Загострення грузинсько-абхазьких суперечностей як фактор встановлення російської присутності в Закавказзі

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗАГОСТРЕННЯ ГРУЗИНСЬКО-АБХАЗЬКИХ СУПЕРЕЧНОСТЕЙ ЯК ФАКТОР ВСТАНОВЛЕННЯ РОСІЙСЬКОЇ ПРИСУТНОСТІ В ЗАКАВКАЗЗІ

Ю.І. Чирва

Анексія російськими військами частини Грузії у серпні 2008 р. під «шляхетними» гаслами порятунку абхазів й осетинів від «грузинського шовінізму» абсолютно справедливо була сприйнята світовим співтовариством як факт агресії проти суверенної держави. В свою чергу, Кремль зазначену акцію вважав початком свого повернення на Кавказ. Метою роботи є доведення того, що втручання у зазначений конфлікт третіх країн, зокрема Росії, завжди відігравало роль дестабілізуючого фактора в південнокавказьких землях.

В результаті проведеного дослідження з 'ясовано, що протягом VI--ХІХ ст. територія сучасної Грузії постійно була об 'єктом зазіхань з боку порубіжних країн -- Ірану, Візантії, Арабського халіфату, Туреччини, Росії. Агресори, намагаючись не допустити появи в Закавказзі централізованої грузинської держави, використовували факт тривалого історичного протистояння між грузинами і абхазами. Найкращим чином це вдалося реалізувати Російській імперії на межі XVIII--ХІХ ст. Таким чином, входження Грузії до складу Росії на початку ХІХ ст. було не «добровільним волевиявленням» грузинського народу, а результатом складної багаторівневої гри російської дипломатії, яка не тільки враховувала, але й поглиблювала грузинсько-абхазькі протиріччя.

Introduction. The article investigates the historical origins of the Georgian-Abkhazian conflict in early 1990s. The relevance of the work is that in Russian journalism and partly scientific literature it is widely believed in Kremlin peacekeeping mission in indicated confrontation. An objective analysis of the Georgian-Abkhazian war shows that the official Moscow, beginning with the first appearances of Abkhazia separatists, by supporting the latter, headedfor collapse of sovereign Georgia. The logical conclusion of this policy was the official recognition of independence of Abkhazia in August 2008.

Purpose. The aim of the work is to prove that Russia throughout its existence has been trying to gain a foothold in the Caucasus, using various means, including direct involvement in numerous ethnic conflicts in the region. Among the latter, one of the most prolonged and painful for both parties is the Georgian-Abkhazian conflict.

Results. The author analyzes the state of relations between the Georgians and Abkhazians, starting with the appearance of the respective ethnic groups in the Transcaucasia. It should be noted that today the official Tbilisi and Sukhumi trying to prove the inviolability of their borders, pointing to an earlier, compared with its neighbors, the appearance of their state-building traditions. The paper notes that it looks more reasoned modern Georgian historians ' position which states that the national state processes began in VI. BC, when the Kartli kingdom appeared on the territory of eastern Georgia. It is emphasized that despite the difficult geopolitical situation in the region and over I- VIII century caused by an attack on Georgian land from the Roman Empire, Sasanian Iran and Byzantium and the Arabs in a country a stable work was carried out to build a centralized state. Bases of Abkhazian statehood were laid only in the second half of the VIII c. Later, during the XI - XV c., Abkhazia, unlike Georgia, was not a subject of international relations, as soon being an object of territorial encroachments of other states.

Originality. The scientific novelty of the research work lies in proving the fact of Russian troops invasion into Georgia in August 2008 that was fulfilled with regard to the past experience when Russia had provided her domination in the Caucasus first of all due to international strife in the region.

Conclusion. The author concludes that the gradual inclusion of Georgian lands to the Russian Empire during the XVIII - early XIX century was not saving one faith Georgians from Islamic slavery, but an attempt to gain St. Petersburg foothold in Caucasus, where Muslim Abkhazia was assigned to be a subsidiary silver coin. The succeeding researches are duly recommended to consider more thoroughly the concrete ethnic and political situation of the corresponding period in the Caucasus.

Key words: the Caucasus, Georgia-Abkhasia strife, Russian diplomacy, annexation.

