Сучасний інструментарій зовнішньополітичних комунікацій у міжнародних відносинах

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Сучасний інструментарій зовнішньополітичних комунікацій у міжнародних відносинах

Слободяник О.Г.

аспірантка кафедри міжнародної інформації

Київський національний університет ім. Тараса Шевченка, Інститут міжнародних відносин (Київ, Україна)

Розглядається понятійно-категоріальний апарат зовнішньополітичних комунікацій, аналізуються різні класифікації комунікативного інструментарію міжнародних відносин у зарубіжних і вітчизняних дослідженнях, розглядаються новітні визначення зовнішньополітичних комунікацій, зумовлені зміною сучасної інформаційної парадигми міжнародної взаємодії.

Ключові слова: міжнародні відносини, інформаційна парадигма, зовнішньополітичні комунікації, понятійно-категоріальний апарат, міжнародні актори.

The article deals with the conceptual-categorical apparatus of foreign-policy communications, analyzes the various classifications of the communicative tools of international relations in foreign and domestic studies, the latest definitions of foreign policy communications are considering, caused by the change of the modern information paradigm of international cooperation.

Keywords: international relations, information paradigm, foreign-policy communications, conceptual-categorical apparatus, international actors.

зовнішньополітичний комунікація глобальний

Постановка проблеми. Трансформація міжнародних процесів і явищ, зміна інформаційної парадигми зовнішньої політики, інноваційність інструментарію міжнародної взаємодії зумовили нові підходи у науковому дискурсі до понятійно- категоріального апарату зовнішньополітичних комунікацій і формування типології, що створює нові можливості для забезпечення національних інтересів держав у глобальному політичному середовищі. Важливим для світової політологічної наукової думки є доробок К. Дойча, одного з основних розробників моделі політичної системи як комунікаційної структури, який займався вивченням ролі комунікації в політиці. Науковець визначав політичну систему як мережу комунікацій та інформаційних потоків; уряд (як суб'єкт державного управління) мобілізує політичну систему через регулювання інформаційних потоків та комунікативної взаємодії між системою та середовищем, а також окремими блоками всередині самої системи [1]. Не використовуючи поняття «комунікаційна політика», вчений підводить до необхідності вироблення механізмів ефективної комунікативної взаємодії між суб'єктами політичної системи, що потребує сучасних досліджень зовнішньополітичних комунікацій у міжнародних відносинах.

Аналіз останніх досліджень і публікацій.

Аналіз зарубіжних наукових теорій щодо трансформації інформаційної парадигми міжнародних відносин, зокрема у сфері зовнішньої політики, уможливив дослідити еволюцію сутності понять зовнішньополітичних комунікацій, розглянути наявні класифікації комунікативного інструментарію і запропонувати нові підходи до понятійно-категоріального апарату міжнародної взаємодії.

Фахівці зазначають, що поняття «зовнішньополітична комунікація» було введено в серединні ХХ століття представниками Міжнародної комунікативної асоціації США, зокрема В. Девід- соном та А. Джорджем, які, під поняттям «зовнішньополітична комунікація» розуміли діяльність акторів міжнародних відносин, що спрямована на зміну політичної діяльності інших акторів, яку можна представити у вигляді моделі зовнішньополітичної комунікації [2-3].

До вивчення інструментів зовнішньополітичних комунікацій зверталися такі відомі зарубіжні фахівці, як С. Анхольт, М. Баррел, С. Блек, Є. Галумов, Е. Гільбоа, Е. Джуліон, К. Дойч, Ю. Кашлєв, П. Корніш, Дж. Кумбер, Дж. Наймолодший, У Олінс, Дж. Палужек, Є. Пашинцев, М. Уолер, Н. Чомскі та інші представники академічних, університетських та дослідницьких наукових установ, які визначили окремі поняття комунікативного інструментарію та його використання у сфері зовнішньої політики. Вітчизняні науковці В. Бебик, С. Гуцал, Д. Дубов, О. Зернецька, Н. Карпчук, В. Королько, Є. Макаренко, Н. Ожеван, Н. Піпченко, Г. Почепцов, М. Рижков, В. Терещук, Є. Тихомирова, О. Шевченко тощо досліджували понятійно-категоріальний апарат зовнішньополітичних комунікацій у різних сферах міжнародної взаємодії, розглядаючи комунікативний інструментарій у форматі його використання в міжнародних відносинах [3].

