Геополітичне становище посткомуністичної Росії

левик богдан,

На основании анализа мировых событий после " холодной воны", а также геополитических изменений на постсоветском пространстве сформулированы основные направления внешней политики Российской Федерации. Акцентировано внимание на взаимоотношениях с Европейским Союзом, США и Китаем. Сопоставлены их экономические показатели в динамике.

Ключевые слова: геополитика Российской Федерации; геостратегия современной России; внешняя политика постсоветской России.

Levyk Bogdan,

The paper reviews the current foreign policy of the Russian Federation. Some facts of the reduced geopolitical presence of Russia in the world are presented. Scientific viewpoints of Russian researchers of Eurasian and Neo-Eurasian issues, their commitment to the idea of exceptionality of the Russians are demonstrated. Two alternative forecasts by Western researchers of further geopolitical situation and development of Russia are given. It is pointed out that the RF pursues an aggressive foreign policy underpinned by economic, political and military pressures both in Europe and the post-Soviet space. The author compares statistical economic indicators of the USA, the EU and China with those of the present-day Russia, which are convincingly indicative of the losing Russian position in the struggle for global leadership. It is concluded that the RF has neo-imperialist ambitions as to the former Soviet Republics; has lost its international authority as a guarantor of security; makes an aggressive use of natural power resources for exerting pressure on EU countries; is incapable of implementing effective reforms in its economy, society and armed forces; has lost strategic relations with the USA, NATO and EU; has a backward and authoritarian political system, which generally threatens both the world and Russia itself.

Keywords: geopolitics of the Russian Federation; geostrategy of modern Russia; foreign policy of post-Soviet Russia.

Постановка проблеми та стан її вивчення

Розпад соціалістичного блоку а згодом і розпад Радянського Союзу вивів на міжнародну арену нові незалежні держави Східної Європи та пострадянського простору Мирний кінець "холодної війни" завершив доктринальну суперечку між комунізмом і капіталізмом. На початку XXI ст. відбулось масове пробудження народів світу що збільшило ризик виникнення міжнародних конфліктів. Міжнародні відносини втратили стабільність, загострилися глобальні загрози. Настала криза світової влади. З'явились нові країни, які прагнуть світового лідерства: Китай, Росія, а також країни, які прагнуть регіонального домінування: Індія, Пакистан, Бразилія, Японія.

КНР та РФ борються за центральноазіатські природні ресурси, що збільшує градус напруги. Світ потребує економічно розвиненого, соціально привабливого, відповідального, далекоглядного й усіма шанованого лідера. США втрачають роль світового гегемона, економічна потужність якого в 1945 р. становила 50 % світового ВВП [9]. У 2010 р. ВВП США обсягом 14 трильйонів доларів США становив близько 26,3 % світового валового внутрішнього продукту [Там само]. Китай швидкими темпами наздоганяє американців за показниками ВВП, його економічні перспективи знаходяться в позитивному ракурсі. Тільки розмір інвестування КНР в Африку зріс у 10 разів - від 10 млрд доларів США у 2000 р. до 107 млрд доларів США у 2008 р. На той час Росія як інвестор покинула африканський континент.

Сучасна Росія в пошуку свого геополітичного статусу втратила місце серед світової верхівки. Наразі, вступивши в конфронтацію з демократичним світом, Російська Федерація хоче нав'язати світовому товариству своє бачення міжнародних відносин, чітко окреслюючи пострадянський простір як зону своїх особливих стратегічних інтересів. Володіючи великими запасами газу та нафти, використовуючи ядерні потужності, Росія намагається переконати світ у своїй економічній спроможності. Слід відзначити, що основним наповнювачем державного бюджету залишається експорт природних ресурсів. РФ перетворилась на регіонального лідера й не більше. Росія на цей час більше євразійська, ніж світова держава. Вона "пішла" з Африки, скоротила свою активність у Латинській Америці. До розвалу СРСР громадян радянської держави називали росіянами, не диференціюючи їх за етнічними ознаками. Ідеологічною ідеєю комуністів було створення на основі російського народу нового зразка спільноти - радянського народу Радянська зовнішня політика, як і сучасна російська, у дійсності не визнавали й не визнають міжнародних прав і норм, якщо вони не відповідають їхнім політичним цілям. Жоден російський чиновник не поніс кари за такі порушення. Найбільш радикальним засобом проти агресії росіян був їхній страх перед ядерною війною. Доктрина стримування американського президента Г Трумена мала дієвий та охолоджуючий вплив на керівників КПРС під час воєнно-політичного протистояння 1970-1990 рр. Розпад СРСР звільнив союзні республіки від комуністичного ідеологічного обруча, давши їм змогу самостійно визначати свою долю. Однак зовсім скоро Росія заявила про свої особливі інтереси на пострадянському просторі, прямо чи опосередковано застосувавши військову силу в Молдові (Придністов'я), Грузії (Абхазія та Південна Осетія), Україні (Крим), Таджикистані, Вірменії. Російські вчені розробляють нову концепцію зовнішньої політики Росії, у якій російський народ - це розділений народ, який має право захищати своїх співвітчизників, де б вони не проживали (ідеться про чужі території). Подібні заклики звучали у фашистській Німеччині напередодні Другої світової війни. Авторитаризм президента Росії В. Путіна базується на відкритому націоналізмі, ідеї винятковості росіян та їхніх світових лідерських амбіціях. Однак економічний стан та становище в збройних силах не дозволяють Росії реалізувати свої геополітичні плани.