Постановка проблеми. Одним з найважливіших питань сучасної системи міжнародних відносин є підвищення рівня агресивності Росії на світовій арені. Південний вектор зовнішньої політики Російської Федерації завжди відзначався особливою активністю. Надмірну наполегливість Кремль виявляв у стратегічно важливих регіонах. Таким, безсумнівно, є Кавказ. На початку 1990-х рр. на заваді прагненню офіційної Москви залишити закавказькі країни під своїм впливом стояла суверенна Грузія. За таких умов російське керівництво взяло стратегічний курс на підтримку сепаратистських рухів в республіці. Одним з найбільш перспективних напрямків такої політики виглядала підтримка абхазів в їхньому прагненні вийти зі складу Грузії. Доречно зауважити, що і Тбілісі, і Сухумі, бажаючи довести на підставі ретельного вивчення історичних джерел свої «споконвічні права» на північно- західну частину Закавказзя, об'єктивно сприяли проникнення до краю «третьої сили», якою на межі ХХ-ХХІ ст. й виступила Росія.

Аналіз останніх досліджень. Історія відносин між грузинами і абхазами, починаючи з часу завершення формування в Закавказзі відповідних етносів, сьогодні є однією з ключових тем як грузинських, так і абхазьких істориків. Сучасні історики Грузії (Г. Анчабадзе, Н. Асатіані, М. Бахтадзе, М. Вагнадзе, В. Гурулі, А. Ментешашвілі) своїми розвідкам намагаються довести, що Картлійське царство слід вважати не тільки ядром майбутньої грузинської державності, але й рятівником від іноземного поневолення інших народів регіону, зокрема, абхазів. Офіційна історична наука Сухумі (О. Бгажба, С. Лакоба) основний наголос робить на тому, що Абхазьке царство було суверенною моноетнічною державою, ніяким чином не залежним від царів Картлі. В основі досліджень російських науковців (І. Бочарников, О. Широкорад, О. Шишков) лежить глибоке переконання в тому, що саме «добровільне входження» Грузії до складу Російської імперії на початку ХІХ ст. врятувало країну від політичного безладу та загарбання мусульманськими країнами. На жаль, вітчизняна історична наука набагато менше представлена у сфері дослідження зазначеної проблематики. Та невелика кількість робіт, що присвячена історії грузинсько-абхазьких відносин, носить, як правило, публіцистичний характер.

Мета. Метою дослідження є спроба автора довести, що грузинсько-абхазькі протиріччя, які виникли ще в період раннього середньовіччя, активно використовувалися для проникнення в регіон інших країн - Ірану, Візантії, Арабського халіфату, Туреччини і, в найбільшій мірі, Росії.

Виклад основного матеріалу. Воєнні дії, що тривали із серпня 1992 р. по вересень 1993 р. між грузинськими напіввійськовими формуваннями та абхазькими збройними силами за активної підтримки останніх з боку північнокавказьких ісламістів та російських військових, не тільки призвели до численних жертв з обох сторін, але й на довгий дестабілізували ситуацію в регіоні. Прийняття Верховною Радою Абхазії 26 листопада 1994 р. конституції республіки, з точки зору офіційного Сухумі, забезпечило правову базу подальших державотворчих процесів. Водночас грузинський уряд оцінив зазначений акт як замах на територіальну цілісність Грузії. Указ президента Російської Федерації Д. Медвєдєва від 26 серпня 2008 р. про визнання Росією незалежності Абхазії і Південної Осетії не тільки не посприяв стабілізації політичної ситуації в Закавказзі, але й унеможливив на найближчу перспективу діалог між Тбілісі і Сухумі. І це при тому, що ще у 1996 р., підкреслюючи повагу Кремля до норм міжнародного права, відомий російський дослідник Д. Фурман зазначав: «Кожного разу, коли справа доходить, наприклад, до зміни кордонів, ми зупиняємось, не визначаючи незалежності Абхазії і Карабаху і уникаючи підтримувати російський сепаратизм в Криму, молдавському Лівобережжі, Казахстані» [1, 16-17]

Шукати причини грузинсько-абхазького протистояння виключно в реаліях пострадянського розвитку Грузії було б, на нашу думку, абсолютно невірним, адже «парад суверенітетів» початку 1990-х рр. лише де-юре оформив споконвічне прагнення народів Росії (СРСР) самостійно вирішувати свою долю.