Виділення невирішених раніше частин загальної проблеми. Дослідження понятійно-категоріального апарату зовнішньополітичних комунікацій наразі потребує систематизації і новітнього тлумачення інструментарію міжнародної взаємодії з огляду на його еволюцію та інноваційні підходи до використання у діяльності окремих міжнародних акторів, а також міжнародних організацій, оскільки у науковому дискурсі переважно присутні ретроспективні розвідки щодо окремих видів міжнародної комунікації.

Мета і завдання статті. Мета статті полягає у дослідженні сучасного контенту зовнішньополітичних комунікацій як важливих та ключових чинників позиціонування міжнародних акторів у глобальному середовищі.

Одним з перших, хто звернувся до вивчення інструментарію комунікативних технологій став американський науковець Е. Джуліон, який ще у 1965 році подав тлумачення поняття «публічна дипломатія», визначивши її у контексті впливу громадськості на ухвалення і виконання зовнішньополітичних рішень. Дослідник вказував, що такі ініціативи виходять за межі традиційної дипломатії та включають в себе вплив на громадську думку в інших державах, взаємодію різних груп та інтересів, надання інформації про зовнішню політику, взаємодію дипломатів із засобами масової комунікації та міжкультурне спілкування [4].

Слід зазначити, що теоретичну основу концепції публічної дипломатії сформували дослідження, що вивчали зміну середовища міжнародних відносин у зв'язку з тенденціями глобалізації, розвитком інформаційно-комунікаційних технологій і зростанням впливу громадської думки на зовнішню політику. У працях вітчизняних науковців було представлено тлумачення публічної дипломатії у контексті типології комунікативного інструментарію у сфері міжнародних відносин, де публічна дипломатія розглядалася як «технологія представництва інтересів держави або державних об'єднань на міжнародній арені через відповідні легітимні інституції, що виражають суверенну волю нації, користуючись наданими їм повноваженнями у межах державного законодавства та міжнародно- правових актів» [3]. Як наголошується у наукових працях, «найбільш ефективною у міжнародних відносинах визнається публічна дипломатія США, започаткована 1953 р. створенням інформаційної агенції США (иЯІЛ)», основним завданням якої був вплив на світову спільноту задля позиціонування зовнішньополітичних інтересів і розширення комунікації між американськими і зарубіжними інституціями та громадськістю. Згодом, зазначають фахівці, відбулась концептуальна трансформація публічної дипломатії США, зокрема, яка зумовила поширення передусім американської версії міжнародних подій у глобальних мас-медіа, роз'яснення зовнішньої політики держави через звернення політикуму США до міжнародної спільноти. використання традиційних та цифрових медіа для поширення урядових ініціатив. За президентства Б. Обами пріоритетами публічної дипломатії «було визначено поширення національних послань через системи національних, регіональних і міжнародних комунікацій, зміцнення культурно- просвітницької діяльності США, протистояння екстремізму через використання інтернет-медіа та інформаційне забезпечення політичного курсу держави» [5]. Наразі публічні зовнішньополітичні комунікації вважаються одним з ефективних засобів позиціонування міжнародних акторів у міждержавній взаємодії.

До традиційного інструментарію зовнішньополітичних комунікацій відносять і міжкультурні комунікації, тлумачення яких вперше було подано Дж. Майклом Уоллером [6], який розглядав такий тип комунікацій як зовнішню культурну політику, що забезпечує національно-культурну ідентичність в міжнародному співробітництві, культурну присутність держав за кордоном, позиціонування держав у світовій політиці на засадах історичної спадщини, геополітичного становища, потенціалу та ресурсів. Інше тлумачення міжкультурних комунікацій стосується використання культури та культурних норм у зовнішньополітичних діях та дипломатії, оскільки держави приділяють значну увагу просуванню національних інтересів у міжнародних відносинах через культурну політику. Міжкультурні комунікації вважаються пріоритетним напрямом діяльності дипломатичних установ Франції, що здійснюються через мережу французьких культурних департаментів та установ за кордоном для налаштування зв'язків з урядовими інституціями і національною спільнотою у країнах перебування. Така політика розглядається урядом Франції як концепція захисту національних інтересів держави, зміцнення політичних позицій у міжнародних відносинах, як ресурс «м'якої сили» щодо різноманіття та рівності усіх культур і націй [3; 7-9].

