Євроінтеграційний проект України

- на запитання про бажаний напрямок зовнішньої політики 47 % опитаних висловилися за приєднання України до ЄС, 14 % продовжують підтримувати приєднання до Митного союзу Росії, Білорусі, Казахстану, Киргизії і Вірменії, а 28 % вважають, що Україна має розвиватися незалежно, не входячи до жодного із цих об'єднань.

Як і раніше, ставлення до питання вступу України до ЄС суттєво відрізняється залежно від регіону: найбільшою мірою вступ до ЄС підтримують жителі західних областей (готові проголосувати за вступ до ЄС 75 %), найменше - у східних (за вступ до ЄС - 16 %). У центральних областях за вступ України до ЄС готові проголосувати 49 %, на півдні України - 37 %.

За регіонами, уявлення про бажаний напрямок зовнішньої політики суттєво відрізняються:

- у західних областях абсолютна більшість (76 %) вважає бажаним приєднання до ЄС, 18 % - неприєднання до жодного з об'єднань, 1 % - приєднання до Митного Союзу;

- у центральних областях 47 % - за курс на приєднання до ЄС, 34 % - неприєднання ані до ЄС, ані до Митного союзу, 5 % - за приєднання до Митного Союзу;

- у південних областях 33 % підтримують курс на вступ до ЄС, 30 % - приєднання до Митного Союзу, 26 % - неприєднання до жодного з цих союзів; євроінтеграційний проект модель українська

- у східних областях більшість вважає бажаним неприєднання до жодного з об'єднань (37 %) або приєднання до Митного Союзу (35 %); курс на вступ до ЄС підтримують лише 14 % жителів регіону.

Безумовно, соціологія наука у нас політична і, м' яко кажучи, не зовсім точна. Не завжди голос народу - голос бога (vox populi - vox dei). Тому необхідно порівнювати між собою різні соціологічні обстеження. Для порівняння, наведемо дані обстеження Інституту соціології НАН України за 2015 р. [5] (табл. 1).

Таблиця 1 - Ставлення громадян України до ЄС, ЄАЕС та МС (2015 р), у % до опитаних*

* Складено автором за даними [5, c. 6-7].

Цікаво, як відносяться європейці до можливого вступ України до ЄС? Інститут світової економіки у 2015 р. провів та оприлюднив соціологічне дослідження "Що думають європейці про Україну" та прийшов до наступних п'яти головних висновків [6, c.65]:

1. Серед асоціацій про Україну домінують негативні образи. Три ключові асоціації з Україною - війна, Росія, бідність. Нейтральні або позитивні асоціації поділяються незначною кількістю пересічних мешканців досліджуваних країн.

2. Лише 1 % респондентів вважає, що Україні не можна дозволяти вступати в ЄС. Це свідчить про те, що україноскептицизм серед європейців, до якого часто апелюють експерти політики в ЄС, перебільшений (варто, звісно, зауважити, що на настрої європейців впливає відповідність України критеріям для вступу до ЄС: Україну в нинішньому стані в Євросоюзі, звісно, не чекають).

3. 30 % європейців вважає, що Україні варто надати членство в Євросоюзі, аби захистити державу від нових зазіхань Росії. Частина респондентів (14 %) зауважила, що думку Росії слід брати до уваги.

4. Без подолання корупції та олігархії перспектива членства для України є малоймовірною. Європейці вважають ці проблеми вирішальними для європейської інтеграції держави. Опитані європейці зійшлися на думці, що найбільше гальмують рух України до ЄС корупція (35 %), олігархія (26 %), бідність (22 %).

5. Найбільш скептичні щодо європейської перспективи України - французи, найбільш байдужі - британці.

Таким чином, соціологія підтверджує європейський настрій українців та бажання європейців бачити Україну у складі європейської спільноти.