Російські геополітики ХХ ст. П. Савицький, М. Трубецькой, Г Флоровський, В. А. Колосов, Р Ф. Туровський уважали Росію особливим цивілізаційним утворенням, синтезом європейського й азіатського начал, осередком проживання особливої нації (знову ж таки, напрошується аналогія з фашистською ідеєю національної винятковості). Вони уважали головним ворогом Європу У їхньому уявленні створення Євразії як політико-державного утворення охоплювало українські землі й ділило світ на азійський та європейський. Згодом сформувалась нова течія неоєвразійців (кінець 1980-х), які вважали росіян молодим і перспективним етносом, що сформувався на основі тюрксько-слов'янського злиття. До вчених, які відстоюють цю точку зору слід віднести І. Кузьменка, А. Бедрицького, М. Данилевського. Їхні ідеї мають антиєвропейський (антиукраїнський) конфліктогенний напрямок. Позитивне сприйняття Заходу допускається тільки при його відмові від про- американської політики. Одночасно неоєвразійці визнають небезпеку і з боку Азії, що спонукає їх до прийняття пропозиції створення православно-слов'янського союзу Побудова Євразійського Союзу стала головною в зовнішній політиці РФ на пострадянському просторі. Неозахідної геополітики в ученому російському середовищі поки що немає. Як бачимо з наведеного, основні положення російських геополітиків після тривалого дискурсу стали базовими для зовнішньої політики Росії.

Російський дослідник К. Е. Сорокін у своїй монографії "Геополітика сучасності і геостратегія Росії" приділив увагу визначенню геостратегічного положення Росії на цей час і в перспективі, вивчив її сильні й слабкі сторони, взаємодію з глобальними та регіональними центрами сили. К. Е. Сорокін надав рекомендації щодо адаптації зовнішнього курсу Росії до реальних високодинамічних змін у світі [7]. Свій внесок у дослідження сучасної російської політики зробили А. Арбатов [8; 26], К. C. Гаджієв [9], Л. М. Гумільов, Н. Я. Данилевський, А. Г. Дугін, С. І. Каспе, Л. Клепацький, Г. Кунадзе [13], Л. І. Мечников, Н. А. Нартов, В. Рижков, Н. П. Распопов, С. Сестанович, А. М. Салмін, А. А. Сергунін, А. Р Тузиков, Б. Ісаєв, Л. Малес. Серед українських учених, які досліджували геополітику ХХ та ХХІ ст., слід назвати Ю. Липу С. Рудницького, Д. Донцова, Д. Базіва, М. Дністрянського, Є. Кисельова [24], С. Андрущенко, М. Багрова, М. Малуха [21], Г Хозіна, М. Шевченко [22].

Зарубіжні вчені, аналізуючи геополітичний стан Росії, прогнозують два варіанти. Перший, коли Росія проведе справжні демократичні реформи й долучиться до світового співтовариства, що автоматично знімає всі проблеми між Заходом і США. Такий вектор найбільш відповідає національним інтересам РФ. Його прибічниками є зарубіжні дослідники С. Телбот, Дж. Сакс, Т Гаді, Дж. Ізраел. Прибічники другого варіанту вважають, що Росія в силу своєї природи й геополітичного розташування завжди буде нести загрозу своїм сусідам. До прихильників цієї версії належать Г Кіссінджер [25], З. Бже- зінський [1; 5-6], С. Гантінґтон [2-3], Д. Холбрук, Дж. Вусі. Вони вважають, що Росію необхідно позбавити можливості бути самостійним гравцем на міжнародній арені.

Мета статті - проаналізувати світові події після "холодної війни" та геополітичні зміни на пострадянському просторі, на підставі чого сформулювати основні напрями зовнішньої політики Російської Федерації.

Виклад основного матеріалу

російський пострадянський світовий політика

Більшість російських дослідників уважають Російську Федерацію спадкоємцем Радянського Союзу який, у свою чергу, змінивши ідеологічну оболонку та зовнішню атрибутику став наступником Російської імперії. Для Росії завжди були характерними авторитарна влада одного керівника, який керується не законами, а власним розумом. Російська держава постійно опирала свою зовнішню політику на воєнну потужність, яка була опорою у збиранні/ загарбанні земель своїх сусідів (Фінляндія, Прибалтика, Білорусь, Польща, Україна, Крим, Кавказ, Центральна Азія і т. ін.), а також насадженні воєнно-економічної та політичної залежності східноєвропейських, азіатських, африканських, американських новостворених комуністичних мілітаризованих режимів. Російська експансія пояснювалась боротьбою за мир, захистом міжнародної безпеки й досягненням розрядки. Створюючи периметр безпеки навколо своєї території, посилюючи політичну й військову потугу, Росія прагнула до світового верховенства. Така позиція вимагала потужного військово-промислового комплексу та маневрених збройних сил, готових виконувати бойові задачі на воді, суші, повітрі в будь-якому куточку планети. Росія, СРСР, РФ були донорами цілого ряду авторитарних режимів за кордоном з метою військово-політичного впливу Бажання світового домінування ніколи не покидало керівників Росії. Одноосібно вважаючи себе фаворитами серед слов'янських народів, російські вчені писали історію, виходячи із цього принципу вважаючи інших представників слов'янського етносу молодшими братами. Геополітичне домінування та російська зверхність не завжди мали реальну основу, економічну та військово-політичну. Російська влада завжди була централізованою [13].

