Проблема стримування ісламської республіки Іран у ХХІ ст.: виклики для США

Размещено на http://www.allbest.ru/

Стаття з теми:

Проблема стримування ісламської республіки Іран у ХХІ ст.: виклики для США

Олеся Павлюк

У статті здійснено дослідження політики стримування США щодо Ірану у ХХІ ст. Значна увага приділяється основним елементам політики стримування та різним підходам до їх розширення. Автор відзначає, що стримування має поєднувати як військові, так і невійськові інструменти, такі як переговори та економічний розвиток союзників.

Ключові слова: зовнішня політика США, Іран, політика стримування, санкції, Близькосхідний регіон.

В статье проведено исследование политики сдерживания США в отношении Ирана в XXI веке. Большое внимание уделяется основным элементам политики сдерживания и различным подходам к их расширению. Автор отмечает, что сдерживание должно сочетать как военные, так и невоенные инструменты, такие как переговоры и экономическое развитие союзников.

Ключевые слова: внешняя политика США, Иран, политика сдерживания, санкции, Ближневосточный регион.

The U.S. policy of containment Iran in the twentieth century is analyzed in the article. Much attention is paid to the basic elements of the policy of containment and different approaches to their expansion. The author notes that containment combines both military and non-military instruments, such as negotiations and economic development of allies.

Key words: U.S. foreign policy, Iran, containment, sanctions, Middle East region.

Постановка наукової проблеми та її значення

Після Другої світової війни Близькосхідний регіон став одним із найважливіших регіонів для реалізації стратегічних інтересів Сполучених Штатів. У цьому контексті предметом особливої уваги впродовж тривалого періоду часу стали відносини з Ізраїлем та врегулювання ядерної програми Ісламської Республіки Іран (ІРІ). На початку холодної війни, Дж. Кеннан запропонував стратегію «стримування» ворожої держави у своїй статті про політику США щодо Радянського Союзу, що лягло в основу «Доктрини Трумена» - зовнішньополітичної програми президента США Г. Трумена. Ця стратегія базувалась на двох припущеннях: з ідеологічних та геостратегічних причин Сполучені Штати і Радянський Союз завжди будуть супротивниками; і США не будуть намагатися усунути комуністичний режим силою через неприйнятні витрати на війну в ядерний вік. Політика стримування була альтернативною стратегією, яка використовувалась з метою блокування політичної експансії, розхитування економіки і запобігання військової агресії, поки режим не розвалився від внутрішніх недоліків у 1991 р.

Через успіх політики стримування з Радянським Союзом, Сполучені Штати адаптували її для цілого ряду інших зовнішніх викликів, у тому числі Китай, Північна Корея, Куба, Лівія, Ірак, Нікарагуа, Ангола, Ефіопія, Афганістан та Іран. Стратегія стримування використовувалась за замовчуванням, коли нормальні дипломатичні відносини ставали неможливими. Вашингтон застосовував як більш агресивну версію політики стримування, зокрема щодо Іраку в період з 1991 по 2003 р., так і пасивну версію, наприклад щодо Афганістану в період між 1989 і 2001 рр.

За останнє десятиліття однією з основних цілей близькосхідної політики Сполучених Штатів стало стримування Ірану. Ісламська Республіка повна рішучості стати десятою світовою ядерною державою. (Згідно з договором про нерозповсюдження ядерної зброї «легітимними» ядерними державами вважаються США, Росія, Великобританія, Франція та Китай. Проте Індія, Пакистан, КНДР та Ізраїль заявили, що теж володіють ядерною зброєю і називаються «молодими» ядерними державами. - прим. авт.). Тегеран ігнорує міжнародні зобов'язання і чинить опір дипломатичним переговорам, спрямованим на те, щоб не дозволити йому збагачувати уран. ІРІ не підкорилася декільком резолюціям Ради Безпеки ООН (зокрема резолюції №1737 від 23 грудня 2006 р., №1747 від 24 березня 2007 р., №1803 від 3 березня 2008 р., №1887 від 24 вересня 2099 р. та ін.), які зобов'язують припинити збагачення, і відмовився дати Міжнародному агентству з атомної енергії вичерпні пояснення щодо характеру своєї ядерної діяльності. Навіть успішний військовий удар по ядерних підприємствам Ірану затримає іранську програму лише на кілька років і при цьому майже напевно зміцнить рішучість країни отримати атомну зброю. Крім того, Тегеран підтримує такі екстремістські угруповання, як ХАМАС і «Хезболла», а також ісламістських бойовиків, які протистоять американським силам в Іраку. США відчувають, що баланс сил в регіоні змінюється на користь Ірану і його ісламістських союзників. Для забезпечення регіональної безпеки зростаючий вплив Тегерана необхідно максимально стримати. Як національна стратегія США під час холодної війни, стримування все частіше трактувалось як найбільш оптимальний варіант для боротьби з ворожими державами, як Іран, де ні війна, ні мир не були привабливою або життєздатною альтернативою.