Але для цього нам необхідно здійснити велику роботу по "європеїзації" країни, і, насамперед, прикласти максимум зусиль для подолання економічної стагнації та бідності, розбудові демократичного суспільства у європейському дискурсі.

Бідність загрожує державності України: за індексом слабкості країни (The Fragile States Index) вона посідає 90 місце серед 178 країн, індексом процвітання країни 112 серед 149, індексом людського розвитку 84 серед 188 країн і по багатьом іншим Україна пасе задніх, особливо серед європейських держав (табл. 3).

Таблиця 3 - Рейтинг України по основним міжнародним індексам*

* Складено автором на основі даних: http://gtmarket.ru/countries/ukraine/ukraine-info.

Щодо економічного розвитку, то слід зауважити, що на сьогодні економіка країни знаходиться у стані перманентної кризи. Зараз маємо незначне пожвавлення - близько 2.0 % зростання ВВП за результатами 2017 р. Але чи надовго це? Дуже багато ризиків закладено у підвалини нашого національного розвитку: культура, як спадок російської імперії та СРСР; слабкість демократії на зразок європейської; корупція, яка стала системним явищем; слабкість інституту приватної власності; інститутів державності тощо.

Проблеми економічного розвитку України в значній мірі полягають в тому, що в країні, по суті, не створені демократичні умови для розвитку підприємництва. про що свідчать реалії нашого економічного життя. Рівень державного (урядового) регулювання бізнесу, а також рівень бюрократизму в країні - один з самих високих у світі. За індексом економічної свободи Україна у 2017 р. посідала 166 місце серед 180 країн, а серед країн Європи та Північної Америки 43 із 45 країн; за індексом демократії - 86 з 167 країн.

Демократизація економічних відносин і розширене відтворення національного продукту, подолання бідності і становлення європейських стандартів життя може бути тільки про розвинутому та захищеному інституті приватної власності. Ф. Хайєк сказав "Власність у широкому розумінні слова, яка включає не тільки матеріальні речі, але й, за словами Джона Локка, "життя, свободу та майно" кожної людини - єдине знайдене людиною рішення проблеми сумісності особистої свободи з відсутністю конфліктів. Закон, свобода та власність - це нероздільна трійця" [7, с. 126].

Щодо розвитку інституту приватної власності в Україні, то він проходить важко, тому що імперативи соціально-економічного буття нації на відміну від Європи не формувалися в умовах лібералізації приватної власності. Вона завжди була елітарною. Історична пам'ять населення на сьогодні зберегла це відчуження і для його більшості приватна власність - абстрактне поняття, що і відбивається на розвитку неформальних інституційних відношень. Тільки 11,3 % опитаних вважають, що економіку України слід розбудовувати переважно (9,5 %) і виключно (1,8 %) на основі приватної власності [5].

Зауважимо, що власність та влада тісно пов'язані між собою. Відомий вислів Джеймса Харрінгтона,: "влада слідує за власністю", який наглядно підтверджується політичною та економічною ситуацією в Україні. Спочатку пройшов розподіл власності (і він ще не закінчився), а потім і влади. До влади швидко прийшли спритні ділки, які зрозуміли, що вона дає їм великі можливості у збагаченні. В дії модель: "власність - влада - власність*" схожа до відомої "Г-Т-Г*", де влада є специфічним механізмом (засобом) забезпечення приросту власності. А так як власність сконцентрована в руках небагатьох, то влада в Україні теж їхня. У нас діє також формула: влада трансформується у власність; велика влада - у велику власність, тобто статки зростають, як мінімум, прямо пропорційно владі. Україна - олігархічна за своєю суттю держава.