При вивченні будь-якого історичного явища доречним виглядає звернення до його глибинних витоків. Повною мірою це можна віднести і до грузинсько-абхазького конфлікту. Історія розпорядилася таким чином, що предки сучасних грузинів становили моноетнічну спільноту виключно в межах східної частини сучасної Грузії. Західна ж Грузія, так звана Колхіда, була більш строкатою в етнічному плані, адже автохтонним населенням регіону були як прагрузинські, так і праабхазькі племена. Слід підкреслити, що грузинські і абхазькі народності, які остаточно сформуються протягом VI-Х ст., в етнічному плані не є спорідненими між собою. Корінне населення Абхазії разом з адигами, що мешкають на північному заході Кавказу, належить до північнокавказької мовної сім'ї. Остання не має ніякого генетичного зв'язку з картвельською (південнокавказькою) мовною групою, до якої належать грузини [2, 259].

В VI ст. до н. е. в Західній Грузії виникла Колхідська держава. Відомо, що на чолі Колхіди стояв цар, а сама країна була поділена на адміністративно-територіальні одиниці - скептухії. Трохи пізніше - у IV-III ст. до н. е. у східній частині Грузії склалося Картлійське (Іберійське) царство. Його очолював цар - представник династії Фарнавазів.

В першій половині IV ст. за часів правління царя Міріана державною релігією Картлі стало християнство, що зробило країну союзницею Римської імперії у її війні проти Ірану. Однак поділ імператором Феодосієм римських володінь між своїми двома синам у 395 р. призвів до ліквідації єдиної держави і виникненню на її місці Західної Римської і Східної Римської імперії (Візантії). Відтепер Закавказзя опинилося у сфері політичного впливу Візантії. Разом з тим не зникала загроза агресії і з боку сасанідів.

Протягом V-VI ст. значно активізувалася агресивна політика Ірану в Закавказзі, якому вдалося підкорити собі Картлі. Слід зазначити, що в той час, як картлійське населення сприймало іранців як агресорів, ставлення до них в Західній Грузії було іншим. Іран уявлявся правлячими колами Лазики в першу чергу як противник Візантії і тому був для них ситуативним союзником. Однак спроба лазикських царів, спираючись на допомогу іранських військ, позбутися залежності від Візантії, яка була здійснена в середині VI ст., зазнала невдачі. Більш того, наприкінці VI ст. Іран втратив контроль і над Картлі. Слід зазначити, що саме тоді під впливом Константинополя, більшість праабхазьких племен прийняли християнство. Однак скористатися належним чином своїм домінуванням в Закавказзі Візантійська імперія не змогла, адже на політичну арену виступила нова грізна сила - араби.

З 30-х рр. VII ст. були розпочаті великі завойовницькі війни арабських племен, в результаті яких сформувалася могутні імперія. На початку 50-х рр. араби завдали Сасанідсько- му Ірану нищівної поразки, що відкрило їм шлях в Закавказзя. У 654 р., здобувши перемогу над візантійцями у Вірменії, арабські війська підійшли до кордонів Картлі. Іран на той час фактично не існував, а Візантія після низки серйозних поразок віл арабів вже не являла собою значної політичної сили. В таких умовах Картлійська держава залишалася сам на сам з арабами і боротьба з таким могутнім суперником могла мати для грузинів трагічні наслідки. Результатом переговорів стало підписання так званої «Охоронної грамоти», за якою Картлі зобов'язувалася сплачувати завойовникам данину.

Спроби візантійських правителів, скориставшись міжусобною війною в Арабському халіфаті, повернути собі наприкінці VII ст. Грузію, виявилися безуспішними. Вже на початку VIII ст. араби підкорили собі як Західну, так і Східну Грузію. В Тбілісі і Ціхе-Годжі були дислоковані арабські гарнізони. І все ж Візантійська імперія в той час частково відновила свої позиції в регіоні - підкорила собі абазгів і апшилів. Таким чином, абхазькі племена черговий раз опинилися поза меж реалій політичного розвитку Грузії.

До другої половини VIII ст. відноситься формування абхазької державності. Державотворення абхазів відбувалося дещо в інших, порівняно з грузинськими державами, умовах, адже крайній північний захід Грузії ніколи не знав арабського панування. Тут головним противником політичних лідерів Абхазії вважалася Візантія. У зазначений період абхазький ерістав Леон ІІ, скориставшись послабленням Візантійської імперії, за активної допомоги хозарів поширив свою владу на всю Західну Грузію. Правитель новоствореної держави прийняв титул царя. Так на політичній карті світу з'явилося Абхазьке царство, столицею якого було місто Кутаїсі [3, 122].

