Значення Лісабонського договору для угоди про асоціацію між Україною та ЄС

лісабонський договір асоціація євросоюз

Угода про асоціацію між Україною та ЄС (далі - УА) є першим прикладом угод, які укладені ЄС з третіми країнами після інституційного та політичного реформування ЄС, яке відбулося після підписання та набуття чинності 1 грудня 2009 року так званого Лісабонського договору (офіційна назва - Лісабонський договір про внесення змін до Договору про Європейський Союз та Договору про заснування Європейського Співтовариства) http://vmv.kymu.edu.ua/v/10/08.htm.

Для того, щоб зрозуміти значення ратифікації Лісабонського договору для УА, необхідно дослідити найважливіші реформи, які відбулися в інституційно-договірному механізмі ЄС: посилення ролі Європейського Парламенту та, відповідно, надання йому нових повноважень, зміна процедури голосування в Раді ЄС, впровадження громадянської ініціативи, запровадження посади Верховного представника Європейського Союзу з питань закордонних справ і політики безпеки https ://europa.eu/european-union/law/treaties_en. Дійсно, Лісабонський договір являє собою значний прогрес у зовнішній політиці Європейського Союзу. Але Лісабон не починається з чистої сторінки; в ЄС десять років діяла політика безпеки і оборони і майже двадцять років - спільна зовнішня політика https://www.iemed.org/observatori-es/arees-danalisi/arxius-adjunts/monografia-9/14.pdf. На даний момент спільна зовнішня політика і політика безпеки не являє собою окрему опору ЄС. Ця політика є частиною зовнішньополітичної діяльності ЄС, як і спільна торговельна політика. Важливі зміни також відбулися й в торговельній сфері - основне торговельне законодавство ЄС (наприклад, антидемпінгові заходи чи торговельні преференції) спочатку «проходить» через Європарламент (відповідно до звичайної законодавчої процедури) перед тим, як воно буде прийнято або змінено Радою ЄС https ://trade .ec.europa.eu/dodib/docs/2011/june/tradoc_147977.pdf. Іншим варіантом узгодження тексту торговельних угод може бути обрання опції із залученням Європейської Комісії: зокрема, Європейська комісія здійснює запит до Ради ЄС на проведення переговорів щодо торговельної угоди з торговим партнером. Дозвіл Ради може включати в себе «директиви» - вони часто згадуються як «мандат» і окреслюють цілі Комісії в угоді. Потім Комісія веде переговори з торговим партнером від імені ЄС https ://ec.europa.eu/trade/policy/policy-making/.

Таким чином, процедура укладання торговельних угод ЄС з третіми країнами змінилась. Традиційно технократичний підхід торгової політики ЄС був радикально змінений у зв'язку зі вступом в силу Лісабонського договору в 2009 році; з цим договором Комісія втратила свій односторонній контроль в цій області, в той час як Європейський Парламент отримав важливий голосЕЧТЛ_8Р(2014)522329_Е]Ч^.

Важливо зазначити, що переговорний процес щодо укладання УА відбувся саме в період етапу реформування ЄС: переговори з Україною були розпочаті вже в 2007 році https ://www.consilium .europa.eu/en/policies/eastern-partnership/ukraine/. Варто підкреслити, що на момент переговорів основним політичним та правовим інструментом співпраці між ЄС та Україною була Угода про партнерство та співробітництво між Європейськими співтовариствами і Україною (далі - УПС), яка набула чинності в 1998 році https ://zakon. rada.gov .ua/laws/show/998_012. На Паризькому саміті в 2008 році лідери ЄС та України домовилися про те, що нова розширена угода отримає назву угоди про асоціацію, і що головною метою УА буде оновлення спільної інституційної структури ЄС та України, яка сприятиме поглибленню відносин у всіх галузях, а також зміцненню політичної асоціації та економічної інтеграції, включаючи взаємні права та обов'язки. З моменту початку переговорів щодо УА в 2007 році відбулось 21 раунд переговорів.

З березня 2009 року вони були доповнені програмою відеоконференцій, завдяки якій можна було вести безперервний і прискорений процес переговорів з питань економічного та галузевого співробітництва, з питань торгівлі та щодо горизонтальних положень угоди за участю широкого кола експертів.

Після досягнення угоди про приєднання України до СОТ (офіційне приєднання відбулося 16 травня 2008 року) 18 лютого 2008 року ЄС та Україна розпочали переговори про створення Поглибленої та всеосяжної зони вільної торгівлі (ПВЗВТ) в якості центрального елементу УА. З тих пір було проведено вісімнадцять раундів переговорів по ПВЗВТ. Спільні доповіді про хід переговорів щодо УА були представлені на самітах Україна-ЄС в 2007, 2008 і 2009 роках. Під час Четвертого Саміту про хід роботи висвітлювався прогрес, досягнутий за останній рік. Після саміту 2009 року було проведено три пленарних раунди і п'ять раундів по ПВЗВТ http://www.eeas.europa.eu/archives/docs/ukraine/docs/joint_progress_report4_association_en.pdf. В цілях підготовки та прискорення процесу набуття чинності УА почав діяти в листопаді 2009 року Порядок денний асоціації Україна-ЄС, а в грудні 2011 року під час П'ятнадцятого Саміту Україна - ЄС завершився процес переговорів.

Таким чином, переговори щодо тексту УА зайняли тривалий час, беручи початок в 2007 році. Як зазначають Р.А. Петров, Г. Ван дер Лоо та П. Ван Ельсувеге, УА є одним з перших прикладів цієї нової практики, яка випливає з процесуальних поправок Лісабонського договору щодо ведення переговорів та укладення міжнародних угод від імені ЄС. Комплексний і всеосяжний характер УА знаходить своє відображення у виборі правової бази. Рішення Ради про підписання і тимчасове застосування політичних положень, прийняте 17 березня 2014 року, об'єднує правову основу для дій ЄС у сфері Спільної зовнішньої та безпекової політики (ст. 31(1) і 37 Договору про ЄС з традиційним положенням про асоціацію (Стаття 217 Договору про функціонування ЄС. З процедурної точки зору наявність Спільної зовнішньої та безпекової політики в якості правової основи не має великого значення, оскільки угоди про асоціацію вже вимагають одноголосності в Раді.

Крім того, дія Спільної зовнішньої та безпекової політики занадто обмежена, щоб скасувати статтю 218(6)а(і) Договору про функціонування ЄС, яка вимагає згоди Європейського парламенту на укладення угод про асоціацію. Проте, поєднання правових основ Спільної зовнішньої та безпекової політики та Договору про функціонування ЄС можна розглядати як логічний наслідок біполярності зовнішніх дій ЄС, як це відображено в статті 40 Договору про ЄС

Отже, ті зміни, які відбулися в інституційній (і не тільки) структурі ЄС після набуття чинності Лісабонського договору в 2009 році, значно вплинули на переговорний процес нашої держави з ЄС щодо погодження змісту УА, а зазначені в ст. 42 Договору про ЄС цілі політики безпеки (яка є невід'ємною складовою Спільної зовнішньої і політики безпеки) являють собою політично-правову відповідь ЄС на дії Російської Федерації під час трагічних подій 2013-2014 рр., коли відбулися протести серед українського населення у зв'язку з призупиненням процесу підготовки до підписання УА.

Размещено на Allbest.ru