Особлива дискусія в країні розгорнулася навколо ринку землі. Зауважу, що у країнах ЄС приватна власність на землю та її ринок - визначальні поняття європейської цивілізації. У свій час, Дж. Мільтон відзначав (цитується за Ф. Хайєком): "Ніхто не може нападати на земельну власність та одночасно говорити, що він цінує цивілізацію. Історія цих двох понять не роздільна" [7, с. 529]. Розмови про небажаність ринку землі в Україні мають не тільки політичний контекст (спекуляція на соціалістичних рудиментах суспільства), але й має виражений економічний зміст: олігархату сьогодні вигідні орендні відносини з селянами на землю, яка не має ринкової ціни. Нагадаю, що орендна плата, це рента, яку має отримувати власник, а як розраховується рента - відомо. В основі ренти лежать ціна землі та банківський процент, які визначаються ринком і тільки. А сьогодні, так звана, орендна плата, не є ринковою, а залежить від свавілля орендаря та безправ'я "квазівласника" земельного паю.

Безумовно, економічні проблеми мають важливе значення, але вони не можуть бути вирішеними суто реформуванням економічної сфери, так як ці реформи не можуть бути реалізованими без корінного реформування інституціонального середовища, що, в свою чергу, потребує формування у суспільства та його еліти нових європейських цінностей.

Фундаментальні проблеми інтеграції до ЄС лежать у площині конвергенції нашої національної культури (у її широкому розумінні) у напрямі до євроатлантичної. На мій погляд, глибинні, багато у чому архаїчні світоглядні уявлення українців зіштовхуються з новою для себе культурою, для якої характерний сьогодні перехід від, так званого, модерна (культури індустріальної епохи) до постмодерна (культури постіндустріального суспільства), в центрі якого знаходиться масова особистість - як духовна субстанція; особистість цієї культури стає суб'єктом соціального, політичного і економічного розвитку.

Для Європи характерна постійне підвищення рівня суб'єктності в економіці, де людина може проявити себе вільно і відповідально через систему відносин приватної власності: економічний суб'єкт є суб'єктом власності. У політиці підвищення ролі людини та розвиток принципу суб'єктності означають поглиблення демократичних основ державного устрою. У соціальній сфері суб'єктність проявляється в індивідуалізації суспільного життя людини і у персоніфікації суспільних зв'язків і реалізується через механізми ліберальних інститутів. Україна же на сьогодні знаходиться у стадії модерну, характерного для індустріального типу відтворення суспільно-економічних відносин, а тому, щоби прискорити інтеграцію до ЄС необхідно динамічно формувати перехід країни і її громадян у новий культурний стан, адекватний європейському. Безумовно, що цей процес тривалий і не є лінійним, в тому контексті, що Україна має свої національні особливості і історію, і не може бути тотожною до Європи, але як частина цієї цивілізації має бути відповідною до основних європейських цінностей. Без європейського культурного контексту неможливо реформувати інституціональне середовище України і, як наслідок, її економіку.

Характерною особливістю європейської культури є її націленість на інновації, як спосіб відтворення життєвих ціннісних установок. На жаль, сьогодні в Україні проблему інноваційного розвитку суспільства розглядають переважно в економічній та технократичній площині, з позицій програм підтримки науки, машинобудування, авіакосмічного комплексу тощо, тобто з позицій преференційного розвитку того чи іншого сектору національної економіки. Але такий підхід заснований на традиційному для індустріальних суспільств розумінні пріоритетів і не відповідає реаліям сучасного глобалізованого світу. Ключовим фактором сучасного економічного розвитку є інвестиції у людину, у розвиток "людського капіталу ". Саме такі інвестиції створюють умови для динамічного, стійкого росту, для постійної адаптації соціально- економічної структури суспільства до нових, не прогнозованих поворотів науково-технічного прогресу, до інноваційного налаштування суспільства. Нобелевський лауреат Е. Фелпс у цьому контексті відзначає: "...досягнення на національному рівні виникає завдяки широкому включенню людей у процеси інновацій - придумувань, розробці та розповсюджені нових методів і продуктів, тобто в процеси внутрішньої інновації на самих різних рівнях, аж до самого низу" [8, с. 7].