Спочатку Абхазія була централізованою державою, царі якої боролися за об'єднання Грузії і досягли у зазначеному плані певних результатів. Так, єпископства Західної Грузії, що раніше були підпорядковані константинопольському патріарху, завдяки саме зусиллям абхазьких правителів протягом ІХ-Х ст. перейшли під зверхність мцхетського католикоса. Не підлягає сумніву той факт, що церковне об'єднання країни стало важливою передумовою політичного об'єднання Грузії.

Протягом ІХ ст. в регіоні посилилися доцентрові тенденції. Найбільш активно у зазначеному плані діяв абхазький цар Георгій І, який у 60-х рр. зміг встановити свій контроль над Шіда Картлі. Найбільшої ж могутності Абхазьке царство сягнуло в Х ст. за часів правління енергійного і жорстокого Георгія ІІ (922-957 рр.), коли під його владою опинилася більша частина сучасної Грузії, за винятком нескореної Кахетії. Однак на цьому успіхи абхазьких правителів скінчилися: з кожною новою приєднаною областю їм все важче було утримувати владу на територіях з переважно грузинським населенням [4, 9].

У другій половині Х ст. в Абхазькому царстві сталася політична криза, чиї наслідки по різному оцінюються в грузинській і абхазькій історіографії. Після смерті Георгія ІІ престол по черзі займали його сини Леон, Деметре і Феодосій. Скориставшись нестабільністю в Абхазії, у 975 р. кахетинці увійшли в Картлі і взяли в облогу фортецю Уплісціхе. Далі, на думку грузинських істориків, картлійський ерістав Іоане Марушідзе запропонував Давиду Курапалату з родини Багратіонів із Тао або його приймаку Баграту стати правителем Картлі. Останній був оптимальним кандидатом на престол, оскільки був у родинних стосунках, не тільки Давидом, але й з картвельським та абхазьким царями. Не випадково, що саме він у 978 р. під іменем Баграта ІІІ був проголошений царем Західної Грузії [5].

Абхазькі ж дослідники незмінно підкреслюють, що Баграт успадкував престол по материнській лінії, наслідком чого стало «приєднання Картлі до Абхазького царства» [3, 146]. Доречно підкреслити, що в титулатурі царів єдиної Грузії Абхазія вказується першою зовсім не через якусь її винятковість в процесі державотворення, як це роблять деякі сучасні російські дослідники [1, 6]. Справа в тому, що Баграт ІІІ титул «абхазький цар» здобув раніше своїх інших титулів. Зайвим свідченням цьому є той факт, що в деяких джерелах заради спрощення титулатури його наступники згадуються як «абхазькі царі» [5].

У 40-х рр. ХІ ст. на Близькому Сході і в Передній Азії активно виявив себе народ, який на декілька століть визначав політичну ситуацію в регіоні - турки-сельджуки. Їх перша поява в грузинських землях датується 1064 р. Тоді загарбникам вдалося лише оволодіти фортецею Ахалкалакі. Проте вже через чотири роки турецькі війська майже спустошили територію Східної Грузії. Починаючи з цього часу і аж до другої половини XVIII ст. північно-західна частина Закавказзя стала ареною гострого ірансько-турецького протиборства, в якому кожна сторона в залежності від конкретно-історичної ситуації робила ставку на підтримку грузинських або абхазьких правителів.

За таких умов, опинившись в оточенні мусульманських країн і бажаючи уникнути можливої ісламізації, Грузія почала шукати на міжнародній арені християнських союзників. Кахетинський цар Александр І був першим серед грузинських правителів, хто встановив дипломатичні відносини з московською державою. У 1492 р. він послав посольство Великому князю Московському Івану ІІІ [1, 15]. Проте реальної допомоги від Москви, яка тільки три роки тому остаточно звільнилася від монгольського гніту, годі було чекати.

Міжусобна братовбивча війна не обійшла й Абхазію, територія якої не зазнала спустошливих набігів турків-сельджуків, військ Джелал-ад-Діна, монголів, і тому набула особливої цінності в очах обласних правителів Грузії. Піком протистояння за абхазькі землі вважається конфлікт між князями Абхазії Шервашідзе (Чачба) і Мегрелії Дадіані за Цхумське (Сухумське) воєводство. У кінцевому підсумку район Цхума став у 50-60-х рр. XV ст. складовою частиною Сабедіано, що вважалося васалом царів Імереті [3, 152]. Таким чином, можна констатувати, що протягом ХІ-XV ст. Абхазія, на відміну від Грузії, не виступала як суб'єкт міжнародних відносин, будучи швидше об'єктом територіальних зазіхань інших держав.

