (рис. 4).

Рис. 4. Споживання енергії на долар виробленої продукції (база - дол. США 2000 р.) [7].

Хоча рівень енерговитратності зменшився протягом 1986-2004 рр. удвічі, проте він у чотири рази перевищує рівень енерговитратності США та майже в дев'ять разів перевищує рівень енерговитратності Японії, що становить значну загрозу зростанню міжнародній конкурентоспроможності країни.

Серед інших загроз щодо збереження сталості траєкторії технологічного розвитку Китаю є прорахунки державного управління щодо людського чиннику, зокрема, обмеження народжуваності, низька якість соціальних послуг, адекватність механізмів вирішення дилеми щодо забезпечення зростання платоспроможного попиту, якості життя та збереження цінової конкурентоспроможності виробництва внаслідок низької ціни робочої сили тощо. Не менш актуальними є й інституційні загрози, адже збереження подвійних стандартів в регіонах з іноземною присутністю та внутрішніх регіонах країни може призвести до соціальної напруги у суспільстві, а прагнення уряду зберегти існуючий рівень керованості економічних процесів може обернутися на значне зниження ефективності економічного розвитку. Процеси поступової лібералізації, які довели свою ефективність в Китаї, триватимуть й надалі, проте, досі Китай не обрав моделі, за якою реформуватиме структуру корпоративної системи країни, права власності та власне сам ринковий механізм. Між тим в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні відбувається конкуренція ліберально-ринкових та інститутів, що закріплені у правових системах Сінгапуру, Гонг Конгу, Індії тощо та класичних європейсько-континентальних інститутів, на яких базується ринкова система азійського тяжковаговика Японії. Глобальна інтеграція Китаю вимагатиме від уряду вжиття заходів щодо обрання напрямків таких трансформацій, а формування самодостатньої моделі конкурентоспроможного економічного розвитку країни залежатиме від ефективності подальшої глобальної інтеграції країни.

Висновки

В результаті дослідження технологічного шляху Китаю до забезпечення власної національної самодостатності, перш за все, слід відзначити, властиве країні велике прагнення щодо досягнення високого конкурентного статусу у світовій економіці та економічної самодостатності. Незважаючи на фрагментарність та непослідовність економічної політики Китаю у ХХ ст. її можна розглядати не тільки в негативному, а й позитивному аспектах. Ключовим позитивним результатом, отриманим в результаті такого складного пошуку, є обрання глобалізаційної траєкторії конкурентоспроможного розвитку для забезпечення національної самодостатності. Виступивши полігоном апробації чималої кількості моделей у ХХ ст., питанням залишається, чи зможе уряд Китаю забезпечити сталість обраної ним у ХХІ ст. траєкторії розвитку. Переконавшись на власному досвіді, що лише синергія взаємодії екзогенних та ендогенних чинників розвитку може забезпечити оптимальність шляху вирішення задач, уряд Китаю повинен знайти нові механізми конкурентоспроможного економічного розвитку. Держава виступатиме гарантом економічної самодостатності й визначальна роль держави в моделі економічного розвитку Китаю є безсумнівною. Ключовим аспектом подальшого зміцнення самодостатності Китаю є утвердження глобального мислення у лідерів країни, що дозволить країні в умовах зміни технологічних укладів та формування постіндустріального способу досягти поставленої мети щодо світового економічного лідерства.

Література

1. Barry Naughton. The Chinese Economy: Transitions and Growth. [Текст] - Cambridge: the MIT Press, 2007. - 528 p. ISBN 978-0-262-14095-9

2. Peerenboom R. China modernizes: The threat to the west or model for the rest? [Текст] - Oxford university press, 2007. - 406 p. - ISBN 978-0-19-920834-0

3. Huang Y. Capitalism with Chinese characteristics: Enterpreneurship and the State. [Текст] - Cambridge: Cambridge University Press, 2008. - 348 p.- ISBN 978-0-521-89810-2

4. Шенкар О. Китай: вік ХХІ: Розвиток Китаю, його вплив на світову економіку та геополітичну рівновагу / Пер з англ. [Текст] - Дніпропетровськ: Баланс Бізнес Букс, 2005. - 208 с. - ISBN 966-8644-60-3

5. Величко В. Інноваційні моделі у регіональній політиці Китаю: формування, структура, перспективи. Регіональна економіка. - №2. - 2006. - С. 182-194.

6. China. Country analisys report. [Електронні дані] - Режим доступу: <www.marketlineinfo.com/library>.

7. Competitiveness index [Електроні дані] - Режим доступу: «www.compete.org»

Размещено на Allbest.ru