Після Ісламської революції 1979 р. адміністрація Дж. Картера намагалися відновити та розвивати дипломатичні відносини з Ісламською Республікою Іран. Проте Білий дім був змушений перейти до політики стримування після захоплення посольства США в Тегерані вже в 1980 р. Американські політологи вважають, що стримування Ірану обґрунтовується двома положеннями: по-перше, Сполучені Штати не готові витрачати людські та фінансові ресурси, щоб повалити тегеранський режим силою; по-друге, Іран не зацікавлений в мирних відносинах з США, і якщо йому не перешкоджати, спробує змінити розстановку сил на Близькому Сході, звісно не на користь Америки. При цьому основною ціллю стримування є зведення до мінімуму можливостей Тегерану спричинити дестабілізацію за межами своїх кордонів, тим самим, вплинувши на союзників США. Така політика дозволяє Сполученим Штатам використовувати набагато менше ресурсів, ніж було б необхідно для повалення режиму. Проте, на нашу думку, доречність і ефективність застосування радянського досвіду впровадження стратегії стримування під час холодної війни у зовнішній політиці США щодо Ісламської республіки є дискусійною.

Аналіз останніх досліджень із даної проблеми. Проблема концептуалізації політики стримування займає чільне місце у наукових дослідженнях. Теоретичні аспекти стратегії стримування досліджували К. Поллак, Дж. Кеннан, Дж. Гадді. Ряд американських науковців - А. Келлер, С. Мелоні, Б. Рідел розглядають політику стримування як засіб попередження нарощування Іраном ядерної зброї, в той час як дослідники Дж. Ліндсей та Р. Такей визначають її як стратегію пристосування до ядерного Ірану. Ф. Леверетт, Х. Леверетт, Т. Парсі відзначають силові методи та визначальний фактор економічних санкцій у зовнішній політиці США щодо ІРІ. Актуальними є також праці В. Наср та Р. Такея, які вважають неможливим ефективне втілити в життя стратегії стримування в близькосхідному регіоні, в той час коли дослідження Д. Кай та Е. Лорбера виправдовують використання цієї стратегії щодо Ірану. Досліджували дану проблему такі українські науковці, як В. Швед, П. Сіновець, Д. Кушнір.

Формулювання мети та завдань статті. Враховуючи актуальність, автор ставить за мету прослідкувати еволюцію політики стримування США щодо Ірану та доречність її застосування у ХХІ ст. Виходячи з поставленої мети, були окреслені наступні завдання: проаналізувати необхідність застосування стратегії стримування в контексті відносин США - Іран; визначити основні елементи політики стримування США щодо Ісламської республіки; прослідкувати еволюцію стримування ІРІ під час холодної війни та у постбіполярний період.

Виклад основного матеріалу

Відсутність ясності щодо політики стримування - як чіткого визначення, так і основних цілей - призводить до цілком логічного питання, чи може підхід який застосовувався до повалення Радянського Союзу під час холодної війни бути ефективним у випадку відносин США з Ісламською Республікою Іран. Сполучені Штати здійснюють дефакто стратегію стримування Ірану від початку Ісламської революції 1979 р., але огляд політики США за останні 30 років показує, що розуміння стримування значно різниться - настільки, що прихильники стратегії іноді закликають до повністю суперечливої політики: від попередження нарощування Іраном ядерного потенціалу до мирного співіснування з ним.