Інноваційність громадян, або як їх називає Е. Фелпс - "низові інновації" - це, перш за все, продукт суспільного розвитку, субстанція ментальності і культури, а не тільки матеріального та морального заохочення до інноваційної діяльності. Останнє є необхідним, але далеко не достатнім для інноваційного розвитку суспільства. Слід зауважити, що інноваційність - внутрішній спонукальний мотив життєдіяльності людини, а тому примусити його працювати якісно, а тим паче творчо - неможливо. Це приходить, коли людина усвідомлює, що тільки вона є творцем свого благополуччя. А тому ніякі урядові (державні) програми не в змозі кардинально вирішити проблему інноваційного прориву. Вони необхідні, але як цільовий захід, що мобілізує a priori мотивованих на якісну інноваційну працю громадян.

Культура, в тому числі і економічна, спричиняє значні проблеми у втілені європейських інститутів (детально проблема взаємозв'язку культури та інститутів автором розглянуто у статті "Соціальні передумови економічного розвитку України") [9]. В контексті нашої проблеми звернімо увагу на теорію Д. Аджемоглу і Дж. Робінсона, які досліджують економічні та політичні інституції з позицій їх суспільної ефективності. Вони поділяють їх на дві групи: 1) інклюзивні (що стимулюють участь великих груп населення в економічній активності, захищають приватну власність, запроваджують і підтримують безпристрасну систему судочинства, створюють рівні можливості для участі всіх в економічній активності, забезпечують вільне входження компаній на ринок, а також вільний вибір професій і кар'єри для всіх громадян); 2) екстрактивні (які націлені на максимізацію доходів через експлуатацію однієї частини суспільства та їх перерозподіл на збагачення його другої частини) [10, c.104-108;567-569]. ЄС притаманні інклюзивні інститути, а Україні - екстрактивні.

Схильність українців до екстрактивних інституцій пояснюється "історичною колією" розвитку суспільства, яка багато в чому визначає його траєкторію на майбутнє, оскільки в її рамках сформувалися певна політична культура і політичні інституції. Очевидно, якщо суспільство тривалий час жило у системі демократичних цінностей, які стали для нього базовими, то воно однозначно вибиратиме політиків, здатних формувати та ефективно розвивати інклюзивні політичні та економічні інституції. А якщо, скажімо, українці довгий час (століття) жили в імперіях, в умовах, які не сприяли вкоріненню демократії як способу організації суспільства, то свідомість і вибір більшості населення України тяжіють до екстрактивних інституцій. Про це, до речі, свідчать результати соціологічних опитувань, які характеризують його політичну та економічну культуру.

Політичні уподобання українців є "розмитими" та маргінальними і, по суті, залежать від лідерів того чи іншого з "партійних угруповань". Лібералізм підтримують 3,6 % опитаних, за соціал-демократів і націонал- демократів - 34,2 %, але що це за політичні течії, мало хто знає. Багатопартійну систему в державі підтримують 35,8 % опитаних, "проти" - відповідно, 38,6 %, а "важко сказати" (у принципі байдужих) - 25,6 %. Висновок - народу байдуже. Населення є пасивним як громадяни, адже 25 % його не бажають йти на вибори. На запитання, яку особисту відповідальність несуть українці за стан справ у цілому в Україні, 56,1 % сказали, що ніяку, 30,1 % - що часткову, і 3 % - що повну. У місті чи селі проживання відповідні показники становили 47,4 %, 38,1 % і 3,8 %. До речі, 60,4 % наших громадян вважають, що декілька сильних керівників можуть зробити для країни більше, ніж закони і дискусії [5].