Залишаючись євразійським конгломератом, Російська Федерація проводить багатовекторну зовнішню політику, бажаючи визначити своїх потенційних ворогів та союзників. У першу чергу це стосується країн ЄС, США, Китаю, Японії, Пакистану, Індії, Бразилії, Ірану, Туреччини. У Воєнній доктрині 2010 р. РФ визначає основні зовнішні військові загрози, серед яких визнає розширення блоку НАТО на схід і його наближення до своїх кордонів, порушення міжнародних домовленостей, недотримання раніше укладених договорів, застосування військової сили на території сусідніх країн із порушенням Статуту ООН, виникнення ескалації збройних конфліктів на сусідніх територіях, розповсюдження міжнародного тероризму ріст сепаратизму й територіальних претензій. Аналогічні положення знаходимо в Стратегії національної безпеки Російської Федерації до 2020 р. (перетворити РФ на світову супердержаву), Концепції зовнішньої політики Російської Федерації 2008 р., Концепції державної національної політики Російської Федерації, Федеральному законі "Про протидію екстремістській діяльності". Як учив Конфуцій, істина ховається у фактах, а факти говорять проти Росії.

Для Росії важко інтегруватись у вільні ринкові відносини з демократичними основами та ідеологічним плюралізмом. Причин для цього дві: відсутність справжньої демократії та відстала енергоємна економіка.

Зниження життєвого рівня пересічного росіянина викликало ріст руського націоналізму, появу об'єднавчих ідей, замисел створення "руського миру". Росія успадкувала 76 % радянської території і 60 % економічного потенціалу й населення. Станом на 2010 р. кількість населення Російської Федерації становила 140,37 млн осіб. Демографічні показники приросту населення негативні, очікується його зменшення та збільшення осіб старше 65 років (індекс старіння 2009 р. становив 18 %). Радянська економіка на 70 % була зорієнтована на важку промисловість і тільки на 30 % - на споживчі потреби. До середини 1980-х років радянська економіка складала 50-60 % ВПП сШа. Частка оборонного бюджету становила 45-50 % від державного, у США цей показник на той час - 25-27 %. Армія СРСР налічувала 3,9 млн., у США чисельність армії становила 2,2 млн. Відтоді сталися разючі зміни. Національний дохід Росії становить зараз 8-9 % від американського. Оборонний бюджет Росії також становить не більше 10 % американського оборонного бюджету. У 2009 р. глобальні витрати на російську армію становили 61 млрд доларів США, що відповідає четвертому показнику після США, Китаю та Франції.

У сьогоднішній ситуації Російська Федерація бореться з глобальними небезпеками, які розривають країну Її кордони стали вразливими через незахищеність. Колишні країни СРСР відмовились від російського домінування й ведуть самостійну зовнішню політику яка не завжди задовольняє Москву Із деякими з них Росія знаходиться в напружених відносинах: Грузія, Молдова, Україна, Прибалтійські республіки. За роки посткомуністичного періоду російська дипломатія не спромоглася вибудувати з безпосередніми сусідами відносин, заснованих на взаємоповазі, довірі й економічній співпраці, як це вдалося зробити США з Мексикою та Канадою. Конфронтація із Заходом та ісламським світом стає характерною для російських зовнішніх відносин. Миротворчі операції Росії на пострадянському просторі на кшталт "принуждение к миру" в Південній Осетії, Абхазії носили досить сумнівний характер й отримали негативну міжнародну оцінку. Аналогічно можна оцінити військові дії в Придністров'ї, Карабасі, Таджикистані, Чечні. Гібридна війна на півдні й південному сході України 2014 р. викрила реальне обличчя російської дипломатії.

Примарна ідея відродження російської потуги не підкріплена реальним і перспективним станом економічних, політичних, воєнних і гуманітарних можливостей. Російська Федерація не має гідної політичної ідеології, яку намагається замінити православ'ям. Росія втратила орієнтацію на пострадянському просторі, "перегнувши палку" із захистом росіян на чужих територіях нових незалежних республік (див. табл. № 1). Запропоновані російські проекти колективних організацій типу СНД, ОДКБ, Євразійський Союз - малоефективні та безперспективні.

Таблиця 1. - Чисельність російського населення, осіб (% від загальної чисельності)