Крім того, вивчення політики стримування США відносно Ірану після Ісламської революції дозволяє стверджувати, що цілі і практика стримування істотно змінювалися з плином часу. З 1979 р. політика США була зосереджена в основному на серію каральних заходів - у першу чергу односторонніх і багатосторонніх санкцій, основною метою яких було перешкодити ІРІ розширювати свій вплив у регіоні, сприяти тероризму, саботажувати арабо-ізраїльські мирні переговори і, згодом, придбання ядерного потенціалу, яким могла бути зброя масового ураження.

У 1980-х рр. політика стримування базувалася на забороні постачання американської зброї і матеріалів подвійного призначення до Ірану, а також полягала у сприянні Іраку у війні проти Ірану протягом більшої частини десятиліття. У 1990-х рр., після того як Сполучені Штати спрямували свій тиск у бік Іраку і почали операцію Буря в пустелі, США перейшли до стратегії «подвійного стримування», щоб запобігти домінування як Ірану, так і Іраку у Перській Затоці6. Подвійне стримування значно обмежило торгові відносини з Іраном, оскільки раніше, незважаючи на заборону на продаж зброї з 1980х рр., торгівля з ІРІ продовжувалась, а американські компанії були найбільшими покупцями іранської нафти. Крім того запроваджувалось повне ембарго на економічну взаємодію з Іраном. Підвищення тиску всередині країни на підвищення санкцій щодо Ісламської Республіки призвели до прийняття Закону про санкції щодо Ірану та Лівії 1996 р., який обкладав санкціями іноземні фірми, що інвестують в нафтову промисловість ІРІ. У наступному десятилітті, Сполучені Штати запровадили додаткові санкції, зокрема, які стосувались фінансового сектору Ірану, включаючи санкції проти центрального банку Ірану в кінці 2011 р. Переговори США також ведуться в рамках Ради Безпеки ООН (РБ ООН), щоб переконати союзників підтримати санкції спрямовані на ядерну діяльність Ірану. З початком війни в Іраку 2003 р., Сполучені Штати також зміцнюють військовий потенціал союзників у Перській затоці для покращення своєї політики стримування.

Таким чином, політика стримування Ірану базувалась на каральних заходах, що не призвело до налагоджування продуктивних американо-іранських переговорів, а політична динаміка з обох сторін постійно перешкоджає переглянути відносини. Ряд експертів також вважає, що зусилля Президента Б. Обами налагодити відносини з іранцями під час перших місяців перебування на посаді були відкинуті. Такі американські дослідники як Ф. Леверет та Х. Леверет стверджують, що зусиллям адміністрації Б. Обами не вистачало щирості і вони занадто були затьмарені політикою, орієнтованою на тиск та ізоляцію. Неспокійні вибори в Ірані у червні 2009 р. ускладнили подальші перспективи конструктивної американо-іранської дипломатії. Прихильники жорсткої лінії сконсолідували владу в Тегерані, а також зростаюча внутрішня боротьба за владу між верховним лідером і президентом Ірану тільки ще більше перешкоджала переговорам.

На думку директора Центру з близькосхідної політики в Інституті Брукінгса К. Поллака, використання Вашингтоном стратегії стримування було нерівномірним і нестійким, починаючи від пасивної ізоляції і до досить конфронтаційного характеру. Основні елементи американської політики стримування Ісламської республіки залишилися в основному без змін, хоча інтенсивність змінювалася помітно. До них відносяться:

Дипломатичні зусилля, спрямовані на ізоляцію Тегерану і заручення підтримки якомого більшої кількості країн, щоб допомогти Сполученим Штатам у стримуванні Ірану.

Санкції, щоб перешкодити Ірану стати економічною чи військовою потужністю. Вони особливо зосереджені на запобіганні придбання Іраном балістичних ракет або зброї масового знищення, особливо ядерного зброї.

Таємні операції для підтримки різних груп усередині Ірану, які у політично та/або у військовому плані виступали проти режиму.

«Червоні лінії», встановленні як офіційно так і неофіційно, які спровокують використання США силу, якщо Тегеран перетне їх.