Важливо підкреслити, що в XVI ст., за часів правління Івана IV, Росія здійснила перші реальні спроби закріпитися на Кавказі. Свідченням цьому є відновлення дипломатичних відносин Московської держави з Кахетією у 1561 р. і початок будівництва росіянами оборонних укріплень по р. Терек. Але активні дії Москви викликали невдоволення як у Ірану, так і у османів. Вони добилися врешті-решт того, що московський цар наказав зруйнувати збудовані фортеці і вивести війська з Кавказу [5].

В Західній Грузії правителю залежної від османів Мегрелії (Одіші) Левану ІІ довелося прикласти немало зусиль, аби нормалізувати відносини з Абхазією, де протягом XVII ст. різко змінився етнічний склад населення. Це було наслідком переселення з гір споріднених з абхазами адигейських племен. Збільшення кількості населення краю створило у місцевих князів ілюзію можливості проголошення незалежності Абхазії. Однак енергійні заходи Левана ІІ, спрямовані проти масового переселення адигейців, унеможливили задумане. Після смерті Левана ІІ у 1657 р. і імеретського царя Александра ІІІ у 1660 р. Західну Грузію охопила анархія, на тлі чого посилилися князі Шерващідзе, які добилися суттєвого розширення кордонів Абхазького царства. У зазначеному плані це водночас означало й звуження поля діяльності християнської церкви, оскільки на той час під впливом османів в Абхазії почав поширюватися іслам. Свідченням цього є звільнення населення країни від сплати султану «хараджу» - податку, який сплачувався до казни всіма немусульманами [3, 179]. Не могла в той час прийти на допомогу одновірцям й християнська Росія. Слід, на наш погляд, погодитися з думкою сучасного російського дослідника О.Шишкова, який зазначав: «Можна сказати, що у XVII ст. Росія «не діяла» на Кавказі в порівнянні з правлінням Івана IV Васильовича Грозного» [7, 29].

Ситуація докорінно змінилася в першій чверті наступного століття, коли Росією правив Петро І. Російський цар придавав південному вектору своєї зовнішньої політики важливе значення і в християнській Грузії вбачав свого стратегічного союзника. У 1720 р. Петро І і картлійський цар Вахтанг VI підписали союзницьку антиіранську угоду, відповідно до якої влітку 1722 р. російські війська вирушили в так званий Каспійський похід. Результатом став вступ росіян у 1723 р. в Баку [8, 6-7]. Однак щира підтримка правителем Картлі російської акції була Петру І абсолютно непотрібною. Імператор досяг бажаної мети - переваги Росії на Каспії і не збирався виконувати взятого на себе зобов'язання - вступити з військами в Картлі і розпочати війну проти Туреччини. В результаті зазначеного Східна Грузія черговий раз стала заручником дипломатичної гри великих держав і була окупована турецькими військами. Для Картлі почався період панування османів - «осмалоба». Проте вже в 30-х рр. XVIII ст. Іран відновив свою владу над втраченими землями.

Панування іранського Надір-шаха в Східній Грузії спричинило народне повстання, в результаті чого царем Картлі був призначений Теймураз, а царем Кахетії - його син Іраклій. Сходження на престол 1 жовтня 1745 р. Теймураза ІІ було першим випадком після 1632 р., коли країну очолив християнський правитель. Після його смерті у 1762 р. царем об'єднаного Картлі-Кахетинського царства став Іраклій ІІ.

Російсько-турецька війна, що спалахнула у 1768 р. стала фактором подальшої консолідації грузинських держав, оскільки про спільні дії на боці Росії домовилися Іраклій ІІ і цар Імеретії Соломон. Катерина ІІ навіть послала до Грузії російський загін на чолі з генералом Тотлебеном, але останній без будь-яких пояснень біля Аспідзької фортеці залишив своїх союзників. Війна проти Туреччини тривала, що було для країни важким тягарем й у 1776 р. Іраклій ІІ був змушений укласти мир з Османською імперією, що викликало невдоволення як в Карлі, так і з боку Соломона. За таких умов у 1782 р. правитель Картлі-Кахетинського царства офіційно звернувся до Росії з проханням взяти Східну Грузію під свій захист.