Первинні визначення медіа-комунікації знаходимо у дослідженнях P. A. Karl «Комунікаційна революція в політиці» (1982) та Й. Коена «Медіа дипломатія: Форін Офіс в добу масової комунікації» (1986), в яких спілкування дипломатичних представництв із засобами масової комунікації вважалося інструментом впливу громадської думки на політику та на позиціонування країни в міжнародних відносинах [10-11]. У сучасній науковій думці зовнішньополітичні медіа- комунікації розглядаються як «технології взаємодії міжнародних та національних інституцій з засобами масової комунікації для медіа-підтримки публічних кампаній і подієвих інформаційних акцій» [3; 12-13]. Провідну роль у використанні медіа-комунікацій відіграють дипломатичні представництва, які формують репутацію держави на міжнародній арені, сприяють міжнародному співробітництву через поширення позиційної інформації про свою країну у медіа-просторі. Практика використання медіа-комунікацій у сфері зовнішньої політики традиційно притаманна дипломатичним установам Великої Британії задля впливу на світову громадську думку, роз'яснення зовнішньої політики країни через різні медіа і спеціальні канали Форін Офісу [3; 13].

Тлумачення іміджевих комунікацій, зокрема саме іміджу міжнародних акторів, представлено у роботах С. Блека, Ф. Буарі, С. Катліпа, які розглядали й аналізували процеси теорії, методики і методології паблік рілейшнз як науки. На думку С. Блека, «паблік рілейшнз» - це мистецтво і наука досягнення гармонії за допомогою взаєморозуміння, заснованого на правді й повній поінформованості». Саме цим обумовлюються основні принципи паблік рілейшнз: відкритість інформації, забезпечення взаємної поваги організації і громадськості, а також відносини між людьми, організаціями та громадськістю [14-15]. У сучасному науковому дискурсі зовнішньополітичні іміджеві комунікації розглядаються як інструментарій позитивного сприйняття держави в світі, підтримання іміджу національних інтересів у системі міжнародних відносин, формування бажаної світової громадської думки та роз'яснення зовнішньої політики за допомогою іміджевих технологій [3; 16-17]. Дослідники зазначають, що якісну іміджеву дипломатію для позиціонування держави на міжнародній арені проводить Федеративна Республіка Німеччина, спеціалізовані інституції і установи якої, зокрема Федеральне відомство преси та інформації, Бундестаг, Федеральне, міністерство закордонних справ Німеччини, інші міністерства і організації, поширюють позиційні матеріали різними мовами світу про політичні, економічні і гуманітарні здобутки країни. Така стратегія дипломатії виступає інструментом поширення національних політичних цінностей ФРН у міждержавних відносинах та створює основу для суспільної єдності. На поліпшення іміджу ФРН в інформаційному просторі за кордоном впливає установа «Інститут імені Гете Інтер Націоніс», який фінансується Федеральним міністерством закордонних справ Німеччини і основним завданням є культурна політика та популяризація вивчення німецької мови у зарубіжних країнах.

Тлумачення поняття «бренд-комунікації» належить фахівцям C. Анхольту та В. Олінсу, які визначали його як «систематичний процес узгодження дій, поведінки, інвестицій, інновацій і комунікацій держави для реалізації стратегії конкурентної ідентичності» [19-20]. Брендінг, на думку С. Анхольта, може стосуватися залучення інвестицій, реалізації скоординованих урядових стратегій усередині країни і на міжнародній арені. Такі дослідники державного бренд-комунікацій як Ю. Джаффе та І. Небенцаль вважали, що бренд держави значною мірою залежить від геополітичного становища країни, її економічного розвитку, прозорості її політичних інститутів та функціонування громадянського суспільства [21]. Новітній підхід до бренд-комунікацій подає тлумачення поняття як створення і просування національних брендів на міжнародній арені та забезпечення геостратегічних, геополітичних і національних інтересів у сфері міжнародних відносин [3; 22]. Сучасну практику бренд- комунікацій демонструє Центр брендінгу ЄС, діяльність якого спрямована на підвищення ефективності управління брендом Європейського Союзу. Основна концепція полягає в тому, щоб ставитися до Європейського Союзу та його ідентичності як до «бренду» не тільки в межах ЄС, а й у міжнародних відносинах. Так, у 2019 р. Центр брендінгу ЄС планує організувати у Лондоні «BRAND EU FORUM 2019», мета якого об'єднати ключових європейських та глобальних учасників для обговорення майбутнього бренду, бачення та ідентичності ЄС [23].