Розгортання військового потенціалу, зокрема американських військ вздовж Перської затоки, щоб захистити американських союзників та попередити напад Ірану.

Оскільки репресії в ІРІ збільшились після виборів 2009 р., Сполучені Штати також почали приділяти більше уваги порушенням прав людини в Ірані, орієнтуючись на конкретних іранських посадових осіб. Арабські повстання 2011 р. тільки заохочували адміністрацію США, щоб запропонувати більш відкриту політичну підтримку іранському опозиційному руху. У цілому, американська політика щодо Ірану послідовно виступає за тиск та ізоляцію ІРІ, щоб запобігти здійснення ним поведінки ворожої американським інтересам.

Крім того США час від часу спрямовують зусилля на зміну режиму в ІРІ. У 1994 р., наприклад, деякими членами Конгресу було направлено 18 млн. доларів до ЦРУ, щоб повалити іранське керівництво15. У 2006 р. Конгрес виділив 75 мільйонів доларів на зміну режиму в Ірані для підтримки неурядових груп, які виступали проти режиму. Коли виник зелений рух в 2009 р., іранський режим регулярно звинувачував опозиційні сили, що вони отримують підтримку ззовні, особливо від Сполучених Штатів. У той час як іранське керівництво використовує такі звинувачення, щоб делегітимізувати опозицію і відволікти увагу від внутрішніх причин заворушень, вони також свідчать про рішучість США повалити режиму зсередини.

На відміну від підходу до стримування як форм запобігання або зміни режиму інші трактування стримування полягають у прийнятті ядерного Ірану. Наприклад, дослідники Інституту Брукінгса апелюють до стримування менше в якості превентивної стратегії щодо прагнення Ірану до ядерного потенціалу і більше, як до стратегії «прийняття» - пристосуватись і навчитись жити з ядерним Іраном. Такий підхід до стратегії стримування спирається на зміцненні політики залякування й утримування Ірану слабким. Через різні визначення політики стримування науковцями, політиками та аналітиками посилились плутанина і протиріччя, пов'язані з цією стратегією.

На думку американських науковців В. Наср та Р. Такея, проблема полягає у тому, що стратегію стримування, оголошену США, неможливо ефективно втілити в життя і, швидше за все, вона лише погіршить ситуацію в близькосхідному регіоні17. У Білому Домі переконані, що Іран не може бути конструктивним учасником процесу при стабільній ситуації на Близькому Сході, і його агресивну поведінку неможливо змінити дипломатичними методами. Ще однією помилкою США - переконані американські науковці - є те, що Вашингтон вважає, що здійснювати стримування Ірану можна тими же методами, що і Радянського Союзу, а до ситуації на Близькому Сході застосовують модель холодної війни. Крім того Сполучені Штати не враховують, що коли в 1980-х рр. намагалися згуртувати арабський світ, щоб стримати Іран, справа закінчилася радикалізацією сунітської політичної культури і появою «Аль-Каїди». Цього разу наслідки можуть виявитися настільки ж неприємними. Політика стримування лише сприяє зростанню сунітського екстремізму як ідеологічного бар'єру шиїтському Ірану. У період холодної війни протидія комунізму передбачала поширення капіталізму і демократії. Сьогодні стримування Ірану означатиме поширення суннітського екстремізму, що, переконані політологи В. Наср та Р. Такей обернеться проти Вашингтона.

Проблематичною також є сподівання Сполучених Штатів на те, що відновлення близькосхідного мирного процесу стане основою стратегії стримування Ірану. У Вашингтоні виходять з того, що налагодження дипломатичних контактів між Ізраїлем та його сусідами заспокоїть арабські країни та об'єднає арабські уряди під егідою США і створить базу для створення арабо-ізраїльського фронту проти Ірану. Але американці не беруть до уваги, що нинішній стан палестинської та ізраїльської політики робить неможливими компроміси, які потрібні для серйозного прориву. Навіть якщо мирний процес вдасться розпочати, бачення того, що посилення впливу Ірану араби вважають більш гострою проблемою, ніж довготривалий і виснажливий арабо-ізраїльський конфлікт, є помилковим. Після десятиліть ворожнечі арабський народ і ті, хто формує громадську думку в арабському світі, як і раніше сприймають Ізраїль як серйознішу загрозу.