Щодо економічних інституцій, то українці теж не сприймають їх демократичного формату. Як свідчить моніторинг, життя не переконало їх в ефективності ринкової економіки. За те, щоб мінімізувати участь держави в економіці, - 12,8 %, за повернення до планової економіки (вважай "до соціалізму") - 25 %, за змішаний тип економіки - 49,9 %. І що примітно, тільки 31,7 % опитаних сприймають ринкові цінності (скоріше сприймають - 23,1 % та однозначно сприймають - 8,6 %); не сприймають - 44,2 % (скоріше не сприймають - 30 % та однозначно не сприймають - 14,2 %). Лише 33 % є прихильниками думки, що бізнес і підприємництво відіграють ключову роль у суспільстві [5].

До речі, в Україні за даними опитування систему цінностей, яка склалася в Україні за роки незалежності (приватна власність, збагачення, індивідуалізм, прагнення до особистого успіху тощо): однозначно не сприймають - 14.2 %; скоріше не сприймають - 30 %; скоріше сприймають - 23.1 %; однозначно сприймають - 8.6 %; не визначилися - 24.0 % [5].

Стан політичної та економічної культури населення України заважає їй розвивати європейські демократичні інституції. Висновок: приживаються ті екзогенні інститути, які комплементарні ендогенним інститутам населення. Тобто, громадянам України європейські інститути незвичні, а тому сприймаються важко.

Для того щоби євроінтеграційна стратегія була успішною необхідна сильна, достатньо централізована державна влада. А тому слід погодитися Д. Аджемоглу та Дж. А. Робінсоном: "Макс Вебер дав саме знамените та широко визнане визначення ключової ознаки держави - "монополізація легітимного фізичного насилля" у суспільстві. У відсутності такої монополізації плюс певного рівня централізації, яку ця монополізація відтворює, держава не може виконувати свою функцію по підтримці законності та порядку, не кажучи вже про наданню суспільних благ та підтримці регулювання економічної активності. Коли держава не може досягти мінімального прийнятного рівня політичної централізації, суспільство рано чи пізно грузне у хаосі" [10, с. 113-114].

Список використаних джерел

1. Решения ЕС по Соглашению об ассоциации с Украиной [Електронний ресурс]. - Режим доступу: ttp://www.segodnya.ua/politics/pnews/ opublikovan_tekst_resheniya_es_po_soglasheniyu_ob_associacii_s_ukrainoy_779914.html.

2. Гальчинський А. ЄС - за межами тупої апологетики http://gazeta.dt.ua/macrolevel/ yes-za-mezhami-tupoyi-apologetiki-_.html (ДТ, №33, від 12.09.2015 р.).

3. Валлерстайн И. После либерализма. М.: Эдиториал УРСС, 2003. - 256 с.

4. Геополітична орієнтація жителів України: Європейський Союз,Митний Союз, НАТО (лютий 2017 р.) [Електроний ресурс]- Режим досупу: http://kiis.com.ua/?lang=ukr&cat=reports&id=689&page=1&aid=13P92Y.wghot.

5. Таблиці моніторингового опитування "Українське суспільство", 2015 р.

[Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://i-soc.com.ua/institute/ el_library.php.

6. Що думають європейці про Україну? Київ: ІСЕ, 2015. - 65 с.

7. Хайек Ф. Право, законодательство и свобода. Современное понимание либеральных принципов справедливости и политики. М.: ИРИСЭН, 2006, - 644 с.

8. Фелпс Э.. Массовое процветание: Как низовые инновации стали источником рабочих мест, новых возможностей и изменений. М.: Изд-во Института Гайдара, Фонд "Либеральная Миссия", 2015. - 472 с.

9. Онищенко В. Соціальні передумови економічного розвитку України.//Економіка України. - 2017. - №9. - С. 19-37.

10. Аджемоглу Д., Робинсон Дж. Почему одни страны богатые, а другие бедные; [пер. с англ.]. - М.: АСТ, 2016. - 693 с.

11. Полтерович В., Попов В. Демократия, качество институтов и экономический рост. - http:// www.nes.ru/russian/research/abstracts/2006/ PopovPolterovich.html.

Размещено на Allbest.ru