Визначення поняття GR знаходимо у роботах К. Дойча, М. Роуз, Н. Чомскі тощо, які розглядали GR-комунікації як ефективну взаємодію ділових кіл з державними структурами щодо стратегічних підходів у реалізації державних програм і забезпечення їх політичного резонансу [24-25]. Теоретичні засади поняття GR ґрунтуються на теорії політичних мереж, теорії управління, концепції відродження держави і посилення її координуючої функції. У сучасних міжнародних відносинах GR визначається як комунікації владних політичних інститутів із зарубіжними компаніями, урядами і фінансово-промисловими групами інших країн, а також неформальними організаціями, спрямовані на досягнення взаємодії на національному і глобальному рівнях [3; 26-27]. Відомою є практика Міжнародної асоціації Government Relations, яка забезпечує професійні й інтерактивні комунікації з федеральним урядом США і виступає платформою комунікацій для США, а також для зарубіжних компаній, організацій і урядів, які не присутні у Вашингтоні, але прагнуть представляти національні і корпоративні інтереси. Агенція пропонує проведення ініціатив через урядові офіційні структури, підтримку розвитку бізнесу, формування бренд-потенціалу для виборчих і політичних процесів, налагодження постійних компетентних зв'язків з високопосадовцями, конгресменами, політичними лідерами та особами, які приймають рішення у федеральному уряді США [3].

Класичне тлумачення лобі-комунікацій як політичної категорії належить таким відомим науковцям, як Г. Алмонд, Дж. Пауелл, Р. Доуз, які досліджували проблему політичного представництва груп тиску у внутрішній і зовнішній політиці держав [28]. Наразі лобі-комунікації в міжнародних відносинах тлумачаться як діяльність груп організованого тиску, які відстоюють свої політичні, громадські, соціальні та економічні інтереси, інтереси держав, коаліцій держав або транснаціональних корпорацій з метою формування та підтримки легітимних зв'язків з владними й політичними інститутами щодо впливу на ухвалення керівних рішень [3; 29]. Лобі-комунікації вважаються важливим елементом міжнародного управління, відіграють значну роль у в політичних процесах, що забезпечують життєздатність демократичних інститутів та суспільства. Практика лобі- комунікацій Французької Республіки стосується консультативної участі представників лобі- груп у діяльності урядових інституцій, щодо законотворчості соціально-економічного характеру. Крім того, взаємодія лобі-груп з парламентом, урядом та урядовими установами Франції та вплив груп тиску на ухвалення керівних рішень регулюється демократичними традиціями політичної системи, яка зумовлює перевагу урядових установ у законотворчому процесі, а також як наслідок вплив лобі-груп на виконавчу владу [3].

Дослідження Public Affairs як зовнішньополітичних комунікацій належить американським та європейським фахівцям, зокрема С. Томсону, Дж. Палужеку, Дж. Грюнігену, які подали різні тлумачення поняття залежно від сфери використання інструментарію. Так, за Дж. Па- лужеком [30] Public Affairs сприяють розвитку урядових комунікацій з представниками громадськості; Дж. Грюніген тлумачить Public Affairs як комунікацію у сфері публічної політики; натомість С. Томсон [31] розглядає Public Affairs як концепцію ведення бізнесу, що враховує інтереси суспільства і покладає на себе відповідальність за вплив своєї діяльності на національні спільноти та інших акторів суспільної сфери. Public Affairs також розуміється як міжнародна взаємодія з громадськими організаціями і визначається як громадська дипломатія. У теорії комунікації громадська дипломатія є інструментом взаємодії офіційного уряду і громадянського суспільства, а також засобом впливу на масову свідомість зокрема у сфері інформування громадян про зовнішньополітичний курс країни. Фахівці наголошують, що Public Affairs можна визначати і як міжнародні комунікації у сфері публічної політики та громадянського суспільства та зв'язки з лідерами громадської думки. Комунікації Public Affairs диференційовано використовуються міжнародними акторами різних країн, зокрема у структурі Державного департаменту США функціонує Бюро Public Affairs, яке залучає вітчизняні і міжнародні засоби масової комунікації для поширення інформації про зовнішньополітичні і безпекові ініціативи держави, а також для роз'яснення сутності американських цінностей [3].