Проте такі американські науковці, як Д. Кай та Е. Лорбер вважають, що концептуалізація стримування Дж. Кеннаном і період часу, в якому він розвинув цей напрям політики, може бути актуальним і у відносинах з Іраном. Вони заперечують, що стримування СРСР під час холодної війни є недоречним порівнянням, тому що Іран не є глобальною військової державою, яка прагне територіальної експансії. Хоч Іран є регіональною державою з гіршими військовими можливостями, яка прагне розширити свій політичний та ідеологічний вплив в ширшому регіоні, важливо, однак, врахувати як Дж. Кеннан сприймав радянську загрозу, коли формулював свою концепцію.

У той час, коли він написав свою статтю, радянські військові можливості були обмежені. СРСР не мали флоту і ще не випробувала ядерну зброю. Реальне занепокоєння у той час було зосереджено не так на конвенційних військових можливостях Радянського Союзу, як на його здатності і бажанні використовувати свій ідеологічний вплив для повалення урядів сусідніх держав дружніх до Заходу. Аналогічно, хоча оцінка впливу Ірану варіюється, аналітики вбачають більш серйозну загрозу, яка виходять від політичного та ідеологічного впливу Ірану в регіоні, а не від його військової могутності. Саме цей вплив, на думку американських політиків, варто «стримувати». У цьому сенсі, на думку Д. Кай та Е. Лорбера, іранська загроза сьогодні нагадує загрозу з боку Радянської влади на початку післявоєнного періоду.

Однак, чи стратегія, яка не була однозначно успішною щодо Радянського Союзу може бути застосована в інших контекстах, наприклад щодо Ірану. Наприклад, підхід Дж. Кеннана залишив багато важливих союзників, зокрема Південну Корею, за межами безпекової парасольки США і, таким чином, можливо, заохочував агресію проти них. Хоча стратегія стримування, звичайно, мала свої недоліки, тим не менше, це був успіх у блокуванні радянської ідеологічної експансії у післявоєнний період. Фокус Дж. Кеннана на зміцнення центрів сили в Європі та Азії був змінений на зниження ризику радянської підривної діяльності. Хоча деякі стверджують, що Європа була вже на шляху до відновлення економіки, план Маршалла значно знизив ймовірність розвитку комуністичних сил у країнах Західної Європи. Крім того, відновлення цих країн допомогло забезпечити, що вони залишаться в західному таборі і служили як зміцнення проти майбутньої радянської агресії.

Основні цілі політики стримування за Дж. Кеннаном були двовекторними: запобігання продовження радянської ідеологічної та територіальної експансії, і тривале пом'якшення пливу його зовнішньої політики. Акцент був зроблений більше на зміну поведінки СРСР, ніж її ідеології чи режиму. Дж. Кеннан також вважав, що для зміни поведінки Радянського Союзу в довгостроковій перспективі, стримування має включати поєднання військового стримування і невійськових інструментів, таких як переговори та економічний розвиток союзників.

На відміну від стратегії стримування Дж. Кеннана, політика США щодо ІРІ базується на каральними заходах та економічних санкціях при обмеженні переговорів. Американські науковці нерідко прирівнюють стримування Ірану з посиленням військового та економічного тиску. Насправді, санкції були завжди лише одним із багатьох компонентів і часто балансувались з політикою, яка була спрямована більше на економічний розвиток союзників, ніж економічний тиск супротивника.