24 липня 1783 р. в російській фортеці Георгієвськ, що поблизу П'ятигорська, був підписаний договір «Про визнання царем карталинським і кахетинським Іраклієм і покровительства і верховної влади Росії», так званий Георгієвський трактат. При підписанні зазначеної угоди Росію представляли командувач російськими військам на Кавказі генерал П. Потьомкін і підполковник Томара. Представниками царя Іраклія були І. Багратіон-Мухранський, Г. Чав- чавадзе і архімандрит Гаіос [8, 10].

Проте лише після закінчення чергової російсько-турецької війни 1789-1794 рр. і підготовки до нової війни проти Ірану Санкт-Петербург дав згоду на включення Східної Грузії до складу Росії. 12 вересня 1801 р. Олександр І підписав маніфест про ліквідацію Картлі-Кахетинського царства. На думку сучасних грузинських істориків, російське управління Картлі- Кахеті спиралося на воєнну силу, виконувало свої функції лише за допомогою російських військ і повністю відповідало колоніальним цілям імперії [5]. Аналогічної позиції дотримається і німецький історик А. Каппелер, який вказує, що «російські інтереси на Кавказі мали передусім військово-стратегічний характер» [9, 134].

Після цього російське завоювання царства Імереті, Мегрельського, Гурійського, Сва- нетського і Абхазького князівств було лише питанням часу В 1803 р. російському імператору присягнув мегрельський князь Григол Дадіані. В наступному році Елазнаурським трактатом Росія отримала прав на Імреті, чим водночас була вирішена доля й Гурійського князівства. Проте остаточно добитися включення Імретського царства до свого складу Російській імперії вдалося лише у 1810 р. після придушення антиросійського повстання на чолі з царем Соломоном ІІ.

В Західній Грузії протягом всього XVIII ст. турецькі власті намагалися закріпитися на чорноморському узбережжі й перетворити царів Імеретії на безправних васалів імперії. Доводилося рахуватися імеретинським правителям і з сепаратизмом абхазьких князів. Більш того, у зазначений період князі Шервашідзе відчули в собі сили кинути виклик і турецькому пануванню в Абхазії. Воєнні дії абхазів проти турецьких військ велися у 1733, 1757, 1771 рр. В результаті останньої воєнної кампанії абхазьким князям вдалося навіть повернути Сухумську фортецю. Парадоксально, що паралельно з цим тривав процес подальшої ісламізації Абхазії [3, 180].

У 80-х рр. XVIII ст. до влади в Абхазькому царстві прийшов один з князів Шервашідзе Келешбей Чачба. Протягом трьох десятиріч він вміло лавірував між інтересами Стамбула та Санкт-Петербурга, плекаючи надію здобути для Абхазії незалежність. Вважаючи присутність Росії на Кавказі тимчасовим явищем, Келешбей у 1803 р. формально звернувся до російського уряду з проханням взяти під захист Абхазьке царство.

Це пізніше, особливо після подій серпня 2008 р., російські дослідники почнуть писати про «споконвічність» російсько-абхазької дружби і «щирість» Санкт-Петербурга у його прагненні врятувати абхазів від турецької поневолення. Століттям раніше оцінки значення Абхазії для Росії були діаметрально протилежними. Автори двотомника «Утвержденіе русскаго владычества на Кавказъ», що вийшов друком у Тіфлісі у 1902 р., були більш відвертими: «Зрозуміло, що весь сенс нашого придбання Абхазії зосереджувався на фортеці Сухум» [10, 40].

Водночас Келешбей не збирався будувати свою політику відповідно до інтересів Санкт- Петербурга. Так, в ході російсько-турецької війни 1806-1812 рр. він відмовився виконувати наказ російського командування і вести свої війська на Поті. У 1808 р. Келешбей загинув від руки власного сина Асланбега, який ніколи не приховував своєї протурецької орієнтації. Для Росії склалося загроза втрати Абхазії. За таких умов Олександром І законним правителем царства був визнаний Сафарбег (Георгій), якого було прийнято в російське підданство. Вступ російських військ в Абхазію у 1810 р. завершив процес включення Грузії до складу Росії.