Зарубіжні дослідники Л. Фрезер, Г Лассуел , Дж. Обар, Д. Джелек тлумачили advocacy- комунікації як кампанії або акції впливу на суспільство інших держав, груп держав або світового співтовариства в цілому для реалізації міжнародно-політичної діяльності [32]. Зауважимо, що у сфері зовнішньої політики аdvocacy- комунікації розглядаються як пропагандистські заходи з інформування зарубіжної спільноти, політикуму, наукового і ділового співтовариства, а також для мотивації дій міжнародних акторів. Як інструмент впливу на світову громадську думку в міжнародних відносинах, advocacy використовувались в інформаційних війнах США у Перській затоці, коли намагалися впливати на світову спільноту через телебачення і міжнародні інформаційні потоки [3]. У вітчизняних розробках з міжнародних відносин подається тлумачення Advocacy як «технологій залучення уваги світової громадськості до важливих міжнародних проблем і вироблення рекомендацій для ухвалення керівних рішень, а також стратегічного використання громадських ресурсів з метою просування зовнішньополітичних ініціатив» [3].

Наукові праці зарубіжних дослідників, зокрема П. Кольєра, В. Істерлі, Дж. Уілкокса, Ч. Содалі, подають тлумачення поняття IR-комунікацій як діяльності, що знаходиться «на перетині фінансової, комунікативної та маркетингової політики для інвестиційного позиціонування міжнародних акторів» [34]. У сучасному науковому дискурсі IR-комунікації розглядаються і як «політика іміджування міжнародного актора з метою створення унікального та конкурентоспроможного інвестиційного образу для забезпечення національних інтересів у внутрішньому і зовнішньому політичному середовищі». Так, IR-комунікації є складовою економічної дипломатії США, для якої характерна випереджальна економічна експансія, тобто встановлення безпосередньої залежності від інвестиційних потоків інших акторів міжнародних відносин. Принцип «інвестиційної парасольки», що застосовується США, вважається ефективною стратегією діяльності країни на міжнародній арені для забезпечення національних інтересів Америки і сприяє вирішенню глобальних проблем сучасності [3].

Наукове тлумачення поняття «стратегічні комунікації» вперше було опубліковано групою дослідників у міжнародному журналі зі стратегічних комунікацій, де було окреслено основні характеристики цього зовнішньополітичного інструментарію, що «передбачає залучення різних акторів до виваженої практики комунікації в інтересах організацій і соціальних рухів». Водночас, зважаючи на різні підходи до розуміння стратегічних комунікацій, П. Корніш, К. Йорк та Дж. Ліндлі-Френч, підкреслювали, що «широке розуміння стратегічних комунікацій можна розглядати як наміри або дії міжнародних акторів, що сприятимуть використанню комунікативного впливу як у безпековій, так і зовнішньополітичній сферах» [35]. Американське визначення стратегічних комунікацій трактується як національний ресурс «управління дипломатією, інформацією, збройними силами та економікою, що охоплює всіх міжнародних акторів» і містить системну оцінку значущості стратегічних комунікацій у зовнішній і безпековій політиці країни. Фахівці Державного департаменту США зазначали, що стратегічні цілі для управління публічною дипломатією Америки і стратегічною взаємодією із зарубіжною аудиторією полягають у розвитку спільних інтересів і цінностей між американцями і народами різних країн, культур і віросповідань по всьому світу» [36]. У вітчизняних міжнародно-політологічних працях стратегічні комунікації визначаються як «технології, спрямовані на забезпечення міжнародної взаємодії і формування тривалих формальних та неформальних зв'язків між урядовими інститутами, міжнародними акторами, дипломатичними установами і політичними лідерами з метою реалізації політичних, економічних, безпекових, культурних, соціальних і гуманітарних ініціатив і проектів, у тому числі за допомогою публічної дипломатії або спеціальних інформаційних кампаній» [3].