Проте дуже часто небажання вести переговори демонструє саме Іранська сторона. Після президентських виборів влітку 2013 р. до влади в ІРІ прийшов Х. Рухані, який пообіцяв більш відкриту політику в міжнародних питаннях. У відповідь Б. Обама заявив про дипломатичний підхід до розв'язання проблеми ядерної програми Ірану. Крім того 24 листопада цього року Тегеран та «шестірка» міжнародних представників (5 постійних членів РБ ООН - США, Росія, Великобританія, Франція, Китай - та Німеччина) досягли угоди за підсумками переговорів у Женеві. Тимчасова угода стала результатом майже 10-ти років дискусій та переговорів і носить назву «Спільний план дій». Влада Ісламської республіки погодилися обмежити свою ядерну програму, припинити збагачення урану вище п'ятивідсоткового рівня (ця межа обрана, тому що уран з рівнем збагачення в п'ять відсотків є основним паливом для ядерної енергетики - прим. авт.) протягом 6 місяців, а «шестірка» міжнародних посередників визнає право Ірану на використання атомної енергетики в мирних цілях за умови контролю з боку МАГ АТЕ, а також після закінчення піврічного терміну світова спільнота розгляне можливість скасування санкцій ООН, накладених на ІРІ сім років тому. Це перша конструктивна угода з часу перевірок ядерних об'єктів Ірану в 2003 р. Вона також знаменує прорив у відносинах між США та Іраном через 34 роки після Ісламської революції.

Політика США, спрямована на продаж зброї і будівництво військових відносин з арабськими союзниками для протидії Ірану, може бути важливим елементом стратегії стримування, що до певної міри наслідує радянський досвід. Але акцент на військовому стримуванні та безпекових відносинах з авторитарними режимами не балансується з політичним та економічним розвитком арабських країн, і протестні рухи по всьому регіону підтверджують цей дисбаланс. Арабських повстання можуть створити нові проблеми для американської політики, щоб збалансувати військову підтримку регіональним союзникам з економічною допомогою та підтримкою політичних реформ.

Висновки

політичний стримування америка іран

Нездатність чітко концептуалізувати політику стримування Ірану протягом багатьох років призвело до нереалістичних очікувань та невтішні результатів для американської зовнішньої політики. Понад 30 років економічних обмежень та відсутність політики залучення не зробили Іран менш небезпечним для своїх сусідів і американських регіональних інтересів. Краще розуміння стратегії стримування передбачає, що американська політика щодо Ірану повністю переосмислить концепцію, сформульовану ще Дж. Кеннаном. Але навіть чітко сформульована політика стримування буде стикатися із серйозними перешкодами на Близькому Сході, зокрема, щодо підтримки американських союзників у регіоні чи ідеологічного впливу. Хоча такі елементи політики, як військове стримування та економічні санкції повинні мати місце, але краще розуміння стратегії стримування припускає, що різні поєднання інструментів політики можуть бути ефективнішими у пом'якшенні та зміні поведінки ІРІ в регіоні.

Крім того, налагодження співпраці з Ісламською Республікою, на нашу думку, необов'язково має відбуватися за рахунок відносин Сполучених Штатів з арабськими країнами - сусідами Ірану. Вашингтону слід займатися не мілітаризацією зони Перської затоки і зміцненням хитких альянсів навколо Ірану, а створенням нової регіональної системи безпеки. Вона повинна включати всі зацікавлені сторони і спиратися серед іншого на договір, що закріплює недоторканність кордонів, угоди з контролю над озброєннями, що забороняють певні види зброї, спільний ринок з зонами вільної торгівлі та механізми для вирішення суперечок. Перевагою такого нового порядку буде те, що в рамках конструктивного партнерства він зведе Іран і Ірак - держави, де більшість населення складають шиїти, тим самим зменшуючи ризик конфлікту на міжконфесійному ґрунті.

Однак все це стане можливим лише за активної участі та сприяння Сполучених Штатів. Щоб держави Перської затоки могли довірити свою оборону новому регіональному порядку, їм знадобляться гарантії. Для Ірану, чиїм головним суперником за домінування в регіоні залишаються США, дана угода набуде сенсу, тільки якщо серед його учасників будуть американці. Зі свого боку Сполученим Штатам доведеться продемонструвати, що їх мета - не нав'язати новий баланс сил, а підтримати регіональну угоду, схвалену всіма зацікавленими країнами.

Налагоджувати співпрацю з Іраном, одночасно регулюючи його зростаючий вплив в рамках угоди з регіональної безпеки, учасником якого він буде, - найкращий спосіб стабілізувати ситуацію в Іраку, заспокоїти арабських союзників США, сприяти арабо-ізраїльському мирному процесу і навіть надати новий напрямок переговорів з іранської ядерної програми. Оскільки даний підхід включає всіх зацікавлених гравців, він являє собою найбільш стійку стратегію і вимагає мінімуму зусиль для Сполучених Штатів на Близькому Сході.