Висновки

грузинський абхазький закавказзя

Таким чином, входження Грузії до складу Росії було складним і багато в чому суперечливим процесом. Для Санкт-Петербурга грузинські землі потрібні були, перш за все, як форпост боротьби проти Османської імперії та Ірану З боку християнського населення Грузії, що перебувало в мусульманському оточенні, патронат Росії вбачався єдиною можливістю зберегти свою національну і релігійну ідентичність. Тому прагнення грузинів жити в тісному союзі з одновірцями виглядало щирим і цілком природним. Входження ж до складу Російської імперії Абхазького царства з переважно мусульманським населенням та протурецькими настроями його політичної еліти було наслідком складної дипломатичної гри абхазьких правителів, які союз з Росією сприймали як виключно ситуативний крок.

Список використаної літератури

1. Фурман Д. Е. О будущем «постсоветского пространства» / Д. Е. Фурман // Внешняя политика и безопасность современной России. 1991-2002 гг.: хрестоматия в 4 т. / редкол.: А. В. Торкунов [и др.]. - Москва: МГИМО; РАМИ; АНО «Ино-Центр», 2002. - Т 3. - С. 6-20.

2. Шнирельман В. А. Войны памяти. Мифы, идентичность и политика в Закавказье / В. А. Шнирельман. - Москва: Академкнига, 2003. - 601 с.

3. Бхажба О. Х. История Абхазии с древнейших времен до наших дней / О. Х. Бхажба, С. З. Лакоба. - Сухум: Алашарбага, 2007. - 392 с.

4. Жидков С. Бросок малой империи / С. Жидков. - Майкоп: Адыгея, 1996. - 397 с.

5. Вагнадзе М. История Грузии (с древнейших времен до наших дней) [Електронний ресурс] / М. Вагнадзе, В. Гурули, Н. Бахтадзе. - Режим доступу: http:/www/gumerinfo/bibliotek_Buks/History/Vachn/mdex.php.

6. Грузия: Закавказский тупик? / автор-составитель А. Б. Широкорад. - Москва: Вече, 2010. - 416 с.

7. Шишков А. В. В схватке за Кавказ. XVI-XXI века / А. В. Шишков. - Москва: Вече, 2007. - 480 с.

8. Широкорад А. Б. Кавказский капкан. Цхинвал-Тбилиси-Москва / А. Б. Широкорад. - Москва: Вече, 2009. - 352 с.

9. Каппелер А. Росія як поліетнічна імперія: Виникнення. Історія. Розпад / А. Каппелер. - Львів: Видавництво Українського Католицького Університету, 2005. - 360 с.

10. Утверждение русского владычества на Кавказе: в 2 т. / сост. Н. С. Аносов. - Тифлис, 1902. - Т. 2. - 527 с.

References

1. Furman, D. E. (2002). On the future of «post-Soviet space». In A. Torkunov (Ed.). Foreign Policy and security of contemporary Russia. 1991-2002 Reader in four volumes, vol. 3, 6-20. Moscow. (in Russ.)

2. Shnirelman, V. A. (2003). The war ofmemory. Myths, Identity and Politics in Transcaucasia. Moscow: Akademkniga (in Russ.)

3. Bhazhba, O. H., & Lakoba S. Z. (2007). History of Abkhazia from ancient times to our days. Sukhum: Alasharbaga (in Russ.)

4. Zhidkov, S. (1996). Throw of a small empire. Maykop: Adygea (in Russ.)

5. Vagnadze, M., & Guruli, N., & Bakhtadze N. (1993). History of Georgia (from ancient times to our days). Retrieved from http: /gumer.info/bibliotek_Buks/History/Vachn/index.php (in Russ.)

6. Shirokorad, A. (2010). Georgia: The Transcaucasian dead end? Moscow: Veche (in Russ.)

7. Shishkov, A. V. (2007). In the battle for the Caucasus. XVI-XXI centuries. Moscow: Veche (in Russ.)

8. Shirokorad, A. B. (2009). The Caucasian trap. Tskhinvali-Tbilisi-Moscow. Moscow: Veche (in Russ.)

9. Kappeler, A. (2005). Russia as apoliethnic empire: Emergence. History. Collapse. Lviv: Publishing house of the Ukrainian Catholic University (In Ukr.)

10. In N. Anosov (Ed.). (1902). Establishing of Russian domination in the Caucusus, 2 (in Russ.)

Размещено на Allbest.ru