Тлумачення поняття «віртуальної або е- дипломатії» було запропоновано Дж. Наєм- молодшим у 90-х рр. ХХ ст. у зв'язку з впровадженням концепції «м'якої сили» у дипломатію США. Цілісний підхід до розуміння е-дипломатії було розроблено в Інституті миру США, за яким «віртуальна або е-дипломатія» означає використання глобальних інформаційно- комунікаційних мереж у міжнародних відносинах і охоплює практику міждержавних відносин, системи прийняття зовнішньополітичних рішень і комунікації дипломатичних установ. Наразі у науковому дискурсі для позначення таких комунікацій використовуються терміни «цифрова дипломатія», «дипломатія Web.2», «твіттерні комунікації», «соціальні медіакомунікації» тощо, які можна вважати різновидами «віртуальної / електронної комунікації». Так, практика е- дипломатії Великої Британії спрямована на позиціонування зовнішньої політики країни, тобто створення інтегрованого образу держави у масовій свідомості світової спільноти для вирішити міжнародних проблем миру та розвитку відносин з різними акторами світової політики. Зовнішньополітичне відомство відкрило нову платформу для блогів, на якій офіційні особи спілкуються з громадськістю, обговорюючи міжнародні події та роботу міністерства, а також започаткувало новий відео-канал на YouTube та відкрило свій аккаунт на сайті Flickr [3; 37-39].

Останнім часом у міжнародно-політичних дослідженнях, зокрема Д. Тензлера, Л. Елліот, А. Купера тощо, звертається увага на тлумачення такого поняття як «кліматична» дипломатія або «зовнішньополітичні комунікації в галузі змін клімату». Кліматичну дипломатію пропонується визначати як теорію і практику створення міжнародного кліматичного режиму та реалізацію зовнішньополітичних заходів, адаптованих до конкретних потреб різних географічних регіонів, країн, організацій та галузей. Розуміння поняття «кліматична дипломатія», на думку фахівців, сприятиме ефективній взаємодії з питань зміни клімату між всіма акторами міжнародних відносин, зокрема відповідними дипломатичними мережами, міжнародними, регіональними та національними організаціями, оскільки наразі «глобальні кліматичні зміни це не лише глобальні виклики і ризики, а й широкі можливості для країн, націй та галузей в аспекті розвитку, трансформації, адаптації та пом'якшення наслідків кліматичних змін» [40-41]. Як зазначається у наукових працях вітчизняних науковців, реалізація кліматичної дипломатії та подальше включення кліматичних питань в партнерські проекти організацій різного рівня можуть покращити міжнародну взаємодію, посилити синергію між партнерськими заходами різних політичних інституцій щодо розробки базових принципів вирішення конфліктів, спричинених кліматичними змінами, сприяти координації дій між різними акторами світової політики [42]. Зауважимо, що Федеральне міністерство закордонних справ Німеччини у співпраці з Adelphi (провідним незалежним аналітичним та консалтинговим центром з питань державної політики щодо клімату, навколишнього середовища та розвитку) та його партнерами розпочало ініціативу щодо кліматичної дипломатії разом із заходами, спрямованими на підтримку кліматичної дипломатії, розробляючи основні наративи, що сприяють підвищенню обізнаності та зусиллям щодо зміцнення потенціалу та підтримці міжнародних та регіональних діалогів на цю тему по всьому світу.

Висновки

Ефективність та сучасність інструментарію зовнішньополітичних комунікацій змушує політичних акторів включати їх у стратегії міжнародної діяльності, оскільки вони сприяють забезпеченню національних інтересів у міжнародній взаємодії. Глобальні політичні процеси зумовлюють також включення зовнішньополітичних комунікацій в програмні документи країн для представництва держав і активної участі у збалансованому міжнародному співробітництві.

Список використаних джерел

1. Anholt, S., 2002. `Nation branding: a continuing theme', Journal of brand management, №1, p.59-60.

2. Olins, W., 2008. `The Brand Handbook', London: Thames&Hudson, 115 p.

3. Jaffe, E.-D., Nebenzahl, I.-D., 2001. `National Image and Competitive Advantage: The Theory and Practice of Country-Of- Origin Effect', Copenhaguen: Business School Press, 186 p.

4. Шевченко, Г., 2008. `Застосування бренд-технологій для позиціонування політичної ідеології держави', Актуальні проблеми міжнародних відносин, К., Вип.79, Частина І (у двох частинах), с.135-141.

Размещено на Allbest.ru