Література

1. Kennan G. The Sources of Soviet Conduct /George Kennan // Foreign Affairs. - 1946. - July [Електронний ресурс]. - Режим доступу:http://www.foreignaffairs.com/articles/23331/x/the- sources-of-soviet-conduct.

2. Lindsay J. After Iran Gets the Bomb / James M. Lindsay, Ray Takeyh // Foreign Affairs. - 2010. - March/April. - P. 43.

3. Sick G. The Carter Administration / Gary Sick // Iran Primer [monography]; edt. R. Wright. - Institute of Peace, 2010. - P. 131.

4. Pollack K. Which Path to Persia? Options for a New American Strategy toward Iran / Keneth Pollack, Daniel Byman, Martin Indyk, Suzanne Maloney, Michael E. O'Hanlon, and Bruce Riede. - Brookings Institution Press, 2009. - Р. 196.

5. Keller A. It Worked on Saddam / Art Keller // Foreign Policy. - 2010.

6. Indyk M. The Clinton Administration's Approach to the Middle East/ Martin Indyk. - The Washington Institute for Near East Policy. - Washington, D.C., 1993 [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.washingtoninstitute.org/print.php?template =C07&CID=61.

7. Slavin B. Bitter Friends, Bosom Enemies: Iran, the U.S., and the Twisted Path to Confrontation / Barbara Slavin. - St. Martin's Press, 2007. - P. 179.

8. Zarate J. Harnessing the Financial Furies: Smart Financial Power and National Security / Juan Zarate // Washington Quarterly. - 2009. - №. 4. - P.43-59.

9. The Gulf Security Dialogue and Related Arms Sale Proposals. - CRS Report to Congress, 2008. - P. 66.

10. U.S.-Iranian Engagement: The View from Tehran / International Crisis Group. - Middle East Briefing, 2009. - № 2 [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.crisisgroup.org/home/index.cfm? id=6131.

11. Solomon J. U.S., Allies Confer on New Iran Sanctions / Jay Solomon // Wall Street Journal. - 2009. - October 9. - P. 14.

12. Leverett F. The United States, Iran and the Middle East's New Cold War / Flynt Leverett, Hilary Mann Leverett // The International Spectator. - 2010. - №.1. - P.75-87.

13. Pollack K. Containing Iran / Keneth Pollack // Iran Primer [monography]; edt. R. Wright. - Institute of Peace, 2010. - P. 209. Ibidem. - P. 211.

14. Slavin B. Bitter Friends, Bosom Enemies: Iran, the U.S., and the Twisted Path to Confrontation. - P. 183.

15. Pollack K. Which Path to Persia? Options for a New American Strategy toward Iran. - P. 231

16. Nasr V. The Costs of Containing Iran / Vali Nasr, Ray Takeyh // Foreign Affairs. - 2008. - №1. - P. 46. Ibidem. - P. 44.

17. Lindsay J. After Iran Gets the Bomb / James M. Lindsay, Ray Takeyh // Foreign Affairs. - 2010. - March/April. - P. 45.

18. Kaye D. Containing Iran: What Does It Mean? / Dalia Dassa Kaye, Eric Lorber // Middle East Policy Council [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.mepc.org/journal/middle-east-policy- archives/containing-iran-what-does-it-mean.

19. Kennan G. The Origins of Containment // Containment: Concept and Policy; eds. T. Deibel and J. Gaddis / George Kennan. - National Defense University Press, 1986. - Vol. 1. - P. 26-27.

20. Slavin B. Bitter Friends, Bosom Enemies: Iran, the U.S., and the Twisted Path to Confrontation. - P. 199.

21. Lippman W. The Cold War: A Study in U.S. Foreign Policy / Walter Lippman. - Harper and Brothers, 1947. - P. 95.

22. Kunz D. The Marshall Plan Reconsidered / Diane Kunz // Foreign Affairs. - 1997. - no. 3. - P. 162-70.

23. Pollack K. Which Path to Persia? Options for a New American Strategy toward Iran. - P. 196.

Размещено на Allbest.ru